3.Педагогічні ідеї л.Українки.

Леся Українка – Лариса Петрівна Косач – Квітка (1871-1913рр.) – поетеса, драматург, прозаїк, перекладач, публіцист, громадський діяч. Народилася вона у Новограді-Волинському. У родині Лесиних батьків існувала давня традиція дружніх та доброзичливих стосунків з простими людьми. Косачі не цурались трудового люду, не відвертались від знедолених і привчали до цього своїх дітей.

Батьки прагнули дати дітям (їх було шестеро – 2 сина і 4 дочки) хорошу освіту, особливо дбали про навчання Лесі, яка у 12 років важко захворіла, не мала змоги відвідувати школу й училася дома.

У 1889 році Леся переїхала до Києва. Під ідейним впливом української демократичної думки й передової літератури вже на початку 90-х років інтенсивно формувався світогляд Лесі Українки, мужнів талант, зростала художня майстерність. Леся високо оцінювала роль освіти й виховання у побудові нового життя. Її думки щодо значення освіти в суспільстві докорінно відрізнялися від поглядів „просвітян”, які поширювали серед народу обмежені книжні знання, прагнучи відвернути народні маси від соціальних конфліктів. У питаннях освіти дівчину турбував напрямок діяльності українських буржуазних націоналістів із організації шкіл для народу.

Леся Українка була знайома з педагогічними творами К.Ушинського, Х.Алчевської, І.Франка, М.Драгоманова. Це давало їй можливість ґрунтовно проаналізувати діяльність тогочасної школи, давати слушні поради з питань освіти подругам-учителькам М.Биковській, А.Макаровій, написати підручник „Давня історія східних народів”, брати посильну участь у навчально-виховному процесі. Просвітителька переписувалася із І.Франком щодо видання його окремих творів, збірок для народного читання; радила А.Макаровій організувати освітню роботу й брошури для народного читання із української історії.

У неймовірно важких умовах геніальна дочка України підносила роль загальноосвітньої школи, торувала висхідний шлях всебічного розвитку особистості, розгортала велику культурно-просвітницьку діяльність серед широких верств населення.

У нарисі “Школа” Леся виступала проти злочинної політики царизму, що була спрямована на обмеження бюджетних асигнувань для народних шкіл, на пригноблення учителів та учнів; показала занепад початкової школи на Волині, нестерпні злидні вчительки тієї школи.

У 19 років Леся Українка написала для молодшої сестри підручник “Древня історія східних народів”, який був надрукований після її смерті у 1918 році. Тут Леся наголошувала на тому, що вдачу, думки та світогляд народу найбільше видно з його віри та мови, оскільки в них відображається все, що думають люди про природу й про самих себе.

Велику увагу в своїх творах поетеса приділяла ролі українського вчителя у народній школі, розкривала численні соціально-педагогічні проблеми тогочасного суспільства, протестуючи проти експлуатації дітей („В катакомбах”), проти відсталості українських церковнопарафіяльних шкіл (нарис „Школа”), проти заборони в школах кращих підручників і книг для читання.

Вагоме місце у творчості Лесі посідала ідея становлення жінки-матері як основного джерела формування особистості дитини, її самосвідомості.

Мету сімейного виховання Леся Українка вбачала у формі громадянина-борця. У оповіданні “Помилка” вона приходить до висновку, що досягти цієї мети можливо тільки за умови сприятливого розвитку природних здібностей дитини.

Л.Українка активно займалася питанням освіти дорослих – наполягала на організації колективних читань для народу. З цією метою у неї був складений каталог видань для таких читань.

Основою педагогічних переконань Лесі, життєдайним джерелом її думок та ідей була також народна мудрість. Саме на грунті кращих традицій народної педагогіки просвітителька розв’язувала важливі проблеми освіти і виховання. Прогресивна етнопедагогіка українського народу надихала думку й працю Лесі, орієнтувала її на виховання у дітей безмежної любові до батьківщини, до рідних, поваги до старших, сердечної чуйності до трудового люду.

Високо цінувала просвітителька у народній педагогіці традиції розумної любові батьків до дітей, гуманного ставлення до них, використання у формуванні особистості скарбів рідного слова. Природу Леся Українка розглядала як джерело пізнання та мислення, яскраво виражала її красу і незвичайність.

Скрізь, де б не була Леся Українка, вона завжди жила з народом, вслухалася у його пісні, поринала в його думи й помисли, черпала звідти виражені народною мудрістю ефективні засоби виховання. Це пояснювалося, насамперед, прагненням Лесі служити своєму народові, справі його освіти, соціального й культурного прогресу.

Просвітителька не залишила розгорнутого викладу своїх педагогічних поглядів, проте її освітньо-виховна діяльність розвивалась за чітко визначеними положеннями. Вона належала до тієї категорії людей, яка мала природній педагогічний дар, керувалася у своїй роботі високими загальнолюдськими ідеалами. Леся мріяла про той час, коли замість непроглядної темряви в країні з’являться справжні народні школи, рідне слово й освічені щасливі люди.

Педагогічні, філософські, соціально-етичні погляди Л.Українки стали значним внеском у царині становлення українського шкільництва, теорії та практики навчання і виховання.