25. Видатні діячі українського відродження про редакторську і видавничу справу.
Національне відродження базувалося на активному збиранні та публікації історичних джерел та пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України. Велику роль у національному відродженні відіграв твір «Історія Русів» (автор невідомий, уперше надрукований 1846 р.). У ній викладений історичний розвиток України від найдавніших часів до 1769 р. Автор працював у традиціях козацьких літописів, цими літописами він і користувався, доповнюючи виклад власними спогадами, а іноді (XVII ст.) — документами. Русами в ньому називаються українці. Основна ідея твору — природне, моральне й історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний роз виток, а боротьба українського народу за звільнення — головний зміст книги. Центральна фігура «Історії Русів» — Богдан Хмельницький, якому автор дає високу оцінку. Фактично «Історія Русів» є політичним трактатом, втіленим в історичну форму.
До 30-х років XIX ст. належать початки національного відродження і на західноукраїнських землях. У цей період центром національного руху стає Львів, а його авангардом виступає громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця» (з 1833 p.). Його засновники Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький — у той час студенти Львівського університету — розмовляли українською («руською») мовою, звідси й назва об'єднання. Вони боролися проти політичного, соціального, духовного гноблення, за розвиток національної самосвідомості українського народу.
26. Редакторський і видавничий досвід П. Куліша (Т. Шевченка, М. Костомарова, М. Грушевського, Б. Грінченка, Л. глібова, С. Єфремова, І. Франка, Лесі Українки, Івана Огієнка, Івана Тиктора) та його значення для сучасного редактора і видавця.
Потяг до вид-чої діяльності Максимович відчув ще в період роботи в Московському університеті. Протягом 1830-1834 вийшло три випуски заснованого і редагованого молодим ученим альманаху «Денница», появу якого схвально зустріла демократична громадськість. Вона відзначилася різножанровістю, і широким тематичним діапазоном публікацій.
Чимало зробив Куліш у визначенні норм української літературної мови. Видана ним у Петербурзі «Граматика» 1857 року стала основою нового, фонетичного, правопису – «кулішівки», який згодом прислужився і для друку «Кобзаря» 1860 року, і для журналу «Основа». Пантелеймон Олександрович вважав, що українська літературна мова повинна увібрати в себе й елементи старої мови, наполягав на думці, що навчання у школах має бути рідною мовою.
Пантелеймон Куліш відіграв значну роль в організації українського книго- та пресовидання, у формуванні фаху редактора, видавця. Як зазначав Сергій Єфремов, саме він із кінця 50-х років ХІХ століття став «найбільш енергійним діячем», «душею видавничої справи» і розгорнув «кипучу, як для однієї людини, і – що найголовніше – систематичну вже до певної міри працю в сфері українського видавництва.
Заснувавши 1856 року в Петербурзі власну друкарню, Пантелеймон Куліш уперше здійснив багатотомне наукове видання творів Миколи Гоголя, відредагував і видав «Народні оповідання Марка Вовчка», двотомник творів Григорія Квітки-Основ’яненка, твори Івана Котляревського, «казання» (проповіді для народу) Василя Гречулевича.
Суб’єктивність і волюнтаризм Куліша-редактора, його надміру опікунське ставлення до авторів та вільне втручання в їхні тексти викликало подеколи невдоволення письменників. Проте таким чином тексти ставали більш досконалими і тому здатними до функціонування в усіх сферах громадського та культурного життя. Принаймні Тарас Шевченко без остраху віддав свої твори Кулішеві на редагування. Хоча нині серед науковців широко поширення набула думка про те, що саме Куліш під час правки тексту «Заповіту» Шевченка додав до поезії рядок «Я не знаю бога», закріпивши за Тарасом Григоровичем клеймо атеїста.
Тарас Шевченко отримав запрошення викладати до Київського університету. Його кандидатура розглядалася довго, але все ж таки він отримав цю посаду. Шевченко повертався із Седнева, хотів попрацювати разом із Максимовичем в університетській літографії та друкарні. Але в Києві його арештували за членство в Кирило-Мефодіївському братстві. Тому Шевченко так і не попрацював і друкарні.
Костомаров У 1845 — 46 рр.
разом з М. Гулаком і В. Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське
братство, де брав активну участь у складанні програмних документів —
«Книг буття українського народу», «Статуту Слов'янського товариства св.
Кирила і Мефодія», відозв «До братів-українців», «До братів-росіян», «До
братів-поляків»; автор записки про об'єднання слов'янських народів.
Весною 1847р. Костомарова арештовано. Після річного ув'язнення в
казематі «Третього відділу», а потім у Петропавловській фортеці його
вислано до Саратова. Тут він служив (1848 — 1857) у Статистичному
комітеті; у 1848 — 1850 рр. був перекладачем при губернському
управлінні, редактором неофіційної частини «Саратовских губернских
ведомостей». Брав діяльну участь у створенні
журналу «Основа», у виробленні його національно-культурної програми. На
початку 1862р. залишає працю в університеті і зосереджується на
науковій роботі. Був членом-редактором Київської археографічної
комісії; за його редакцією у 1863 — 1884 рр. видано 12 томів «Актов
Южной и Западной России» з історії України і Білорусії 14—17 ст.
Грушевський. 1894—1914 — професор Львівського університету, голова НТШ, головний редактор «Літературно-Наукового Вісника». Засновник і головаУкраїнського Наукового Товариства.
Б. Д. Грінченко належав до активних дописувачів критико-бібліографічного відділу журналу «Зоря». Свої зведені праці з поточної бібліогріфії він публікував під назвою «Новості української літератури» і «Нові українські книжки» під псевдонімами В. Чайненко і В. Вільхівський. Це були інформаційно-бібліографічні повідомлення з побіжними оцінками видань або збірники рецензій. Такий зведений матеріал бібліограф подав за 1886 та 1889 рр. У 90-і рр. він вміщував в «Зорі» окремі рецензії, іноді оцінював і львівські книжки. Грінченко вимагав від редакції «Зорі» систематичної роботи в ділянці поточної бібліографічної інформації, вказував на недостатнє рецензування продекції галицьких друкарень, пропуски окремих творів, висловлювався за публікацію оглядів щомісячних періодичних видань. Особливою увагою Грінченка користувалася література для народного читання. Він присвятив їй спеціальну статтю «Популярні книжки», нерідко робив відгуки на новинки цієї літератури.
Глібов 1861 р. письменник стає видавцем і редактором новоствореної газети «Черниговский листок». На сторінках цього тижневика часто з'являлися соціально гострі, спрямовані проти місцевих урядовців, поміщиків-деспотів, проти зловживань судових органів, матеріали. За зв'язки з членом підпільної організації «Земля і воля» І. Андрущенком у 1863 р. Глібова було позбавлено права вчителювати, встановлено над ним поліцейський нагляд.
Єфремов Он был редактором первой антологии новой украинской лит-ры XIX в. «Вік» [1902], три тома к-рой составили собрание лучших образцов, снабженное биографиями писателей, и заменяли собой отсутствовавшую тогда историю украинской лит-ры. Е. редактировал издания художественных произведений Л. Глібова [1904], Е. Гребінки [1905], I. Котляревського [1909], I. Тобілевича [1910], Свидницького [1911], Шевченко («Щоденник») и писал вступительные историко-литературные статьи к ним. Наибольшей известностью пользуется статья о Котляревском, в к-рой Е. ставил вопрос о национальном самосознании «отца» новой украинской лит-ры и пытался решить его в положительном смысле. Творчество Котляревского, по мысли Е., представляет собой осознание демократической тенденции веков и поэтому стало «указующим перстом», «мотором», «зерном», из к-рого растут и новая украинская литература и украинское общественное движение.
Франко Про свою редакторську та журналістську діяльність Франко говорив як про тяжкий щоденний хліб, "найми", "панщину". "Мене так використовують, що вже і жити не хочеться. Я змушений вести коректу чужих праць, справляти переклади на німецьку мову таких перекладачів, що й до белетристики не годяться, не то наукових діл. Я мушу слухатися, бо моє існування загрожене. З тої праці я осліп і оглух. " І справді, все життя, всі сили віддав Франко, аби постачати народові духовні цінності. В жахливих умовах цькування, переслідування, арештів, обтяжений матеріальними нестатками, без поляки й винагороди, крутячись, за його власними словами, "як зерно під жорновим каменем" і не маючи часу для відпочинку та відновлення свого слабкого здоров'я, Іван Франко - видавець і редактор - торував новий шлях українській модерній журналістиці, літературі та освіті.