3. Територіальні діалекти як вияви національної мови.

Територіальний діалект — різновид національної мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історично-культурних традицій, самосвідомості. Діалект територіальний ототожнюють з говором. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч — діалектну мову, що є однією з двох основних форм (поряд з літературною мовою) існування національної мови. У межах наріччя чи діалектної мови діалект протиставляється іншим діалектам сукупністю ознак у звуковій, граматичній, словотворній будові, лексиці, фразеології, хоч і має з ними спільні риси на різних структурних рівнях. Контрастність цього протиставлення зумовлюється сукупністю і функціональним навантаженням тих рис, якими ці діалекти протиставляються.

Межі діалекту окреслюються на підставі лінгвістичного картографування (див. Лінгвістична географія) пасмами ізоглос. Взаємопроникнення рис сусідніх діалектів, їхня тривала взаємодія спричиняють появу говірок перехідного типу у «зоні вібрації» ізоглос; у перехідних говірках риси взаємодіючих діалектів поєднуються з новими, що витворилися у їхній структурі. Крім власне мовного (лінгвогеографічного) окреслення меж діалекту, можливе виділення їх на підставі поєднання мовних особливостей і меж поширення типових явищ традиційного етнографічно-культурного районування.

4. Мова і мовлення. Особливості усної і писемної форм української літературної мови.

Українська літературна мова існує в двох формах — усній і письмовій. Усна форма розрахована на слухача, письмова — на читача.

Усна мова більш спонтанна, експресивна, безпосередня, тісніше пов’язана з позамовною ситуацією, з загальним контекстом. Ступінь її підготовленості зазвичай є значно нижчим порівняно з письмовою. В усній мові широко використовується розмовно-побутова, емоцій­но забарвлена лексика. Синтаксис відрізняється меншою вимогливістю до об’єднання слів і частин речення. Частіше вживаються прості речення й конструкції; застосовуються додаткові, невербальні засоби комунікації — міміка, жести.

Писемна форма літературної мови характеризується обдуманістю, лаконізмом, монологічним характером викладення, суворими вимогами до мовних засобів. У ній широко використовується абстрактна лексика, наукова й професійна термінологія, частіше вживаються складні конструкції з чітким визначенням складових частин, будується складне синтаксичне ціле, використовуються звороти, абзаци, періоди.

6. Стилі української літературної мови

Кожна високорозвинена сучасна мова поділяється на стилі. Мовний стиль – це сукупність мовних засобів, вибір яких зумовлюють зміст, мета і ситуація мовлення.

Кожний мовний стиль має:

1) сферу поширення і вживання (коло мовців, які ним послуговуються);

2) призначення (виконує функції засобу спілкування, повідомлення, впливу і под.);

3) форму і спосіб викладу (діалог, монолог, полілог);

4) характерні мовні засоби (слова, вирази, типи речень, граматичні форми і т. ін.).

У сучасній українській літературній мові виділяють такі стилі:

1) розмовний, який має два різновиди: а) розмовно-побутовий; б) розмовно-офіційний;

2) книжні стилі (науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній).

Деякі науковці виділяють також епістолярний (стиль приватного листування) і конфесійний (стиль релігії і церкви: релігійних відправ, молитов, проповідей, церковних книг тощо).

Очевидно, що стилями професійного спілкування є розмовно-офіційний різновид розмовного стилю, офіційно-діловий і науковий.

Розмовно-офіційний підстиль – це засіб усного спілкування на виробництві, у громадсько-політичній сфері. Для цього підстилю характерне вживання простих коротких речень, певна емоційність висловлювань, усні діалоги і полілоги, використання несловесних засобів (жестів, міміки, інтонації, логічних наголосів).

Офіційно-діловий стиль - це стиль, який задовільняє потреби писемного спілкування в суспільно-політичному, господарському житті, у ділових стосунках, у виробничій та іншій діяльності членів суспільства.

Науковий стиль – це стиль, сферою використання якого є наукова та науково-технічна діяльність, освіта; він призначений для інформування про результати наукових досліджень, обґрунтування гіпотез, класифікації і систематизації знань, впливу на інтелект читача або (рідше) слухача.

Найважливіші особливості наукового стилю:

1) логічність, недвозначність викладу;

2) насиченість термінами, абстрактною лексикою;

3) використання складних речень із вставленими конструкціями, відокремленнями тощо;

4) документування тверджень (наявність цитат, посилань);

5) монологічний виклад.

1. Лексикологія як галузь мовознавства. Предмет, завдання і об єкт лексикології.

Розділ мовознавства, що вивчає словниковий склад мови, називається лексикологією. Лексика може вивчатися з різних поглядів. Власне лексикологія — вивчає словниковий склад мо-ви в цілому, його кількісний обсяг, походження, систему. То-му й існують різні галузі (чи розділи) науки про лексику:

1) семасіологія — досліджує семантику, тобто значення слів, природу і типи цих значень;

2) етимологія — встановлює походження слів, зміни в їхньому значенні й звуковому оформленні, зв’язки з іншими словами цієї та інших споріднених мов;

3) ономастика — розглядає власні назви людей (антро-поніміка) та місцевостей (топоніміка), їхнє походження, первісне значення;

4) фразеологія — вивчає стійкі сполучення слів;

5) лексикографія — узагальнює досвід укладання слов-ників.

Основний предмет лексикологічних досліджень — слова та фразеологічні одиниці.

2. Лексична система мови

Усі слова мови становлять її лексику (словниковий склад). Лексикою називають також певну частину словникового складу мови: лексика абстрактна, лексика термінологічна, лексика побутова, лексика емоційна і т. д.

Українська мова відрізняється чисельним складом лексики: лише загальних назв (разом із термінами) кількасот тисяч.Словниковий склад мови являє собою не просто набір слів. Слова в мові існують у певній системі та взаємовідношенні. Вони розрізняються за сферою й частотою вживання. Слова якнайтісніше пов'язані з позамовною дійсністю, складові частини якої вони позначають і на зміни в якій оперативно реагують, відбиваючи широкий соціально-історичний досвід носіїв мови. І тому лексична система є найрухливішою, наймобільнішою складовою частиною мови: у ній постійно виникають нові слова, нові значення в існуючих словах, а окремі слова стають застарілими, рідковживаними, а то й зовсім забуваються, залишаючись тільки в писемних пам'ятках. Коли ми говоримо про те, що мова пов'язує минулі покоління із сучасними, зберігає й передає минулий досвід, то маємо на увазі насамперед слова, лексику.Багата, розвинена лексика забезпечує тонше сприйняття навколишнього світу, глибше проникнення в нього і точніше мислення як для всього суспільства, так і для кожного окремого індивіда, що володіє цим багатством.