9.Літопис Самовидця.

Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин: перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій; друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі. Літопис Самовидця писаний доброю українською мовою того часу, близькою до народної. Автор літопису документально не відомий, належав до козацької старшини й посідав якийсь час видатне становище в українському уряді. Дослідники віддавна намагалися встановити його ім'я. Це стало можливе після праць Вадима Модзалевського про Романа Ракушку-Романовського. У 1920-их pp. низка авторів (Віктор Романовський; Олександр Оглоблин і особливо Микола Петровський) незалежно один від одного, на підставі аналізу автобіографічного матеріалу в Літописі, дійшли висновку (втім, вперше висловленого ще в 1846 істориком-аматором Д. Сєрдюковим), що автором Літопису Самовидця найправдоподібніше був Роман Ракушка-Романовський, генеральний підскарбій за Івана Брюховецького, а в останні десятиліття свого життя — священник у Стародубі. Ця думка була прийнята більшістю істориків (Дмитро Багалій, Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Іван Крип'якевич та інші й зокрема новітня історіографія), але деякі автори називали інших кандидатів на авторство Іван Биховець, військовий канцелярист (Л. Окіншевич), Федір Кандиба, полковник корсунський (М. Андрусяк, Михайло Возняк) та ін. Ориґінал Літопису не дійшов до нас. Збереглося кілька колій, зроблених у XVIII столітті або й пізніше. Найдавніші й найповніші — це списки Г. Іскрицького (перша половина XVIII ст.) й Якова Козельського (друга пол. XVIII ст.), які й покладено в основу наукових публікації цієї пам'ятки. Вперше, діставши його від Пантелеймона Куліша (від нього й назва Літопису Самовидця), опублікував Літопис, Осип Бодянський (1846).

10. Ідейно-тематичний спектр давньої української літератури.

У переважній більшості творів Київської Русі у центрі уваги стоїть Руська земля. Висока патріотична ідея могутності Русі, її політична самостійність, релігійна незалежність від Візантії. Ці сказання надзвичайно злободенні, публіцистичні. Засуджуються князівські міжусобиці. Тема батьківщини лишається визначною, єдність рідної землі, походи та політичні погляди князів.

11.Літературна спадщина Феодосія Печерського.

Феодосій Печерський — письменник і мислитель, чия творчість і діяльність припадають на другу половину XI століття. Він є уособленням гармонійного поєднання у старій українській літературі здатності писати і впливати своїми творами на суспільну свідомість, проповідувати оригінальну життєву філософію і послідовно дотримуватися її у власному житті. Йому випало жити і творити у час, коли у Київській Русі зароджувався й активно розвивався церковно-аскетичний напрям, ідеологічним центром якого став Києво-Печерський монастир. Народився Феодосій Печерський бл. 1036 року в містечку Василькові під Києвом у заможній родині. Виріс у Курську, куди князь перевів його батька, свого тіуна. Від самого дитинства відрізнявся від інших дітей великою релігійністю. Не знаходив розуміння у рідних, зокрема матері, тому і втік до Києва. Тут Феодосій познайомився з преподобним Антонієм, котрий жив у печерах. Близько 1058 р. Феодосій постригся у ченці, а вже 1061 р., попри те, що йому не було ще й двадцяти п’яти років, був висвячений на священство. Ще через рік став ігуменом Печерського монастиря. При Печерському монастиреві була багата книгозбірня, тут писалися книги, творилася висока духовна культура русичів. Студитський устав (монастирські правила візантійського церковника Феодора Студита), прийнятий руським монастирем, зобов’язував ченців багато читати, мислити і творити. Феодосій Печерський як духовний наставник ченців і мирян сповідував думку східних отців церкви про те, що до Бога є тільки один шлях — споглядання власної душі. Крім того, саме він «сформулював найважливіші політичні вимоги, які визначили церковну лінію в епоху удільних князівств, і дав відповідний ідеал християнського праведника, покладений в основу релігійної пропаганди». Повчання «Запитання Ізяслава, князя, сина Ярославова, внука Володимирова (до) ігумена Феодосія Печерського монастиря» існує у двох списках — Паїсіївському збірнику XIV — XVI ст. і збірнику Новгородської Софійської бібліотеки, який датується XV ст. Вперше текст повчання опублікував Макарій. «Запитання Ізяслава ...» — це відповідь печерського ігумена на запитання свого сюзерена. Друга частина послання присвячена проповіді святого про піст у середу та п’ятницю. Послання «Запитання благовірного князя Ізяслава про латинян» — найпопулярніший твір преподобного Феодосія. Твір дійшов у багатьох списках, які мають декілька редакцій. Повчання Феодосія Печерського «Про кари Божії», «На велику Чотиридесятницю», «Повчальне слово до келаря» адресувалися як ченцям монастиря, так і світським людям. Збірка «Повчання преподобного Феодосія Печерського на велику Чотиридесятницю» містить шість повчань святого, виголошених упродовж Великого Посту. П’ять останніх повчань були віднайдені О. Востоковим у пергаментному збірнику 1-ї половини XV ст. й опубліковані ним у 1842 р. Дещо пізніше дослідники звернули увагу на два інші повчання, які передують вище означеним у тексті Румянцевського збірника і підписані іменем прп. Федора Студита. Вперше вони були опубліковані Ф. Георгієвським. Його літературна спадщина засвідчує могутнє духовне прагнення до справжнього життя, незначною тінню якого є реальність. Культивування високих християнських ідеалів творило основу світогляду і світовідчуття Феодосія Печерського.