6.1 УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ ЗА ЛИТОВСЬКОЇ ДОБИ Монголо-татарська навала справила величезний вплив на ситуацію всього сходу Європи, що відбилося на політичному укладі, на соціальних, культурних відно¬синах, навіть на народній вдачі та психіці. І хоча основна частина людності українських земель лишилася на рідних теренах, свій вплив Київська держава втратила. На політичну арену поволі, але впевнено вийшла інша держава, яка тривалий час знаходилася у своєрідному політичному затінку. Захована за лісами й болотами, вона виринула з них тоді, коли вже могла на повний голос заявити про себе як потужне державне утво¬рення, що всерйоз претендувало на участь у вирішенні європейських справ. Це була, як ви вже здогадалися, Литва. Ще у XII столітті Литву заселяли невеликі племена, які лише формально вважалися об'єднаними в одну державу. Але в XIII столітті ці племена об'єднуються вже по-справжньому, а в XIV столітті Литва збирає в єдине ціле значний територіальний масив, у тому числі й велику частину українських земель. З цього часу аж до середини XVI століття Литва відіграє важливу роль у житті цих земель. У XII столітті литовці поділялися на сім племен: прусси жили між Віслою та Німаном. Жмудь — на правому березі нижнього Німану, Власне литва — у басейні річки Вілії. Жемголи — на лівому березі Двіни. Корсь, або курони, — на півострові між Балтійським морем і Ризькою затокою. Летголи — на правому березі Західного Бугу і ятвяги — понад Західним Бугом і верхнім Німаном. їхній політичний устрій і побут мало чим відрізнялися від життя слов'ян періоду докиївської Русі. Вони нікого не зачіпали, і їх залишали в спокої. Але вже на початку XIII століття на них рушили німецькі лицарі. Під прапором поширення християнства вони намагалися підкорити литовців, вбиваючи тих, хто чинив опір. Небезпека змусила шукати шляхи до об'єд¬нання. Першим збирачем литовських земель був Мін-довг (1219—1264 рр.). Напочатку його князювання ятвяги здійснювали систематичні набіги на Волинь. Це змусило вже Данила Галицького протистояти їм. Данило уклав угоду з мазовецькими князями, Тевтонським орденом і вів боротьбу не на життя, а на смерть: ятвязькі села спалював, а їхніх мешканців знищував. Урешті-решт ятвязька земля була окупована й поділена між союзниками. Проте Міндовг не змирився з втратою частини своїх володінь. Завдяки успішним дипломатичним і воєнним діям він поступово поширив свій вплив на південний схід. Міндовг зайняв так звану Чорну Русь над Німаном: Гродно, Волковиськ, Слонім, Новгородок. До Новгородка він навіть переніс власну столицю. Після Міндовга деякий час панували усобиці, коли великим князем литовським був навіть син Данила Галицького Шварно. Знову посилилася експансивна по¬літика за Гедиміна (1316—1341 рр,). Приєднуючи ук¬раїнські й білоруські землі до литовських, Гедимін підкреслював, що він є спадкоємцем руських князів і називав себе «королем литовським та руським». Він захопив Берестейсько-Дорогичинську землю, вів боротьбу за Галичину та Волинь. Обачний Гедимін умів підтримувати дружбу з мон-голо-татарами, ніколи не воював з ними, але й не платив їм данини. Він дозволяв іноземним купцям торгувати на своїй території без мита, запрошував зарубіжних майстрів і ремісників, надаючи їм всілякі пільги. За Гедиміна були побудовані християнські храми у Вільні й Новгородку. Литовський князь довів, що він розумний політик і хазяйновитий господар. Одруженням своїх синів з вітебською й волинською княжнами Гедимін здобув для них спадкові права на пі землі. А своїх п'ятьох дочок він вигідно повіддавав заміж за польських і руських князів, уклавши вигідні для себе союзи. Литовське князівство за Гедиміна пе¬ретворилося на державу литовсько-руську, де руський елемент був рівноправною частиною. Приєднання на сході продовжив його син Ольгерд (1341—1377 рр.). Поступово він заволодів Чернігово-Сівер-ською землею, потім Київською та Переяславською. Окупація цих земель викликала конфлікт з монголо-татарами. Але Ольгерд перемагає їх у 1363 році на Синіх Водах (прикордоння Волині й Поділля) і захоплює й Поділля. Разом з братом Любартом Ольгерд витримує тривалу війну за Волинь з польським королем Кази¬миром Великим, у якій місцеве населення підтримувало литовських князів. Волинь лишилася в їхніх руках. Так Ольгерд закріпив за собою усі білоруські й майже всі українські землі. Польща під натиском Тевтонського ордену дедалі більше скеровувала свою експансію на схід, де неми¬нуче повинна була зіткнутися з Литвою. Після низки серйозних сутичок була зроблена спроба знайти по¬розуміння. І от у серпні 1385 року між Литвою та Польщею укладається Кревська унія — перша з ряду подібних угод, яка мала зблизити дві країни. За умо¬вами унії литовський великий князь Яґайло мусив: 1) перейти в латинство сам і перевести на нього своїх братів, бояр і весь народ; 2) ужити всіх можливих за¬ходів до повернення втрачених Польщею та Литвою земель; 3) повернути Польщі забрані в неї землі; 4) звільнити полонених; 5) «на вічні часи» приєднати литовські й руські землі до Корони Польської. Були ще й деякі більш специфічні пункти. Навіть за певного зближення двох держав вони все ж продовжували залишатися самостійними. За умовами унії Яг'айло обирався на польського ко¬роля й мав одружитися з польською принцесою Ядвіґою, але перед цим мусив охреститися за римським обрядом. Він зробив це не лише сам, а й провів масове охрещення литовців. Історія донесла до нас весь комізм і трагізм ситуації. Щоб скоротити обряд, литовців ставили в лави цілими полками. Священики кропили їх святою водою й давали християнські імена. Для спрощення процедури в одному полку всіх людей називали Іванами, у друго¬му — Петрами, в третьому — Павлами і т. д. Кревська унія, як бачимо навіть з простого переліку її умов та перших кроків щодо втілення в життя, за¬вдавала відчутного удару саме по руському елементові як запоруці самостійного існування Литви. Тому коли до влади прийшов Вітовт (1382—1430 рр.), то всю свою діяльність він спрямував на скасування Кревської уго¬ди. Після складної боротьби з Яґайлом Вітовт дома¬гається того, що 1398 року князі й бояри литовські та руські проголошують його королем литовським та русь¬ким. Кревська угода була скасована. Намагаючись закріпити своє становище та міжнародний авторитет, Вітовт одружує свою доньку Софію з російським великим князем Василієм. До речі, московські монархи дуже полюбляли хвалитися своїми близькими стосун¬ками з європейськими дворами й тою ласкою, якою вони осипали їхніх послів. Але самі іноземці не раз скаржилися на цей прийом, який супроводжувався нуд¬ними та обтяжливими обрядами. Ось як пише про це М. Карамзін: «Приближаясь к границе, посол давал о том знать наместникам ближайших городов. Ему пред-лагали множество вопросов: „из какой земли, от кого едет? знатньїй ли человек? какого именно звання? бьівал ли прежде в России? говорит ли нашим язьїком? сколь-ко с ним людей и каких?" О сем немедленно доносили Великому князю; а к послу вьісьілали чиновника, которьш, встретив его, не уступал ему дороги, и всегда требовал, чтобьі он стоя вьіслушивал государево при-ветствие со всем великокняжеским титулом, несколько раз повторяемьім. Назначали дорогу и места, где над-лежало обедать, ночевать. Ехали тихо, иногда не более 15 или 20 верст в день: ибо ждали ответа из Москвьі. Иногда останавливались в поле, несмотря на зимний мороз; иногда худо ели. Зато пристав терпеливо сносил брань иноземцев. Наконец государь вмсьілал дворян своих к послу: тут везли его уже скорее и лучше содержали. Встреча перед Москвою бьіла всегда пьішная: являлось вдруг несколько чиновников в богатьіх одеждах и с отрядом конницьі: говорили речи, спрашивали о здоровье и проч. Двор посольский находился близ Москвьі-реки: большое здание со многими комнатами, но совершенно пустими; никто не жил в сем доме. Приставьі служили гостям, непрестанно заглядьівая в роспись, где все бьіло ис-числено, все измерено, что надлежало давать послам немецким, литовским, азиатским: сколько мясньїх блюд, меду, луку, перцу, масла, даже дров. Между тем при-дворньге чиновники ежедневно спрашивали у них, до-вольньї ли они угощением? Не скоро начинался день представлення: ибо любили долго изготовляться к оно-му. Посльї сидели одни, не могли заводить знакомств и скучали. Великий князь к сему дню для их торже-ственного вьезда в Кремль обьїкновенно дарил им коней с богатьіми седлами». Вітовт розвинув бурхливу діяльність щодо розши¬рення своїх володінь, І в період розквіту його правління вони сягали Чорного моря, Він зібрав під свою руку практично всі українські та білоруські землі (за ви¬нятком Галичини, що після тривалої боротьби відійшла до Польщі). Монголо-татарського хана Тохтамиша Вітовт змусив відмовитися від формальних прав на Руську землю. Неподалік від гирла Дніпра спорудив фортецю Святого Івана. Інший замок побудував під Білгородом (Акерманом). Вітовт розпочав будівництво порту в Хад-жибеї (нинішня Одеса), звідки хліб вивозився до Візантії. Але цій успішній діяльності було покладено край страш¬ною поразкою від монголо-татар у битві на Ворсклі 1399 року. Береги Чорного моря були втрачені. Проте Вітовт досяг більшого дипломатичним шляхом, ніж домігся збройною боротьбою. Незважаючи на страшний розгром, він не перестав втручатися до справ Золотої Орди: брав участь у зміні ханів, висував натомість своїх кандидатів. Розпад Золотої Орди й заснування Крим¬ського ханства спочатку створили дуже сприятливі умо¬ви для Великого князівства Литовського. Вітовт під¬тримав засновника цього ханства Хаджі-Гірея, за що ординці зреклися на його користь «історичних прав» на руські землі й видали на те відповідну грамоту. Продовжуючи політику Данила Галицького та його на¬ступників, Вітовт закликав німецьких колоністів і на¬давав їм Магдебурзьке право. Міста Великого князівства Литовського розквітали. Неперехідне значення в історії Литовсько-Руської дер¬жави мала так звана «Велика війна» 1410 року — похід спільних сил Польщі й Литви проти Тевтонського ордену. Кульмінаційним її пунктом була битва під Грюнвальдом, у якій вирішальну роль відіграли руські полки, що воювали у складі литовських військ. Наслідком битви було те, що Велике князівство Литовське знову уне-залежнилося від Польщі, змусивши її віддати й Поділля. Низкою заходів Вітовт здійснив якісну перебудову держави, перевівши її з об'єднання окремих князівств із широкою автономією на державу з міцною цент¬ралізованою владою. Щодо відносин Литви з Польщею, то двома угодами — Віленською (1401 р.) і Городель-ською (1413 р.) — були зроблені певні, досить нерішучі кроки до фактичного об'єднання: Віленська встановила лише союз взаємної охорони та безпеки, а Городельська повторювала персональну унію на зразок Кревської унії 1385 року. Але Городельська угода, зберігаючи ідею литовської автономії, увігнала клин у Литовсько-Руську державу, бо внесла привілейованість католиків стосовно православних. Наслідком цього були повстання право¬славних проти Вітовта ще за його життя. У XV столітті неймовірно швидко зростає й поси¬люється Москва. Поступово позбуваючись монголо-та¬тарського впливу, вона почала об'єднувати навколишні землі. До кінця століття була створена міцна цент¬ралізована держава, яка не могла в цьому процесі не зіткнутися з Литвою. Об'єднавши майже всі землі цен¬трального регіону, великий князь Іван III почав пре¬тендувати й на інші землі колишньої Київської Русі як на спадщину Рюриковичів. 1501 року між Москвою та Литвою вибухнула війна, яка двічі затухала й віднов¬лювалася. Згідно з мирним договором 1514 року Москві дісталися Смоленськ, Сіверщина аж до кордону нинішньої Полтавщини й велика частина Білої Русі. У цей час на півдні з'являється інший страшний ворог Литви. У середині XV століття від Золотої Орди відокремлюється Кримська орда, яку очолила династія Гіреїв. Кримські татари, як уже говорилося, спочатку перебували у васальній залежності від Литви. Але 1475 ро¬ку Крим став васалом Туреччини. Це мало фатальні наслідки для України. Уклавши договір з Москвою, хан Менглі-Гірей 1484 року завдав страшної сили удар по українських землях. Київ зазнав такого розгрому, якого не знав від часів Батия. Місто було пограбоване й спалене. Золоті чаші Святої Софії хан послав до Москви в дарунок. Уся Київщина була спустошена, а її населення частково знищене, частково взяте в полон.

6.2Україна з міжнародних подіях часів української національно – визвольної революції (1648-1676 pp.).

Причини революції. Ліквідація пригноблення Польщею відповідала інтересам практично всіх класів і станів суспільства: селянства, міського населення, реєстрового і нереєстрового козацтва, старшини, нижчого православного духівництва, української дрібної шляхти, що і об'єднувало їх в роки революції.Проте найважливішу роль в розвитку революції грало козацтво, яке винесло на своїх плечах основний тягар національно-визвольної боротьби. Національна революція почалася в 1648 г.и тривала до ліквідації державних інститутів в Правобережній Україні, яка збіглася з падінням гетьманування Петра Дорошенко осінню 1676 р. Революція закінчилася поразкою. Відповідно до цього вони пропонують свою періодизацію. I період (лютий 1648 р. - червень 1652 р.) .Характеризуется найбільшим розмахом національно-визвольної і соціальної боротьби. Вітворена Українська держава дефакто боротьбу за незалежність, а селянська війна закінчується ліквідацією дореволюційної системи феодальних стосунків на селі. II період (червень 1652 - серпень 1657 р.) .Отмечается погіршенням геополітичного положення козацької України і активними пошуками союзників на міжнародній арені з метою розгрому Мови Посполитої і возз'єднання в межах держави всіх етноукраинських земель.У політичному розвитку намітилася яскрава тенденція затвердження монархічної форми правління в особі спадкового Гетьманат. III період (вересень 1657 - червень 1663 р.). Охоплює час різкого зростання соціально-політичної боротьби, яка вилилася в громадянську війну і розколола Україну на два гетьманства. IV період (липень 1663 - червень 1668 р.). Ознаменований спробами польського і російського урядів поділити Українську державу і відчайдушною боротьбою нацио национальной-патриотических сил за збереження її єдності. V період (липень 1668 - вересень 1676 р.) .Приходится на нове загострення політичної боротьби, посилення втручання іноземних держав у внутрішні справи козацької України, ліквідації державних інститутів на Правобережжя і поразку революції.

ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ Територія України ділилася на 16 військово-адміністративних ок-ругов -- полків, на чолі яких стояли полковники, що є од-новременно ц головними адміністраторами. Центром управління була генеральна військова канцелярія на чолі з генеральним писарем, При Богдані Хмельницькому цю посаду обіймав Іван Виговський

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ Виникнення козацької держави на Україні привело до.зростанню його міжнародного авторитету і активізації дипломатичних відношень з сусідніми країнами. Перш за все, потрібно було встановити союз з Кримським ханством, і Хмельницькому вдалося досягти цього, хоча і дорогою ціною (татари за військову допомогу отримали право забирати в полон (ясыр) селян, і в результаті вони погнали тисячі чоловік).Богдан Хмельницький активно втрутився в молдавські справи -- ка-зацкое військо на чолі з його сином Тімошем двічі (у 1G50 -- 1653 рр.) ходило до Молдавії. У тодішню столицю України -- Чигирин к Б. Хмельницькому прибували посли з Росії, Туреччини, Угорщини, Польщі, Венеції, Шве-циі. ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА 8 січня 1654 р. в Переяславле відбулася генеральна військова рада, на яку прибули представники багатьох полків і станів (стар- шина, козаки, міщани, селяни, духівництво). На ній одностайно було ухвалено рішення про союз з Російською державою. Рішення Переяславської Ради були по-різному ухвалені на Украї-не. Конфлікт виник вже в самому Переяславле: коли козацька старши-на присягала цареві, вона зажадала, щоб царські посли також при-сягнули і від імені царя завірили козаків у виконання, перейнятих на себе зобов'язань по відношенню до України. На це послідувала відмова: посли заявили, що цар, як самодержець, не зв'язує себе присягою по відношенню до "своїх підданих. Конфлікт завершився поступкою В. Хмельніцкого російським послам. Не захотіли прийняти присягу на вірність Росії полковники Іван Богун і Іван Сирко і полиці Уманьський і Брацлавський. Виникли хвилювання в Полтавському і Кропівнянськом полицях. Але в цілому в 117 містах України присяга пройшла спокійно. «БЕРЕЗНЕВІ СТАТТІ» 26 березня 1654 р. цар. Олексій, Михайлович і Боярська дума утвер-дили «Статті Богдана Хмельницького» (так звані «Березневі стаття»), які визначили положення України в союзі з Росією: -- гетьмана обирає військо і лише сповіщає царське прави-тельство; -- гетьман і військо можуть зноситися з іншими державами, але з Полинів і Туреччиною під контролем царських властей; -- реєстр визначався а 60 тисяч; -- про збір коштів на утримання козацького війська і оплату старшин; -- про збереження прав станів, світських і духовних; -- про збереження в містах виборного управління і так далі Богдан Хмельницький фактично зберіг положення незалежного глави держави.

ЗВ'ЯЗКИ УКРАЇНИ З ІНШИМИ ДЕРЖАВАМИ Постійні порушення Москвою своїх зобов'язань перед Україною, безцеремонна поведінка царських військ на козацькій території, заклю-чение за спиною гетьмана миру з Польщею змусили Б. Хмельніцкого при-нять заходи до пошуку інших союзників. Колишні васали Польщі -- маркграфство Брапдепбург і королівство Пруссія, що отримали незалежність завдяки ослабленню Польщі у війні з Україною, погодилися вступити в союз з гетьманською державою. Крім того, підтримали Хмельницького Швеція, Семігородщина, Молдавія, Валахия частково -- Литва. Їх коа-лиция не встигла скластися в тісний політичний блок, а після смерті Б. Хмельніцкого в серпні 1657 року розпалася. Все ж таки гетьман перед своєю кончиною заявив представникам Олексія Михайловича, що його на-следник -- син. Юрій вільний від присяги, даної отцем в Переяславі і 1651 році.

6.3 Зовнішня політика України періоду Національно-визвольних змагань (1917-1921pp.).

Проголошення IV Універсалом незалежності УНР дало Центральній Раді юридичне право представляти інтереси республіки на міжнародній арені. 27 січня (9 лютого) 1918 р. в Бресті між Центральною Радою і країнами німецько-австрійського блоку був підписаний мир (Брестський мир): – Україна вийшла із стану війни з країнами німецько-австрійського блоку (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина); – Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язалися допомогти Центральній Раді відновити контроль над усією територією УНР. Центральна Рада погодилася на введення німецько-австрійських військ в Україну; – Центральна Рада взяла на себе обов’язок поставити союзникам велику кількість хліба, м’яса, яєць та ін. продуктів і сировини. В Україну передбачалися поставки сільськогосподарської техніки, машин.    Крім того, таємним договором з Австро-Угорщиною передбачався поділ Галичини на українську та польську частини.    Росія, підписавши 3 березня 1918 р. мир з країнами Четверного союзу, змушена була визнати незалежність УНР. Український більшовицький уряд було розпушено, перше встановлення радянської влади в Україні зазнало поразки. Багато зробив гетьманський уряд і в царині зовнішній. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зовнішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради, Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що виникли на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон „Про посольства і місії Української Держави”. Новий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи. Після повалення Гетьманату, 19 грудня 1918 р. Директорія оголосила про відновлення Української Народної Республіки. 26 грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехівського, представника УСДРП. Були відновлені закони УНР, зокрема закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. Вища законодавча влада відтепер належала Трудовому конгресу – свого роду парламенту, сформованому Директорією з селян, робітників та інтелігенції. Одеса була захоплена Антантою, війська якої висадилися також у Миколаєві, Херсоні та Севастополі, на заході активізувалися поляки, на півночі – більшовики, на південному сході – російська Добровольча армія. Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати Україну від більшовиків, неспроможні були це робити і поверталися додому. 18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір, за яким Польща визнавала в Україні більшовицьку владу. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь – до радянської Росії. Ризький договір, крім того, заборонив перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія, її уряд втратили право легального існування в цій країні. Так трагічно закінчився один з найбільш складних етапів боротьби за незалежну, суверенну Українську державу. Зовнішня агресія Визвольні змагання були пов'язані також з боротьбою проти масштабної зовнішної агресії: 1. Російські більшовики та їх місцеві помічники - 1917—1921 рр. (див.Українсько-більшовицька війна 1917—21). Тоталітарні утворення більшовиків на території України:  Українська Народна Республіка Совєтів  Одеська Радянська Республіка  Донецько-Криворізька Радянська Республіка  Радянська Соціалістична Республіка Тавриди  Галицька Соціалістична Радянська Республіка  Українська Соціалистична Радянська Республіка 2. «Білi» (Добровольча армія генерала Дєнікіна) — з 31.08.1919 р. До взяття Києву 30.08.1919 військами УНР велись перемови щодо скерованих дій проти більшовиків. Домовитись не вдалося внаслідок великодержавницької позиції росіян, які наступним днем взяли місто. 3. Антанта (французький десант у Одесі, грудень 1918—березень 1919). 4. Польща — у 1918—19 рр. проти ЗУНР (див.Українсько-польська війна в Галичині 1918—19), 25.04.1920 уклала військовий союз з УНР щодо спільної боротьби проти Червоної Армії. 5. Румунія — у 1918—19 рр. проти ЗУНР