«Празька школа»
«Празьку школу» створили у 20-х роках представники української інтелігенції, які з політичних міркувань емігрували з України до Чехословаччини. Центром еміграції стають Прага і Подєбради. Громадське, літературне, культурне життя українського осередку в Чехословаччині було активним: діяли видавництва, функціонували вищі навчальні заклади, на сторінках журналів виступали письменники-емігранти й автори з України, традиційними були літературно-мистецькі вечори та зустрічі. У таких умовах виникає літературне явище, назване «Празькою школою», до якої належали Євген Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна, Олена Теліга, Оксана Лятуринська, Олег Ольжич.
«Празьку школу» репрезентують поети, чия творчiсть почалася в емiграцiї, переважно в Празi та Подєбрадях, хоча деякi з них згодом виїхали з Чехо-словаччини: Євген Маланюк, Наталя Лiвицька-Холодна й Олена Телiга до Варшави; Василь Хмелюк – до Парижа; Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, Галя Мазуренко та Олег Ольжич залишалися тут до кiнця другої свiтової вiйни...
Термiн «празька школа» здебiльшого умовний – в тому розумiннi, що це не була група, об'єднана органiзацiйно, яка б мала свiй статут, чи принаймнi якусь чiтку iдеологiчну та естетичну платформу. Тому ставлення до цього термiна було неоднозначне. Примiром, Є. Маланюк взагалi заперечував iснування якоїсь «празької групи», а Н. Лiвицька-Холодна, окреслюючи цю групу, включала до неї поетiв, якi жили у Варшавi, й не включала членiв групи «Жовтневе коло» радянської орiєнтацiї.
Євген Маленюк
Усе своє життя в еміграції Є. Маланюк пильно стежив за подіями на окупованій батьківщині, зокрема за процесом літературного відродження 1920-х рр. і його розгрому в 1930-х рр. та наступними подіями: репресіями, «схвальними одами Сталіну» тощо. Бувши провідним поетом у плеяді «вісниківців», об’єднаних довкола «Вісника» Д. Донцова (провідного ідеолога українського націоналізму за кордоном), Є. Маланюк мав великий вплив як в еміграції, так і в УРСР, викликаючи постійні напади комуністичної преси, яка називала його «українським фашистом». Лірика Є. Маланюка мала спільні риси з лірикою української еміграції, насамперед «празької школи»: історичні мотиви, змалювання внутрішньо сильної, вольової особистості, заперечення сентиментальних мотивів. Ліричний герой у поезіях Маланюка – це безкомпромісний максималіст суворого вигляду, не здатний на будь-які поступки до своїх супротивників і самого себе. Хоча в творчому доробку поета є й інтимна лірика, що вражає лицарським ставленням до світу та до жінки.
Євген Маланюк – одна з найяскравіших постатей української літератури ХХ ст., її безумовний класик. Усією своєю творчістю прагнув сприяти відродженню української держави та нації.
Євген Плужник
Наскрізною ниткою через всю творчість Євгена Плужника проходить образ смерті, який зливається з мотивом існування.
Ця тема притаманна творчості Плужника з кількох причин: його вразило кровопролиття 1917-1920рр., а також всі незгоди, які супроводжували всі ці трагічні події. Крім того, його переслідувала спадкова хвороба (він був хворий на туберкульоз), яка постійно нагадувала про себе. Автор зумів створити образ переживання власної смерті. Якщо в одних поезіях («За байраком село палало», «Я бачу скривавлена путь і трупи») розстрілюють іншого, поет був тільки свідком, то в інших («Це снилось…») розстрілюють його самого. Ліричний герой гостро переживає тяглість і конечність свого часу, прощається з життям прекрасним і п’янким, усвідомлює, що через мить стане самим собою – смерть відкине всі роблені маски.
Поряд із смертю іде символіка часу «днів» як осмислення швидкоплинності людського існування. Автор поєднує в цьому образі протилежні й конфліктуючі між собою настроєності: трагічно-болісне переживання втрат вчорашнього та суперечностей сьогоднішнього дня - і пристрасна й справедлива віра в майбутнє, шлях до якого відкрито революцією, в яку він так вірив.
Через твори (особливо в поетичних збірках «Рівновага», «Рання осінь») поет виявляє глибину«діалектики душі». Поезії двох збірок –це « історія душі молодого інтелігента», людини з нелегкою особистісною долею. Автор зумів передати самою кров’ю і плоттю власних душевних колізій всю емоційну атмосферу свого часу, повного тривожних, недобрих передчуттів.
Особливо вражають інтимні твори письменника. Будучи приречено хворим, Євген Плужник не тільки не очерствів душею, а й переконує інших, що навіть у кволому тілі може жити таке глибоке почуття, надихає вірою тих, хто втратив надію. Навіть вираження таких інтимних, індивідуальних поривів носить філософський характер.
Вражає у ліриці поета мотив самотності, який має суто філософський характер. Євген Плужник художньо визначає самотність постійною ознакою людського існування. Самота зображується то як тягар, то як потреба особистості. Плужникові герої залишаються самотніми в найнапруженіші моменти життя – у мить болю, осяяння, смерті. Це найяскравіше зображено в поезіях «Немає сумніву: мені щораз нудніше» і «Линяють фарби…Нишкнуть голоси…».
Щодо мотиву мовчання, то він проходить через всі збірки Євгена Плужника. В збірці «Дні» він пов’язується з мотивом страждання, в збірці «Рання осінь» - з образами спокою і досвіду, а в збірці «Рівновага» стає виразом емпатії.
Не останнє місце в творчості поета відіграє пейзажна лірика. Євгена Плужника не можна назвати «співцем природи» в дусі поетичної традиції минулого століття. Його ставлення до природи – це ставлення людини XX сторіччя – вдумливе, зосереджене, аналітичне. Цікавою сторінкою пейзажної лірики є вірші, тематично пов’язані з морем. Ці вірші («Над морем високо, на нерухомій скелі», «Синє море обгорнули тумани», «Блакитний безум! Море піді мною…») цікаві, як поетична реакція на усталений спосіб життя поета, в якому немає натяку на гіркоту самотності або безнадію. Морська стихія стає для поета прообразом неспокійного людського існування.