Стаття 400-21. Повноваження Верховного Суду України

За наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається одна з таких постанов:

• про повне або часткове задоволення заяви;

• про відмову в задоволенні заяви.

Судді, які не погоджуються з постановою, можуть висловити окрему думку, що додається до постанови.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій пунктом 2 частини першої статті 400-12 цього Кодексу.

Стаття 400-22. Постанова Верховного Суду України про задоволення заяви

Верховний Суд України задовольняє заяву в разі наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 400-12 цього Кодексу.

Якщо Верховний Суд України установить, що судове рішення у справі, яка переглядається, є незаконним, він скасовує його повністю або частково і направляє справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Якщо судове рішення у справі переглядається з підстави, визначеної пунктом 2 частини першої статті 400-12 цього Кодексу, Верховний Суд України скасовує оскаржуване рішення повністю або частково і направляє справу на новий розгляд до суду, який виніс оскаржуване рішення.

Постанова Верховного Суду України про задоволення заяви має бути вмотивованою.

Стаття 400-23. Постанова Верховного Суду України про відмову в задоволенні заяви

Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Постанова про відмову в задоволенні заяви повинна бути вмотивованою.

Стаття 400-24. Повідомлення про ухвалення рішення та його виготовлення

Постанова Верховного Суду України повинна бути виготовлена та направлена особам, зазначеним у статті 384 цього Кодексу, не пізніше п'яти днів з дня закінчення розгляду справи.

Стаття 400-25. Обов'язковість судових рішень Верховного Суду України

Рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності зазначену норму закону, та для всіх судів України.

Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

№85 Виконання вироку, ухвали і постанови суду як стадія кримінального процесу. Питання, які можуть бути вирішені у стадії виконання вироку, ухвали і постанови суду.

Сутність, завдання і значення стадії виконання вироку, ухвал і постанов суду

Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язкови ми до виконання на всій території України (ч. 5 ст. 124 і п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції України). Виконання вироку, ухвали і постанови суду регла ментується розділом V, главою 33, статтями 401-415 КПК.

Виконання вироку — стадія кримінального судочинства, характер ною особливістю якої є те, що вона не пов'язана з дослідженням єди ного для попередніх стадій предмета доказування та оцінкою зібраних по справі доказів, а спрямована на реалізацію судових рішень, що на брали законної сили.

Ця стадія є логічним продовженням попередніх стадій та має своє специфічне завдання — забезпечення швидкого та ефективного ви конання вироку, ухвали і постанови суду. З цією особливістю тісно пов'язана і друга риса. Стадія виконання вироку позбавлена конт рольної функції відносно попередніх стадій.

Виконання обвинувального вироку включає три етапи: 1) звернен ня вироку до виконання; 2) приведення його до виконання та 3) трива лий у часі процес фактичного виконання покарання.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 року № 11 «Про практику застосування судами України процесуаль ного законодавства при вирішенні питань, пов'язаних з виконанням вироків»¹, зазначається, що вирок суду, який є найважливішим актом правосуддя, повинен бути законним та обґрунтованим, складеним юридично грамотно, з коротким, чітким і зрозумілим формулюванням висновків, щоб при його виконанні не виникало питань і сумнівів, що потребують уточнення, та що допускаються випадки несвоєчасного звернення вироку до виконання.

У цій та інших постановах Пленуму Верховного Суду України звертається увага судів на необхідність неухильного виконання вимог статей 401, 404 КПК про необхідність виконання виправдувального вироку, вироку, що звільняє підсудного від покарання негайно після його проголошення, а іншого обвинувального — не пізніше трьох діб з дня набрання ним законної сили або повернення справи з апеляційної чи касаційної інстанції. Вказане свідчить про те, що суд не тільки звертає вирок до виконання, а й сам виконує деякі зі своїх рішень, ви рішує процесуальні питання, пов'язані з виконанням вироку, здійснює в установлених законом межах контроль за зверненням вироку до ви конання. Невиконання вироку зводить нанівець всю діяльність право охоронних органів і суду. Відомо, що попереджувальне значення по карання обумовлюється не жорстокістю, а його невідворотністю.

У стадії виконання вироку (ухвали і постанови суду) реалізується завдання кримінального судочинства — викриття винних та правиль не застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК). У цій стадії суд зобов'язаний: не пізніше трьох діб після набрання вироком законної сили або повернення справи з апеляційної чи касаційної інстанції звернути його до виконання; у випадках, перед бачених законом, безпосередньо виконати вирок, ухвалу і постанову повністю чи в його частині; вирішити процесуальні питання, які ви никли при виконанні вказаних рішень у цій стадії; здійснювати конт роль за виконанням вироку, ухвали і постанови суду.

Стадія виконання вироку, ухвали і постанови суду є завершальною, оскільки при реалізації її завдань досягається найбільша ефективність правосуддя.

Різні думки висловлені в науковій літературі з приводу того, чи закінчується кримінальний процес зверненням вироку до виконання, чи він продовжується і після цього. Слід визнати правильною точку зору, що не можна вважати завершення стадії виконання вироку звер ненням вироку до виконання, тому що суд і після цього здійснює контроль за виконанням вироку, ухвали і постанови, вирішує ряд пи тань відповідно до виконання кримінально-процесуального закону.

Коло питань, які розглядаються в стадії виконання вироку, ухвали і постанови, змінюється залежно від подальших її етапів: до набрання вироком, ухвалою, постановою суду або після набрання ними законної сили, але до фактичного їх звернення до виконання; у ході виконання вироку, ухвали, постанови суду; після виконання вироку, ухвали, по станови суду.

Питання, які вирішуються судом у стадії виконання вироку, ухвали, постанови суду

Процесуальні питання, які виникли і вирішуються при виконанні вироку, поділяються на дві групи: питання, передбачені кримінальним, кримінально-процесуальним і кримінально-виконавчим законодав ством; питання, які визначені ч. 1 ст. 409 КПК, питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку, вклю чаючи застосування кримінального закону, що має зворотну силу, від повідно до частин 2, 3 ст. 5 КК.

У кримінальному, кримінально-процесуальному і кримінально-виконавчому законодавстві передбачені певні питання, що розгляда ються судом у порядку виконання вироку, ухвали і постанови. Так, ст. 80 КК встановлено, що особа звільняється від відбування покаран ня, якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком його не було виконано у встановлені законом строки. Втім КПК не визначає, в якому порядку особа звільняється від відбування покарання, якщо з дня набрання законної сили вироком він не був приведений до вико нання в строки, передбачені частинами 1 і 2 ст. 80 КК. При цьому слід мати на увазі, що питання про застосування давності до особи, засу дженої до довічного позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі заміняється позбавленням волі (ч. 5 ст. 80 КК). Давність не застосову ється у разі засудження за злочини проти миру та безпеки людства, передбачені статтями 437-439 та ч. 1 ст. 442 КК (ч. 6 ст. 80 КК).

До фактичного звернення вироку до виконання розглядаються питання визначення порядку застосування покарання при наявності декількох вироків (ст. 413 КПК).

Крім того, розглядається до фактичного звернення вироку до ви конання також питання про тимчасове залишення в слідчому ізолято рі на гауптвахті Військової служби правопорядку у Збройних Силах України засудженого до позбавлення волі з відбуванням покарання в установі виконання покарань, дисциплінарному батальйоні, а також про тимчасове переведення засудженого з установи виконання пока рань у слідчий ізолятор на гауптвахту Військової служби правопоряд ку у Збройних Силах України (ст. 410¹ КПК).

У ході виконання вироку розглядаються такі питання: про зараху вання в строк покарання часу перебування засудженого в лікувальній установі (ст. 406 КПК); про звільнення від покарання і пом'якшення покарання (ст. 405¹ КПК); про застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання і заміни невідбутої частини по карання більш м'яким (ст. 407 КПК); звільнення від відбування пока рання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 407¹ КПК); про звільнення від покарання за хворобою (ст. 408 КПК); про звільнення від покарання з випробуванням після закінчення іспитово го строку (ст. 408¹ КПК); про скасування звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 408²КПК); про скасування звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 408³КПК); про заміну штрафу покаранням у виді громадських робіт, виправних робіт штрафом, обмеження чи позбав лення волі службовим обмеженням, позбавлення волі триманням у дисциплінарному батальйоні (ст. 410 КПК); про застосування приму сового лікування до засуджених, які є алкоголіками чи наркоманами, і його припинення (ст. 411¹ КПК).

Після виконання вироку особи, які відбули покарання, вправі кло потати про дострокове зняття судимості відповідно до ст. 91 КК України (ст. 414 КПК). Правом на заявлення клопотання про дострокове зняття судимості наділені колективи підприємств, установ чи організацій.

Згідно з п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 року № 11 у порядку ст. 411 КПК суди вирішують питан ня, що виникли після винесення вироку при його виконанні, зокрема: про невиконання вироку в частині конфіскації майна, якщо актом ам ністії або помилування засуджений повністю звільнений від покаран ня і якщо до виконання акта амністії або помилування вирок у частині конфіскації не був виконаний; про звільнення у порядку помилування одного із солідарних боржників від відшкодування шкоди суд вправі обговорити питання про розмір стягнення з солідарних боржників, що залишилися; за поданням державного виконавця або прокурора вирі шити питання про звернення конфіскації на додатково виявлене майно засудженого, яке придбане до виконання вироку і підлягає за законом конфіскації, а також на майно, яке було придбане хоча б і після вине сення вироку, але на гроші чи за рахунок майна, які підлягають кон фіскації за вироком, у випадках, коли не закінчився строк давності виконання вироку.

Стаття 409 КПК не перелічує питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку, а лише вказує, що вони включають застосування кримінального закону, що має зворотну силу, відповідно до частин 2 і 3 ст. 5 КК України, вирішуються судом, який постановив вирок.

Роз'яснення про можливість розгляду судом питань, не вказаних у розділі V главі 33 КПК, у порядку виконання вироку дається в поста нові Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 року № 11 «Про практику застосування судами України процесуального законо давства при вирішенні питань, пов'язаних з виконанням вироків». Пленум Верховного Суду України в цій постанові роз'яснив судам, що в порядку, передбаченому ст. 411 КПК, суд може вирішувати лише ті питання, які не стосуються суті вироку і не тягнуть за собою погіршен ня становища засудженого (п. 3).

У порядку, передбаченому ст. 411 КПК, суди вправі вирішувати такі питання, які виникають при виконанні вироків внаслідок їх недоліків: про застосування акта амністії, якщо його застосування є обов'язковим і суд при постановленні вироку не обговорював цього питання; про скасування запобіжного заходу, якщо при виправданні підсудного чи засудженні його зі звільненням від покарання суд не вказав про його скасування; про зарахування попереднього ув'язнення в строк відбут тя покарання, якщо таке зарахування не проведено судом або допуще но неточність при його обчисленні; про скасування заходів по забез печенню цивільного позову чи можливої конфіскації майна, якщо при винесенні виправдувального вироку чи відмові у позові або незасто-суванні конфіскації вироком ці заходи не скасовані; про виключення з акта опису майна, на яке за законом не допускається звернення стяг нення, якщо у вироку не вирішено питання про це майно; про долю речових доказів, якщо її не вирішено вироком суду; про призначення розміру і розподілення судових витрат, якщо суд не вирішив цих пи тань; про оплату праці захисника; про долю неповнолітніх дітей за судженого, які залишилися без догляду, і передачу їх для піклування установам, родичам або іншим особам, якщо у вироку нема такого рішення; про уточнення посади чи виду діяльності, якщо призначення покарання (основного або додаткового) у вигляді позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю допущено не точні, неконкретні формулювання; про усунення неточностей, допу щених у вироку при написанні прізвища, імені, по батькові чи інших біографічних даних засудженого, а також описок та арифметичних помилок, коли вони очевидні і виправлення їх не стосується суті ви­року і не тягне за собою погіршення становища засудженого.

У названій постанові Пленуму Верховного Суду України зазнача ється, що не підлягають розгляду в порядку, передбаченому ст. 411 КПК України, питання, які зачіпають суть вироку та погіршують ста новище засудженого; звужують або розширюють обсяг обвинувачення; стосуються прогалин і недоліків вироків у частині кваліфікації зло чинів, призначення покарання, вирішення цивільного позову.

№86 Провадження із застосуванням примусових заходів медичного характеру: поняття, загальна характеристика, особливості.

Поняття примусових заходів медичного характеру та їх види

У сучасних умовах реалізації судово-правової реформи, основною метою якої є створення судочинства охоронного типу, особливої акту альності набуває питання законодавчої регламентації застосування примусових заходів медичного характеру. Примусові заходи медично го характеру є заходами соціального захисту, що мають загальну мету захистити суспільство від небезпечних дій психічно хворих осіб і ви лікувати їх.

Чинним кримінальним і кримінально-процесуальним законодав ством передбачено систему норм, спрямованих на об'єктивне і гуман не вирішення питань, пов'язаних із забезпеченням інтересів осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, страждаючи на психічні хворо би або маючи інші психічні розлади, що зумовлюють необхідність у застосуванні примусових заходів медичного характеру чи примусово го лікування.

Відповідно до ст. 92 КК примусовими заходами медичного характе ру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки ді яння, передбаченого Особливою частиною КК, у спеціальний лікуваль ний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь. Примусові заходи медич ного характеру застосовують до осіб, які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння або обмеженої осудності злочини, та які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.

Неосудність та обмежена осудність є юридичними категоріями, а тому визнання особи неосудною (ч. 2 ст. 19 КК) чи обмежено осудною (ч. 1 ст. 20 КК) належить виключно до компетенції суду.

Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчинен ня діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб ст. 94 КК встановлює зміст видів примусових заходів медичного характеру, якими є: 1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку; 2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом; 3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом; 4) госпіталізація до пси хіатричного закладу із суворим наглядом.

Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані лише до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння і психічний розлад якої пов'язаний з небезпекою для неї чи інших осіб або з мож ливістю заподіювання особою іншої суттєвої шкоди. Такі заходи не можуть бути застосовані у разі вчинення малозначного діяння або адміністративного правопорушення.

Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хво рого примусових заходів медичного характеру, а також у разі припи нення застосування таких заходів суд може передати його на піклуван ня родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.

Підстава і умови застосування примусових заходів медичного характеру

Поміщення людини в психіатричний заклад пов'язано з ізоляцією її від суспільства, порушує права і свободи особи, а тому можливе лише за наявності передбачених законом підстав і тільки за рішенням суду. Аналіз норм КК і КПК дає підстави зробити висновок, що необхідна і достатня підстава до застосування примусових заходів медичного характеру містить у собі складову медичного і правового характеру. Наявність хронічної психічної хвороби (шизофренія, епілепсія, про гресивний параліч, параноя тощо), тимчасового розладу психічної діяльності (алкогольні психози, біла гарячка, патологічні афекти тощо), недоумства (ідіотія, імбецильність, дебільність) або іншого хворобли вого стану психіки (психастенія, наркотичне голодування тощо), вна­слідок чого особа не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, становлять медичну складову підстави застосування примусових заходів медичного характеру. До правової можна віднести:

1) встановлений факт вчинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом; 2) підтверджений висновком судово-психіатричної експертизи факт неосудності чи обмеженої осуд ності особи в момент вчинення суспільно небезпечного діяння або факт захворювання на душевну хворобу після вчинення злочину, яка по збавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними; 3) визнання такої особи суспільно небезпечною через її хворобливий стан і у зв'язку з характером вчиненого нею діяння.

Застосування примусових заходів медичного характеру можливе лише за наявності кожної складової підстави, які перебувають у нероз ривному зв'язку і взаємозалежності. Відсутність або недоведеність існування будь-якої складової підстави застосування примусових за ходів медичного характеру позбавляє органи, які ведуть кримінальний процес, права застосовувати відповідні заходи до особи.

Порушення кримінальної справи і порядок провадження досудового слідства в справах про діяння неосудних або обмежено осудних осіб

Кримінальні справи про суспільно небезпечні діяння осіб, що страждають на психічну хворобу чи мають інший психічний розлад, порушуються в загальному порядку, передбаченому гл. 8 КПК. До су дове слідство в справах цієї категорії проводиться органами досудово го слідства за правилами, передбаченими статтями 111-130, 148-222 КПК. Разом з тим КПК передбачає певні особливості досудового слід ства в справах цієї категорії, що стосуються предмета та процесу до казування, порядку провадження процесуальних дій.

Під час досудового слідства в справах про діяння неосудних або обмежено осудних осіб необхідно з'ясувати: 1) час, місце, спосіб та інші обставини вчинення суспільно небезпечного діяння; 2) вчинення суспільно небезпечного діяння даною особою; 3) наявність у особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, психічного розладу в мину лому, на час вчинення суспільно небезпечного діяння і на час розслі дування справи; 4) поведінку особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, як до його вчинення, так і після нього; 5) характер і розмір шкоди, заподіяної суспільно небезпечним діянням. Окрім того, слідчий обов'язково повинен з'ясувати, чи пов'язаний психічний розлад особи з небезпекою для неї чи інших осіб або з можливістю заподіяння осо бою іншої суттєвої шкоди.

Зазначені обставини встановлюються за допомогою загальних за собів доказування. Проте КПК передбачає обов'язкове проведення судово-психіатричної експертизи в справах цієї категорії для встанов лення наявності чи відсутності в особи душевного захворювання, його характеру та ступеня. Обставинами, що зумовлюють проведення су дово-психіатричної експертизи, можуть бути: 1) медичний документ про наявність у особи психічного розладу; 2) неадекватність поведін ки особи при вчиненні суспільно небезпечного діяння або після нього (затьмарення свідомості, порушення сприйняття, мислення, волі, емо цій, інтелекту, пам'яті тощо). У разі необхідності за постановою (ухва лою) суду може бути призначена стаціонарна судово-психіатрична експертиза, для чого слідчий повинен звернутися до суду з поданням, погодженим з прокурором, про необхідність проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи. Розгляд подання здійснюється в за критому судовому засіданні з обов'язковою участю особи, щодо якої ставиться питання про проведення експертизи, її законного представ ника, захисника, прокурора.

Виходячи з принципу презумпції невинуватості у вчиненні зло чину, закріпленого у ст. 62 Конституції, ст. 2 КК, ч. 2 ст. 15 КПК, а також із сформульованого у ст. 3 Закону України «Про психіатричну допомогу»¹ принципу презумпції психічного здоров'я людини (згідно з яким кожна особа вважається такою, що не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах і в порядку, передбачених зазначеним та іншими законами), до набрання законної сили судовим рішенням про неосудність особи і застосування до неї примусових заходів медичного характеру вона не обмежується в правах, якими наділена згідно з Конституцією і законами України. На це також звертає увагу суддів Пленум Верховного Суду України в п. 4 постанови від 3 червня 2005 року № 7 «Про практику застосуван ня судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування»².

У ході досудового слідства особа, що страждає на психічний роз лад, не притягується як обвинувачений. Разом з тим вона користується правами підозрюваного, обвинуваченого в обсягу, який визначаєть ся характером психічного розладу відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи. Особа, яка здійснює дізнання, слідчий роз'яснює особі процесуальні права після встановлення факту психіч ного розладу, про що складається протокол. Застосовуючи до душевно хворої особи запобіжні заходи, органи, які ведуть кримінальний про цес, обов'язково повинні враховувати стан здоров'я особи.

Наявність психічного розладу не дозволяє особі повною мірою реалізувати своє право на захист. Тому при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру участь захис ника є обов'язковою з моменту встановлення судово-психіатричною експертизою факту наявності в особи душевної хвороби. При цьому близькі родичі особи, її опікуни або піклувальники як захисники мо жуть брати участь у справі лише одночасно із захисником-адвокатом (ч. 4 ст. 44, п. 5 ч. 1 ст. 45 КПК)

По закінченні досудового слідства слідчий пред'являє для озна йомлення захисникові і законному представнику, а в разі, якщо характер психічного розладу цьому не перешкоджає, — і особі, щодо якої ве деться провадження, матеріали досудового слідства. Про ознайомлен ня цих осіб із матеріалами справи складаються протоколи. Після цьо го слідчий складає постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. У постанові зазначаються прізвище, ім'я, по батькові та інші дані про особу, щодо якої ведеться провадження, обставини вчинення нею суспільно небезпечного діяння, докази, що підтверджують його вчинення даною особою та наявність у неї психічного розладу. До по станови додається список осіб, які підлягають виклику до суду. По станова разом зі справою надсилається прокуророві.

Одержавши справу з постановою, складеною відповідно до ст. 417 КПК, прокурор: 1) погодившись із постановою, затверджує її і надсилає справу до суду; 2) визнавши, що психіатрична експертиза та інші до кази, зібрані в справі, є недостатніми для того, щоб зробити висновок про психічний стан обвинуваченого, або що в справі не зібрано достат ніх доказів про те, що суспільно небезпечне діяння, щодо якого прова дилось досудове слідство, вчинено даною особою, повертає справу зі своєю письмовою вказівкою слідчому для проведення додаткового до судового слідства. Прокурор не вправі прийняти рішення про закриття справи з нереабілітуючих підстав чи у зв'язку з відсутністю необхіднос ті застосування примусових заходів медичного характеру.

Внесення в судове засідання справи і порядок судового розгляду справ про застосування примусових заходів медичного характеру

Справи, що надійшли до суду від прокурора в порядку, передбаче ному ст. 418 КПК, суддя або голова суду, якщо погодиться з постановою слідчого, вносить безпосередньо в судове засідання, що оформлюєть ся відповідною постановою. У разі незгоди внаслідок допущення під час досудового слідства таких порушень вимог КПК, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду, суддя своєю постановою відповідно до ст. 246 КПК направляє справу на додаткове розслідування. Розгляд зазначених справ здійснюється суддею одно особово з обов'язковою участю прокурора і з повідомленням захисни ка. При цьому в разі потреби ведеться протокол судового засідання.

У постанові про внесення в судове засідання справи про застосу вання примусових заходів медичного характеру суддя зобов'язаний вирішити питання, що стосуються підготовки справи до судового роз гляду, зокрема про таке: день і місце слухання справи в судовому за сіданні; необхідність її розгляду в закритому чи відкритому судовому засіданні; вручення особі, якщо цьому не перешкоджає характер її за хворювання, або її представнику (законному представнику чи захис нику) копії постанови слідчого; виклик у судове засідання прокурора і захисника; список осіб, які підлягають виклику і допиту в судовому засіданні; витребування додаткових доказів; можливість участі в судо вому засіданні особи, щодо якої розглядається справа (запит суду до лікарсько-консультативної комісії щодо спроможності особи перебу вати в судовому засіданні); необхідність виклику в судове засідання експерта.

Розгляд справ про застосування примусових заходів медичного характеру провадиться у відкритому судовому засіданні з обов'язковою участю прокурора та захисника за правилами, передбаченими главами 25 і 26 КПК. Суди повинні забезпечувати участь у судовому засіданні захисника та особи, щодо якої вирішується питання про застосування до неї примусових заходів медичного характеру (за винятком випадків, коли цьому перешкоджає характер її захворювання або ж отримано письмову відмову в разі її небажання бути присутньою).

У судовому засіданні допитуються свідки та перевіряються докази, що доводять або спростовують вчинення даною особою суспільно не безпечного діяння, а також перевіряються інші обставини, які мають істотне значення для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. У разі участі особи в судовому засіданні при розгляді справи суд опитує її про обставини вчинення суспільно небезпечного діяння та дає відповідну оцінку цим показанням з ура хуванням зібраних у справі доказів.

Враховуючи положення Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «За хист осіб та поліпшення психіатричної допомоги», ч. 1 ст. 20 КПК, ст. 6 Закону України «Про психіатричну допомогу», рекомендації п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосу вання судами примусових заходів медичного характеру та примусово го лікування»¹, судам рекомендовано заслуховувати висновки судово-психіатричної експертизи в закритих судових засіданнях, оскільки відомості про психічний стан здоров'я особи і надання їй психіатрич ної допомоги вважаються конфіденційними.

Судовий розгляд справ про застосування примусових заходів ме дичного характеру має певні особливості, що обумовлені станом пси хічного здоров'я суб'єкта, щодо якого здійснюється провадження, зокрема: 1) за змістом ст. 299 КПК застосування у справах такої кате горії скороченої процедури дослідження доказів не передбачено; 2) у судовому засіданні не проводяться судові дебати. Суд, заслухавши думки прокурора і захисника з питань, зазначених у ст. 420 КПК, ви даляється до нарадчої кімнати для прийняття рішення у справі; 3) останнє слово особі, щодо якої вирішується питання про застосу вання примусових заходів медичного характеру, якщо вона бере участь у судовому засіданні, не надається; 4) враховуючи специфіку справ про застосування примусових заходів медичного характеру, їх продовжен ня, зміну чи скасування (припинення), зумовлену станом психічного здоров'я людини, судам рекомендовано без зволікання вирішувати питання про призначення цих справ до розгляду та оперативно їх роз глядати.

Якщо в судовому засіданні при розгляді кримінальної справи, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, будуть встановлені дані, які викликають сумнів щодо осудності підсудного, суд повинен обов'язково призначити судово-психіатричну експертизу. Після отри мання висновку експертизи, що вказує на наявність психічного захво рювання підсудного, суд відповідно до вимог ст. 316 КПК повинен винести постанову про неможливість розгляду справи у звичайному порядку та вказати про необхідність подальшого розгляду справи за правилами гл. 34 КПК.

 Призначення, зміна та скасування примусових заходів медичного характеру

Заслухавши думку прокурора і захисника відносно питання засто сування примусових заходів медичного характеру, суд виходить у на-радчу кімнату для винесення ухвали, де вирішує такі питання: 1) чи мало місце суспільно небезпечне діяння, з приводу якого порушена справа; 2) чи вчинено це діяння особою, щодо якої розглядається справа; 3) чи вчинила особа зазначене діяння в стані неосудності або обмеженої осуд ності, чи захворіла вона після вчинення злочину на психічну хворобу, яка виключає застосування покарання; 4) чи слід застосувати до цієї особи заходи медичного характеру і якщо слід, то які саме.

За результатами розгляду справи суд виносить постанову (ухвалу). Коли буде встановлено, що дана особа вчинила суспільно небезпечне діяння в стані неосудності або обмеженої осудності або після вчинен ня злочину захворіла на психічну хворобу, яка виключає застосування покарання, суд, коли визнає за потрібне, виносить ухвалу, а суддя по станову — про застосування до цієї особи примусових заходів медич ного характеру. Визначаючи відповідно до частин 3-5 ст. 94 КК тип психіатричного закладу, до якого слід госпіталізувати особу, необхідно виходити як з характеру вчиненого суспільно небезпечного діяння, так і з небезпечності психічного розладу особи для неї чи інших осіб, а також можливості заподіювання особою іншої суттєвої шкоди.

Якщо неосудність або обмежена осудність особи на момент вчи нення суспільно небезпечного діяння або на час розгляду справи не встановлена, суд виносить ухвалу, а суддя — постанову про направ лення справи для досудового розслідування в загальному порядку.

Справи, що надійшли до суду з постановою слідчого для вирішен ня питання про застосування до неосудних примусових заходів медичного характеру, підлягають закриттю: 1) за наявності обставин, перед бачених ст. 6 КПК (крім п. 4 ч. 1); 2) у разі недоведеності участі цих осіб у вчиненні суспільно небезпечного діяння; 3) якщо суд визнає, що немає потреби застосовувати примусові заходи медичного характеру. Закриття справ щодо неосудних осіб з підстав, передбачених п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК, не допускається, оскільки згідно зі ст. 86 КК застосування амністії передбачає звільнення від кримінальної відповідальності чи від покарання осіб, які вчинили злочини, а неосудні до таких осіб не належать.

Враховуючи, що згідно зі ст. 20 КК особа, визнана обмежено осуд ною, підлягає кримінальній відповідальності, справу щодо такої особи необхідно направляти до суду з обвинувальним висновком, у якому мають міститися дані про психічне захворювання цієї особи. Суд, отримавши на розгляд кримінальну справу з обвинувальним висновком та визнавши під час судового розгляду, що злочин вчинено в стані об меженої осудності особою, яка внаслідок загострення наявного у неї психічного розладу потребує застосування примусових заходів медич ного характеру, повинен постановити обвинувальний вирок і при при значенні засудженому покарання врахувати його психічний стан як пом'якшуючу покарання обставину з одночасним застосуванням при мусового заходу медичного характеру у вигляді амбулаторної психіа тричної допомоги за місцем відбування покарання.

Примусові заходи медичного характеру можуть застосовуватися до засудженої обмежено осудної особи також при звільненні її від пока рання в разі, коли вона під час його відбування захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (безді яльність) або керувати ними (ч. 1 ст. 84 КК).

Копії ухвал (постанов) суду про застосування примусових заходів медичного характеру після набрання законної сили надсилаються судом на виконання: 1) у разі призначення амбулаторної допомоги — до за кладу охорони здоров'я, який надає психіатричну допомогу за місцем проживання неосудної чи обмежено осудної особи, або до органу, в якому тримається засуджена до позбавлення волі обмежено осудна особа; 2) у разі примусової госпіталізації неосудної особи до психіа тричного закладу зі звичайним наглядом — до закладу охорони здоров'я, в якому лікується ця особа, а при її перебуванні вдома — до закладу охорони здоров'я за місцем її проживання і в обох випадках, у разі необхідності — до органів внутрішніх справ; 3) у разі примусової госпіталізації неосудної особи до психіатричного закладу з посиленим чи суворим наглядом або тримання її під вартою — до органу внутріш ніх справ, на який покладається виконання рішення суду про госпіталі зацію. В усіх цих випадках копії судових рішень направляються також в експертну установу, де особа перебувала на обстеженні.

Скасування або зміна примусових заходів медичного характеру може мати місце, коли особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у стані неосудності або обмеженої осудності, видужала або коли в результаті змін в стані її здоров'я відпала потреба в раніше застосова них заходах медичного характеру.

Скасування або зміна призначених судом примусових заходів ме дичного характеру може мати місце лише за ухвалою суду чи поста новою судді, який застосував ці заходи, або суду за місцем лікування. Розгляд питання про скасування чи зміну примусових заходів медич ного характеру провадиться за правилами ст. 419 КПК за поданням головного психіатра органу охорони здоров'я, якому підпорядкований медичний заклад, де тримають дану особу. До подання додається ви сновок комісії лікарів-психіатрів. У судовому засіданні участь проку рора є обов'язковою. Слід звернути увагу на те, що в ст. 95 КК, на відміну від ст. 422 КПК, ідеться про представника психіатричного за кладу (лікаря-психіатра), який надає особі психіатричну допомогу, до повноважень якого належить питання направлення заяви і висновку комісії лікарів-психіатрів про продовження, зміну або припинення за стосування примусових заходів медичного характеру до суду.

Зміна примусового заходу медичного характеру може полягати лише в його пом'якшенні у зв'язку з поліпшенням психічного стану особи (наприклад, у переведенні її з психіатричного закладу з посиле ним наглядом до закладу зі звичайним наглядом) чи у скороченні строку перебування у психіатричному закладі.

Продовження застосування примусових заходів медичного харак теру (ст. 95 КК) здійснюється за заявою представника психіатричного закладу, що надає особі психіатричну допомогу, з долученням до цієї заяви висновку комісії лікарів-психіатрів. Суди розглядають такі спра ви в порядку, передбаченому статтями 419, 422, 424 КПК. Продовжу вати застосування примусових заходів медичного характеру можна кожного разу на строк, який не перевищує шість місяців.

Примусові заходи медичного характеру скасовуються (припиняють ся) в порядку, передбаченому статтями 419, 422 КПК, у зв'язку з одужанням особи чи зміною її психічного стану на такий, що не становить очевидної небезпеки для неї або інших осіб. В останньому випадку по-становлення рішення про передачу такої особи на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом (ч. 6 ст. 94 КК) є пра вом, а не обов'язком суду.

При розгляді справи про продовження, зміну або скасування (при пинення) застосування примусових заходів медичного характеру суд, за наявності сумніву в правильності висновків комісії лікарів-психіатрів, може викликати в судове засідання представника психіатричного за кладу (лікаря-психіатра), який надавав особі психіатричну допомогу, а за потреби — призначити судово-психіатричну експертизу. Повідом лення про день і місце судового розгляду представника адміністрації психіатричного закладу і самої особи, щодо якої вирішується таке питання, є обов'язковим.

У випадку, коли особа, щодо якої були застосовані примусові заходи медичного характеру внаслідок її психічного захворювання після вчинен ня злочину, видужає, то суд на підставі висновку медичної комісії в по рядку ст. 419 КПК виносить ухвалу, а суддя постанову про скасування застосованого заходу медичного характеру та направлення справи для провадження досудового слідства чи судового розгляду, якщо неосудність або обмежена осудність були встановлені під час судового слідства. Ухва ла (постанова) про відновлення справи може бути винесена в межах встановленої законом давності притягнення до кримінальної відповідаль ності (ст. 423 КПК). При цьому у випадках закінчення строку давності притягнення особи до кримінальної відповідальності, скасування кримі нального закону, наявності акта амністії, помилування та інших перед бачених законом підстав кримінальна справа підлягає закриттю за згодою особи, щодо якої вона розглядається (коли така згода необхідна). За від сутності таких підстав кримінальну справу щодо особи, психічна хвороба якої була встановлена судом при розгляді справи з обвинувальним висно вком і яка в подальшому одужала, необхідно надіслати за підсудністю суду першої інстанції для розгляду по суті, а в усіх інших випадках — проку ророві для проведення досудового слідства.

У разі постановлення обвинувального вироку щодо особи, яка одужа ла, строк застосування до неї примусових заходів медичного характеру виходячи з положень ст. 84 КК необхідно зараховувати до строку пока рання в такому співвідношенні: один день застосування примусових за ходів медичного характеру дорівнює одному дню позбавлення волі.

На ухвалу (постанову), винесену судом у порядку, передбаченому гл. 34 КПК, особами, зазначеними у статтях 348, 384, може бути по дано апеляції і касаційні скарги, а прокурором — апеляції і касаційні подання. Такі скарги обмежено осудна особа може подавати у будь-якому випадку, а неосудна особа, до якої застосовано примусові за ходи медичного характеру, — лише у разі, коли щодо неї не постанов лено судом у порядку цивільного судочинства рішення про визнання її недієздатною. Апеляційні скарги (подання) подаються через суд, який виніс постанову про застосування, скасування чи зміну примусових заходів медичного характеру. До форми та змісту апеляції застосову ються вимоги, визначені ст. 350 КПК. Причому відповідно до ст. 355 КПК особа, щодо якої судом винесена ухвала (постанова) про засто сування примусових заходів медичного характеру, не може відкликати апеляцію свого захисника.

№87 Протокольна форма досудової підготовки матеріалів: сутність, особливості.

Правова природа протокольної форми досудової підготовки матеріалів

Протокольна форма досудової підготовки матеріалів становить со бою одну з форм диференційованого кримінального судочинства сто совно злочинів, які не становлять підвищеної небезпеки і вчинені, як правило, в умовах очевидності.

Досудова підготовка матеріалів про злочин у протокольній формі є кримінально-процесуальною діяльністю. Проте цей висновок у жод ному випадку не означає, що протокольне провадження належить до різновиду дізнання або досудового слідства, що воно є «спрощеним дізнанням», змішаною формою, що включає елементи як порушення кримінальної справи, так і досудового розслідування.

Протокольна форма досудової підготовки має істотні особливості, що відрізняють її від дізнання і досудового слідства: а) при протоколь ному порядку дослідження обставин злочину кримінальна справа по рушується лише за його результатами; б) у даному провадженні не допускається проведення слідчих дій, за винятком огляду місця події; в) досудовій підготовці матеріалів у протокольній формі не відомі такі учасники кримінального процесу, як потерпілий, підозрюваний, обви нувачений, свідок та деякі інші; г) у процесі протокольного проваджен ня до правопорушника не можуть бути застосовані запобіжні заходи й інші заходи процесуального примусу; ґ) досудова підготовка матеріалів у протокольній формі повинна бути завершена, як правило, в строк до 10 діб; д) підсумковим документом досудової підготовки матеріалів у протокольній формі є не обвинувальний висновок, а протокол про об­ставини вчиненого злочину, що і дав назву особливому провадженню. Таким чином, протокольна форма досудової підготовки матеріалів — самостійна форма досудового розслідування, що полягає в про веденні перевірочних дій з метою швидкого встановлення обставин злочинів, вказаних у ст. 425 КПК.

Процесуальний порядок провадження за протокольною формою

У статті 425 КПК міститься вичерпний перелік складів злочинів, обставини здійснення яких встановлюються в протокольній формі до-судової підготовки матеріалів. Їх розслідування за загальним правилом не становить особливої складності, часто обставини їх вчинення є очевидними, не вимагають ретельного і тривалого дослідження (на приклад, при затриманні хулігана на місці скоєння злочину). До цих складів закон відносить злочини невеликої та середньої тяжкості, на приклад, крадіжку без обтяжуючих обставин (ч. 1 ст. 185 КК); грабіж без обтяжуючих обставин (ч. 1 ст. 186 КК); умисне знищення або по шкодження майна (ч. 1 ст. 194 КК); умисне нанесення легких тілесних ушкоджень (ст. 112 КК); незаконна порубка лісу (ч. 1 ст. 246 КК); ху ліганство без обтяжуючих обставин (ч. 1 ст. 296 КК) тощо.

Законодавець встановив принципове правило: порядок проваджен ня по кримінальних справах про ці злочини визначається загальними правилами за винятками, встановленими статтями глави 35 КПК. Отже, норми цього розділу є спеціальними, які застосовуються замість за гальних правил. Водночас загальні правила (норми, що регулюють порушення кримінальної справи, досудове розслідування) застосову ються при визначенні підслідності, предмета і меж доказування, спо собів доказування, змісту окремих документів та інших питань.

Специфіка протокольного провадження свідчить про те, що воно здійснюється лише по очевидних злочинах, тобто тоді, коли відома особа правопорушника, і для встановлення фактичних обставин зло чинного діяння не вимагається проведення слідчих дій по збиранню доказів і застосування заходів кримінально-процесуального примусу.

Отримавши повідомлення про вчинений злочин, що передбачений ст. 425 КПК, орган дізнання не пізніше як у десятиденний строк пови нен встановити обставини вчиненого злочину, особу правопорушни ка і кваліфікувати скоєне за статтею Особливої частини КК України.

Якщо в цей строк встановити обставини злочину й особу правопоруш ника неможливо, повинна бути порушена кримінальна справа і про ведено розслідування у звичайному порядку. Лише у виняткових ви падках цей строк може бути продовжено прокурором, але не більш як до двадцяти днів, як з власної ініціативи, так і за клопотанням началь ника органу дізнання.

Початок досудової підготовки матеріалів оформлюється доручен ням начальника органу дізнання на ім'я певного працівника органу дізнання у формі окремого документа або у вигляді резолюції на заяві про злочин.

Досудова підготовка матеріалів за протокольною формою не про вадиться в таких випадках: а) правопорушення не підпадає під ознаки злочинів, передбачених ст. 425 КПК; б) правопорушника не встанов лено; в) правопорушник є неповнолітнім або страждає фізичними чи психічними вадами, що ускладнюють здійснення ним його права на захист. У цьому випадку повинна бути порушена кримінальна справа і проведене досудове слідство; г) для встановлення фактичних обставин вчиненого правопорушення необхідно провадити слідчі дії; ґ) до пра вопорушника необхідно застосувати заходи кримінально-проце суального примусу, у тому числі й запобіжні заходи; д) за наявності обставин, що виключають провадження по кримінальній справі (ст. 6 КПК).

У предмет доказування досудової підготовки матеріалів у прото кольній формі входять: підстави до порушення кримінальної справи; дані про особу правопорушника, місце, час і спосіб вчинення злочину; його мотиви і наслідки, інші істотні обставини, фактичні дані, які під тверджують наявність злочину і винність правопорушника, що вста новлені з достатньою повнотою і викладені у протоколі, складеному згідно з вимогами ст. 426 КПК. Перелічені обставини встановлюються шляхом одержання пояснень від правопорушника, очевидців¹ та інших осіб (наприклад, близьких родичів, сусідів, співробітників та ін.), ви требування довідки про наявність чи відсутність судимості, характе ристики з місця роботи або навчання та інших матеріалів, що мають значення для повного й об'єктивного розгляду справи в суді. За наяв ності відомостей про те, що правопорушник зловживає спиртними напоями чи наркотичними речовинами, мають бути витребувані відповідні документи, необхідні для вирішення питання про застосуван ня до нього примусового лікування від алкоголізму чи наркоманії.

Правопорушник — це особа, стосовно злочинних дій якої прова диться досудова підготовка матеріалів. Як учасник процесу він наді лений законом відповідними правами й має конкретні обов'язки. Пра вопорушник вправі користатися рідною мовою (ст. 19 КПК), подавати докази (ст. 66 КПК), давати пояснення (ч. 1 ст. 426 КПК), оскаржувати дії й рішення органу дізнання (ст. 110 КПК), ознайомлюватися з мате ріалами протокольного провадження (ч. 4 ст. 426 КПК). Він зобов'язаний з'являтися за викликами органів дізнання й суду, повідомляти їм про зміну місця проживання (ст. 426 КПК). Кримінально-процесуальний примус реалізується шляхом відібрання у нього зобов'язання про явку за викликами органу дізнання і суду та повідомляти їх про зміну місця проживання (ст. 149 КПК).

Підсумковим процесуальним документом, що завершує досудову підготовку матеріалів, є протокол. У ньому фіксуються всі обставини вчиненого злочину і відомості про особу правопорушника, а також прийняте органом дізнання рішення. У протоколі вказуються: а) годи на й місце його складення; б) ким складено протокол; в) дані про осо бу правопорушника; г) місце й година вчинення злочину, його способи, мотиви, наслідки та інші суттєві обставини; ґ) фактичні дані, що під тверджують наявність злочину і винність правопорушника; д) квалі фікація злочину за відповідною статтею КК. До протоколу приєдну ються всі матеріали, а також список осіб, які підлягають виклику в суд. З протоколом і з доданими до нього матеріалами зобов'язаний озна­йомитися начальник органу дізнання і прийняти необхідне рішення.

Після затвердження протоколу начальником органу дізнання всі матеріали пред'являються для ознайомлення правопорушникові, про що робиться відповідний запис у протоколі, засвідчений підписом правопорушника. Протокол разом із залученими матеріалами направ ляється прокуророві.

Визнавши, що при проведенні досудової підготовці матеріалів до тримано всіх вимог кримінально-процесуального закону, немає інших перешкод для їх розгляду в судовому засіданні, прокурор порушує кримінальну справу; в необхідності щодо правопорушника обирає за побіжний захід; складає обвинувальний висновок і направляє справу до суду. Якщо злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду, вирішується питання про визнання особи потерпілою. Необхідно застосувати заходи забезпечення відшкодування шкоди, яку за подіяно злочином. Особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину і подала цивільний позов, визнається цивільним позивачем. Постано ва прокурора про порушення кримінальної справи може бути оскар жена до суду стосовно приводів, підстав і порядку порушення справи (ст. 236⁷ КПК).

Крім того, прокурор може прийняти й такі рішення: повернути матеріали для проведення досудового слідства, якщо ним встановлено, що в матеріалах є дані, що вказують на ознаки злочину, за яким про вадження досудового слідства є обов'язковим; відмовити в порушенні кримінальної справи, якщо немає підстав для її порушення. Постано ва прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи може бути оскаржена в порядку, передбаченому ст. 236¹ КПК, особою, інтересів якої вона стосується, або її представником.

Провадження у суді по справах за протокольною формою

Судовий розгляд по справах даної категорії провадиться в загально му порядку, передбаченому розділом ІІІ КПК. Копія обвинувального висновку й повістка про виклик мають бути вручені підсудному не пізніше як за три доби до розгляду справи в суді (ст. 254 КПК).

Судове слідство розпочинається з оголошення обвинувального ви сновку. Суддя повинен дотримуватися вимог ст. 299 КПК про встанов лення порядку дослідження доказів. Варто мати на увазі, що нескла-дання обвинувального висновку по справах про злочини, перелічені у ст. 425 КПК, або невручення його підсудному є істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону (ст. 370 КПК).

Справи про злочини, перелічені у ст. 425 КПК, підлягають розгля ду в суді не пізніш як у десятиденний строк з моменту надходження матеріалів до суду.

По справах зазначеної категорії суд може вирішити питання про нове обвинувачення і про притягнення до відповідальності нових осіб тільки за клопотанням прокурора, потерпілого або його представника і направити справу на додаткове розслідування з цих підстав у поряд ку статей 276 і 278 КПК.

Суддя вправі винести обвинувальний чи виправдувальний вирок або ж постанову про повернення справи прокуророві для провадження досудового слідства, якщо виникає необхідність з'ясувати істотні об ставини, які не можуть бути встановлені в судовому засіданні.

№88 Особливості досудового та судового провадження у справах про злочини неповнолітніх.

Відповідно до ст. 22 КК кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Не повнолітні, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнад цяти років, можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності лише за вчинення найбільш тяжких злочинів, вичерпний перелік яких наведений у ч. 2 ст. 22 КК. До особи, яка до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно не безпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особ ливою частиною КК, застосовуються примусові заходи виховного характеру, передбачені ч. 2 ст. 105 КК.

Зважаючи на вікові та психологічні риси особистості неповноліт нього, визначальну роль впливу оточуючого середовища на формуван ня характеру дитини, законодавець передбачив певні особливості провадження в кримінальних справах про злочини неповнолітніх, що передбачають як особливий підхід до захисту їх прав, так і коло об ставин, що необхідно обов'язково встановити в цій категорії справ. Відповідна специфіка нормативного регулювання судочинства дозволяє індивідуально підійти до питання притягнення неповнолітнього до кримінальної відповідальності, обрання запобіжного заходу, застосу вання конкретних заходів кримінально-правового впливу, проведення процесуальних дій за його участю. Зазначений правовий режим є за гальновизнаним у світі, відображений у багатьох міжнародно-правових актах, зокрема у Загальній декларації прав людини, Конвенції про за хист прав людини і основоположних свобод, Конвенції про права ди тини, Мінімальних стандартних правилах ООН, які стосуються від правлення правосуддя щодо неповнолітніх.

У КПК визначено, що коли особа на момент вчинення суспільно небезпечного діяння не досягла 11 років, кримінальна справа не пору шується, а порушена — підлягає закриттю (п. 5 ч. 1 ст. 6 КПК). У цьому випадку дитина потрапляє на облік у кримінальну міліцію в справах неповнолітніх, а служба в справах неповнолітніх, інші дитячі устано ви проводять з нею профілактичну та виховну роботу. У разі вчинення особою суспільно небезпечного діяння з 11 років та до досягнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, провадження в кримі нальній справі відбувається відповідно до норм глави 36 КПК з ураху ванням статей 7¹, 7³, 12 КПК. Якщо неповнолітній вчинив злочин, досягнувши віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, судо чинство в кримінальних справах здійснюється за загальними правила ми КПК з урахуванням норм гл. 36 КПК.

Особливості предмета доказування в справах про злочини неповнолітніх

Обставини, що підлягають встановленню в справах про злочини неповнолітніх, являють собою деталізацію та доповнення положень, які визначають загальний предмет доказування, закріплений у статтях 64, 23 КПК. Відповідно до ст. 433 КПК при провадженні досудового слідства та розгляді в суді справи про злочини неповнолітнього, крім обставин, зазначених у ст. 64 КПК, необхідно також з'ясувати: 1) вік неповнолітнього (число, місяць, рік народження); 2) стан здоров'я та загального розвитку неповнолітнього. При наявності даних про розу мову відсталість неповнолітнього, не пов'язану з душевним захворю ванням, повинно бути також з'ясовано, чи міг він повністю усвідом лювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними; 3) характе ристику особи неповнолітнього; 4) умови життя та виховання неповно літнього; 5) обставини, що негативно впливали на виховання неповно­літнього; 6) наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягну ли неповнолітнього в злочинну діяльність. Звернення до змісту ст. 433 КПК свідчить, що в ній робиться акцент на додатковому та більш гли бокому вивченні правозастосовувачем обставин, що характеризують особистість неповнолітнього, а також на виявленні причин і умов, які сприяли вчиненню ним злочину. Встановлення зазначених обставин дозволяє індивідуалізувати питання притягнення неповнолітніх до відповідальності за вчинене діяння.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 5 «Про практику застосування судами України законодавства в справах про злочини неповнолітніх»¹ зазначає, що, встановивши під час судового розгляду справи, що органи досудового слідства належним чином не виконали вимог ст. 433 КПК щодо обов'язку повно і всебіч но з'ясувати перелічені в цій статті обставини, суд залежно від кон кретних обставин справи своєю постановою (ухвалою) повертає спра ву на додаткове розслідування (ст. 281 КПК) або відповідно до ст. 232 КПК реагує на такий факт окремою постановою (ухвалою).

Особливості досудового слідства у справах про злочини неповнолітніх

Органом дізнання, який здійснює попередню перевірку заяв та повідомлень про злочин, вчинений неповнолітнім, є кримінальна міліція у справах неповнолітніх, яка діє відповідно до Закону Украї ни «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх»². На цей спеціалізований підрозділ ор ганів внутрішніх справ покладено завдання: а) виявлення, припинен ня та розкриття злочинів, вчинених неповнолітніми, вжиття з цією метою оперативно-розшукових та профілактичних заходів, перед бачених чинним законодавством; б) розгляд у межах своєї компетен ції заяв і повідомлень про правопорушення, вчинені неповнолітніми; в) здійснення досудової підготовки матеріалів про правопорушення, вчинені неповнолітніми, проведення дізнання в межах, визначених кримінально-процесуальним законодавством, тощо. Після виконання вимог статей 104, 108 КПК орган дізнання складає постанову про направлення справи для провадження досудового слідства та спря мовує її для затвердження прокурору.

Статтею 111 КПК визначено, що у справах про злочини неповно літніх досудове слідство є обов'язковим і за загальним правилом про вадиться слідчими органів внутрішніх справ (ст. 112 КПК). Загальні положення і порядок проведення досудового слідства, встановлені у КПК, повною мірою діють і при розслідуванні справ про злочини не повнолітніх. Разом з тим кодексом передбачені певні особливості за стосування заходів примусу щодо неповнолітніх, порядку проведення процесуальних дій за їх участю, які є додатковими гарантіями, що забезпечують захист прав і законних інтересів неповнолітнього, запо рукою високої якості розслідування кримінальних справ.

Підвищена увага з боку законодавця до охорони прав осіб, які не досягли вісімнадцяти років і вчинили злочин, насамперед виявляється в тому, що кримінально-процесуальний закон передбачає можливість «подвійного представництва» їх інтересів, тобто припускає одночасно участь у провадженні в кримінальних справах захисника і законного представника. Відповідно до п. 10 ст. 32 КПК як законні представники до участі в справі допускаються батьки, опікуни, піклувальники або представники тих установ і організацій, під опікою чи опікуванням яких перебуває неповнолітній. Суд, прокурор, слідчий вправі допус тити як законних представників одного або обох батьків неповноліт нього. Якщо у неповнолітнього, який вчинив злочин, немає батьків, опікунів і піклувальників, слідчий, прокурор, суд повинен викликати як законного представника неповнолітнього представника органу опі ки і піклування.

Стаття 45 КПК містить положення, відповідно до якого участь за хисника при провадженні дізнання, досудового слідства є обов'язковою у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчинені зло чину у віці до 18 років, — з моменту визнання особи підозрюваною чи пред'явлення їй обвинувачення. Відмова від захисника не може бути прийнята. Близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклуваль ники як захисники можуть брати участь у справах цієї категорії лише одночасно із захисником — адвокатом з моменту пред'явлення обви нуваченому для ознайомлення матеріалів досудового слідства (ст. 44 КПК). Недодержання вимог закону щодо обов'язкової участі захисни ка в кримінальних справах неповнолітніх є порушенням права на за хист і безумовною підставою повернення справи на додаткове розслі дування, а в разі постановлення вироку — його скасування з повер­ненням справи на додаткове розслідування.

На відміну від загального порядку затримання та взяття особи під варту, до неповнолітнього зазначені запобіжні заходи можуть застосо вуватися лише у виняткових випадках, коли це обумовлюється тяжкіс тю злочину, у вчиненні якого він обвинувачується, при наявності під став і в порядку, що встановлені статтями 106, 148, 150, 155 КПК, коли дані про особистість неповнолітнього та ступінь тяжкості вчиненого ним злочину свідчать, що ці заходи є єдиними в даних умовах, які здатні забезпечити виконання обвинуваченим, підсудним процесуальних обов'язків, що випливають із ч. 2 ст. 148 КПК, і його належну поведінку. При цьому застосування іншого запобіжного заходу не може це гарантувати. Винятковими обставинами судова практика визнає такі: неповнолітній у минулому вчинив злочин; притягувався чи звільнявся від кримінальної відповідальності; підліток вчинив (сам або у складі групи) декілька злочинів, його злочинна діяльність продовжувалася значний відрізок часу; злочин вчинено в групі і керівну роль у ній віді гравав неповнолітній підозрюваний, обвинувачений; особистість не повнолітнього потребує його ізоляції від суспільства (не навчається, не працює, знаходиться на обліку в міліції, є наркоманом, алкоголіком, вчиняє правопорушення тощо); неповнолітній не має батьків або осіб, що їх замінюють, внаслідок чого є висока вірогідність того, що він буде ухилятися від слідства та суду; достовірно встановлено, що неповно літній перешкоджає встановленню істини, порушує умови, передбаче ні обраним запобіжним заходом, тощо.

Приймаючи рішення про взяття під варту неповнолітнього, органи, які ведуть процес, мають дослідити обставини, що відповідно до ст. 150 КПК враховуються при обранні запобіжного заходу, — стан здоров'я неповнолітнього, його сімейний і матеріальний стан, стосун ки з батьками, дієвість існуючого контролю за його поведінкою, вид діяльності, місце проживання, дані про попередні судимості, соціаль ні зв'язки, схильності, спосіб життя, поведінку під час провадження в цій або іншій кримінальній справі, наявність факторів, обставин чи визнання ним моральних цінностей, які дозволяють прогнозувати йо го поведінку. Про затримання і взяття під варту неповнолітнього обов'язково сповіщаються його батьки чи особи, що їх замінюють.

До неповнолітніх обвинувачених, крім запобіжних заходів, передба чених ст. 149 КПК, може застосовуватися передача їх під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників, а до неповнолітніх, які виховуються в дитячій установі, — передача їх під нагляд адміністрації цієї установи. Від батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи в цих випад ках відбирається письмове зобов'язання про забезпечення ними належної поведінки неповнолітнього та його явки до слідчого, прокурора і суду. При цьому зазначені особи попереджаються про характер обвинувачення, пред'явленого неповнолітньому, і про їх відповідальність в разі неявки його до слідчого, прокурора або до суду (ст. 436 КПК).

На відміну від загального порядку виклику обвинуваченого (ст. 134 КПК) неповнолітній викликається до слідчого, прокурора, суду через його батьків або інших законних представників, яким надсилається відповідна повістка (ст. 437 КПК). У ній вказується про обов'язок за конного представника забезпечити явку неповнолітнього. Інший по рядок виклику обвинуваченого, підсудного допускається у випадку, коли це обумовлено обставинами справи. Наприклад, у разі відсутнос ті у неповнолітнього батьків, приводу неповнолітнього (ст. 136 КПК), доцільності негайного допиту або проведення слідчої дії без повідом­лення законного представника, коли є підстави вважати, що його ін-формованість про вчинений злочин може негативно вплинути на не повнолітню особу. У разі, якщо неповнолітній перебуває під вартою, слідчий, прокурор, суд надсилає повістку до адміністрації місця до судового ув'язнення, яка повинна забезпечити доставку неповноліт нього в місце проведення слідчої дії.

Пред'явлення обвинувачення неповнолітньому та його допит про вадяться за загальними правилами, передбаченими статтями 140, 141, 142 і 143 з урахуванням особливостей, передбачених ст. 438 КПК. У разі, коли неповнолітній не досяг шістнадцяти років або якщо не повнолітнього визнано розумово відсталим, при пред'явленні йому обвинувачення та його допиті за розсудом слідчого чи прокурора або за клопотанням захисника можуть бути присутні педагог або лікар, батьки чи інші законні представники неповнолітнього. При пред'явленні обвинувачення або допиті неповнолітнього педагог, лікар, батьки чи інші законні представники вправі ставити обвинуваченому, підсудному запитання і висловлювати свої зауваження, які у свою чергу заносять ся до протоколу. Запитання може бути відведене слідчим, але воно обов'язково повинно бути занесене до протоколу. На сучасному етапі розвитку юридичної науки все більш усталеною є думка про те, що педагог по своїй суті є спеціалістом, оскільки має спеціальні знання у сфері дитячої та юнацької психології.

Якщо неповнолітній брав участь у вчиненні злочину разом з до рослим, у кожному випадку повинна бути з'ясована можливість виді лення справи щодо неповнолітнього в окреме провадження в стадії досудового слідства з додержанням вимог ст. 26 КПК (ст. 439). Метою здійснення судочинства в окремому від дорослих провадженні є інди відуальний підхід до дитини, позбавлення її негативного впливу з боку дорослих співучасників злочину та забезпечення розслідування кри мінальної справи в найкоротший час.

Визнавши зібрані докази достатніми для складання обвинувально го висновку і виконавши вимоги ст. 217 КПК, слідчий зобов'язаний оголосити неповнолітньому обвинуваченому, що слідство в його спра ві закінчено і що він має право на ознайомлення з усіма матеріалами справи. Ознайомлення проводиться за правилами, передбаченими стат тями 218,219, 220, 221 і 222, 440 КПК, з обов'язковою участю захисни ка. На відміну від захисника законний представник може бути присутній при пред'явленні матеріалів справи неповнолітньому лише з дозволу слідчого. При цьому слідчий повинен заздалегідь оповістити законного представника про проведення зазначених процесуальних дій.

Особливості провадження в справах про злочини неповнолітніх у судових стадіях процесу

Ознайомлення з нормами, що регламентують порядок проваджен ня в кримінальних справах про злочини неповнолітніх на стадії по переднього розгляду справи суддею, свідчить, що КПК не передбачає яких-небудь особливостей розгляду справ цієї категорії на зазначеній стадії судочинства. Але всебічний аналіз питань, які вирішуються в цій стадії процесу в справах неповнолітніх, дає підстави зробити ви сновок, що багато з них мають певну специфіку. Це обумовлено необ хідністю вирішувати додаткові завдання в межах єдиної форми судо чинства, керуватися як загальними, так і спеціальними нормами з урахуванням особливостей особистості неповнолітнього та обставин кожної кримінальної справи. Насамперед цю специфіку можливо побачити щодо спеціальних питань, які підлягають вирішенню суд дею у зв'язку з підготовкою справи до судового розгляду, та при за критті кримінальної справи. Окрім обставин, передбачених ст. 6, ч. 1 ст. 7, статтями 7¹, 7², 8, 10, 11¹ КПК, законодавець передбачає можливість закрити кримінальну справу щодо неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, у разі якщо його виправ лення можливе без застосування покарання (ст. 248 КПК України). У цьому випадку неповнолітній звільняється від кримінальної відпо відальності і до нього застосовуються примусові заходи виховного характеру.

Прийняте суддею рішення під час попереднього розгляду справи зумовлює характер подальших дій суду у стадії судового розгляду. Судовий розгляд справ про злочини неповнолітніх відбувається у загальному порядку, з урахуванням певних особливостей, притаманних цій категорії кримінальних справ.

В останні роки з розвитком концепції ювенальної юстиції все час тіше наголошується на доцільності спеціалізації в кримінальних спра вах неповнолітніх слідчих, прокурорів, адвокатів, суддів. Реалізація цього положення на практиці дозволить ефективно вирішувати завдан ня ресоціалізації неповнолітніх у суспільстві, попередження рецидив ної злочинності серед молоді. Головам місцевих та апеляційних судів відповідно до ч. 3 ст. 19 Закону України «Про судоустрій України»¹ рекомендовано запроваджувати спеціалізацію суддів із розгляду справ цієї категорії, а також забезпечувати таких суддів необхідною методич ною літературою, провадити з ними постійні заняття з метою вдоско налення професійного рівня і набуття знань у галузі дитячої та юнаць кої психології.

Гласність судового розгляду як конституційний принцип право суддя поширюється і на провадження в кримінальних справах про злочини неповнолітніх. Однак міжнародні документи, що регулюють провадження в цій категорії справ, визначають як основне право не повнолітнього на конфіденційність (закритість). Кримінально-про цесуальне законодавство України передбачає можливість закритого судового розгляду у кримінальних справах про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку (ч. 2 ст. 20 КПК України). Однак такий порядок судового розгляду допускається лише за розсудом суду і може бути застосований лише щодо неповнолітніх, які не досягли шістнадцяти років.

У судове засідання викликаються батьки або інші законні пред ставники неповнолітнього підсудного (ст. 441 КПК). Законний пред ставник підсудного має право заявляти відводи і клопотання, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів. Зазначені права роз'яснюють законному представникові підсудного у підготовчій частині судового засідання. У виняткових випадках, коли участь законного представни ка в судовому засіданні може завдати шкоди інтересам неповнолітньо го підсудного, суд вправі своєю мотивованою ухвалою обмежити участь законного представника в тій чи іншій частині судового засі дання або усунути його від участі в судовому розгляді і допустити замість нього іншого законного представника. На практиці виняткови ми визнаються випадки, коли законний представник є недієздатним; вчиняє дії, які можуть призвести до несприятливих наслідків для не повнолітнього (наприклад, зловживання своїми обов'язками, здійснен ня психологічного тиску на дитину з метою зміни нею показань тощо), вчиняє проти дитини протиправні дії; є співучасником у вчиненні зло чину; дії законного представника стали причиною або умовою вчинен ня неповнолітнім злочину.

У судове засідання можуть бути викликані також представники служби у справах неповнолітніх та міліції у справах неповнолітніх, які діють відповідно до Закону України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» (ст. 442 КПК). Представник відповідних органів у судовому засіданні вправі заявляти клопотання, ставити запитання підсудному, його законним представ никам, потерпілому, свідкам, експертові і спеціалістові, висловлювати думку з приводу найбільш доцільної форми перевиховання підсудного, у необхідних випадках може бути допитаний як свідок.

Стаття 443 КПК звертає увагу суддів на доцільність участі в судо вому розгляді представників підприємств, установ чи організацій, де навчався чи працював неповнолітній, а також громадських організацій за місцем роботи батьків, опікунів або піклувальників, участь яких є однією з важливих форм профілактично-виховного впливу на неповно літніх, які вчинили злочин. Представники зазначених організацій ма ють право бути присутніми в залі судового засідання і з дозволу суду дають пояснення. У необхідних випадках вони можуть бути допитані як свідки (ч. 2 ст. 443 КПК).

Враховуючи вікові та психологічні особливості неповнолітнього, суд, вислухавши думку захисника і законного представника підсудно го та прокурора, вправі своєю ухвалою видалити неповнолітнього із залу судового засідання на час дослідження обставин, що можуть не гативно вплинути на нього. Під обставинами, що можуть негативно вплинути на неповнолітнього, слід розуміти: дані, що свідчать про антигромадську поведінку батьків, вчителів; про злочинну діяльність, пов'язану з проявом жорстокості, садизму, приниження людської гід ності; відомості про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі; дані, що свідчать про фізичну або психічну неповноцінність неповнолітнього, отримані в результаті проведення експертизи, і які можуть зачіпати його самолюбство тощо. Якщо обставини, які дослі джувалися у відсутності неповнолітнього підсудного, пов'язані з його обвинуваченням, головуючий повідомляє про них підсудного після повернення його до залу судового засідання. Ухвала про видалення неповнолітнього підсудного із залу судового засідання виноситься судом у нарадчій кімнаті.

При призначенні покарання неповнолітньому суди повинні суворо дотримуватися принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, маючи на увазі, що метою покарання є його виправлення, виховання та соціальна реабілітація. Від правильного ви бору судом виду та міри відповідальності особи, яка не досягла вісімнад цяти років, багато в чому залежить, чи виправиться вона і стане повно правним членом суспільства або, навпаки, стане на шлях вчинення нових правопорушень. У зв'язку з цим кримінальна політика держави перед бачає певні особливості застосування до неповнолітнього кримінального покарання, зокрема: а) передбачена законодавча заборона на застосування окремих видів покарань (обмеження волі, довічне позбавлення волі тощо) або обмеження в їх застосуванні (наприклад, позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості); б) наявні особливості застосування деяких видів покарань (на приклад, штрафу) та призначення кримінального покарання.

При призначенні неповнолітньому покарання, крім передбачених у статтях 65-67 КК обставин, суди відповідно до ч. 1 ст. 103 КК мають враховувати також умови його життя та виховання, вплив на нього до рослих, рівень розвитку та інші особливості його особи. Зокрема, необ хідно встановити: вплив на неповнолітнього сімейних обставин (від сутність чи наявність батьків або осіб, що їх замінюють; ставлення до них неповнолітнього; характер впливу, що здійснюють батьки на ди тину; матеріальне становище в сім'ї та рівень забезпеченості неповно літнього тощо); морально-психологічний клімат у колективі, де на вчається або працює неповнолітній (рівень успішності і стан поведін ки, ставлення до неповнолітнього однолітків, характеристику дорослих, з якими спілкується дитина, їх авторитетність); рівень розвитку не повнолітнього (фізичний, інтелектуальний, вольовий, емоційний, стан здоров'я); поведінку неповнолітнього до вчиненого ним злочину, на явність і ефективність різних заходів впливу, якщо вони застосовува лися до нього; поведінку неповнолітнього після вчинення ним злочину (ставлення до наслідків скоєного, ставлення до потерпілого, поведінку під час провадження в кримінальній справі тощо).

При постановленні вироку, крім питань, зазначених у ст. 324 КПК, суд зобов'язаний у разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням чи застосування до нього покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, обговорити питання про необхідність призначення неповнолітньому громадського вихователя. Положення про громадських вихователів неповнолітніх затверджене Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 284-VII від 26 серпня 1967 року¹.

Поряд із функціонуванням інституту громадських вихователів від повідно до Закону України від 24 січня 1995 року «Про органи і служ би у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» затверджено Положення про судових вихователів (Наказ № 478/63/7/5 від 15 листопада 1995 року «Про затвердження Положення про судових вихователів», затверджений Верховним Судом України, Міністерством юстиції України, Міністерством освіти України)². Інститут судових вихователів створюється при судах для здійснення комплексу заходів по виконанню судових рішень щодо неповнолітніх, їх батьків (усино вителів), опікунів (піклувальників). Основними завданнями судових вихователів є: участь у виконанні судових рішень, усунення причин і умов, що сприяли скоєнню протиправних дій неповнолітнім, профілак тика правопорушень, виховання належної правової культури, виховання неповнолітніх шляхом формування свідомого ставлення до чинного за конодавства, надання батькам (усиновителям) або опікунам (піклуваль­никам) допомоги у вихованні дітей. На жаль, інститут судових та гро мадських вихователів не знайшов свого втілення на практиці. Лише в останні роки з'явилися пілотні проекти, спрямовані на впровадження відповідних механізмів у правову систему України. Здається, що на етапі розробки концепції ювенальної юстиції саме діяльність соціальних працівників дозволить підвищити ефективність заходів, спрямованих на ресоціалізацію неповнолітніх правопорушників.

Враховуючи, що риси характеру і навички поведінки у неповно літніх, які вчинили злочин, ще не набули сталості, відносно багатьох з них доцільно застосувати виховні заходи та підвищити соціальний контроль. З огляду на це, законодавець передбачив додаткову порівня но із дорослими можливість звільнення неповнолітнього від кримі нальної відповідальності або покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру (статті 97, 105 КК). Метою застосування таких заходів є забезпечення інтересів неповнолітнього, які полягають в одержанні не тільки належного виховання, а й освіти, лікування, соціальної, психологічної допомоги, захисту від жорстокого поводження, насильства та експлуатації, а також у наявності можливості адаптува­тися до реалій суспільного життя, підвищити загальноосвітній і куль турний рівень, набути професії та працевлаштуватися. Неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звіль нений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент поста-новлення вироку не потребує застосування покарання (ст. 105 КК).

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 2 «Про практику розгляду судами справ про застосування при мусових заходів виховного характеру»¹ наголошує на необхідності в кожному випадку вирішення питання про відповідальність непов нолітнього за злочин невеликої або середньої тяжкості обговорити можливість застосування до нього примусових заходів виховного ха рактеру замість кримінального покарання. Відповідно до ст. 105 КК суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи виховного характеру: застереження; обмеження дозвілля і встановлення особли­вих вимог до поведінки неповнолітнього; передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічно го або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків; направлення неповно літнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і під літків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. При виборі примусового заходу суд має враховувати характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, особу винного (його вік, умови життя і виховання, стан здоров'я, поведінку тощо).

Коли суд при розгляді кримінальної справи, що надійшла з обви нувальним висновком, дійде висновку про можливість виправлення неповнолітнього, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжко сті, він виносить ухвалу, а суддя — постанову про закриття криміналь ної справи і вирішує питання про застосування до неповнолітнього одного з примусових заходів виховного характеру, передбачених ч. 2 ст. 105 КК.

Розгляд цих справ провадиться у відкритому судовому засіданні з обов'язковою участю прокурора і захисника. При цьому заслуховується пояснення неповнолітнього, його законного представника, переві ряються докази, які доводять або спростовують вчинення даною осо бою суспільно небезпечного діяння, а також перевіряються інші об ставини, які мають істотне значення для вирішення питання про за стосування примусових заходів виховного характеру. Після закінчення судової перевірки справи свої думки висловлюють прокурор, потім захисник (ст. 447 КПК).

На ухвалу, постанову, винесену судом у порядку, передбаченому статтями 447 і 448 КПК, може бути подано апеляційну скаргу або вне сено апеляційне подання прокурора у загальному порядку. Апеляцію мають право подати законний представник, захисник неповнолітнього та сам неповнолітній, щодо якого застосовано примусовий захід ви ховного характеру, — у частині, що стосується інтересів неповноліт нього; прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висно вок, — у межах обвинувачення, що підтримував прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції; потерпілий і його представник — у частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції.

Цивільний позивач та його представник такого права не мають, оскільки цивільний позов у таких справах залишається без розгляду і має розглядатися в порядку цивільного судочинства.

№89 Провадження у справах приватного обвинувачення: поняття, особливості порушення, судового розгляду.

Справи про умисне нанесення тяжкого тілесного ушкодження або побоїв без обтяжуючих обставин, а також самоправство щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам окремих громадян, порушуються за скаргою потерпілого, якому і належить право підтри-мувати обвинувачення (ст. 27 КПКУ). Це справи приватного обвинувачення. В них дізнання і досудове слідство не провадяться. Вони підлягають закриттю за примиренням сторін до видалення суду для постановления вироку. Справи про згвалтування без обтяжуючих обставин порушуються не інакше як за скаргою потерпілої, але не закриваються за примиренням. Якщо справа про будь-який із зазначених злочинів має особливе громадське значення, а також, коли потерпілий через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи з інших причин не може захистити свої інтереси, прокурор порушує справу і за відсутності його скарги.

Справа, порушена прокурором, направляється для провадження дізнання чи досудового слідства, а після його закінчення розглядається судом у загальному порядку. Така справа в разі примирення сторін закриттю не підлягає. Прокурор може в будь-який момент вступити в справу, порушену суддею за скаргою потерпілого, і підтримуватиобвинувачення в суді, коли цього вимагає охорона державних або громадських інтересів чи прав громадян. Вступ прокурора в справу не позбавляє потерпілого його прав, але справа в цих випадках за примиренням сторін закриттю не підлягає. Такі справи називаються справами приватно-публічного обвинувачення. Суддя, одержавши від потерпілого скаргу з проханням порушити справу, приймає одне із таких рішень (ст. 251 КПКУ): 1) залишає скаргу без розгляду, якщо вона не відповідає вимогам, та повертає її особі, яка подала скаргу; 2) відмовляє в порушенні кримінальної справи або надсилає її за належністю прокурору; 3) порушує кримінальну справу і призначає її до розгляду.

На постанову про відмову в порушенні кримінальної справи протягом семи діб з дня її винесення особа, яка подала скаргу, має право подати апеляцію до апеляційногосуду. Підсудному не пізніше як за три доби до дня слухання справи повинні бути вручені копія скарги потерпілого, копія постанови судді про порушення кримінальноїсправи та повістка про виклик його в судове засідання. Зустрічні обвинуваченняможуть бути об'єднані в одну справу. Судовий розгляд по даній категорії справ відбувається в загальному порядку, однак замість обвинувального висновку оголошується скарга потерпілого.

№90 Поняття та напрями взаємодії установ юстиції держав у кримінальному судочинстві. Правове регулювання міжнародного співробітництва у кримінальному судочинстві.

Поняття міжнародної правової допомоги в кримінальних справах

У дослідженнях, присвячених проблемі міжнародного співробітни цтва у сфері боротьби зі злочинністю, наводяться різні доктринальні визначення міжнародної правової допомоги у кримінальних справах.

Наукові уявлення про обсяг і зміст поняття «міжнародна правова допомога у кримінальних справах» змінювалися з розвитком міжна родного кримінального і кримінально-процесуального права і концеп ції співвідношення національної і міжнародної правових систем. Існує думка, що за допомогою договорів держава може сама визначити роз мір і умови судової допомоги, що надається нею, може розширити її чи звузити, залежно від контрагентів і обставин. На ранніх етапах становлення інституту міжнародної правової допомоги зазначалися такі її головні характеристики: порядок здійснення державами караль ної влади всередині країни, визначений територіальними законами, становить позитивну підставу міжнародної правової допомоги, тому що остання передбачає існування нормального порядку кримінального правосуддя в державі і без нього неможлива; умови і розміри взаємної правової допомоги, що надається державами одна одній у сфері кримі нального правосуддя, можуть бути найкраще визначені міжнародними угодами. Угоди держав доповнюють і змінюють територіальний порядок здійснення каральної влади відповідно до цілей, що ставлять собі дер жави в розглядуваній сфері міжнародного управління.

Звідси можна зробити висновок про те, що для міжнародної право вої допомоги в період становлення її як правового інституту були ха рактерні такі сутнісні ознаки, що не втратили свого значення і на су часному етапі міжнародного співробітництва в даній сфері: обсяг і умови її надання визначалися відповідним міжнародним договором; взаємні права та обов'язки держав також регламентувалися міжна родним договором; дії, що були актом міжнародної правової допомо ги, здійснювалися на підставі внутрішнього законодавства держав-учасниць договору; порядок їх здійснення, встановлений внутрішнім законом, міг бути змінений відповідним міжнародним договором.

У сучасному міжнародному праві поняття «міжнародна правова допомога у кримінальних справах» є предметом правового регулюван ня ряду двосторонніх і багатосторонніх договорів у даній сфері. Вод ночас слід зазначити, що договори не містять його дефініції, а лише визначають обсяг наданої міжнародної правової допомоги.

У літературі можна знайти різні точки зору щодо поняття і харак теру міжнародної правової допомоги. В узагальненому вигляді суть їх зводиться до такого — під міжнародною правовою допомогою пропо нують розуміти: здійснення певних дій на прохання запитуючої сто рони, виконання яких необхідне для розслідування, розгляду в суді кримінальної справи чи для виконання призначеного у справі покаран ня в іншій договірній країні; допомогу, що надається органам певної держави при розгляді конкретної кримінальної справи органами іншої держави; систему процесуальних, організаційно-правових заходів, механізмів, принципів, способів, методів, інститутів, сукупності та/або самостійності всього того, що застосовується в ході реалізації як між народного, так і національного права держав з метою вирішення на міжнародному рівні справ, пов'язаних із суспільно небезпечними ді яннями, та будь-яких інших дій, що стосуються цих справ, при одно часному застосуванні і посиланні на норми національного, внутріш ньодержавного законодавства України та держави або держав, з якими Україна перебуває у відносинах правового співробітництва в кримі нальних справах та міжнародного права, на підставі домовленості або взаємності; підготовку, передачу до іноземних правоохоронних і судо вих органів, а також виконання на їх прохання звернень (клопотань, доручень, запитів) про: проведення процесуальних дій (виконання слідчих дій, вручення документів, передачу предметів, надання доку ментів та виконання інших процесуальних дій); екстрадицію осіб, які підозрюються (обвинувачуються) у вчиненні злочинів; передачу або прийняття кримінального переслідування; відносини взаємного спів робітництва між державами в галузі кримінального судочинства, які полягають у виконанні на підставі міжнародних угод та національного законодавства певних дій, необхідних для здійснення іноземною державою правосуддя в конкретній справі; діяльність компетентних дер жавних органів щодо виконання судових та слідчих доручень органів іншої держави про провадження на території запитуваної держави процесуальних дій та оперативно-розшукових заходів для отримання доказів у кримінальній справі.

Аналіз точок зору з питання сутності і поняття міжнародної правової допомоги у кримінальних справах, а також відповідних двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів у цій сфері міжнародного спів робітництва дозволяє виділити її характерні ознаки.

Правовою основою цього виду співробітництва є міжнародний договір чи взаємність, підтверджена відповідними документами. При цьому термін «міжнародний договір» розуміють як родовий стосовно групи міжнародно-правових актів, що можуть мати різне найменуван ня. Відповідно до п. 1 п. п. а) Віденської конвенції про право міжна родних договорів 1969 року «договір» означає міжнародну угоду, яка укладена між державами в письмовій формі і регулюється міжнарод ним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох чи в декількох зв'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування».

Правовою підставою міжнародної правової допомоги у криміналь них справах є слідче чи судове доручення компетентного органу за питуючої держави.

Міжнародна правова допомога у кримінальних справах характери зується специфічним суб'єктним складом — компетентні органи дер жав, що співробітничають; специфічним фактичним складом — про вадження на території запитуваної держави процесуальних чи оперативно-розшукових дій¹; специфічною метою — сприяння здій сненню правосуддя у кримінальній справі в іноземній державі шляхом збирання і надання доказів, виконання процесуальних рішень, забез печення відшкодування збитку, заподіяного злочином, і законних інте ресів учасників кримінального процесу.

У сучасних умовах боротьби зі злочинністю і здійснення право суддя у кримінальних справах особливо актуальною стає проблема забезпечення реалізації суб'єктами кримінально-процесуальної діяль ності покладених на них функцій, тобто створення розвинутої системи кримінально-процесуальних гарантій, під якими розуміють сукупність установлених законом правових норм, що забезпечують законний і обґрунтований розгляд кожної кримінальної справи і виконання інших завдань кримінального судочинства.

Найважливішою рисою правосуддя є наявність розвинутої про цесуальної форми як гарантії законності прав учасників процесу, по казника зрілості демократії. Звідси випливає, що розвиненість про цесуальної форми є і гарантією досягнення органами, що здійснюють провадження у кримінальній справі, покладених на них завдань, оскіль ки забезпечує їм можливість своєчасного прийняття процесуальних рішень, здійснення необхідних і доцільних заходів, нарешті, певну мобільність при провадженні у кримінальній справі. Тому видається, що на сучасному етапі розвитку суспільства, в умовах інтернаціоналі зації всіх сфер суспільного життя, і як наслідок — інтернаціоналізації злочинності, поширення її типових закономірностей, тенденцій і форм на інші країни і регіони, міжнародна правова допомога у кримінальних справах, її належна правова регламентація в національному законі як одна з найважливіших умов ефективного міжнародного співробітни цтва у сфері боротьби зі злочинністю набуває значення гарантії здій снення правосуддя, оскільки забезпечує можливість одержання доказів у кримінальній справі, виконання прийнятих процесуальних рішень, відшкодування заподіяного злочином збитку, притягнення до кримі нальної відповідальності винуватих у вчиненні злочину осіб, вирішен ня інших завдань кримінального судочинства.

Виходячи з викладеного, міжнародною правовою допомогою у кримінальних справах, на наш погляд, є передбачена міжнародними договорами або заснована на умовах взаємності діяльність компетент них органів запитуваної держави з провадження на її території про цесуальних дій (а у випадках, прямо передбачених міжнародним до говором, і оперативно-розшукових заходів) у зв'язку з виконанням слідчих чи судових доручень компетентних органів запитуючої держа ви з метою надання сприяння в розслідуванні і розгляді кримінальної справи шляхом збирання і надання доказів, виконання процесуальних рішень, забезпечення відшкодування збитку, заподіяного злочином, а також прав і законних інтересів учасників кримінального судочинства, здійснювана незалежно від територіальних меж, особливостей націо нального законодавства і правозастосовної практики держав, що спів­робітничають.

Види міжнародної правової допомоги в кримінальних справах

Більшість міжнародних договорів про надання міжнародної правової допомоги в кримінальних справах окремою статтею передбачають обсяг процесуальних дій, які можуть бути виконані як акт правової допомоги. Остання може включати здійснення таких традиційних заходів, як про вадження обшуків, виїмок, оглядів, вилучення та передачу речових до казів, проведення експертиз, вручення документів, допит свідків, обви нувачених, експертів та інших осіб, надання відомостей про судимість особи та про обвинувальні висновки щодо неї, складання та пересилку документів, порушення кримінального переслідування, розшук та ви дачу осіб, які вчинили злочини, визнання та виконання вироків тощо.

Крім того, деякі договори регламентують й інші види міжнародної правової допомоги, які з урахуванням потреб правозастосовної прак тики у сфері боротьби із сучасними формами злочинності дозволяють здійснювати ефективне співробітництво. Так, наприклад, Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності передбачає можливість здійснення заходів, спрямованих на виявлення доходів, власності для розкриття злочину, ідентифікацію осіб або об'єктів, ви користання засобів відеозв'язку для отримання доказової інформації та інших спеціальних методів розслідування, таких як електронне та інші форми спостереження, а також здійснення агентурних операцій на території запитуваної держави з метою ефективної боротьби проти організованої злочинності (статті 18, 19). Статтями 19-21 Конвенції про кіберзлочинність, що ратифікована Україною у 2005 році, перед бачається процесуальні дії з перехоплення даних змісту інформації, збирання даних про рух інформації у реальному масштабі часу та об шук і арешт комп'ютерних даних, які зберігаються.

Окремі договори, регламентуючи обсяг можливої міжнародної правової допомоги, передбачають також здійснення заходів, пов'язаних з арештом та конфіскацією майна, реституцією і стягненням штрафів (ст. 1 Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу в кримінальних справах; ст. 1 Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про взаємну право ву допомогу в кримінальних справах).

Нові види міжнародної правової допомоги передбачені і новою редакцією Конвенції про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних та кримінальних справ, підписаної в Кишиневі в 2002 році, але ще не ратифікованої (далі — Кишинівська конвенція), ст. 6 якої закріплює можливість пред'явлення для впізнання, у тому числі з використанням відеозв'язку, відеозапису та інших технічних засобів, здійснення оперативно-розшукових заходів у рамках кримі нальної справи, що розслідується.

Деякі договори України останніх років містять також статті щодо надання допомоги у проведенні заходів конфіскації. Стаття 23 Кримі нальної конвенції про боротьбу з корупцією, що ратифікована Україною у 2006 році, присвячена заходам із сприяння збиранню доказів та кон фіскації доходів. Аналогічні положення містяться і у двосторонніх міжнародних договорах, укладених з Україною. Так, наприклад, ст. 17 Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про вза ємну правову допомогу у кримінальних справах, ст. 17 Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про взаємну право ву допомогу у кримінальних справах передбачають, що Сторони до помагають одна одній в межах їх чинного законодавства під час проведення заходів з конфіскації доходів та знарядь злочинів, від шкодування збитків потерпілим від злочину та стягнення штрафів, накладених як покарання в кримінальних справах. Така допомога може включати дії з ідентифікації, вистеження, замороження та на кладення арешту на засоби та доходи, отримані від злочинної діяль ності, чи власність, вартість якої відповідає таким доходам, а так само відповідні знаряддя в процесі подальшого провадження у справі.

У кожному конкретному випадку при підписанні договору держави-учасниці самостійно визначають обсяг необхідної правової допомоги та форми (або види) співробітництва.

Генезис інституту міжнародної правової допомоги у кримінальних справах свідчить, що його сучасне нормативне врегулювання в між народному праві є результатом консолідації зусиль різних держав щодо боротьби зі злочинністю, усвідомлення на міжнародному рівні ступе ня небезпечності цього соціального явища і необхідності вжиття адек ватних заходів щодо протидії йому.

Відповідно до сучасної міжнародно-правової регламентації обсягу правової допомоги в кримінальних справах в юридичній літературі існують різні класифікації її видів. Перш ніж зупинитися на їх аналізі, зазначимо, що під формою (або видом) міжнародної правової допо моги в літературі запропоновано розуміти окреме завдання по встановленню істини та ухваленню законного рішення по справі, яка постав лена компетентним органом запитуючої держави і вирішується за допомогою виконання компетентним органом запитуваної держави окремих процесуальних або оперативно-розшукових заходів на під ставі власного законодавства з можливим урахуванням специфіки за конодавства іншої сторони.

Поняття міжнародної правової допомоги в кримінальних справах є родовим щодо поняття окремих її видів, тому здається, що, визна чаючи останні, слід виходити зі співвідношення загального та окремо го; тобто якщо під міжнародною правовою допомогою ми розуміємо діяльність компетентних органів запитуваної держави щодо виконання слідчих або судових доручень компетентних органів запитуючої дер жави, то під її видами, на наш погляд, слід розуміти окремі напрямки цієї діяльності, які здійснюються з метою отримання доказів, забез печення виконання процесуальних рішень, відшкодування шкоди, за подіяної злочином. Виділяють такі види міжнародної правової допо моги у кримінальних справах: провадження процесуально-слідчих дій (виконання і направлення окремих доручень, вручення документів, обмін інформацією, у тому числі і законодавчою); видача правопоруш ників; кримінальне переслідування; передача предметів; передача за суджених іноземними судами до країни їхнього громадянства.

Міжнародна правова допомога в кримінальних справах складаєть ся з: виконання доручень про проведення окремих слідчих дій (допити, огляди, провадження експертиз, вручення документів та інше); надан ня інформації про право; передачі компетенції по розслідуванню та розгляду кримінальних справ від установи однієї держави відповідній установі іншої держави; видачі злочинців; правової допомоги у зв'язку з визнанням та виконанням вироків іноземних судів.

Виділяючи традиційні форми співробітництва при розслідуванні злочинів (провадження окремих слідчих і процесуальних дій, видача правопорушників (екстрадиція), здійснення кримінального пересліду вання, передача предметів, (надання документів)), звертаємо увагу на відсутність нормативного регулювання співробітництва правоохорон них органів щодо відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної зло чином, забезпечення можливої конфіскації майна, реалізації функцій цивільного позову в кримінальній справі.

Пріоритетне значення при визначенні характеру міжнародної пра вової допомоги має надаватися характеристиці змісту діяльності державних компетентних органів та меті, яка обумовлює необхідність міждержавного співробітництва, — сприяння іноземній державі в здійсненні кримінального судочинства. Враховуючи це, підтримуємо традиційну точку зору щодо розгляду видачі та передачі кримінального переслідування як видів міжнародної правової допомоги в кримінальних справах. Чинні нормативно-правові акти України також виходять з цьо го. Так, згідно з п. 1.2 Інструкції про порядок підготовки, передачі та виконання органами прокуратури України звернень про правову допо могу у кримінальних справах правова допомога у широкому розумінні означає підготовку, передачу до іноземних правоохоронних органів і судових установ, а також виконання на їх прохання звернень (клопотань, доручень, запитів) про: проведення процесуальних дій (виконання слід чих дій, вручення документів, передачу предметів, надання документів та виконання інших процесуальних заходів); екстрадицію осіб; переда чу кримінального переслідування (затверджено наказом Генерального прокурора України № 8/1 від 28 жовтня 2002 року).

Типовим договором про взаємну допомогу, прийнятим Резолюцією 45/117 Генеральної асамблеї ООН 14 грудня 1990 року передбачені такі її види: отримання показань свідків і заяв від окремих осіб; сприяння у наданні затриманих або інших осіб для дачі показань свідків або наданні допомоги у провадженні розслідування; надання судових до кументів; проведення розшуків і арештів майна; обстеження об'єктів і ділянок місцевості; надання інформації і речових доказів; надання оригіналів або завірених копій відповідних документів і матеріалів, у тому числі банківських, фінансових, юридичних і ділових документів. У Посібнику з Типового договору про взаємну допомогу зазначено, що з включеного до нього переліку «сторонам слід вибрати види до помоги, що вимагаються, а також додати будь-які інші заходи, які бу дуть визнані необхідними Договірними Сторонами. Деякі ж країни можуть віддати перевагу включенню положення, укладеного в загаль них формулюваннях за прикладом п. 1 ст. 1», тобто визначити лише сферу дії договору, а питання щодо конкретних видів правової допо моги вирішувати в кожному конкретному випадку, керуючись обста винами кримінальної справи. Проте важливою умовою є відповідність запитуваних процесуальних дій національному процесуальному за конодавству.

Узагальнення практики надання міжнародної правової допомоги органами прокуратури України на стадії досудового розслідування кримінальних справ дозволяє стверджувати, що найчастіше надається (запитується) допомога саме у вигляді виконання процесуальних дій (виклику свідків, потерпілих для допиту та участі в інших слідчих діях, передачі предметів та документів тощо).

Враховуючи потреби правозастосовної практики, Кишинівська конвенція передбачає можливість проведення експертиз у науково-дослідних та інших компетентних установах Договірних Сторін (ст. 10). При організації та проведенні таких експертиз установи юс тиції Договірних Сторін керуються внутрішнім законодавством. Ви сновки експертів, які надані запитуваною стороною відповідно до її законодавства, мають таку ж юридичну силу і в запитуючій стороні і приймаються її установами юстиції без будь-якого спеціального по свідчення. Надання можливості проведення експертного дослідження по кримінальній справі в установі іноземної держави є досить виправ даним кроком і відповідає потребам практики боротьби зі злочинністю. Проте встановлення цієї процедури виключно на рівні міжнародного договору є недостатнім; відповідних змін потребує національне зако нодавство, в якому слід передбачити не лише саму можливість про ведення експертизи в іноземній державі, а й підстави звернення за отриманням даного виду міжнародної правової допомоги, а також необхідність попереднього проведення всього комплексу процесуаль них і слідчих дій на території України, пов'язаних із виїмкою, оглядом, пред'явленням для впізнання тих предметів і документів, які будуть об'єктом експертного дослідження. Розглядаючи питання про можли вість призначення проведення експертизи іноземцями, слід мати на увазі, що при цьому необхідно виходити з реальної об'єктивної необ хідності, а не бажань тих чи інших осіб або уявлень про те, що іно земний експерт професійніший за вітчизняного.

Видами міжнародної правової допомоги є видача правопорушників (екстрадиція) та передача засуджених осіб. Загальні підстави та умови видачі правопорушників (екстрадиція) та передачі засуджених осіб визначені Європейською конвенцією про видачу правопорушників (ратифікована Україною у 1998 році) та Конвенцією про передачу за суджених осіб (ратифікована Україною у 1995 році). Втім конкретиза ція наведених підстав та умов видачі правопорушників (екстрадиції) та передачі засуджених осіб, а так само і деталізація процедури здій снення перелічених видів міжнародної правової допомоги міститься у відповідних двосторонніх міжнародних договорах, укладених з Україною або у конвенціях по боротьбі з окремими видами злочинів, що мають міжнародний характер. Наприклад, у 2005 році законом Украї ни ратифіковано Договір між Україною та Корейською Народно-Демократичною Республікою про передачу осіб, засуджених до по збавлення волі, для відбування покарання. Однак у конвенціях по бо ротьбі з окремими видами злочинів, що мають міжнародний характер, встановлюється пріоритет їх положень щодо екстрадиції або передачі засуджених осіб перед положеннями будь-яких інших міжнародних договорів. Так, Міжнародною конвенцією про боротьбу з актами ядер ного тероризму (ратифікована Україною у 2006 році) встановлено, що положення всіх договорів і домовленостей про видачу між державами-учасницями у зв'язку з актами ядерного тероризму вважаються зміне ними у відносинах між державами-учасницями настільки, наскільки вони не сумісні із цією Конвенцією (ст. 13).

Окремі питання, пов'язані з екстрадицією, вирішуються у постано ві Пленуму Верховного Суду України від 8 жовтня 2004 року № 16. У пункті 1 даної постанови наголошується, що, вирішуючи питання стосовно того, чи підлягає розгляду в судовому порядку те чи інше пи тання, пов'язане з видачею осіб іншим державам, суди мають виходити з відповідних положень Основного Закону України, іншого національ ного законодавства, у тому числі Європейської конвенції про видачу правопорушників чи інших міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або договорів колишнього СРСР, які застосовуються Україною в порядку правонас-тупництва відповідно до Закону України «Про право наступництво Укра їни». При цьому судам слід з'ясовувати, чи укладено між Україною та державою, що надіслала запит, відповідний договір, і який саме порядок вирішення питань, пов'язаних з екстрадицією, у ньому передбачено.

Слід також пам'ятати, що відповідно до ч. 3 ст. 25 Конституції громадянин України не може бути виданий іншій державі.

Проте в цілому реалізація положень міжнародних договорів, що встановлюють нові види міжнародної правової допомоги, без їх на лежної національно-правової імплементації в процесуальне законодав ство України здається практично неможливою. Вона потребує форму вання достатнього правового забезпечення в національному кримі нально-процесуальному законодавстві, а саме — правової регламен тації сутності, порядку, умов здійснення нових процесуальних дій, гарантій забезпечення прав осіб, які беруть у них участь. Це має виняткове значення для вирішення проблеми подальшого використання фактичних даних, отриманих у результаті зазначених дій, як доказів по кримінальній справі.

 Організаційні форми співробітництва у галузі міжнародної правової допомоги в кримінальних справах

Співробітництво щодо надання/отримання міжнародної правової допомоги в кримінальних справах здійснюється в різних організаційно-правових та процесуальних формах. Вони регламентуються міжнарод ними договорами, міжвідомчими угодами та нормами національного законодавства (в Україні чинним КПК не регламентуються).

Аналіз існуючих форм співробітництва державних правоохоронних органів та таких, що передбачені перспективними міжнародними до говорами, має важливе значення не лише в аспекті з'ясування особли востей провадження діяльності в порядку надання міжнародної право вої допомоги в кримінальних справах, а й щодо вирішення питання допустимості отриманих доказів.

Під організаційно-правовими формами співробітництва у галузі міжнародної правової допомоги в кримінальних справах слід розуміти передбачені міжнародними договорами організаційні форми співробіт ництва компетентних органів держав-учасниць договору щодо прова дження в порядку надання міжнародної правової допомоги окремих процесуальних дій або спільного розслідування кримінальної справи.

Аналіз нових та перспективних міжнародних договорів дозволяє констатувати наявність тенденції до розширення організаційно-правових форм даного напрямку співробітництва — вони передбачають принципо во нові форми, такі як провадження спільних розслідувань, створення спільних слідчих та слідчо-оперативних груп (ст. 19 Конвенції ООН про ти транснаціональної організованої злочинності (2000 рік), ст. 63 Киши нівської конвенції від 7 жовтня 2002 року, ст. 20 Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у криміналь них справах (Страсбург, 8 листопада 2001 року)).

Ці міжнародні договори є правовою підставою їх застосування на території України, а звідси — і здійснення співробітництва у зазна чених організаційно-правових формах.

Деякі чинні міжвідомчі угоди про правову допомогу у криміналь них справах передбачають можливість спільного проведення на тери торії Договірних Сторін слідчих дій (Договір між МВС України та МВС Республіки Білорусь), створення спільних слідчих груп для розсліду вання злочинів, що мають міждержавний характер, таких як організо вана злочинність, наркобізнес, тероризм тощо (ст. 2 Угоди про правову допомогу і співробітництво між Генеральною прокуратурою України і Прокуратурою Республіки Молдова, ст. 2 Угоди між Генеральною прокуратурою України і Генеральною прокуратурою Киргизької Рес публіки).

Стаття 2 Угоди між Генеральною прокуратурою України і Генераль ною прокуратурою Киргизької Республіки передбачає також можли вість виконання представниками однієї сторони всіх процесуальних дій по справах, що перебувають у них у провадженні, на території держави іншої сторони відповідно до чинного законодавства при одер жанні згоди компетентного органу запитуваної держави.

Враховуючи відсутність відповідних положень у чинних міжнарод них договорах України і КПК, слід висловити певні сумніви щодо легітимності наведених форм співробітництва в умовах їх сучасної правової регламентації.

Відповідають чинним міжнародним договорам України інші перед бачені відомчими угодами організаційно-правові форми: координація заходів, здійснюваних під час розслідування злочинів, що мають між державний характер (організована злочинність, наркобізнес, тероризм тощо), керівниками відомств сторін або уповноваженими особами (ст. 2 Угоди про правову допомогу і співробітництво між Генеральною про куратурою України і Прокуратурою Азербайджанської Республіки, ст. 2 Угоди між Генеральною прокуратурою України і Прокуратурою Республіки Грузія); надання права працівникам правоохоронних орга нів сторін бути присутніми при проведенні слідчих дій, що виконує запитувана сторона за дорученням запитуючої сторони (ст. 2 Угоди між Генеральною прокуратурою України та Прокуратурою Республіки Білорусь, ст. 2 Угоди між Генеральною прокуратурою України і Гене ральною прокуратурою Російської Федерації), а також брати в них участь (ст. 2 Угоди між Генеральною прокуратурою України і Проку ратурою Азербайджанської Республіки).

Закон України «Про міжнародні договори України» передбачає, що міжнародні договори України укладаються міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, державними органами — від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, дер жавних органів. Міжвідомчими є міжнародні договори України з пи тань, віднесених до відання міністерств та інших центральних органів виконавчої влади (ст. 3).

Встановлення організаційних форм співробітництва при прова дженні у кримінальній справі є виключною компетенцією законодавця, оскільки йдеться про порядок провадження у кримінальній справі, суб'єктів, компетентних здійснювати ті чи інші процесуальні дії, їх процесуальну компетенцію.

За загальним правилом, закріпленим у багатьох міжнародних до говорах, запитувані процесуальні дії здійснюються за законом держа ви, яка виконує запит. Проте чинний КПК не передбачає можливості створення спільних слідчих груп за участю іноземних представників, проведення ними на території України процесуальних дій. Норматив но не врегульовано також і питання щодо статусу й участі іноземних представників при провадженні окремих слідчих дій на території України.

Більшість чинних міжнародних договорів України передбачають лише можливість присутності представників запитуючої сторони при виконанні процесуальних дій, пов'язаних з наданням правової допо моги (ст. 77 Договору між Україною та Республікою Польща, ст. 63 Договору між Україною та Литовською Республікою, ст. 68 Договору між Україною та Латвійською Республікою, ст. 43 Договору між Укра їною та Монголією про взаємну правову допомогу у кримінальних справах тощо). Деякі договори надають цим представникам також можливість ставити запитання особі, яка дає показання чи пред'являє докази (ст. 8 Договору між Україною та Сполученими Штатами Аме рики про взаємну правову допомогу у кримінальних справах).

Загальною умовою допуску до присутності при провадженні про цесуальних дій представників запитуючої сторони є згода на це ком петентних органів запитуваної сторони, яка надається на підставі відповідного міжнародного договору. Окремо зазначимо, що, на від міну від інших міжнародних договорів України, п. 4 ст. 9 Угоди між Україною і Гонконгом — Спеціальним адміністративним районом Китайської Народної Республіки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах передбачає можливість присутності при вико нанні запиту й особи, відносно якої проводиться досудове слідство, переслідування чи судовий розгляд, або її законного представника. Доцільність присутності іноземних представників має бути обґрунто вана у запиті.

Повноваження представників запитуючої сторони при виконанні доручення про міжнародну правову допомогу договорами, як правило, не регулюються. Проте, наприклад, ст. 7 Договору між Україною та Канадою про взаємодопомогу у кримінальних справах визначає, що в межах, не заборонених законодавством запитуваної держави, судді, офіційні особи та інші особи запитуючої держави, які мають відно шення до розслідування чи судового розгляду, можуть бути присутні ми при виконанні запиту про допомогу та брати участь при виконанні слідчих та судових дій у запитуваній державі. Право бути присутнім при розслідуванні і судовому розгляді включатиме право будь-якої присутньої особи ставити запитання, робити дослівний запис та ви­користовувати технічні засоби для цієї мети. Крім того, деякі договори передбачають повідомлення ініціатора запиту про час та місце вико нання доручення, що забезпечує можливість присутності представни ків правоохоронних органів іноземної держави (ст. 8 Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про взаємну право ву допомогу у кримінальних справах).

Беручи участь у процесуальних діях, які виконуються за запитом про правову допомогу, представники запитуючої сторони вступають у процесуальні відносини з особами, які виконують запит, та залучають ся до участі у цих діях. Тому участь іноземних представників у про вадженні процесуальних дій, як і інших суб'єктів кримінального судо чинства, має бути підпорядкована загальним правилам провадження цих дій, встановленим національним законом; перебуваючи на тери торії запитуваної іноземної держави, вони зобов'язані дотримуватися законодавства країни перебування. Втручання в дії працівників право охоронних органів, які виконують запит, самостійне проведення будь-яких процесуальних дій, вжиття заходів, які можуть завдати шкоди інтересам країни перебування або обмежити її суверенітет, забороня ється. Їх права і обов'язки, що виникають у зв'язку з присутністю при виконанні запиту, доцільно регламентувати в кримінально-про цесуальному законодавстві. У зв'язку з цим у КПК слід закріпити такі положення: присутні при виконанні запиту про міжнародну правову допомогу представники запитуючої держави мають право: ставити запитання учасникам процесуальної дії — з дозволу особи, яка виконує запит; робити дослівний запис отриманої в ході процесуальної дії ін формації та з дозволу особи, яка виконує запит, використовувати з цією метою технічні засоби. Поставлені представниками запитуючої сторо ни запитання та відповіді на них підлягають обов'язковому внесенню до протоколу процесуальної дії. Представники запитуючої установи зобов'язані дотримуватися встановленого цим Кодексом порядку про­вадження процесуальної дії та підкорятися законним вимогам особи, яка виконує запит.

Слід виходити з того, що присутність представників іноземних правоохоронних органів при виконанні запиту щодо надання міжна родної правової допомоги може мати як пасивну, так і активну форму. Проте ч. 3 ст. 8 Кишинівської конвенції передбачає, що на прохання установи юстиції запитуючої Договірної Сторони установа юстиції запитуваної Договірної Сторони своєчасно повідомляє їй про час і місце виконання доручення з тим, щоб уповноважені нею представни ки за згодою установи юстиції запитуваної Договірної Сторони і від повідно до її законодавства мали змогу бути присутніми при виконан ні доручення, а також, якщо це не суперечить законодавству запитува ної Договірної Сторони, брати участь у виконанні процесуальних дій та розшукових заходів.

Окремої уваги заслуговує питання нормативного врегулювання можливості створення спільних слідчих та слідчо-оперативних груп для розслідування злочинів, вчинених на територіях декількох держав. Така необхідність обумовлюється складністю розслідування цих зло чинів, притягненням до кримінальної відповідальності членів злочин них угруповань, які досить часто є громадянами різних держав (осо бливо це характерно для вчинення злочинів на території держав СНД). Практика міжнародного співробітництва в цій сфері свідчить про ефективність розслідування даної категорії злочинів спільними між державними слідчо-оперативними групами і необхідність створення належної нормативно-правової основи їх діяльності.

Можливість створення спільних слідчих груп регламентована Дру гим додатковим протоколом до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, ст. 20 якого визначає, що за вза ємною згодою компетентні органи двох або більше Сторін можуть створювати спільні слідчі групи на обмежений період часу, який може бути продовжений за взаємною згодою для проведення кримінальних розслідувань на території однієї або кількох Сторін, що створили групу. Склад групи визначається в угоді. Спільна слідча група може, зо крема, бути створена, якщо: розслідування кримінальних правопору шень Стороною вимагає проведення складних нагальних розслідувань спільно з іншими Сторонами; декілька Сторін проводять розслідуван ня кримінальних правопорушень, обставини яких вимагають вжиття скоординованих спільних дій залучених до розслідування Сторін. Запит про створення спільної слідчої групи може подаватися будь-якою із заінтересованих Сторін. Група створюється на території однієї зі Сто рін, де, як передбачається, проводитиметься розслідування. Другий додатковий протокол визначає також загальні умови здійснення спіль ною слідчою групою діяльності на території Сторін-засновників. Ними є такі положення: керівник групи є представником компетентного ор гану, який бере участь у кримінальному розслідуванні від Сторони, на території якої працює група, керівник групи діє в межах своїх повно важень відповідно до національного законодавства; група здійснює свою діяльність відповідно до законодавства тієї Сторони, на території якої вона працює, члени та відряджені члени групи виконують свої завдання під керівництвом керівника групи з урахуванням умов, ви значених їх власними органами влади в угоді про створення групи (відповідно до п. 4 ст. 20 Другого додаткового протоколу «членами» групи є члени спільної слідчої групи від Сторони, на території якої працює група; «відрядженими членами» є члени спільної слідчої гру пи від інших Сторін); Сторона, на території якої працює група, вживає всіх необхідних організаційних заходів для забезпечення її роботи. Члени спільної слідчої групи мають повноваження, визначені націо нальним законодавством держави, на території якої діє група. Діяль ність відряджених членів також ґрунтується на правових нормах цієї держави, але їх повноваження залежать від обсягу, визначеного відпо відною угодою та вказівками керівника слідчої групи. Відповідно до вищезазначених загальних умов діяльність спільної слідчої групи здійснюється за законодавством тієї держави, на території якої вона працює.

Таким чином, важливе значення для визначення правомірності ді яльності міждержавної слідчої або слідчо-оперативної групи, а звід си — і визнання допустимими доказів, зібраних її членами, мають такі положення: правовою основою створення та діяльності спільної слід чої або слідчо-оперативної групи має бути відповідний міжнародний договір; правовою підставою її створення та діяльності — угода компетентних органів держав-учасниць договору; докази повинні бути зібрані посадовими особами, які відповідно до угоди компетентних органів двох або більше Сторін є членами або відрядженими членами спільної слідчої групи; збирання та фіксація доказів мають бути про ведені з дотриманням вимог процесуального законодавства держави, на території якої діє спільна слідча або слідчо-оперативна група; фак тичні дані, отримані в результаті слідчих дій, проведених відрядженим членом слідчої або слідчо-оперативної групи, мають значення допус тимих доказів лише за умови наявності відповідного доручення керів ника слідчої або слідчо-оперативної групи, що передбачено угодою про створення спільної слідчої або слідчо-оперативної групи.

Гарантіями дотримання закону при здійсненні провадження по кримінальній справі спільною слідчою групою є встановлені статтями 21, 22 Другого додаткового протоколу кримінальна та цивільна відпо відальність посадових осіб.