Глава IV. Росія в період «перебудови» (1985-1991 рр.)

1. Основні етапи формування концепції оновлення радянського суспільства

Курс на прискорення соціально-економічного розвитку. 11 березня

1985. р. після смерті К.У. Черненко Генеральним секретарем ЦК КПРС (останнім в історії цієї партії) став Михайло Сергійович Горбачов. Він прийшов до влади без чіткої концепції і програми реформ. Своє головне завдання на перших порах М.С. Горбачов убачав у тому, щоб зупинити розпад системи державного соціалізму і зберегти позиції правлячої номенклатури за допомогою обережного реформування насамперед економіки.

У квітні 1985 р. на пленумі ЦК КПРС М.С. Горбачов проголосив курс на прискорення соціально-економічного развитку країни, який у лютому

1985. р. був схвалений XXVII з'їздом КПРС. Основними засобами реалізації цієї мети були названі: прискорення НТР, технічне і технологічне переозброєння машинобудування, активізація «людського фактора».

Темпи розвитку машинобудування мали бути підвищені у півтора-два рази, передбачався перехід на виробництво нових поколінь машин та обладнання. Головну увагу передбачалося приділити вдосконаленню верстатобудування, прискореному розвитку обчислювальної техніки, приладобудування, електротехніки і електроніки як каталізаторів науково-технічного прогресу.

Під активізацією «людського фактора» М.С. Горбачов розумів організацію багатозмінного режиму роботи, зміцнення трудової дисципліни, відповідальності кадрів, використання раціоналізаторських пропозицій, підвищення якості продукції. Ставка на ентузіазм, а не на економічні стимули, на посилення експлуатації обладнання обернулася лише збільшенням аварійності на виробництві.

На першому етапі горбачовських реформ ставка робилася на старі адміністративні методи, які й раніше безуспішно використовувалися радянськими «реформаторами». У травні 1986 р. по всій країні розгорнулась

143

кампанія боротьби з алкоголізмом, яка мала сприяти скороченню втрат від пияцтва на виробництві, які оцінювалися у 80-100 млн крб. щорічно, підвищенню продуктивності праці робітників і службовців. І хоча ця кампанія мала певний позитивний ефект (скоротився травматизм, смертність людей, втрати робочого часу), але кінцевий результат був швидше зворотний: вирубування виноградників, скорочення виробництва і продажу алкогольних напоїв призвели до підвищення цін на них, до масового самогоноваріння, спекуляції спиртним. Втрати бюджету лише за офіційними даними становили від 37 до 67 млрд крб.

Одночасно проводилась і друга адміністративна реформа - контроль за якістю продукції, що вироблялася. Вона породила виникнення нової інстанції - держприйомки і теж не досягла бажаної мети, а лише збільшила управлінський апарат і матеріальні витрати на його утримання.

Уже за рік після проголошення курсу на прискорення стало зрозуміло, що одними закликами і ставкою на традиційні адміністративні методи ніяких докорінних змін у країні досягти неможливо.

Концепція «перебудови» та її еволюція. У 1987 р. до лексикона радянських людей увійшло слово «перебудова». Не відмовляючись від курсу на прискорення соціально-економічного розвитку країни, М.С. Горбачов визнав, що реалізувати цю стратегічну мету можна лише за умови радикальної перебудови всіх сторін суспільного життя. Таким чином, політика «перебудови» мислилась її автором як головна передумова прискорення.

Основна мета політики «перебудови», на думку М.С. Горбачова, зводилася до очищення соціалізму від нашарувань і деформацій колишніх років і до відродження «ленінського обличчя» соціалізму. На глибоке переконання авторів цієї концепції, саме деформації його справжньої суті не дозволяли соціалізму продемонструвати свій потужний внутрішній потенціал і виявити переваги у змаганні зі світовим капіталізмом. Якщо слідувати логіці авторів, то виявлялося, що в деформаціях ленінської доктрини соціалізму були винні керівники комуністичних і робітничих партій країн Східної Європи і СРСР, які «не відали, що творили».

144

Після січневого пленуму ЦК КПРС 1987 р., що проголосив курс на демократизацію країни, у СРСР почався бурхливий період «мітингової демократії», коли люди отримали можливість відверто обговорювати наболілі проблеми минулого країни, варіанти її демократичного оновлення, сперечатися про сутність самого змісту політики «перебудови». Багатьом активним учасникам цих подій стало зрозуміло, що ідея виправлення окремих деформацій є хибною у самій своїй основі. Соціалістичний експеримент не вдався саме через багато помилкових вихідних характеристик, закладених її авторами - К. Марксом, особливо

В.І. Леніним, а керівники компартій СРСР і східноєвропейських країн свідомо взяли на озброєння марксистсько-ленінський антидемократичний варіант соціалізму й усвідомлено його здійснювали. Вони побудували той соціалізм, який замислили із самого початку, і, зрештою, отримали тоталітарний режим, що спирався на репресивні органи і став головною перепоною суспільного прогресу.

Наприкінці 1989 р. у М.С. Горбачова визрів останній та остаточний варіант концепції оновлення радянського суспільства. У грудні 1989 р. у статті «Соціалістична ідея і революційна перебудова» він проголосив курс на створення гуманного, демократичного соціалізму. Фактично автор «перебудови» закликав до відходу від марксистсько-ленінської концепції соціалізму і до використання досвіду міжнародної соціал-демократії. Головні ідеї його нової концепції демократичного соціалізму зводились до визнання багатоваріантності соціалістичного шляху і до ідеї подолання конфронтації соціалізму і капіталізму на основі використання загальних механізмів єдиної людської цивілізації. На цих соціал-демократичних позиціях М.С. Горбачов і залишився, по суті визнавши і підтримавши ідею конвергенції соціалізму і капіталізму.

Отже, концепція оновлення радянського суспільства пройшла у своєму розвитку три етапи: від «прискорення» соціально-економічного розвитку традиційними адміністративними методами, через ідею виправлення «окремих деформацій» до концепції гуманного, демократичного соціалізму.

145

2. Основні напрями та етапи реформування радянської

економіки

Спроби реформування соціальної сфери. Такий самий складний шлях пройшла радянська економіка від планово-розподільного соціалізму до ринкових відносин.

На першому етапі горбачовських перетворень головним завданням проголошувалося подолання відставання у соціальній сфері. У 1986 р. була розроблена низка спеціальних рішень, що стосувалися охорони здоров'я, народної освіти, соціального забезпечення. Але головними вважалися три актуальні завдання: забезпечення населення продовольством, житлом і товарами народного споживання. За кожного із цих напрямів були створені спеціальні програми: Продовольча, розроблена ще у 1982 р., згідно з якою проблема забезпечення населення продуктами харчування мала бути розв'язана до 1990 року; «Житло - 2000», за якою кожній родині було обіцяно окрему квартиру або будинок до 2000 року, а також Комплексна програма розвитку виробництва товарів народного споживання та послуг на 1986-2000 рр., яка обіцяла справжній прорив у цьому напрямку. Але кардинально змінити стан справ у соціальній сфері традиційним шляхом не вдалося. Були потрібні принципово нові ідеї, тому вирішили прискорити підготовку і проведення радикальної економічної реформи.

На першій стадії підготовки до радикальних економічних перетворень найближчим радником М.С. Горбачова був відомий радянський економіст, академік А.Г. Аганбегян, якому найбільше імпонував угорський тип «ринкового соціалізму». Тому характер реформи, призначеної для СРСР, у багатьох аспектах перегукувався з угорським господарським механізмом після 1968 р.: ліквідація фіксованого і деталізованого плану згори, заміна централізованого розподілу торгівлею між державними підприємствами, співіснування державної власності з кооперативною і дрібною приватною. Проте вже угорський досвід засвідчив, що навіть після усунення ідеологічних і політичних бар'єрів успішна радикальна реформа буде пов'язана з труднощами. І радянський досвід реформування економіки підтвердив це.

146

Певною межею в історії горбачовських перетворень став кінець

1985. р., коли відчутно позначилися економічні труднощі. Вони були пов'язані як з об'єктивними обставинами (падіння цін на нафту, великі витрати на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи 26 квітня

1985. р.), так і з прорахунками економічного курсу М.С. Горбачова. Збільшення коштів на машинобудування за скорочення закупівлі товарів народного споживання за кордоном, антиалкогольна кампанія призвели до бюджетної дестабілізації і погіршення ситуації в народному господарстві.

Перший етап радикальної економічної реформи. Перший етап економічної реформи в СРСР почався у 1987 р. У червні цього року на Пленумі ЦК КПРС було сформульовано концепцію економічної реформи й ухвлено Закон «Про державне підприємство (об'єднання)». Головні цілі реформи полягали у переході від переважно адміністративних до економічних методів управління, у посиленні зацікавленості трудових колективів у результатах своєї праці, у перетворенні ринкових, товарно-грошових механізмів у важливий інструмент піднесення економіки.

Для досягнення цих цілей реформи Законом були передбачені такі засоби: розширення прав промислових підприємств; запровадження повного госпрозрахунку, самоокупності, самофінансування і самоврядування у всі галузі народного господарства. Роль центральних плануючих органів зводилась до підготовки контрольних цифр господарського розвитку і до визначення державного замовлення, частку якого передбачалося постійно знижувати. Продукція, вироблена понад замовлення, могла реалізовуватися за вільною ціною на будь-яких вигідних для підприємств ринках. Теоретично ринкове середовище мало бути регулятором рентабельності, прибутку, зарплатні. Закон «Про державне підприємство (об'єднання)», прийнятий у червні 1987 р., давав право трудовим колективам вибирати керівників усіх ланок - від директора до бригадира.

147

Підприємства отримали можливість самостійно виходити на зовнішній ринок, розвивати спільну з іноземними фірмами діяльність. Одна із статей Закону допускала можливість припинення діяльності збиткового підприємства.

Передбачалося, що у 1988 р. Закон буде поширений на 50% підприємств, а у наступному році - на решту. Але вже у 1988 р. Закон забуксував, а наступного року зазнав фіаско.

Головна причина полягала в тому, що, проголосивши «введення ринкового соціалізму», М.С. Горбачов на практиці не дав йому ніяких шансів на успіх. У країні не було умов, які б дозволяли підприємствам упевнено пускатися у «вільне ринкове плавання». Не існувало посередницьких організацій, товарно-сировинних бірж, банків, які б дозволили налагодити механізм закупівлі сировини і збуту продукції, кредитів та інвестицій. За таких умов більшість керівників намагалася не ризикувати, а отримати максимальне держзамовлення, яке гарантувало централізоване постачання і збут готової продукції.

Виборність директорів найчастіше призводила до висування не кращих професіоналів, а популістів. Багато підприємств скористалися можливістю збільшити зарплатню працівникам і водночас підіймали ціни на свої вироби, скорочували випуск дешевого асортименту. Не завжди підвищували рівень управління і ради трудових колективів, дублюючи функції профспілок та адміністрації. У 1988 р. понад 30% підприємств були збитковими, 25% отримували мінімальний прибуток, і під час переходу на самофінансування і втрати державної підтримки ризикували збанкрутитися і викликати сплеск безробіття. До такого повороту подій суспільство ще не було готовим.

Незважаючи на те, що реальних зрушень у державному секторі не відбулося, важливим наслідком реформ, що почалися, стало формування недержавного сектора в економіці. У листопаді 1986 р. Верховна Рада СРСР ухвалила закон «Про індивідуальну трудову діяльність», який дозволяв розвивати кооперативи у трьох сферах: послуг, громадського харчування і торгівлі, в яких держава була неспроможна задовольнити зростаючий

148

попит населення. У травні 1988 р. був затверджений закон «Про кооперацію в СРСР», який давав широкі можливості для використання кооперативного сектора в різних галузях економіки. До весни 1991 р. понад 7 млн людей уже займалися приватною діяльністю в 30 видах виробництва товарів та послуг кооперативного сектора, ще 1 млн - індивідуальною трудовою діяльністю.

Щоправда, це привело не лише до входження у ринок тисяч нових підприємців, але й до легалізації «тіньової економіки» та її капіталів, нагромаджених різними способами, включаючи корупцію і казнокрадство чиновників. За найприблизнішими оцінками приватний сектор, що зародився, почав «відмивати» до 90 млрд крб. на рік.

Реформування аграрного сектора економіки. Найбільш актуальною проблемою економічного і соціального розвитку залишалася продовольча. Тому у процесі перебудови економіки на перше місце висунулося питання про вибір найбільш ефективних форм і методів господарювання на селі. У 1988 р. почалася активна розробка нових підходів до аграрної політики. У березні 1989 р. на пленумі ЦК КПРС була затверджена програма перетворень в аграрному секторі економіки. Аграрна політика тепер була спрямована на те, щоб максимально використати потенціал різних видів господарювання і різних форм власності: колгоспів, радгоспів, агрокомбінатів, агрофірм, селянських фермерських господарств. Усі ці форми передбачалося поставити в рівні умови і надати право самим визначати структуру, обсяг продажу продукції, розпоряджатися госпрозрахунковим доходом.

Важливу роль мали відігравати орендні відносини. Оренда справжня, а не формальна була покликана створити правові й економічні умови для відродження у селянина почуття хазяїна і перетворення його праці у по-справжньому вільну, яка виконується не під адміністративним тиском, а на основі особистого економічного інтересу. Закони «Про землю» і «Про оренду», ухвалені восени 1989 р., закріпили права селян на оренду землі. Орендний підряд передбачав укладення селянами або фермерами договору про оренду землі на 50 років і повне розпорядження

149

отриманою продукцією. Однак усі права щодо наділення землею, визначення площі індивідуальної ділянки і поголів'я худоби мали належати колгоспам, які не були зацікавлені в появі конкурентів. Унаслідок цього у 1991 р. на орендних умовах оброблялося лише 2% землі та утримувалося 3% поголів'я худоби.

Жоден з економічних заходів 1987-1988 рр. не вирішив актуальних завдань. Найголовнішою причиною господарських невдач цього періоду була недооцінка ролі фінансових важелів регулювання економіки. Усі «проринкові» перетворення мали обов'язково супроводжуватися ціновою і грошовою реформами. Проте, закликаючи до проведення радикальних економічних реформ, керівництво країни зволікало з їх початком через побоювання негативної реакції населення. Унаслідок цього ситуація в соціально-економічній сфері ставала дедалі менш керованою, що звужувало можливості плавного переходу до ринкових відносин.

Другий етап радикальної економічної реформи. З весни 1990 р. протягом кількох місяців відповідальними за проведення економічної реформи були академіки Л.І. Абалкін і М.Я. Петраков. Але їх роль почала зменшуватися після того, як М.С. Горбачов, ставши Президентом країни (березень 1990 р.), увів до президентської ради відомого економіста С.С. Шаталіна. Академік С.С. Шаталін недвозначно виступав за докорінне перетворення радянської економіки у змішану ринкову, де капіталістичний сектор мав переважати. Наприкінці травня

1990. р. були оголошені заходи щодо економічної реформи, які передбачали остаточну заміну існуючої економічної системи змішаною економікою західноєвропейського типу і включали серію спроб стабілізувати ринок роздрібної торгівлі і фінанси шляхом підвищення цін і скасування субсидій.

У червні 1990 р. М.С. Горбачов провів через Верховну Раду СРСР постанову «Про концепцію переходу до регульованої ринкової економіки», а потім і конкретні закони. Вони передбачали переведення промислових підприємств на оренду, поступову демонополізацію, роздержавлення власності, створення акціонерних товариств, розвиток

150

приватного підприємництва. Однак реалізація більшості названих заходів відкладалася до 1991 р., а переведення на оренду перших 20% підприємств розтягувалося до 1995 р. Одночасно (у червні 1990 р.) вийшов закон «Про державні підприємства в СРСР», який передбачав позбавлення робітників державних підприємств права обирати керівників, повертаючи це право державним органам.

Рішення горбачовської адміністрації часто не випереджали і не направляли процеси в економіці, а слідували за ними. Труднощі в економіці позначилися на стані споживчого ринку. Зросли дефіцит, інфляція, посилилась невідповідність між грошовою масою і її товарним покриттям, величезних розмірів досяг ажіотажний попит населення. У цій кризовій ситуації відомі економісти Г.О. Явлінський,

С.С. Шаталін та інші створили програму «500 днів», яка дістала підтримку Голови Верховної Ради РРФСР Б.М. Єльцина. Програма передбачала за цей термін (500 днів) проведення приватизації державних підприємств і значне урізання економічної влади Центру. Багато важливих питань ще не було тут вирішено: приватизація з викупом чи безкоштовно, яким чином проводити денаціоналізацію землі тощо. Програма мала компромісний характер і була здатна згуртувати демократів і державний апарат.

М.С. Горбачов, ставши Президентом СРСР, відразу зрозумів компромісний характер програми «500 днів» і вирішив, що приклад Россії міг би стати взірцем компромісу для всієї країни. Але союзний уряд на чолі з М.І. Рижковим активно і послідовно виступив проти цієї програми. Президент М.С. Горбачов спробував об'єднати план «500 днів» і пропозиції уряду М.І. Рижкова щодо стабілізації економіки, які містили переважно адміністративні заходи. У результаті в жовтні 1990 р. з'явилася програма «Основні напрями стабілізації народного господарства і переходу до ринкової економіки», яка по суті була капітуляцією перед союзним урядом. Хоча у цю програму, створену під егідою Президента СРСР, були включені цілі абзаци з програми Шаталіна-Явлінського про переведення промислових підприємств на

151