15.Світоглядна інтерпретація «трьох найдивніших слів» за Віславою Шимборською.

Три слова найдивніших. Коли вимовляю слово Майбутнє, перший склад відходить вже до минулого. Коли вимовляю слово Тиша, нищу її. Коли вимовляю слово Ніц, створюю щось, що не міститься в жоднім небутті.

16.Есеїстка Віслави Шимборської.

Загалом творчість Віслави Шимборської характеризується ясністю слова і стислістю виразу. Письменниця часто з метою виопуклення глибини змісту використовує засоби іронії та парадоксу, тримається безкомпромісно або зберігає жартівливу дистанцію від предмета поетичного осмислення.

17.Критика «глорифікації зради» Адамом Міцкевичем в праці Івана Франка «Поет зради».

Цікавий морально-етичний контекст появи статті „Поет зради” (1897). І. Франко не був прихильником філістерської моралі, він не був „моралістом”. На зламі ХІХ-ХХ століть увага до морально-етичного аспекту політичної діяльності, способів досягнення політичної мети зросла і була очевидним фактом. У цій статті І. Франко поетом зради називав А. Міцкевича, оскільки той у поемі „Конрад Валенрод” виправдовував зраду, зламання присяги в ім’я вищих цілей (І. Франко лише повторив думку Г. Брандеса, що головним мотивом у творчості А. Міцкевича і Ю. Словацького була глорифікація зради і підступної несподіванки). Зрештою, зміст поеми відомий, наслідки появи статті І. Франка для нього особисто — теж. І. Франко гостро і категорично осудив концепцію поеми. Через сто років наш сучасник, відомий український письменник Р. Іваничук, напише, що ця стаття несправедлива і висловить переконаність у доцільності тих методів боротьби, що їх осуджував І. Франко. Але, здається, що Р. Іваничук не погоджується з І. Франком лише тому, що він намагається виправдати поведінку української інтелігенції в радянські часи „валенродизмом” (насправді, амплітуда типів поведінки була ширшою — свідоме, ідейне служіння режимові; пристосовництво для власної вигоди; протистосовництво, але із збереженням внутрішньої свободи; був рух „шістдесятників” і було відверте політичне протистояння; і була, зрештою, і поведінка, яку можна ототожнити із „валенродизмом” — це моя класифікація).

Але І. Франко, справді, не мав рації, критикуючи А. Міцкевича і заперечуючи „валенродизм”. Так, він був проти нечесності, підлості, брехні, але ж він не міг не знати, що А. Міцкевич у своїй творчості теж змальовував образи беззастережної, безкомпромісної моралі, висловлював такі моральні оцінки, що їх цілком можна визначити як моральний риторизм (притаманний і йому ж самому). Він не задумувався над тим, чому морально-етична система балад А. Міцкевича інша, ніж поеми „Конрад Валенрод”, чому її герой відмовився від рицарського кодексу честі. Очевидно, є історичні ситуації, є такі суперечливі питання, які не можна розглядати в якійсь одній системі вартостей (скажімо, в моральній), потрібен системний підхід, потрібно зважати, зрештою, на ієрархію вартостей, бо самі вони не рівнозначні. А. Міцкевич не заперечує традиційних моральних норм, але гору бере інша ідея. А. Міцкевич був людиною, яка боролася за визволення своєї батьківщини, був одним із лідерів польського визвольного руху. Ідея незалежної Польщі була для нього тією політичною і духовною вартістю, перед якою відступали всі інші. Безкомпромісний патріотизм, крім політичного значення, набував особливого, навіть морального, а радше, релігійного чи містичного характеру. Усе, що сприяло визволенню Польщі, було для нього перемогою добра над злом. Щоправда, А. Міцкевич не був послідовний — його герой віддає себе в руки ворогів. По суті, це самогубство, покликане спокутувати зламання присяги. Отже, А. Міцкевич сумнівався в моральності вчинку свого героя? І. Франко не зауважив цих сумнівів А. Міцкевича, як і не добачив того, якої ваги польський поет надавав ідеї незалежності вітчизни.