3. Механізм здійснення влади
Як показує сучасна політологічна практика демократичних країн, механізм влади має доволі складну ієрархічну структуру. Розглянемо її основні компоненти.
Первинним суб’єктом влади, її джерелом є народ, який, реалізовуючи частину владних функцій безпосередньо, іншу частину передає (делегує) своєму офіційному представнику – державі. Так, у Конституції України зазначено: „1. Носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є її багатонаціональний народ. 2. Народ здійснює свою владу безпосередньо, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування”.
Держава, в свою чергу, розподіляє владні повноваження між носіями влади. Цей розподіл владних повноважень називається розподілом влад.
Дж. Локк вирізняв три типи влади: законодавчу, виконавчу, федеративну або союзну. Верховна влада повинна належати законодавчому органу. Виконавча – монарху, котрий може одночасно виконувати й союзну владу. Монарх у Локка є гарантом єдності держави, тому частково він має прерогативи і в законотворчій діяльності – право законотворчої ініціативи. Основою структури влади є принцип розподілу влад. Він спирається на потужну традицію забезпечення стабільності і рівноваги, синтез єдиновладдя і колективізму при прийнятті рішень. Однак, в Стародавні часи та середні віки ідея рівноваги зводилась до питання: хто править? Як володарюючий враховує інтереси всіх? Хто може впливати на владу? Автори теорії розподілу влад винайшли інституціональні гарантії рівноваги.
Ідея розподілу влад була розвинута Ш. Монтеск’є. Як і Локк, розподіл влад він вважав засобом досягнення компромісу між політичними силами, королівською владою, дворянською знаттю, буржуазією, що розвивається. Але конструювання розподілу у нього носить більш чіткий характер. Монтеск’є також виділяє три типи влади: законодавчу та виконавчу, що відає міжнародними справами; виконавчу, що відає громадянськими справами. Передбачається відносна самостійність органів держави не лише у виборі способів їх формування, а й в здійсненні своїх функцій. Кожен орган має свою сферу діяльності і, таким чином, його влада обмежена. У кожного органу є свої можливості протистояти іншому, частково завадити йому реалізувати свою волю (права вето, президентське право розпуску законодавчого зібрання, підзаконність актів органів управління), але немає права замінити рішення цього органу своїм рішенням. Парламент має право визначити сферу діяльності уряду у випадках, передбачених законом, перевіряти, як виконуються закони, притягувати міністрів до відповідальності за їх порушення. Монтеск’є виділяє дві палати парламенту. Верхня палата складається із знаті і має право скасовувати рішення нижньої – палати представників. Але права верхньої палати обмежені. Вона може скасувати деякі постанови нижньої, але не замінити їх іншими.
Теорія Монтеск’є відводить важливе місце розмежуванню державної діяльності і політичного життя. Суди не єволодіють політичною владою. Їх завдання – покарання злочинців, вирішення конфліктів між громадянами. Згодом європейською практикою був розроблений новий політичний інститут – Конституційний Суд, котрий наділений повноваженнями визнавати конституційність указів Президента, законів, прийнятих парламентом або невідповідність їх Конституції.
Формування класичної теорії розподілу влад було результатом пошуку форм забезпечення компромісу і поміркованості в змінах політичних курсів. Безпосереднім підсумком ліберальної теорії держави була критика абсолютизму й обґрунтування обмеженої монархії. Дж. Локк виправдовував конституційну монархію, що сформувалась в Англії з прийняттям Білля про права у 1688 р. Однак теорія розподілу влад випереджала свій час. Поєднання і урівноваження спадкових та представницьких інститутів виявились благотворними для політичного розвитку Англії в наступні століття. Більш того, навіть у ХХ столітті в більшій частині країн Європи король – не лише традиція, а й символ, а іноді і реальна сила, що підтримує єдність та стабільність суспільства в перехідні періоди.
Гегель вважав ідею самостійності влад хибною, що обґрунтовує ворожість органів влади самій владі, її єдності як цілого.
Маркс також не вбачав демократичної цінності в теорії розподілу влад. У розподілі влад він вбачав прозаїчний, діловий розподіл праці. В ленінсько-сталінських постулатах про державу не знайшлось місця ідеї розподілу влад.
Розподіл влад полегшує взаємний контроль діяльності державних органів. Теорію розподілу влад визначають і як систему контролю та рівноваги. Виходить, що кожній владі властива своя сфера повноважень, яка закрита для інших, але впливає на суміжну сферу, бо існують питання сумісного ведення.
Законодавча влада ґрунтується на принципах конституції і верховенства права, формується шляхом вільних виборів. Вона вносить поправки до конституції, визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики держави, затверджує державний бюджет, приймає закони, обов’язкові для всіх виконавчих органів влади та громадян, контролює їх виконання. Верховенство законодавчої влади обмежене принципами права, конституцією, правами людини. Законодавчі органи та інші органи влади (судові та виконавчі) підконтрольні виборцям через систему народного представництва і вільних демократичних виборів.
У демократичних державах носієм законодавчої влади виступає парламент, який буває двопалатним (бікамералізм) та однопалатним. Найбільш поширеним є однопалатний парламент. У ряді країн діє так звана проста двопалатна парламентська система, за якої одна палата формується в результаті прямих виборів, а друга – на основі територіальної пропорційності.
Виконавча влада відрізняється динамізмом, підвищеною чутливістю до суспільного життя, здійснюється урядом. Особливість виконавчої влади полягає в тому, що вона не лише виконує закони, але й сама видає нормативні акти, або виступає з законодавчою ініціативою. Якщо врахувати, що ця влада здійснює свою діяльність переважно за „закритими дверима”, то за відсутності відповідних стримувань вона неминуче підімне під себе і законодавчу, і судову владу.
Виконавчо-розпорядча діяльність повинна базуватися на законі і здійснюватися в рамках закону. Вона не має права присвоювати собі повноваження та вимагати від громадян виконання будь-яких зобов’язань, які не передбачені законом. Її стримування досягається через регулярну підзвітність і відповідальність перед народним представництвом, яке має право контролю за діяльністю виконавчої влади.
Судова влада включає установи, які представляють самостійну структуру державної організації. Стан судової влади, ставлення до неї в суспільстві, напрямки її розвитку суттєво впливають на всі сфери життя суспільства: економічну, політичну, культурну, на статус людини, забезпечення і захист її прав та свобод. Кожна людина повинна мати тверде переконання в тому, що його звертання до судової влади буде завершене справедливим рішенням, у тому, що захист прав людини, вирішення конфліктів, суперечок цивілізованими засобами – норма правової держави. Суд покликаний бути захисником права, зупиняти його порушення.
Судова влада впливає на законодавчу та виконавчу. Законодавча влада контролюється через систему судів. Так, за допомогою Конституційного суду в країні забезпечується конституційність не лише підзаконних актів, а й самих законів. На відміну від двох інших гілок влади, судова влада має незмінну функцію – забезпечує дотримання юридично встановленого політичного порядку. З цього випливає, що вона не являє собою елемент, котрий визначає весь політичний режим, оскільки не бере безпосередню участь у здійсненні законодавчого акту. Тому в основі класифікації політичних режимів лежить структура відносин між виконавчою і законодавчою владами.
Таким чином, хоча органи влади діють самостійно, мова йде не про абсолютне обособлення, а лише про відносну їх самостійність і одночасну тісну взаємодію між ними, що здійснюється в межах їх повноважень. При цьому повинна діяти система стримувань і противаг, щоб влади контролювали дії одна іншої.
Висновки
1. Категорія влади є центральним поняттям політології. Узагальнюючи різні підходи щодо виявлення її сутності, можна визначити владу як один із найважливіших видів соціальної взаємодії, специфічні відносини щонайменше між двома суб’єктами, один із яких підкоряється розпорядженням іншого, в результаті цього підпорядкування владарюючий суб’єкт реалізує свою волю та інтереси.
2. Структура влади: суб’єкт, об’єкт влади, джерела і ресурси влади. Влада виконує в суспільстві певні функції: панування, керівництва, регуляції, контролю, управління, координації, організації і мобілізації.
3. Механізм здійснення влади має складну ієрархічну структуру, що представлена розподілом влади по горизонталі (законодавча, виконавча і судова влада) і по вертикалі (міжнародна, центральна, регіональна і місцева влада).
4. Однією з найбільш важливих характеристик політичної влади є її ефективність, яка засвідчує ступінь виконання нею своїх завдань та функцій. Сама ефективність багато в чому залежить від легітимності влади, яка в свою чергу, визначається взаємовідносинами між керуючими і керованими з огляду походження, використання і підпорядкування влади. На відміну від легітимності, яка є феноменом політичним, легальність влади – юридичний феномен: вона носить виключно раціональний характер, встановлюється і гарантується владою.
Список використаної літератури
1. Бабкин В., Селиванов В. Народ и власть – К.: Манускрипт, 1996. – 448 с.
2. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. произв. – М., 1990. – С. 644–707.
3. Горбатенко В.П. Стратегія модернізації суспільства : Україна і світ на зламі тисячоліть. Монографія – К.: Академія, 1999. – 239 с.
4. Грин Р. 48 законов власти. – М., 2003. – 777 с.
5. Грушевський М. На порозі Нової України. Гадки і мрії. – К.: Наукова думка, 1991. – 120 с.
6. Каверин С. Потребность власти. – М.: Знание, 1991. – 64 с.