- •Педагогіка як наука, її становлення і розвиток. Предмет і завдання педагогіки. Основні категорії педагогіки.
- •Педагогічна діяльність: сутність, складові, стиль педагогічної діяльності.
- •Нові типи шкіл в україні. Проаналізувати авторські концепції навчання та виховання.
- •Зміст шкільної освіти. Питання стандартівосвіти. Система освіти і виховання в україні.
- •Вимоги до змісту освіти:
- •Державний стандарт освіти
- •Система освіти в Україні
- •Загальна характеристика освітніх технологіій.
- •Сутність, основні ідеї педагогіки співробітництва.
- •Діяльність дитячих громадських організацій.
- •Педагогічна культура вчителя: сутність та її складові.
- •Функції:
- •Характеристика методів організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки.
- •Суть процесу виховання,його особливості. Проблема мети виховання та розвитку особистості. Державна національна програма «освіта» про національне виховання.
- •Закономірності виховання, фактори впливу на розвиток особистості.
- •Фактори впливу розвитку
- •Актуальні проблеми виховання.
- •Методи виховання. Методи стимулювання діяльності і поведінки учнів. Обгрунтувати вибір методів виховання.
- •14. Принципи процесу виховання (принцип гуманізму виховання, виховання в діяльності і спілкуванні, цілісного підходу до виховання).
- •15. Формування моральної культури учнів. В.О.Сухомлинський про моральне виховання учнів.
- •16. Громадське виховання, мета,завдання,шляхи реалізації. В.О.Сухомлинський про формування громадянськості.
- •17. Методи виховання. Характеристика методів формування свідомості особистості. Народна педагогіка про значення слова у вихованні..
- •18. Загальна характеристика дитячого колективу і шляхи його формування.
- •19. Спільна виховна робота школи та сімї. Національні особливості виховання дітей у сімї.
- •20. Формування етичної культури учнів.. В.О.Сухомлинський про естетичне виховання учнів.
- •21. Загальна характеристика правового виховання. Мета, завдання, шляхи реалізації.
- •22. Трудове виховання і професійна орієнтація учнів. Формування економічної культури учнів.
- •23. Розумове виховання, мета, завдання, шляхи реалізації. Формування наукового світогляду.
- •24. Фізичне виховання школярів: мета, завдання,зміст і форми.
- •25. Шляхи особистісно-орієнтованого навчання.
- •26. Сутність і організація самовиховання учнів.
- •27. Виховна робота класного керівника: зміст, напрями, форми.
- •28. Поняття позашкільної і позакласної виховної роботи. Організаційні форми виховної роботи (масові, групові та індивідуальні).
- •29. Педагогічна майстерність: поняття, її складові. Розкрити сутність і компоненти педагогічної техніки.
- •30. Педагогічне спілкування: поняття, види. Визначити правила педагогічного спілкування.
- •Структура педагогічного спілкування
- •31. Актуальні проблеми дидактики середньої школи.
- •32. Процес навчання, його особливості і функції.
- •33. Методи навчання, їх функції. Обгрунтувати різноманітні підходи до класифікації методів.
- •34. Дидактичні погляди в.О. Сухомлинського.
- •35. Способи організації навчальної діяльності школярів на уроці. Групова робота на уроці. Взаємонавчання учнів.
- •Взаємонавчання учнів
- •37. Загальна характеристика технології програмованого навчання. Особливості навчання за допомогою компютера. Дистанційне навчання.
- •38. Сутність, вимоги, методи, умови успішної організації проблемного навчання.
- •39. Свідомість і активність учня як принцип навчання.
- •40. Принципи науковості освіти і звязку з життям, шляхи їх реалізації в процесі навчання.
- •41. Принцип індивідуального підходу до учнів у навчанні: сутність, шляхи реалізації.Організація диференціального навчання.
- •42. Принцип трудності і доступності навчання: сутність, вимоги, шляхи реалізації.
- •43. Наочність як принцип навчання. Я.А. Коменський, к.Д. Ушинський про наочність навчання.
- •44. Загальна характеристика оптимізації навчального процесу.
- •45. Форми організації навчання. Урок як форма організації навчання, типи, структура, вимоги до нього.
- •46. Нестандартні уроки: поняття, типи, особливості структури.
- •47. Сутність принципу виховуючого навчання, шляхи його реалізації на уроці.
- •48. Розкрити сутність, види, форми контролю за навчально – пізнавальною діяльністю учнів.
- •Спостереження
- •49. Принцип систематичності й системності в навчанні.
- •50. Принцип міцності засвоєння знань, умінь, навичок: сутність, шляхи реалізації на уроці.
- •51. Самостійна робота учнів6 сутність, значення, способи організації.
- •52. Загальна характеристика модульно-рейтингової системи навчання.
- •53. Загальна характеристика розвивального навчання.
- •54. Характеристика методів навчання в залежності від характеру пізнавальної самостійної діяльності школярів. Оптимальний вибір методів.
- •55. Система педагогічних наук, зв'язок педагогіки з іншими науками. Методи науково-педагогічного дослідження.
- •56. Характеристика словесних, наочних та практичних методів навчання.
- •57. Практикуми, семінари, екскурсії як форма навчання.
- •58. Організація домашньої роботи школярів.
Педагогіка як наука, її становлення і розвиток. Предмет і завдання педагогіки. Основні категорії педагогіки.
Слово «педагогіка» грецького походження (paidos — діти, ago — веду), буквальний переклад — дітоведення. Педагогом (дітово-дителем) у Давній Греції називали раба, якому доручали супроводжувати дітей свого господаря в школу, нести. їхні учбові речі. У подальшому педагогами називали спеціально підготовлених людей, для яких педагогічна діяльність стала професією, а педагогікою — сукупність деяких правил, настанов, які відносились до поведінки дітей і супроводжуючих їх осіб під час відвідування дітьми школи. З часом з'являється визначення педагогіки як науки про виховання, освіту і навчання підростаючого покоління.
У глибоку давнину виховання відбувалося як природний для людського існування процес: дитина рано включалася в трудову діяльність разом із дорослими, в ході якої засвоювала необхідні знання, вміння, навички, норми поведінки.
На певному етапі розвитку людства було накопичено такий обсяг досвіду, який неможливо було засвоїти у ході природного існування, тому процес передачі соціального досвіду стає цілеспрямованим і здійснюється шляхом взаємодії того, хто навчає, та того, хто навчається, тобто у педагогічному процесі.
Педагогічний процес — спеціально організована в рамках певної виховної системи взаємодія вихователів і вихованців, яка спрямована на засвоєння вихованцями соціального досвіду, необхідного для життя, праці в суспільстві, що покликане впливати на особистісні якості індивіда.
З появою писемності досвід виховання вже фіксується, формулюються окремі педагогічні правила. Так, єгипетські папіруси містять «повчання», що стосуються дітей: «Вчення є основою життя, навчання дає благополуччя...», «Нехай твоя рука пише і уста читають, і проси ради у знаючих більше за тебе...»
Таким чином, педагогіка пройшла довгий шлях розвитку. її перший етап — донауковий. Педагогічні знання цього етапу систематизовані на основі набутого емпіричного досвіду виховання і освіти у формі народної мудрості. Система цих знань відноситься до народної педагогіки у вигляді висновків, порад, рекомендацій, викладених у художній літературі, народній творчості (прислів'я, приказки, казки). Другий етап — виникнення теоретичних концепцій виховання й освіти спочатку в рамках філософії, потім, з XVII ст., педагогіка розвивається як самостійна наука. Третій етап — розвиток науки як системи. Велика заслуга в становленні педагогіки як науки належить Я.А. Коменському. Значний внесок у розробку наукових основ педагогіки внесли Ж.Ж. Руссо, І. Песталоцці, А. Дістервег, К.Д. Ушинський, А.С. Макаренко, С.Т. Шацький, П.П. Блонський, В.О. Сухомлинський та ін.
Визначення педагогіки як науки про виховання, освіту і навчання вимагає розкриття її основних категорій.
Поняття «виховання» в широкому розумінні розглядається як передача й організація засвоєння накопиченого людством соціально-історичного досвіду, його духовної культури. Виховання притаманне людству на всіх етапах його розвитку. Вже первісні племена здійснювали виховання дітей, використовуючи різноманітні засоби для передачі людям досвіду дорослих, досвіду попередніх поколінь. Гегель у «Філософії права» пише: «Людина не володіє інстинктивно тим, чим вона повинна бути, і їй доводиться спочатку придбати собі ці якості», тобто кожне наступне покоління стоїтьна плечах минулих поколінь. Засвоєння цього досвіду передбачає подальший його розвиток, створення нового. З цією метою суспільством утворюються різноманітні типи навчальних закладів: школи, ліцеї, гімназії, інститути, університети, академії та ін.
Виховання як педагогічна категорія передбачає педагогічно цілеспрямовану організацію діяльності, спілкування людини, які сприяють формуванню у вихованців певного ставлення до оточуючого світу, до самого себе, моральних норм і правил поведінки. Навчання — сам процес засвоєння індивідом соціального досвіду, накопиченого людством. Освіта — це процес і результат засвоєння індивідом досвіду, досягнення ним значного освітнього рівня, прилучення індивіда до культурних цінностей людства.
Педагогіка — сукупність теоретичних і прикладних наук, які вивчають виховання, освіту, навчання.
Педагогіка досліджує закономірності процесу виховання, його структуру і механізм, розробляє теорію і методику організації навчально-виховного процесу, його зміст, принципи, організаційні форми, методи, прийоми.
Таким чином, предметом педагогіки є закономірності, принципи організації процесу виховання, навчання, освіти, що передбачає визначення цілей, змісту, методів, форм, засобів залучення індивіда до оволодіння соціальним досвідом людства, його культурними цінностями, створення для цього оптимальних умов у різних видах діяльності та спілкування особистості з метою забезпечення її позитивних змін, формування і розвитку, а також аналіз результативності процесу і його корегування за необхідності.
Педагогіка використовує і міждисциплінарні поняття: людина, Особистість, формування індивідуальності, соціалізація та ін.
Якщо поняття «людини» як біосоціальної істоти відбиває одночасно і біологічні, і соціальні якості, то поняття «особистості» означає специфічну суспільну особливість людини і пов'язане із засвоєнням матеріального і духовного досвіду, накопиченого людством. Особистість наділена певним ступенем усвідомлення світу і самосвідомості. Індивід стає особистістю, коли він у змозі оцінити не лише оточуюче його середовище, але й своє становище в ньому і тим самим діяти свідомо і цілеспрямовано.
Індивідуальність характеризує несхожість, своєрідність, відмінність однієї людини, особистості від іншої.
Формування передбачає процес і результати цілеспрямованих (виховання) і стихійних впливів соціальної дійсності, а також спадковості особистості, її активності.
Соціалізація особистості — процес засвоєння індивідом соціального досвіду, цінностей, норм, елементів культури, установ, властивих суспільству, соціальних груп, до яких він належить. При цьому людина є не лише об'єктом, а й суб'єктом цього процесу. У процесі соціалізації людина не лише оволодіває досвідом, культурою, а й має можливість реалізувати себе в суспільстві як особистість, коли відбувається її соціальна адаптація і соціальна автономізація. «Соціальна адаптація передбачає активне пристосування індивіда до умов середовища, а соціальна автономізація — реалізацію сукупності установок на себе, стійкість у поведінці і стосунках, що відповідає уявленню особистості про себе, її самооцінку».
Індивідуальний розвиток — ряд зовнішніх і внутрішніх, кількісних і якісних змін, які характеризують рух людської істоти від нижчих до вищих рівнів її життєдіяльності (від безпорадних і невпевнених рухів до рухів керованих, точних, координованих; від незнання до знання; від копіювання до оригінальної творчої роботи тощо).
Проблема розвитку особистості пройшла довгий шлях свого становлення. Протягом багатьох років пануючою була релігійна точка зору: людина — арена боротьби між Богом і чортом. На зміну цьому напряму прийшло інше, яке визначило вирішальну роль середовища і виховання в розвитку дитини. Англійський філософ Локк зазначав, що «відмінності, які можна спостерігати в розумі і здібностях людей, обумовлюються не стільки природними задатками, скільки набутими навичками». Велику роль виховання визначав Гельвецій, називаючи його всемогутнім: «Виховання робить нас тим, ким ми є».
Сучасні вчені дійшли думки про те, що є визначальні фактори розвитку особистості: спадковість, середовище, виховання і активність особистості.
Але розглядати ці фактори необхідно в їх діалектичній єдності, взаємодії, взаємовпливу.
Спадковість передбачає відтворення в нащадків біологічної схожості з батьками — морфологічної, фізіологічної: форми тіла, зріст, колір очей, волосся тощо. Успадковувати можуть також і деякі особливості нервової системи, хвороби, патологічні явища, певні здібності.
У людини, відповідно до даних фізіології, психології, природженими можуть бути не готові здібності, а лише потенційні можливості їх розвитку, тобто задатки, але їх розвиток, формування на цій основі здібностей (індивідуальних особливостей людини, які сприяють успішному виконанню діяльності) залежать від умов, які сприятливі або несприятливі для їх прояву та розвитку. Так, інтелектуальні здібності фатально не закладені в природі людини. Вони розвиваються разом із формуванням людини в цілому.
Середовище — це оточення особистості, яке можна звести до трьох груп:
— макрофактори, які впливають на соціалізацію всіх людей планети або дуже великі групи людей (космос, планета, світ, країна, держава, суспільство);
— мезофактори впливають на великі групи людей, що визначаються за національними ознаками (етнос); за місцем і типом поселення (регіон, село, місто, селище); за відданням переваги тому чи іншому засобу комунікації (радіо, телебачення, кіно та ін.);
— мікрофактори, які впливають безпосередньо на конкретну людину (сім'я, групи однолітків, громадські організації, школа).
У процесі взаємодії людини з різними групами відбуваються її соціалізація і розвиток.
Маючи певні потенційні можливості розвитку, дитина формується під впливом середовища, виховання, виявляючи активність у самореалізації. Особливо значна роль виховання:
1) це процес, у якому чітко визначено мету, завдання, конкретні методи їх реалізації;
2) воно дозволяє педагогічно цілеспрямовано організовувати різноманітні види діяльності (навчально-пізнавальну, трудову, ігрову, суспільну, естетичну тощо) і спілкування людини, що забезпечує всебічний розвиток особистості, формування її моральної, естетичної, політичної культури, розумового і фізичного розвитку, трудового виховання. При цьому сучасна педагогіка спирається на теорію Л.С. Виготського про два рівні розвитку дітей:
а) рівень актуального розвитку, котрий відбиває ті особливості, які вже склалися;
б) зону найближчого розвитку, яка відбиває можливості досягнень в умовах співробітництва з дорослими;
в) виховання створює умови для стимулювання активності особистості и діяльності і спілкуванні. Особистість не пасивно сприймає спрямовані на неї впливи, а сама активно діє, вступає у відношення з іншими людьми. Виходячи з потреб і інтересів, які сформувалися, сама впливає на оточуючу мікросферу. Активність як риса особистості, якісна її характеристика визначається і зовнішнім впливом (середовищем, вихованням), але в процесі життєвої практики в індивіда формується внутрішня позиція, складається вибіркове ставлення до різних зовнішніх умов і наливів, що визначає розвиток особистості.
Виховання значним чином впливає на взаємодію особистості і середовища, бо середовище — це те оточення, яке людина сприймає, на яке реагує, з яким вступає в контакт. Виховання здатне змінити ставлення індивіда до оточуючого середовища, людей, речей, умов житія і діяльності. 4) у процесі виховання нейтралізуються негативні умови (школи, друзів, сім'ї тощо), що впливають на розвиток особистості.
Отже, становленню особистості сприяє виховна система — комплекс, який включає в себе: виховні цілі; людей, що їх реалізують у процесі цілеспрямованої діяльності; стосунки, що виникають між її учасниками; освоєне середовище і управлінську діяльність, яка забезпечує життєздатність. Виховна система забезпечує розвиток особистості.
Щоб забезпечити успішне здійснення різних напрямів виховання, необхідне глибоке знання вікових і індивідуальних особливостей розвитку дитини в різних сферах діяльності особистості.
В інтелектуальній сфері формуються цінності — знання, вміння, навички, в результаті засвоєння яких людина оволодіває соціальним досвідом, культурою, що сприяє переосмисленню мотивів, своїх потреб тощо.
Розвиток особистості неможливий поза її емоційною сферою, що передбачає формування таких почуттів, як: співчуття, довіра, симпатія, совість, чуйність та ін. Щоб особистість володіла своїми потребами, почуттями, необхідно створювати позитивно насичене середовище, організовувати педагогічно спрямовану діяльність, спілкування.
Формування мужності, сміливості, вимогливості до себе вимагає розвитку вольової сфери.
Важливою умовою розвитку всіх сфер є саморегуляція як система внутрішнього забезпечення напряму дій, у якій розкривається активність суб'єкта.
Головні завдання педагогічної науки:
— теоретичне вивчення, опис, роз'яснення сутності процесу виховання, його закономірностей, причинно-наслідкових зв'язків;
— вивчення, аналіз, узагальнення, інтерпретація, оцінка педагогічної діяльності, досвіду її організації, що забезпечує самореалізацію особистості;
— прогнозування освіти, системи виховання;
— забезпечення ефективного управління освітньою політикою;
— розробка нових педагогічних технологій, основ інноваційної педагогічної діяльності.