Закон україни Про основи державної політики щодо протидії злочинності

 Стаття 16. Участь громадськості в реалізації державної політики щодо протидії злочинності

Громадяни та їх об’єднання беруть участь у реалізації державної політики щодо протидії злочинності відповідно до Законів України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” та „Про засади запобігання та протидії корупції”.

Взагалі, усі форми участі громадян в охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю та іншими правопорушеннями можна поділити на два різновиди:

1)залучення громадян до роботи органів державного управління, що покликані забезпечувати охорону громадського порядку й боротьбу з правопорушеннями;

2)самостійна участь громадян в охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю та іншими правопорушеннями.

1. Із різновидів самостійної участі громадян в охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю та іншими правопорушеннями можна, виходячи з дійсності та враховуючи масштабність застосування тієї чи іншої форми, ступінь її масовості, а також характер та ступінь самодіяльності, можна виділити наступні класифікаційні форми: самостійні постійно діючі громадські формування, зведені загони громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, спеціалізовані загони (групи) сприяння міліції та підрозділа Державної прикордонної служби України, асоціації громадських формувань тощо.

45. кримінологічна характеристика груп неповнолітніх злочинців

13.1. Кримінологічна характеристика злочинності неповнолітніх

   Боротьба зі злочинністю неповнолітніх — одна з центральних проблем боротьби зі злочинністю загалом. Показники злочинності неповнолітніх відбивають певною мірою ситуацію в суспільстві загалом, причому не тільки й можливо не так сьогодні, як завтра, післязавтра, тобто в майбутньому.    Злочинність неповнолітніх є самостійною кримінологічною проблемою, оскільки відрізняється від злочинності дорослих, що зумовлюється віком злочинців, який знаменує соціально-психологічні особливості цієї категорії і їх статус у суспільстві.    Вік неповнолітніх злочинців зумовлений правовими чинниками — від 14 років (вік, з якого починається кримінальна відповідальність практично за всі діяння, які реально вчиняють неповнолітні) до 18 (вік юридичного повноліття: ст. 1 Закону України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” від 15 лютого 1993 р. у редакції від 23 березня 2000 p.). Нині в Україні налічується близько 13 млн неповнолітніх.    Поряд з поняттям “злочинність неповнолітніх” вживається також поняття “підліткова злочинність”. Але це не виправдано,  оскільки підліток — це дівчина чи хлопець віком 12-16 років. За підлітковим віком іде юність, але поняття “юнацька злочинність" також буде неправильним, бо юнацький вік не закінчується у 18 років. Іноді вживають термін “дитяча злочинність", але таким поняттям можна умовно позначити діяння у віці до 16 років, оскільки злочини, які скоюють особи віком 17-18 років аж ніяк не можна вважати дитячими.    Порівнюючи за кількісними показниками злочинність неповнолітніх із злочинністю дорослих, потрібно виходити з того, що перша охоплює чотирирічний період життя людини (14-18 років), а друга — десятиріччя після 18 років. Різняться вони й якісно. Скажімо, злочинність неповнолітніх не стосується практично злочинів у сфері економіки, службових злочинів тощо.    Зазначимо, що для злочинності неповнолітніх характерна підвищена латентність, оскільки багато злочинів, які скоюють неповнолітні, дорослими сприймаються як пустощі через недостатню соціальну зрілість (наприклад, крадіжки у сім'ї, сусідів, навчальних закладах, хуліганські бійки, відбирання грошей і речей у молодших). Через те що цьому не надається належного значення або через небажання “виносити сміття з хати”, про такі дії, як правило, дорослі не повідомляють органи внутрішніх справ. Тому реальнішим є облік тяжких насильницьких і насильницько-корисливих злочинів, які скоюють неповнолітні (вбивства, тілесні ушкодження, зґвалтування, хуліганства, крадіжки, грабежі, розбійні напади). Таких серед урахованих статистикою понад 50 %.    Стан злочинності неповнолітніх багато в чому залежить від стану боротьби з нею і ставлення працівників правоохоронних органів до обліку її проявів. Тому у схожих за багатьма демографічними, економічними, територіальними та іншими показниками регіонах можуть бути значні розбіжності щодо показників розглядуваної злочинності.    Вивчаючи злочинність неповнолітніх, треба також ураховувати, що окремі їх групи істотно різняться. Ось чому значно відрізняється злочинність неповнолітніх віком 14-15 і 16-17 років. Різняться (як кількісно, так і якісно) також злочини, які скоюють учні загальноосвітніх шкіл, технікумів, професійних училищ, ті, хто працює, і ті, хто не має певного заняття.    У структурі злочинності неповнолітніх переважають крадіжки приватного майна (46 %); майна юридичних осіб (23 %), грабежі (6 %), розбійні напади (2 %), зухвалі випадки хуліганства (5 %), чимало вбивств, тілесних ушкоджень, зґвалтувань. Майже 10 % злочинів, скоєних неповнолітніми, так чи інакше пов’язані з наркотиками.    Частка неповнолітніх злочинців серед загальної кількості виявлених становить близько 10 %, жіноча злочинність неповнолітніх співвідноситься з чоловічою такого ж віку у пропорції 1:15, міська до сільської — 3:1, молодшої вікової групи (14-15 років) до старшої (16-17 років) — 1:3. Групова злочинність неповнолітніх становить 60-70 %; 15 % усіх злочинів скоюється у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння; 80 % злочинів неповнолітні вчиняють поблизу місця проживання, навчання чи роботи. Наведені показники мають певні коливання за роками.    Найхарактернішими є такі особливості і тенденції, що спостерігаються у злочинності неповнолітніх в сучасних умовах:    - кількісні показники цієї злочинності підвищувались протягом першої половини 90-х років, нині намітилась тенденція до їх стабілізації (щорічно виявляється близько ЗО тис. неповнолітніх, що вчинили злочини);    - дедалі більшою мірою злочинність неповнолітніх орієнтується на корисливу злочинність (крадіжки, грабежі, розбійницькі напади);    - серед злочинів збільшується кількість таких, що потребують “кваліфікації” (квартирні крадіжки, викрадення авто- та мототранспорту, рекет);    - злочинність неповнолітніх має тенденцію до “омолодження”. За даними спостережень одну п'яту суспільно небезпечних діянь неповнолітніх вчиняють малолітні, тобто особи, яким не виповнилось 14 років і які не є суб’єктами злочину, це не пояснюється акселерацією. На думку більшості вчених, період акселерації завершився. Сучасні підлітки за відповідними параметрами не відрізняються від підлітків 60-х років;    - певне збільшення питомої ваги дівчат серед злочинців, їх участь у тяжких злочинах (розбійницьких нападах, зґвалтуваннях і навіть вбивствах);    - зниження порогу мотивації при скоєнні злочинів — вчинення вбивств, нанесення тяжких тілесних ушкоджень через невагомий привід, а то й взагалі без приводу, виключна жорстокість окремих злочинів, цинізм;    - поява “нетрадиційних” злочинів (ритуальних вбивств, самозахоплень, вандалізму тощо);    - кількісне й якісне збільшення так званих фонових проявів (немедичне вживання наркотиків, пияцтво, токсикоманія, проституція, небажання займатися суспільно корисною діяльністю, поширення венеричних хвороб і СНІДу);    - збільшення кількості неповнолітніх з психічними відхиленнями від норми, які перебувають у пограничному з неосудністю стані (обмежена осудність);    - дедалі частіше об’єднання неповнолітніх з дорослими злочинцями, які стають керівниками, порадниками і навіть співвиконавцями злочинів;    - підвищення рівня організованості злочинності неповнолітніх, створення кримінальних груп, які досягають кількох десятків членів, з міцною дисципліною й ієрархією, плануванням злочинницької діяльності та розподілом обов’язків.    Кримінальні групи створюються, як правило, не одразу, не на порожньому місці. Спочатку вони мають так званий передкримінальний характер, дедалі більше культивуючи аморальність, фонові прояви. У такому разі кажуть про створення групи кримінального ризику. її члени балансують на грані скоєння тяжких злочинів. Причому такі групи, як правило, мають корисливу спрямованість (раніше вони значною мірою мали хуліганський характер). Члени таких груп підкоряють свою поведінку спільним корисливим інтересам: де і як добути гроші; готовність до насильницьких дій; пристрасть до наркотиків, спиртного; відвертий цинізм, який виявляється у спільних “приятельках”, груповому сексі, гомосексуальних зв’язках; зневажливе ставлення до суспільства взагалі, до проблем, що стоять перед ним, до проблем окремих людей, у тому числі близьких, а в кінцевому підсумку — до членів своєї групи; бажання будь-що довести власну зверхність, найчастіше шляхом жорстокості, приниження людської гідності, фізичної розправи.    Стосовно кримінологічної характеристики особи неповнолітнього злочинця зауважимо, що їй властиві певні біологічні та психологічні особливості: брак соціального досвіду, незавершеність формування соціальних установок; підвищена навіюваність, високий рівень конформізму; орієнтація на неформальну групу; прагнення показати себе дорослим, самоствердитись; продемонструвати незалежність, відсутність почуття страху, зневажливе ставлення до небезпеки, кримінальної відповідальності; злочинна “романтика", готовність “узяти на себе" чужу провину, плазування перед досвідченими злодіями-рецидивістами; втрата почуття відповідальності перед сім’єю і суспільством за свою поведінку і майбутнє; орієнтування на єдину мить, невигадливу втіху тощо. Гра на цих почуттях робить неповнолітніх здобиччю дорослих злочинців. До основних належать такі типи неповнолітніх злочинців:    - особи, які взагалі спрямовані позитивно, скоюють злочин з легковажності, через непідготовленість до правильного виходу із ситуації, що склалася, а також через випадковий збіг обставин;    - особи, яких до злочину призвела ситуація, що виникла в результаті нестійкості загальної спрямованості особи;    - особи з негативною спрямованістю, що не досягла рівня усталеності (це особи з передкримінальним досвідом);    - особи із сформованою стійкою антисоціальною спрямованістю (мають кримінальний досвід).

46. Спеціально-кримінологічне попередження злочинності.

Складність попередження злочинів визначає різноманіття видів цієї діяльності, які виділяються залежно від деяких підстав. Так, по характеру та спрямованості попередження злочинів виділені його загально-соціальний і спеціально-кримінологічний рівні.Спеціально-кримінологічний рівень попередження злочинів характеризується сукупністю заходів, спеціально спрямованих на усунення причин злочинності або конкретних злочинних проявів. Масштаб їхнього застосування, як правило, набагато менше, ніж в загально-соціальних заходах, у деяких випадках він набуває значних розмірів та охоплює, наприклад, цілі галузі народного господарства або поширюється на окремі категорії осіб (неповнолітніх злочинців, рецидивістів і т.д.).

Спеціально-кримінологічне попередження злочинів - це соціальний процес, основою якого є застосування спеціальних методів і прийомів, знань і навичок регулювання соціальних відносин, які відповідають вимогам суспільної моралі й законності з метою ліквідації тих їхніх негативних наслідків, які можуть викликати здійснення злочинів.

Спеціальне кримінологічне попередження називається так не тільки тому, що воно спрямовано на досягнення зазначених цілей, але й тому, що вимагає спеціальних кримінологічних знань, які необхідні і при розробці комплексних планів і цільових програм, і при розробці та реалізації заходів попередження окремих видів злочинів і т.д.

47. Законодательство Украины по предупреждению преступности: общая характеристика.

ланку у цій системі займають кодифіковані законодавчі акти (ККУ, КПКУ, КВКУ, КпАП). Далі йдуть Закони України “Про міліцію”, “Про Службу безпеки України”, “Про боротьбу з тероризмом”, “Про боротьбу з корупцією” , “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” та підзаконні нормативно-правові акти (зокрема, Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007-2009 роки” від 20.12.2006 р. № 1767, Указ Президента України “Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції” від 9.02.2004 року № 175/2004 тощо). важливі положення щодо запобіжної діяльності (її ролі, значення, змісту, відповідності принципам справедливості, гуманності, законності) містяться у багатьох міжнародних правових актах, до яких приєдналася наша держава. Але вони фактично не стали змістом національного законодавства, невідомі суб’єктам запобіжної діяльності та не послуговуються ними.

48. Рання та ситуативна профілактика злочинів.

Профілактика злочинів — проблема соціальна, її рішення відповідає інтересам всіх класів і соціальних груп нашого суспільства. Комплекс профілактичних заходів повинен розроблятися з урахуванням досягнень в області не тільки права, але і педагогіки, соціальної і вікової психології, біології, демографії і інших галузей знань.Для профілактики злочинності найбільш важливе визначення рівня вірогідності скоєння злочину конкретною особою, що не завжди вдається з максимальною точністю. Розширення можливостей ранньої профілактики слід шукати в пониженні віку осіб, до яких застосовуються профілактичні заходи, оскільки особливої ефективності досягають заходи, здійснювані у процесі становлення антисоціальної спрямованості особи і на ранніх стадіях розвитку злочинної діяльності.Раннє попередження злочинності. Запобіжні засоби можуть носити попереджуючий характер, розроблятися і вводитися в дію на підставі прогнозів, пророчих можливе підвищення криміногенності окремих соціальних чинників. Так, наприклад, якщо в державі планується ослаблення міграційного режиму або очікується здійснення інших обставин, що підвищують притоку мігрантів, необхідні заходи по створенню достатньої кількості робочих місць для мігрантів, забезпеченню їх соціальної, економічної і побутової інтеграції в суспільство, запобіганню можливим конфліктам на національному і расовому грунті.Глибоке і всестороннє дослідження стану злочинності надзвичайно важливо як для проведення профілактичної роботи відносно конкретних осіб, так і для організації профілактики по видах злочинів і відносно осіб, що володіють схожими характеристиками. Можливості профілактичної діяльності в передзлочинному періоді і на стадії скоєння злочину різні. Застосування профілактичних заходів в процесі злочину, що вже почався, украй обмежині і, як правило, переслідують мету припинення злочину. Основне завдання профілактичної діяльності запобігання самому суспільному небезпечному діянню.Профілактичні заходи, вживані в передзлочинному стані, можуть бути розділені на ранні і екстрені. Як перші, так і другі є комплексом заходів, направлених на виявлення особи, здатної або схильної до здійснення злочину, і зміни його соціальної позції. Відмінність між ними полягає в тому, що ранні профілактичні заходи застосовуються до особи на етапі, віддаленому від злочину, коли особа лише «готується» до його здійснення, але унаслідок якихось причин може до злочину не дійти. Екстрена профілактика — це комплекс заходів, вживаних на етапі безпосереднього небезпечного діяння (до здійснення дій, що кваліфікуються як приготування до злочину), коли у разі їх незастосування особа з максимальним ступенем вірогідності скоїть злочин.Найбільш перспективна рання профілактика, бо вона не тільки запобігає скоєнню конкретного злочину, але і сприяє переорієнтації особи, повністю усуває вірогідність скоєння злочину. Ситуативний підхід до профілактики намагається запобігти злочинам, змінюючи обставини, в яких вони вчиняються. Центральною є концепція сприятливих можливостей, визначення яких має кілька відтінків: вони можуть стосуватися матеріальних обставин, за яких особа може вчинити злочин; при вчиненні імпульсивних злочинів сприятливі можливості одночасно містяться і в обставинах, і у звабі вчинити злочин; у ширшому значенні сприятливі можливості існують не тільки там, де є спокусливі матеріальні обставини, а й там, де зиск можна отримати з мінімальним ризиком (Кларк, 1980). Отже, ситуативні заходи необхідно пристосовувати до того типу сприятливих можливостей для вчинення злочину, які вони мають усувати.Варто зробити кілька зауважень щодо місця ситуативізму у профілактиці злочинів. Існує три види попередження злочинів. Це заходи первинної профілактики, які розробляються, щоб здійснювати вплив до або, принаймні, під час вчинення злочину. Прикладами можуть слугувати замки, грати на вікнах, сигналізація в автомобілях. Заходи первинної профілактики здебільшого є фізичними перешкодами на шляху вчинення злочину або візуальним нагадуванням про можливість бути спійманим. Вторинна профілактика вступає в силу, коли потенційних злочинців уже ідентифіковано. Більшість її заходів спрямована на усунення соціальних умов, які провокують злочини. Це, скажімо, забезпечення корисного проведення вільного часу тими підлітками, які перебувають у криміногенному середовищі. І, нарешті, третинна профілактика зводиться до функціонування судів та пенітенціарної системи. Після того як злочинця затримано, ці установи мають на меті позбавити його бажання і здатності вчиняти повторні злочини. Первинна профілактика в основному спирається на припущення, що злочинвчиняється через наявність сприятливих можливостей: варто їх усунути і злочин не відбудеться. Звідси випливає, що більшість превентивних заходів спрямовані на зміну обставин, в яких можуть вчинятися злочини. Цей підхід сприяв створенню системи превентивних засобів під загальною Загальною назвою "ситуативна профілактика злочинів".

49. участь громадськості у профілактиці злочинності

Як відомо, профілактика злочинності — це багаторівнева система державних та громадських заходів, спрямованих на усунення, послаблення чи нейтралізацію причин та умов злочинності. Зазначені питання актуальні й для Харківського регіону, де спостерігається досить високий рівень злочинності, в тому числі й серед неповнолітніх.

Значний обсяг роботи запобігання злочинності виконують органи внутрішніх справ. Їх особлива роль у цій справі обумовлена широкою компетенцією, значним обсягом повноважень щодо здійснення оперативно-розшукової, адміністративно-юрисдикційної, кримінально-процесуальної та інших видів діяльності у боротьбі з правопорушеннями та основною масою злочинів, наявністю у структурі різних служб та підрозділів, включаючи такі, що спеціалізуються на кримінологічній профілактиці, та деякими іншими факторами.

Місце та роль прокуратури серед суб’єктів профілактики злочинності визначається насамперед її статусом як єдиної централізованої системи органів, які здійснюють нагляд за виконанням діючих на території України законів. Попередженню злочинів сприяє прокурорський нагляд за додержанням і виконанням законів органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство.

З іншого боку, закон покладає на органи прокуратури обов’язок координувати, об’єднувати зусилля правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю. Підставою до розробки відповідних узгоджувальних дій правоохоронців є ретельний аналіз злочинності, причин та умов, що їм сприяють, саме на регіональному рівні.

Обмеженість традиційних моделей профілактики злочинів, спрямованих виключно на нейтралізацію кримінальної активності злочинців спонукала суспільство і правоохоронні органи якомога активніше застосовувати заходи, спрямовані на зниження ризику стати жертвою злочину. До цієї діяльності активно залучаються громадські організації, асоціації, різні спілки й комітети, клуби потерпілих тощо. У ФРН у 1976 році прийнятий Закон "Про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів". Клопотання про сплату компенсаційних сум згідно з цим Законом подаються до відповідних служб соціального забезпечення. Сплаті підлягають не лише разові суми, а й пенсії. Значну роль відіграють й різноманітні громадські організації. У ФРН -- це широко відоме громадське об'єднання "Біле кільце", у США - Національна асоціація з надання допомоги жертвам та комітет "Жінки в боротьбі з погрозами зґвалтування". На міжнародному рівні діють Всесвітня віктимологічна асоціація, Європейський форум підтримки жертв злочинів та інші. В Україні 1997 р. теж був створений правозахисний центр "Ла Страда - Україна", який є членом Всесвітнього альянсу проти торгівлі жінками. Робота центру спрямована на широке коло осіб, які у той чи інший спосіб планують працевлаштуватися за кордоном, освітлює коло проблем які чекають мігрантів, та дають конкретні поради щодо зменшення ризику стати жертвою злочину.

На міжнародному рівні проблема захисту прав жертв злочинів регулюється затвердженою Генеральною Асамблею ООН 29 листопада 1985 р. Декларацією основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою. Крім тлумачення термінів "жертва злочину" та "жертва зловживань владою", Декларація визначила такі головні напрями підтримки потерпілих: впровадження у національне законодавство держав-членів ООН міжнародних стандартів доступу потерпілих до системи правосуддя та державної підтримки; кримінально-правова реституція жертвам, їх сім'ям або утриманцям; компенсації жертвам з державних і недержавних фондів; надання необхідної матеріальної, медичної, психологічної та соціальної допомоги з урядових, добровільних громадських та місцевих джерел.

Більшість розвинутих країн ухвалила низку нормативно-правових актів, спрямованих на захист прав жертв злочинів. У Європі з 1950 р. щорічно 22 лютого проводиться День підтримки жертв злочинів. Саме в цей день у Великій Британії було опубліковано Хартію підтримки потерпілих від злочинів. У США закон про права потерпілих від злочинів був прийнятий у 1980 р. Згідно з цим законом вони мають право: одержувати всю потрібну інформацію про види допомоги; вносити свої пропозиції про розміри і форми компенсації шкоди. Жертви злочину мають право не лише на відшкодування збитків самим винним, а й у порядку державної компенсації.

У США створено Національну організацію допомоги жертвам злочинів, при Міністерстві юстиції функціонує Департамент допомоги таким жертвам. У 1984 р. був заснований Федеральний фонд допомоги жертвам для додаткового фінансування двох головних національних програм. Перша програма розрахована на утримання державних, громадських і приватних служб; друга - на забезпечення штатів додатковими коштами для виплати потерпілим державної компенсації за шкоду, заподіяну злочином.

Деякі подібні до цього зрушення відбуваються і в Україні. Кримінально-процесуальне законодавство передбачає право потерпілого або його представників подати позов, який розглядається судом одночасно з кримінальною справою. Рішення про відшкодування збитків суд приймає і без наявності позову в порядку кримінально-правової реституції. Однак в умовах економічної нестабільності та низького життєвого рівня більшості населення України такі рішення дуже рідко виконуються у повному обсязі. Таку ситуацію могло б змінити на краще створення державного фонду для відшкодування збитків потерпілим від злочинів. Це б посилило соціальну захищеність людини, оздоровило моральну ситуацію в суспільстві, підвищило авторитет держави та її правоохоронних органів.

Важливим кроком до реального захисту окремих категорій осіб стало прийняття в грудні 1993 р. законів України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" та "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів". У цих законах визначено не лише права та обов'язки осіб, щодо яких здійснюються відповідні заходи безпеки, а й названо види цих заходів і порядок їх здійснення. Крім того, Комплексна програма профілактики злочинів на 2001-2005 pp., затверджена Указом Президента України від 25 грудня 2000 p., містить низку заходів щодо захисту життя, здоров'я, честі і гідності особи, її майна від злочинних посягань.

Оскільки виникненню злочинного наміру та вчиненню злочину в багатьох випадках сприяють особистісні характеристики потерпілого, його поведінка і стосунки із злочинцем, то під час розробки та реалізації запобіжних заходів мають бути враховані проблеми зниження віктимної схильності окремих осіб. Поведінка людини та окремих груп населення за своєю природою може бути віктимною, тобто ризикованою, необачною, легковажною, розпутною, провокаційною, нарешті, небезпечною для самих себе. Тому не викликає сумніву той факт, що потенційні потерпілі теж потребують профілактичного впливу.

За для ефективність віктимологічної профілактики неможлива без аналізу значного потоку відповідної інформації, яка дає змогу всебічно враховувати криміногенні чинники (як загальні, так і стосовно конкретного злочину). Місце, час, способи вчинення злочинів, найтиповіші категорії осіб, втягнутих у них в якості злочинців або потерпілих, - усе це треба ґрунтовно знати при організації попереджувальної роботи. Вивчення зібраної інформації дає можливість виявляти типових потенційних потерпілих, сприяти ефективному попередженню злочинності.

Важливим засобом загальної віктимологічної профілактики є правове виховання. Практика свідчить, що деякі злочини стали можливими у зв'язку з правовою неосвіченістю потерпілих. Позитивний ефект досягається роз'яснювальною роботою серед населення, особливо тієї його частини, яка характеризується підвищеною віктимністю. Тут важливо поширювати відомості про осіб, які внаслідок своєї необачності стали жертвами злочинів, активніше використовувати радіо, телебачення, періодичну пресу. Виступаючи з лекціями і бесідами, працівники правоохоронних органів повинні звертати увагу на обставини віктимного характеру, рекомендувати бути пильнішим, додержуватися правил безпеки, критичніше ставитися до своїх вчинків.

Індивідуальна віктимологічна профілактика полягає у виявленні осіб з підвищеною віктимністю і проведенні з ними профілактично-виховних заходів, спрямованих на зниження ризику стати жертвою злочинних посягань. Прийоми і методи індивідуальної віктимологічної профілактики достатньо відомі. Проте зазначимо, що вони, як правило, зводяться лише до захисно-виховної роботи з громадянами, які стали потерпілими. Робота з виявлення осіб із підвищеною віктимністю практично не ведеться. Така однобічність у віктимологічній профілактиці зумовлена головним чином відсутністю спеціальних методик виявлення осіб з підвищеною віктимністю і суб'єктів, які здійснюють цей вид профілактики.

Індивідуальна віктимність виявляється у різних формах. Скажімо, у потерпілих від шахрайства і зґвалтувань вона виражається в байдужій, аморальній, а то й провокуючій поведінці; від кишенькових крадіжок - у легковажній поведінці. Звичайно, знання віктимологічних обставин і чинників, що призводять до злочинів, поліпшення економічної ситуації у країні й удосконалення законів аж ніяк не гарантують того, що не знайдуться неуважні й безтурботні громадяни, які можуть стати жертвою злочину. Проте це не означає, що зменшення віктимності окремих людей є марною справою. Тут можливе використання двох взаємопов'язаних напрямів у рамках індивідуальної віктимологічної профілактики: а) виявлення осіб з підвищеною віктимністю; б) корекція віктимності в окремих громадян.

Виявлення осіб з підвищеною віктимністю, тобто тих, хто потребує профілактичного впливу, є, по суті, і прогнозуванням їхньої віктимної поведінки. Таке прогнозування дуже складне. Обсяг і якість інформації мають забезпечуватися вивченням не лише соціально-демографічних і правових ознак конкретної особи, а й даних, що характеризують особливості її поведінки.

Виявивши певний ступінь віктимності й ознак, що визначають можливість її розвитку в майбутньому, та використовуючи заходи індивідуальної віктимологічної профілактики, можна знизити потенціал віктимності конкретної особи. Саме в цей момент і повинна вступати в дію програма корекції віктимності в окремих громадян. Вона здійснюється у двох формах - безпосередньої і ранньої.

Заходи безпосередньої профілактики спрямовані на особу, яка вже стала жертвою злочину або перебуває у стані, близькому до "перетворення" на жертву; заходи ранньої профілактики - на особу, яка підпадає під ознаки потенційної жертви внаслідок того, що вона володіє високим ступенем віктимності. Відмінність між цими формами профілактики обумовлена головним часовим критерієм, який дає змогу визначити стан потенційної жертви до моменту вчинення щодо неї злочину. Останнє пов'язане з вибором конкретних профілактичних заходів. Наприклад, якщо громадянин поводиться безпечно і легковажно в громадському місці, явно демонструє зміст свого гаманця, не контролюючи при цьому ситуацію, то треба негайно припинити його очевидну віктимну поведінку. Наразі йдеться про безпосередній профілактичний вплив, оскільки часовий фактор тут зведений до нуля.

Виявивши громадян з підвищеною віктимністю, потрібно проводити з ними відповідну роботу. Індивідуальна віктимологічна профілактика має бути спрямована не лише на потенційні жертви насильства в сім'ї, а й на їх мікросередовище. Система заходів даної профілактики характеризується специфічною формою взаємозв'язку, коли одна сторона намагається перетворити поведінку іншої в позитивному для неї напрямі.

50. Загальнонауковим методом, який використовують у багатьох науках, у тому числі й у кримінології, є діалектичний метод пізнання соціальної дійсності. Крім того, для дослідження проблем злочинності кримінологія використовує й окремі (частинні) наукові методи. До загальнонаукових методів кримінологічного дослідження належать методи, які використовують також в інших, у тому числі й правових, науках: логічного, історичного та порівняльного аналізу, системно-структурного аналізу, моделювання, статистичні, математичні та кібернетичні. До окремих (частинних) методів кримінологічного дослідження належать метод суцільного або вибіркового дослідження, соціологічні методи, які використовує кримінологія (спостереження, опитування у вигляді анкетування або інтерв’ювання, експеримент, методи експертної оцінки, контрольної групи і документальний), а також психологічні (соціометричний, тестування та ін.). Особливе значення у кримінології має статистичний метод. Застосування тих чи інших методів у будь-якому кримінологічному дослідженні зумовлюється переважно предметом, метою і завданнями конкретного кримінологічного дослідження. Разом з тим необхідно зважати на те, що в науці немає універсальних методів і кожному з них притаманні як переваги, так і недоліки. Тому надання переваги тільки якомусь одному методу й виключення використання інших може призвести до помилкових висновків. Застосування сукупності методів зумовлює отримання вірогідної та повної інформації і відповідно сприяє отриманню обґрунтованих висновків, підвищенню ефективності й обґрунтованості рекомендацій та пропозицій. Отже, з огляду на викладене доходимо висновку, що методика кримінологічних досліджень — це сукупність конкретних прийомів, способів, засобів збирання, обробки й аналізу інформації про злочинність, її причини та умови, особу злочин-ця, заходи боротьби зі злочинністю. У кримінологічній літературі пропонуються різноманітні класифікації методів кримінологічних досліджень. Наприклад, А. Зелінський [8] пропонує таку класифікацію методів: - за обсягом; - джерелами отримання інформації; - способами обробки й аналізу кримінологічної інформації; - дисциплінарною приналежністю. За обсягом кримінологічне дослідження може бути суцільним, коли досліджується весь масив так званої генеральної сукупності, або вибірковим, коли дослідження охоплює тільки певну частину генеральної сукупності. За джерелами отримання інформації розрізняють опитування, спостереження, вивчення документів, експеримент, експертні оцінки, а також окремі психологічні та економічні методи збирання інформації. За способами обробки й аналізу кримінологічної інформації виокремлюють такі методи кримінологічного дослідження, як статистика, типологізація (класифікація), системно-структурний метод, математичне моделювання й загальнонаукові методи, які застосовують для опису й аналізу фактів, обґрунтування висновків та рекомендацій. За дисциплінарною приналежністю методи кримінології (за початковим походженням) можуть бути статистичні, соціологічні, психологічні, математичні, кібернетичні та економічні.

51.Техніка кримінологічного вивчення кримінальних справ та інших документів. Контент-аналіз.Без вивчення документів практично не відбувається жодна наукова робота, пов'язана з кримінологічними питаннями. Документ - це предмет, створений людиною та призна­чений для зберігання й передавання інформації. Документами є не тільки офіційна та неофіційна письмова інформація, а й фотографії, аудіо-, відеозаписи, книжки, рукописи, листи.Найчастіше в кримінологічних дослідженнях використо­вують інформацію, що міститься в архівних кримінальних справах. Вивчення архівних кримінальних справ є одним із найпоширеніших методів кримінологічного дослідження, що здійснюється на підставі спеціально розробленої відповідно до мети, завдань і предмета дослідження анкети. Зазвичай, така анкета складається з чотирьох розділів. У першому містяться запитання, що стосуються безпосередньо злочинуу другому-за­питання, які стосуються особи злочинця, у третьому - про мету й мотиви злочинного діяння, у четвертому - запитання, по­в'язані з виховним упливом судочинства, заходами покарання та профілактичної роботи за матеріалами справи.

Залежно від теми дослідження вивчають особові справи засуджених, які перебувають у місцях позбавлення волі, статистичні картки й інші облікові документи, що зберігаються в управ­ліннях внутрішніх справ та управліннях (відділах) юстиції.Розрізняють два способи вивчення, аналізу й обробки документальної інформації: традиційний (класичний) і форма­лізований (контент-аналіз).

Традиційний аналіз полягає в огляді документа (зовнішнє дослідження) та вивченні його змісту (внутрішнє дослідження). Мета зовнішнього дослідження - встановити вид документа, час і місце створення, авторство й мету створення, достовірність документа та його контексту. Внутрішній аналіз складається зі змістовного, юридичного та психологічного аналізів тексту (зображення).Формальний аналіз здійснюють заздалегідь підготовленою програмою. Застосовують цей аналіз за наявності значного за обсягом документального матеріалу, коли потрібні висока точність і об'єктивність аналізу.Після отримання необхідної інформації її обробляють і уза­гальнюють за допомогою математичних методів, зазвичай, із застосуванням спеціальних комп'ютерних програм.

52.Типологія особи злочинця

Важливим аспектом дослідження проблеми особи злочинця є узагальнення і систематизація її властивостей й якостей. Практичне значення мають категорія “типологія особи злочинця” і класифікація злочинців. Профілактична діяльність, що пов’язана із запобіганням злочинності на рівні особи, залежить від розробки типології особи злочинця, яка є основою методики прогнозування індивідуальної поведінки, і застосування заходів профілактичного та правового впливу.    У кримінологічній літературі розрізняють типологію і класифікацію. Відмінність між цими поняттями полягає в тому, що типологія узагальнює сукупність типових для всіх або певних груп соціальних особливостей, а класифікація поділяє злочинців на групи за певною одиничною, індивідуальною ознакою. Класифікація передує типології.    У науковій і навчальній літературі наводяться різні класифікації злочинців:    - за соціально-демографічними ознаками (стать, вік, освіта) — чоловіки, жінки, неповнолітні; різноманітні вікові категорії, у тому числі 18-24, 25-29, 30-49 і понад 50 років; з початковою, середньою, вищою освітою;    - за ознаками соціального становища і роду занять — робочі, службовці, працівники сільського господарства, військовослужбовці, працівники сфери торгівлі, приватні підприємці, студенти, фермери, безробітні, пенсіонери;    - за ознаками місця проживання і тривалості проживання — житель міста, селища міського типу, села; місцевий житель, мігрант, переселенець;    - за інтенсивністю і характером злочинної діяльності — повторність, рецидив (спеціальний або особливо небезпечний), у складі групи, організованого злочинного угруповання;    - за даними про стан особи в момент вчинення злочину — у стані алкогольного, наркотичного сп’яніння, під час відбування покарання у виправно-трудовій установі;    - за видами вчиненого злочину — злодії, грабіжники, вбивці, ґвалтівники, хулігани, хабарники тощо.    Наведені класифікації не вичерпні, оскільки злочинців можна класифікувати й на інших підставах.    У кримінологічній літературі наводяться різні варіанти типології особи злочинця, що поділяються на групи залежно від критерію типологізації. Так, російські вчені-кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії розрізняють три групи типології.    До першої групи належать топології, в яких злочинці диференціюються залежно від характеру особистісно-мотиваційних властивостей, що виявляються у вчиненому злочині. За цим критерієм розрізняють особливо небезпечних, насильницьких, корисливих, які вчинили злочини проти суспільного порядку, необережних.    Друга група об’єднує типології, в яких злочинці розподіляються за характером взаємодії криміногенної особи зрізним ступенем вираження з факторами ситуації вчинення злочину або залежно тільки від ступеня вираження криміногенних викривлень особи. Як приклад такої типології можна вважати варіант, запропонований для неповнолітніх злочинців, коли розрізняють два основних типи: криміногенний і випадковий. У свою чергу, криміногенний тип поділяється на три підтипи: послідовно криміногенний; ситуаційно-криміногенний; ситуаційний.    До третьої групи входять типології, де критерієм типологізації є соціальна спрямованість особи злочинця. Один з варіантів такої типології — розподіл злочинців за співвідношенням негативної й позитивної спрямованості особи. Така типологія передбачає:    - професійний тип — найнебезпечніший тип особи, до якого належать професійні злочинці й особливо небезпечні рецидивісти. Спрямованість особи деформована і репрезентується у вигляді негативної спрямованості. Вирізняється правовим нігілізмом, низькою загальною і моральною культурою, антисуспільною установкою. Для цього типу характерний внутрішній потяг до вчинення повторних злочинів і створення власними зусиллями ситуацій, що сприяють вчиненню злочинів;    - звичний тип — для особи характерна значна деформація структури соціальної спрямованості, позитивний компонент слабкий, а соціально-психологічні властивості нестійкі й суперечливі. Вирізняється низьким рівнем правосвідомості, відсутністю чітких меж між моральним і аморальним, поняттями “можна" та “не можна". Від професійного типу відрізняється тим, що використовує життєві ситуації, але не активний у самостійному створенні таких ситуацій. До цього типу належать особи, що вчиняють повторні злочини, у тому числі й рецидивісти;

   - нестійкий тип — для особи не характерні наявність стійких і значних деформацій структури спрямованості особи. Компоненти негативної і позитивної спрямованості приблизно однакові, що однаковою мірою може спричинити як до послаблення, так і до підсилення криміногенності. Між злочином і особою завжди є “привід”, особистісна інтерпретація якого може або призвести до вчинення злочину, або ні. До вчинення злочину така особа може вчиняти різні правопорушення або аморальні дії;    - необережний тип — у соціальній спрямованості цього типу переважає позитивний компонент, а негативна спрямованість мінімальна. Для цієї особи характерне легковажне ставлення до соціальних норм, що регулюють поведінку в суспільстві. Може вчиняти, як правило, нетяжкі злочини як умисно, так і з необережності;    - випадковий тип — особа характеризується позитивною соціальною спрямованістю, без деформації з боку негативного компонента, має стійкий рівень правосвідомості, злочини вчиняє виключно через тиск критичної життєвої ситуації. Це, як правило, злочинні дії, вчинені у стані сильного душевного хвилювання, що викликаний не правомірними діями потерпілого, або з перевищенням меж необхідної оборони.    Пропоновані типології особи можна застосовувати до будь-якої категорії злочинців (корисливих, неповнолітніх тощо), тобто вони універсальні.    Українські вчені-кримінологи (НАВС України) виокремлюють дві підстави типологізації: характер вчинених злочинів; глибина і стійкість антисоціальності особи.    За першим критерієм виокремлюють таких злочинців:    - насильницьких (агресивних), які посягали на життя, здоров’я, честь і гідність людини — це вбивці, ґвалтівники, хулігани, засуджені за вандалізм;    - корисливих, які вчинили крадіжки і розкрадання майна ненасильницькими способами — хабарники, контрабандисти, фальшивомонетники та ін.;    - корисливо-насильницьких — бандити, грабіжники, рекетири, корисливі й наймані вбивці;    - що вчинили злочини проти суспільного порядку управління;    - необережних.    За другим критерієм виокремлюють таких злочинців:    - випадкових — вперше вчинили нетяжкі злочини під впливом несприятливих зовнішніх обставин всупереч власним ціннісним орієнтаціям;    - ситуативних — схожі з випадковими, але вчиняють тяжкі злочини (умисне вбивство з ревнощів);    - нестійких — вчиняють умисні злочини вперше, але раніше вчиняли правопорушення і проступки;    - злісних — здійснюють злочинну діяльність тривалий час (у тому числі рецидивісти, лідери організованих злочинних груп);    - особливо злісних — “злодії в законі", “авторитети”, лідери організованих злочинних угруповань.    Як бачимо, розглянуті типології по суті збігаються. Проте на думку А. Зелінського, пропоновані підстави класифікації відбивають тільки спрямованість і характер злочинної діяльності, її тяжкість і тривалість, але не враховують психології особи. Тому вчений пропонує власний варіант типології, що ґрунтується на запропонованому ще у 20-х роках XX ст. вітчизняним кримінологом А. Лазурським понятті “збочений тип особи”. За морально-поведінковою підставою А. Зелінський розташовує представників цього типу на трьох рівнях психологічної активності — вищому, середньому й низькому з урахуванням сили, стійкості та динамічності психічних процесів. Оскільки вищий рівень становлять “унікальні злодії" масштабу Калігули, Нерона, Івана Грозного, Сталіна й Гітлера, то із загальної кримінологічної класифікації їх можна викреслити. Залишаються два рівні — середній і низький. З урахуванням домінуючої властивості осіб збоченого типу поділяють на розсудливих, слабовільних, імпульсивних та емоційних.    Розсудливих злочинців поділяють на корисливих егоїстів (низький рівень) і лицемірів (середній рівень). Відповідно слабовільних злочинців поділяють на апатичних (низький рівень) і непристосованих (середній рівень). До імпульсивних злочинців належать безладні імпульсивні (низький рівень) і афективні (середній рівень). Емоційних злочинців низького рівня називають зосереджено жорстокими, середнього — енергійно розлюченими. У такий спосіб було виокремлено вісім відносно однорідних підтипів людей, яким притаманні моральні й психологічні особливості, що перешкоджають їх соціалізації. Внаслідок цього вони дістали назву “збочені".    А. Зелінський слушно зауважує, що належність індивіда до тієї чи іншої соціальної групи, наявність у його особи тяжких вад можуть спричинити несприятливий кримінологічний прогноз, проте не свідчать про неминучістьзлочинної поведінки

53. Віктимність та віктимізація

Віктимність - це така соціально-психологічна сукупність рис особи, що зумовлює високу ймовірність стати об'єктом злочинного посягання. Треба зауважити, що віктимність - це якісний показник: чим вища віктимність особи, тим більша ймовірність того, що вона стане жертвою злочину.

Віктимність конкретної особи (індивідуальна віктимність) - це об'єктивно притаманна людині (реалізована злочинним актом або залишена як потенційна) здатність, схильність стати за певних обставин жертвою злочину. Залежно від особистісних рис і поведінки конкретного індивіда ступінь його вразливості може перевищувати середній (підвищена віктимність) або бути нижчим від середнього (мінімізована віктимність). Індивід не придбав віктимність у процесі життєдіяльності, а є віктимним з моменту народження та до смерті; він не може не бути віктимним, оскільки живе в суспільстві, де не ліквідована злочинність, отже, існує об'єктивна можливість стати жертвою злочину.    Віктимізація - це процес перетворення особи чи групи осіб на реальну жертву, а також результат такого процесу; віктимізувати означає: перетворити когось на жертву злочину. Девіктимізація - зворотний процес явища.    Віктимна ситуація - життєва ситуація, що складається у зв'язку з характеристиками особи чи поведінкою потенційної жертви, коли виникає реальна можливість заподіяння їй шкоди.

54.З позицій психології людина здійснює вольові дії (акти) і неусвідомлені, рефлекторні рухи та імпульсивні дії. Пове¬дінка складається з низки вчинків, що знаходяться під кон¬тролем свідомості; діяльність — сукупність послідовно здій¬снюваних, поведінських актів, які спричиняють зміни в ото¬чуючому, середовищі та в самій особі. Діяльність можна розглядати дещо інакше — не як сукупність поведінських актів, а з позиції їх значимості для людини, оточуючих, сус¬пільства у цілому, їх соціальної цінності (правової, політич¬ної, моральної, релігійної тощо). Також у злочинній поведінці істотну роль відіграє такий компонент спрямованості особистості як соціальна установка. Чимало досліджень, заснованих на загально-психологічному понятті соціальної установки, ввели в науковий обіг поняття антисуспільної установки, як одного з факторів, що визначає злочинну поведінку. Для багатьох правопорушників характерна особистісна установка на злочинну діяльність (у особи з викривленими потребами, антисуспільними поглядами і звичками). Особистісна установка на злочинну діяльність обумовлює здійснення правопорушниками діянь, як правило, агресивного, насильницького спрямування. Характерно, що прояв агресивності цих осіб не є реакцією на обставини конфліктної ситуації, а виражає насамперед прагнення особи реалізувати агресивні спонукання незалежно від того, сприятлива ситуація чи ні.Як стверджує В.В. Бедь, ситуативна установка найбільш властива для правопорушників підліткового і молодіжного віку, що є відображенням їх загальної соціальної незрілості, внутрішньої суперечливості, емоційно-вольової нестійкості, які зумовлюють невідповідні реакції особи об'єктивним обставинам. Для того, щоб більш правильно кваліфікувати здійснений злочин, здійснити вибір найбільш підходящих психологічних прийомів впливу на злочинця (в подальшому звинуваченого) в процесі проведення слідчих дій та більш успішно виявити причини і умови злочину юридичні працівники повинні вивчати психологічні особливості злочинця (звинуваченого). Із змістовної точки зору психологічне вивчення особистості злочинця включає в себе дослідження його внутрішнього світу, потреб, інтересів, мотивів, які визначають вчинки і дії людини, емоційної і вольової сфери, індивідуальних особливостей мислення, пам'яті, сприйняття, уяви та інших психічних явищ.

55.Кульмінацією мотивації є прийняття рішення — це інтелектуально-вольовий акт, що виражає готовність особи вчинити злочин.    Після прийняття рішення відбувається його виконання.    Розглянутий механізм мотивації притаманний вольовій поведінці особи, яка є цілеспрямованою і називається діяльністю.

Елементи механізму злочинної поведінки - це психічніпроцеси та стани, які розглядаються не в статиці, а в динаміці у взаємодії зфакторами зовнішнього середовища, які детермінують цю поведінку.При розгляді механізму злочинної поведінки зовнішнє для особи середовище та її особистості властивості визначаються у взаємодії, беручи до уваги всі етапи кримінальної поведінки.

При прийнятті рішення відбувається прогнозування можливих наслідків реалізації бажання, що виникло, планування поведінки з врахуванням реальної обстановки, власних можливостей та інших обставин, а також вибір засобів.Після того, як в особи під впливом ситуації та потреб, інтересів і т.п. виникла установка на певну поведінку, наступає деяка "затримка". Як правило, людина не діє відразу у відповідності з цією установкою, а співвідносить її з існуючими в суспільстві моральними, правовими та іншими нормами, з суспільною та груповою думкою, думкою близьких осіб. Крім цього, вона враховує об'єктивні фактори, у тому числі стан зовнішнього соціального контролю (систему охорони об'єкта чи стан обліку на підприємстві і т.п.). Береться до уваги практика виявлення та розкриття злочинів, покарання винних, інші фактори. Проте у ряді випадків, механізм злочинної поведінки носить так званий згорнутий характер. Тоді акту "затримки" не відбувається: людина відразу діє у відповідності з виниклою установкою. Такий характер злочинної поведінки (без обдумування) нерідко відмічається в осіб, які не звикли приймати обдумані рішення та наслідки. Нерідко це спостерігається у неповнолітніх, людей з невисоким рівнем інтелектуального розвитку або тих, що мають імпульсивний характер, знаходяться у стані алкогольного сп'яніння. Згорнутий механізм зустрічається також у складних, незвичних для даної людини ситуаціях, які вимагають швидкого на них реагування.За прийняттям рішення наступає стадія його виконання - власне вчинення злочину. Фактична реалізація рішення може відрізнятися від запланованої, наприклад, при зміні зовнішньої ситуації. Так, при активному опорі потерпілого грабіж може перерости у розбій.

56.Вибіркове дослідження в кримінології: поняття, види, методика формування.Якщо об'єктів кримінологічного дослідження порівняно небагато, то всі вони підлягають вивченню, тобто суцільному дослідженню, а якщо об'єктів, які підлягають дослідженню, багато, то використають вибірковий метод (вибірку). Невизначену генеральну сукупність (множину об'єктів, які необхідно охарактеризувати ) можна охарактеризувати тільки за допомогою вибіркового дослідження. Прикладом невизначеної генеральної сукупності можуть бути злочинність, злочинці, потерпілі й інші множини, розміри яких практично неможливо точно визначити хоча б внаслідок того, що значна їх частина не потрапляє до статистики. Але зареєстрована злочинність стає визначеною генеральною сукупністю.Застосування вибіркового методу передбачає обов'язкове дотримання певних умов, основною з яких є репрезентативність вибірки (тобто вибірка повинна бути представницькою). Основні умови репрезентативності вибірки: здійснювати вибірку необхідно тільки з великої генеральної сукупності. Недоцільно здійснювати вибірку з множини, що складається з менш як тисячі одиниць;відбирати вибіркову сукупність необхідно так, щоб кожна одиниця генеральної сукупності мала однакові шанси потрапити до вибірки. Іншими словами, вибірка не повинна бути тенденційною, залежною від волевиявлення і нахилів дослідника;обсяг вибіркової сукупності повинен забезпечити її представницький характер (репрезентативність). Обсяг вибірки визначають за спеціальною формулою; він залежить від частки ознаки, що вивчається у генеральній сукупності, й заданої помилки репрезентативності. Для визначення обсягу вибірки можна також скористатися спеціальними таблицями.Відбір вибірки є важливим етапом дослідження. Неправильне застосування способів відбору призводить до суттєвого спотворення результатів дослідження. Застосовують чотири основні способи відбору: випадковий, ступеневий, типовий і серійний.При застосуванні випадкового способу відбору об'єкти, з яких складається генеральна сукупність, розміщуються за будь-якою випадковою ознакою, наприклад архівні кримінальні справи (500) — за початковою літерою прізвища обвинуваченого в алфавітному порядку. Після цього у вибіркову сукупність відбирають намічену кількість справ (100 або 50) через певні проміжки, наприклад кожна п'ята або десята. Цей спосіб доцільно застосовувати тоді, коли генеральна сукупність чітко визначена й не дуже велика. В інших випадках застосовують ступеневий, типовий або серійний спосіб. Ступеневий відбір полягає в тому, що з генеральної сукупності за жеребом або іншим схожим способом виокремлюють ланки, за допомогою дослідження яких складають думку про структуру загалом. Типовий відбір передбачає попередній розподіл генеральної сукупності на відносно однорідні розряди, з яких потім пропорційно здійснюють випадкову вибірку. Серійний відбір полягає в тому, що генеральна сукупність складається з однорідних серій, що повторюються, і подана у вибірці однією серією.Вибірковий метод фактично завжди використовують при опитуванні громадян, працівників правоохоронних органів, засуджених, злочинців, а також при вивченні кримінальних справ з метою отримання необхідної інформації з проблем злочинності, оскільки практично неможливо опитати або вивчити великі групи осіб або вивчити значну кількість кримінальних справ.

За системою вибору одиниць сукупності розрізняють дослідження:    - суцільні - охоплюють вивчення всіх одиниць генеральної сукупності (наприклад, всі злочини, здійснені на території обслуговування);    - монографічні - спрямовані на поглиблене вивчення одного виду злочинності чи явища, що пов'язане зі злочинністю;    - вибіркові — вивчають певну частину генеральної сукупності (використовуються для економії сил і засобів, вибірка робиться за допомогою спеціальних методів)

Якщо об'єктів, які підляга­ють дослідженню, багато, то використають вибірковий метод

(вибірку). Застосовуючи цей метод, можна отримати достовірні наукові результати, які майже не відрізнятимуться від резуль­татів складного і трудомісткого суцільного дослідження.

Множину об'єктів, які необхідно охарактеризувати на ос­нові вивчення якоїсь частини цієї множини, називають гене­ральною сукупністю, а частину множини, що вивчається, — вибірковою (вибіркою) . Якщо кількість об'єктів генеральної сукупності відома, то таку сукупність називають визначеною, а якщо невідома — невизначеною. Якщо вивчається генеральна сукупність загалом, то таке дослідження є суцільним, а якщо пізнання генеральної сукупності здійснюється через вибіркове вивчення — вибірковим. Невизначену генеральну сукупність можна охарактеризувати тільки за допомогою вибіркового дос­лідження. Прикладом невизначеної генеральної сукупності мо­жуть бути злочинність, злочинці, потерпілі й інші множини, розміри яких практично неможливо точно визначити хоча б внаслідок того, що значна їх частина не потрапляє до статистики. Але зареєстрована злочинність стає визначеною генеральною сукупністю.

Застосування вибіркового методу передбачає обов'язкове до­тримання певних умов, основною з яких є репрезентативність вибірки (тобто вибірка повинна бути представницькою). А. Зе-лінський виокремлює три основні умови репрезентативності вибірки:

• здійснювати вибірку необхідно тільки з великої генераль­ної сукупності. Недоцільно здійснювати вибірку з множи­ни, що складається з менш як тисячі одиниць;

• відбирати вибіркову сукупність необхідно так, щоб кожна одиниця генеральної сукупності мала однакові шанси по­трапити до вибірки. Іншими словами, вибірка не повинна бути тенденційною, залежною від волевиявлення і нахи­лів дослідника;

• обсяг вибіркової сукупності повинен забезпечити її пред­ставницький характер (репрезентативність).

Обсяг вибірки визначають за спеціальною формулою; він за­лежить від частки ознаки, що вивчається у генеральній сукуп­ності, й заданої помилки репрезентативності. Для визначення обсягу вибірки можна також скористатися спеціальними таб­лицями.

Відбір вибірки є важливим етапом дослідження. Непра­вильне застосування способів відбору призводить до суттєвого спотворення результатів дослідження. Застосовують чотири основні способи відбору: випадковий, ступеневий, типовий і серійний.

При застосуванні випадкового способу відбору об'єкти, з яких складається генеральна сукупність, розміщуються за будь-якою випадковою ознакою, наприклад архівні кримінальні справи (500) — за початковою літерою прізвища обвинувачено­го в алфавітному порядку. Після цього у вибіркову сукупність відбирають намічену кількість справ (100 або 50) через певні проміжки, наприклад кожна п'ята або десята. Цей спосіб до­цільно застосовувати тоді, коли генеральна сукупність чітко визначена й не дуже велика. В інших випадках застосовують ступеневий, типовий або серійний спосіб. Ступеневий відбір полягає в тому, що з генеральної сукупності за жеребом або іншим схожим способом виокремлюють ланки, за допомогою дослідження яких складають думку про структуру загалом. Типовий відбір передбачає попередній розподіл генеральної су­купності на відносно однорідні розряди, з яких потім пропор­ційно здійснюють випадкову вибірку. Наприклад, досліджу­вані архівні кримінальні справи за ст. 215 КК України доцільно поділити на частини за ознаками статі водіїв, після чого з кожної частини випадково відібрати кожну п'яту спра­ву. Серійний відбір полягає в тому, що генеральна сукупність складається з однорідних серій, що повторюються, і подана у вибірці однією серією.

Вибірковий метод фактично завжди використовують при опитуванні громадян, працівників правоохоронних органів, за­суджених, злочинців, а також при вивченні кримінальних справ з метою отримання необхідної інформації з проблем зло­чинності, оскільки практично неможливо опитати або вивчити великі групи осіб або вивчити значну кількість кримінальних справ. При цьому обов'язково слід суворо дотримуватись умов і вимог, що стосуються вибірки. В окремих випадках для роз­рахунку репрезентативної вибірки залучають спеціалістів-ста-тистів або математиків.

57.Кримінологічне дослідження — один з видів соціального пізнання у його широкому розумінні. Воно здійснюється з використанням усіх методів вивчення суспільних явищ. При цьому враховуються особливості предмета кримінології. Основне завдання кримінологічного дослідження полягає в отриманні репрезентативного (представницького) за обсягом, глибокого за інформаційним змістом матеріалу, який ґрунтується не лише на фіксації кримінологічне значущих ознак, а й на виявленні глибоких системних зв'язків між ними. Методика будь-якої науки має важливе значення, оскільки вона завжди прив'язуються до предмету дослідження і визначає надійність і достовірність його результатів. Слово метод походить з грецької і буквально означає дорогу до чого-небудь, дослідження. У науковому обігу вживаються терміни "методика" і "методи". Методика — це набір, низка методів. Метод — це прийом, спосіб дослідження, який ґрунтується на методології — вченні про шляхи наукового пізнання світу. Під методикою розуміється сукупність конкретних прийомів, способів, методів, засобів (інструментів) збору, обробки і аналізу інформації про злочинність, її причини і умови і особу злочинців, а також про заходи боротьби з нею. Кінцевим результатом досліджень повинні бути практичні висновки з пропозиціями, рекомендаціями про вдосконалення практики боротьби із злочинністю, поліпшенні діяльності правоохоронних органів і інших суб'єктів профілактики. Тому в поняття методики слід включати і методи розробки таких висновків, пропозицій, рекомендацій. Злочинність слід розглядати у взаємозв'язку з іншими явищами, в історичному розвитку і постійному русі. В даному разі використовуються такі закони діалектики, як перехід кількісних змін у якісні, єдності і боротьби протилежностей, заперечення, а також категорії одиночного, особливого і загального, причини і наслідку, змісту і форми, необхідності і випадковості тощо. Крім методології, застосовуються і конкретні методи вивчення злочинності. Це впорядкована система дій, спрямована на отримання нового знання на основі наявного. Ними можуть бути як власні методи кримінології, так і розроблені іншими науками.  Що стосується методики досліджень кримінології, то междисциплинарність кримінології визначає їх комплексність, оскільки вони проводяться спільно юристами, соціологами, економістами, психологами, фахівцями у області науки і управління. Участь фахівців цих галузей наук необхідна і при вивченні родових і індивідуальних об'єктів, але залежно від рівнів дослідження їх участь буде різною. Так, при вивченні майнових злочинів важливі знання економіки, насильницьких – психології і т.і. Робота висвітлює і підкреслює важливість методології як для кримінології так і для інших наук в таких питаннях як значення методології кримінологічних досліджень, поняття та завдання методології кримінологічних досліджень та інше. Розглядаючи дану тему потрібно керуватися положенням, за яким методологією будь - якої науки є закони і категорії діалектики. Це стосується і кримінології. Тільки застосовуючи закони і категорії діалектики при дослідженні злочинності, окремих її видів, процесу детермінації злочинів, кримінологія в змозі розкрити внутрішні закономірності цього антисоціального явища і визначити шляхи впливу на нього з метою поступового витіснення його з життя суспільства.  У кримінологічній літературі пропонуються різноманітні класифікації методів кримінологічних досліджень. Наприклад, А. Зелінський пропонує таку класифікацію методів: за обсягом; джерелами отримання інформації; способами обробки й аналізу кримінологічної інформації; дисциплінарною приналежністю. За обсягом кримінологічне дослідження може бути суцільним, коли досліджується весь масив так званої генеральної сукупності, або вибірковим, коли дослідження охоплює тільки певну частину генеральної сукупності.  За джерелами отримання інформації розрізняють опитуван¬ня, спостереження, вивчення документів, експеримент, експертні оцінки, а також окремі психологічні та економічні методи збирання інформації. За способами обробки й аналізу кримінологічної інформації виокремлюють такі методи кримінологічного дослідження, як статистика, типологізація (класифікація), системно-структурний метод, математичне моделювання й загальнонаукові методи, які застосовують для опису й аналізу фактів, обґрунтування висновків та рекомендацій. За дисциплінарною приналежністю методи кримінології (за початковим походженням) можуть бути статистичні, соціологічні, психологічні, математичні, кібернетичні та економічні. Основне завдання кримінологічного дослідження полягає в отриманні репрезентативного (представницького) за обсягом, глибокого за інформаційним змістом матеріалу, який ґрунтується не лише на фіксації кримінологічно значущих ознак, а й на виявленні глибоких системних зв'язків між ними.   3. Методи що використовуються при здійсненні кримінологічних досліджень. етапи організації кримінологічних досліджень. Кримінологічний аналіз злочинності дає можливість розробляти конкретні заходи, спрямовані на боротьбу з нею, будувати цю роботу цілеспрямовано і планомірно, правильно координувати діяльність правоохоронних органів і громадських організацій. При цьому враховуються особливості предмета кримінології. У ній використовуються такі загальнонаукові методи: сходження від абстрактного до конкретного; гіпотеза; історичний метод; порівняння; статистичні методи.  Сходження від абстрактного до конкретного. Цей метод пе¬редбачає певний рівень теоретичної підготовки дослідника, висунен¬ня гіпотез, використання наукових понять, абстрактне мислення. Гіпотеза, як припущення чогось, дає напрям пошуку, акцентує увагу дослідника на тих чи інших моментах дійсності, що вивчаються. Гіпотеза, по-перше, має узгоджуватися з установленими в кримінології науковими положеннями; по-друге, характеризуватися обґрунтованою ймовірністю відповідного припущення. Не кожне припущення є гіпотезою. Як правило, під нею розуміють таке при¬пущення, яке заслуговує на те, щоб його перевірили. Висунення і формулювання гіпотези вимагають оцінки теоретич¬них та емпіричних даних, які вже існують, їх зіставлення з предметом, об'єктом і завданнями дослідження. Ця робота проводиться у процесі підготовки дослідницької програми. До окремих (частинних) методів кримінологічного дослідження належать метод суцільного або вибіркового дослідження, соціологічні методи, які використовує кримінологія (спостереження, опитування у вигляді анкетування або інтерв’ювання, експеримент, методи експертної оцінки, контрольної групи і документальний), а також психологічні (соціометричний, тестування та ін.). Особливе значення у кримінології має статистичний метод. Застосування тих чи інших методів у будь-якому кримінологічному дослідженні зумовлюється переважно предметом, метою і завданнями конкретного кримінологічного дослідження. Разом з тим необхідно зважати на те, що в науці немає універсальних методів і кожному з них притаманні як переваги, так і недоліки. Тому надання переваги тільки якомусь одному методу й виключення використання інших може призвести до помилкових висновків. Застосування сукупності методів зумовлює отримання вірогідної та повної інформації і відповідно сприяє отриманню обґрунтованих висновків, підвищенню ефективності й обґрунтованості рекомендацій та пропозицій.  Отже, з огляду на викладене доходимо висновку, що методика кримінологічних досліджень — це сукупність конкретних прийомів, способів, засобів збирання, обробки й аналізу інформації про злочинність, її причини та умови, особу злочинця, заходи боротьби зі злочинністю.  У кримінологічній літературі пропонуються різноманітні класифікації методів кримінологічних досліджень. Наприклад, А. Зелінський пропонує таку класифікацію методів: • за обсягом; • джерелами отримання інформації; • способами обробки й аналізу кримінологічної інформації; • дисциплінарною приналежністю. Отже, розглянемо наступні методи: Історичний метод забезпечує вивчення злочинності в історичному розрізі, в динаміці. При аналізі злочинності береться, як правило, тривалий період, що дає змогу розкривати стійкі характеристики й тенденції злочинності, а також її взаємозв'язки з іншими суспільними явищами. Порівняльний метод використовується для зіставлення злочинності у різних державах, різних регіонах України, злочинності осіб різної статі, віку, соціального статусу тощо При використанні порівняльного методу встановлюються ті характеристики злочинності, які є в одних державах, регіонах і яких немає в інших. Такого роду відомості слугують базою для висунення і перевірки гіпотез, свідчать про кореляційну залежність злочинності і конкретних соціальних умов. У кримінології порівняльний метод набуває особливого значення при виявленні специфіки чого-небудь. Так, при вивченні особливостей індивідуальної характеристики особи злочинця, умов її формування і життєдіяльності поряд зі злочинцем обов'язково вивчається так звана контрольна група. Без контрольної групи у таких випадках дослідження провести неможливо. Статистичні методи широко використовуються при вивченні масових явищ, одним з яких є злочинність. Вони дають змогу виявити закономірності та тенденції її розвитку. Статистика, знаходячи і вимірюючи загальні властивості, визначає закономірності, основані на дії закону великих чисел. Проте вона не пояснює внутрішній механізм формування цих закономірностей, не встановлює детермінаційних зв'язків між певними явищами і процесами.  Особливе місце у кримінологічних дослідженнях посідають конкретно-соціологічні методи, тобто способи вивчення соціальних явищ у їх конкретному вияві в певних умовах місця і часу. Цю низку методів далі розглянемо окремо. Загалом процедура кримінологічного дослідження зводиться до таких етапів (стадій): • підготовчий — визначення і вивчення проблеми, ознайомлення з літературними джерелами тематики, визначення наукової гіпотези і напряму дослідження; • розробка програми (проекту) дослідження, що складається з методологічного та процедурного розділів. У першому визначають мету й завдання дослідження, об’єкт і предмети дослідження, уточнюють основні поняття, якими оперуватимуть, а також джерела інформації з проблеми, що вивчається. Другий розділ охоплює загальний план дослідження, опис конкретних методів (методики), які використовуватимуться для збирання інформації та її аналізу, можливих висновків, рекомендацій, поетапний план і терміни дослідження, склад учасників, матеріально-технічне забезпечення; • визначення емпіричних об’єктів дослідження; • розробка методики конкретного дослідження; • апробація методик (пілотаж) і їх доопрацювання; • збирання первинної інформації; • кількісна та логічна обробка отриманих даних; • інтерпретація результатів, обґрунтування висновків. Кримінологічне дослідження починається з розробки програми і плану аналізу об'єкта, що вивчається. Від ступеня наукової обґрунтованості та рівня організаційно-технічного оформлення цих документів значною мірою залежить результативність дослідження. Програма становить теоретичну основу здійснюваних кримінологом процедур дослідження — збору, обробки й аналізу інформації, необхідної для отримання наукових результатів.  Структура програми — це виклад методів аналізу об'єкта відповідно до завдань, що вирішуються. Програма мусить відповідати низці вимог, аби всі її частини були пов'язані в єдине ціле. Результати кримінологічного дослідження значною мірою залежать від його теоретичного обґрунтування, вдалого вибору системи емпіричних показників і робочих гіпотез. Кожне кримінологічне дослідження має бути належним чином підготовлено й організовано. Процедура кримінологічного дослідження означає послідовність дій дослідження або колективу дослідників, певні етапи (стадії) процесу кримінологічного вивчення проблем злочинності, яких необхідно дотримуватися для того, щоб як найефективніше виконати завдання дослідження і досягти його мети.  Загалом процедура кримінологічного дослідження зводиться до таких етапів (стадій): підготовчий — визначення і вивчення проблеми, ознайомлення з літературними джерелами тематики, визначення наукової гіпотези і напряму дослідження; розробка програми (проекту) дослідження, що складається з методологічного та процедурного розділів. У першому визначають мету й завдання дослідження, об'єкт і предмети дослідження, уточнюють основні поняття, якими оперу¬ватимуть, а також джерела інформації з проблеми, що вивчається. Другий розділ охоплює загальний план дослідження, опис конкретних методів (методики), які використовуватимуться для збирання інформації та її аналізу, можливих висновків, рекомендацій, поетапний план і терміни дослідження, склад учасників, матеріально-технічне забезпечення. 58.Класифікація жертв злочинів

Особа потерпілого вивчається віктимологією на двох основних рівнях:    - на першому, індивідуальному рівні, вивчають фактори, що можуть упливати на виникнення та розвиток наміру в майбутнього злочинця вчинити злочин, а також на механізм вчинення злочину;    - на другому рівні вивчається сукупність жертв, яким злочином завдано шкоди, з метою визначення реальних наслідків злочинності.    У загальних рисах кінцевою метою вивчення жертв злочинів є підвищення ефективності запобігання конкретним злочинам і злочинності загалом через здійснення цілеспрямованого впливу як на злочинців, так і на потенційних жертв злочинів.    Важливе значення в розкритті змісту поняття "жертва" належить вивченню ЇЇ на соціально-психологічному рівні, що охоплює її соціальний статус, позиції, ролі.    Статус потерпілого визначається сукупністю його прав і обов'язків у межах кримінального процесу та, що важливо для віктимології, його стосунками з іншими особами, які пов'язані зі злочинною поведінкою.    Позиція жертви - це особливості стосунків між жертвою та злочинцем, між свідками злочину, між "співпотерпілими" й між третіми особами тощо.    Роль жертви - це поведінка потенційної жертви перед вчиненням злочину та в момент вчинення злочину. Адже її поведінка може так уплинути на розвиток конфлікту, що перетворить її з об'єкта злочину на його суб'єкт (наприклад, при сімейно-побутових конфліктах).    Роль жертви в кримінологічному механізмі злочину може бути найрізноманітнішою - від нейтральної до максимально провокаційної. Особливе віктимологічне значення має провокуюча поведінка жертви внаслідок її високого віктимного потенціалу. Дуже часто така поведінка є приводом і джерелом конфлікту.    Жертві може бути завдано шкоди й у результаті її необачливих дій, неправильної оцінки ситуації, а через це й неправильної поведінки. До ситуацій, коли в результаті поведінки жертви створюється об'єктивна можливість вчинення злочину, належать також відсутність необхідної реакції на злочинні чи інші негативні дії, невчинення опору діям злочинця.    Віктимологічно значущою може бути також позитивна поведінка жертви, якщо вона полягатиме в здійсненні захисту будь-якої особи від злочинних посягань, при виконанні службових або громадських обов'язків. У таких випадках, якби жертва не діяла певним способом, вона б не викликала відповідної насильницької реакції з боку злочинця.    Проблема класифікації жертв злочинів і, ще більшою мірою, їх типології - надто складна. Жертвою злочину може бути будь-яка людина з моменту її народження та до смерті. Надзвичайна неоднорідність об'єкта створює серйозні труднощі для віктимологічної класифікації, оскільки існує велика кількість кваліфікаційних ознак, які можуть бути покладені в її основу. Та при цьому необхідно дотриматись однієї основної вимоги -віктимологічна класифікація має відображати генетичний зв'язок між поведінкою жертви, з одного боку, та діями злочинця до й під час скоєння злочину - з другого. Цей зв’язок може простежуватись у різних аспектах: соціальному, біологічному, соціально-психологічному, моральному тощо.    Одна з традиційних віктимологічних класифікацій базується на критеріях, дуже близьких до щоденної практики (жертва умисних або необережних злочинів, винна чи невинна, заздалегідь намічена або ні, випадкова чи жертва-співучасник). Однак ці критерії не задовольняють потреб науки та практики, бо не розкривають справжнього розмаїття взаємодії потенційної жертви та злочинця.

59.Метод інтерв'ювання

Інтерв'ю - метод збору соціальної інформації, що ґрунтується на вербальній соціально-психологічній взаємодії між інтерв'юером і респондентом з метою одержання даних, які цікавлять дослідника.    Порівняно з анкетуванням, інтерв'ю має певні переваги та недоліки. По-перше, інтерв'ю надає можливість більш глибоко проникнути у соціально-психологічні причини людської поведінки. По-друге, під час його проведення можливо встановити ступінь відвертості респондента. По-третє, інформація, що збирається за допомогою інтерв'ю, надходить більш швидко й повно; вона, зазвичай, є безпосередньою та яскравою.    Під час інтерв'ю контакт між дослідником і респондентом здійснюється за допомогою інтерв'юера, котрий ставить запитання, передбачені дослідженням, організовує та спрямовує бесіду з кожною людиною, фіксує одержані відповіді згідно з інструкцією. Для одержання одного й того ж обсягу інформації при використанні методу інтерв'ю дослідник витрачає більше часу та засобів, ніж при анкетуванні. Додаткових витрат вимагають добір і навчання інтерв'юерів, контроль за якістю їхньої роботи.    За технікою проведення розрізняють:    - вільне - тривала бесіда за загальною програмою без чіткої деталізації запитань;    - спрямоване (стандартизоване) - спілкування інтерв'юера та респондента регламентовано детально розробленим питальником й інструкцією інтерв'юера, котрий зобов'язаний точно дотримуватися сформульованих запитань та їх послідовності. У стандартизованому інтерв'ю, звичайно, переважають закриті запитання;    - напівстандартизоване - поєднує в собі особливості двох попередніх видів.    За процедурою проведення розрізняють такі типи інтерв'ю:    - панельне - багаторазове інтерв'ю одних і тих же респондентів щодо однієї і тієї ж проблеми через певні проміжки часу;    - групове - запланована бесіда, у процесі якої дослідник прагне започаткувати дискусію в групі;    - клінічне інтерв'ю — тривала, глибока бесіда, мета якої полягає в одержанні інформації про внутрішні спонукання, мотиви, схильності респондентів;    - фокусоване інтерв'ю — короткочасна бесіда, мета якої полягає в отриманні інформації про конкретну проблему, процес або явище, про реакції суб'єкта на задану дію.    За типом респондентів інтерв'ю бувають: з відповідальною особою, з експертом, з рядовим респондентом.    Одна з основних умов, які впливають на достовірність і надійність інформації, наявність якісного питальника та дотримання правил його застосування.    Питальник—документ, у якому сформульовано й тематично згруповано запитання, передбачено місце для записів відповідей на них.    До питальників додають, так звані, протоколи інтерв'юера, що містять основні відомості про процес інтерв'ю.    На інтерв'ю впливають місце, конкретні обставини, тривалість його проведення (найчастіше респондент погоджується на нетривале інтерв'ю).    Метод інтерв'ю дає змогу одержати глибинну інформацію про думки, погляди, мотиви, уявлення респондентів. Суттєвою його особливістю є, здебільшого, зацікавленість респондента опитуванням, яка забезпечується особистим контактом учасників інтерв'ю.    Однак організація та проведення інтерв'ю наштовхуються на певні труднощі, пов'язані з пошуком психологічного контакту з респондентом; значними матеріальними та часовими затратами; трудомісткістю підготовки інтерв'юерів; забезпеченням анонімності інтерв'ю.    Особливості інтерв'ю зумовили його широке використання в проблемних дослідженнях, при вивченні громадської думки, контрольних, вибіркових і експертних опитуваннях.

60.Метод анкетування

Опитування - метод збору соціальної інформації про досліджуваний об'єкт підчас безпосереднього (інтерв'ю) чи опосередкованого (анкетування) соціально-психологічного спілкування соціолога та респондента через реєстрацію відповідей респондентів на сформульовані запитання.    Методи опитування поділяються, в свою чергу, на: анкетування й інтерв'ювання.    Анкетування - це збирання кримінологічної інформації письмовим заповненням заздалегідь розроблених анкет.    Відповідно, анкета - це тиражований, упорядкований за формою та змістом набір запитань у формі опитувального листка.    Анкетування має суттєву перевагу: опитування максимально формалізується, й таким чином забезпечується висока порівняльність відомостей та їх машинне опрацювання; анкетування забирає часу менше, ніж інтерв'ю, не потребує залучення великої кількості осіб, які його здійснюють, анкети можна роздавати через представників адміністрації чи вислати поштою; витримується вимога анонімності відповідей, що підвищує їхню достовірність. Анкетування - найбільш поширений і ефективний метод збору первинної інформації.    При розробці анкет необхідно дотримуватися таких правил:    - зміст запитань повинен відповідати темі та завданням дослідження;    - форма запитань має відповідати портретові передбачуваного респондента;    - запитання повинні бути короткими, зрозумілими, доступними для опитуваних;    - анкета має бути охайно оформленою;    - бажано її складати так, щоб вона надалі була придатною для комп'ютерного опрацювання.    Запитання в анкеті слід розбивати на групи (смислові блоки), забезпечуючи послідовність і логічність їх розміщення. Наприклад, група запитань, які стосуються особи злочинця; група запитань щодо злочину та покарання; група запитань про причини й умови вчиненого злочину; група запитань про заходи, вжиті для запобігання йому.    Анкета, що застосовується для збору кримінологічно значущої інформації, складається з таких частин:    1) вступної - містить звернення до досліджуваного, де пояснюється мета дослідження та порядок заповнення бланка;    2) статусної - формулюються запитання, відповіді на які дають уявлення про соціально-демографічну характеристику особи;    3) основної - це питання, що безпосередньо стосуються теми дослідження;    4) заключної - надається можливість у вільній формі висловити свій погляд на будь-які питання, що стосуються досліджуваної теми.    За структурою запитання анкети класифікують на:    - відкриті - це запитання, на які опитуваний може дати самостійну відповідь у вільній формі (не запропоновано жодних варіантів відповідей, і респондент може висловлюватися на власний розсуд);    - напівзакриті - дають можливість респондентові чи обрати відповідь запропонованого набору варіантів відповідей, чи доповнити своїм варіантом відповіді (в переліку запропонованих відповідей наявні позиції "інше" або "щось іще?");    - закриті - дають повний перелік варіантів відповідей, пропонуючи обрати один (альтернативні) чи декілька з них (неальтернативнї).    За формою виділяють:    - прямі запитання - дають змогу одержати інформацію безпосередньо від респондента ("Чи задоволені Ви діяльністю органів внутрішніх справ?");    - непрямі запитання використовують, коли від респондента необхідно одержати критичну думку про людей, негативні явища життя, пропонуючи на його розгляд уявну ситуацію, що не вимагає самооцінки конкретно його рис і обставин його діяльності.    Загалом анкетування має кілька різновидів:    - очне та заочне,    - суцільне й вибіркове,    - відкрите та анонімне.    Очне анкетування передбачає одержання анкети безпосередньо з рук соціолога. Цей вид анкетування найнадійніший, гарантує добросовісне заповнення анкет, майже стовідсоткове їх повернення, але багато в чому залежить і від уміння соціолога встановити психологічний контакт з респондентами, створити сприятливу атмосферу при опитуванні.    Заочне анкетування полягає в розсиланні анкет й отриманні на них відповідей поштою. Воно дає змогу одночасно провести опитування на великій території. Водночас заочне анкетування має чимало недоліків: неповне повернення анкет, отримання відповіді не від тих, кому надсилались анкети, групове заповнення, використання порад інших осіб.    При суцільному анкетуванні бланки заповнюють усі особи визначеної категорії, а при вибірковому - тільки певна частина таких осіб. Достовірність в останньому випадку досягається через випадковий добір одиниць вибіркової сукупності та рівні можливості для кожної одиниці генеральної сукупності увійти до вибірки.    При відкритому анкетуванні респонденти вказують відомості про свою особу (прізвище, ім’я, по-батькові, час і місце народження, місце проживання, посаду), тож можливий елемент нещирості. При анонімному анкетуванні особа респондента залишається невідомою, що дає їй змогу бути більш щирою, а це підвищує репрезентативність інформації про неї.

61.МОТИВАЦІЯ ЗЛОЧИНУ (ЗЛОЧИННОЇ ПОВЕДІНКИ) - (франц. motivation — обгрунтування, від motif — спонукальна причина) — 1) внутр. (психологічний) процес (механізм) виникнення спонукань, що грунтуються на потребах, інтересах, почуттях, емоціях та ін., і динаміка їх розвитку через потяги, бажання, прагнення діяти у наміченому напрямку; 2) результат формування мотиву та обгрунтування (аргументація) на цій основі вольового акту, його психол. причини. Мотивація поведінки включає свідомість особи, її ставлення до себе, ін. людей, сусп-ва в цілому, існуючих у ньому моральних і правових вимог, співвіднесення з ними наявних мотивів і спонукань при виборі форм і засобів задоволення потреб, у т. ч. злочинних (суспільно небезпечних і протиправних). На відміну від ін. поведінкових актів, у мотивац. структуру злочину органічно включається усвідомлення сусп. небезпеки скоєного чи можливість і обов'язок усвідомлення такої небезпеки. В одних випадках суспільно небезпечні наслідки виступають як мета дій чи утримання від них (бездіяльність), зумовлені певними мотивами, і тоді йдеться про умисел (прямий — коли дії бажані, побічний — коли дії допускаються); в інших — це вторинний (опосередкований) результат виявленої необережності (злочинна самовпевненість чи необережність). Тут мотив і мета не збігаються з наслідками, які фактично настали, і не стосуються їх, характеризуючи самі дії. Дія і бездіяльність без ясно виражених у них намірів не повинні бути предметом ні моральної, ні правової оцінки. Мотив почину відображається і опредмечується у меті злочину у вигляді готовності діяти так, а не інакше. Винуватість і мотивування дій (бездіяльності), доповнюючи одне одного, розкривають зміст суб'єктивної сторони складу злочину, що потребує правової оцінки. Сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак дає змогу визначити ступінь і характер відповідальності за зазіхання на інтереси, що охороняються правом. Деякі злочини скоюються у стані сильного душевного хвилювання (фізіол. афекту), що виникає внаслідок заподіяного насильства чи тяжких образ з боку потерпілого (ст. 95 Кримінального кодексу України). Для них характерна імпульсивність, зумовлена миттєвими, що швидко наростають, станами люті, гніву, ревнощів і т. ін., та похідні від них емоції і спонукання до їх задоволення у даний момент, тут же, невідкладно. Це супроводжується неповнотою усвідомлення сусп. небезпеки скоюваних дій та їх наслідків, порушеннями контролю за вибором варіанта поведінки в ситуації, що склалася, і розглядається як обставина, що пом'якшує вину (п. 4 ст. 40 КК). При встановленні суд.-психіатрич. експертизою патол. афекту з неконтрольованістю свідомості та волі особа визнається неосудною. Безпосередня мотивація не розкриває дійсних причин скоєного злочину, бо вони завжди полягають у складній взаємодії особистості й середовища та є результатом такої взаємодії.

Механізм вчинення злочину - це взаємодія зовнішніх і внутрішніх факторів детермінації злочину [117, С. 86]. До зовнішніх факторів де­термінації злочину належать: конкретна життєва ситуація, предмет злочинного посягання, умови вчинення суспільне небезпечного діяння тощо. Сукупність внутрішніх факторів детермінації злочину складає його мотивацію. Справедливо зазначає Ж. Нюттен, що аналіз механізму дає відповідь на питання, як здійснюється поведінка, а вивчення мотивації дає відповідь на питання, чому людина вчиняє так чи інак­ше [118, С. 20]. Неважко зрозуміти, що мотивація злочину не може охопити увесь механізм вчинення злочину, а тому є його складовою частиною, хоча й однією з найсуттє­віших.

Злочинна поведінка є процес, що розгортається у просторі і часі та включає не лише самі дії, але й попередній вплив на особистість, психо­логічні явища та процеси, які визначають генезис протиправного вчинку.

Психологічна структура злочинної поведінки має такі ж компоненти, як законослухняна, але зміст їх інший. У цілому вона характеризується як антисуспільна, тобто заборонена законом через підвищену суспільну небезпеку. Можна виділи­ти три основних етапи механізму злочинної поведінки:

1) мотиваційний, 2) цілепокладаючий, 3) операціо-нальний (виконавчий), кожен із яких виконує свої функції у взаємозв'язку з іншими. Власне поведінкою є лише заключ­ний етап, коли злочин реалізується зовні і набуває юридич­ної значимості. Оскільки нас цікавлять психологічні детермі­нанти злочинної поведінки, необхідно розглядати і попередні етапи, тим більше, що їх розподіл досить умовний: усі компо­ненти поведінського акту рухливі, міняються місцями, окремі з них можуть немов би випадати, ясно не визначаючись.

На першому етапі злочину формуються його психо­логічні причини — спонукальні засади. Термін «мотивація», похідний від мотиву, вживається у декількох значеннях. У вузькому смислі — це: 1) процес виникнення мотиву в ре­зультаті взаємодії особи з оточуючим середовищем; 2) сукуп­ність спонукань і мотивів, які визначають поведінку, їх систе­ма; 5) динаміка розвитку вольового акту, обумовленого певними мотивами (від прийняття рішення діяти до результату). У широкому смислі мотивація включає свідомість індивіда, його соціальні і природні якості (властивості), що визначають ставлення до інших людей, соціальних цінностей, самого се­бе і знаходять відображення у мотивах поведінки і діяльності. Особливе значення у психології надається так званій «бо­ротьбі мотивів» («добра і зла», «за і проти») та вибірковості за­собів їх задоволення.

Мотивація поведінки взагалі і злочинної зокрема, співвід­носяться як одиничне, окреме і загальне: мотивація конкрет­ного злочину одинична, вона має свою специфіку і непов­торні, притаманні тільки їй риси. Суттєва властивість такої поведінки — суспільна небезпечність і протиправність. Зло­чин — не просто дія (бездіяльність), зумовлена певними мо­тивами, фактично — це результат дії, що являє собою суспіль­ну небезпеку і протиправність, які суб'єкт міг чи повинен був передбачити.

Виникнення мотиву звичайно опосередковується потре­бами особистості та необхідністю їх задоволення. Мотив не є потреба, а лише обґрунтування рішення діяти по її задоволен­ню на рівні свідомості, після чого — прагнення до цілі у виб­раному напрямі; інакше кажучи, мотив — усвідомлене праг­нення діяти для задоволення потреб, інтересів та ін­ших спонукаючих стимулів. За соціальною значимістю потреби можна розподілити на нормальні (схвалювані морал­лю і правом) та деформовані (засуджувані) і викривлені (амо­ральні). Кожна з названих груп може спонукати злочинну по­ведінку, але це не означає, що тільки задоволенням потреб все можна пояснити; наявні окремі факти вчинення злочину за­ради його самого, незалежно від результату, заради самого процесу здійснення злочинних дій і т. ін., зумовлені своєрід­ною мотивацією, незалежною від потреб у їх звичайному смислі. Як джерела виникнення мотивів виступають емоції, по­чуття, переконання, світогляд та інші психічні феномени.

Особлива роль належить тут інтересам, які реалізуються через свідомість індивіда, перетворюючись у прагнення до вчинення конкретного злочину. Інтерес є ланкою між спря­мованістю і мотивами; сформувати інтерес — означає зроби­ти дійовим мотив поведінки чи сформувати його заново.

Прагнення можна поділити на чотири групи: 1) до ре­зультату дії — при співпаданні цілі і наслідків, що наступи­ли, 2) до самих дій (коли ціль і результати не співпадають), 5) до злочинної поведінки безвідносно її результату, 4) до самоствердження через демонстрацію сили, хоробрості, переваги, незвичності та інших проявів злочинного змісту. Зазначені різновиди прагнень (власне мотивів дій) відрізня­ються своєрідністю, а їх конкретизація наближає нас до пред­метного розгляду мотивації злочинної поведінки.

Безпосередньою причиною виникнення мотиву звичайно виступає привід — об'єктивний чинник (випадок, обставина), що використовується при вчиненні злочину; це може бути об­раза, сварка, насильство тощо. Приводи можуть бути типови­ми чи нетиповими, суттєвими чи незначними. Мотив також може виникнути без зовнішніх приводів, більш того — спро­вокуватись потерпілим (наприклад, при хуліганстві). Більш за­гальним щодо приводу є поняття «стимул», тобто зовнішня необхідність, що є безпосередньою активізуючою ланкою вчинку (раптово виникла небезпечна ситуація, примус, на­сильство, прохання тощо) і посилює спонукання до дії чи без­посередньо формує її мотивацію.

Мотив слід відрізняти від наміру — мисленого образу дії, яку особа прагне чи вирішила здійснити: при одному й тому ж намірі вчинок реалізується через різні мотиви, а сам мотив не визначає змісту намірів та дій, спрямованих на його задо­волення.

Викривлення потреб чи інших спонукань і усвідомлене прагнення діяти так або інакше здійснюється під контролем свідомості суб'єкта та є похідною від його соціальних власти­востей, які складають ядро особистості, її «керуючої» систе­ми — особистісної спрямованості (світорозуміння, переко­нань, поглядів), ціннісних орієнтацій, соціальних установок, провідних мотивів поведінки, притаманних даній особі. Саме вони визначають зміст будь-якої форми діяльності та поведінських проявів соціальної (антисоціальної) активності на всіх її етапах. Особлива роль належить їм при формуванні мотивації поведінки і окремих вольових актів (її компонен­тів). Соціальні властивості особистості, тобто змістовний бік свідомості, визначають вибірковість поведінки та наступну відповідальність за неї.

Характеризуючи мотиви злочинів, діюче кримінальне за­конодавство звичайно користується узагальненою терміно­логією, називаючи «низинні спонукання», «мотиви особистої зацікавленості», «хуліганські спонукання», що завжди потре­бує пояснення та уточнення. Юридична форма вираження мотивів — статична характеристика найбільш типових, уза­гальнених форм при багатозначності мотивації і полімотивованості фактично вчинюваних дій, оцінка яких дається зако­ном. Дійсно ж мотив — динамічна категорія, взаємозв'язана з іншими психічним явищами та самою особистістю, змістовна сторона яких може змінитися будь-коли. За джерелами утво­рення, специфікою відносин мотиви можна поділяти на кіль­ка груп: 1) особистого характеру (помста, ревнощі, особис­та зацікавленість); 2) такі, що не мають прямого (безпосе­реднього) особистісного значення (хуліганство, прагнення протидіяти законним вимогам представників закону, пору­шення громадського порядку); 3) зумовлені протиправною поведінкою потерпілого чи ситуацією (ексцес оборони, не­виправданого ризику), коли утруднена правильна оцінка по­дій та прийняття адекватного рішення. Особливу групу скла­дають мотиви злочинів неповнолітніх, зумовлені "їх віковими особливостями, що нерідко призводить до розриву між моти­вами, недостатньо повно усвідомленими спонуканнями та змістом фактично вчиненого при недостатній сформованості соціальних властивостей особистості та наявності псевдо-соціалізації.

На другому етапі розвитку злочинної поведінки — ціле-покладанні — різноманітні спонуки і почуття особистості оформляються у свідомості суб'єкта у вигляді ідеальних праг­нень до певної мети. Кінцева мета дій часто складається із ряду проміжних, що досягаються послідовно для отриман­ня бажаного результату. Мета і результат співпадають при на­явності умислу: при прямому наслідки є бажаними, при не­прямому — вони допускаються. Злочинна самовпевненість характеризується прагненням уникнути наслідків, що фактич­но не досягається. Мета дії і наслідки, що наступили, у певних випадках складної вини та при вчиненні злочинів із-за нео­бережності не співпадають, але це не означає, що вони без­цільні чи безмотивні. Мета — форма реалізації мотиву, яка втілюється у діях і результатах; взаємозв'язок мотивів і цілей дій — основа змісту заначеного етапу злочину, що завершу­ється прийняттям рішення діяти.