Фільмографія

1959 — Остання зброя / The Last Gun

1961 — Втеча в нікуди / Escape to Nowhere

1961 — Бойовий взвод / Fighter Squad

1964 — Небесні вогні / Firelight

1968 — Емблін / Amblin

1971 — Дуель / Duel

1971 — Вбивство за книгою / Murder by the Book

1974 — Шугарлендський експрес / The Sugarland Express

1975 — Щелепи / Jaws

1977 — Близькі контакти третього ступеня / Close Encounters of the Third Kind

1979 — Тисяча дев'ятсот сорок перший / 1941

1981 — Шукачі втраченого ковчега / Raiders of the Lost Ark

1982 — Інопланетянин / Е.T. the Extra-terrestrial

1984 — Індіана Джонс і Храм Долі / Indiana Jones and the Temple of Doom

1985 — Кольори пурпуру / The Color Purple

1987 — Імперія сонця / Empire of the Sun

1987 — Індіана Джонс і останній хрестовий похід / Indiana Jones and the Last Crusade

1989 — Завжди / Always

1991 — Капітан Гак / Hook

1993 — Парк юрського періоду / Jurassic Park

1993 — Список Шиндлера / Schindler’s List

1997 — Загублений світ: Парк юрського періоду / The Lost World: Jurassic Park

1997 — Амістад / Amistad

1998 — Врятувати рядового Раяна / Saving Private Ryan

1999 — Нескінчена подорож / The Unfinished Journey

2001 — Штучний інтелект / Artificial Intelligence: AI

2002 — Особлива думка / Minority Report

2002 — Злови мене, якщо зможеш / Catch Me If You Can

2004 — Термінал / The Terminal

2005 — Війна світів / War of the Worlds

2005 — Мюнхен / Munich

2008 — Індіана Джонс і Королівство Кришталевого Черепа (Індіана Джонс 4) / Indiana Jones and the Kingdom of the Crystal Skull (Fourth Installment of the Indiana Jones Adventures)

2009 — Аврам Лінкольн / Lincoln

С ер Альфред Джозеф Хічкок (також Гічкок, англ. Alfred Hitchcock; 13 серпня 1899, Лондон — 29 квітня 1980 Лос-Анджелес) — англійський кінорежисер, продюсер, сценарист. Працював у Великій Британії та США. Його ім'я пов'язане зі становленням жанру «трилерів» (від англ. thrill — «тремтіння») та з поняттям «саспенс» (від англ. suspense — «невизначеність») у кіно. Хічкок умів майстерно створювати в своїх фільмах атмосферу тривожної невизначеності, сторожкого очікування, передчуття чогось жахливого.

Біографія

Альфред Хічкок народився 13 серпня 1899 у Лейстоуні, місто Лондон. Він закінчив інженерне училище[Джерело?], потім вивчав мистецтво в Лондонському університеті. Режисерський дебют Хічкока відбувся в 1925 в Англії, де він зняв ще 23 картини перш, ніж поїхати до Голлівуду 1939-го року. У 1979 Хічкок одержав премію Американського кіноінституту «За видатний внесок в кіномистецтво». Помер у Лос-Анджелесі 29 квітня 1980.

Внесок у кінематограф

Надихаючись картинами німецьких експресіоністів (Мурнау, Ланг), Хічкок почав працювати в кіно — спочатку в Англії, а з 1939 року в США. Вперше на творчість Хічкока звернули серйозну увагу критики французської «нової хвилі». Франсуа Трюффо першим достеріг авторський погляд за ширмою розважального кіно. Життєвий доробок Хічкока — 55 повнометражних фільмів, багато з яких стали класикою світового кінематографа, 21 телефільм для серії «Альфред Хічкок представляє» і два документальні фільми (обидва в 1944 році). Ще дві кінороботи залишилися незавершеними. Альфред Хічкок досьогодні залишається одним із найповажаніших та найпопулярніших кінорежисерів.

Хічкок відомий також своїми камео. Він обожнював з'являтися в епізодах своїх фільмів: чи в образі перехожого, чи в образі вуличного роззяви. Він з'являвся майже у всіх своїх пізніх фільмах. Загалом, Хічкок (особливо в пізні роки) прагнув створити навколо себе містичну атмосферу, оточував себе ореолом таємничості.

Режисерський почерк

Фільми Хічкока засновані на страхові й саспенсі. Його герої — люди, що потрапили в пастку. Інша загальна тема його фільмів — взаємини чоловіка і жінки, часто це досить цинічний погляд на романтику[Джерело?].

Серед улюблених кінематографічних прийомів Хічкока зйомка «з очей» персонажа. Хічкоку також приписується винайдення техніки надшвидкого монтажу, яскраво продемонстрованого в знаменитій сцені вбивства в душі у фільмі «Психо». Зараз цю манеру монтажу часто називають «MTV-монтажем», бо в 1990-х її широко задаптували режисери відеокліпів, що демонструвалися на телеканалі MTV. Такий монтаж став також часто застосовують у трейлерах.

Також відзначено, що Хічкок полюбляв знімати в головних ролях «холодних» білявок (Грейс Келлі, Вера Майлз, Кім Новак, Чи Джанет, Тіппі Хедрен, Клод Жад).

Хічкок продумував сценарії своїх фільмів до найменших подробиць. За його словами, в нього в голові фільм складалася ідеальна версія картини, а на знімальному майданчику зазвичай доводилося йти на компроміси, внаслідок яких фільм втрачав 40% початкової якості. Режисер відомий також зневажливим ставленням до акторів. Для нього актори мали значення не більше, ніж декорації. Натякаючи на порівняння Хічкоком акторів із худобою, Керол Ломбард одного разу з'явилася на зйомки фільму Пан та пані Сміт з коровами[1]. Щоправда, Хічкок відмовлявся від такого порівняння, стверджуючи, що його слова означали лише, що до акторів слід ставитися як до худоби.

Визнання

Королева Єлизавета II в 1980 році, за 4 місяці до смерті режисера, нагородила його званням лицаря-командора Ордену Британської імперії, що надало йому право вживати титул «сер», незважаючи на те, що в 1956 році Хічкок прийняв громадянство США.

Фільмографія

1925 — Сад насолод/Pleasure Garden

1926 — Гірський орел/The Mountain Eagle

1927 — Квартирант/The Lodger

1927 — Дзвінок/The Ring

1927 — Вниз схилом/Downhill

1928 — Шампанське/Champagne

1928 — Дружина фермера/The Farmer’s Wife

1928 — Доступна цнота/Easy Virtue

1929 — Шантаж/Blackmail

1929 — Менксмен/The Manxman

1930 — Дзвонить Елстрі/Elstree Calling

1930 — Джуно та Пейкок/Juno and the Paycock

1930 — Вбивство!/Murder!

1931 — Шкурна гра/The Skin Game

1931 — Мері/Mary

1931 — Багатий та дивний/Rich and Strange

1932 — Номер сімнадцять/Number Seventeen

1933 — Вальси з Відня/Waltzes from Vienna

1934 — Людина, яка знала надто багато/Man Who Knew Too Much

1935 — 39 сходинок/The 39 Steps

1936 — Таємний агент/Secret Agent

1936 — Саботаж/Sabotage

1937 — Юний та невинний/Young and Innocent

1938 — Пані зникає/The Lady Vanishes

1939 — Ямайський заїзд/Jamaica Inn

1940 — Ребекка/Rebecca

1940 — Закордонний кореспондент/Foreign Correspondent

1941 — Пан та пані Сміт/Mr. & Mrs. Smith 1941 — Підозра/Suspicion

1942 — Саботер/Saboteur

1943 — Тінь сумніву/Shadow of а Doubt

1944 — Рятувальний човен/Lifeboat

1945 — Spellbound

1946 — Notorious

1947 — The Paradine Case

1948 — Мотузка

1949 — Під знаком козерога/Under Capricorn

1950 — Переляк на сцені/Stage Fright

1951 — Незнайомці в поїзді/Strangers on а Train

1953 — Зізнаюсь/I Confess

1954 — У випадку вбивства набирайте «М»

1954 — Вікно у двір

1955 — Упіймати злодія/To Catch а Thief

1955 — Морока з Гаррі/The Trouble with Harry

1956 — Людина, яка знала надто багато/The Man Who Knew Too Much

1956 — Не та людина/The Wrong Man

1958 — Запаморочення

1959 — У напрямку Пв.Пв.Зх./North by Northwest

1960 — Психо

1963 — Птахи

1964 — Марні/Marnie

1966 — Розірвана фіранка/Torn Curtain

1969 — Топаз/Topaz

1972 — Безумство/Frenzy

1976 — Сімейна змова/Family Plot

С тенлі Кубрик (англ. Stanley Kubrick, *26 липня 1928 p., Нью-Йорк — †7 березня 1999 p., Гарпендер, Англія) — американський кінорежисер, сценарист і продюсер, один з найвпливовішіх в історії кінематографу.

Фільми Кубрика відрізняються технічним новаторством і майстерністю, незвичайними, дотепними сценаріями.

Біографія

Народився 26 липня 1928 року у нью-йоркськом районі Мангеттен, в єврейсько-австрійській родині. Його батько був лікарем, захоплювався шахами й фотографією, чим зацікавився й хлопець. Він також виявив цікавість до джазу й грав на барабанах. У школі Кубрик не був здібним учнем і не одержав вищої освіти. Коли йому виповнилося 17 років, хлопець вирішив зайнятися фотографією. Його знімки були надруковані в журналі Look, і відтоді він працював фотокореспондентом. Незабаром почав відвідувати Нью-Йоркський музей сучасного мистецтва й часто ходив у кінотеатри. У 1951 році за порадою друга Кубрик почав знімати короткометражні фільми й рекламні ролики. Пізніше він сфокусувався на оповідальних фільмах і зняв Fear and Desire (1953), про загін солдатів у тилу ворога на вигаданій війні. У 1955 р. він переїхав до Голлівуду, знявши фільм Killer's Kiss (1954). The Killing (1956) — про боксера наприкінці своєї кар'єри, вплутаного в організовану злочинність — став першим фільмом Кубрика за участю професійної знімальної бригади; не мав комерційного успіху, але одержав позитивні вигуки від критиків.

Ранні фільми Кубрика фінансувалися його родиною й друзями. Незабаром молодий режисер подружився з відомим продюсером Джеймсом Б. Гаррісом, з яким заснував фірму Harris-Kubrick Productions, що фінансувала його наступні фільми.

Першим фільмом Кубрика, що здобув комерційний успіх і був добре прийнятий критиками, став Paths of Glory (1957), заснований на повісті про Першу світову війну й знятий у Німеччині.

Повернувшись до США, Кубрик почав працювати над фільмом One-Eyed Jacks (1961), але через конфлікт із Марлоном Брандо залишив зйомки . Після цього він писав сценарії й був запрошений актором-продюсером Кірком Дугласом працювати режисером у фільмі Spartacus (1960). Зйомки вийшли важкими через розбіжності між Кубриком і Дугласом, але фільм мав успіх і приніс Кубрику популярність.

Розчарувавшись у Голлівуді, режисер переїхав у 1962 р. до Англії, де зняв знаменитий фільм «Лоліта» за повістю Володимира Набокова, номінований на премію Оскар.

Наступний фільм Кубрика, чорна комедія Dr. Strangelove or: How I Learned to Stop Worrying and Love the Bomb (1964) за повістю Red Alert Пітера Джорджа, став культовим.

Потім режисер протягом п'яти років працював над фільмом Космічна одіссея 2001 року за романом Артура Кларка — науково-фантастичною стрічкою з новаторськими спецефектами.

Інші фільми Кубрика: A Clockwork Orange, Barry Lyndon, The Shining, Full Metal Jacket, Eyes Wide Shut, які також відрізнялися оригінальними сценаріями й новаторством.

Кубрик помер 7 березня 1999 р., незадовго до закінчення зйомок Eyes Wide Shut. У нього також залишилося кілька невиданих робіт.

Фільмографія

1951 — Літаючий падре / Flying Padre

1951 — День сутички / Day of the Fight

1953 — Страх і бажання / Fear and Desire

1953 — Морські наїзники / The Seafarers

1955 — Поцілунок убивці / Killer's Kiss

1956 — Убивство / The Killing

1957 — Дороги слави / Paths of Glory

1960 — Спартак / Spartacus

1962 — Лоліта / Lolita

1964 — Доктор Стрейнджлав, або Як я перестав боятися й полюбив бомбу / Dr. Strangelove or: How І Learned to Stop Worrying and Love the Bomb

1968 — Космічна одіссея 2001 року / 2001: A Space Odyssey

1971 — Механічний апельсин / A Clockwork Orange

1975 — Баррі Ліндон / Barry Lyndon

1980 — Сяйво / The Shining

1987 — Суцільнометалева оболонка / Full Metal Jacket

1999 — Із широко заплющеними очима / Eyes Wide Shut

М ихалков Микита Сергійович — російський кіноактор і кінорежисер, народний артист РРФСР. Син Сергія Володимировича Михалкова.

Президент Російського фонду культури з 1993 року. Дійсний член Академії гуманітарних наук. З 1997 року є головою Союзу кінематографістів Росії. З 1998 року — президент Московського міжнародного кінофестивалю.

Біографія

Народився 21 жовтня 1945 року в Москві. Батько — відомий дитячий письменник Сергій Володимирович Михалков, мати — Наталя Петрівна Кончаловська.

1958-62 рр. був учнем і актором середньої школи при Театрі ім. Станіславського. Навчався на акторському факультеті театрального училища ім. Щукіна (майстерня Л. Шихматова). Закінчив режисерський факультет ВДІК. Дебют у кіно в якості актора відбувся у 1959 році.

Зняв фільми: «Рідня», «Очі чорні», «Кілька днів з життя Обломова», «Сибірський цирульник».

Режисер фільму «Дванадцять розгніваних чоловіків» 2007.

Понад 50 акторських та режисерських робіт.

1959 р.— дебют у кіно, зіграв в епізоді фільму «Хмари над Борськом».

1961 р. — зіграв у фільмі «Пригоди Кроша».

1963 р.— перша серйозна роль у фільмі «Я крокую по Москві».

1963—1966 рр. — навчвася на акторському відділенні у театральному училищі ім. Б. В. Щукіна.

1971 р. — закінчив режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (майстерня М.І.Ромма).

1968 р. — зняв перший короткометражний фільм «А я їду додому».

1970 р. — дипломна робота «Спокійний день наприкінці війни».

1974 р. — режисер фільму «Свій серед чужих, чужий серед своїх», також виконав головну роль, виступив співавтором сценарію.

1977 р. — режисер стрічки «Незакінчена п'єса для механічного піаніно». Фільм отримав перший приз кінофестивалю в Сан — Себастьяні.

1976 р. — зняв фільм «Раба кохання».

1979 р. — режисер картини «П'ять вечорів»

У 1980—1991 рр. вів майстерню ігрового кіно.

1980 р. — зняв стрічку «Кілька днів з життя Обломова».

1982 р. — режисер фільму «Рідня».

1983 р. — режисер картини «Без свідків».

1987 р. — режисер стрічки «Очі чорні», головну роль у картині зіграв Марчелло Мастроянні — був удостоєний призу Кращому акторові на Канському кінофестивалі і номінації на Оскар — Кращий актор.

З 1988 року — президент студії ТриТе.

1993 р. — картина «Урга: територія любові» отримала номінацію на Оскар як кращий іноземний фільм.

1994 р. — виступив як продюсер, режисер, автор сценарію і виконавець головної ролі у фільмі «Стомлені сонцем». Фільм приніс Оскар і Гран-прі Канського кінофестивалю.

1998 р. — зняв фільм «Сибірський цирульник».

2003 р. — спільно з телеканалом Росія випустив цикл програм про білогвардійців під назвою «Нікіта Міхалков. Російський вибір». Вихід двох документальних картин «Батько» й «Мати».

2007 р. — зняв фільми: «Дванадцять розгніваних чоловіків», «Стомлені сонцем 2».

Як актор знімався в таких фільмах як «Сибіріада», «Вокзал для двох» і «Жорстокий романс», «Принижені і ображені», «Пригоди Шерлока Холмса і доктора Ватсона: Собака Баскервілів», «Статський радник», «Піжмурки», «Персона нон-грата».

Двічі був одружений. У нього четверо дітей — Степан, Ганна, Артем і Надія.

Досягнення

Кавалер ордена Почесного легіону (1992 р.)

Командор Почесного легіону За внесок у світову культуру (1994 р., Франція),

Удостоєний ордена За заслуги перед Вітчизною III ступеня (1995 р.), ордена Сергія Радонежського I ступеня Російської Православної Церкви (1997 р.)

Лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінації Приз за режисуру (1984 р.).

Головний приз Венеціанського кінофестивалю (1991 р.).

Премія Кінотавр у номінації Головна премія (1992 р.).

Премія Ніка у номінації Краща режисура (1992 р.)

Премія Фелікс у номінації Кращий фільм (1993 р.)

Премія Оскар у номінації Кращий іноземний фільм (1994 р.)

Медаль ім. Ханжонкова у номінації Кіноподія року за організацію XXI Московського міжнародного кінофестивалю (1999 р.).

Державна премія РФ у галузі літератури і мистецтва (2000 р.),

Приз XVI ОРК Кінотавр За особистий внесок у розвиток кінематографії.

Премія Золотий Орел за кращу чоловічу роль у 2006 р.

Фільмографія

Грав у стрічках: «Я крокую по Москві» (Микола), «Свій серед чужих, чужий серед своїх» (Брилов), «Сибіріада» (Устюжанін), «Дворянське гніздо» (Нелідов), в українській кінокартині «Польоти уві сні і наяву» (1982, кінорежисер) та ін. Поставив фільми: «Раба кохання» (1976), «Нескінченна п'єса для механічного піаніно» (1977, Головний приз Міжнародного кінофестивалю в Сан-Себастьяні), «П'ять вечорів» (1979), «Кілька днів з життя І. І. Обломова» (1980), «Рідня» (1982), «Стомлені сонцем» (1994), «Сибірський цирульник» (1998), «12» (2007) та ін. Автор сценарію української стрічки «Лють» (1977, у співавт.).

Д жеймс Ка́мерон (народився 16 серпня 1954, м. Капускейсінг, провінція Онтаріо, Канада) — американський кінорежисер канадського походження. Один з найуспішніших режисерів світу: 7 його картин зібрали понад 5,6 млрд доларів. Він зняв два найкасовіших художніх фільми в історії кінематографу: «Титанік» (1997), котрий отримав 11 премій Оскар, (в тому числі кращий режисер, продюсер і монтажер отримав Камерон) і «Аватар» (2010), котрий отримав 3 премії оскар і зібрав в світовому прокаті понад 2,7 млрд доларів. Він також є автором інших культових стрічок «Термінатор» (1984), «Чужі» (1986), та «Термінатор 2 (1991)» —і творцем образу Термінатора. Усього на його рахунку 38 нагород і 33 номінації.

Біографія

Народився в родині інженера. Після закінчення школи емігрував до Каліфорнії (США), де на початку 60-х вступив на фізичний факультет UCLA. Не закінчивши навчання, почав брати участь у виробництві фільмів, куди його залучив творець малобюджетних постановок Роджер Корман (компанія «Новий світ»).

Кар'єра

Кар'єру режисера почав з виходу першого фільма Камерона — Піранія-2 у 1982 році.

Загальне визнання, проте, отримав тільки у 1984 р., завдяки фільму «Термінатор». Вперше ідея про Термінатора до Камерона прийшла тоді, коли він страждав від грипу в Італії. Тоді йому наснився страшний сон про машину, яка була відправлена з майбутнього, щоб вбити його. Сценарій до фільму був проданий своїй майбутній дружині — продюсеру Гейл Енн Херд, за символічну суму в 1 долар з умовою, що вони не будуть знімати фільм з іншим режисером. Велика кількість кінокомпаній були зацікавлені у фільмі, але в кінцевому підсумку була обрана компанія «Hemdale». При скромному бюджеті $ 6 млн, Джеймс створює фільм, який частково змінив кінематограф. Втілитися у образ Термінатора був обраний Арнольд Шварценеггер (хоча спочатку роль пропонували Ленсу Хенріксену).

Камерон продовжив успішну кар'єру з появою фільму «Чужі», що був створений 1986 року, як продовження фільму жахів «Чужий» (1979) режисера Рідлі Скотта. «Чужі» був більше фільмом у стилі «екшен», ніж трилером. Тому він швидко завойовує серця глядачів Цікаво, що виконавець головної ролі (Сігурні Вівер) була номінована на Оскар (що є унікальним для герою фільму «екшен»).

Наступний фільм «Безодня» — це історія про науковців з підводної станції, які зіткнулися в глибинах океану з чимось чужорідного походження. Бюджет цього фільму — 70 мільйонів дол., і він був одним із найдорожчих на той час. Значна частка коштів виділялася на підводну фотозйомку, оскільки спеціальні ефекти, які хотів Камерон, у той час неможливо було зробити у студії. Щоб створити задумане, недобудовану електростанцію перетворили на величезний резервуар, наповнений водою. Фільм отримав «Оскара» за спецефекти, а прибутку — лише 54 млн. дол.

Після феноменального успіху «Термінатора», Камерон розпочав переговори про його продовження. Однак він не квапився. Він очікував часу, коли спецефекти будуть такими, аби повністю втілити свою ідею фільму — створити ілюзію боротьби робота з рідкого металу, який може змінити зовнішній вигляд як забажає. Прем'єра фільму «Термінатор 2: Судний день» була відкладена через суперечку про авторські права. Однак 1991 року було укладено угоду з Цезарем Маріо, директором «Carolco Pictures», що сприяло своєчасному виходу фільму на екрани. Бюджет першого фільму був $ 6 млн, але у другому стільки коштували тільки спеціальні ефекти. Сцена зміни форми Термінатора Т-1000 триває трохи більше трьох з половиною хвилин, але робота над нею коштувала кілька місяців редакційної роботи. Спочатку Маріо Цезар дає Камерону бюджет у 70 мільйонів, але пізніше він був збільшений до більш ніж 100 мільйонів доларів. Фільм побив всі рекорди перегляду у кінотеатрах, зібрав 200 мільйонів у Сполучених Штатах і більше 300 мільйонів за кордоном. Крім того, він виграв чотири нагороди Академії Оскар — за грим, спеціальні ефекти, звукові та візуальні ефекти. Фільм став одним з найуспішніших в історії кіно.

Повне визнання до Камерона прийшло після «Титаніка» (1997) — там знялися Леонардо Ді Капріо, Кейт Вінслет і Біллі Зейн у головних ролях. Цей фільм також став найприбутковішим в історії кіно. З бюджетом $ 200 млн, фільм приніс більш ніж 1,8 млрд. доходу. За цей фільм він також отримав 11 «Оскарів», також і за кращий фільм, кращу режисуру. «Титанік» став передостаннім фільмом Камерона.

Останній фільм Камерона — «Аватар». Прем'єра відбулася 17 грудня 2009 року. Фільм користувався винятковим успіхом в українському та світовому прокаті, ставши найкасовішим фільмом в історії світового кіно.

Особисте життя

Був одружений п'ять разів. Дружини: Шарон Вільямс (Sharon Williams, 1978—1984), Гейл Герд (Gale Anne Hurd, 1985—1989), Кетрін Бігелоу (1989—1991), Лінда Гамільтон (Linda Hamilton, 1997—1999, спільна дочка), Сьюзі Еміс (Suzy Amis, 2000-, спільні один син і дві дочки). Пані Еміс грала епізодичну роль у фільмі «Тітанік».

К іра Георгіївна Муратова (Коротко́ва, *5 листопада 1934, Сороки, Молдова) — український кінорежисер. Народна артистка Української РСР, лауреат Державної премії України, спеціальний приз Берлінського кінофестивалю 1990 р.

Лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка 2002 р.; премію присуджено за вагомий внесок у розвиток вітчизняного кіномистецтва.

Живе в Одесі.

Біографія

1959 р. — закінчила режисерський факультет ВДІК. 1961 р. — дебют як режисера

Творчість

1961 — Біля крутого Яру

1964 — Наш чесний хліб

1967 — Короткі зустрічі

1971 — Довгі проводи

1978 — Пізнаючи білий світ

1983 — Серед сірих каменів

1987 — Зміна участі

1989 — Астенічний синдром

1992 — Чуттєвий міліціонер

1994 — Захоплення

1997 — Три історії

2006 — Лялька

2007 — Два в одному

2008 — Мелодія для шарманки

К ве́нтін Джеро́м Таранті́но (англ. Quentin Jerome Tarantino; *27 березня 1963) — американський режисер, сценарист, актор и продюсер. Став відомий на весь світ після фільму «Кримінальне чтиво» (1994), який приніс йому «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю, а також премії «Оскар» і «Золотий глобус» за найкращий сценарій.

Фільмографія

Режисер

1987 — День народження найкращого друга / My Best Friends Birthday (не закінчений)

1992 — Скажені пси / Reservoir Dogs

1994 — Кримінальне чтиво / Pulp Fiction

1995 — Швидка допомога / ER (телесеріал)

серія «Материнство» / episode 24 Motherhood

1995 — Чотири кімнати / Four Rooms

епізод «Людина з Голлівуду» / segment The Man from Hollywood

1997 — Джекі Браун / Jackie Brown

2003 — Вбити Білла. Фільм 1 / Kill Bill: Vol. 1

2004 — Вбити Білла. Фільм 2 / Kill Bill: Vol. 2

2005 — CSI: Місце злочину / CSI: Crime Scene Investigation (телесеріал)

серія «Серйозна небезпека: частина I и II») / episode Grave Danger: Vols. I & II

2005 — Місто гріхів / Sin City (запрошений спів-режисер)

2007 — Грайндхаус / Grindhouse

2007 — Доказ смерті / Death Proof

2007 — Планета страху / Planet Terror

2007 — Гостел 2 / Hostel 2

2009 — Безславні виродки / Inglourious Basterds

Актор

1987 — День народження найкращого друга

1992 — Скажені пси

1994 — Кримінальне чтиво

Г айда́й Леоні́д Іо́вич (*30 січня 1923, Свободний, Амурська область — †19 листопада 1993, Москва) — радянський кінорежисер, кіносценарист, актор, Народний артист РРФСР (1974), народний артист СРСР (1989) українсько-російського походження. Автор популярних кінокомедій. Детективна кінокомедія Леоніда Гайдая — «Діамантова рука» з Юрієм Нікуліним у прокаті посіла перше місце. Новела «Вождь червоношкірих» стала шедевром радянської комедії. Три фільми з десятки найкасовіших, знятих кіностудією «Мосфільм», — справа рук Гайдая.

В селі (на той час хуторі) Оріхівщина народився батько відомого радянського режисера Леоніда Гайдая (комедійні фільми "Кавказська полонянка", "Операція И" та ін.) Іов Сидорович Гайдай (1886-1965). Швидше за все він належав до відомого роду Гайдаїв, корені якого перепліталися зі славним козацьким родом Горленків, дворянськими родами Домонтовичів і Пультроків.

Сім'я

Батько — Іов Ісидорович Гайдай, службовець залізниці, уродженець Полтавщини, гуморист, був людиною багатирського складу.

Мати — Марія Іванівна, походила з Рязанської області Росії.

Сестра — Августа

Брат — Леонід.

Дружина — актриса Ніна Гребешкова.

Згодом сім'я переїхала в Читу, де прожила деякий час, а потім в Приангар'я, в залізничне селище Глазково Іркутської області Росії. Навчався в Іркутській залізничній школі № 42.

Леонід Гайдай брав участь у Великій Вітчизняній війні, був тяжко поранений, після чого його комісували. У 1947 закінчив театральну студію при Іркутському обласному театрі, грав у ньому, у 1949 поступив на режисерський факультет ВДІК, який закінчив у 1955. Сценарії до своїх фільмів Леонід Гайдай майже завжди писав самостійно. Багато фраз із гайдаївських кінокомедій стали «крилатими». У (1983—1989) Гайдай знімав переважно сюжети для кіножурналу «Фитиль».

Захоронений на Кунцевському кладовищі у Москві.

Фільмографія

1955 - Ляна (актор)

1956 - Довгий шлях

1958 - Вітер (актор)

1958 - Жених з того світу

1960 - Тричі воскреслий

1961 - Пес Барбос і незвичайний крос

1961 - Самогонники

1963 - Ділові люди

1965 - Операція «И» та інші пригоди Шурика

1967 - Кавказька полонянка, або Нові пригоди Шурика

1968 - Діамантова рука

1971 - 12 стільців

1973 - Іван Васильович змінює професію

1975 - Не може бути!

1978 - Інкогніто з Петербурга

1978 - По улице комод водили

1980 - За сірниками

1982 - Спортлото-82

1985 - Небезпечно для життя!

1989 - Приватний детектив, або Операція «Кооперація»

1992 - На Дерибасівській гарна погода, або На Брайтон-Біч знову йдуть дощі

Е льда́р Олекса́ндрович Ряза́нов (рос. Эльдар Александрович Рязанов; *18 листопада 1927, Самара) — радянський і російський кіно- і телережисер, поет. Народний артист СРСР (1984). Працює в основному у жанрі ліричної комедії, а також знімає костюмовані телефільми і екранізації літературних творів. Веде авторські програми на телебаченні, присвячені мистецтву кіно. Видав книги віршів, спогади.

Вибрана фільмографія

Передбачення (1993)

Небеса обітовані (1991)

Жорстокий романс (1984)

Гараж (1979)

Службовий роман (1977)

Іронія долі або з легким паром (1975)

Карнавальна ніч (1956)

А ндрі́й Арсе́нійович Тарко́вський (*4 квітня 1932 — †29 грудня 1986) — радянський кінорежисер. Син поета Арсенія Тарковського.

Біографія

Родина

Народився Андрій Арсенійович 4 квітня в 1932 році в селі Завражьє під містом Юр'євець Івановської області, батько — відомий радянський поет Арсеній Тарковський, народжений у Кіровограді, Україна, виходив з давнього шляхетського польського роду. Мати — Марія Іванівна Вишнякова — теж писала вірші і познайомилася з майбутнім чоловіком у Москві на Вищих літературних курсах. Шлюб швидко розпався, оскільки Арсеній Тарковський пішов із сім'ї. Мати пішла працювати в друкарню, де працювала все своє життя. Андрій ріс у тяжкій ситуації безбатченка, помноженій на голод і тягар війни. Це деякою мірою викликало в нього комплекс сирітства, який відчувається в автобіографічному фільмі «Дзеркало» (1974).

Пошуки себе і навчання

Андрій довго шукав себе, своє покликання. Мати віддала хлопця в художню школу, потім в музичну, бо планувала бачити Андрія музикантом. Пошуки себе привели Андрія в Інститут східних мов. Через рік він покинув навчання, поїхав у тайгу, геологом. Потім раптом вступив на престижний режисерський факультет московського ВГІКа, витримавши величезний конкурс у майстерню Михайла Ромма. Його однокурсниками були В. Шукшин, О. Мітта.

Під час навчання в інституті він створив кілька короткометражних фільмів: «Вбивці» (1957, за однойменним оповідінням Е. Хемінгуея), «Сьогодні відпустки не буде» (1958, за оригінальним сценарієм).

У 1960 році Тарковський закінчив ВГІК на відмінно.

Перші кінороботи

Його дебют приголомшив тодішній кіносвіт. Дипломна робота режисера-початківця, короткометражка «Каток і скрипка», на Нью-Йоркському фестивалі студентських фільмів у 1961 році отримала головний приз. Потім він працював на кіностудії «Мосфільм». Андрій Тарковський був автором і співавтором сценаріїв «Антарктида — далека країна», «Один шанс з тисячі», «Гофманіана», «Бережися! Змій!», він також знявся у фільмах «Мені 20 років», «Сергій Лазо».

Етапний твір — «Іванове дитинство».

Світову популярність принесла 29-річному Андрію Тарковському вже перша його повнометражна робота — «Іванове дитинство», поставлена за мотивами військової розповіді В. Богомолова «Іван». Пронизливо-трагічна історія про підлітка, який потрапив на фронт з її контрастним зіставленням теплого світу дитинства і трагічних реалій війни, викликала справжню сенсацію в світовому кіно. Цей фільм був удостоєний багатьох престижних кінематографічних премій, зокрема «Золотого лева» XXIII Венеційського фестивалю, золотий приз в Акапулько, золото в Сан-Франциско. Взявся знімати свій перший шедевр «Іваново дитинство» Тарковський на залишки кошторису і за п'ять місяців, змінивши весь акторський склад, оператора і композитора, що залишилися, заощадив додатково 24 тисячі рублів. 11 серпня фільм був завершений. Сам великий метр радикальної культури Жан-Поль Сартр дає дебютанту гарну рецензію, а міністр культури Катерина Фурцева поздоровляє студію з перемогою.

Натурні з'йомкі кінострічки зроблені в Україні.

М икола Гринько та Андрій Тарковський

Серед акторів, запрошених до створення кінострічки «Іванове дитинство» — Микола Гринько (1920—1989) з міста Київ. Тарковський мав особливість — якщо вважав актора талановитим і близьким до своїх мистецьких позицій, запрошував до створення і нових своїх кінокартин. Подібну честь отримав і Микола Гринько, якого мало і неохоче знімали на студії імені Довженка. Гринько зіграв також в кінострічках Тарковського «Соляріс», «Сталкер», «Андрій Рубльов».

«Андрій Рубльов»

Життя і твори великого іконописця стали поштовхом для роздумів Тарковського про долю творчої особистості в Росії. Створенню фільму передувала довга і копітка праця вивчення документів і реалій далекого початку XV століття. Тарковському вистачило сміливості в межах утисків тогочасної цензури звернутися до життєпису церковного художника і затвердити на головну роль невідомого провінційного актора — Анатолія Солоніцина.

Документальних свідоцтв про життя Рубльова збережено дуже мало. Тому повного і логічного відтворення біографії монаха-іконописця в фільмі нема. Кінострічка складена з декількох епізодів життєпису митця з яскравим відтворенням тогочасних подій і можливих зіткнень Рубльова з різними верствами населення. Головний герой дорослішає і мужніє в своєму прагненні прислужити народу і зберегти талановитих нащадків, мало потрібних і владі, і пригніченим невігласам — сучасникам.

Офіційні установи сприйняли фільм несхвально, закидаючи кінорежисеру звинувачення в наклепі на російську історію, яка, нібито, ніяк не могла бути жорстокою і настояною на зрадах і злочинах. Історичні документи, покладені Тарковським в відтворення подій стрічки, ігнорувалися (пограбування міста Володимир, катування економа, співпраця російських князів в монголо-татарами тощо). Фільм Тарковського рятували занадто віддалені події, непрестижний для влади іконописець і незнання власної історії в СРСР широкими верствами влади і населення, позбавленого історичного знання.

Надалі всі картини Тарковського ставали помітними подіями культурного життя країни, роблячи вплив на духовний розвиток суспільства. Картина «Пристрасті за Андрієм» з Анатолієм Солоніциним в головній ролі, вийшла в прокат в 1971 році з скороченнями під назвою «Андрій Рубльов». Пізніше визнана серед 10 найкращих фільмів в історії кіно.

Новий етап творчості

Особливе місце в творчості режисера займають стрічки, поставлені ним за книгами видатних сучасних фантастів — Станіслава Лема і братів Стругацьких: «Соляріс» і «Сталкер». Поклавши ці твори в основу своїх фільмів, Андрій Тарковський філософськи переосмислив їх, додавши їм нове звучання. А між цими фільмами він зняв автобіографічну картину «Дзеркало».

Тарковській здійснив дві театральні постановки: в 1972 році — виставу за п'єсою В.Шекспіра «Гамлет» в московському театрі імені Ленінського Комсомолу, і в 1983 році — пушкінський «Борис Годунов» в Лондоні на сцені «Ковент Гарден».

Кінострічка «Ностальгія»

У 1982 році режисер виїхав до Італії, де поставив стрічку «Ностальгія» з Олегом Янковським в головній ролі російського поета, померлого в Італії від туги за батьківщиною. В переживаннях головного героя, відірваного від рідних коренів, практично «дзеркально» відобразився його власний стан душевної гіркоти і відчаю. Перед цим Тарковський створив документальний фільм «Час подорожей», який відображає враження режисера від Італії.

В одному з інтерв'ю режисер пояснював свій задум так: «Я хотів розказати про російську форму ностальгії — про той типовому для нашої нації стан душі, який охоплює нас, росіян, коли ми знаходимося оддалік батьківщини. В цьому я бачив — якщо хочете — свій патріотичний обов'язок, так, як я його сам відчуваю і розумію. Я хотів розказати про схожий на долю зв'язок росіян з своїми національними коренями, з своїм минулим і своєю культурою, своєю землею, друзями і рідними, про той глибинний зв'язок, від якого вони не можуть відмовитися все своє життя — куди б не закинула їх доля…»

В Італії

З 1982 року він виїхав за кордон працювати, а з 1984 року самовільно емігрував з СРСР.

Прагнучи душевного спокою і затишку в Італії, Тарковський купив маленький двоповерховий будинок з трьох кімнат у маленькому містечку Сан-Грегоріо, розташованому в гористій місцевості за сорок кілометрів від Риму. Будівля ця відокремлена від містечка парком, стояла на краю глибокого яру і була повністю покинута: вибиті вікна і двері, на підлозі сліди від багаття, в порожніх кімнатах човгав вітер торішнім листям… Тарковський сам зробив креслення для перебудови дому, виявивши талант архітектора; потім почалися великі труднощі. Крім грошей, яких завжди було в обріз, був потрібен дозвіл архітектурного управління на перебудову. Після довгих зусиль дозвіл був отриманий, але… На той час Тарковський вже розпочав зйомки «Жертвопринесення». Коли фільм був знятий, у режисера знайшли невиліковну хворобу (рак легенів).

Фінансовий стан родини Тарковських в Італії був далеко не блискучим. Кінокритик Ема Нері згадує, як одного разу була в гостях у Тарковських разом з Софі Лорен і продюсером Карло Понті. У Тарковських протікав дах і по всій квартирі були розставлені каструлі і банки — під цівки води, гості мали сидіти на килимах за браком меблів у щойно отриманій квартирі. Пізніше актриса і продюсер розказували всім, що Андрій вів богемний спосіб життя, що він хіппі. Іншим разом, коли Тарковського відвідав Марчелло Мастрояні, в квартирі не було меблів — гості сиділи прямо на підлозі, на подушках. «Після цього Мастрояні говорив всім в Італії про мою ексцентричність», — з гумором згадував Андрій про цей випадок.

Тарковський був філософ, людина космічного масштабу. "Я раб, а не пуп Землі, " — стверджував Тарковський. І якщо вільна людина говорить про себе: "Я раб, -значить він себе зобов'язав служінню. Служити іншій людині, служити Добру служити Людству — без цього неможливо бути людиною. Тарковський писав: «У мене пристрасть — розглядати героїв у момент їх кризи, душевного перелому. Але у результаті бачити людину — переможця або принаймні незламану! Не дивлячись на кризу». Тарковський болісно страждав, бачивши людську недосконалість і разом з тим не погоджувався визнати людину переможеною, безсилою. Він вірив в людину як істинно російський художник, вірив у відродження і умів збирати для нього людські сили.

«Жертвопринесення»

Тема особистої жертви найбільший розвиток отримала у фільмі «Жертвопринесення», але це був його останній фільм. — Все почалося в Берліні, куди нас запросила німецька академія, — говорить про хворобу Андрія Лариса Тарковська. - Він став сильно кашляти; в дитинстві у нього був туберкульоз, він весь час кашляв і тому не звертав на це уваги. Але коли у вересні 1985-го він приїхав у Флоренцію працювати над монтажем «Жертвопринесення», у нього постійно трималася невелика температура, і це його вже турбувало. Таке відчуття, як при затяжній простуді… Ось у цей момент він і захворів. Але ми ще не здогадувалися…

Коли прийшла звістка про страшний діагноз, Тарковські знаходилися в складному фінансовому стані. Гроші за «Жертвопринесення», ще не були отримані; медичної страховки не було, а курс лікування вимагав значних коштів — 40 тисяч франків. Тільки одне обстеження коштувало 16 тисяч. Гроші на це дала акторка, росіянка по батькові, Марина Владі. Надалі чоловік Марини Владі професор Леон Шварценберг став лікарем Андрія.

Книга «Відображений час»

Андрій працював до останнього дня, зберігаючи абсолютно ясний розум. Заключний розділ книги «Відображений час» він закінчив за дев'ять днів до смерті! Останні дні він приймав для знеболення морфій («Я пливу», — говорил він), але свідомість не затьмарювалась; якась внутрішня енергія допомагала йому завжди бути зібраним. І до останньої години він був в повній свідомості…

Смерть

29 грудня 1986 року Андрій Тарковській помер. А останнім притулком Андрія Тарковського стало кладовище в передмісті Парижа — Сент-Женевьев-де-Буа. На його могилі напис: «Людині, котра побачила Ангела» , — і пам'ятник у вигляді семи сходинок, що йдуть вгору (скульптор Ернст Нєізвєстний).

Містичні події

Одного разу ще в московській компанії Тарковський брав участь у такій грі: учасникам роздали невеличкі листочки, розкреслені на чотири частини. Відповідаючи на питання, хто такий геній, учасник мав закреслити певну частину на листочку. Тарковський перевернув свій листок на чисту сторону й накреслив хрест.

На спіритичному сеансі Тарковський звертався до духу Пастернака з запитанням, скільки фільмів він зніме. Відповідь була: «Сім». Сім фільмів він і зняв.

Фільми Тарковського

1960 — Каток і скрипка (диплом)

1962 — Іванове дитинство

1971 — Андрій Рубльов (фільм)

1972 — Соляріс (фільм)

1974 — Дзеркало (фільм)

1979 — Сталкер (фільм)

1983 — Ностальгія

1 986 — Жертвопринесення (Фільм)

Друковані твори

«О кинообразе», 1979, (рос)

«Запечатлённое время», 1986 (рос)

(Могила А.Тарковського в Сент Женєв'єв дю Буа)

Про хворого Тарковського жінка-режисер Донателла Баліво зняла документальну кінострічку.

Місцем поховання кінорежисера став давній цвинтар Сент Женєв'єв дю Буа. Невеличке містечко поблизу Парижу відомо лише великим православним російським цвинтарем. Саме тут поховані сотні емігрантів Росії першої і другої хвиль еміграції з країни в 20 столітті(серед них письменники Бунін, Мережковський, художники Костянтин Коровін ,Мстислав Добужинський , Костянтин Сомов, балетмейстер Серж Лифар, російські князівські родини Юсупових(також і Фелікс Юсупов),Гагаріних, Голіциних, Оболенських, Зубових, Татіщевих,Вирубових тощо.

В провінційному місті Юр'ївець облаштовано музей в домі, де провів дитинство Андрій Тарковський.

В малому місті Таруса, яке іноді називають російським Барбізоном за надзвичайну кількість талановитих митців, що навідувались сюди, Тарковський побудував домівку, аби жити тут комуною з близькими йому людьми. Комуни не вийшло і сам Тарковський жив тут нечасто. Але він навіть висловив побажання бути похованим в Тарусі після смерті.

У 1989 році, в період значного послаблення цензури в СРСР, засновано Фонд Андрія Тарковського.

З 1993 року Московський міжнародний кінофестиваль заснував Премію імені А.Тарковського.

Існує музей кінорежисера А.Тарковського в місті Флоренція.

Малый планеті № 3345,яку відкрила астроном Людмила Карачкіна, надано ім'я Андрія Тарковського.

З 2007 року існує Міжнародний кінофестиваль «Дзеркало» імені Андрія Тарковського в російському місті Іваново.

К лі́нтон І́ствуд молодший (англ. Clinton Eastwood Jr.; *31 травня 1930, Сан-Франциско) — американський кіноактор і кінорежисер. У період з 1960-х до 1980-х Клінт Іствуд був одним з найвідоміших зірок Голлівуду, уособлюючи образ небагатослівного героя бойовиків і вестернів. Зараз Клінт Іствуд є авторитетним режисером і лауреатом двох «Оскарів» за найкращу режисуру в 1992 і 2004 роках.

13 листопада 2009 р. Клінт Іствуд став командором ордену Почесного легіону третього ступеня. Вищу державну нагороду Франції американському актору вручив Президент країни Ніколя Саркозі. [1]

Біографія

Народився Клінт Іствуд 31 травня 1930 року в Сан-Франциско. В якості рядового ВС США бере участь у війні з Північною Кореєю (1950-1953) у званні рядового. Переїжджає в Голівуд по закінченню терміну служби. Працювати починав у масовка, після отримав кілька другорядних ролей у некомерційних фільмах рівня «Тарантули» (1955). Популярність акторові приносить популярний телесеріал «Роуд» (1959-1966). Роль «людини без імені» у вестерні «За жменю доларів» (1964) Серджіо Леоне, приносить Іствуда ще більший успіх. Цього ж героя Іствуд грає ще двічі, ще раз в 1965 році у фільмі «На декілька доларів більше» і рік потому в «Хороший, поганий, злий» (1966). Всі три картини являють собою, так звані «спагетті-вестерни», в яких головний герой лише трішки кращий, ніж бандити і лиходії, з якими він зіштовхується. В Америці трилогія надзвичайно популярна, і в 1966 році Іствуд отримує відразу кілька пропозицій попрацювати у голлівудських вестернах.

Картина «Брудний Гаррі» (1971) стала новим етапом творчості актора, незважаючи на критику в пресі пов'язану з анти ліберальною позицією, стає суперхітом того року. З трилером «Туман» (1971), що вийшли на екрани в тому ж році, Іствуд дебютує в якості режисера. Публіці такий дебют припадає по душі. На початку вісімдесятих Іствуд по праву вважається одним з найбільш популярних американських акторів. У наступні кілька років Іствуд поєднує роботи над своїми власними фільмами: «Вогняна лисиць» (1981), «Раптова смерть» (1983), «Вершник на коні блідому» (1985), з акторськими роботами у фільмах інших режисерів.

Заговорили про Іствуд, як про розумного і талановитого кінорежисера, після виходу на екрани його кращого фільму «Птах» (1988). Фільм був удостоєний премії «Оскар» за кращий звук, сам же режисер отримав за нього «Золотий Глобус» за кращу режисуру.

До роботи над головним проектом всього свого життя, фільмом "Непрощенний", Клінт Іствуд приступає після провалу в прокаті бойовика «Новачок». Придбаний в 1980 році сценарій, Іствуд тримав у ящику свого столу до 1991 року, поки не досяг того віку, і не набув того життєвого досвіду, який на його думку був необхідний для того, щоб самому зіграти головного героя. На екрани Канади та США фільм виходить в серпні 1992, став найбільш касовим фільмом того року. Фільм, на сьогоднішній день, входить до класики світового кінематографа, отримує чотири «Оскара», два з яких вручають режисерові за «кращий фільм» і «кращу режисуру».

Рік потому Іствуд знімається у фільмі «На лінії вогню» і ставить драму «Досконалий світ» (1993). Після трьох невдалих фільмів "Абсолютна влада" (1997), «Північ у саду Добра і Зла» (1997), «Справжній злочин» (1999) в Голлівуді заговорили про те, що кращі часи Іствуда вже позаду. Однак вже в 2000 році, своєю новою роботою «Космічні ковбої», що стала комерційним хітом, Клінт втирає носи всім тим, хто, передчасно відправляв його на пенсію. Проходить не так багато часу і Іствуд отримує свій другий режисерський «Оскар», на цей раз за фільм «Крихітка на мільйон доларів» (2004).

За останні роки на суд глядачів режисер представив чотири картини «Прапори наших батьків» (2006), «Листи з Іводзіми» (2006), «Підміна» (2008), «Гран Торіно» (2008). В останньому фільмі Клінт Іствуд, за його власними словами, востаннє зіграв у кіно, і відтепер планує присвятити себе виключно режисурі. "Гран Торіно" також стало найкасовішим фільмом Клінта Іствуда, зібравши у світовому прокаті 268 мільйонів доларів.