Методика проведення дискусії складається з трьох етапі.

Перший етапі – відбувається зацікавлення вихованців проблемою дискусії,

Другий етап – здійснюється дискусія власне проблем,

Третій етап – підсумок і формулювання висновків.

Виховної мети дискусії буде досягнуто тільки у тому разі, коли всі її учасники дотримуються таких правил:

• однозначне визначення проблеми, яка підлягає обговоренню;

• докладне уявлення прийомів і способів її вирішення;

• чітке визначення змісту понять і категорій, якими будуть користуватись учасники для вирішення проблеми;

• обов'язкове обґрунтування власної позиції;

• можливість відкритого висловлювання своїх думок та поглядів і шанобливе ставлення до опонентів та їх поглядів.

Основні вимоги до застосування вищевизначених форм переконання:

• продуманість змісту теми, її проблем та методики обговорення;

• визначення цілей і дидактичних та виховних задач заняття;

• проблемна постановка запитань;

• головна увага - до стрижневих питань та діалектики їх розкриття;

• постійне управління перебігом семінару, створення атмосфери невимушеності, полемічності та творчої активності;

• стимулювання дискусії під час обговорення питань, що вивчаються;

• забезпечення всебічного розгляду і аналізу виховних проблем, об’єктивна оцінка виступів і відповідей, своєчасне їх коригування;

• орієнтація воїнів на подальшу самостійну роботу над навчальним матеріалом та ін.

Вправи - це планомірно організоване свідомо осмислене багаторазове повторення певних дій і прийомів, які ускладнюються, з метою формування, закріплення та удосконалення у воїнів практичних навичок і вмінь гідної поведінки. Під час вправ вихованці оволодівають практичними навичками та вміннями гідної щоденної поведінки, застосування і обслуговування бойової техніки та зброї, способами вирішення різноманітних завдань. Отже, вправи спрямовані на перевід переконань вихованців у практичну площину, на поєднання їх свідомості з практикою, конкретними діями, щоденними справами. Сутність вправи як методу виховання полягає у поступовій організації таких умов життєдіяльності вихованців, в яких вони виконують певні дії з метою вироблення необхідних і закріплення позитивних форм поведінки. У військовій частині вихованець має перебувати в таких умовах, що він щоденно привчається у виконанні розпорядку дня, суворих умов військової служби, чіткості дотримання норм і правил воїнського етикету, загальної культури поведінку.

Цей метод також реалізується через відповідні привчання, які формують і розвивають у вихованців точність, докладність, доцільність, сумлінність тощо.

Виховний аспект вправ значно можна підсилити шляхом створення виховуючи ситуацій. Практично, весь уклад військового життя, бойова підготовка, характер завдань несення бойової служби та інші конкретні заходи розвивають особистість вихованця, дають йому можливість самовиражатися і самореалізуватися, викристалізовувати власне “Я”.

Отже, методично правильно застосовані вправи виконують не тільки виховні функції, але й навчальні. Вони загартовують волю вихованців, забезпечують єдність поведінки та свідомості, розвивають у них наполегливість, спостережливість, ініціативність, самостійність, сприяють більш глибокому опануванню норм і правил гідної поведінки.

Приклад особистий, який є важним методом виховання. Він є одним з самих стародавніх методів виховання підростаючого покоління. Скільки існує виховання, стільки і існує цей метод. Сутність цього методу полягає у цілеспрямованому і систематичному впливі вихователів на вихованців особистим прикладом, а також з всіма іншими видами позитивного прикладу, які призвані служити взірцем для наслідування, основою формування ідеалу поведінки і засобом самовиховання. Виховна сила особистого прикладу полягає у натуральному намаганні вихованців до наслідування.

Виховні функції прикладу різні: він може служити вихователю для конкретизації того чи іншого теоретичного положення; на прикладі можна довести істинність певної моральної норми; приклад є переконливим аргументом; приклад може спонукати до певного типу поведінки.

Основні умови ефективності цього методу:

• забезпечення особистої взірцевості вихователя у виконанні задач, функціональних обов‘язків, дотримання вимог статутів, норм і правил воїнського етикету;

• суспільна цінність і привабливість прикладу;

• яскравість, емоціональна насиченість і заразливість прикладу;

• етапність наслідування (на першому етапі у вихованців створюється суб‘єктивний образ цього прикладу, бажання наслідувати його; на другому – діє зв‘язок між прикладом наслідування і вихованцем; на третьому – здійснюється синтез наслідувальних дій та вчинків);

• використання різних джерел для наслідування (літературні герої, батьки, командири, товариші по службі);

• вміле використання негативного прикладу у вихованні військових;

• наочність, конкретність, змістовність прикладу;

• єдність слова та справи.

Негативні приклади використовуються тоді, коли йдеться про правове та антиалкогольне виховання, щоб показати недоцільність наслідування певних негативних явищ. Прийоми виховання на негативному: громадській осуд негативних проявів у житті підрозділу та частини; розвінчання негативного, коли не всі розуміють його сутність і шкоду для загальної справи; протиставлення аморальним вчинкам кращих зразків високоморальної поведінки; розкриття на конкретних і відомих вихованцям прикладах наслідків аморальної, асоціальної поведінки; організація вихованців на боротьбу з проявами морального зла.

Заохочення є важливим методом виховання військовослужбовців, який має оціночно-стимулючий характер. Воно відображає міру педагогічного впливу шляхом позитивної оцінки вихователем навчання, служби, праці, гідної поведінки вихованця і спонукає його до наступних успіхів.

Досвід показує, що для того, щоб ефективно розв‘язати питання про доцільність заохочення того чи іншого вихованця та вибрати найбільш відповідну для цього форму, вихователь має передбачити наслідки вжитих ним заходів. Саме тому він при застосуванні заохочень повинен дотримуватись психолого-педагогічних вимог, які значно підвищують їх виховну роль та ефективність.

Засоби заохочення:

• відокремлення вчинків воїнів як яскравих зразків для наслідування;

• заохочувальні жести, міміка, пантоміміка вихователя, його оціночні судження;

• заохочувальні звернення вихователя до воїнів;

• види заохочень, які передбачені Дисциплінарним статутом.

Перш за все треба мати на увазі, що воїнів доцільно заохочувати переважно за досягнення на найбільш важливих, ведучих видах військової діяльності. Тут мається на увазі заохочення їх за успіхи в бойовій та гуманітарній підготовці, успішного опанування бойовою спеціальністю, старанність під час несення служби на бойовому чергуванні. Такий підхід до заохочення практично сприяє підвищенню бойової майстерності як окремих військовослужбовців, так і цілих військових підрозділів; підтримці високої бойової та мобілізаційної готовності підрозділів; підвищенню свідомості у особового складу.

Позитивно впливає на свідомість і на поведінку вихованця лише об‘єктивне заохочення. Заохочення, яке зароблено ціною певних зусиль, породжує у вихованця прагнення краще виконувати свої обов‘язки, стимулюють його подальші успіхів бойовій та гуманітарній підготовці. Та, навпаки, незаслужене, отримане без особливих зусиль заохочення, втрачає виховну силу, а іноді може мати негативні наслідки, формувати у вихованця такі негативні нахили, як зазнайство, кар‘єризм, марнослівство тощо. Практика показує, що негативно позначаються, наприклад, на стані військової дисципліни такі факти, коли вихователі не помічають старанність одних воїнів і в той же час невиправдано часто заохочують інших за виконання завдань, які входять в звичайне коло їх обов‘язків. Тому, щоб заохочення мало виховну силу, воно має бути доцільним і заслуженим.

Індивідуальний підхід в заохочувальній практиці дає можливість вибрати таку міру заохочення, яка зробить найбільший виховний вплив на вихованців. Міра заохочення має враховувати зміни вихованця, які відбулися по мірі опанування своєю спеціальністю під час служби, в здобутті досвіду роботи з людьми, його індивідуально-психічні особливості тощо.

Слід також мати на увазі, що окремі військовослужбовці в силу своїх особистих якостей, можуть неправильно сприймати міри впливу, які оголошуються їм, і не адекватно реагувати на них. Такі воїни при оголошенні заохочень вважають, що командиром їх старання занижено. Це, безперечно, знижує виховний аспект заохочень, які використовуються у дисциплінарній практиці. Разом з тим дієвість заохочень суттєво залежить від соціально-психологічних умов, в яких вони застосовуються. Наприклад, позитивна громадська думка у військовому підрозділі значно спроможна підсилювати виховну ефективність. Якщо громадська думка військового колективу з приводу відзначення певного військовослужбовця розходиться з рішенням командира, який застосував заохочення, то у цьому випадку виховне значення даного заохочення знижується у відношенні як даного військовослужбовця, так і всього військового колективу. У зв‘язку з цим найбільший виховний вплив будуть мати такі заохочення, які знайшли схвалення та підтримку всього військового колективу. У такому випадку виховується не тільки заохочений, а й інші воїни.

Також слід вміло поєднувати різні види заохочення, рівномірно їх чергувати, особливо – моральні та матеріальні. Не слід захоплюватися оголошенням тільки одних видів заохочення. Суттєвий виховний вплив має зняття раніше накладеного стягнення.

Ефективність заохочення підвищується тоді, коли воно застосовується своєчасно і гласно. Життя свідчить, що доцільно заохочувати військовослужбовців безпосередньо у ході виконання бойових задач, у процесі бойової та гуманітарної підготовки тощо. Таке заохочення надихає воїнів, підвищує мотивацію військової служби. Сприяти гласності може вміле використання технічних засобів пропаганди, преси, зборів. Вручення грамот, цінних подарунків, відпускних квіток, різних знаків має здійснюватися публічно, в святковій атмосфері. Це має виховний аспект не тільки на нагороджуваних, а й на інших воїнів.

Для досягнення виховного ефекту слід дотримуватися обґрунтованої методичної послідовності в оголошенні заохочень. Велике значення для поведінки воїна має перше заохочення, яке, як правило, для кожного з них стає подією, що надовго запам‘ятовується. Тому перше заохочення має великий виховний ефект. І, відповідно, вихователь має уважно підходити до першого заохочення вихованців. Заслужене, своєчасне перше заохочення, у принципі, зміцнює мотивацію військової служби вихованця, позитивно впливає на всі його сфери психіки. Все це зобов‘язує вихователя ставитися до першого заохочення вихованця з особливою відповідальністю. Досвідчені вихователі звичайно супроводжують оголошення першого заохочення публічним схваленням зразкової поведінки вихованця, його гідного вчинку тощо. Такі заохочення бажано оголошувати в урочистій обстановці в присутності всього особового складу підрозділу.

Позитивний вплив має принцип послідовності у застосуванні заохочень. Тому педагогічно доцільно утримуватися від повторного заохочення вихованця за попередній рівень досягнень. Дієвість заохочення збільшується, якщо вихованцю за подякою оголошується більш високі заохочення в порядку, який передбачено відповідними статтями Дисциплінарного статуту Збройних сил України.

Ефективність заохочень також збільшується, коли до заохочувальної практики залучаються командири всіх ступенів. Педагогічно доцільно, наприклад, якщо за командиром відділення воїна заохочує заступник командира взводу, командир взводу, командир роти тощо. Недотримання цього принципу суттєво знижує виховний вплив заохочень, які оголошені молодшими командирами. Тому старші начальники використовують надані їм права, як правило, після того, як молодші командири вичерпують свої дисциплінарні права. безумовно. Це не виключає можливість заохочення певного воїна старшим начальником, коли воїн заслуговує цього в силу свого сумлінного і старанного ставлення до військової служби, зразкового виконання службових обов‘язків, суттєві досягнення в бойовій та гуманітарній підготовці тощо. Також Дисциплінарний статут Збройних сил України передбачає можливість клопотання командира перед вищестоящим командиром про заохочення певного військовослужбовця його владою, коли він вважає, що надані йому права недостатні для заохочення даного вчинку.

Важливою умовою ефективності оголошених заохочень є своєчасна їх реалізація. Це відноситься головним чином до таких видів заохочень, як надання додаткової відпустки, дозвіл на одне додаткове звільнення із розташування військової частини поза чергою, нагородження особистою фотокарткою військовослужбовця біля розгорнутого Бойового прапора військової частини, нагородження нагрудним знаком “Відмінний фахівець”. Вони втрачають свій виховний вплив, коли не реалізуються своєчасно.

Виховний вплив заохочення значно підвищується, коли воно оголошується авторитетним вихователем, який користується повагою у особового складу. Коли такий вихователь під час оголошення висловлює своє особисте ставлення до вихованця та його вчинку, то підсилюються переживання вихованця і ефект від заохочення. Тому вихователям слід уникати формалізму у оголошенні заохочень, проявляти творчу ініціативу, демонструвати особисте ставлення до успіхів вихованців у військовій службі.

Отже основними функціями заохочення є оціночна і стимулююча.

Метод покарання – система засобів і прийомів впливу на вихованців, які порушують військові статути та моральні норми, певні вимоги законів, з метою виправити їх поведінку і змусити сумлінно виконувати свої обов‘язки. Цей метод є допоміжним, він використовується тільки після того, як інші методи були застосовані та не дали позитивних результатів. Сутність даного методу полягає у негативній оцінці, осудженні, а у випадку необхідності і припиненні негідних дій вихованця, який порушує норми та правила моральності, воїнського етикету і вимоги загальновійськових статутів для того, щоб викликати у нього почуття провини за скоєне, допомогти йому усвідомити неправильність власних дій, змінити свою поведінку у кращий бік. Покарання – це допоміжний метод виховання, який доцільно використовувати у крайньому випадку і тільки після того, як порушник усвідомив свою вину та спроможний об‘єктивно сприймати оголошене йому дисциплінарне стягнення.

Недоліки цієї групи суттєво можна компенсувати за допомогою одночасного застосування методів опосередкованого виховного впливу. Будь-яке виховання, у тому числі й військове, відбувається у соціальному середовищі, яке має ефективні виховні функції. У суспільстві є громадська думка про те, що військо характером свого існування і специфікою військової служби має міцний виховний вплив на військовослужбовців. Це, дійсно, так, тому що під час відбування служби на військовослужбовця практично мають виховний вплив всі аспекти життєдіяльності військ. Такий вплив мають, по-перше, чітка визначеність цілей і задач їх функціонування та їх соціально-педагогічний зміст; по-друге, ефективно функціонуюча військова система дає можливість регулювати вплив позавійськових чинників на військовослужбовців; по-третє, суворий режим організації життєдіяльності військ і суспільно корисний характер військової служби створюють вигідні умови для всебічного розвитку військовослужбовця; по-четверте, у війську молода людина по раз перші має справу такими явищами, які практично у цивільному житті не зустрічалися.

Соціальне середовище, різновидом якого є військове середовище, обумовлює конечність чіткого визначення важливої групи методів виховання військовослужбовців – методів опосередкованого виховного впливу. Власне зміст цієї групи складає військове середовище.

Середовище - частина буття, яка передбачає дещо (речі, тварини, людина тощо), по відношенню до якого воно існує. Без цього “дещо” поняття середовище втрачає сенс, тому що середовище обов`язково передбачає, що в ньому існують і що на нього впливають. Та частина буття, яка не впливає на предмет, людину, не може називатися їх середовищем. Отже, середовище – все те, що оточує людину від народження до кінця життя, починаючи з сім’ї, ближнього оточення і кінчаючи середовищем соціальним, в якому вона народжується і яке створює умови для її розвитку, соціалізації та формування як особистості. Виходячи з такого розуміння категорії “середовище”, соціальне середовище можна визначити як всю сукупність суспільних, матеріальних та духовних умов, факторів, відносин тощо, в яких існує особистість, які її оточують і роблять той чи інший вплив на її свідомість, поведінку і діяльність.

Розрізняють соціальне середовище у широкому розумінні – макросередовище, що охоплює всю суспільно-економічну систему, соціум (яскравим прикладом у цьому випадку є Збройні сили України), до якого належить воїн та у вузькому розумінні – мікросередовище, що охоплює безпосереднє соціальне оточення воїна – сім’ю, військово-професійну спільність (наприклад, відділення, взвод, рота, батальйон), неформальну групу (коло ровесників) та ін.

Суттєвим різновидом соціального середовища є військове середовище, що представляє собою сукупність різноманітних умов, які безпосередньо впливають на особистість воїна під час проходження військової служби.

Військова служба виховує молоду людину фактом свого існування, за характером виконуваних задач, суворими умовами повсякденної життєдіяльності, підвищеними вимогами до особистості воїна, до її духовних, розумових, психічних і фізичних якостей. Ці умови можна класифікувати на дві групи: суспільні та матеріально-фізичні. До суспільних умов належать військові колективи, військово-педагогічний процес, військові ритуали, цивільне соціальне середовище певного військового гарнізону, і, відповідно, до матеріально-фізичних умов – матеріально-побутові умови життєдіяльності особового складу, військова техніка і озброєння, клімат тощо.