24

Ухилення від сплати податків

У сучасній податковій теорії й практиці розмежовують власне ухилення від сплати податків, тобто зменшення платниками податків своїх фіскальних обов'язків перед державою забороненими законом способами, та "обхід" податків, коли фіскальному суб'єктові вдається повністю або частково уникнути оподаткування, не порушуючи при цьому діючих правових норм.

Таким чином, існує два основних напрямки ухилення від сплати податків: легальний і нелегальний, хоча їх можна аналізувати й сукупно, як інтегральне поняття.

Податковою теорією і практикою визначено чотири види основних причин ухилення від сплати податків:

• морально-етичні (відсутність моральної відповідальності за ухилення від оподаткування, несприйняття платниками податків законодавства у сфері оподаткування, могутній власницький інстинкт, який особливо інтенсивно проявляється на рівні особистості);

• економічні (висока норма оподаткування в державі, зниження платоспроможності населення, інфляційні процеси);

• політичні (лобіювання інтересів окремих груп платників податків);

• технічні або організаційно-управлінські (недостатній рівень юридичної та економічної підготовки працівників контролюючих органів у сфері оподаткування, відсутність достатнього досвіду боротьби з податковими правопорушеннями, складність, суперечливість і нестабільність податкового законодавства).

А сновними формами ухилення від оподаткування, які активно використовуються як у зарубіжній, так і вітчизняній практиці, є наступні:

І) легальне ухилення може здійснюватися через:

• ведення діяльності та реєстрацію фірм в офшорних зонах і податкових гаванях;

• використання праці інвалідів, які мають ряд пільг в оподаткуванні;

• здійснення добровільних пожертвувань та надання спонсорської допомоги внаслідок їх пільгового режиму оподаткування;

• використання нульової ставки податку (зокрема, податку на додану вартість в Україні);

• використання інших “білих плям” податкового законодавства, які дають можливість платнику легально ухилитися від сплати податків;

ІІ) нелегальне ухилення може здійснюватися через:

• недекларування окремих видів діяльності та приховування об’єкта оподаткування;

• заниження обсягу виконаних робіт та наданих послуг;

• завищення витрат на виконання робіт та завищення вартості придбання товарів;

• заниження розрахункових показників фонду оплати праці та чисельності працівників;

• неоприбуткування отриманого виторгу і невідбиття у бухгалтерському обліку реалізації;

• подання в податкову інспекцію зведень про фіктивне тимчасове припинення діяльності;

• використання консалтингових та будівельно-ремонтних послуг, реальну вартість яких досить складно перевірити на практиці;

• здійснення фіктивного експорту товарів і послуг, які в Україні оподатковуються за нульовою ставкою ПДВ;

• підробку документів, використання фіктивних фірм;

• підкуп державних посадових осіб;

• інші форми ухилення від сплати податків.

Таким чином, підсумовуючи вищесказане, варто зазначити, що економічна, правова та морально-етична природа ухилення від сплати податків носить комплексний характер, а саме:

• з економічної точки зору — це є розрахунок на вигоду, при якому корисливі імпульси отримують верх над страхом покарання;

• у фіскальному аспекті — це звичайне казнокрадство в його легалізованій або кримінальній формах;

• в ментально-психологічному аспекті — це є результат спонтанної чи вимушеної високою нормою оподаткування деформації громадянської свідомості й суспільної відповідальності податкоплатників.

Офшорний бізнес як форма мінімізації оподаткування.

Одним із видів легального ухилення від сплати податків є офшорний бізнес.

Офшорні операції (англ. off-shore – той, що знаходиться на відстані від берега, поза територією країни) – це фінансовий інструмент, який, не порушуючи діючого законодавства, використовується для мінімізації оподаткування і захисту комерційної таємниці. До офшорних належать операції, що здійснюються підприємствами, зареєстрованими на території, яка має статус податкової гавані або офшорного центру.

Податкова гавань – це територія, що залучає іноземний капітал через надання податкових та інших пільг іноземним та місцевим підприємцям. Іноді пільгове оподаткування поширюється лише на окремі види діяльності. Наприклад, в Люксембурзі – це пільговий податковий режим для банків, в Швейцарії і Ліхтенштейні – для холдингових і торгових підприємств.

Офшорний центр, на відміну від податкової гавані, надає податкові та інші пільги тільки по фінансових операціях з іноземними резидентами в іноземній валюті. Офшорні центри розміщені, в основному, на морських узбережжях і місцях розвинутого міжнародного туризму.

Офшорні підприємства цих зон можуть бути повністю звільнені від податку (Ірландія, Ліберія) або оподатковуватися невеликим паушальним податком (єдиною сумою), як це має місце в Панамі, на Антильських островах. До того ж, на офшорних підприємствах ведення бухгалтерського обліку та звітності зведено до мінімуму або взагалі відсутнє (Панама, Антильські і Нормандські острови, Ліхтенштейн).

Офшорні зони з'явилися на економічній карті світу у 60-их роках ХХ століття, коли виникла концепція вільних економічних зон. Необхідно зазначити, що офшори мають велику кількість переваг, які вигідно відрізняють їх від інших (неофшорних) зон. Всіх їх можна об'єднати поняттям "валютно-фінансовий режим найбільшого сприяння". Це і пільгове оподатковування, і вільний вивіз прибутку, і м'який валютний регламент, і "митний рай" для іноземних інвесторів. Не останню роль відіграє для потенційного клієнта офшорної зони низький поріг статутного капіталу. Найчастіше він тільки декларується, але реально не сплачується. Податок з прибутку в деяких офшорних зонах складає зазвичай 1-2 % або заміняється невеликим (до 1000 дол. США) внеском, що не залежить від розміру прибутків.

Ще одним плюсом офшорної зони є конфіденційність інвестицій. Особистості власників фірм не розголошуються. Процедуру їх реєстрації спрощено до максимуму. Але слід зауважити, що згідно із законодавством, чинним в офшорній зоні, розкривати анонімність інвестицій можна лише у разі кримінального переслідування інвестора. Проте у деяких офшорних зонах акції випускають "на пред'явника", тому власники компаній залишаються, як правило, у "тіні".

Іноді ліберальність законодавства деяких офшорних зон наближається до анархії. У деяких країнах кваліфікується за злочин порушення митного, валютного та податкового законодавства. Переважно від фірм не вимагаються податкові декларації, зовнішній аудит, звіт стосовно рахунків. Рахунки ж фірми можуть бути перевіреними лише за рішенням власників. Єдиною формою звітності для багатьох компаній є щорічний фінансовий звіт.

Загальна кількість офшорних зон у світі визначається дуже умовно. Процес їх виникнення та зникнення є відносно динамічним. Фахівці сьогодні називають понад 60 стійких комплексних офшорних центрів, де традиційно функціонують офшорні компанії.

З європейських офшорних центрів найбільш відомими є Гібралтар, Ліхтенштейн, Андорра, Монако, острови Джерсі, Гернсі, Сарк, Кіпр, Мальта, Мен; у Центральній Америці - Панама, Коста-Ріка, Бермудські, Віргінські, Багамські Острови, Кайман, Барбадос, Антигуа і Барабуда, а також острови Терке і Кайокс, Аруба, Кюрасао. На Африканському континенті найбільшими офшорними зонами є Ліберія та Маврикій. Тихоокеанський регіон представлений Науру, Фіджі, Західним Самоа; Південно-Східна Азія - Гонконгом та малайзійським островом Лабуан. У зоні Перської затоки найбільший офшорний центр знаходиться у державі Бахрейн.

Одним з найпопулярніших офшорних центрів є Кіпр. Усім офшорним компаніям і їх співробітникам кіпрські закони надають наступні пільги: пільговий податок на прибуток; нульовий податок на відсотки, дивіденди, гонорари; звільнення від валютного контролю; пільгові ставки прибуткового податку для іноземних співробітників; безмитний ввіз товарів.

У кругообігу грошових коштів офшорна зона є головним фільтром, де "відмиваються" "брудні" гроші, отримані від торгівлі людьми, наркотиками, контрабандною зброєю. Процес легалізації коштів, отриманих злочинним шляхом, має таку схему. Спочатку "брудні" кошти "підмішуються" до "чистих" через сфери з послабленим податковим контролем - казино, шоу-бізнес, нічні клуби, реклама. Після цього готівкою або з цінними паперами кошти доставляються в офшорні зони (частіше на більш-менш законних підставах). Пізніше через офшорні банки за допомогою платіжних електронних систем грошові кошти переказуються до країни з підвищеною банківською конфіденційністю - до Гонконгу, Швейцарії, Сінгапуру. І тільки після зазначених операцій «очищені» чи «відмиті» кошти потрапляють до міжнародного фінансового обігу. Офшорні юрисдикції зацікавлені не тільки у грошових коштах, але й у нелегальному товарі - не даремно більшість офшорних зон розташовано на островах, а острови - на перехресті шляхів торгівлі наркотиками (Карибський басейн), або контрабанди зброєю (Середземне море). Кораблі, що заходять в офшорні порти, звільнено від митного контролю, плата за постій є суто символічною.

Заради справедливості варто зазначити, що ідея офшору нічого кримінального та незаконного в собі не містить. Більше того, подібні схеми дійсно допомагають у послабленні тягаря податків, але абсолютно уникнути їх не дозволяють.

Практика офшорного бізнесу виділила три основні напрями у формуванні компаній.

До першого відносять компанії холдингового типу (оперативно-холдингові, інвестиційні, судновласницькі, промислові та компанії, що працюють із нерухомістю). Холдинг-компанія – це компанія, що є акціонерним товариством без власних активів. Створюються з метою фінансового контролю за діяльністю дочірніх компаній через володіння їх акціями. Вигідність розміщення холдинг-компаній в офшорних центрах полягає в тому, що засновники холдингу уникають високого оподаткування прибутків в тій країні, де здійснюється основна діяльність дочірніх підприємств за допомогою оподаткування консолідованого прибутку за податковими нормами офшорного центру. Найкраще відкривати холдинг-компанії в Ліхтенштейні, Швейцарії, на острові Мен і в Сингапурі.

Другий напрям - це фінансові компанії, до яких належать банки, посередницькі структури і страхові фірми. Банківські та інші фінансово-кредитні установи найкраще реєструвати в головних світових фінансових центрах. Зокрема, банки найкраще реєструвати в Швейцарії, Люксембурзі, Сингапурі, Абудабі. В Люксембурзі, крім відсутності вимог до будь-яких банківських резервів, діє ліберальне законодавство щодо діяльності банку. В Швейцарії відсутній валютний контроль, що дозволяє проводити валютні операції без будь-яких обмежень. Страхові компанії створюються в офшорних центрах, в основному, для самострахування.

Третій тип офшору - торгівельно-посередницький бізнес. Торгівельно-посредницькі фірми реєструються в офшорних центрах для того, щоб понизити податковий прес на отримані прибутки в інших країнах.

Фахівці у межах цих трьох генеральних напрямів виділяють і більш вузькі спеціалізації.

До центру офшор відносять також режим, що надає податкові та інші пільги судновласникам-нерезидентам. Такий режим має назву “зручний прапор”. “Зручний прапор” (англ. convenience – зручність, матеріальна вигода, інтерес) – це відкрита реєстрація морських суден з метою отримання додаткового прибутку від пільг з оподаткування, класифікації морських суден тощо, яку мають судновласники-нерезиденти в країні такої реєстрації. “Зручний прапор” надають Багамські острови, Бірма, Кіпр, Ліберія, Мальта, Панама та інші держави. Законодавство цих країн не змушує власника судна дотримуватися світових стандартів соціального забезпечення і профспілкових прав моряків. Доходи, отримувані кожним реєстром “зручного прапора”, залежать від типів і розмірів суден: чим більші судна, що входять в реєстр, тим це вигідніше. Судновласники економлять також на невиконанні вимог Міжнародної конвенції з охорони людського життя на морі, оскільки багато країн, які надають “зручний прапор” не приєдналися до цієї конвенції.

Останнім часом в офшорному бізнесі намітився ряд “неприємних моментів”, що відштовхує значну кількість ділових структур. Наприклад, органи фінансового контролю Сполучених Штатів Америки та Європи уважно відстежують всі угоди за участю офшорного капіталу. Крім того, в деяких країнах набуває чинності спеціальне законодавство щодо зниження податкових втрат від подібних фірм. До офшорних компаній з крайньою недовірою ставляться також державні та банківські структури, що спричиняє труднощі з кредитуванням. Проте кількість офшорних компаній у світі становить вже кілька сот тисяч із сукупним обігом понад 1 трлн. дол. США.

В офшорних зонах вельми популярними є фінансові операції. Адже банк, що зареєстровано в одній із зон, сплачує клієнтам відсотки поза податкових схем та може вільно "грати" своїм капіталом, ввозячи або вивозячи його.

Останнім часом деякі великі міжнародні банки заснували в офшорних зонах власні дочірні банківські організації. Як вважають експерти у сфері оподаткування, найбільш перспективним регіоном для банківського "офшору" стає Бахрейн. Через фінансову інфраструктуру зазначеної держави проходить чималий потік регіональних нафтодоларів, перетворюючи його для арабського Сходу на своєрідний банківський сейф. Підтвердженням цього може бути політична стабільність навколо Бахрейну. Військові конфлікти та валютні коливання, що роздирають регіон Перської затоки, дивно обминають цю країну.

Серед напрямів інформаційно-технічної протидії сучасній злочинності, що здійснює свою діяльність безпосередньо за допомогою офшорних зон, необхідно виділити комплекс заходів (аналітична та комп'ютерна розвідка).

Розділ 6

БЮДЖЕТ. БЮДЖЕТНА СИСТЕМА

6.1. Соціально-економічна сутність і призначення бюджету

Бюджет держави – центральна ланка фінансової системи суспільства. У фінансовій теорії і практиці його розглядають з двох позицій:

– за сутністю економічної категорії;

– за матеріальним вираженням цієї категорії.

Як об’єктивна економічна категорія бюджет відображає частину розподільних відносин, пов’язану з формуванням і використанням основного централізованого фонду грошових коштів держави.

Основним джерелом формування бюджету держави є ВВП. Держава як учасник розподільних процесів організовує розподіл і перерозподіл ВВП в інтересах усіх членів суспільства та суб’єктів суспільного відтворення. З одного боку, держава як власник засобів виробництва має право на певну частку ВВП на стадії його первинного розподілу. З іншого – держава виконує суспільні функції (управлінську, соціальну, економічну), конституційно закріплені за нею, які без необхідного обсягу грошових коштів виконати неможливо. Тому держава організовує перерозподільні процеси з метою централізації частини ВВП у відповідному бюджетному фонді, що по суті є платою суспільства за виконання державою своїх функцій.

Бюджетним відносинам властивий всеохопний характер; вони є дуже складними, багатогранними, масштабними і включають такі види розподілу та перерозподілу:

– між окремими суб’єктами господарювання (за допомогою бюджетних відносин держава в одних суб’єктів вилучає частину доходів у процесі оподаткування, а іншим у процесі фінансування чи бюджетного кредитування виділяє бюджетні кошти);

– внутрішньогалузевий;

– міжгалузевий;

– між виробничою сферою та сферою послуг;

– між окремими адміністративно-територіальними формуваннями;

– між окремими ланками бюджетної системи;

– між окремими категоріями населення;

– між Україною та іншими державами;

– між Україною та міждержавними фінансовими об’єднаннями тощо.

Серед розмаїття бюджетних відносин можна виділити такі основні групи грошових відносин:

– між державою та підприємствами, організаціями та установами державної форми власності;

– між державою та підприємствами й організаціями змішаної форми власності (акціонерні товариства, спільні підприємства тощо);

– між державою та підприємствами, організаціями й установами, що знаходяться у приватній власності;

– між державою та громадськими організаціями;

– між державою і населенням;

– між Україною та іншими державами і міждержавними організаціями.

Сукупність перерахованих вище відносин характеризує бюджет як економічну категорію і матеріально відображається в основному централізованому фонді грошових коштів. Враховуючи наявність в Україні різноманітних ланок фінансової системи, яким відведена специфічна роль у розподільному процесі, бюджету належить центральне місце. Це зумовлено тим, що через бюджет здійснюється розподіл і перерозподіл валового внутрішнього продукту у всій його повноті. Іншої ланки, яка б могла забезпечити у такому масштабі роз­подільні та перерозподільні процеси, у державі немає.

Окрім ВВП джерелом основного централізованого фонду є національне багатство, а також зовнішні надходження.

У цілому суб’єктами бюджетних відносин виступають, з одного боку, держава, з іншого – юридичні і фізичні особи; об’єктом – ВВП і національне багатство. Отже, бюджетними відносинами охоплюються всі юридичні особи, кожен громадянин держави і кожна державна структура, при цьому відносини можуть мати двосторонній або односторонній характер. Характер і масштаби участі держави у розподільних процесах залежить від моделі фінансових відносин у суспільстві.

Таким чином, бюджет держави як об’єктивна економічна категорія – сукупність грошових відносин, пов’язаних з розподілом і перерозподілом ВВП і національного багатства, з метою формування і використання основного централізованого фонду грошових коштів, призначеного для забезпечення виконання державою ії функцій.

Економічна сутність бюджету держави як економічної категорії не буде повною, якщо не розглянути функції, які він виконує. Економічна думка останніх років така, що бюджет держави виконує дві функції – розподільну і контрольну. Вони об’єктивно притаманні бюджету як фінансовій категорії. Через розподільну функцію проходить процес концентрації грошових коштів в руках держави і їх використання з метою задоволення загальнодержавних потреб; контрольна функція дає змогу регулювати і слідкувати, наскільки своєчасно і повно фінансові ресурси надходять у розпорядження держави, як фактично складаються пропорції в розподілі бюджетних коштів, чи ефективно вони використовуються.

Особливості бюджету як економічної категорії відображаються і на функціях, які він виконує. Зміст функцій, сфера й об’єкт їх дії характеризуються відповідною специфікою. Так, зміст розподільної функції бюджету визначається процесами розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів між різними підрозділами суспільного виробництва. Жодна інша ланка фінансової системи не здійснює такого багатогранного (міжгалузевого, міжтериторіального та ін.) і багаторівневого (обласний, міський, районний та ін.) перерозподілу коштів, як бюджет. Специфіка розподільної функції заключається ще й у масштабності операцій, багатоканальності грошових коштів і великій різновидності цільових фондів, які утворюються. Розподіляючи майже половину всього валового внутрішнього продукту, бюджет формує численні фонди різноманітного цільового призначення. З бюджетом держави пов’язані всі підрозділи суспільного виробництва і сфери послуг. Таким чином, розподільна функція бюджету характеризується багатократністю розподілу, проявляється у всіх сферах суспільних відносин і використовується державою для регулювання економічного і соціального розвитку.

Контрольна функція полягає в тому, що бюджет об’єктивно через формування і використання централізованого фонду грошових коштів держави відображає економічні процеси, які протікають у структурних ланках економіки. Завдяки цій якості бюджет може дати відповідь на те, як надходять у розпорядження держави фінансові ресурси від різних суб’єктів господарювання, чи відповідає розмір централізованих ресурсів держави обсягу її потреб та ін. Основу контрольної функції становить рух бюджетних коштів, які відображаються у відповідних показниках бюджетних надходжень і видаткових призначень. Особливістю контрольної функції бюджету є високий рівень централізації фінансових ресурсів у руках держави, а централізація завжди означає підзвітність і створює передумови для організації державного фінансового контролю зверху до низу.

Як об’єктивна економічна категорія за умови її матеріалізації бюджет набуває конкретних речових форм. Як матеріальне вираження категорії бюджет розглядається:

– за змістом;

– формою;

– організаційною будовою;

– правовим характером.

За матеріальним змістом бюджет є основним централізованим фондом грошових коштів держави. Поряд з такими централізованими фондами, як Пенсійний фонд, державні соціальні фонди, державні резерви, бюджету відводиться основна роль.

Бюджет як основний централізований фонд грошових коштів держави характеризується такими ознаками:

– виключним правом держави на розпорядження коштами фонду. Крім держави, в особі органів державної влади, державного управління та місцевого самоврядування ніхто не має права приймати рішення про наповнення чи використання коштів фонду;

– державно-правовим регулюванням процесу формування і використання коштів фонду. Держава при цьому регулює процес використання коштів фонду за напрямами та відповідно до своїх потреб і фінансових можливостей;

– одностороннім рухом грошових коштів у процесі формування і використання коштів фонду;

– строго цільовим призначенням фонду. Використання коштів за цільовою ознакою та цільовим спрямуванням є основною умовою діяльності органів державної влади, державного управління, місцевого самоврядування та їхніх структурних підрозділів;

– динамічністю. Фонд перебуває у постійному русі. У ньому кошти не нагромаджуються, а у міру надходження використовуються для фінансування видатків;

– мобільністю і масштабністю. За своїми масштабами та мобільністю бюджетний фонд не може зрівнятися з жодним централізованим чи децентралізованим грошовим фондом, оскільки у ньому зосереджуються близько половини ВВП держави.

За формою бюджет є основним фінансовим планом держави, займає центральне місце серед інших фінансових планів, які існують у країні. У бюджеті як основному фінансовому плані відображені результати розподільних процесів, що здійснюються за допомогою бюджетних відносин, передбачені джерела та обсяги надходжень, напрями розподілу та використання коштів централізованого грошового фонду держави. Бюджет як фінансовий план має власну форму, є збалансованим, його показники тісно взаємопов’язані з іншими фінансовими планами. Вертикальна структура цього плану відповідає структурі бюджетного устрою. Хоча зведений бюджет України відповідно до Бюджетного кодексу України не затверджується (у процесі бюджетного планування його показники розраховуються), з позиції фінансового плану бюджет держави розглядається як сукупність Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів. Складовими бюджету як фінансового плану є поточний бюджет, бюджет розвитку, загальний фонд бюджету і спеціальний фонд бюджету.

За організаційною будовою бюджет України є центральною ланкою фінансової системи суспільства та основною ланкою державних фінансів, яка має власну структуру, відображену у бюджетній системі. Бюджет держави включає державний бюджет та місцеві бюджети, за допомогою яких реалізується весь обсяг бюджетних відносин, причому у кожній з цих ланок бюджетні відносини визначаються місцем відповідного бюджету в ієрархічній структурі бюджетної системи.

За правовим характером бюджет держави є юридичним актом. Так, закон про Державний бюджет України є одним з основних законів України економічного спрямування, визначає основну спрямованість фінансової політики держави, зміст і структурні основи фінансової діяльності країни, органів державної влади та державного управління. Рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим та місцевих рад є основними нормативними документами місцевого значення. Як закон, так і рішення про бюджет є обов’язковими для виконання всіма суб’єктами відносин, пов’язаних з формуванням доходів і використанням коштів бюджетів.

В умовах утвердження в Україні економіки ринкового типу бюджет виступає одним із найголовніших інститутів економічного суверенітету держави. Він забезпечує не тільки акумулювання коштів, необхідних для фінансування держави, використовується не лише для часткового перерозподілу доходів із метою підтримання сприятливого соціального становища у державі, а й активно впливає на економічні, соціальні, національні, політичні та регіональні процеси у суспільстві і впровадження вищими органами влади відповідної національної стратегії розвитку, спрямованої на зміцнення державної безпеки. Економічна природа бюджету виявляється саме в тому, що за його допомогою держава надає суспільству блага й послуги, які істотно впливають на рівень добробуту та якість життя. До таких благ належать оборона країни, національна безпека й правопорядок, благоустрій, захист довкілля, освіта, охорона здоров’я, наука, культура тощо.

Призначення бюджету – забезпечити фінансовими ресурсами потреби економічного й соціального розвитку на основі розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту в державі. Таке забезпечення має свої особливості. Фінансові ресурси, сконцентровані в бюджеті, не є основним джерелом розвитку економіки і соціальної сфери. На зазначені цілі спрямовуються насамперед власні ресурси й накопичення підприємницьких структур і населення. Кошти, сконцентровані в бюджеті, виступають як елемент регулювання, стимулювання і гарантії фінансової системи держави. Держава впливає на розвиток економіки шляхом прямої участі чи завдяки посередницькому регулюванню. Основними формами прямої участі є бюджетне фінансування конкретних загальнодержавних інвестиційних програм і кредитування за рахунок коштів бюджету.

Світовий досвід показує, що без належної організації бюджетних відносин відповідний обсяг бюджету сформувати неможливо. В Україні, економіка якої базувалась на командно-адміністративних методах управління, система бюджетних відносин мала недосконалий характер. Це пов’язано з тим, що держава регламентувала зміст цих відносин без урахування інтересів виробника та населення. Такі відносини були пов’язані в першу чергу із задоволенням кон’юнктурних інтересів адміністративно-управлінського апарату в умовах функціонування єдиної загальнодержавної власності.

Реформування економіки України, пов’язане із функціонуванням різних форм власності, потребує перегляду характеру і змісту бюджетних відносин. Станом на сьогодні виникають труднощі як із формуванням основного централізованого фонду грошових коштів держави, так і з його використанням, зумовлені недосконалістю законодавства України та традиційними застарілими підходами організації бюджетних відносин. У такій ситуації командно-адміністративні методи управління повністю не вдалось усунути, а нові перебувають у процесі становлення.