Російська держава (XII ст.- 1917 р.)
Другий Президент незалежної України вельми показово назвав автобіографічну працю - «Україна - не Росія». Справді, починаючи від часів Київської Русі державно-правовий розвиток нашого північного сусіда відбувався у дещо відмінному руслі, ніж на землях етнічної України. Московське царство будувалося на засадах авторитаризму, підкорення церкви державі. Право майже завжди відігравало роль другорядну, підпорядковану інтересам зміцнення влади «самодержця». Традиційно низькою була ціна людського життя.
З іншого боку, Росія приростала територіально не лише за рахунок відсталих народів, але й «цивілізованої» Східної Європи, підкорюючи собі українців, білорусів, литовців, латвійців, поляків, естонців, фінів. Окрім переможних армій, цей процес вимагав ще й продуманої колонізаторської політики, уміння поставити собі на службу еліту підкорених народів. Заслуговує на певну увагу і російська практика проведення реформ.
З другої половини XII ст. єдина Давньоруська держава розпадається на велику кількість самостійних феодальних князівств, уділів, земель. Саме в цей час розпочинається процес етногенезу трьох окремих східнослов'янських народів: українського, великоросійського та білоруського. Найбільш великими проторосійськими князівствами були: Новгородське, Ростово-Суздальське, Муромське, Рязанське, Смоленське. На уламках великої Давньої Русі утворювалися князівства трьох типів: із сильною авторитарною владою князівської династії (найтиповіший приклад - Ростово-Суздальське князівство); феодальні республіки, де князівська влада була виборною і обмеженою (Новгород та Псков); князівства, де монархи були вимушені вести постійну боротьбу за владу з боярською олігархією (наприклад, Галицьке та Галицько-Волинське князівство). Історично склалося так, що ранній період власне російської історії характеризувався двома тенденціями розвитку: демократичною (представленою Новгородом та Псковом) і авторитарно-монархічною (Москва).
Боротьба Новгорода за свою самостійність розпочалася ще у 1015 р., коли новгородський князь Ярослав відмовився платити данину Києву. В 1126 р. Новгород домігся права вибору на вічі найближчого помічника князя - посадника з числа представників місцевого боярства. В 1136 р. в результаті потужного повстання смердів та міських низів новгородське населення домоглося права обирати князя, після чого князь Всеволод був з міста вигнаний і Новгород перетворився на боярську феодальну республіку (1135-1478), осередок ремесла і торгівлі, «господин Великий Новгород».
Суперниками Новгорода виступили могутні сусіди - Смоленське та Ростово-Суздальське князівства, однак справжнім могильщиком його незалежності стала Москва. Обмеження самостійності Новгорода датується 1456 р. (Яжелобіцький договір), а остаточне включення до складу Московської держави - 1478 р. Приблизно тоді ж відбулася ліквідація Псковської феодальної республіки. В 1462 р. намісники великомосковського князя почали надсилатися у Псков без згоди на те його віча, а у 1510 р. місто увійшло до складу єдиної Московської держави.
Суспільний лад феодальних республік Півночі Росії характеризувався засиллям майнових верств: боярів, житьга (рос.) людей (середні феодали), духовенства та купців. Проміжною ланкою між феодалами та селянами були доволі чисельні своєземці (у Пскові - земці), чиє користування земельними наділами було пов'язане з несенням військової служби в міському ополченні. Міські низи мали назву «молодших» або «чорних» людей. До їх обов'язків входила сплата податків та виконання різного роду повинностей по будівництву доріг, мостів, міських укріплень.
Селянство в результаті диференціації смердів було поділене на дві категорії: общинників, які «тягнули судом і даниною» Новгороду (Пскову), та «закладників» і «половинників», залежних безпосередньо від феодалів.
Верховним органом суверенітету феодальних республік виступало віче. Йому належала вся влада в галузі законодавства, воно вирішувало всі принципові питання внутрішньої та зовнішньої політики: обрання та вигнання князя, обрання та зміщення інших головних посадових осіб міської адміністрації, прийняття послів іноземних держав, розкладання податків та повинностей, карбування монети, побудова храмів та міських укріплень тощо. У справах про державні та посадові злочини віче виступало як вищої судової інстанції. Брати участь у вічі мало право все доросле населення міста, виняток становили жінки та холопи. Проте ця демократія була обмеженою: по-перше, всі питання на обговорення віча виносилися князем або при князі вищими посадовими особами - посадником, тисяцьким; по-друге, бояри, духовенство, купці приходили на віче разом зі своїми слугами, підлеглими, підмайстрами тощо. Зрозуміло, що голосували ці люди, залежні від свого покровителя, так, як їм було вказано, а не на власний розсуд. По-третє, віче могло лише схвалити чи відкинути запропонований проект рішення простим «так» чи «ні», не вносячи якихось змін у його остаточний зміст.
Вища виконавча влада в Новгороді була зосереджена в руках єпископа, посадника, тисяцького та князя, яких обирало віче.
Перше місце серед посадових осіб Новгородської республіки обіймав єпископ («владика»), який після повстання 1136 р. став виборною особою. В 1165 р. він отримав сан архієпископа Архієпископ головував на засіданнях боярської ради, здійснював право церковного суду, вів нагляд за торгівлею та мірами ваги, був хранителем міської скарбниці. Він розпоряджався найбільшими земельними володіннями (після того землі князя були конфісковані, формально, на користь Софійського собору).
Посадник обирався з числа верхівки місцевого боярства на 1-2 роки, в його обов'язки входив нагляд за виконанням рішень віча, деякі судові функції, дипломатичні зносини, будівництво оборонних споруд.
Поточними справами управління відав тисяцький. Він здійснював регулювання торгівлі та торговий суд, а у разі відсутності в місті посадника виступав його заступником. Посадник та тисяцький мали у своєму розпорядженні чисельний штат підлеглих. Серед іншого, ці підлеглі посадника та тисяцького здійснювали і поліцейські функції: виклик у суд, обшуки, затримання тощо.
Князі обиралися вічем за пропозицією боярської ради і були зобов'язані укладати з Новгородом (Псковом) формальні договори, скріплювані присягою (зокрема, відомо приблизно 80 новгородських договорів ХІІІ-ХУ ст.). Князь відповідав за оборону міста та підтримання впорядкованими міських мурів, здійснював обмежені посадником та тисяцьким судові функції («без посадника ти, княже, суда не судити, ни волостей раздавати, ни грамот ти дати»). Князь був позбавлений права видавати закони, самостійно оголошувати війну чи мир, відбирати роздані боярам волості. Йому заборонялося мати землю в Новгороді. Не міг князь приймати скарги від холопів та закладників на своїх панів і кредиторів, здійснювати торгівельні операції з іноземцями без посередництва місцевих купців, обкладати іноземних купців власними митними зборами. Обмежувалися навіть мисливські угіддя князя та його оточення. Не дивно, що новгородські князі шукали собі більш «слухняних» підданих (так, наприклад, творець Галицько-Во-линського князівства Роман Мстиславович Волинський свого часу побував князем у Новгороді).
Державний лад Пскова майже не відрізнявся від Новгорода. Єдина суттєва відмінність полягала у тому, що тут не було посади тисяцького, але обиралися два «степенні» посадники, другий з них якраз і виконував обов'язки тисяцького.
Суд у Новгороді й Пскові не відділявся від адміністрації. Судовими функціями володіли всі органи влади та управління (віче, боярська рада, архієпископ, князь із посадником, сотські та старости на місцях). Церковний суд здійснював архієпископ у Новгороді та «влади-чень намісник» у Пскові. Мали право суду над своїми членами купецькі союзи - т. зв. братчини.
Головним джерелом права тривалий час запишалася «Руська Правда», а також місцеве звичаєве право. Згодом важливе місце серед джерел права почали посідати вічеве законодавство, договори міст із князями, а також міжнародні договори (наприклад, Новгорода з Готландом). Усе це вимагало проведення нової кодифікації, здійсненої уже в XV ст. її результатом стали Новгородська (до 70-х років XV ст.) та Псковська (вірогідно 1467 р.) судні грамоти, затверджені на вічах. Якщо з «Новгородської Правди» зберігся лише невеликий фрагмент, що стосується норм процесуального права, то Псковська судна грамота (зі 120 статей) вважається другою після «Руської Правди» пам'яткою російського феодального права.
Дослідники цього документа вказують на розвиненість таких правових інститутів, як зобов'язальне право (договори купівлі-продажу, позики, дарунка, застави, міни, поклажі, винайму приміщень тощо) та спадкове право. Поруч зі стратою з'являється тюремне ув'язнення як особливий вид покарання. Убивство карається не вірою, а продажем майна винного.
Вводиться поняття державної зради (ст. 7), караної смертною карою. До злочинів проти порядку управління віднесені таємні посули (хабарі) судді, насильне вторгнення у приміщення суду, завдання побоїв судовим посадовим особам. Винні каралися тюремним ув'язненням та значним грошовим стягненням на користь постраждалого урядника.
Татьба (крадіжка) поділяється на просту (з клуні, саней, возу, з човна), карану штрафом у 9 денег (ст. 1) та кваліфіковану (церковного майна, конокрадство, а також знищення чужого майна шляхом підпалу) - за третю кваліфіковану татьбу законодавство передбачало смертну кару (ст. 7). Проведена риса між татьбою як таємним викраденням (чи знищенням) чужого майна та відкритим захопленням чужого майна; особливо при цьому виділений «наход» - розбій, здійснений групою злочинців. Судна грамота передбачала у цьому випадку особливо високі штрафи.
За вбивство стягувався князівський продаж у розмірі одного рубля, а також окреме стягнення на користь сім'ї вбитого. У разі невиявлен-ня особи злочинця община, на чиїй території був знайдений труп, несла особливу «дику віру» (кругова порука, відома ще в «Руській Правді»).
Псковська судна грамота 1467 р. передбачала смертну кару за: крадіжку в церкві; конокрадство; державну зраду; підпали; крадіжку, здійснену втретє.
Російський дослідник І. Я. Беляев припускає, що за вбивство санкцією теж мала б служити смертна кара. В окремий склад злочину виділене батьковбивство та братовбивство (каралися штрафом). Нанесення побоїв та виривання бороди каралися як за образу дією, у цьому випадку законодавство передбачало дуже високі штрафи на користь потерпілого (наприклад, штраф за виривання бороди становив один рубль).
Псковська судна грамота вводила змагальний судовий процес при одночасному посиленні ролі суду порівняно з «Руською Правдою». Так, опір примусовому приводу в суд тягнув за собою притягнення до відповідальності як за вбивство (ст. 26). В якості доказів своєї невинності звинувачений міг удаватися до судової присяги чи судового поєдинку («поля»). Допускалося виставлення на судовий поєдинок найманого бійця (ст. 21, 36), але жінки у тяжбах між собою вдаватися до виставлення таких бійців права не мали (ст. 119).
Як уже зазначалося, Новгородська та Псковська феодальні республіки остаточно втратили свій суверенітет, відповідно, у 1478 р. та 1510р., увійшовши до складу Московської держави. Тим самим була перервана демократична традиція державного будівництва в Росії.
Історичний попередник Московської держави - Ростово-Суздаль-ська земля - виділилася зі складу Давньоруської держави в 30-х роках XII ст. її творцями вважають Юрія Долгорукого (1125-1157 рр.) та Андрія Боголюбського (1167-1174 рр.). Останній присвоїв собі титул «великого князя всієї Русі», подібно до свого батька намагався заво-
ювати Новгород та Київ. Андрій Боголюбський переніс свою столицю до м. Володимир. Сюди ж на постійне місце проживання перебрався з Києва митрополит Кирило.
Пізніше, починаючи з М. Погодіна, російська історіографія вперто відстоюватиме думку, нібито в умовах монголо-татарської навали населення Русі масово мігрувало на малодоступні татарам північні землі, а майбутня Україна була заселена степовиками та прийшлими поляками. Тим самим обґрунтовувалися виняткові претензії Росії на історичну спадщину Київської Русі.
Переїзд глави православної церкви - київського митрополита - до Володимира був важливою сходинкою в системі цих, із дозволу сказати, «доказів».
Найвищого розквіту Володимирське князівство досягнуло за князювання брата Андрія Боголюбського Всеволода Велике Гніздо (1176-1212 рр.). Тут, на землях Північної Русі, історично не встигло скластися таке впливове боярство, як на південному заході Давньоруської країни. Захоплення величезних територій, населених відсталими племенами угро-фінського (меря, мурома, весь, мордва) та тюркського (на Волзі) походження, дозволило створити величезний князівський домен, який став економічною та матеріальною основою великокнязівської влади. Князь мав змогу роздавати значні земельні пожа-лування своїм дружинникам і слугам, а також церкві, забезпечуючи тим самим собі підтримку цих чинників у своєму протистоянні із зовнішніми та внутрішніми (найбільші бояри) супротивниками. Саме цим пояснюється сильна, авторитарна, майже абсолютистська великокнязівська влада.
Тим самим ще до перенесення столиці в Москву тут, на північній окраїні колишньої Давньоруської держави, були закладені першооснови російського авторитаризму.
У ХІІІ-ХГУ ст. відносини між великим князем Володимиро-Су-здальського князівства та його підданими регулювалися на основі сю-зеренітету-васалітету. Серед інших державних установ цієї землі поруч із великокнязівською владою важливе місце посідали рада при князі, віче та феодальні з 'їзди. До князівської ради традиційно входили представники служилого боярства, особисто відданого князівській владі. Віче втратило свій скільки-небудь визначальний вплив уже в часи монголо-татарської навали і згодом перестало скликатися взагалі. Феодальні з'їзди скликалися лише в надзвичайних ситуаціях (за монголо-татарського нападу) і виключно з ініціативи великокнязівської влади.
Незважаючи на авторитет великого князя, Володимиро-Суздальське князівство переживало ті ж відцентрові тенденції феодального дроблення, що й інші європейські держави того часу. Пояснення слід шукати в об'єктивних економічних та військово-політичних чинниках.
Поступово складаються нові центри сили, особливе місце серед яких посідає Москва з її 100-тисячним населенням. Заснована Юрієм Долго-руким Москва стає центром окремого Московського великого князівства, яке і виступило в ролі нового об'єднувача північних руських князівств. До кінця XV ст. були ліквідовані власні московські уділи, до Москви були приєднані Новгород, Твер, Ярославль, Ростов та В'ятка; на поч. XVI ст - Псков, Рязанське князівство та Смоленськ (відвойований у Великого Литовського князівства в 1514 р.). Разом із власне слов'янськими землями до складу цієї держави ще до серед. XVI ст. увійшли карели, комі, ханти, мансі, мещера, мордва, удмурти та ін.
Тобто, уже на цей час Московська держава була імперією у розумінні поліетнічної держави. Територія цієї держави зросла з початку князювання Івана III (1462 р.) до серед. XVI ст. у 8 (!) разів, майже до З млн кв. км; а чисельність населення досягнула, за різними оцінками, від 6 до 9 млн чол.
Російські вчені пояснюють це нечуване зростання грошовими інвестиціями та хитрощами Івана Калити, шлюбами між різними гілками князівських династій. На наш погляд, дія цих факторів була посилена впливом терору. Не випадково вперше в історії держави і права трьох східнослов'янських народів смертна кара (відсутня в «Руській Правді» та «Правді Ярославовичів») була закріплена в 1398 р. у Двін-ській уставній грамоті, яка юридично оформлювала входження Двінської землі саме до складу Московської держави. І хоч у цьому документі смертна кара передбачена лише за один склад злочину (ст. 5 - за втретє вчинену крадіжку), тенденція була дуже й дуже не-випадковою.
У Судебнику 1497 р. Івана III смертною'карою каралися розбій, убивство, повторна крадіжка, наклеп, убивство свого пана, зрада, святотатство (зокрема, крадіжка церковного майна), крадіжка чужих холопів, підпал, державні й релігійні злочини. І надалі простежується тенденція посилення жорсткості правових санкцій щодо кримінальних і, особливо, політичних злочинців.
Другим важливим фактором зростання Московської держави стаза далекоглядна практика роздавання захоплених у результаті військових конфліктів земель служилим людям. Так, Іван III роздав конфісковані у 70 новгородських бояр вотчинні землі двом тисячам московських служилих людей. Заінтересованість московського війська успішними військовими кампаніями важко переоцінити.
Державний устрій Московського великого князівства в ХУ-ХУІ ст. характеризується заміною васальних відносин відносинами підданства й обов'язкової великокнязівської служби. Обмежувалися імунітет-ні привілеї феодальної знаті, справи про найнебезпечніші злочини -убивства, розбої тощо - вилучалися з її юрисдикції та переходили повністю до державних судових органів.
Після завоювання турками Константинополя та шлюбу Івана III із Софією Палеолог московські великі князі почали розглядати себе як спадкоємців візантійських імператорів.
• Це т. зв. теорія Третього Риму: «первый Рим - Рим, второй -Цареград (Константинополь.- Авт.), третий - Москва, а четвертому -не бывать», дуже популярна свого часу у царській Росії.
У 1547 р. 17-річний Іван IV був урочисто вінчаний першим російським царем. Московське самодержавство в цей час, однак, ще не виступає тією необмеженою владою царя, якою воно стане через півтора наступних сторіччя.
З середини XV ст. важливе місце в структурі державної влади Московського великого князівства посідає Боярська дума. До її складу в різні часи входило 20-40-50 думних чинів, причому близько половини з них постійно перебували поза Москвою на різних службах. Поруч із наданими царем вищими думними чинами - боярина введеного та окольничого - до складу Боярської думи входили вищі особи палацового управління - дворецький, конюший, а з першої половини XVI ст. до неї стало поступово просочуватися і дворянство.
Боярська дума була постійним органом, засідала регулярно, хоча жодного регламенту роботи не мала. її засідання відбувалися в царських палатах, як правило, за участю великого князя (царя). У найважливіших випадках на ці засідання запрошувалися митрополити та інші ієрархи церкви. Система державного управління в XV ст. була палацово-вотчинною. Вона складалася з палацового управління, намісників та волостелів - у державних повітах та волостях, та вотчинної адміністрації - в самостійних феодальних володіннях.
Палацове управління поділялося на кілька галузей - «.путей». На чолі останніх стояли т. зв. путні люди з числа палацових слуг великого князя, причому найважливіші пости (дворецький, конюший) завжди посідали путні бояри, бояри введені (а не родовиті). У підпорядкуванні цих адміністраторів перебував цілий штат дяків, прикажчиків, тіунів та ін.
Функції путніх людей були значно ширшими від формально окреслених у їх посадах назв: так, дворецький займався забезпеченням служилих людей землею, конюший - формуванням дворянської кін-
ноти тощо. Поступово на базі палацово-вотчинної системи починають виникати нові органи центрального управління - приказы.
Найважливіше місце посідав приказ великого палацу («дворца»). Він відав питаннями феодатьного землеволодіння, наділення землею служилих людей, контролював місцеву адміністрацію тощо. Як складова частина загальної системи великого палацу виникли приказы Тверського, Новгородського, Рязанського, Дмитрівського палаців, які завідували відповідними питаннями на своїй території.
Як наслідок розмежування власного майна великого князя та державної скарбниці виник т. зв. казенний приказ. У 1536 р. була встановлена єдина монетна система з вилученням з обігу грошей старих зразків.
Наприкінці XV - на початку XVI ст. оформився конюшенний приказ, у віданні якого опинилася організація кінного дворянського ополчення. До служби в прикордонних південних районах почали залучатися й козаки. В середині XVI ст. був сформований особливий розрядний приказ, в якому поступово зосереджується все управління військовою службою держави.
На початку XVI ст. як самостійне відомство виникає посольський приказ - для провадження зовнішньополітичних зносин.
Після губної реформи 30-х років XVI ст. поступово оформлюється особливий розбійний приказ - для боротьби з кримінальними злочинами та народними заворушеннями.
Серед інших згадаймо ямський приказ, помісний та ін. Система приказної системи управління була закріплена Судебником 1550 р. Стаття 7 цього документа передбачала, що саме прикази мають розглядати відповідні до їх компетенції скарги щодо здійснення порядку управління. Саме прикази виступають і вищими судовими органами в межах компетенції свого управління.
У повітах та волостях великими князями призначалися намісники зі своїм штатом тіунів, доводчиків, праветчиків. Забезпечення їх утримання покладалося на місцеве населення - т. зв. система кормлінь (останні стягувалися кілька разів на рік: при в'їзді на кормління, на Різдво, на Великдень та ін. великі релігійні свята). Такі намісники вважали прийнятними будь-які методи збільшення своїх надходжень, наприклад, поширеною була практика підкидання трупів на територію того чи іншого поселення з метою стягнення з його жителів грошової віри. З часом центральна влада почала обмежувати терміни кормління (роком, рідше двома), в законодавчому порядку визначалися штати адміністрації, норми поборів - як правило, в грошовій формі. Збір цих сум згодом покладається на місцевих виборних осіб - сотників,
старост, десятників. Обмежуються і судові функції таких намісників, призначених у волості та повіти на кормління.
Одночасно посилюється каральна функція держави. У Судебнику 1550 р. Івана IV смертна кара уже передбачена в 12 випадках: за першу крадіжку, якщо злодій упійманий на місці злочину або зізнавався під тортурами у здійсненні злочину; за другу крадіжку чи друге шахрайство (якщо шахрай зізнається); розбій, душогубство, «ябеду» (наклеп) чи іншу «лиху» справу, якщо злочинець завідомо «лихий»; за вбивство пана, державну зраду, церковну крадіжку, підпал, якщо злочинець має репутацію «лихого».
Судебник 1550 р. впроваджує 2 види процесу: розшуковий (інквізиційний) та змагальний. Щодо осіб, визнаних свідками «лихими», передбачається обов'язкове застосування тортур при допиті. За кримінальні дії, котрі для селян і міщан мають санкцією смертну кару через повішання, для боярських дітей передбачено тюремне ув'язнення чи побиття батогами. Змагальний процес допущений лише по цивільних та менш небезпечних для феодальної держави карних справах. Тут провадження розпочиналося з подання чолобитної -скарги позивача.
Як позитивний момент зазначимо перехід від суду одноосібного до колегіального. Уже в Білоозерській уставній грамоті 1488 р. намісникам у волостях приписується чинити суд із залученням місцевих «лутчих людей», а Судебник 1497 р. це правило перетворює на категоричне. Після запровадження Судебника 1550 р. порушення вказаного порядку судочинства вело за собою скасування вироку й особисту відповідальність суддів (ст. 69).
До негативних явищ тогочасного російського законотворчого процесу віднесемо особливу процедуру визнання звинувачуваного «лихим». Для засудження до смертної кари особи було достатнім, щоб «детей боярских человек пять или шесть» чи просто 5-6 «добрых людей» (за Судебником 1550 р. 10-15 боярських дітей чи 15-20 «добрых черных людей») визнали її «ведомым лихим».
Значне коло правових інститутів і далі регулювалося церковним правом: усі проступки та злочини церковних осіб та залежних від церкви селян (крім найбільш небезпечних, вилучених державою), вся чи майже вся область сімейно-правових відносин, злочини проти моралі тощо. Більша частка майнових відносин селян та посадських людей, якщо вони безпосередньо не зачіпали державних інтересів, і надалі регулювалася звичаєвим правом.
Змінюється саме поняття злочину. Замість старовинного поняття злочину як особистої кривди, за «Руською Правдою», ним почало вважатися будь-яке «лихое дело», що завдавало шкоди інтересам феодалів та феодальної держави.
Уперше в окрему групу («крамоли») виділені злочини проти держави та державного управління. Судебник 1550 р. (ст. 58) уперше згадує і такий злочин, як шахрайство (мошенництво). Тоді ж уводиться відповідальність за таємний «посул», тобто хабар, суддям та дякам. Щоправда, відповідальність суддів за отриманий хабар була відносно м'якою - найбільше, що їм погрожувало,- це погашення позову та сплата у потрійному розмірі судових витрат та мит. Дяка ж за отримання посулу належало «кинуть в тюрьму».