Тема 8 праця

8.1 Праця і людський ресурс

8.2 Вартість і оплата праці. Заробітна плата.

8.3 Інвестиції в людський ресурс.

8.4 Освіта та професійні компетенції працівника

8.5 Інтелектуалізація праці

8.6 Трудові відносини, зайнятість, безробіття.

8.7 Дискримінація праці, нерівність в доходах та проблема бідності

8.8 Соціалізація економіки

8.1 Праця і людський ресурс

Термін „праця” використовується, здебільшого, для позначення активного, спрямованого на перетворення оточуючого світу ставлення людини до природи і соціуму. В міру еволюції людини та її відносин з середовищем існування риси праці змінювались, відбиваючи розвиток виробничих можливостей, зміну місця людини у виробничих процесах та відносин між людьми із приводу спільної участі у виробництві. Такі зміни відображались і в економічній науці, збагачуючи тлумачення терміну „праця”. Здебільшого, поширені в науковій літературі визначення цього терміну акцентують увагу на таких рисах праці. По-перше, це форма активності, діяльності, спосіб вираження активного ставлення до оточуючого світу, реалізація здатності й бажання перетворювати оточуючий світ відповідно до власних потреб і уявлень про доцільні, правильні способи досягнення людиною і суспільством своїх цілей. По-друге, праця передбачає використання життєвих сил, витрачання фізичних, нервових і розумових можливостей людини, отже вимагає чергування періодів власне праці (як витрачання життєвих сил і енергії людини) із періодами відновлення, відшкодування, відтворення здатності людини до праці. Оскільки таке поновлення витрачених життєвих сил людини можливе лише завдяки споживанню благ, а останні виступають продуктом праці, то звідси випливають ще дві важливі риси цієї форми людської активності. Праця завжди цілеспрямована, підпорядкована вимогам доцільності, отриманню певних бажаних результатів і крім того, результативність праці визначає можливості задоволення потреб для кожної людини і суспільства загалом. При цьому зв’язок між результатами праці й можливостями задоволення потреб для окремої особи і суспільства виявляється неоднаково на різних етапах історії людства. Так в первинних суспільствах індивідуальні і суспільні результати праці були нерозривні: людська спільнота працювала і споживала як одна істота: успіхи й невдачі були спільними і приблизно порівну поділялись між всіма учасниками спільності. Із розвитком суспільства і становленням приватної власності зв’язок між працею й задоволенням потреб індивідуалізується: люди починають працювати і споживати відособлено, комусь вдається досягати кращих результатів, докладаючи більше праці чи раціоналізуючи її, хтось працює менше чи не так раціонально – відповідно, отримує гірші результати і менші можливості задоволення потреб. Із подальшими розвитком суспільства і становленням товарного виробництва зв’язок між працею ї її результатами опосередковується суспільною оцінкою продуктів праці (продукти праці кожного відокремленого виробника оцінюють інші члени суспільства, споживачі його продуктів праці, виражаючи своє ставлення до них через готовність запропонувати в обмін певну кількість власних продуктів праці). Але і на цьому етапі, праця, залишається єдиною умовою отримання благ і зв’язок між результативністю праці й можливостями споживання для кожного індивіда залишався непорушним. Проте із подальшим розвитком суспільства міцність цього зв’язку зменшується, завдяки концентрації власності – необхідні для праці засоби і предмети праці концентруються в руках обмеженого кола осіб, представники якого спочатку, переходять від праці фізичної, безпосередньо виробничої до праці управлінської, пов’язаної із регламентацією діяльності інших учасників виробництва, а потім і загалом усуваються від безпосередньої активної участі в процесах виробництва. Так праця втрачає значення єдиного джерела благ і можливостей задоволення потреб для кожної людини, а зв’язок між результативністю праці й обсягами благ, що людина отримує в своє розпорядження розмивається і поступається місцем інститутам, що регламентують реалізацію прав власності: не сама праця та її результативність, а наявність прав власності на необхідні для виробництва ресурси стає визначальним чинником доступу до благ і масштабів споживання. Тому в економічній науці праця розглядається не лише як процес витрачання життєвих сил людини, використання її даних природою і свідомо розвинутих здібностей в процесі створення благ (це перше базове в межах цієї теми визначення праці), а і як специфічний ресурс, реалізація прав власності на який забезпечує доходи (відповідно – доступ до благ) для людей, які одержують засоби для існування завдяки власній активній участі в економічній діяльності.

Риси праці як діяльності людини розкриваються через дві групи характеристик: характеристики змісту праці й характеру праці.

Зміст праці виражає її риси як процесу перетворення предметів праці в продукти і враховує технічні та організаційні аспекти цього процесу. Характер праці виражає суспільну організацію цього процесу, ролі (соціальні статуси) виконуючи які люди беруть участь в процесах праці. Наприклад, за змістом відрізняється праця переважно розумова і переважно фізична, управлінська чи виконавця, а за характером – праця найманого працівника і праця власника підприємства (співвласника). Якщо перша відмінність зумовлена різною функцією, то друга – різними соціальними статусами, різними мотивами, економічними інтересами і механізмами їх реалізації. Наприклад, мотиви й ставлення до праці, притаманні дрібному реміснику чи фермеру, які власними силами приводять в дію власні засоби виробництва заради створення продукту, який стане їх власністю, як і виручка від його реалізації принципово відрізняються від мотивів і ставлення до праці найманого працівника, який використовує не належні йому засоби виробництва та створює продукт, який не буде його власністю, а отримує вигоду від участі у виробництві лише через заробітну плату.

Зміст праці розкривається через поняття продуктивна сила праці, інтенсивність праці, якість праці, складність праці, важкість праці;

Продуктивна сила – обсяг благ, вироблених за одиницю робочого часу (як прямий показник продуктивності праці) і абсолютно ідентичний за змістом обернений показник – трудомісткість продукції (обсяг витрат праці, що припадають на одиницю виробленої продукції);

Інтенсивність праці – обсяг витрат фізичної і розумової енергії людини за одиницю робочого часу. Задається темпом трудових рухів, обсягами інформації, що обробляється за одиницю часу, кількістю рішень, що доводиться приймати за одиницю робочого часу тощо;

Якість праці – узагальнююча характеристика організаційно-технічних та соціально-психологічних умов здійснення трудової діяльності, що визначають повноту реалізації трудового потенціалу людини. Вища якість праці означає кращу відповідність фактичних умов праці тим, які ототожнюються із максимальною продуктивністю праці за умови збереження і розвитку фізичного й інтелектуального потенціалу працівника.

Складність праці – характеризує вимоги до кваліфікації, набору вмінь, навичок та виробничого досвіду працівника. Зазвичай, оцінюється за тривалістю часу і масштабами витрат, необхідними для отримання знань і навичок необхідних працівнику для належного виконання роботи;

Важкість праці – рівень фізичних навантажень на організм працівника в процесі праці

Характер праці, як ми вже визначали вище, відображення суспільних умов її здійснення, відбиває особливості взаємозв‘язків між людьми, що виникають в процесі спільної трудової діяльності, відносини між людьми, що виникають із приводу їхньої спільної участі у виробництві, поєднанні їхньої праці в єдиний процес. Відбиває специфіку мотивів, ставлення безпосереднього виробника до умов і результатів виробництва, його місце в економічних відносинах та ті суспільні ролі, що виконуються в процесі виробництва.

Головна тенденція розвитку характеру праці  це усуспільнення праці. За меншої міри усуспільнення процеси виробництва локалізовані і всі етапи, всі трудові операції з виробництва продуктів сконцентровані в межах одного чи небагатьох підприємств. За більшої міри усуспільнення праці будь який продукт праці стає результатом спільної діяльності великих груп людей, величезної кількості підприємств, що всі разом залежать від спільної енергетичної, транспортної, інформаційної інфраструктури. Таким чином, кожен окремий виробничий процес набуває сенсу лише як частина великої сукупності трудових процесів, до яких залучено майже все суспільство. Відповідно, ефективність кожного індивідуального процесу праці значною мірою залежить від тисяч інших трудових процесів, а сукупна ефективність суспільного виробництва формується як інтегральний результат тисяч окремих процесів праці. В сучасних умовах кожен продукт втілює працю ледь не всього суспільства. Конкретно-історичними формами такого прогресу (зростання усуспільнення праці) виступають:

 первісно-колективний характер праці  праця в межах общини, маєтку родини, іншого ізольованого осередку виробництва;

 опосередковано-суспільний характер праці  мануфактура, фабрика, інші форми організації праці, де процеси праці, організовані спочатку в межах підприємств різного масштабу (від маленьких до виробництв із десятками тисяч працівників) а потім і скоординовані участю в суспільному поділі праці;

 безпосередньо суспільний характер праці  сучасне автоматизоване та наукомістке виробництво, де вирішальні чинники продуктивності створюються всіма учасниками економічної діяльності спільно і використовуються в межах здатності долучитись до науково-технічного прогресу та провідних досягнень розвитку господарського механізму;