2. Санкціонована правотворчість – спосіб прийняття нормативно-правових актів поза компетенцією органу, що потребує обов’язкового затвердження акту компетентним органом. Ознаки:

а) дозвіл компетентного органу стосується розробки нормативно-правового акту;

б) після прийняття нормативного документу органом, що його розробив, він підлягає обов’язковому затвердженню компетентним правотворчим органом;

в) дозвіл на санкціонування не надається на певний час, а торкається сфери суспільних відносин;

г) нормативний акт, що санкціонується, має ту юридичну силу, яка належить актам, що приймаються органом, який санкціонує;

г) санкціонування здійснюється на основі письмового дозволу на розробку акту та письмового документу на його затвердження;

д) контроль за виконанням прийнятого акту покладається на орган, що його санкціонував (Закон України “Про профспілки” був розроблений Укрсовпрофом, легалізація установчих документів політичних партій).

3. правотворчість органів держави в межах повноважень, що їм надаються, та у відповідності до процесуальної форми здійснення правотворчості.

ІІІ. за юридичною силою актів, що приймаються:

1. законотворчість, результатом якої є прийняття нормативно-правових актів вищої юридичної сили;

2. нормотворчість, результатом якої є розробка та прийняття підзаконних нормативно-правових актів на основі, у відповідності та на виконання закону.

ІV. за функціональним призначенням:

1. поточна правотворчість, змістом якої є прийняття нормативно-правових актів, внесення змін та доповнень, а також ліквідація прогалин в правовій системі;

2. систематизацій на, змістом якої є приведення у відповідність нормативно-правових актів шляхом прийняття кодифікованих нормативних актів.

Таким чином, правотворчість – це самостійний різновид юридичної діяльності, що засновується на своєрідних принципах, має властиві лише їй функції та зміст. Тому її необхідно відрізняти від таких різновидів юридичної діяльності, як: законотворчість та право утворення. Найбільш широке значення має право утворення, оскільки визначає фактори, причини та умови виникнення, розвитку та зміни права, в тому числі і в межах правотворчості. Правотворчість є самостійною стадією право утворення, що розпочинається з моменту прийняття державного рішення про підготовку проекту нормативного акту. Законотворчість є різновидом правотворчості і має ще вужчий зміст.

3.Всі юридичні документи, що складають правову систему та джерела права, є їх елементами, об’єднуються в загальну категорію нормативний акт.

Нормативний акт – це офіційний письмовий документ, що приймається уповноваженим органом держави чи за його уповноваженням іншими структурами, що встановлює, змінює чи відміняє правові норми. Це самостійна юридична категорія, що характеризується ознаками:

1. завжди має письмову форму, тобто є оформленим документально;

2. має певну юридичну силу, що характеризує місце документу в системі інших нормативних актів;

3. приймається чітко визначеним суб’єктом в межах його повноважень чи за спеціальним дозволом;

4. приймається в межах нормативно закріпленого процесу;

5. встановлює, змінює чи конкретизує правові приписи;

6. є елементом системи, що характеризується ієрархічною підпорядкованістю та чіткими правилами взаємодії актів;

7. певним чином встановлюється та охороняється;

8. має обов’язків характер, тобто реалізується суб’єктами суспільних відносин без виключень; метою є регулювання суспільних відносин шляхом закріплення суб’єктивних прав, юридичних обов’язків та заборон, а також санкцій, що передбачають відповідальність.

Нормативні акти класифікуються в залежності від їх юридичної сили, тобто ступеню поширеності на суспільні відносини та коло суб’єктів.

Нормативний акт:

• нормативно-правовий акт:

• закон:

• конституційний

• кодифікаційний (органічний)

• поточний

• надзвичайний (виключний)

• підзаконний акт:

• загальний

• відомчий

• місцевий

• локальний

• індивідуальний акт:

• акти-директиви

• правозастосовчі акти

• інтерпретаційні акти

4. Метою правової діяльності є розробка та прийняття особливого документу, що характеризується як нормативно-правовий акт.

Нормативно-правовий акт – це різновид нормативного акту, що приймається в межах чітко визначеного процесу, є результатом правотворчої діяльності визначених суб’єктів та основним засобом регулювання суспільних відносин. Ознаки:

1. це юридичний документ, що має визначену назву, реквізити та певну структуру;

2. це документ, що є результатом безпосередньої, делегованої чи санкціонованої правотворчості;

3. це юридичний документ, що має загальний характер, тобто поширюється на невизначену кількість суб’єктів та невизначене коло відносин;

4. це документ, що має визначену юридичну силу та особливе місце в системі юридичних актів;

5. це документ, що потребує конкретизації нижчим за ієрархією актами;

6. це документ, що характеризується певними особливостями дії в часі, в просторі та за колом осіб;

7. це документ, що породжує юридичні наслідки шляхом конкретизації правових обов’язків чи санкцій стосовно визначених суб’єктів;

8. це документ, що охороняється державою, в тому числі і примусовими заходами;

9. це документ, що засновується на загально-правових принципах, є зовнішньою формою виразу правової норми та основним засобом правового регулювання.

За юридичною силою нормативно-правові акти класифікують на:

• закони

• підзаконні нормативні акти.

Закон – це нормативно-правовий акт, що приймається в особливому порядку, регламентує найбільш важливі для суспільства відносини та має вищу юридичну силу.

Закон як особливий різновид нормативно-правових актів характеризується наступними ознаками:

1. приймається лише представницьким органом влади чи референдумом;

2. має вищу юридичну силу, тобто займає найвищу ступінь в ієрархії нормативних актів;

3. регламентує найважливіші для суспільства відносини;

4. вміщає норми вихідного характеру, що потребують конкретизації підзаконними актами та актами індивідуального характеру;

5. приймається в межах особливого процесу, що йменується законотворчим та регламентується конституційним законом;

6. є результатом правотворчості, що характеризується як законотворчість.

За юридичною силою та місцем в системі законодавства розрізняють два різновиди законів:

• конституційні, до яких належить конституція, закони, що вносять зміни та доповнення до конституції, а також закони, що прямо передбачені текстом конституції. Вказані закони характеризуються трьома особливостями:

  1. мають вищу юридичну силу в системі законів;

  2. є актами прямої дії, тобто безпосередньо націлені на регулювання суспільних відносин;

  3. характеризуються особливим порядком прийняття, оскільки приймаються конституційною більшістю (2/3) від конституційного числа парламентарів.

• поточні (звичайні) – це нормативні акти, що приймаються на основі конституційних законів і складають поточне законодавство. Особливості:

1. приймаються на основі конституційних законів;

2. приймаються в особливому порядку, тобто простою більшістю (1/2+1) голосів від депутатів, що присутні на засіданні парламенту.

В свою чергу, поточні закони можуть існувати у формі органічних та надзвичайних.

Органічний закон (кодифікаційний) – це внутрішньо узгоджений нормативно-правовий акт, що характеризується значним ступенем нормативних узагальнень та приймається з метою комплексного регулювання певної сфери суспільних відносин. Ознаки:

1. є результатом систематизації законодавства, що здійснюється в формі кодифікації;

2. має якісний характер, що зумовлюється узгодженістю норм, яка забезпечується шляхом ліквідації прогалин та колізій;

3. забезпечує комплексне регулювання певної сфери суспільних відносин.

Надзвичайні закони (виключні) – це нормативно-правові акти, що приймаються чітко встановленими конституційно суб’єктами за надзвичайних обставин з метою регулювання невідкладних завдань. Ознаки:

1. приймаються за ініціативою чітко визначених суб’єктів (Президент, 2/3 Верховної Ради, Кабінет Міністрів);

2. мають, як правило, тимчасовий характер;

3. забезпечують регулювання надзвичайних ситуацій та реалізацію тимчасових функцій держави.

В літературі серед вказаної групи законів розрізняють прості, що, на відміну від кодифікованих, не мають комплексного характеру та націлені на регулювання певного аспекту суспільних відносин.

Закон є результатом особливого різновиду правотворчості – законотворчості. Законодавча діяльність – це нормативно закріплений процес розробки, прийняття та опублікування законів. Вказана діяльність характеризується двома основними особливостями:

1. закріплюється конституційним законом (Регламент ВРУ);

2. має стадійний характер, тобто здійснюється в рамках чітко визначених етапів.

Перший етап: проектний етап характеризуються визначенням необхідності законодавчого регулювання певної сфери суспільних відносин та визначенням суб’єктів, які в подальшому будуть розробляти проект нормативно-правового акту, що має форму закону. Змістом вказаної стадії є:

А) розробка проекту закону;

Б) внесення чи відклик законодавчих пропозицій;

В) розгляд проекту у відповідному структурному підрозділі (комітет) парламенту.

Друга стадія: обговорення проекту закону у трьох читаннях:

а) перше включає в себе доповідь ініціатора законопроекту, співдоповідь голови відповідного комітету, відповіді на запитання та обговорення. Результатом читання є прийняття одного з наступних рішень:

• прийняття законопроекту за основу;

• відхилення проекту;

• передання проекту на доопрацювання;

• визначення поправок чи пропозицій, а також вивчення можливостей їх врахування.

б) друге: постатейне обговорення законопроекту та голосування, що передбачає можливість парламентарів та їх фракцій висловитись на користь чи проти законопроекту. В результаті приймається одне з рішень:

• прийняття законопроекту в другому читанні та передача на третє;

• відхилення законопроекту;

• повернення на доопрацювання та на повторне друге читання;

• передача законопроекту комісіям на доопрацювання;

• прийняття рішення про опублікування на всенародне обговорення.

в) третє: прийняття, підписання та оприлюднення закону. Завершується прийняттям одного з рішень:

• про прийняття закону в цілому;

• про відхилення проекту;

• повернення на доопрацювання з повторним поданням на третє читання.

Заключна стадія – введення закону в юридичну дію, що передбачає реалізацію наступних дій:

• оформлення тексту закону апаратом парламенту;

• підписання закону протягом певного терміну (15 днів) спікером парламенту;

• підписання протягом певного терміну закону главою держави;

• набрання законом юридичної сили, як правило, протягом 10 днів з моменту підписання.

Закон як акт вищої юридичної сили займає особливе місце в системі нормативно-правових актів. Це визначається:

1. вищу юридичну силу в системі нормативно-правових актів займають Конституція України та конституційні закони;

2. підзаконні нормативні акти приймаються на основі законів, тобто лише по тих питаннях, які попередньо врегульовані законом;

3. підзаконні нормативні акти приймаються у відповідності до законів, тобто не можуть їм суперечити;

4. підзаконні нормативні акти приймаються на виконання законів, тобто конкретного його положення;

5. індивідуальні акти конкретизують положення законів до певного випадку чи визначених суб’єктів.

Отже, закон є нормативно-правовим актом, що має загальний характер та складає основу як законодавства, так і правового регулювання в цілому.

6.Підзаконний нормативно-правовий акт – це нормативний документ компетентного органу держави, що приймається на основі, у відповідності та на виконання закону.

Відповідно до повноважень суб’єкту нормотворчості та за сферою поширення підзаконні нормативно-правові акти класифікують:

А) загальні підзаконні нормативно-правові акти – це нормативні документи, що приймаються органами загальної компетенції та поширюються на суб’єктів в межах території держави. Саме такий характер мають акти постійно діючих органів парламенту, акти глави держави та уряду.

Б) відомчі – це нормативно-правові акти, що приймаються центральними органами виконавчої влади (міністерства, відомства та державні комітети) та регламентують відносини в межах певної галузі.

В) місцеві – це нормативно-правові акти, що приймаються місцевими органами виконавчої влади та самоврядування і поширюються на територію певної адміністративної одиниці з метою регулювання питань місцевого характеру.

Г) локальні – це нормативно-правові акти підзаконного характеру, що приймаються керівниками підприємств, установ та організацій з метою регулювання їх діяльності, та поширюються на працівників цих структур (статути тощо).

В юридичній літературі висловлюється думка про належність до підзаконних нормативно-правових актів договорів та угод. Це зумовлюється тим, що саме ці документи характеризуються як сумісні акти, що мають нормативний зміст та характеризують спільне волевиявлення сторін, а, отже, і зустрічне прийняття зобов’язань.

В межах федеративної держави можливі три різновиди підзаконних актів:

І. підзаконні акти федерації,

ІІ. підзаконні акти суб’єктів федерації;

ІІІ. підзаконні акти сумісної компетенції.

Норми права

1. Поняття та ознаки правової норми.

2. Структура правової норми.

3. Співвідношення норми права та статті нормативно-правового акту.

4. Класифікація правових норм.

5. Колізійні норми як різновид спеціалізованих норм.

1. Основним структурним елементом права є правова норма, що характеризується як правило поведінки, що встановлюється певними суб’єктами та є основним засобом закріплення, регулювання та охорони суспільних відносин. Правова норма є самостійним юридичним явищем та спеціальною правовою категорією. Вона характеризується спеціальними ознаками, що визначаються наступним:

1. це правило поведінки, що має загальний характер, вказуючи на суттєві ознаки поведінки суб’єктів, що підлягає правовому регулюванню;

2. це правило, що встановлює певний спосіб правового впливу, що має форму дозволу, заборони чи зобов’язання;

3. це правило поведінки, що встановлюється певними суб’єктами (державою чи народом) шляхом правотворчості чи санкціонуванням;

4. це правило поведінки, що охороняється державою шляхом заохочення правомірної поведінки суб’єктів, переконання у необхідності реалізації правових приписів шляхом усвідомленої правомірної поведінки та застосування примусових санкцій;

5. має загальнообов’язковий характер, оскільки має значення не для окремого індивіда, а для всіх суб’єктів – учасників суспільних відносин, що регулюються правом;

6. це правило поведінки, що має не однократний характер, тобто реалізується невизначену кількість раз;

7. це правило поведінки, що має чітко визначений зміст, тобто характеризує правові можливості суб’єктивного права, необхідну поведінку (юридичний обов’язок) та засоби впливу на поведінку суб’єктів (засоби заохочення та примусу);

8. це правило поведінки, що має об’єктивний характер, оскільки залежить від рівня розвитку суспільства, визначається природою суспільних відносин та відповідає об’єктивним умовам життєдіяльності суспільства;

9. це припис, що має державно-владний характер, оскільки визначає та закріплює інтереси держави, характеризує ступінь відповідності їх інтересам суспільства та породжує юридичні наслідки;

10. є елементом системи приписів, що займає відповідне місце в ієрархії норм та характеризується відповідною юридичною силою;

11. є засобом соціального регулювання, що має особливе призначення та особливе місце в системі соціальних норм.

Враховуючи вищенаведене, норма права – це загальнообов’язкове правило поведінки, що встановлюється та санкціонується державою або народом, що є офіційним засобом закріплення, охорони та розвитку суспільних відносин шляхом визначення прав та обов’язків суб’єктів, а також засобів впливу, що забезпечують реалізацію правових приписів.

2. Правова норма характеризується не лише певними ознаками, а і наявністю певної структури – внутрішньої будови. Структура правової норми – це категорія, що визначає внутрішню будову норми, я також взаємодію її внутрішніх елементів. Питання про структуру правової норми є дискусійним в юридичній літературі, що зумовлює можливість розподілу існуючих позицій на:

а)теоретичну групу;

б)функціональну групу.

Теоретичний підхід до визначення структури правової норми характеризує ідеальну форму цієї норми та визначає можливість існування трьох основних елементів норми, що можуть бути визначені наступною формулою: “якщо ..., то ..., а то інакше ...”. Відповідно до неї структуру правової норми складають три елементи:

І. ”якщо” – гіпотеза, тобто частина правової норми, що визначає умови чи фактичні обставини, настання яких передбачає можливість реалізації прав та обов’язків, що закріплюються правовою нормою. Значення:

А) визначає обставини дії норми;

Б) характеризує сферу дії норми;

В) визначає коло суб’єктів, що є учасниками суспільних відносин.

Гіпотеза є вкладною юридичною категорією, що класифікується за трьома основними критеріями: