(1863 – 1940)(Керував урядом: червень 1919 р. – березень 1923 р.)

ПЕТРУШЕВИЧ Євген Омелянович (1863—1940) — державний і політичний діяч, один із керівників української революції 1917—1920. Народився в сім'ї священика у м. Бузьку на Львівщині. Освіту здобув в Академічній гімназії у Львові і на правничому факультеті Львівського університету. Доктор права. Займався адвокатською практикою. У 1907— 1918 — посол до австрійського парламенту, заступник голови, в 1917— 1918 — голова Українського парламентського представництва. З 1910 — депутат галицького сейму. У 1914— 1918 — член Головної Української Ради та Загальної Української Ради. 19 жовтня 1918 як президент Української Національної Ради проголосив створення ЗУНР. 4 січня 1919 обраний президентом Західноукраїнської Національної Ради (фактично — президентом ЗУНР). Після проголошення 22 січня 1919 Акта злуки УНР і ЗУНР став членом Директорії УНР. 9 травня 1919 політична ситуація змусила Українську Національну Раду оголосити Петрушевича диктатором Західної області УНР. Директорія, не визнавши законність цього акта, вивела Петрушевича зі свого складу. Політичні суперечності, що виникли між С.Петлюрою і Петрушевичем щодо союзу УНР з Польщею, змусили останнього виїхати за кордон, до Відня. У серпні 1920 Петрушевич очолив т.зв. Уряд диктатора в екзилі, головною метою якого стало відновлення політичної незалежності ЗУНР дипломатичними засобами. 15 березня 1923 після рішення Ради послів Антанти про передання Галичини Польщі уряд Петрушевича припинив свою діяльність. У 20-х роках Петрушевич перейшов на позиції радянофільства, однак після краху політики українізації відмовився від подібних поглядів. Помер у Берліні.

Петлюра Симон Васильович (10.V 1879— 25.V 1926) Народився у Полтаві, в сім'ї візника, колишнього селянина Дістав духовну освіту. Був виключений із семінарії за організацію надто гарячого, на думку начальства, прийому, який студенти влаштували українському композиторові М. Лисенку. Деякий час навчався у Львівському університеті, потім працював секретарем газети «Рада». Під загрозою арешту за членство в РУП С Петлюра восени 1902 р. виїхав з Києва до Катеринодара. На Кубані вчителював, працював над архівами Кубанського козачого війська. В грудні 1903 р. був заарештований за діяльність у Чорноморській вільній громаді (філіал РУП у Катеринодарі) і за співробітництво в заборонених у Росії закордонних виданнях. Звільнений у березні 1904 р. на поруки, переїхав до Києва і майже відразу емігрував до Австро-Угорщини. У Львові С. Петлюра працював у редакції газети «Селянин» (орган РУП). Революція покликала його в Росію. Напр. 1905 p. він повернувся до Києва й почав працювати у газетах та журналах УСДРП. Після розгрому партії С. Петлюра перебрався до Москви і влаштувався бухгалтером у транспортному товаристві. 1912 р. став редактором журналу «Украинская жизнь». 1916-го вступив до громадської воєнізованої організації — Союзу земств, яка допомагала задовольняти побутові потреби армії. Революція застала його на посаді заступника уповноваженого Земсоюзу Західного фронту. У квітні 1917 p. C. Петлюру обрали головою Української ради фронту. Від цієї організації він прибув до Києва на перший військовий з'їзд і увійшов до складу Генерального військового комітету. З'їзд прийняв запропоновану Петлюрою резолюцію про підтримку Центральної Ради й визнання її «єдиним компетентним органом, покликаним вирішувати всі справи, що стосуються цілої України». На його ж пропозицію на закритому засіданні з'їзд ухвалив розпочати створення національної армії. Першим кроком до її організації була українізація царської армії, тобто негайне виділення в окремі частини солдатів-українців. Біографія С Петлюри після Лютневої революції тісно пов'язана з боротьбою українського народу за створення національної держави. У цій борні він відігравав ключову роль. Після радянсько-польської війни 1920 p., коли можливості подальшої боротьби були повністю вичерпані, Петлюра емігрував до Польщі. За умовами укладеного в березні 1921 р. Ризького мирного договору, Польща зобов'язувалася заборонити політичну діяльність на своїй території як російських, так і українських емігрантів. Оскільки уряд радянської Росії зажадав видати Петлюру, він напр. 1923 p. виїхав до Будапешта, потім — до Відня й Женеви і, врешті, напр. 1924 p. оселився в Парижі. 25 травня 1926 р. його вбив агент ДПУ. ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ (1873 - 1918) Павло Скоропадський був Гетьманом Української Держави з 29 квітня до 14 грудня 1918 року. Він - нащадок Василя Скоропадського, брата гетьмана Івана Скоропадського, навчився у Петербурзі, брав участь у російсько-японській війні. Дослужився до звання генерал-майора царської армії.  Після березневої революції 1917 року у порозумінні з Генеральним Секретаріатом Української Центральної Ради генерал Павло Скоропадський українізував 34 корпус, який був перейменований на 1-ший український корпус. Ця дисциплінована одиниця мала 30.000 вояків. Генерал Павло Скоропадський користувався популярністю серед військовиків і на з'їзді Українського вільного козацтва 18 жовтня 1917 року його було обрано почесним військовим отаманом. Державний переворот і проголошення Скоропадського гетьманом Української Держави відбулося 29 квітня 1918 року на хліборобському конгресі, скликаному Союзом землевласників України. П. Скоропадський утворив Гетьманський уряд під головуванням Ф. Лизогуба. Незважаючи на дуже несприятливі обставини, уряд Скоропадського мав чималі досягнення у зовнішній та внутрішній політиці, запровадив нормальні дипломатичні зносини з рядом Центральних Держав, здобув визнання й домігся підписання перемир'я з Радянською Росією 12 червня 1918 року.  За його гетьманування було упорядковано фінанси, налагоджено адміністрацію, засновано державні університети у Києві й Кам'янці-Подільському, розбудовано шкільництво, утворено Українську Академію наук в Києві, Український національний музей, Українську національну бібліотеку, Державний національний театр.  Намагання Скоропадського зменшити опір опозиції запевненнями про незалежність Української Держави не увінчалися успіхом, всі неполадки привели П. Скоропадського до федерації з майбутньою Росією. Це прискорило антигетьманське повстання, яке закінчилося перемогою Директорії Української Народної Республіки.  Павло Скоропадський зрікся влади і виїхав до Швейцарії, потім - до Німеччини. Перебував у еміграції у Ванзее, поблизу Берліна. В еміграції Павло Скоропадський очолив Гетьманський рух у співпраці з В. Липинським, Д. Дорошенком та іншими. Під кінець Другої світової війни П. Скоропадський був важко поранений під час бомбардування Пляттінґу, що у Баварії. Помер і був похований у селі Меттен, пізніше домовину було перевезено до Вісбадену.

Євген Коновалець Народився 14 червня 1891 р. в учительській родині в селі Зашків, поблизу Львова. Після навчання у народній школі та в гімназії, яку закінчив 1909 року, студіював у Львівському університеті (правничий факультет), готувався до юридичної праці. Вивчаючи юридичні дисципліни, пройшов ще й повний курс історії України під керівництвом професора Михайла Грушевського. Правничі науки – „хліб" для юриста, а знання рідної історії – це не лише поширення діапазону наукових знань, а й основне підґрунтя для людини, що прагне формувати політичну думку. Передовсім інтелігент, усвідомивши підневільний стан свого народу, повинен шукати шляхів виходу з того стану. Молодого Коновальця і його побратимів розв'язка цього питання хвилювала. У тогочасної студентської молоді домінуючою була думка про здобуття державної незалежності. Тож недарма такого широкого розголосу набув реферат Дмитра Донцова, виголошений на Другому Всеукраїнському студентському З'їзді в липні 1913 року у Львові: „Сучасне політичне положення нації і наші завдання". У 1914 році Євген Коновалець був мобілізований до австрійської армії, а в наступному році, після бою на Маківці, потрапив до російського полону. Звільнившись у результаті Березневої революції, восени 1917 року, бажаючи віддати свій труд новоутвореній українській державності, молодий офіцер подався до Києва, де приступив до організування українських Збройних Сил, спочатку куреня Січових Стрільців, а згодом і Корпусу. Моральна сила, високий авторитет, сталева воля Євгена Коновальця виростали з його сильного характеру, націоналістичного світогляду, політичної дії воїна-революціонера. Євген Коновалець знав, що в боротьбі за державну самостійність і за укріплення держави найголовнішою й фізичною силою є добре зорганізована, глибоко патріотична й добре вишколена армія. 27-літній офіцер став найвидатнішим командиром тодішніх збройних сил в Українській Державі. Підлеглі Коновальцеві Січові Стрільці разом зі своїм командиром зберігали культ соборності. Коли виникла потреба переходу на Захід України, де розгорілися бої з польськими озброєними частинами, вони залишились в Києві, вважаючи, що саме в Києві – у столиці – вирішуватиметься доля відновленої Української Держави. "Шлях до вільного Львова веде через вільний Київ”, – стверджував Коновалець. Після Поразки Визвольних Змагань, у той час, коли багатьох громадян України охоплювали відчай і апатія, Є.Коновалець зі своїми бойовими друзями повною мірою усвідомлював, що боротьба не закінчилася, оскільки живою залишилась у серцях патріотів Національна Ідея. Постала необхідність творення організованої сили, оскільки, „Як не буде в нас сили, не осягнемо нічого, хоч би все найкраще для нас складалося. Як же ж будемо мати силу, тоді вийдемо побідно з найгіршого лихоліття і здобудемо все, що нам треба" (Є.Коновалець). У 1920 році утворено Українську Військову Організацію (УВО), яку в липні 1921 року очолив полковник Є. Коновалець. Ішлося про збереження й укріплення військового кістяка. Згодом постала необхідність будувати політичну організацію. Нею стала створена на початку 1929 року з ініціативи Є.Коновальця та його однодумців, у результаті ретельної підготовки через консолідацію найкращих політично-патріотичних революційних сил Організація Українських Націоналістів (ОУН). Вістря боротьби ОУН було спрямоване проти головних ворогів української державності – московських большевицьких сатрапів і польської окупаційної шовіністичної влади. Червона Москва після знищення Симона Петлюри бачила в особі Є.Коновальця свого головного противника. Висланий большевиками терорист Павло Судоплатов підсунув полковникові пекельну машину, від вибуху якої 23 травня 1938 року в Роттердамі обірвалося життя борця за Україну. Сталося це через 12 років після вбивства Симона Петлюри.

Політична ситуація в УНР у квітні — червні 1919 р. 12 квітня уряд Б. Мартоса оголосив свою «програмову декларацію» В ній ішлося про те, що суверенному життю українського народу заважають два вороги «польське панство» і «російське комуністичне більшовицьке військо». Новий уряд УНР закликав усі українські політичні й соціальні сили «не дати чужинцям вкінець знищити рідний край», стати на боротьбу за вільну й незалежну Україну Кабінет Б. Мартоса, на відміну від попереднього уряду, урочисто заявив, що «не кликатиме собі на допомогу чужої військової сили з будь-якої держави». Декларуючи орієнтацію на власні сили, він обіцяв звернути особливу увагу на забезпечення армії та сімей військовослужбовців, а також фактично здійснити проголошену в Києві 22 січня 1919 р. злуку західних і східних українських земель. Намагаючись поєднати демократичну державну систему з радянською, уряд передбачав контроль за діяльністю владних структур з боку робітничо-селянських трудових рад Селянам було обіцяно демократичну земельну реформу, робітникам — допомогу у відновленні роботи фабрик і заводів, вільне функціонування профспілок. Згадана декларація не містила жодного слова про можливість ведення переговорів з радянським урядом України Адже на той час ентузіазм широких мас, котрі взимку 1919 р. перебували під впливом більшовицьких гасел, уже вщух Захопивши владу в Україні, більшовики перейшли від популістських обіцянок до політики «воєнного комунізму», складовою частиною якої були продрозкладка, одержавлення землі, використання земельного фонду для створення радгоспів, комун, інших форм колективних господарств, обмеження вільної торгівлі. Все це підняло село проти комуністичної влади Уже в квітні вона оголосила поза законом отаманів Зеленого, Соколовського, Батрака Селянські повстання, що охопили Україну, вселяли надію в уряд Б. Мартоса. Якраз на союз з повстанцями й політичними течіями, котрі очолювали цей рух (українські ліві есери й соціал-демократи-незалежники), уряд робив ставку, проголошуючи курс на власні сили. Але й цього разу декларації розминулися з реальністю Українським політикам так і не вдалося об'єднати національні сили в єдиний фронт. Та й самій Директори бракувало єдності. П. Андрієвський та Є. Петрушевич нехтували новостворений уряд Б. Мартоса. Між ними і С. Петлюрою та А. Макаренком виникли гострі суперечності «Член Директорії П. Андрієвський просто не визнавав цього правительства, гуртуючи коло себе в Галичині колишніх остапенківських міністрів і взагалі всіх не вдоволених отаманів, колишніх вищих урядовців, а тепер безробітних буржуазних політичних діячів», — зазначав П. Христюк. Консервативні українські сили, як свого часу й демократичні, не хотіли визнати своєї поразки і прилучитися до національно-визвольної боротьби під гаслами, запропонованими урядом Б. Мартоса Найприкметніші в цьому плані — виступи отаманів Оскілка й Болбочана. Командуючий волинською групою армії УНР отаман В. Оскілко — молода людина з народних учителів — належав до парти соціалістів — самостійників і перебував під впливом П. Андрієвського. Спираючись на нього, соціалісти — самостійники й народні республіканці повели у військах групи агітацію проти нового уряду й С. Петлюри Коли останній видав наказ про зміщення командуючого, Оскілко, стягнувши до Рівного війська, 29 квітня 1919 р. підняв державний заколот, заарештував членів уряду й оголосив себе головним отаманом армії УНР. Заколот не вдався, армія відмовилась коритися Оскілку, але виступ остаточно підірвав її сили 5 травня уряд Б. Мартоса змушений був залишити Рівне й евакуюватися до Радивилова. Туди ж із Здолбунова переїхали члени Директорії С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко. 9 травня вони обрали С. Петлюру головою Директорії, а 13 числа на нараді з урядом було виведено П. Андрієвського з її складу. Однак зазначені організаційно-політичні акції не сприяли загальному поліпшенню становища. Мабуть, якраз тоді з'явилася приповідка. «У вагоні Директорія, під вагоном — територія» 14 травня польська армія генерала Галлера, сформована у Франції для боротьби з більшовиками, розгорнула наступ у північно-західній. Волині проти військ УНР До рук поляків потрапила величезна кількість боєприпасів, амуніції, що зберігалися на складах у Луцьку. Втративши власну територію, Директорія і уряд УНР із залишками армії мусили шукати порятунку на території ЗОУНР, спочатку в Красному, Золочеві, а відтак у Тернополі. 2 червня польські війська захопили й це місто, тож уряд УНР терміново перебрався на ст. Богданівку. В цей критичний момент він опинився між двома ворожими таборами поляками, що заволоділи Тернополем, і більшовиками, які контролювали Волочиськ Передові загони цих таборів розділяла смуга завширшки 10 — 20 км., де знайшли притулок уряд і армія УНР До цього слід додати, що навесні 1919 р. , після призначення Директорією уряду Б. Мартоса, різко погіршилися стосунки між наддніпрянськими й галицькими політиками. 9 червня у Проскурові отаман Болбочан спробував оволодіти Запорозьким корпусом і з його допомогою вчинити заколот проти Петлюри. Але й цього разу виступ правих провалився. Наступного дня Болбочана арештували, а 28 червня розстріляли. Незважаючи на несприятливі умови, в травні — червні командуванню вдалося реорганізувати армію УНР за регулярним принципом 13 травня було ухвалено закон про державну військову інспекцію її очолив полковник В. Кедровський. Інспекція сприяла якісним змінам в армії. Вже на початку червня армія УНР перейшла в контрнаступ на радянські війська і досягла лінії Старокостянтинів — Проскурів — Кам'янець-Подільський 6 червня уряд УНР повернувся на свою територію. На кілька місяців місцем його осідку став Кам'янець- Подільський Розпочиналася нова сторінка в історії УНР.