ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………...........3

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ПРО ПРОФЕСІЙНУ ЕТИКУ ПЕДАГОГА……………………………………………………...5

1. Історичний огляд етико-педагогічних ідей…………………5

2. Категорії і принципи професійної етики педагога…………10

3. Педагогічний такт – особлива форма педагогічної моралі…………………………………………………………….13

РОЗДІЛ 2. МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПОВЕДІНКИ ВЧИТЕЛЯ………………………………………………………..16

1. Етична компетентність вчителя у вирішенні педагогічних завдань…………………………………………………………...16

2. Приклади педагогічних ситуацій, в яких проявляються особливості професійно-етичної поведінки вчителя………20

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………..25

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………..27

ВСТУП

Професійною етикою в загальному називають кодекси поводження, що забезпечують моральні характер тих взаємин між людьми, то випливають з їхньої професійної діяльності. Особливістю професійної етики є її тісний зв'язок з діяльністю членів конкретної групи і нерозривна єдність із загальною теорією моралі.

Педагогічна етика є самостійним розділом етичної науки і вивчає особливості педагогічної моралі, з'ясовує специфіку реалізації загальних принципів моралі у сфері педагогічної праці, розкриває її функції, специфіку змісту принципів і етичних категорій. Педагогічною етикою вивчається характер моральної діяльності вчителя і моральних відносин у професійному середовищі, розробляються основи педагогічного етикету, що представляє собою сукупність вироблених у вчительському середовищі специфічних правил спілкування, манер поведінки людей, що професійно займаються навчанням і вихованням.

Вивченням професійної етики займалися знанні дослідники і педагоги як Квентіман, Я. Коменський, К. Ушинський, А. Макаренко, Г. Васянович, І. Чорнокозова тощо.

Тема нашої курсової роботи є актуальною тому що, вельми важливим для нашого суспільства є відповідь на запитання, якими якостями повинен володіти сучасний педагог, щоб його професійна діяльність не залишилася без результатів, була спрямована на виховання повноцінного молодого покоління.

Мета дослідження – узагальнити наукові розробки проблеми професійної етики педагога.

Відповідно до мети, нами визначено такі завдання:

1. Вивчити та узагальнити науково-педагогічну літературу з предмету дослідження;

2. Розкрити поняття професійна етика педагога;

3. Охарактеризувати морально-етичні засади поведінки вчителя.

Об’єктом дослідження є професійна етика педагога.

Предметом дослідження є особливості професійно-етичної поведінки в різних педагогічних ситуаціях.

При підготовці курсової роботи нами використано теоретичні методи дослідження – вивчення, аналіз та узагальнення наукової літератури.

Результати курсової роботи можуть використовувати вчителями, студентами вишу, які перебувають на педагогічній практиці у загальноосвітніх школах.

Структура дослідження: наукова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел – 24.

Обсяг роботи – 28 друкованих сторінок.

Розділ 1 поняття про професійну етику педагога

1. Історичний огляд етико-педагогічних ідей

Джерелом витоками етико-педагогічної думки є етичні концепції філософів античного світу. Моральність у них розглядається як визначальне явище людського буття. Формуються головні етичні вимоги та правила до людей, які навчають і виховують дітей.

Важливу роль в історії педагогічної етики відіграло вчення давньогрецького філософа Сократа (прибл. 470 – 399 до н. е.). Він ставив високі вимоги як до учителів, так і до учнів. На думку філософа, учитель повинен мати передусім незаперечний авторитет, а учень – послідовно звільнятися від духовного рабства. В основі спілкування, дружби, взаєморозуміння між учителем і учнями мають бути духовність, взаємовідповідальність та любов.

Давньогрецький філософ Арістотель (384 – 322 до н. е.)визначив предмет і ознаки етики як науки. У працях “Евдемова етика”, “Нікомахова етика”, “Велика етика”, “Про доброчесність” Арістотель наголошував на практично-поведінковій орієнтованості етики. Він стверджував, що кожна людина, а особливо вчитель, має володіти високими моральними доброчесностями, серед яких виокремлював десять основних: мужність, розсудливість (стриманість, поміркованість), щедрість, пишність, величавість, честолюбство, справедливість (рівність), правдивість, дружелюбність, люб'язність [1, 5].

Найбільш відомим римським педагогом був Квінтіліан (42 – 118 до н. е.), він сформулював етичні вимоги до вчителя, які були розвинуті в епоху Відродження: “Нехай учитель насамперед викличе в собі батьківські почуття до своїх учнів. Нехай учитель не буде дратівливим і в той же час нехай не потурає тим, хто потребує виправлення. Нехай він буде простий у викладанні, терплячий у роботі, більш старанний, ніж вимогливий. Нехай охоче відповідає тим, хто питає, і нехай поставить питання мовчазним. На похвали нехай він не буде надто скупим, а й не буде надто марнотратним, бо перше позбавляє бажання до роботи, а друге породжує безтурботність. Мова вчителя має бути чіткою, простою і зрозумілою” [2, 45]. Квінтіліан застерігав вчителя від використання примусу, щоб учень не зненавидів учіння, орієнтував його на використання позитивних відчуттів. Він негативно ставився до покарань, вважаючи кращим способом активізації інтересу учня – змагання.

У епоху раннього “високого” Середньовіччя (V – XIII ст.) виховання носило церковно-догматичний характер. Процес навчання був заснований на суворій дисципліні, тілесних покараннях, страху і слухняності. Етичні ідеї були віддані забуттю. У середньовічних університетах майбутнім учителям закладали думку, що успіх навчання і виховання дітей у школі залежить від суворості та вміння покарати лінивих і неслухняних. По закінченні університету вчителю вручали різку і так звану palm – палицю з диском на кінці для ударів по дитячих долонях.

У період пізнього Середньовіччя (XIV-XVI ст.) – епоха Відродження – була зламана духовна диктатура церкви, відроджена мета виховання – формування духовно і фізично розвиненої особистості, людина проголошувалася вищою цінністю. Педагоги-гуманісти заперечують середньовічну схоластику, стверджуючи, що дитина заслуговує на повагу, шанобливе ставлення до її індивідуальності.

Видатний французький мислитель М. Монтень (1533 – 1592) у своїй основній праці “Досліди” розглядає людину як вищу цінність. Аналізуючи проблему вчителя, М. Монтень приділяє увагу його професійним і особистісним якостям, вважає, що розум і моральність вчителя є ціннішими якостями, ніж освідченість. Для того, щоб посилено навчати дитину, необхідно вивчати і враховувати душевні схильності дитини, надати їй можливості розвивати свою активність і самостійність. “... Хай наставник примушує учня ніби просівати через сито все, що він йому підносить, і нехай нічого не вдовблює йому в голову, спираючись на свій авторитет і вплив” [3, 71].

Я. А. Коменський (1592-1670) – чеський педагог, засновник сучасної педагогіки, найбільший чеський демократ. Виробив ідеал вчителя-гуманіста, уважав вчительську професію чудовою, вище за яку нічого не немає на землі, а ось неосвічений учитель, на думку Я. А. Коменського – тінь без тіла, хмара без дощу, джерело без води, лампа без світла, отже – порожнє місце. У “Великій дидактиці” (1632), “Законах добре організованої школи” (1653) Я. А. Коменський акцентував увагу на тому, що вчителями повинні бути люди набожні, чесні, діяльні та працьовиті, які є зразком доброчесності і зобов'язані прищепити її іншим. Учитель повинен володіти мистецтвом навчання і виховання, активізувати активність і самостійність учнів не повчанням, страхом перед покаранням, а заохоченням. Отже, у педагогічній практиці і працях Я. А. Коменського знайшли свій подальший розвиток етико-педагогічні ідеї [4, 80].

Видатний англійський філософ і педагог Дж. Локк (1632 – 1704) вважав тілесні покарання, примушення призводять до формування рабського характеру, тому застосовувати їх недоцільно. Не покаранням, а своїм прикладом вчитель повинен виховувати джентльмена. “Як приклад батька повинен учити дитину пошані до свого вихователя, так приклад вихователя повинен спонукати дитину до тих дій, яких він вимагає від останнього. Його власна поведінка у жодному випадку не повинна розходитися з його розпорядженнями, якщо тільки він не бажає зіпсувати дитину” [5, 180].

Постулати педагогічної етики розвивали представники французького Просвітництва.

Великий французький гуманіст Ж. Ж. Руссо (1712 – 1778) вважав, що вихователь повинен керувати дитиною непомітно для неї, вихованець може робити те, що він хоче, але він повинен хотіти робити те, чого від нього хоче вихователь. “Виберіть з вашим вихованцем шлях протилежний; нехай він думає, що він пан, а насправді ви завжди будьте паном ” [6, 117].

Ідею високої духовності, моральності втілював у навчально-виховному процесі швейцарський педагог-гуманіст Й. Песталоцці (1746 – 1827). Він вважав, що вчитель повинен бути ”мільйонером” моральності, розуму та фізичної сили.

Німецький мислитель А. Дістервег (1790 – 1866) стверджував, що у формуванні педагогічної моралі особистості вчителя важливу роль відіграє самосвідомість. У статті “Про самосвідомість учителя” А. Дістервег виокремив такі її складові: висока думка педагога про соціальну цінність і значення своєї професії; правильне ставлення до учнів і батьків, повага до керівників і шана з їхнього боку до педагога; доброзичливе ставлення до колег; розуміння того, що потрібно збагачувати свої знання і вдосконалювати власні вміння; усвідомлення необхідності брати участь у подіях, сучасником яких він є; усвідомлення себе суб'єктом нації і вихователем молоді; глибоке переконання, що він як педагог потрібний народу і заслуговує на те, щоб до нього ставилися з повагою держава і суспільство загалом [7, 180].

Друга половина XIX – початок XX ст. характеризуються активністю наукових пошуків у розробленні проблем педагогічної етики українськими філософами та педагогами.

К. Д. Ушинський (1824 – 1870) – видатний український і російський педагог, засновник наукової педагогіки, у роботах якого отримали подальший розвиток морально-етичні ідеї, головною метою виховання вважав формування етичної людини, корисного члена суспільства. Велику увагу Ушинський приділяв пізнанню вчителем душі вихованця, саме знання психологічних особливостей дитини повинне визначити вибір вчителем способів виховання. “ Вихователь повинен прагнути пізнати людину такою, якою вона є насправді, з усіма її слабкостями і в усій її величі, з усіма її буденними дрібними потребами і з усіма її великими духовними вимогами. Вихователь повинен знати людину в сім’ї , в суспільстві, серед людства й на самоті із своєю совістю; у будь-якому віці, в усіх класах, в усіх становищах, у радощах і горі, у величі й приниженні, в розквіті сил і в недузі, серед необмежених надій і на смертному одрі, коли слово людської втіхи вже безсиле. Він повинен знати спонукальні причини найбрудніших і найвищих вчинків, історію зародження злочинних і великих думок, історію розвитку будь-якої пристрасті й характеру. Тоді тільки буде він спроможний черпати в самій природі людини засоби виховного впливу – а ці засоби величезні!” [8, 126].

Питання педагогічної етики знайшли своє подальше висвітлення у працях видатного педагога й письменника А. С. Макаренка (1888 – 1939). Педагог повинен володіти не тільки професійними знаннями й педагогічною майстерністю, а також повинен любити дітей, але в той же час бути вимогливим, наполегливим, володіти авторитетом. Необхідною якістю педагога, на думку А. С. Макаренка, є вміння й сила орієнтуватися, в тому що педагогові доводитися проявляти винахідливість й ініціативу, приймати швидко рішення і в той же час помірковано, уміти враховувати почуття й настрої дітей. Це вміння орієнтуватися у поєднанні з вимогливою любов’ю до дітей і педагогічним відчуттям формує у вчителя педагогічний такт. Робота педагога повинна відрізнятися, відзначав А.С. Макаренко, певним стилем – сукупністю витриманих у певному напрямі, заснованих на певних принципах форм, методів, прийомів. А. С. Макаренко розробив питання етичних відносин вчителя з учнями, визначивши принцип виховання – поєднання пошани і вимогливості [9, 9].

Вагомий внесок у розроблення проблем сучасної педагогічної етики зробив педагог В. О. Сухомлинський. Він наголошував, що вчитель повинен приваблювати вихованців, надихати їх своєю цілісністю, красою ідейно-життєвих поглядів, переконань, морально-етичних принципів, інтелектуальним багатством і працьовитістю. Педагог виховує передусім своєю думкою і мисленням. Він має бути провідником до вершин моралі та культури. На думку В. О. Сухомлинського, “любов вихователя до вихованців – не готове почуття, з яким він прийшов на ниву педагогічної праці. Це невсипуща, важка й захоплююча творча праця, в якій утверджується ідейна, моральна єдність колективу як єдиного цілого” [10, 55]. Педагогічна етика В. Сухомлинського основувалась на любові, добрі: “З першого дня перебування дитини в школі я прагну берегти й розвивати сердечну м'якість, тонкість почуттів. Від того, наскільки тонкими, тактовними, ніжними, чутливими до навколишнього світу будуть почуття дитини, залежить моя влада над нею” [11, 90].

Теоретичні аспекти сучасної педагогічної етики розробляють і сучасні науковці І. Зязюн, В. Малахов, В. Онищенко, І. Синиця, С. Шендрик, В. Чорнокозова, І. Чорнокозов, Я. Якубсон тощо.

Отже, вивчення джерел педагогічної етики засвідчує факт її виникнення як нагальної потреби суспільства у педагогічній діяльності. Віддавна філософи намагаються осягнути сенс людського буття, сутність і зміст, форми вияву моральної поведінки людини, дотримання нею вимог розуму і почуттів. Сучасний підхід щодо надбань педагогічної, етичної думки вимагає не лише усвідомлення необхідності її збереження, а й критичного, творчого розвитку.