- •Етнонаціональні конфлікти сучасного світу. Залік. Коврик – Токар л. І.
- •1. Історичні передумови виникнення національних суперечностей на пострадянському просторі.
- •2. Причини, хід, характер вірмено – азербайджанського протистояння в Нагірному Карабасі.
- •3. Грузино – абхазький конфлікт: причини, хід, наслідки.
- •4. Придністровський етнонаціональний конфлікт та шляхи його вирішення.
- •5. Етнодемографічна структура і соціально – політичні проблеми сучасного Афганістану.
- •6. Етноконфесійна війна в Афганістані у 90 – х роках.
- •7. Війна в Афганістані 2002 та сучасний період розвитку країни.
- •8. Російська політика в Чечні в 1991 – 1994 роках.
- •9. Еволюція історико – методологічних підходів у визначенні понять – етнічність, примордіалізм, конструктивізм.
- •10. Типологія етнічних конфліктів.
- •11. Причини виникнення етнічних конфліктів.
- •12. Основні принципи гуманістичної політики.
- •13. Комплексні теорії виникнення етнічних конфліктів.
- •14. Етапи та стадії розвитку етнічних конфліктів.
- •15. Російсько – чеченська війна 1994 – 1996 рр.
- •16. Нація, етнос, етнічність: проблематика наукової термінології.
- •17. Правові заходи запобігання виникненню етнонаціональних конфліктів.
- •18. Політика мулькутуралізму як запобіжний чинник конфліктогенності.
- •19. Російсько – чеченський конфлікт 1999 р.
- •20. Історичні передумови між конфліктів етнічних конфліктів на Балканах.
- •21. Загострення міжнаціональних відносин у Югославській федерації.
- •22. Політико – економічні передумови міжетнічної боротьбиу сфрю.
- •23. Виникнення незалежних держав на Балканах і розпад сфрю.
- •24. Збройні конфлікти і міжетнічна війна в Югославії.
- •25. Перспективи мирного врегулювання в Чечні.
- •26. Причини та передумови Ошського конфлікту. 27. Етнодемографічний склад Ошської області.
- •28. Осетино – Інгушський конфлікт як перший на території Російської Федерації.
- •29. Мирне врегулювання збройного конфлікту в Чечні 1996. Хасавютрська угода і невизначеність політико – юридичного статусу Чечні у складі рф.
- •30. Створення держави Ізраїль та виникнення палестинської проблеми.
- •31. Арабо – ізраїльські війни 1940- 1970 рр.
- •32. Кемп – девідська угода 1979. І спроба врегулювання арабо – ізраїльського конфлікту.
- •33. Арабо – ізраїльські відносини у 1980 – х роках і новий етап арабо – ізраїльського конфлікту.
- •34. Вашингтонські домовленості 1993 р.І взаємне визнання оон та Ізраїлю.
- •35. Палестино- ізраїльський збройний конфлікт 2000 р. Сучасний стан розвязання палестинського питання.
- •36. Курдське питання в арабських країнах і Туреччині та шляхи його вирішення.
- •37. Історичні корені Косовського питання.
- •38. Загострення Косовської проблеми у1980- 1990 рр. Війна нато проти Югославії, її політичні, економічні та екологічні проблеми.
- •39. Мирні ініціативи світової громадськості щодо вирішення Косовського питання на поч. 2000 – х рр.
- •40. Проблема етнічності албанської меншини у Македонії. Війна 2001 р.
- •41. Історичні корені британо – ірландського конфлікту у Північній Ірландії.
- •42. Політична криза у Великобританії на початку 20 ст. Виникнення проблеми Ольстера.
- •43. Протестансько- католицький конфлікт уПівнічній Ірландії у 1970 – 1980 рр. Діяльність ріа.
- •44. Квебек – проблема національної самобутності. 45. Пропозиції та програми уряду щодо вирішення Квебецької проблеми.
- •46. Шляхи мирного врегулювання конфлікту в Ольстері у 1990 – х роках та їх провал.
- •47. Міжетнічні проблеми у сучасній Індії: Кашмір, Пенджаб, Шрі – Ланка.
- •48. Шляхи розв’язання індо – пакистанського протистояння.
- •49. Національні проблеми сша: причини виникнення, сутність, наслідки. 50. Імміграційні хвилі 1990 – х рр. І зміни в етнічній структурі населення сша. Політика “melting pot” досягнення і проблеми.
47. Міжетнічні проблеми у сучасній Індії: Кашмір, Пенджаб, Шрі – Ланка.
Кашмірська проблема – територіальний спір щодо приналежності території колишнього князівства Джамму і Кашмір між Республікою Індія та Ісламською Республікою Пакистан. Витоки конфлікту традиційно пов‘язуються з особливостями Закону про незалежність Індії (14.VIII.1947), в якому в основу розподілу Британської Індії на два домініони (Пакистан та Індійський Союз) було покладено релігійно-общинний принцип: території, де переважало мусульманське населення, мали увійти до Пакистану, території, населені індусами – до Індії (“план Маунтбеттена”). Водночас при визначенні майбутнього формально незалежних від Британії князівств прерогатива надавалася волевиявленню правителів, що могли самостійно прийняти рішення про приєднання до одного з домініонів або збереження незалежності. На 1947 рік понад 70 % населення Кашміру становили мусульмани, магараджа, сер Харі Сингх (Harі Singh), був індуїстом.
48. Шляхи розв’язання індо – пакистанського протистояння.
На надзвичайних засіданнях Ради Безпеки 00Н 4 і 6 вересня 1965 р. були одностайно прийняті резолюції № 209 (1965) та № 210 (1965), які закликали обидві сторони до негайного припинення вогню і відведення військ на вихідні позиції. Пакистанська сторона намагалася пов'язати питання припинення воєнних дій з питанням «гідного врегулювання кашмірського спору», що, звичайно, не могло не відбитися на позиції індійської сторони. 20 вересня 1965р. Рада Безпеки одноголосно ухвалила резолюцію № 215 (1965), що вимагала припинення вогню 22 вересня і подальшого відведення всіх збройних формувань на позиції, які вони займали до 5 серпня 1965 р. В ніч на 23 серпня вогонь на індійсько-пакистанських фронтах був припинений. У відносно швидкому погашенні воєнного вогнищу на індійському субконтиненті важливе значення мав збіг у даному випадку інтересів СРСР і США. Сконцентрувавши свої зусилля на досягненні негайного припинення вогню, вони діяли в одному напрямі, виходячи з того, що індійсько-пакистанський конфлікт торкався долі багатомільйонних народів і що він загрожував перерости в більш широке зіткнення з втягненням зовнішніх сил. Важливий фактор нестабільності в цьому регіоні становила позиція китайського керівництва, яке в самий розпал воєнних дій між Індією і Пакистаном провокаційно проголосило свою цілковиту підтримку останнього в боротьбі проти Індії, погрожуючи відкрити «другий фронт» на індійських кордонах. До того ж війська обох сторін не були відведені на позиції, які вони займали до 5 серпня 1965 р. В такій обстановці нетривкого перемир'я роль посередника в урегулюванні індійсько-пакистанського конфлікту взяв на себе СРСР. Уряди США й Великобританії висловилися на підтримку радянської пропозиції про добрі послуги при прямих переговорах між Індією і Пакистаном і порадили їм прийняти запрошення радянського уряду. Виявивши добру волю, обидві сторони прийняли радянську пропозицію без будь-яких попередніх умов, і 4 січня 1966 р. в Ташкенті розпочалися важкі переговори прем'єр-міністра Індії Л. Б. Шастрі і президента Пакистану Мохамеда Айюб-Хана з питань урегулювання міждержавного конфлікту. Вони закінчилися підписанням 10 січня 1966 р. Ташкентської декларації, в дев'яти статтях якої були визначені невідкладні заходи з відновлення в регіоні нормального й мирного становища. Зокрема, сторони проголосили рішучість відновити нормальні й мирні відносини, сприяти взаєморозумінню й дружбі, добросусідству й співробітництву. На особливу увагу заслуговують статті 1, 3, 4 вказаної декларації, де йдеться про відмову сторін від застосування сили та мирне врегулювання спорів, невтручання у внутрішні справи одна одної, припинення ворожої пропаганди. Ташкентські домовленості створювали сприятливі умови для встановлення в Південній Азії тривалого й міцного миру. Проте пов’язуванні з ними надії не виправ-далися. На думку фахівців, головною причиною неефективності їх утілення в життя було те, що досягнутий компроміс дістав неоднозначну оцінку з обох сторін. До того ж вони неоднаково тлумачили ці домовленості й чекали від них зовсім різних результатів. Негативний вплив на виконання Ташкентської угоди справила й підтримка Пакистану з боку Китаю, який після 1965 р. активізував свої відносини з Ісламабадом. Пакистанські власті розглядали свої дружні зв'язки з Пекіном як засіб зміцнення позицій Пакистану в конфлікті з Індією. До зближення з Китаєм Пакистан певною мірою підштовхнули США, які не надали йому бажаної підтримки під час війни з Індією і відмовилися від нових поставок зброї. Після підписання Ташкентської декларації й відведення обома сторонами своїх військ США відновили військову допомогу Індії й Пакистану.