2. Класифікація видів та форм страхування: суть, основні ознаки. Особливості класифікації видів страхування єс. Принципи і види обов’язкового страхування. Загальні принципи добровільного страхування.

Класифікація: 1) за історичною ознакою: традиційні, нові (страхування космічних кораблів); 2) за категорією страхувальників: страхування юрид осіб (майнове, ризиків), страх-ня фіз. осіб (життя, майнове); 3) за категорією страховика: державне, акціонерне, взаємне; 4) за різницею в обсягах страх відповідальності і об’єкта страхування: а) страхування рівня життя громадян, яке має підгалузі: довгострок страх-ня життя, особисте страхування; б) майнове страхування, яке має підгалузі: страх-я майна юрид осіб, страх-я майна фіз. осіб, страх-я ризиків; в) страхування відповідальності, яке має підгалузі: страх-я цивільної відповідальності, страхування інших видів відповідальності.

Форми проведення страхування: 1) обов’язкова: державна, недержавна; 2) добровільна.

Принципи обов’язкового страхування: 1) регулюється законодавчими актами згідно з якими страховик зобов’язаний прийняти до страхування об’єкти, що вказані у законі, а страхувальник – сплачувати відповідні страхові внески; 2) суспільне охоплення страхуванням вказаних у законі об’єктів; 3) автоматичність розповсюдження обов’язкового страхування на об’єкти, що вказані у законі; 4) необмежене в часі і дії протягом усього періоду поки об’єкт підпадає під умови страхування; 5) обов’язкове страхування передбачає відповідальність страхувальника за своєчасність і в повноту сплати страх внесків. Не сплата чергового внеску визначається при відповідній перевірці, прострочені суми і пеня стягуються за рішення суду, а на винних осіб накладається амін штраф; 6) нормування страх забезпечення, що пов’язане із спрощенням страх оцінки і розрахунку страх суми.

В законі про страхування вказано більше 40 видів обов’язкового страхування: медичне страхування, особисте страхування від нещасних випадків на транспорті; страхування засобів водного транспорту; страхування майнових ризиків при промисловій розробці родовищ нафти і газу у випадках, передбачених Законом України “Про нафту і газ" тощо.

Принципи добровільного страхування: 1) заг умови і порядок проведення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком самостійно згідно вимог страх законодавства, а конкретні умови визначаються при укладанні договору страхування; 2) добровільна участь у страхуванні притаманна лиш страхувальникам, страховик немає права відмовитись від страхування об’єкта, якщо це не суперечить правилам страхування; 3) вибіркове охоплення добровільним страхуванням; 4) добровільне страхування завжди обмежене строком страхування. При цьому початок і закінчення строку страх-я особливо обумовлюються у договорі. 5) добровільне страх-я діє лише при сплаті разового або чергового внеску, несплата тягне за собою розірвання дії договору страхування; 6) страх-ве забезпечення при добровільному страх-ні залежить лише від бажання і фін можливостей страхувальника.

Страховий ринок Великобританії один із найбільших у світі при порівняно невеликих розмірах суто внутрішнього страхування ринку. Його частка участі в операціях міжнародного характеру складає майже 20% всього міжнародного страхового бізнесу.

Компанії Великобританії по окремих показниках діяльності не мають собі рівних, майже 1/10 усіх страх премій у світі надходять на рахунки британських страховиків.

Найбільш відома у світі страх установа – синдикат Ллойд, він об’єднує більше 23,5 тис індивідуальних страховиків та велика кількість СК.

Учасники синдикату об’єднуються у групи, що спеціалізуються за певними ризиками. Ллойд працює на 5-ти основних ринках: 1) морському; 2) заг майновому;3) авіаційному; 4) автомобільному; 5) коротк страхування життя.

40% усіх платежів синдикату припадає на морське страхування.

Ще однією найбільшою СК є перестраховик Mercantile and General Reinsurance Company PLG є універсальною в діяльності, спеціалізується на перестрахуванні ризиків від пожеж і нещасних випадків, а також на перестрахуванні ризиків морського та авіаційного страхування. Страхувальний ринок Франції посідає провідне місце у світі по окремих видах страхування перевищує показники Німеччини, Великобританії. Для Франції характерне злиття страхового і банківського капіталу, промислові групи практично не беруть участі у СК. Ринок дуже насичений і конкуренція на ньому вища за середню європейську. Ринок є привабливим для іноземців. На ринку немає яскравого лідера, на 10 найбільших страхових груп припадає 59% загальної суми страх надходжень Франції. Найбільша страх група Франції – UAP, вона входить до 30 ведучих товариств світу, створена у 1828р., здійснює страхування від пожеж, нещасних випадків, операції перестрахування, страхування життя. Має свої філії в багатьох країнах світі. Найбільше професійне товариство перестрахування єдина французька К, що входить до 15 провідних К аналогів світу є СК SCORA. Активи К, як правило в іноземній валюті, головна форма вкладень коштів – ДЦП. Особливістю французького ринку є існування 4-х основних тинів посередників: брокери, генеральні агенти, страх агенти працівники К, фіз. особи, які не належать до категорії генеральних агентів. Так,  згідно  з директивами ЄС, країни-члени цієї організації використовують    класифікацію,   яка    встановлює    7    класів довгострокового  страхування  (життя  і  пенсій)   і   18   класів загального страхування. Довгострокове страхування (страхування життя і пенсій)Клас 1. Страхування життя і щорічної ренти (ануїтетів). Клас 2. Страхування до шлюбу і народження дитини. Клас 3. Зв'язане довгострокове страхування життя.Клас 4. Безперервне страхування здоров'я.Клас 5.Тонтіни.Клас 6. Страхування виплати капіталу.Клас 7. Страхування пенсій.Загальні види страхування:Клас 1 . Страхування від нещасних випадків.Клас 2. Страхування на випадок хвороби.Клас 3. Страхування наземних транспортних засобів.Клас 4. Страхування залізничного транспорту.Клас 5. Страхування авіаційної техніки.Клас 6. Страхування суден.Клас 7. Страхування вантажів (товарів у дорозі).Клас 8. Страхування від пожеж і стихійного лиха.Клас 9. Страхування власності.Клас 10. Страхування відповідальності власників моторизованихтранспортних засобів.Клас  11.  Страхування відповідальності власників  авіаційноїтехніки.Клас 12. Страхування відповідальності власників суден.Клас 13. Страхування загальної відповідальності.Клас 14. Страхування кредитів.Клас 15. Страхування поручительств (застави).Клас 16. Страхування фінансових втрат.Клас 17. Страхування судових витрат.Клас 18. Страхування фінансової допомоги.

3. Страховий ринок: суть, функції, класифікаційні ознаки, функції суб’єктів ринку. Продавці страхових послуг: класифікація, порядок створення та діяльності, організаційні форми функціонування страховиків. Стан розвитку національного страхового ринку України. Страх ринок - це сфера економічних відносин, де об'єктом купівлі-продажу є страховий захист і формується попит і пропозиція на нього. Об’єктивною основою виникнення страх ринку є необхідність забезпечення безперервності відтворювального процесу шляхом надання грош допомоги постраждалим при певних несприятливих обставинах. Обов’язковою умовою існування страх ринку є наявність суп потреби на страх послугу та інвестування страховиків, які здатні ці потреби задовільнити. Класифікація: 1) за територіальною ознакою: місцевий або регіональний, зовнішній, світовий; 2) за галузевою ознакою: страх ринок майнового страхування, особистого, відповідальності; 3) за типом держ нагляду: жорсткий, ліберальний або м’який, змішаний. Ф-ції страх ринку: 1) забезпечення страх захисту за допомогою продажу страх послуг; 2) акумулювання значних фін ресурсів з їх подальшим інвестуванням в економіку країни; 3) забезпечення зустрічі страховика і страхувальника.

За формою власності страховики можуть бути: державними, приватними. За організ-правовою формою: АТ закритого і відкритого типу, командитні товариства, товариства взаємного страхування, індивідуальні страховики. За територією обслуговування: місцеві страх компанії, національні, іноземні, транснаціональні. За хар-ром роботи: здійснюють страх-ня життя (Life компанії), інші види страхування (non-life), спеціалізуються на перестрахуванні.

Процес створення страх компаній в Україні регламентується ЗУ “про страх-ня”. Цей процес складається з 2-х етапів: 1) створення суто юрид особи, 2) надання юрид особі статусу страховика. Для цього здій-я запис у реєстрі страховиків та отримується ліцензію на здійснення страх та перестрах діяльності.Для отримання ліцензії до Держ комісії з регулювання ринку фін послуг подають документи: копії установчих документів та копія свідоцтва про реєстрацію; довідки банків або висновки аудиторських фірм (аудиторів), що підтверджують розмір сплаченого статутного фонду; довідка про фінансовий стан засновників страховика, підтверджена аудитором (аудиторською фірмою), якщо страховик створений у формі повного чи командитного товариства або товариства з додатковою відповідальністю; правила (умови) страхування; економічне обгрунтування запланованої страхової (перестрахувальної) діяльності; інформація про учасників страховика, голову виконавчого органу та його заступників, копія диплома голови виконавчого органу страховика або його першого заступника про вищу економічну або юридичну освіту, копія диплома головного бухгалтера страховика про вищу економічну освіту, інформація про наявність відповідних сертифікатів у випадках, передбачених Уповноваженим органом. Документи розглядаються протягом 30 днів після чого видається ліцензія або відмова із поясненням причини відмови. Законом визначено такі організаційні вимоги до страховика: 1) предмет ді-сті, 2) мін розмір стат фонду (1,5 і 1 млн Є), 3) стат фонд лише у грош формі (лише 25% може бути за рахунок ДЦП), 4) розмежування ді-сті між Life i non-life стах компаніями.

Державні страхові компанії - це форма організації страхо­вого фонду державою. Формуються на підставі заснування дер­жавою або націоналізацією акціонерних страхових компаній. Як правило, функціонують в конкретному сегменті ринку (страху­вання експортних кредитів, медичне страхування іноземних гро­мадян, які заїжджають в Україну, обов'язкове страхування від не­щасних випадків на залізничному транспорті).

Держ страх-ня може здій-ся: 1) в умовах абсол монополії держави на всі види страх-ня – універсальне держ страхування. 2) в умовах часткової держ монополії на окремі види страх-ня. 3) при відсутності держ монополії.

Страх компанії вважаються державними, якщо >50 % акцій цієї компанії повинні бути слова “державна” або “національна”. Страховик не відповідає за зобов’язаннями держави, а держава не відповідає за зобов’язаннями страховика за винятком обов’язкового держ страхування, за яким держава гарантує виконання зобов’язань перед страхувальниками у разі неплатоспроможності страховика з даного виду страхування.

Взаємне страхування – така організаційна форма страхування захисту , за якою кожний учасник товариства одночасно виступає, як у ролі страховика, так і страхувальника з метою надання взаємодопомоги.

Страховий союз – об’єднання страхової організації для спільного страхування певних ризиків. Кожна компанія передає у союз застраховані ризики, отримує певну частку зібраних союзом внесків і у тому же розмірі несе відповідальність по відшкодуванню збитків. Квота членів союзу визначається пропорційно обсягу переданих у заг користування внесків або встановлюється угодою. Розвиток національного страхового ринку на сучасному етапі відбувається за умов підвищення зацікавленості юридичних та фізичних осіб у захисті своїх майнових інтересів, розвитку ринку фінансових послуг та формування національної системи іпотечного кредитування, запровадження системи недержавного пенсійного забезпечення. З іншого боку стримують розвиток ринку страхових послуг - недосконалість захисту прав споживачів страхових послуг, вузька клієнтська база страховиків, недостатність надійних фінансових інструментів для інвестування, слабкий розвиток національного перестрахового ринку, низький рівень страхової культури населення.Таким чином, ринок страхових послуг набув певного рівня розвитку, але не став реальним чинником стабільності і за своїми інституційними та функціональними характеристиками не відповідає завданням розвитку української економіки та тенденціям світових страхових ринків, що зумовлює його суттєве відставання у глобальному процесі формування світової фінансової системи. Страхування поки що не стало невід’ємною частиною ринку, що розвивається. Основний тягар витрат по ліквідації наслідків природних та техногенних катастроф лягає на державний бюджет. Можливості національних страхових компаній розміщувати значні страхові ризики (екологічні, атомні, індустріальні, транспортні) залишаються низькими. Компанії не мають достатнього досвіду в проведенні цих видів страхування.

4. Державний нагляд за страховою діяльністю: мета, принципи, здійснення. Функції та права державного наглядового органу. Співпраця Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України з міжнародними наглядовими організаціями. Державний нагляд за страховою діяльністю здійснюється з метою дотримання вимог законодавства України про страхування, ефективного розвитку страхових послуг, запобігання неплатоспроможності страховиків та захисту інтересів страхувальників. Державний нагляд за страховою діяльністю на території України здійснюється Уповноваженим органом та його органами на місцях. Згідно із ЗСН головна мета страхового нагляду - забезпечувати достатній захист інтересів застрахованих і гарантії того, що майбутні зобов'язання страхової компанії можуть бути виконані в будь-який момент. Державний нагляд (контроль) здійснюється за принципами: 1.пріоритетності безпеки у питаннях життя і здоров'я людини, функціонування і розвитку суспільства, середовища проживання і життєдіяльності перед будь-якими іншими інтересами і цілями у сфері господарської діяльності; 2.підконтрольності і підзвітності органу державного нагляду (контролю) відповідним органам державної влади; 3.рівності прав і законних інтересів усіх суб'єктів господарювання; 4.гарантування прав суб'єкту господарювання;

5.об'єктивності та неупередженості здійснення державного нагляду (контролю); 6.наявності підстав, визначених законом, для здійснення державного нагляду (контролю); 7.відкритості, прозорості, плановості й системності державного нагляду (контролю); 8неприпустимості дублювання повноважень органів державного нагляду (контролю); 9.дотримання умов міжнародних договорів України.

Основними функціями Уповноваженого органу є: 1) ведення єдиного державного реєстру страховиків (перестраховиків) та державного реєстру страхових та перестрахових брокерів; 2) видача ліцензій страховикам на здійснення страхової діяльності та проведення перевірок їх відповідності виданій ліцензії; 3) видача свідоцтв про включення страхових та перестрахових брокерів до державного реєстру страхових та перестрахових брокерів та проведення перевірки додержання ними законодавства про посередницьку діяльність у страхуванні та перестрахуванні і достовірності їх звітності; 4) проведення перевірок щодо правильності застосування страховиками (перестраховиками) та страховими посередниками законодавства про страхову діяльність і достовірності їх звітності; 5) розроблення нормативних та методичних документів з питань страхової діяльності, що віднесена цим Законом до компетенції Уповноваженого органу; 6) узагальнення практики страхової діяльності і посередницької діяльності на страховому ринку, розроблення і подання у встановленому порядку пропозицій щодо розвитку і вдосконалення законодавства України про страхову і посередницьку діяльність у страхуванні та перестрахуванні; 7) здійснення контролю за платоспроможністю страховиків відповідно до взятих ними страхових зобов’язань перед страхувальниками тощо.

Уповноважений орган має право: одержувати в установленому порядку від страховиків звітність про страхову діяльність, інформацію про їх фінансове становище та необхідні пояснення щодо звітних даних, а від підприємств, установ (у тому числі банків), організацій і громадян — інформацію, необхідну для виконання покладених на нього завдань; проводити перевірку щодо правильності застосування страховиками законодавства України про страхову діяльність і достовірності їх звітності за показниками, що характеризують виконання договорів страхування, не частіше одного разу на рік призначати проведення за рахунок страховика додаткової обов’язкової аудиторської перевірки з визначенням аудитора тощо.

При виявленні порушень вимог законодавства видавати приписи страховим посередникам про усунення виявлених порушень законодавства, а у разі їх невиконання приймати рішення про виключення страхового або перестрахового брокера з державного реєстру страхових та перестрахових брокерів; створювати комісії та робочі групи для проведення перевірок діяльності страховиків та страхових посередників; зупиняти чи обмежувати дію ліцензії тощо.

5. Страховий тариф і тарифна політика страховика. Суть, принципи, порядок розрахунку тарифних ставок. Особливості побудови тарифних ставок у видах довгострокового страхування життя. Функції та завдання актуарія страхової компанії. Тарифна ставка складається із нетто ставки і навантаження. Тариф-нетто безпосередньо виражає ціну страхового ризику, призначений для здійснення страхових виплат, забезпе­чує створення страхового фонду та запасного фонду, які форму­ють страхові резерви. Тариф-нетто основний забезпечує виплати за звичайними умовами страхування, а ризикова надбавка - формує запасний фонд для забезпечення виплат при значних коливаннях ризиків, коли є відхилення кількості страхових подій від середнього значення, при можливості підвищених збитків при реалізації ри­зиків. У накопичувальних видах страхування ризикова надбавка не передбачена, стабільність страхування забезпечується іншими методами та застосуванням теорій вартості грошей у часі. Для реалізації еквівалентності страхових інтересів учас­ників страхування тариф-нетто має сформувати такий страховий фонд, щоб дотримувалась рівність: кількість страхових платежів, що надійшли, мають дорівнювати розмірам страхових виплат за встановлений період страхування. Навантаження покриває витрати страховика на ведення страхової справи, витрати на фінансування превентивних за­ходів та забезпечує заплановану норму прибутковості. Страх тарифи як правило розраховуються на рік. Тарифна політика представляє собою процес розробки, обґрунтування та визначення порядку застосування страхового тарифу. Зазначений процес є цілеспрямованою діяльністю страховика по встановленню, уточненню, упорядкуванню страхових тарифів з метою забезпечення поєднання інтересів учасників страхових відносин: успішного та беззбиткового розвитку стра­ховика та встановлення раціональної ціни на страхові послуги для страхувальників.

Тарифна політика здійснюється за наступними принципа­ми: еквівалентність страхових відносин, доступність страхових тарифів, розширення обсягу страхової відповідальності, забезпечення самоокупності й рентабельності страхових операцій, стабільність розмірів страхових тарифів на протязі тривалого часу. В основі побудови тарифної ставки лежить ймовірність страх випадку, яка розраховується як кількість сприятливих подій до заг кількості подій. Ймовірність страх випадку: Р(А)=M/N=Кв/Кд, Кв - к-сть виплат, Кд - к-сть укладених договорів. Дана ймовірність знаходиться від 0 до 1, і якщо вона сягає своїх меж, то страх-ня не є доцільним. 0<=P(A)<=1. За основу нетто-платежа прийнято платіж із 100 грн страх сумми, але оскільки при різних видах страх-ня сума страх відшкодування може відхилятися від страх суми, то нетто- ставка коректується на коеф-т, який визначається співвідношенням сер виплати на 1 договір до сер страхової суми на 1 договір. k=Св./Сс. Тн=Р(А)*k*100 (на 100 - якщо страх відшкодування виплачується у розмірі повної страх суми). Тн – тарифна нетто-ставка. Формула збиткової страх суми: Тн=(Св./Сс)*(Кв/Кд)*100=(В/С)*100, де В – виплачена сума відшкодування, С – заг страх сума. Друга частина брутто-ставки – навантаження, яке включає витрати, які можуть визначатися або у грош одиницях аналогічно нетто-ставці або у % до брутто-ставки. Б=(Тн-Нгрош)/(1-Н%). Нгрош – статті навантаження у грош од. Н% - статті навантаження у %.

Актуарні розрахунки представляють собою систему матема­тичних та статистичних закономірностей у страхуванні, які виз­начають взаємовідносини між сторонами страхового процесу. Актуарні розрахунки страхових тарифів за даним видом страху­вання та по даному об'єкту для визначення суми необхідних вит­рат для здійснення страхової діяльності, тобто для складання собівартості й ціни страхової послуги називаються актуарною калькуляцією. Актуарна калькуляція дозволяє визначити суму страхового платежу за певним договором страхування.

Особливості актуарних розрахунків у страхуванні поляга­ють в наступному: оцінюються та вимірюються страхові ризики, які ма­ють вірогідний характер, тому для розрахунків залу­чаються методи теорії ймовірності; оцінка ризиків відбувається на досить значній сукуп­ності фактів, що вимагає для з'ясування певних зако­номірностей застосування у розрахунках методів те­орії великих чисел; в окремі періоди можливі відхилення від визначених середніх значень сукупності, що викликає коливання у страхових платежах, тому є необхідним створення до­статніх відповідних резервів та оптимізація їх розміру; розрахунок собівартості страхової послуги здійснюється не до одного об'єкту, а до всієї страхової сукупності; дослідження норми проценту для застосування в роз­рахунках по накопичувальному страхуванню; необхідно дотримуватися принципу еквівалентності через встановлення певної рівноваги між страховими платежами, що виражаються через страхову суму, та рівнем страхового забезпечення, яке надає страхова компанія; необхідність вимірювання величини збитку та його розподілу у часі та просторі за допомогою спеціаль­них методів та спеціальних таблиць та інші.

Актуарні розрахунки виконують відповідні завдання при їх застосуванні: досліджують, групують, класифікують ризики; розраховують математичну ймовірність настання страхового випадку, визначають частоту та рівень серйозності наслідків настання страхового випадку; математичне обгрунтування величини необхідних вит­рат для здійснення страхових виплат та на ведення стра­хової справи, прогнозування тенденцій їх розвитку; математичне обгрунтування необхідних розмірів ре­зервних фондів страховика та інші завдання.

6. Фінансові результати діяльності страхових компаній: доходи, витрати страховика. Фінансова стійкість та платоспроможність страхових компаній: суть, основи забезпечення, порядок розрахунку. Страхова організація може мати доходи: від страхової діяльності; від інвестиційної діяльності та розміщення тимчасово вільних коштів; від інших операцій. Доходи від страхової діяльності включають: зароблені страхові платежі за договорами страхування та перестрахування; комісійні винагороди за перестрахування; частки від страхових сум та страхових відшкодувань, сплачені перестраховиками; повернуті суми із централізованих страхових резервів; повернуті суми технічних резервів, відмінних від резерву незароблених премій, у випадках і на умовах, передбачених чинним законодавством. До суми надходжень страхових платежів не включаються частки страхових платежів, які сплачено перестраховиками у звітному періоді за договорами перестрахування. Страхова компанія може мати дохід від надання послуг, пов'язаних з ризик-менеджментом, консультаціями, підготовкою кадрів і т. ін. (доходи від інших операцій). Витрати страховика утворюють собівартість страхових послуг. Вони мають таку структуру: витрати на виплату страхових сум та страхових відшкодувань; відрахування в централізовані страхові резервні фонди; відрахування в технічні резерви, відмінні від резервів незароблених премій, у випадках і на умовах, передбачених актами чинного законодавства; витрати на проведення страхування; інші витрати. Головна стаття витрат страховика — виплата страхових сум і страхового відшкодування. Зіставляючи доходи та витрати страхової організації, визначають її фінансові результати. Найбільш загальним показником результативності діяльності страховика є його валовий дохід. Дослідження фінансової стійкості як економічної категорії належить до найважливіших проблем ринкової економіки, оскільки відсутність або низький рівень фінансової стійкості будь-якого суб'єкта господарювання веде до його неплатоспроможності й у кінцевому результаті — до банкрутства. З другого боку, занадто високий рівень фінансової стійкості заважатиме суб'єкту господарювання здійснювати прибуткову діяльність, обтяжуючи його надмірними запасами і резервами. Платоспроможність означає можливість, здатність страховика відповідати за своїми зобов’язаннями. Зобов’язання поділяються на: зовнішні; внутрішні. У практиці страхування вважається, що якщо активи страхової компанії більші, ніж прийняті зобов’язання, то вона має достатній рівень платоспроможності. Для забезпечення відповідного рівня платоспроможності за вимогами законодавства фактичний запас платоспроможності (ФЗП) повинен перевищувати нормативний його запас (НЗП) на будь-яку дату. У визначенні надійності страхової компанії та її можливості ефективного функціонування розраховують показник ліквідності. Ліквідність означає можливість страховика здійснювати поточні виплати з поточних надходжень, тобто здатність платити негайно за своїми терміновими зобов’язаннями. Необхідно підкреслити, що платоспроможність є більш широким, узагальнюючим показником по відношенню до ліквідності. У практиці господарювання рівень платоспроможності страхової компанії є показником , за яким здійснюється постійний контроль з боку: фінансової служби самого страховика; державного уповноваженого органу контролю; аудиторських служб; за певних умов – рейтингових агенцій.

7. Загальні принципи проведення видів страхування рівня життя громадян: види, об’єкти страхування, страхові випадки, тарифні ставки, порядок отримання страхового відшкодування. Дати характеристику будь-якого виду особистого страхування. Специфіка здійснення довгострокового страхування життя в Україні.

Особисте страхування є формою захисту від ризиків, що за­грожують життю, здоров'ю та працездатності людини, а також однією із галузей страхування, що законодавчо закріплюються в Україні. Об 'єктом особистого страхування є майнові інтереси, пов'язані з: життям; здоров'ям; працездатністю; додатковою пенсією страхувальника або застрахова­ної особи. Класифікація особистого страхування здійснюється за різними ознаками: 1) за терміном проведення: коротко, середньо, довгостр; 2) за к-стю застрах осіб: індивідуальне, колективне; 3) за порядком сплати страх внесків: з одноразовою сплатою, з щорічною сплато, з щомісячною; 4) за формою виплати страх відшкодування одноразо­ва виплата страхової суми; виплата страхової суми у вигляді ренти. Не можуть бути застрахованими особи недієздатні та непрацюючі, інваліди 1 та 2 групи, якщо інше не передбачене правилами страх-я. Для отримання страх відшкодування треба: заява встановленої форми, страх свідоцтво, паспорт, акт про нещасний випадок.

Страхування життя — це вид особистого страхування, який передбачає обов’язок страховика здійснити страхову виплату згідно з договором страхування у разі смерті застрахованої особи, а також, якщо це передбачено договором страхування, у разі дожиття застрахованої особи до закінчення строку дії договору страхування та (або) досягнення застрахованою особою визначеного договором віку. Умови договору страхування життя можуть також передбачати обов’язок страховика здійснити страхову виплату у разі нещасного випадку, що стався із застрахованою особою, та (або) хвороби застрахованої особи. У разі, якщо при настанні страхового випадку передбачено регулярні послідовні довічні страхові виплати (страхування довічної пенсії), обов’язковим є передбачення у договорі страхування ризику смерті застрахованої особи протягом періоду між початком дії договору страхування та першою страховою виплатою з числа довічних страхових виплат. В інших випадках передбачення ризику смерті застрахованої особи є обов’язковим протягом всього строку дії договору страхування життя.

При настанні смерті виплачується 100% страхової суми, в інших випадках – певний %. Мед страх-я – вид страхування, де об’єктом є витрати на медичне обслуговування та витрати пов’язані із збереженням здоров’я. Мед страх-я здій-ся в рамках страх медицини. Страховим випадком є будь-яке звернення до лікаря. Воно може здій-ся в обов’язковій і добровільній формах. Особливістю мед страхування є те, що страх відшкодування як правило виплачуються не застрахованому, а мед установі, що надала послуги. Якщо самостійно оплатив лікування, то треба пред’явити чек. Є 2 добровільних види страхування: страх-ня при будь-якому зверненні до лікаря, страх-ня на випадок певної хвороби. Перед укладанням договору проводиться мед огляд застрахованої особи. Не страхують хворих на туберкульоз, діабет тощо.

ЗДСС – це с-ма прав, обовязків та гарантій, яка передбачає надання соц захисту, що включає матер забезпечення громадян у разі хвороби, повної та часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, з незалежних від них обставин а також у старості та ін. випадках передбачених законом за рахунок грош фондів, що формуються шляхом сплати страх внесків та інших джерел. Види ЗДСС: пенсійне, тимчасова втрата працездатності та витрати зумовлені народженням та похованням, нещасні випадки на вир-ві та профес захворювання, безробіття. Страх внески до ЗДСС залежать від виду страх-ня та розміру тарифних ставок, які розрах-я у % на календарний рік. Пенс страхування: пенсії за віком; по інвалідності внаслідок заг захворювання; пенсії у зв’язку із втратою годувальника, крім внаслідок нещасного випадку на вир-ві; медичні та профілактико-реабіліційні заходи для пенсіонерів; допомога на поховання пенсійнерів.

8. Особливості проведення видів майнового страхування: об’єкти страхування, страхові випадки, страхова оцінка, франшиза, тарифні ставки, територія страхового покриття, право регресного позову, обов’язкові та добровільні види. Дати характеристику будь-якого виду майнового страхування. Специфіка здійснення видів майнового страхування в Україні.

Майнове страхування є формою захисту від ризиків, що загро­жують майну чи групі речей від втрати (знищення) чи пошкоджен­ня, а також підприємницьких ризиків, однією із галузей страхуван­ня, закріпленої законодавчо. Але захист від зазначених ризиків здійснюється за умови, що вони не носять навмисний характер. Майно може бути застрахованим на випадок пошкодження, втрати, крадіжки тощо. Не може бути застрахованим майно в аварійному стані. Майно може бути застрахованим за повною або частковою оцінкою. Як правило договори укладаються на 1 рік. Страхове відшкодування виплачується в залежності від розміру страхового збитку та системи (методу) страхування. Збитком при страхування майна вважається: у разі його знищення чи крадіжки - його дійсна вартість з урахуванням зносу на момент настання страхового випадку або дійсна вартість, виходячи із ринкових цін; у разі пошкодження - різниця між заявленою (вказа­ною, визначеною) дійсною вартістю і вартістю цього майна з урахуванням знецінення в результаті страхо­вого випадку. Особливістю майнового страх-ня є встановлення франшизи, яка буде залежати від види страх-ня та страх випадку. Тарифні ставки в майновому страхуванні диференційовані за галузевою належністю, за видами підприємств та організацій, за категоріями страхувальників, за ступенем ризику окремих видів транспорту, за групами тварин тощо.

Територія страхового покриття-гранична страхова сума, яку можна визначити стосовно конкретного ризику, прийнятого на страхування.

Регресивний позов - право вимоги страхових компаній до особи (фізичної чи юридичної), відповідальної за спричинений збиток. На  даний  момент  в  Україні реально існує  та  працює  два  види майнового страхування, пов’язаного з нерухомістю. Перший, відомий з часів соціалізму - страхування від втрати  майна (на випадок вогню, стихійного лиха, аварій комунікаційних мереж та протиправних  дій  третіх осіб). Другий – страхування  фінансового ризику покупця нерухомості. Послугу  з першого виду страхування можуть надати лічена кількість компаній,  хоча  декларують багато. По другому  -  реально  тільки „Інкомстрах”.   І   проблема  не  в  розмірах  статутних   фондів, сформованих  страхових  резервів,  а  в  наявності  кваліфікованих фахівців. Крім того “Інкомстрах” на даному етапі активно працює  з Асоціацією  фахівців з нерухомості (рієлторів) України -  АФН(р)У, що   дало   можливість   цій  страховій  компанії   розвинути   та вдосконалити  цей  страховий продукт

9. Загальні принципи проведення видів страхування відповідальності: види, мета проведення, об’єкти страхування, типи договорів, застрахована особа, ліміт відповідальності страховика. Дати характеристику будь-якого виду страхування відповідальності. Стан проведення видів страхування відповідальності в Україні.

Страхування відповідальності є формою захисту від ризиків, що загрожують третій особі (її здоров'ю чи майну), однією з га­лузей страхування, що закріплена законодавчо. Зазначена галузь страхування поєднує в собі риси як майнового страхування, коли шкода завдається майну, так і особистого страхування, коли шкода завдана життю, здоров'ю громадян. Об'єктом страхування відповідальності виступає відповідальність перед третіми особами, майнові інтереси, пов'язані з відшкодуванням страхувальником: заподіяної їм шкоди особі або її майну; шкоди, заподіяної юридичній особі. Мета страхування відповідальності - страховий захист еко­номічних інтересів страхувальників, здатних заподіяти шкоду третім особам. Страхування відповідальності поєднує в собі риси май­нового та особистого страхування. Через страхування відповідаль­ності відшкодовуються майнова шкода, спричинена третім особам, які наперед не відомі. Сам страхувальник при цьому не звільняється від адміністративної та кримінальної відповідаль­ності. Здійснюється у добровільній та обов'язковій формі. До страх відповідальності належать: страх-я депозитів, кредитів, відповідальності власників транспорту, екологічне страх-я, обов’язкові (власники зброї). Таке страх-ня захищає також і фін стан самого страхувальника, який за наявності страх полісу звільняється від втрат пов’язаних зі спричиненою ним шкодою.

Обєктом страхування професійної відповідальності виступають майнові інтереси страхувальника пов’язані з відповідальністю за шкоду, нанесену 3-м особам в результаті помилки або упущення здійснених ним при виконанні професійних обов’язків. Вимоги до професійної діяльності і порядок її здійснення встановлюється законодавчими і нормативними документами. Страхові компанії можуть складати свій власний перелік помилок і упущень конкретних категорій спеціалістів. Свою профес. відповідальність страхують включно фіз. особи, які здій-ть приватну профес д-сть, це як правило: 1) лікарі, фармацевти, стоматологи, технологи, приготування їжі – за шкоду нанесену життю і здоровю людини; 2) архітектори, скульптори, будевильники – за шкоду життю і майну 3-ї особи; 3) адвокати, юристи, нотаріуси – шкода життю і майну; 4) перевізники. Факт настання страх випадку визначається після вступу в законну силу рішення суду, яке встановлює майнову відповідальність приватно-практикуючого спеціаліста за нанесення матер збитку клієнтам, а також при досудовому урегулюванні претензій при наявності безспірних доказів нанесення шкоди. Розмір страх відшкодування встановлюється в залежності віл договору страхування і від величини страх суми. На визначення страх суми впливають річні доходи страхувальника та суми можливих позовів на страхування в рамках практики попередніх років. Тарифи залежать від професійності спеціаліста, досвіду роботи та страх суми. Страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів: страховик бере на себе зобов’язання відшкодувати майновий збиток 3-м особам з числа учасників дорожнього руху, який виник у результаті експлуатації транспортного засобу. Страхувальниками виступають фіз. або юрид особи, власники транспортних засобів або такі, що їх експлуатують. Страховиками є страх компанії, які отримали ліцензію на даний вид страхування і є членами моторно-транспортного страх бюро. До страх випадків відносять смерть, поранення, пошкодження здоровя 3-ї особи, знищення або пошкодження майна 3-ї особи. Величина страх премій залежить від страх суми і робочого об’єму циліндра двигуна тр засобу. Крім того впливають пасажиромісткість або вантажопідйомність тр засобу і рівень проф. майстерності водія, територія експлуатації тр засобу. Для заохочення безаварійної експлуатації тр засобу страховики застосовують коректуючі коефіцієнти залежно від наявності чи відсутності страх випадків в період дії попередніх договорів. Дана система коефіцієнтів називаються бонус-малус. При укладанні договору вперше водію присвоюється 3-й клас залежно від кількості страх випадків в період дії договору страхування, в подальшому використовується підвищуючий коефіцієнт з присвоєння нижчого класу. При безаварійній експлуатації – понижуючий коефіцієнт з присвоєнням вищого класу. Договір передбачає безумовну франшизу в розмірі 2% ліміту відповідальності страховика. Якщо страхова подія була спричинена невідомим тр засобом, то потерпілий має право протягом 15 днів звернутися з вимогою виплатити страх відшкодування в моторно-транспортне бюро.

10. Необхідність перестрахування, його суть та функції. Факультативний, облігаторний та змішаний методи перестрахування. Розмір власного утримання пересрахувальника. Пропорційні та непропорційні види договорів перестрахування. Особливості перестрахування в Україні. Можна сказати, що перестрахування з'явилося як спосіб підтримки страховиків при збільшенні обсягів і використанні но­вих форм страхування. Необхідність такої підтримки полягає в тому, що індивідуальні можливості страховика по страхуванню, а також гарантії повної та своєчасної виплати за великим оди­ночним ризиком досить обмежені.

Система перестрахування, як і система прямого страхування, побудована на розподілі ризику між декількома учасниками. Це дозволяє прямому страховику, з одного боку, цілком виконати прийняті на себе страхові зобов'язання перед страхувальником, а з іншого, полегшити навантаження за виплатою у будь-якому стра­ховому випадку, зберігаючи при цьому свою фінансову надійність.

Для договорів перестрахування характерні принципи: 1) відшкодованості, коли перестраховик зобов’язаний виплатити цедентові відшкодування пропорційне частці участі і лише у тому випадку, якщо цедент виплатив належне відшкодування страхувальнику. 2) доброї волі, виражається в тому, що як і страхувальник повинен інформувати страхову компанію про всі обставини ризику щодо об’єкта так і перестрахувальник зобов’язаний надавати перестраховикові повну і достовірну інформацію про передані ризики.

Об’єктом відносин перестрах-ня є майнова ситуація перестрахувальника. Усі договори перестрах-ня містять як умови обліку так і умови перестрах-ня покриття.

Особливу увагу у договорах приділяється: 1) документам, які необхідно підготувати, 2) термінам відправки док-в перестраховику; 3) термінам затвердження документів перестраховиком; 4) термінам затвердження балансу; 5) статтям, включених у договорі; 6) методам, які застосовуються для розрахунку статей.

За методом передавання ризиків у перестрахування перестра-хувальні операції поділяються на три види: факультативні; облігаторні (договорні); факультативно-облігаторні.

Факультативні перестрахувальні операції характеризують­ся певною свободою сторін договору перестрахування, існує можливість регулювання страховиком розміру власного утримання. Попередньо умовою для укладання договору факульта­тивного перестрахування є сліп, який містить певну інформацію про наміри сторін перестрахувальних відносин.

Облігаторне страхування передбачає обов'язкову передачу в перестрахування раніше узгодженої частини ризику за всіма по­криттями, визначаються межі відповідальності, перестрахувальна комісія, обмеження щодо покриття. Зазначений метод прове­дення перестрахування мас свої переваги: досягнення рівномірності розподілу ризиків; автоматичність прийняття ризиків; розвиток довгострокових взаємовідносин між сторо­нами; збільшення обсягів страхових операцій; гарантії підтримки перестраховика.

Факультативно-облігаторне перестрахування поєднує риси факультативного та облігаторного, використовується в особли­во великих, небезпечних ризиках, з можливістю кумуляції збитків та можливими катастрофічними наслідками. Розмір власного утримання перестрахувальника. Власне утримання встановлюється в абсолютній сумі або у відсотках страхової суми об'єкта. Складним питанням для практичного перестрахування є визначення частки ризику, яку слід залишати на своєму утриманні. Передавати в перестрахування досить велику частку не вигідно, оскільки страховик відраховує і значну частину зібраних ним страхових премій. Водночас досить високий ліміт власного утримання впливає на фінансову стійкість страховика. Не лише страховик, а й перестраховик має зважати на розмір власного утримання. Занижений розмір вла'сного утримання страховика не дає перестраховикові впевненості щодо якості ризику або добропорядності страховика при врегулюванні збитків у разі настання страхових подій. Отже, визначення оптимального розміру власного утримання є важливою ланкою в організації процесу перестрахування. Тому в багатьох країнах світу розмір власного утримання регламентується законодавством або самими учасниками перестрахування.

Перерозподіл ризику у перестрахувальних операціях відбу­вається за двома формами: пропорційною; непропорційною.

Пропорційна форма - перестрахування історично перша фор­ма та до кінця XIX ст. єдина загальна форма перерозподілу ри­зиків. Сторони частково приймають участь у розподілі відповідальності. Інтереси цедента й перестраховика в цілому співпадають. Застосовується при обов'язковому страхуванні відповідальності, при автокаско. Здійснюється за наступними ви­дами договорів перестрахування: 1) квотний - коли цедент зобов'язується передати пере-страховику частку у всіх ризиках даного виду, а пере­страховик зобов'язується їх прийняти; 2) ексцедентаї суми - використовується, коли застрахо­вані ризики різні за страховими сумами; цедент несе відповідальність за всіма ризиками у розмірі страхо­вої суми , яка менша чи рівна власному утриманню, а перестраховик - за всіма ризиками, де страхова сума перевищує розмір власного утримання; 3) квотно-ексцендентний - змішаного типу, використо­вується дуже рідко, поєднує риси двох попередньо за­значених договорів.

Непропорційне перестрахування широко стало застосовува­тись після Другої світової війни. Інтереси сторін можуть прийма­ти суперечливий характер. Найчастіше використовується в дого­ворах страхування цивільної відповідальності власників транс­портних засобів за збиток, спричинений третім особам в резуль­таті ДТП. Ця форма страхування застосовується також й там, де немає верхньої межі відповідальності страховика. Здійснюється за наступними видами договорів: 1) ексцедента збитку - застосовується тоді, коли страхо­вик намагається не вирівняти окремі ризиків даного виду страхування, а спрямовує свою діяльність безпо­середньо на забезпечення фінансової рівноваги стра­хових операцій; 2) ексцедента збитковості - перестрахування стосується всього страхового портфелю, має на меті захистити фінансові інтереси страховика перед наслідками над­то великої збитковості. Обслуговування договорів непропорційного перестраху­вання досить просте, не вимагає особливих витрат.

Україні також застосовують співстрахування. Це страху­вання, коли один і той же об'єкт за одним і тим же ризиком стра­хується у двох і більше страховиків. При співстрахуванні здійснюється розподіл страхових внесків та страхових виплат. А відповідно координуються страхові фонди різних страховиків. Співстрахування поєднує риси страхування та перестрахування. Організаційно спостерігається на прикладі страхових пулів (пули страхування, пули перестрахування).

Фінанси підприємств

1. Економічна сутність фінансів підприємства. Функції фінансів підприємства. Фінансові відносини підприємства. Основи організації

Економічну сутність фінансів підприємств розкриває сукупність грошових відносин, які виникають у суб'єктів господарювання у процесі їх створення і здійснення ними виробничо-фінансової діяльності. Це грошові відносини:

між підприємствами та їх засновниками, які виникають при формуванні статутного фонду (капіталу) — одержання грошей з державного бюджету, надходження пайових внесків та ін.

між підприємствами та іншими суб'єктами господарювання (постачальниками, покупцями, будівельними та іншими організаціями)

між підприємствами та різноманітними ланками фінансово-кредитної системи щодо внесків у ці ланки (бюджет, централізовані фонди тощо) різних видів податків та платежів і отримання з них коштів на різні цілі.

між підприємством і зайнятими на ньому працівниками з приводу формування фонду оплати праці, її виплати, матеріального заохочення

Фінанси підприємств як економічна вартісна категорія у процесі відтворення виявляються через дві головні функції: розподільчу і контрольну.

Розподільча функція фінансів. Валовий внутрішній продукт, що виробляється у країні, призначений для споживання учасниками процесу виробництва та ін. Проте перед споживанням він обов'язково має бути розподілений між державою, підприємствами і населенням.

Контрольна функція фінансів підприємств. Ця функція виявляється в контролі за виконанням підприємствами обсягів виробництва і продажу продукції, отриманням прибутку, формуванням і цільовим використанням фондів коштів, фінансових ресурсів підприємств.

Фінансовий контроль охоплює всі аспекти господарської діяльності підприємств, включаючи розподіл, перерозподіл, створення і використання всіх видів ресурсів.

Фінансові відносини підприємств відображаються в гро­шових потоках, які характеризують їх різноманітні й різнобічні взаємозв’язки.

До зовнішніх фінансових відносин підприємства входять:

а) відносини обміну:

б) відносини розподілу:

Внутрішні фінансові відносини підприємства мають розподільний характер і включають:

• розподіл доходу і формування прибутку;

• розподіл чистого прибутку та його використання;

• формування та використання амортизаційних відрахувань;

• утворення та використання фондів підприємств.

Фінансовий механізм підприємства - це система управління фінансами, призначена для організації взаємодії фінансових відносин і грошових фондів з метою оптимізації їхнього впливу на кінцеві результати його діяльності.

Фінансовий механізм підприємства є основною ланкою народного господарства. Він визначає системний підхід до оптимізації затрат, виявленню резервів виробництва, зниженню собівартості продукції, збільшенню прибутку, росту рівня рентабельності, зміцненню конкурентної позиції на ринку тощо.

Одним із елементів фінансового механізму є фінансові інструменти. За їх допомогою здійснюється фінансове забезпечення та фінансове регулювання економічних та соціальних процесів.

2. Поняття фінансових ресурсів підприємства. Джерела формування фінансових ресурсів підприємства. Формування фінансових ресурсів з власних джерел. Позикові джерела фінансових ресурсів, їх склад.

Поняття фінансових ресурсів підприємства.Фінансові ресурси — це сума грошових доходів та надходжень, що знаходяться в розпорядженні суб'єктів господарювання та призначаються для виконання фінансових зобов'язань, здійсненню витрат з розширеного відтворення та економічного стимулювання робітників. Первісне формування фінансових ресурсів відбувається у момент створення підприємства, коли утворюється уставний фонд.

Джерела формування фінансових ресурсів підприємства.Джерелом, залежно від організаційно-правових форм підприємства, виступають: акціонерний капітал, пайові внески членів кооперативів, бюджетні кошти, кошти юридичних та фізичних осіб. Далі, у процесі функціонування підприємства, основним джерелом фінансових ресурсів виступають грошові доходи та находження у вигляді прибутку та амортизаційних відрахувань, стійкі пасиви, цільові надходження та ін.

2.3.Основу управління власним капіталом підприємства в процесі його розвитку складає управління формуванням його власних фінансових ресурсів. З метою забезпечення ефективного управління цим процесом на підприємстві розробляється, звичайно, спеціальна фінансова політика, спрямована на залучення власних фінансових ресурсів з різних джерел відповідно до потреб його розвитку в майбутньому періоді. Розробка політики формування власних фінансових ресурсів підприємства здійснюється за такими основними етапами: Аналіз формування власних фінансових ресурсів підприємства в попередньому періоді. Метою такого аналізу є виявлення потенціалу формування власних фінансових ресурсів і його відповідності темпам розвитку підприємства. На першому етапі аналізу вивчаються загальний обсяг формування власних фінансових ресурсів, відповідність темпів приросту власного капіталу темпам приросту активів і обсягу реалізованої продукції підприємства, динаміку питомої ваги власних ресурсів у загальному обсязі формування фінансових ресурсів. На другому етапі аналізу розглядаються джерела формування власних фінансових ресурсів. У першу чергу вивчається співвідношення зовнішніх і внутрішніх джерел формування власних фінансових ресурсів, а також вартість залучення власного капіталу за рахунок різних джерел. На третьому етапі аналізу оцінюється достатність власних фінансових ресурсів, сформованих на підприємстві. Критерієм такої оцінки виступає показник "коефіцієнт самофінансування розвитку 2.3Начало формы

Конец формы

Формування фінансових ресурсів з власних джерел. Основу управління власним капіталом підприємства в процесі його розвитку складає управління формуванням його власних фінансових ресурсів. Розробка політики формування власних фінансових ресурсів підприємства здійснюється за такими основними етапами: Аналіз формування власних фінансових ресурсів підприємства в попередньому періоді. Метою такого аналізу є виявлення потенціалу формування власних фінансових ресурсів і його відповідності темпам розвитку підприємства. На першому етапі аналізу вивчаються загальний обсяг формування власних фінансових ресурсів, відповідність темпів приросту власного капіталу темпам приросту активів і обсягу реалізованої продукції підприємства, динаміку питомої ваги власних ресурсів у загальному обсязі формування фінансових ресурсів. На другому етапі аналізу розглядаються джерела формування власних фінансових ресурсів. У першу чергу вивчається співвідношення зовнішніх і внутрішніх джерел формування власних фінансових ресурсів, а також вартість залучення власного капіталу за рахунок різних джерел. На третьому етапі аналізу оцінюється достатність власних фінансових ресурсів, сформованих на підприємстві. Критерієм такої оцінки виступає показник "коефіцієнт самофінансування розвитку підприємства".

Позикові джерела, які в сучасній світовій практиці використовують насамперед для фінансування інвестиційних проектів з низьким ступенем ризику та чітко визначеними шляхами успішної реалізації проекту.

До складу позикових джерел входять такі: 1. Довготермінові кредити банків та інших кредитних інститутів.

2. Емісія облігацій підприємства. Облігація — цінний папір, що засвідчує внесення його власником певної суми грошових коштів і підтверджує зобов'язання емітента відшкодувати номінальну вартість у зазначений у цінному папері термін з виплатою фіксованих відсотків.

3. Цільовий державний кредит, спрямований на конкретний вид інвестування.

3. Характеристика та склад грошових надходжень підприємства. Валовий та чистий дохід підприємства від виконання господарських та інших операцій. Методи визначення грошових надходжень. Ціноутворення на підприємстві.

У процесі виробничо-господарської діяльності підприємств постійно здійснюється кругообіг коштів. Укладання коштів у виробництво з метою виготовлення товарів і отримання виручки від їх продажу характеризує кругообіг коштів підприємств. Внутрішні грошові надходження згідно з чинною практикою обліку і звітності включали: 1) виручку від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг; 2) виручку від іншої реалізації; 3) доходи від фінансових інвестицій; 4) доходи від інших позареалізаційних операцій. Отже, грошові надходження підприємств відіграють значну роль у процесі кругообігу коштів. Відшкодовуючи авансовані у виробництво вкладення, формуючи доходи і грошові фонди, вони створюють економічні умови для нового циклу виробництва і реалізації продукції, удосконалення та розширення власного господарства, збільшення власного капіталу. В основному доходи від позареалізаційних надходжень формувались за рахунок штрафів і пені, прибутку минулих років, виявленого у звітному році, списаної раніше дебіторської заборгованості, яка вважалася безнадійною, але котру, проте, було погашено у звітному періоді.

Валовий та чистий дохід підприємства. Валовий дохід підприємства становить грошову виручку від реалізації продукту (виконання робіт чи послуг), інших матеріальних цінностей і майна підприємства (включаючи основні фонди) тощо, зменшену на суму постійних витрат підприємства. Якщо від валового доходу підприємства відняти ще й змінні витрати, то одержують суму чистого доходу підприємства. Чистий дохід підприємства - це прибуток підприємства.

Методи визначення грошових надходжень. Метод розрахунку грошових надходжень базується на визначенні показника доходів, отриманих платником податків від проведення господарської діяльності. Для розрахунку цього показника використовується інформація про надходження засобів на банківські рахунки платника податків, що підтверджується банківськими документами, і інша інформація (документи), що підтверджує одержання засобів платником податків.

Метод грошових надходжень базується на вивченні державним податковим ревізором-інспектором внесків платника податків на його банківські рахунки і з'ясуванні джерел одержання засобів для цих внесків.

За допомогою цього методу можна визначити обсяг грошових надходжень, що може містити в собі виторг від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), виторг від продажу основних фондів, виторг від іншої реалізації, а також позареалізаційні доходи.

Ціноутворення на підприємстві. Ціноутворення на підприємстві організовується відповідно до державної політики ціноутворення, яка є складовою частиною загальної економічної політики України.

Політика ціноутворення в Україні спрямована на забезпечення:

• збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і послуг;

• протидії монопольним тенденціям виготовлювачів продукції, товарів і послуг;

• розширення сфери застосування вільних цін;

• підвищення якості продукції;

• створення необхідних економічних гарантій для виробників;

• забезпечувати здійснення в республіці державної політики цін;

• визначати повноваження органів державного управління у галузі встановлення і застосування цін (тарифів), а також контролю за цінами (тарифами).

4. Основні принципи організації грошових розрахунків на підприємстві. Форми безготівкових розрахунків у господарському обігу. Здійснення розрахунково-касового обслуговування підприємств. Розрахунково-платіжна та касова Дисципліна.

Основні принципи організації грошових розрахунків на підприємствах. Грошові розрахунки можуть набирати як і готівкової, так і безготівкової форми. Безготівковим грошовим розрахункам, як правило, віддають перевагу. Це пояснюється тим, що за використання безготівкових розрахунків досягають значної економії витрат на їх здійснення. Широкому застосуванню безготівкових розрахунків сприяють банківські установи, у них також заінтересована держава - не тільки з погляду економного витрачання коштів, а й з погляду вивчення, регулювання і контролю грошового обороту. Сферу готівкових і безготівкових розрахунків розмежовано. Готівкова форма розрахунків застосовується за обслуговування населення - виплата заробітної плати, матеріального заохочення, дивідендів, пенсій, грошової допомоги. Отримуючи грошові доходи, населення витрачає їх на купівлю товарів, продуктів харчування, оплачує послуги і здійснює інші платежі.

Безготівкові розрахунки - це грошові розрахунки, які здійснюються за допомогою записів на рахунках у банках, коли гроші (кошти) списуються з рахунка платника і переказуються на рахунок отримувача коштів. Між готівковою і безготівковою формами розрахунків існує тісний зв'язок. Так, одержуючи виручку за реалізовану продукцію в безготівковій формі, підприємство повинно отримати в установленому порядку в банківській установі готівку для виплати заробітної плати, покриття різних витрат, на господарські потреби тощо. У цьому разі гроші, що надійшли в безготівковій формі, можуть бути отримані в банку в готівковій формі.

Форми безготівкових розрахунків

Відповідно до існуючої в нашій країні практики встановлені такі форми безготівкових розрахунків: платіжними вимогами, платіжними дорученнями, платіжними вимогами-дорученнями, акредитивами, чеками, векселями.

Використання тієї чи іншої форми платіжних документів не залежить від банку, а визначається договором між платником і одержувачем коштів. При виборі тієї чи іншої форми розрахунків підприємства повинні враховувати багато факторів: місце знаходження платника та покупця, швидкість обігу грошових коштів, можливість взаємного контролю, джерела коштів для платежу, гарантію сплати і т.д.

Платіжна вимога – це документ, який містить вимогу одержувача коштів платнику про сплату певної суми грошей через банк.

Платіжне доручення – це документ, який містить наказ платника банку про списання з його рахунку певної суми та перерахування її на рахунок одержувача.

Платіжні доручення зручні при авансовій оплаті за товари, при виконанні платежів до бюджету тощо.

Платіжна вимога-доручення – це комбінований розрахунковий документ, який об'єднує платіжну вимогу і платіжне доручення. Частину документу "платіжна вимога" заповнює одержувач, а другу частину – "доручення" – заповнює платник при згоді на оплату.

Акредитив – це розрахунковий документ, який містить доручення банка платника банку одержувача оплатити товар (послуги) лише при виконанні одержувачем умов, вказаних в акредитиві (рис. 3.7). Акредитив вигідно використовувати у відносинах з неакуратними платниками.

Розрахунковий чек – документ, який містить доручення чекодавця (платника) банку про перерахування з його рахунку певної суми грошей на рахунок чекодержателя (одержувача) при здачі ним чека в банк.

Розрахунково-касові операції полягають у забезпеченні руху грошових коштів на рахунках клієнтів банків згідно з їхніми дорученнями. Ці операції посідають особливе місце в банківській діяльності і відіграють важливу роль в забезпеченні успішного перебігу економічних процесів на мікро- та макрорівнях.    Розрахунково-касове обслуговування клієнтів є однією з трьох базових операцій банків, які конституюють їх як особливі фінансові установи, що називаються банками. Тому ці операції тісно пов’язані з усіма іншими банківськими операціями. Будь-яка операція банків — і пасивна, і активна, і надання послуг — неминуче супроводжується здійсненням платежу, отже — розрахунковим чи касовим обслуговуванням відповідного клієнта. Причому для виконання таких операцій банкам не потрібні додаткові резерви, оскільки необхідні кошти мають бути у тих клієнтів, за дорученням яких банки здійснюють платежі, чи касові операції.

   Розрахунково-касові операції банків забезпечують переважну частину потоків сукупного грошового обороту. Будь-які перебої в розрахунково-касових операціях неминуче призводять до гальмування грошових потоків та розбалансування грошового обороту, що негативно впливає на стан економіки в цілому, на розвиток виробництва товарів та послуг.

розрахунково платіжні та касові дисципліни.

Усі субєкти господарювання повинні правильно, відповідно до діючих нормативних документів організовувати зберігання та витрачання коштів, своєчасно розраховуватися за своїми платіжними зобовязаннями з постачальниками продукції, товарів, виконавцями робіт, надавачами послуг, ланками фінансово-кредитної системи, установами та організаціями, як правило, у безготівковому порядку через установи банків та під їх контролем, тобто дотримуватися розрахунково-платіжної дисципліни. За неправильне зберігання та витрачання грошових коштів, несвоєчасні розрахунки та платежі підприємства сплачують на користь відповідних субєктів у встановленому розмірі пеню, штрафи, недотримки. За порушення розрахунково-платіжної дисципліни несуть відповідальність і установи банків. Так, за несвоєчасне зарахування коштів на рахунки клієнтів з вини банків вони сплачують одержувачу коштів пеню в розмірі, передбаченому договором про здійснення розрахунково-касового обслуговування, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який стягується пеня.

5. Економічна сутність основного капіталу підприємства/Класифікація та види вартісної оцінки необоротних активів. Методи нарахування амортизації, їх характеристика. Показники стану та ефективності використання основних засобів та нематеріальних активів.

5.1. Економічна сутність основного капіталу підприємства. З позицій фінансового менеджменту капітал підприємства характеризує загальну вартість коштів у грошовій, матеріальній і нематеріальній формах, інвестованих у формування його активів. Розглядаючи економічну сутність капіталу підприємства, випливає в першу чергу відзначити такі його характеристики: 1. Капітал підприємства є основним чинником виробництва. 2. Капітал характеризує фінансові ресурси підприємства, що приносять доход. 3. Капітал є головним джерелом формування добробуту його власників. 4. Капітал підприємства є головним вимірником його ринкової вартості. 5. Динаміка капіталу підприємства є найважливішим барометром рівня ефективності його господарської діяльності. Розглянемо більш докладно окремі види капіталу підприємства відповідно до приведеною їх систематизацією по основних класифікаційних ознаках. 1. По приналежності підприємству виділяють власний і позиковий види його капіталу.

2. По цілям використання в складі підприємства можуть бути виділені наступні види капіталу: продуктивний, позичков і спекулятивний.

3. По формах інвестування розрізняють капітал у грошовій, матеріальній і нематеріальній формах, використовуваний для формування статутного фонду підприємства. 4. По об\'єкті інвестування виділяють основний і оборотний види капіталу підприємства.

5. За формою перебування в процесі кругообігу, тобто в залежності від стадій загального циклу цього кругообігу, розрізняють капітал підприємства в грошових, виробничих і товарної його формах.

6. По формах власності виявляють приватний і державний капітал, інвестований у підприємство в процесі формування його статутного фонду

7. По характері використання в господарському процесі в практиці фінансового менеджменту виділяють працюючі і непрацюючий види капіталу.

5.2. Класифікація та види вартісної оцінки необоротних активів. Використовуються такі види вартісної оцінки основних виробничих фондів. 1. Оцінка за первісною (початковою, фактичною) вартістю, тобто за фактичними витратами, що зазнало підприємство у зв’язку із створенням основних виробничих фондів, їх доставкою і монтажем, у цінах того року, у якому ці витрати були зроблені. Цей вид оцінки використовується для розрахунку амортизаційних відрахувань.   2. Оцінка за відновною вартістю, тобто за вартістю відтворення основних виробничих фондів у сучасних умовах. Необхідність оцінки за відновною вартістю викликана тим, що у зв'язку з науково-технічним прогресом або інфляційними факторами ті самі види засобів праці (верстати, печі тощо), виготовлені в різні роки, мають різну вартісну оцінку. Це вимагає періодичного переоцінювання основних фондів. За базу для визначення відновної вартості, як правило, використовують ринкові ціни на ті чи інші елементи основних фондів. 3. Оцінка за первісною або відновною вартістю з урахуванням зношення (за залишковою вартістю), тобто за існуючою вартістю, що ще не перенесена на готову продукцію. 4. Ліквідаційна вартість – вартість реалізації об'єкта після закінчення терміну його корисного використання (експлуатації).

5.3 . Методи нарахування амортизації, їх характеристика.На сьогодні відсутні чіткі правила (рекомендації) щодо вибору методу амортизації, який був би найкращий для підприємств різних організаційно-правових форм та галузей, об’єктів основних засобів та способів їх використання.

Метод амортизації обирається підприємством самостійно з урахуванням очікуваного способу отримання економічних вигод від його використання та переглядається у разі зміни очікуваного способу отримання економічних вигод від його використання.

І. податковий метод зменшення залишкової вартості.

ІІ. Податковий метод прискореної амортизації.

Амортизація нараховується від первісної вартості об’єктів основних засобів

ІІІ. Прямолінійний метод амортизації основних засобів.

Цей метод використовується для тих об’єктів основних засобів, які виконують відносно постійний обсяг роботи впродовж всього строку служби і для яких основним чинником, який обмежує строк служби, є їх фізичне старіння.

Він найбільш поширений у світі і порівняно з іншими методами амортизації найбільш простий у застосуванні. Використання цього методу цілком виправдане за умови, коли не існує ймовірність швидкого морального старіння.

ІV. Виробничий метод.

Цей метод базується на тому, що амортизація об’єкта залежить в основному від інтенсивності його використання. Він застосовується, як правило, до активної частини основних засобів, які експлуатуються нерівномірно

V. Метод зменшення залишкової вартості.

Згідно з цим методом річна сума амортизації визначається як добуток річної норми амортизації на залишкову вартість об’єкта основних засобів на початок звітного року (або первісна вартість на початок нарахування амортизації).

VІ. Метод прискореного зменшення залишкової вартості.

Цей метод обмежує свободу вибору прискорення вітчизняним бухгалтерам. Водночас надання такого права, як зазначають фахівці, збільшує суб’єктивізм в обліку.

VІІ. Кумулятивний метод.

Цей метод можна застосовувати і в зворотному порядку, коли, наприклад, під кінець строку корисного використання передбачається випуск більших обсягів виробництва і тому обладнання у другій половині строку експлуатації більшою мірою зношується (уповільнена амортизація).

5.4.Показники стану та ефективності використання основних засобів та нематеріальних активів. Показники стану й ефективності використання основних засобів можна об'єднати в три групи, які характеризують: 1) забезпечення підприємства основними засобами; 2) стан основних засобів; 3) ефективність використання основних засобів. До показників, які характеризують забезпеченість підприємства основними засобами, належать: фондомісткість, фондоозброєність, коефіцієнт реальної вартості основних виробничих засобів у майні підприємства. До показників стану основних засобів відносять: коефіцієнт зносу основних виробничих засобів;коефіцієнт придатності основних виробничих засобів; коефіцієнт оновлення. До показників ефективності використання основних виробничих засобів:фондовіддача основних засобів; рентабельність основних засобів; абсолютна сума прибутку на одну гривню основних засобів.

Згідно з чинним законодавством ведення бухгалтерського обліку вкладення капіталу в нематеріальні активи - новий об'єкт аналізу й обліку. Питома вага їх у майні підприємства в даний час на вітчизняних підприємствах дуже низька, і нема можливості провести порівняння з аналогічними документами підприємств у країнах з розвинутою економікою. Тому практичний досвід організації обліково-аналітичного забезпечення управління нематеріальними активами ще недостатній і не дає змоги провести глибокі узагальнення і дати корисні рекомендації. Основними завданнями аналізу використання нематеріальних активів є: - аналіз обсягу і динаміки нематеріальних активів; - аналіз структури і стану нематеріальних активів за видами, термінами використання і правової захищеності; - аналіз дохідності (рентабельності) і фондовіддачі нематеріальних активів; - аналіз ліквідності нематеріальних активів і рівня ризику вкладення капіталу в нематеріальні активи. прийому ланцюгових підстановок або будь-якого іншого відомого прийому факторного аналізу.

6. Оборотний капітал підприємства, його економічний зміст, склад і структура. Джерела формування оборотного капіталу. Показники економічної ефективності використання оборотного капіталу підприємства.

6.1. Оборотний капітал підприємства, його економічний зміст, склад і структура.Оборотним капіталом (обіговими коштами) називають засоби виробництва, що, на відміну від основних фондів, беруть участь тільки в одному виробничому циклі, під час якого цілком переносять свою вартість на вартість готової продукції. Склад оборотного капіталу  1. Виробничі запаси містять такі елементи: • сировину й основні матеріали; • куповані напівфабрикати; • допоміжні матеріали; • паливо; • тару; • запасні частини для ремонту машин і обладнання; • малоцінний і швидкозношувальний інструмент, оснащення, господарський інвентар. 2. Незавершене виробництво утворює продукція, що підлягає подальшій обробці. У складі незавершеного виробництва виділяють напівфабрикати власного виробницва, тобто предмети праці, що цілком закінчені в одному цеху і підлягають подальшій обробці в інших цехах того самого підприємства. 3. Витрати майбутніх періодів утворюють зазнані підприємством витрати на придбання необхідних для виробництва активів, які поки що не надійшли на підприємство. Прикладом є авансовані витрати підприємства на сировину, матеріали, напівфабрикати тощо. Після одержання підприємством цих елементів у натуральній формі величина відповідних оборотних фондів переходить із групи «витрати майбутніх періодів» у групу «виробничі запаси».  Структура оборотного капіталу - це кількісне співвідношення окремих елементів у загальному обсязі обігових коштів, виражене у відсотках до підсумку .

6.2. Джерела формування оборотного капіталу.Джерела формування оборотних засобів є: а) власні; б) позичені; в) залучені (тимчасове використання частини коштів інших підприємств). До них належать: кредиторська заборгованість постачальникам, строк оплати яких не настав; заборгованість робітникам і службовцям; заборгованість фінансовим органам. Виділяють ще стійкі пасиви як джерела формування оборотних засобів, що мають особливе призначення. Ними розпоряджаються інші організації. До стійких пасивів також належать фонди підприємства, які спеціально не призначені для формування оборотних засобів. До них належать: заборгованість із зарплати; відрахування на соціальне страхування; резерв на покриття майбутніх видатків і платежів; частина фондів економічного стимулювання, яка постійно використовується в обороті; засоби ремонтного фонду для формування залишків матеріалів на ремонт.

6.3. Показники ефективності використання оборотного капіталу. Визначаються через показники прибутку і рентабельності. Прибуток і рентабельність — результат великої кількості фінансових рішень. У розрахунку показників прибутку можуть використовувати різні модифікації показника прибутку. Це дає можливість виявити не тільки ефективність капіталу, а й оціни-ти інші його особливості. Наприклад, якщо рентабельність розрахувати за валовим прибутком, можна судити, наскільки підприємству вдасться використати ціновий чинник як спосіб підвищення ефективності.

Для оцінки ефективності використання оборотного капіталу, визначення потреби в ньому і обґрунтованого управління процесом прискорення обороту застосовують низку економічних показ­ників. Серед таких показників одним з найважливіших є коефіцієнт обороту оборотного капіталу. В економічній аграрній літературі нерідко пропонується розраховувати цей показник відношенням товарної продукції (інколи валової продукції), збільшеної на вартість тварин, що переведені в основне стадо, і зменшеної на грошову виручку від реалізації вибракуваних з основного стада тварин, до середньорічної вартості оборотного капіталу.

Одержаний таким способом економічний показник характеризує більше віддачу оборотних засобів, а не швидкість їх обороту.

7. Прибуток як результат фінансово-господарської діяльності підприємства, його функції. Методика визначення прибутку підприємства. Розподіл і використання прибутку підприємства. Сутність і методи обчислення рентабельності.

7.1. Прибуток як результат фінансово-господарської діяльності підприємства, його функції.

Поява прибутку безпосередньо зв'язана з появою категорії «витрати виробництва». Прибуток — це та частина вартості продукту, що реалізується підприємством, яка залишається після покриття витрат виробництва. Обособления частини вартості продукції у вигляді витрат виступає в грошовому виразі як собівартість продукції. Отже, на формування абсолютної суми прибутку підприємства впливають:

результати, тобто ефективність його фінансово-господарської діяльності; сфера діяльності; галузь господарства; установлені законодавством умови обліку фінансових результатів.

Функції прибутку:

1)      Прибуток характеризує економічний ефект, отриманий в результаті діяльності підприємства, тобто він відбиває фінансовий результат діяльності;

2)      Прибуток має стимулюючу функцію, так як він є результатом діяльності підприємства і головним елементом фінансових ресурсів підприємства:

3)      Прибуток є одним з джерел формування бюджету держави. Прибуток надходить в бюджет у виді податків для забезпечення виконання державою своїх функцій.

7.2. Методика визначення прибутку підприємства.

Прибуток в загальному економічному розумінні — це додат­кова вартість, що створюється в процесі виробництва, або іншими словами — це вартість, створена в процесі підприємницької діяльності понад вартість виробничо спожитих ресурсів і робочої сили.

Валовий прибуток — це економічний результат діяльності суб’єктів господарської діяльності, що визначається як різниця між чистою виручкою від реалізації продукції, робіт, послуг і виробничою собівартістю.Якщо виробнича собівартість перевищує чисту виручку, то це означає, що підприємство замість валового прибутку отримує валовий збиток.

На другій стадії визначають операційний прибуток. Він являє собою фінансовий результат від операційної діяльності, що визначається відніманням від валового прибутку операційних вит­рат і додаванням до одержаного результату інших операційних доходів.

На третій стадії визначають прибуток або збиток від звичайної діяльності до оподаткування, який являє собою результат від фінансової діяльності, що визначається додаванням до операційного прибутку доходу від участі в капіталі, фінансових доходів у формі дивідендів, відсотків, отриманих від фінансових інвестицій, та інших доходів і відніманням від одержаного результату фінансових витрат у формі процентів та інших витрат, пов’язаних із залученням позичко капіталу, втрат (збитків) від участі в капіталі та інших витрат .

На четвертій стадії визначають прибуток (збиток) від звичайної діяльності після оподаткування як різницю між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування та сумою податків на прибуток.

На п’ятій стадії розраховують чистий прибуток (збиток) як алгебраїчну суму прибутку (збитку) від звичайної діяльності після оподаткування та надзвичайного прибутку, надзвичайного збитку і податків з надзвичайного прибутку.

7.3. Розподіл і використання прибутку підприємства

Отриманий підприємством прибуток є об'єктом розподілу. У розподілі прибутку можна виділити два етапи. Перший етап - це розподіл загального прибутку. На цьому етапі учасниками розподілу є держава й підприємство. У результаті розподілу кожний з учасників одержує свою частку прибутку. Пропорція розподілу прибутку між державою і підприємствами має важливе значення для забезпечення державних потреб і потреб підприємств.

Другий етап - це розподіл і використання прибутку, що залишився в розпорядженні підприємств після здійснення платежів до бюджету. На цьому етапі можуть створюватися за рахунок прибутку цільові фонди для фінансування відповідних витрат.

Використання чистого прибутку підприємства могло здійснювати через попереднє формування цільових грошових фондів або спрямовуючи кошти безпосередньо на фінансування витрат. Можливий також був розподіл чистого прибутку частково через попереднє формування цільових фондів, а частково шляхом безпосереднього фінансування витрат.

За рахунок чистого прибутку підприємство формувало ряд цільових фондів, кошти яких спрямовували на фінансування певних витрат, задоволення відповідних потреб. Використання чистого прибутку на виплату дивідендів здійснювалося безпосередньо.

7.4. Сутність і методи обчислення рентабельності.Рентабельність є однією з базових економічних категорій економіки.

Пояснення терміну "рентабельність" не визичає різних думок, оскільки під ним розуміється відношення, в чисельнику якого завжди фігурує прибуток. Рентабельність прибутку визначається як відношення прибутку до капіталу (активам), рентабельність витрат - як відношення прибутку до собівартості (витрат), рентабельність продаж відношення прибутку до ціни (виручки від реалізації). Для розрахунку рівня рентабельності підприємств можуть

використовуватися: балансовий прибуток; прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг), тобто від основної діяльності; прибуток відслуг), тобто від основної діяльності; прибуток від інших видів діяльності (фінансової, інвестиційної). Для розрахунку рентабельності галузей економіки береться загальна сума прибутку, отримана підприємствами, об'єднаннями, іншими госпрозрахунковими формуваннями, що входять у відповідну галузь економіки.

8. Зміст та класифікація видатків підприємств. Собівартість товарної продукції (робіт, послуг). Система управління витратами на підприємстві. Аналіз беззбитковості та розрахунок маржинального доходу як складового елементу аналізу беззбитковості продукції на підприємстві.

8.1. Зміст та класифікація видатків здійснюється за такими ознаками. За роллю у відтворенні виробництва А) Поточні- характеризуються витратами на утримання підприємств, об”єктів,установ . Б)Капітальні- це видатки на створення нових і розширення діяльності діючих підприємств. 2.За суспільним призначенням видатки відображають функції держави: економічні, соціальні, оборонні, управлінські. 3.За галузями економіки 4.За цільовим призначенням. 5. За рівнем бюджетної системи. 6.За формами бюджетного фінансування  а)проектне фінансування – фінансування з бюджету інвестиційних проектів; б) бюджетні кредити – надання фінансової допомоги на поворотній основі; в) кошторисне фінансування – виділення бюджетних коштів(асигнувань) на підставі кошторису; г)державні трансферти.

У класифікації видатків основним є їх суспільне призначення, а в класифікації доходів — методи мобілізації.

8.2. Собівартість товарної продукції(робіт,послуг). Собівартість продукції (робіт, послуг) – це виражені в грошовій формі поточні витрати підприємства на її виробництво і збут. Витрати на виробництво валової продукції (чи собівартість валової продукції) характеризують витрати поточного періоду (року, кварталу, місяця) та утворюють виробничу (заводську) собівартість, а витрати на виробництво і збут товарної продукції (продукції, що реалізується) – повну собівартість продукції.

Розрахунки собівартості окремих виробів, товарної і валової продукції використовуються для визначення потреби в оборотних коштах, прибутку, економічної ефективності окремих організаційно-технічних заходів та виробництва в цілому, для внутрішньозаводського планування, а також для формування цін, контролю за використанням матеріальних, трудових та грошових ресурсів.

Собівартість продукції характеризує ефективність всього процесу виробництва на підприємстві, оскільки у ній відображаються рівень організації виробничого процесу, технічний рівень господарювання, продуктивність праці та інше.

8.3. Система управління витратами на підприємстві. Управління витратами — це процес цілеспрямованого формування витрат щодо їхніх видів, місць та носіїв за постійного контролю рівня витрат і стимулювання їхнього зниження. Воно є важливою функцією економічного механізму будь-якого підприємства. Система управління витратами має функціональний та організаційний аспекти. Вона включає такі організаційні підсистеми: пошук і виявлення чинників економії ресурсів; нормування витрат ресурсів; планування витрат за їхніми видами; облік та аналіз витрат; стимулювання економії ресурсів і зниження витрат. Такими підсистемами керують відповідні структурні одиниці підприємства залежно від його розміру (відділи, бюро, окремі виконавці). 8.4. Аналіз беззбитковості та розрахунок маржинального доходу... Коефіцієнт маржинального доходу - це відношення маржинального доходу від реалізації одиниці продукції до її ціни.

Аналіз беззбитковості чи аналіз витрат, обсягів виробництва і прибутковості підприємства — здійснюється з метою визначення кількості одиниць товару, необхідної для продажу, чи обсягу реалізації послуг, аби окупити всі витрати. Це метод вивчення взаємозв'язку між витратами і доходами при різному рівні виробництва, і саме тому він надзвичайно корисний на стадії підготовки й аналізу майбутнього проекту, а також на стадії його реалізації. Рівень беззбитковості по прибутку досягається при такому обсязі реалізації, виторгу від який досить для покриття всіх операційних витрат, включаючи амортизацію; рівень беззбитковості по грошовому потоці може бути отриманий, якщо замінити суму зносу основних активів на суму, необхідну для погашення заборгованості.

9. Фінансовий план, зміст, завдання та методи фінансового планування на підприємстві. Види фінансових планів, їх зміст і структура.

9.1. Фінансовий план, зміст, завдання та методи фінансового планування.Фінансовий план - це найважливіший елемент бізнес-плану, який складається як для обгрунтування конкретних інвестиційних проектів, так і для управління поточною та стратегічною фінансовою діяльністю. прийнятною.

Фінансове планування — це один з елементів діяльності, пов'язаної з управлінням фінансами, складова частина всього народногосподарського планування.

Методи: економічний аналіз; коефіцієнтів, нормативний, економіко-математичні методи; балансовий.

Метод коефіцієнтів, або екстраполяції передбачає розповсюдження встановлених у минулому тенденцій на майбутній період або розповсюдження вибіркових даних на іншу частину сукупності досліджуваних об'єктів, які самі не були досліджені.

Балансовий метод у фінансовому плануванні передбачає відповідність видатків джерелам їхнього покриття, ув'язку всіх розділів фінансового плану, фінансових і виробничих показників, в результаті чого досягається збалансованість плану.

Основними завданнями фінансового планування на підприємстві є:

* забезпечення виробничої та інвестиційної діяльності необхідними фінансовими ресурсами;

* установлення раціональних фінансових відносин із суб'єктами господарювання, банками, страховими компаніями;

* визначення шляхів ефективного вкладення капіталу, оцінка раціонального його використання;

* виявлення та мобілізація резервів збільшення прибутку за рахунок раціонального використання матеріальних, трудових та грошових ресурсів;

* здійснення контролю за утворенням та використанням платіжних засобів.

9.2. Види фінансових планів, їх зміст і структура.

Финансовое планирование может быть пять видов :

1. довгостроковий 2. стратегічний 3. середньостроковий 4. короткостроковий

5. оперативний

Стратегический план компании зависит от многих факторов – её цели, задачи, сфера деятельности, основные количественные и качественные ориентиры. Так ещё известны балансовые планы, т.е. планы динамики активов предприятия в целом, его структурные элементы и планы применяемых финансовых резусов. Основными видами текущих финансовых планов являются балансовый план, а также план доходов и расходов фирмы, план поступления и расходования бюджета, план формирования и распределения финансовых ресурсов, а также капитальный бюджет.