1.2. Характеристика джерельної бази

Всі джерела, що містять відомості щодо будівництва армії та флоту в УНР, традиційно розподілено на архівні та опубліковані.

Комплекс джерел дослідження даної теми містяться в українських, російських і частково польських архівів. Залежно від походження документи можна розподілити на такі групи: матеріали вищих державних та військових органів влади, армійських командних структур – штабів фронтів, армій, округів, окремих військових частин, воєначальників і громадсько-політичних діячів, громадських та політичних організацій, що вели роботу у військах.

У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОУ) зосереджені матеріали про діяльність міністерства військових справ УНР, Генерального військового секретаріату, Всеукраїнської Ради військових депутатів, Центральної Ради та Генерального Секретаріату УНР, кореспонденція центральних військових органів з місцевими українськими військовими організаціями, розпорядження, накази, які розкривають хід створення Збройних Сил УНР і їх боротьбу проти агресії Росії. Суттєва їх вада – брак статистичних даних про кількісний та якісний склад сформованих українських частин [8].

Документи Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГОУ) до певної міри також відображають військове будівництво в УНР 1917 – першої чверті 1918 рр. [3]

Основний їх масив зосереджений у фонді Комісії з історії громадянської війни при ЦК КП(б)У. Документи підібрані досить тенденційно, стосуються діяльності переважно більшовицької партії, не відтворюють розмах національного військового руху. Українсько-російську війну кінця 1917 – початку 1918 рр. представляють не як агресію більшовицької Росії проти України, а як громадянську [5].

Важливі матеріали про перші кроки національного військового будівництва є у Російському державному військово-історичному архіві (РДВІА), Центральному державному архіві Військово-морського Флоту Російської Федерації (ЦДА ВМФ). Документи Ставки Верховного головнокомандувача, штабів головнокомандувачів фронтами, арміями й округами, дислокованими на території України, Чорноморського флоту дають змогу простежити масштаби українського військового руху, політичні настрої його учасників, ставлення та плани російського командування до українізації армії і створення українських Збройних Сил та Військово-Морського Флоту [6].

Матеріали польських фондів Центрального військового та Національної бібліотеки у Варшаві відображають діяльність українських військових навчальних закладів по підготовці офіцерських кадрів для Армії УНР, її боротьбу з російськими військами .

Документи обласних архівів частково доповнюють картинну будівництва Армії УНР на місцях [5].

Частина архівних матеріалів була опублікована. Збірник «Разложение армии в 1917 г.» містить документи про організацію українізованих частин. В наступних збірниках документи української військової проблематики майже цілком були вилучені, а інші добиралися тенденційно й відображали діяльність лише більшовицьких організацій серед військ, дислокованих в Україні, численні резолюції солдатських мітингів на їх підтримку. У той же час не подавалося жодної згадки про солдатські протести проти претензій більшовиків на узурпацію влади в Україні, їх антиукраїнську діяльність [8].

Вперше документи про українське військове будівництво періоду Центральної Ради були опубліковані у збірці «Замітки і матеріяли до історії Української революції 1917–1920 рр.» П. Христюка [58, с.39]. До неї вміщені ухвали всеукраїнських військових з’їздів, розпорядження вищих державних інституцій УНР, що стосувалися військових справ. Особливістю збірника можна визначити те, шо їх добір і трактування відображають поглід есерівського (П. Христюка) погляду на військове будівництво. Зокрема помітні негативні оцінки Вільного козацтва.

Публікацією, насиченою документами, що відтворюють державотворчу діяльність центральної Ради слід назвати двотомну збірку «Українська Центральна Рада. Документи і матеріали» [22]. В ній вміщені протоколи Центральної Ради, Генерального Секретаріату, відозви до війська і населення, найважливіші законодавчі акти Центральної Ради щодо створення Збройних Сил УНР. Цей комплекс документів дозволяє простежити за еволюцією поглядів керівництва країни у реалізації національної військової політики, визначити роль військового фактору у відносинах Центральної Ради і Тимчасового уряду, особливо у становленні суверенної Української держави. Неабияка частина матеріалів присвячена збройній боротьбі УНР проти більшовицької агресії Росії взимку 1917–1918 рр. Проте опублікованих матеріалів збірника все ж недостатньо для дослідження українського військового будівництва 1917–першої чверті 1918 рр.

Як доповнення до нормативних документів влади для дослідження українського військового будівництва даного періоду важливо залучити публікації С. Петлюри [39, с.453] та В. Винниченка [61, с.342], що відтворюють гостру полеміку між двома провідними постатями в Генеральному Секретаріаті УНР. Вона стосується пошуку причин та винуватців поразки УНР у війні з Росією.

Огляд історіографії та джерел проблеми дослідження підстави стверджувати, що військовий компонент був одним з визначальних в державному будівництві Центральної Ради. Оскільки цей аспект її діяльності на даному етапі не знайшов належного висвітлення в історіографії, то спираючись на досягнення попередників, наявну джерельну базу, у цій роботі зроблено спробу вирішити це завдання.

Розділ 2. Становлення української Державності

в період УНР (березень 1917 р. – квітень 1918 р.)

В 1917 р. Україна дістала шанс стати незалежною державою. З поваленням царизму і активною демократизацією суспільного життя в країні на чолі суспільно-політичних та громадських процесів стала Центральна Рада.

Основною програмною засадою при цьому залишалася вимога широкої національ­но-територіальної автономії України у складі Російської федеративної республіки. Ця теза знайшла своє втілення в основних документах Цен­тральної Ради, в тому числі у трьох її універсалах, у численних публі­каціях лідерів українських партій . Голова Центральної Ради М. С. Грушевський видав у Києві спеціальну брошуру «Якої ми хочемо автономії і федерації», яка друкувалася тоді в місцевих укра­їнських газетах, а також за кордоном [20, с.121].

З різних можливих варіантів автономного устрою найбільш прийнятним для України М. С. Грушевський вису­вав здобуття широкої, національно-територіальної автономії. Згідно задуму, таке державне утворення само мало «вершити у себе вдома всякі свої справи – економічні, культурні, політичні, удержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями й всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд [20,с.79].

Гарантом автономного стану України могли бути лише децентралізація Російської імперії, перетворення колишніх провінцій на автономні держави, які склали б федерацію, а остання повинна обов'яз­ково бути демократичною республікою [11, с. 7]. Фактично такою ж була й позиція провідних українських партій. Ці спільні погляди були покладені в основу рішень Всеук­раїнського Конгресу (6–8 квітня 1917 р.), який ухвалив:

«1. Згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потре­бами українського народу, з'їзд визнає, що тільки національно-терито­ріальна автономія України в стані забезпечити потреби нашого народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі.

2. Автономний устрій України, а також і інших автономних облас­тей Росії, знайде цілковиту гарантію для себе в федеративному устроє­ві Росії, через що єдиною відповідною формою державного устрою для Росії з'їзд визнає федеративну демократичну республіку, а одним з го­ловніших принципів української автономії – повну гарантію прав на­ціональних меншостей, що живуть на Україні» [2, с.39].

Чіткої уяви про власні збройні сили, як свідчить уважний аналіз документів, на той час ще не склалося. Приставши до ідеї федерації, М. С. Грушевський передбачав, що «загальнодержавними справами, мабуть, будуть: справи війни й миру, міжнародні трактати, завідування воєнними сила­ми республіки...» [20,с.56]. Однак тут же він наголошував, що «українське військо, – поки не буде замінене міліцією, – хоч підлягатиме розпорядкам центральної воєнної власті республіки, буде відбувати свою служ­бу в межах України, утримуватися її коштом і не виводитиметься з української території інакше, як при оголошенні війни» [23, с. 21].

Інші лідери українського визвольного руху також не висловили чітких уявлень про роль власної армії у змаганнях за українську дер­жавність. Лише М. Міхновський та його прихильники наполягали на якнайшвидшій організації національних збройних сил [40, с.145]. Інші політичні сили в Цен­тральній Раді дотримувалися відмінних поглядів. В історіографії склалася традиція, що найбільшою мірою їх уособлював В. К. Винниченко, який тривалий час був переконаний, що творення власної армії непотрібне і навіть шкідливе. «Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій, – доводив заступник Голови Цент­ральної Ради – Не українську регулярну армію нам треба організувати, а всіх українців-солдатів освідомити, згуртувати, організувати, українізувати ті частини всеросійської армії, які складаються з ук­раїнців, виділити їх в окрему групу, а групу ту конструювати так, щоб це було українське народне військо, свідоме своїх народних, а не сол­датських інтересів, щоб воно не було й не змогло ніколи бути силою в руках пануючих класів, до якої б нації вони не належали... Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати. Українського міліта­ризму не було, не повинно його бути й далі» [34, с.8].

В перших документах Центральної Ради питання про збройні сили також не порушувалося [64, с.3]. Пожвавлення національного життя, сподівання на якнайшвидше розв’язання назрілих проблем викликали стихійний рух серед військовослужбовців українців (як і серед солдатських мас інших національностей). Наприклад, 12 березня 1917 р. у Петрограді відбу­лася досить представницька українська маніфестація з нагоди перемоги революції, а також роко­вин Т. Г. Шевченка [64, с.28]. До робітників, студентства, інтелігенції приєднались військовослужбовці. Причому деякі військові частини, уком­плектовані українцями, прибули на свято у повному складі. Очолила маніфестацію військових варта поваленого царя (кубанські козаки-чорноморці) з українським січовим прапором і запорозькими бунчуками. Маніфестація справила велике враження, на неї відгукнулися не лише телеграфними повідомленнями, а й спеціальними статтями цілик ряд газет різних політичних напрямків [64, с.15]. ^.

З величезним піднесенням пройшла в Києві 19 березня стотисячна українська маніфестація, окрасою якої стали кілька тисяч озброєних українських вояків. За словами В. К. Винниченка, «це був грандіоз­ний вибух національного почуття, демонстрація національної радості, слава визвольній Революції» . На нараді українців-вояків київської залоги вже 16 березня ухвалили заснувати український військовий клуб і почати організацію українського війська. Для цього було створено Український військовий комітет на чолі з полковником Глинським та командиром запасної київської бригади полковником Волошиним [4, с. 64–65].

22 березня 1917 р. збори українців-офіцерів оголосили себе «Уста­новчою військовою Радою». За прикладом Києва військові клуби, ра­ди створювались і в інших містах. Повсюдно проводились віча вій­ськовослужбовців [5, с. 64].

Такого розмаху руху україн­ців в армії не чекали навіть лідери Центральної Ради. Зокрема, М. С. Грушевський писав: «Організаційні завдання, поставлені Українською Цент­ральною Радою, програма українізації життя й ладу на Україні неспо­дівано для багатьох викликали найбільший рух у війську, який послу­жив на найближчі місяці найсильнішою розчиною для українського ру­ху. Само собою, в тім, що організаційна українська хвиля найсильніше пішла в військових кругах, не було нічого несподіваного — в війську взагалі зібрався самий цвіт, сама сила громадянства, і в російській ре­волюції взагалі військо виявило себе найбільш активно. Більш несподі­вано було, що сей рух вилився в домагання формування нових україн­ських військових частей та переформування й вилучення їх в осібні армії. Привід до сього дало формування польських легіонів, розпочате за старого режиму дивним дивом якраз на Україні: в Києві й його око­лицях, де такий факт не міг не подражнити чуття місцевої людности» [6, с. 545].

Дещо інакше бажання військовослужбовців до самоорганізації на українському грунті пояснював Павло Христюк: «Щоб зрозуміти ціл­ком цей надзвичайно сильний процес національного пробудження в. широких сірих солдатських масах, треба мати на увазі те, що в складі нижчого старшинського персоналу російської армії було багацько був­ших учителів, переважно сільських народних шкіл. Українське народне вчительство було тим свідомим національно і демократичним елемен­том в армії, який допоміг прокинутись і розвинутись національному почуттю в українських солдатських масах» [58, с.39]. Ймовірно це було причиною аматорського підходу до справи національного військового будівництва. Прагнучи до згуртування в українських частинах, українські солдати не висували далекосяжних цілей.

Керівництво Центральної Ради вважало, що українізація війська цілком вписується в загальний процес його демо­кратизації, демократизації всього політичного життя в країні. Центральна Рада сподівалася, що Тимчасовий уряд по­ступово зрозуміє: у формуванні українських військових частин — не загроза боєздатності армії, а навпаки — шлях до її зміцнення, важливий фактор, який впливатиме на можливість дальшого продовження війни. В. К. Винниченко роз'яснював: «Недержавні нації, знаючи, якою силою є національне чуття, а особливо тільки що пробуджене, хотіли тим зміцнити армію. Вони хотіли поставити за нею інші кулемети, які б вогнем любові до своєї землі, до своєї нації стримували вояків на по­зиціях. Не казенний ура-патріотизм, не абстрактний, холодний і чужий для недержавних націй патріотизм, а патріотизм своєї землі, своєї нації, на думку не пануючих націй, міг здержати солдата на фронті. Солдатові треба було якомога конкретніше, реальніше представити не­обхідність оборони. Його треба було запалити життєвою, наочною лю­бов'ю. А для цього треба було розділити всю армію по національностям і кожну національну армію поставити на її землі, по можливості ближче до рідних кожному солдатові околиць. Тут він реально бачив би не­обхідність не пускати ворога на його землю, до його близьких і дорогих йому людей і предметів» [17, с. 129].

Український військовий рух історично набирав сили знизу. Великого розголосу набули події зі створенням першої великої військової одиниці – полку. Наприкінці квітня на київ­ському збірному етапному військовому пункті зосередилося біля трьох тисяч солдат-українців. Частину з них сюди скерували військові комен­данти декількох міст за бажанням самих солдатів. Військовослужбовці ви­сунули перед своїм начальством пропозицію сформувати з них україн­ський полк і відправити його як окрему частину на фронт. В умовах масового дезертирства і відмов від відправки на фронт така пропозиція видавалась як прояв патріотизму. Бажання солдат підтримала Цен­тральна Рада [35, с.356].

Невдовзі солдати під проводом штабс-капітана Д. Пут­ника-Гребенюка, що одужував після поранення самочинно оголосили себе Першим Українським полком ім. гетьмана Б. Хмель­ницького, обрали старшин і стали вимагати від командування відправити їх на Південно-Західний фронт [58, с.289]. Помітну організуючу роль тут ві­діграли члени Київського товариства Українського військового клубу ім. гетьмана Полуботка, зокрема його керівники М. Міхновський та Ю. Ган [58, с.321]. Фронтове командування під погрозою силою розігнати «дезер­тирів» змушене було згодитись із формуванням полку [58,с.347]. До полку запи­салось 3574 видужуючих вояків. Його командиром було обрано георгіївського кавалера Д. Путника-Гребенюка [58, с. 65]

Військове командування зробило спробу створи­ти за суттю іншу, кількісно обмежену бойову одиницю. Воно дозволило виділити 500 вояків, які б стали кадром для комплектування добровіль­ного полку, а решта мала просто відправитись на фронт [55,с.198].

Хоч таке рішення і не могло повною мірою задовольнити ні солдат, ні керівників українського руху, Центральна Рада вважала за краще не загострювати далі ситуації і піти на компроміс. У спеціальній резо­люції з цього приводу зазначалося: «Українська Центральна Рада з задоволенням прийняла до відому заяву вищої команди в справі формування першого українського полку, як признання українізації армії…

Формування дальших українських частин може відбуватися тільки з запасних частей поза фронтом, а не фронтових. Ті солдати, які нале­жать до фронтових частей, а припадкове опинилися на будуче в Києві, не можуть претендувати на сформування в них окремих українських частин. Творення окремих українських частей на фронті бажане, але в теперішню хвилю це можуть вирішити вищі військові власті» [29, с. 137–138].

Пояснюючи поступливість Центральної Ради у такому важливому, принциповому питанні, В. К. Винниченко писав: «Бо, найважливіше для нас було це признання» Ми готові були навіть не здійснювати його в повній мірі, ми готові бу­ли згодитись, що цілковита реалізація його для даного моменту є шкідлива, ми готові були ждати більш відповідного часу» [61,с.432]. Спеціаль­ною відозвою Центральна Рада закликала солдат до відправки на фронт. В дні роботи І Українського військо­вого з'їзду полку було передано малиновий прапор з портретом Богдана Хмельницького і полк склав присягу на вірність Україні під цим прапором.

Д. Дорошенко так розмірковував про формування перших вій­ськових одиниць на Україні: «Творення власної національної армії, яко головної основи української державності – ось що було провідною ідеєю керівників руху. Тому-то вони старалися будити в масах українців вояків національне почуття і споминами про колишні козацькі ча­си воскресити стару історичну традицію. Звідси – імення наших геть­манів, як патронів нових військових організацій і військових частин: клуб ім. Полуботка, полк ім. Б. Хмельницького, полк ім. Дорошенка і т. д. Солдатська маса дуже охоче йшла на ці національні гасла і за­любки приймала історичну традицію: дуже легко воскресли навіть зов­нішні форми, атрибути історично! козаччини, не тільки в назвах, але і в убраннях, навіть в козацьких чубах та оселедцях. Це був здоровий на­ціональний рух ідейного характеру. Відроджуючи історичну національ­ну традицію, цей рух логічно відроджував і традицію української дер­жавності: ідеал самостійної Української Держави сам собою вимальо­вувався перед очима провідників цього руху, і самої маси, яка за тими провідниками йшла» [30, с. 350–351].

Різні спроби перешкодити формуванню першої українізованої військової частини мала протилежний ефект. Повсюдно проводились військові зібрання, з’їзди, обирались Ради і комітети. Наприкінці квітня в Катеринославі відбулося віче солдат-українців 228 запасного піхотного полку, на якому обрано полкову раду на чолі з полковником Петровим. На першотравневі демонстрації солдати гарнізону виступали під жовто-блакитним прапором. Наростанню українського руху в військах сприяла і Центральна Рада, яка утворила в своєму складі військову комісію для завідування військовими справами [43, с.76].

14 квітня 1917 р. у приміщенні Центральної Ради Організацій­ний військовий комітет, представники деяких частин з фронту і округи, військових організацій, що на той час існували в Києві, провели збори. Ухвалили резолюцію: «З огляду на те, що єднання на національному грунті є непереможною організаційною силою, скликати з'їзд представ­ників української нації від військових частіш, по можливості від усіх, де б вони не стояли...» Визначили норми представництва і порядок денний. Серед головних питань намітили: «4) Планомірність проведення одноплемінності полків і військових частин на Південному і Південно-Західному фронтах без найменшої шкоди для існування організації ці­лої армії. 5) Питання про офіцерський командний склад та про половнення тих військових частин, що організовані на підставі ч. 4» [11, с. 68–69].

Перший Український військовий з'їзд відбувся у Києві 5–8 травня 1917 року. Більш як 700 делегатів представляли 993400 українських солдатів [60, с.382]. З’їзд став значною віхою у національно-визвольній бороть­бі. У своїх ухвалах він висловився за негайне здійснення рішень На­ціонального конгресу: оголошення спеціальним актом Тимчасового уря­ду принципу національно-територіальної автономії України, негайне призначення при Тимчасовому уряді міністра у справах України, а на Україні – заснування обласного органу, який мав би працювати разом з представником уряду у краї. Центральна Рада визнавалась единим компетентним органом, покликаним розв'язувати всі справи, що стосуються цілої України і репрезентувати її у стосунках з Тимчасовим урядом [60,с.384].

Перший Український військовий з'їзд висловився за негайну реор­ганізацію армії на національно-територіальному принципі, за потребу формування української національної армії: «В цій справі з'їзд визнає: а) що в існуючих військових одиницях та військових частинах всі укра­їнські вояки, як офіцери, так і солдати, повинні бути негайно виділені в окремі частини; б) в військових одиницях на фронті виділення повин­но провадитись поволі, в залежності від тактичних і інших військових обставин, постільки, по скільки це виділення не буде вносити дезоргані­зації на фронті; в) що ж до флоту, то з'їзд вважає, по тим самим мо­тивам, можливим і необхідним: в Балтійській флоті укомплектувати декотрі з кораблів виключно командами української національності, що ж до флоти Чорноморської, то, зважаючи на те, що вона і зараз складається в переважній більшості з українців , — поповнювати її надалі виключно українцями» [12, с. 53–54].

Для практичного керівництва процесами формування національних збройних сил при Центральній Раді утворено Український Генеральний військовий комітет у складі 18 осіб. В їх числі: В. К. Винниченко, С. В. Петлюра, В. Павленко, О. Пилькевич, І. Луценко, М. Полозов, С. Пись­менний, А. Певний, Ю. Капкан, М. Міхновський, генерал М. Іванов та інші. Головою комітету обрали С. В. Петлюру . Після з’їзду українізація війська набрала більших масштабів, з чим командування змушене було змиритись, хоч принципового рішен­ня уряду з цього приводу все ще не було. З огляду на вагання Центральної Ради військовий з’їзд вимагав від неї негайного вжиття рішучих заходів до здійснення даних Раді Національним конгресом доручень, стимулював активність Ради обран­ням до її делегації, що мала відбути до Петрограда, чотирьох своїх представників: О. Пилькевича, С. Письменного, Д. Ровинського, А. Чернявського [61].

В середині травня 1917 р. делегація у складі 10 осіб прибула до Петрограда і звернулася до Тимчасового уряду і Виконкому Петроград­ської Ради робітничих і солдатських депутатів зі спеціальною деклара­цією — доповідною запискою. Поряд з іншими, до цього документа бу­ло внесено і такий пункт: «В інтересах підвищення боєвої сили армії та відновлення дисципліни необхідно перевести в життя виділення україн­ців в окремі військові часті, як в тилу, так, по змозі, і на фронті» [60].

Лідерів Центральної Ради більше турбувало те, щоб допомогти Тимчасовому уряду здійснити його військові наміри, аніж про те, щоб створювати збройний, військовий оплот тієї держав­ності, яку вони виборювали.

Щоправда, представники від Українського Генерального військово­го комітету 20 травня 1917 р. оголосили Тимчасовому урядові свої до­даткові вимоги: оповістити про існування комітету як органу, що ві­дає всіма військовими організаціями, установами та питаннями, і до якого в цій справі повинні звертатися всі українські громади», надісла­ти в комітет відомості про всіх без винятку військовослужбовців-українців; перевести на Україну ряд військових частин, виділити у запасних частинах солдат-українців в окремі (осібні) сотні, курені, команди з умовою залишення їх поки що в тих же самих місцях і в тих же час­тинах, де вони перебували; дати Генеральному комітетові право попов­нення полку богданівців, а також визначених на фронті трьох корпусів [45]. В поданому документі містилась і вимога повернення старовинних за­порізьких клейнодів (булав, бунчуків), а також знамен городових ук­раїнських полків, що зберігались в Петербурзі, Москві, інших містах Росії [45]. Делегація після тривалих поневірянь, всіляких принижень і образ ні з чим повернулася до Києва.

Голова Української Ради пізніше зазначав: «Коли стало відомо з доповідей делегатів в Центральній Раді на різних публічних зібраннях і в пресі, як зневажливо поставилися представники уряду в комісії до українських домагань, без дальших міркувань признали їх неможли­вими і знов поставили під сумнівом повномочмість Центральної Ради говорити іменем українського народу – після таких великих з'їздів, після соток заяв признання і солідарності з усіх кінців української землі , гнів і роздражнення схопило ,українське громадянство , навіть най­більш помірковані його верства. Так цінила російська демократія – сіль і печінка їй в зуби! – нашу лояльність, нашу повздержаність, з котрою ми тлумили свою неохоту до війни і затискали зуби, щоб не крикнути того, що піднімалося у нас в нас в горлі , щоб не розбити «єдиного революційного фронту!» На те ми билися з своїми шовіністичними і самостійницькими елементами, щоб не вийти за межі можливого в рамцях сього єдиного фронту?!» [13, с. 139].

Невдовзі Тимчасовий уряд надіслав відповідь на декларацію, у якій відмовив у задоволенні вимог українців: від видання акту про автономний устрій України до визнання компетенції Центральної Ради. «Що до справи самостійного українського війська, – говорилось у документі – Тимчасове правительство признало можли­вим тимчасове вирішення цієї справи тільки в тім об’ємі, в якім це оз­начив міністр війни у своїх заявах українським організаціям в Києві» [14, с. 63–64].

Незабаром військовий міністр О. Ф. Керенський оголосив про заборону скликання II Українського військового з’їзду [60]. Це було розцінено як антиукраїнське рішення. Адже в той час відбувався в Петрограді польський військовий з'їзд, скликався Всеросійський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів. То була перша заборона будь-якого з’їзду з часу по­валення самодержавства.

Значення Українського військового з’їзду в уяві солдат помітно зросло і вони активно стали висувати своїх делегатів і очекували на кардинальні рішення. На з’їзд прибуло 2 308 делегатів, що представля­ли 1,6 млн військовослужбовців-українців. Протягом шести днів (5–10 червня) відбувались дуже бурхливі засідання. З’їзд засудив позицію Тимчасового уряду, зажадав відміни його рішення щодо вимог українців, а Центральній Раді рекомендував «в цій справі до уряду більше не звер­татись і негайно приступити до твердої організації краю» [15, с. 129].

З’їзд зажадав також від начальства затвердити Український Генеральний військовий комітет (його склад було поповнено 10 особами) як «українську військову ін­ституцію», ухвалив обов’язковість рішень останнього для українських військових формувань. Комітетові доручалось також розробити доклад­ний практичний план українізації армії, враховуючи і процес створення загонів «вільного козацтва», що набирав сили. З’їзд обрав Всеукра­їнську Раду військових депутатів у кількості 132 членів^.[16, с. 73].

Центральна Рада в момент ухвалення резолюції не виявляла достатньої твердості, побоюючись, щоб її дії не спровокували якихось каральних акцій Тимчасового уряду. Проявом цього стала телеграма до Петрограда від імені губернської Ради об’єд­наних громадських організацій комісара М. Суковкіна з проханням пом’якшити ставлення уряду до українського питання: «Для збереження на Україні и надалі спокійного життя й можли­вості планової праці для потреб армії гу­бернський виконавчий комітет уважає необхідним, щоб Тимчасове пра­вительство як найскоріше вжило рішучих заходів, щоб заспокоїти насе­лення України. Український рух набрав великої сили , яка безперервно розвивається, через те його дальшого ігнорування цілком не можна до­пустити. Найкращим способом заспокоєння, щоб мав би забезпечувати також інтереси цілої держави, виконавчий комітет уважає потребу ви­дання державного розпорядку про найскоріше скликання до Києва осібної наради з представників Тимчасового государства, на­ціональних і політичних організацій і партій при умові, що українці дістануть відповідне представництво. Сій нараді треба доручити підготовлення для Установчих Зборів підстав автономії України та взаємин відносин України до цілої держави». І сам факт направлення теле­грами, і її текст, за визнанням В. К. Винниченка, були погоджені з ке­рівництвом Центральної Ради. Однак Тимчасовий уряд все ще вважав, що момент для угоди не визрів, і не поспішав з відповіддю.[17, с. 204–205].

Делегати військового з’їзду відмовили­ся залишити Київ, вимагаючи певних рішень і проявляючи рішучість боротися за них найрадикальнішими заходами. 10 червня Центральна Рада оголосила на військовому з’їзді Перший універсал. «Хай буде Україна віль­ною, – урочисто проголошувалось в документі. – Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ україн­ський на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям» [58, с.38]. Універсал мав велике значення як один з перших значних кроків до відновлення української державності. Хоч за оцінками фахівців, зокре­ма П. Христюка, «обрії майбутньої державної роботи ще тільки намі­чались» [18, с. 77]. Жодним словом універсал не обмовився про проблему власної армії чи про українізацію існуючих збройних сил.

У декларації Генерального секретаріату, оголошеній В. Винниченком 26 червня 1917 р. на пленумі Центральної Ради, яка намічала план практичної роботи, майже в усіх позиціях робився відступ від положень Першого універсалу.

Центральна рада, її Генеральний секретаріат ще раз давали зро­зуміти Тимчасовому уряду, що вони готові на угоду з ним на найбільш незначних умовах. До того ж вони поспішали Підтримати політику нас­тупу на фронті, до якої вдався уряд 18 червня, закликавши солдатів-українців «стати грудьми на захист волі і щастя рідної землі» [61, с.500.].

Це стало початком створення нової самостійної держави.

Розділ 3. Створення армії як компонент державності

Початок ХХ ст. став новим відродженням духовних основ української нації, посилив змагання народу за своє самовизначення. В Україні домінуючим фактором суспільнополітичного життя став національновизвольний рух за відновлення національної державності. Бурхливі події лютого березня 1917 р. пробудили широкі маси українства до самостійного життя.

Три роки тривала Світова війна, яка переважно на українських землях спричинила величезні матеріальні втрати та людські жертви. Третина російської армії (25 корпусів) знаходилась на Україні. По її території пролягав один з найбільших фронтів ПівденноЗахідний, що простягався на 615 км. На 1 квітня 1917 р. ПівденноЗахідний фронт (Особлива, 7а, 8а і 11а армії) нараховував 2315 тисяч солдат і офіцерів, а з тиловими закладами і установами 3265 тисяч, з яких 1,2 мільйона осіб були українці. У 1916 р. був створений Румунський фронт, частина якого також дислокувалася на українських теренах (4а, 6а і 9а армії, а з 25 червня 1917 р. передислокована 8ма). Він нараховував 1007 тисяч, а з тиловими 1500 тисяч солдат і офіцерів, 30 відсотків з яких були українці. У прифронтових і найближчих тилових містах знаходилось 44 гарнізони, в яких нараховувалось 452,5 тисяч солдат і офіцерів. Із них у Київській губернії 7 гарнізонів чисельністю 120 тисяч, у Волинській 11 гарнізонів чисельністю 65,5 тисяч, у Подільській 15 гарнізонів чисельністю 88 тисяч, у Херсонській 5 гарнізонів чисельністю 145 тисяч, і в Бессарабській 6 гарнізонів чисельністю 55 тисяч осіб [21,с.21].

Революційні процеси викликали політизацію російської армії. У березні – квітні 1917 р. в тилових і фронтових частинах створюються українські військові комітети виборні армійські органи національного типу. Вояцтво у своїй масі захоплювалося ідеєю власної державності і виявило бажання зі зброєю в руках здобувати незалежність України. Зростання українського військового руху вимагало створення єдиного керівного центру. Такий центр сформувався у Києві. Провідна роль у ньому належала колишньому основоположникові Революційної Української партії, поручникові М. Міхновському, що служив адвокатом при київському окружному суді. Він належав до «Братства самостійників». Разом зі своїми прихильниками і однодумцями А. Степаненком, Ю. Ганом, В. Павленком, В. Отамановським, В. Євтимовичем вони виступили за негайне формування національної регулярної армії. З ініціативи М. Міхновського 16 березня 1917 р. створено товариство «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка». Головним завданням товариства клубу визначалось «згуртування всіх вояківукраїнців до негайної організації національної армії, яко могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України» [22].

Однак проблема створення національного війська з самого початку стала своєрідним водорозділом серед українських політичних сил. У підходах до його створення склалися дві абсолютно протилежні концепції. Як покажуть подальші події, це завдасть значної шкоди військовому рухові і всій національно-визвольній боротьбі. Товариство полуботківців на чолі з Міхновським вважало, що військовий рух необхідно використати для створення сильної національної армії, яка зможе стати головною запорукою самостійності України. Соціалістична більшість Центральної Ради українську державність зводила лише до автономії України в федеративній Росії і тому заперечувала необхідність національної армії, доводячи непотрібність регулярного війська за умов демократизації суспільства.

На озброєння було взято ідею заміни постійного війська народною міліцією, що знайшло відображення у відповідних офіційних партійних документах, які ще більше заплутували справу. Це не просто дезорганізовувало український військовий рух, а позбавляло його кінцевої мети створення національних Збройних сил.

Для керівництва військовими справами Центральна Рада 26 квітня 1917 р. створила Військову комісію, яку пізніше поповнила представниками від військових організацій, а також підтримала ініціативу клубу імені П. Полуботка провести на початку травня військовий з'їзд для об'єднання військового патріотичного руху та заснування загальновизнаного військового органу, який би мав функції керівного центру для формування українських військових частин.

Перший український військовий з’їзд відбувся 5–8 травня 1917 р. у Києві, в приміщенні Педагогічного музею (тепер Будинок вчителя). Понад 900 делегатів, що представляли 1,5 млн військових-українців, з’їхались з усіх фронтів, флотів, гарнізонів і округів не тільки України, а й усієї Російської імперії. Характеризуючи склад делегатів з'їзду, В. Винниченко писав: "Не всі були свідомими, освіченими, національно організованими…, не вміли як слід говорити поукраїнськи, вони були найбільше крайніми, запальними, непримиримими "націоналістами"…, горіли бажанням зразу тут здійснити свою ненависть і свою любов" [23, с. 140].

На з’їзді панували радикальні погляди. На думку М. Міхновського, з’їзд повинен був поставити перед лідерами Центральної Ради чітке завдання негайної організації власних національних збройних сил. Проте, незважаючи, що саме товариствоклуб ім. П. Полуботка головним чином підготувало це поважне зібрання і серед делегатів з'їзду близько 45 % становили прихильники самостійників, М. Міхновський не зміг провести ідею негайної «націоналізації армії на національно-територіальному принципі», хоча вона явно стояла перед українським військовим рухом. Самостійницька течія мала недостатній для цього вплив на громадську думку і політичні події в Україні.

На з’їзді ж домінувала автономістська ідея соціалістичних партій, представники яких переважали в Центральній Раді і тому з'їзд віддав військовий рух під соціалістичний напрям. М. Грушевський відстоював думку, що не революційний шлях розвитку суспільства, який супроводжується насильством, кровопролиттям і руїною і тому є антигуманним, а еволюційний і мирний шлях має бути провідним фактором в історичному розвитку України [24, с. 156]. З’їзд створив Український Генеральний Військовий Комітет (УГВК), його головою обрав Симона Петлюру та ухвалив резолюцію «Про українізацію війська».

Деякі історики, зокрема Р. Млиновецький, С. Томашівський, М. Стахів у своїх працях оцінюють українізацію війська як явище шкідливе для української справи, стверджують, що відбулася підміна ідеї творення національної української армії ідеєю українізації [26,с.156]. Проте слід зважати, що українізація була стихійно породжена українським військовим рухом і підтримана переважною більшістю українських політичних сил, перетворившись у засіб залучення збройної сили до української революції. Українізація військового руху відіграла й активізуючу роль. Проте у цей процес кожен вкладав своє розуміння. Пересічні воїни розглядали українізацію як шлях створення власної армії. Центральній Раді українізація війська служила важливим агітаційно-пропагандистським засобом підвищення політичного авторитету.

Скрізь засновувались українські військові ради і комітети, відбувались військові з'їзди фронтів, армій, корпусів. Явочним порядком виділялися українізовані військові частини із загальноросійських, залишаючись, проте, в повному підпорядкуванні російського військового командування. Стримати цей процес було неможливо, він набирав масового характеру[23,с.45].

Для підтримки вимог Центральної Ради до Тимчасового уряду про надання Україні автономії та нейтралізації перешкод для українського військового руху УВГК скликав Другий військовий з’їзд, який, незважаючи на заборону з боку Тимчасового уряду, відбувся з 5 по 10 червня 1917 р. за участю близько 1976 делегатів. Надзвичайно потужні самостійницькі тенденції вимагали від лідерів Центральної Ради докласти чималих зусиль, щоб утримати з’їзд від радикальних рішень [23,с.17].

Делегати з’їзду не підтримали заклики до великого наступу Керенського на фронті. Делегати висловлювали пропозиції засудити Тимчасовий уряд і всю російську демократію, формулюючи гасло самостійності України, цілковите і негайне відділення від Росії, присягали боротися за волю України і до закінчення боротьби не повертатися до своїх частин. Навіть були пропозиції передати владу війську і запровадити тимчасову військову диктатуру [23,с.34].

Рішення і вимоги військового з’їзду, їх рішучість і категоричність надихнули Центральну Раду на проголошення під час з’їзду, 10 червня 1917 р., І Універсалу про автономію України та створення уряду Генерального Секретаріату. Другий з’їзд доручив УГВК якнайшвидше розробити детальний план українізації і вжити всіх заходів для негайного проведення його в життя [35].

З цього часу суть українізації полягала не тільки у виділенні українців в окремі частини, а й у створенні національно-територіальних військових формувань. Самочинно створювалися так звані «охочекомонні» українські частини з добровольців: у Києві окрім полку ім. Богдана Хмельницького, другий український полк ім. гетьмана П. Полуботка, в Чернігові полк ім. Шевченка, у Сімферополі полк ім. П. Дорошенка, у Хмільнику курінь ім. Т. Шевченка, в Умані полк ім. І. Гонти, в Житомирі полк ім. гетьмана П. Сагайдачного та ін. Названі полки суттєво відрізнялися від зукраїнізованих більш високою національною свідомістю, організованістю і переважно показали себе у майбутніх випробуваннях справжніми захисниками української державності [60].

Паралельно з цим тривала стихійна українізація. Готуючись до наступу на фронті, військове командування покладало надії на українізовані частини і дозволило українізувати 34-й і 6-й армійські корпуси та перейменувати їх в 1-й і 2-й Українські, а 7, 32 і 41-й корпуси поповнити маршовими ротами, які знаходилися в тилових губерніях. На Україну також направлялись українські частини з Петрограда та Москви. Загалом до початку наступу, тобто на 18 червня, О. Керенський та О. Брусилов дозволили українізувати 17 дивізій [61].

Центральна Рада 3 липня 1917 р. проголосила ІІ Універсал, що був поступкою і компромісом між Тимчасовим урядом і Центральною Радою та суттєво гальмував розв’язання проблем українського військового руху. Зауважимо, що Центральна Рада у цей період не була повноцінним державним органом. Її статус був наближений до статусу своєрідної громадської інституції. Генеральний Секретаріат також не мав реальної влади. Державні установи його ігнорували, діяльність його не фінансувалась, податки, як і раніше, йшли до російської скарбниці. Військова справа була повністю залежною від рішень центральної петроградської влади. Вони були явно неспроможними стати на шлях рішучого здійснення національнодержавних домагань, які висували перед ними широкі верстви учасників національного руху і, насамперед, радикально налаштовані кола військовиків – українців [61].

Спробою самостійницьких організацій вплинути на Центральну Раду, примусити її до більш рішучих кроків, був збройний виступ українського полку імені гетьмана Полуботка у Києві на початку липня 1917 р. Рішучі й радикальні кроки полуботківців не знайшли підтримки серед керівництва Центральної Ради і Генерального Секретаріату, які вважали їх шкідливими і небезпечними для української революції, тому переконали полуботківців скласти зброю й вирушити на фронт.

Аналіз історіографічних та архівних джерел дає підстави стверджувати, що курс на відродження української державності шляхом домовленостей з Тимчасовим урядом був єдиноможливим. Така версія видається вартою уваги, оскільки інший шлях вів до анархії, громадянської війни, розгону Центральної Ради і насильного придушення українського руху. Весною і влітку 1917 року Тимчасовий уряд мав досить сил для боротьби зі своїми політичними противниками. Для ілюстрації цієї тези служать наступні факти. Тимчасовий уряд довів свою міць придушенням збройних більшовицьких виступів у квітні і в липні 1917 року, розгоном сейму у Фінляндії 18 липня 1917 року, введенням смертної кари на фронті і масовими арештами учасників антиурядових виступів в тилу і на фронті. На той час в Україні перебувала багатомільйонна військова армада, що підпорядковувалась головному російському військовому командуванню. Адміністрація залізниць, пошти, телеграфи, суди й центральні фінансові установи також підкорялись лише Петрограду. Для проведення репресій в Києві у Тимчасового уряду було достатньо сил: штаб Київського військового округу, 80тисячний російський гарнізон, юнкерські училища. Від репресивних дій їх стримувала лише поміркованість дій Центральної Ради та Генерального Секретаріату, що задовольняли Тимчасовий уряд [57, с.134].

Один із чільних діячів виразно самостійницького «Союзу Визволення України» А. Жук, не будучи прихильником Центральної ради, зазначав: «При слабості українських сил до здійснення власних планів треба було йти обережно, прикриваючись інтересами ведення війни, оборони держави і т.п., інакше російське правительство і російське суспільство могли б у корні підірвати самостійницьку українську акцію» [25, с.101].

Професора, генерал-полковник М. Юнаків згадував: «Я одстоював доцільність обережної, повільної українізації військових частин, щоб не викликати підозрінь з боку більшовиків і не довести до збройного конфлікту між росіянами та українцями, який не міг скінчитися тоді нашою перемогою» [26, с. 6].

Такі пояснення дають підстави для висновку, що у лідерів українського руху, небезпідставними були побоювання жорстких санкцій з боку Тимчасового уряду, здатних придушити не тільки український рух у військах, а й поставити під сумнів будьяку перспективу українського руху взагалі .

С. Петлюра у цей час, усвідомлюючи недоліки українізованих частин та переваги національних, домагався переходу до національно-територіального принципу комплектування та формування українських військових частин. Так, 30 липня 1917 р. він подав на розгляд воєнного міністра наступні вимоги: реорганізувати армію в Україні на основах національнотериторіального принципу; гарнізони комплектувати з місцевих людей; визнати за українськими військовими радами рівні права із загальноросійськими військовими організаціями [28].

Однак Тимчасовий уряд знову вирішив вжити заходи для обмеження українізації армії та формування українських частин. Військове командування вимагало відправки українських полків на фронт. Продовжувалася відправка солдат-українців на фронт у складі маршових рот. Першочергово до них включали активістів українських військових організацій. Натомість гарнізони в Україні комплектувались переважно росіянами [37].

Восени 1917 р. під впливом більшовицької агітації розпочався процес стихійної демобілізації і розкладу армії, який набирав чимдалі загрозливіших розмірів. На фронті посилюються антивоєнні настрої, що охоплюють дедалі ширші солдатські маси, в тому числі і українців. Дається взнаки загальна політизація у військових частинах, падіння бойового духу і дисципліни, викликані тривалою виснажливою війною. Військо все більше перетворювалося в некеровану силу. Багатотисячні натовпи російської армії покидали фронт і просувалися через усю Україну додому. До Росії вивозилося військове і невійськове майно, нищилося все, що нагадувало собою добробут і культуру [39]

Не маючи можливості зберегти керівництво армією, Тимчасовий уряд і Ставка знову змушені були йти на поступки українському військовому рухові. На той час також активізувалась діяльність з формування українських військових частин у тилових гарнізонах. Усупереч всім перешкодам чітко стало окреслюватися ядро української армії. У промові на українському військовому з'їзді ПівденноЗахідного фронту, що відбувся 410 жовтня у Бердичеві, Петлюра обґрунтував необхідність створення боєздатної національної армії, наголошуючи, що «тільки військо своє може спасти справу… Позаяк настав час демобілізації війська, котре зруйнує остаточно Україну, то ми повинні організувати Українське Військо не тільки для фронту, а й для того, щоб забезпечити себе від руїни» [29, с.28].

З’їзд поставив завдання створити українські військові ради на всіх рівнях: ротні, полкові, корпусні, армійські, гарнізонні, фронтові. Ухвали з’їзду стали програмою національного військового будівництва на найближчу перспективу.

УГВК почав поступово перетворюватися у фактичного керівника українізованих частин армії, іншими словами кажучи, реально перебирав на себе функції штабу національних збройних сил. Військовим радам подекуди вдалося навіть встановити свій контроль над складами зброї[41].

Генеральний Секретаріат 12 жовтня 1917 року видав декларацію, в якій заявив про вступ в управління Україною і детально виклав принципи своєї діяльності. Важливим пунктом декларації було перетворення УГВК у секретаріат з військових справ [54, с.432].

20 жовтня 1917 р. було скликано третій Всеукраїнський військовий з’їзд. У резолюції з'їзду «Про українізацію війська» була висунута вимога, що військо повинно перейти на національнотериторіальний принцип. Разом з тим, з'їзд вважав за потрібне «відтепер починаючи, перевести всі українізовані частини війська на ПівденноЗахідний фронт і вивести звідти та з території України всі російські військові частини» [30].

У дні роботи з’їзду у Петрограді відбувся державний переворот, що прискорив розмежування політичних сил в Україні, підштовхнув їх до рішучих дій. Для Центральної Ради найважливішим завданням став контроль над ситуацією у війську. Необхідно було брати відповідальність та керівництво національним військовим рухом і надолужувати згаяний час у будівництві армії. Відповідно до цього С. Петлюру офіційно призначили Генеральним секретарем з військових справ, надавши статусу міністра [39,с.432].

На початку листопада відбулося формальне підпорядкування частин колишньої російської армії Центральній Раді. Владу Центральної Ради визнали штаби ПівденноЗахідного і Румунського фронтів, штаб Одеського військового округу, начальники гарнізонів усіх міст [38].

С. Петлюра зробив рішучі і важливі кроки, щоб перебрати керівництво військами на фронті. Так, уже 6 листопада була підписана військова угода з російським військовим командуванням про створення Українського фронту. 8 листопада Петлюра видав наказзвернення до українських військових частин, в якому повідомляв: "Внаслідок останніх подій вся влада на Україні перейшла до Центральної Ради, української народної, й її Генерального Секретаріату органу українського селянства, вояцтва й робітництва… Вище військове командування призначається тепер нею з людей, які б відповідали народним бажанням і могли б бути захисниками народних інтересів… У зв'язку з цим, усі несанкціоновані призначення або усунення з посад в армії, як зазначалося у наказі, «будуть вважатись анархічними і як порушуючі інтереси Української Народної Республіки, належним чином припинятися» [31].

Дії фронтових більшовицьких Військово-Революційних Комітетів вели до подальшої дезорганізації і розвалу фронту. 9 листопада більшовицька Рада Народних Комісарів (РНК) призначила верховним головнокомандуючим російської армії прапорщика Криленка, а 10 листопада більшовики захопили Ставку у Могильові і розстріляли генерала Духоніна. Рятуючись від розгрому, частина Ставки з військовими іноземними місіями переїхала до Києва.

Петлюра віддав наказ всім військовикамукраїнцям, де б вони не перебували, не виконувати розпоряджень РНК, а прибути в Україну у розпорядження командування Українського фронту. Він вимагав, щоб війська Українського фронту підкорялись лише наказам, які виходять від Генерального військового секретарства. Розпорядження Ставки і Верховного головнокомандування, яке належало виконувати, «якщо вони будуть схвалені Генеральним Секретаріатом Української Республіки» [32]. Заходами Генерального Секретаріату і Петлюри у розпорядження Центральної Ради переходять надійні військові частини, зміцняється керівництво українізованими військовими частинами, видається низка наказів про повну українізацію корпусів і дивізій, управлінь та установ. Була здійснена українізація штабів Київського і Одеського військових округів. Центральна Рада призначала в штаби округів своїх комісарів. Українізувались майже всі запасні піхотні і кавалерійські частини, багато артилерійських батарей. Очевидно, що не всі вони були достатньо боєздатні, але робота ця зміцнювала українські національні сили [54,с.511].

Офіційними ж провідниками політики Генерального секретарства з військових справ стали українські військові ради всіх рівнів. Найвищою організаційною структурою українських військових стають фронтові ради. Їх цілком підтримувало командування, позаяк вбачало в них останню опору збереження елементарної дисципліни в армії і хоча б пасивного утримання фронту. За підтримки українських частин усе міцніше ставали на ноги органи місцевої влади. Українська влада утвердилася в Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Чернігові та багатьох інших містах [54].

Для забезпечення належного фахового рівня безпосереднього керівництва військами 10 листопада було започатковано Український Генеральний Штаб. Начальником Генерального штабу став тодішній голова української військової громади у Двінську, генерал Б. Бобровський. Заступниками призначено підполковників О. Сливинського і Е. Кільчевського. У Генштабі організовано відділи: організаційний, загальний, артилерії, зв'язку, постачання, військових шкіл, воєннокомісарській, інтендантський та воєннополітичне управління. До складу Генштабу входили генерали Кондратович, ОмеляновичПавленко, Дельвіг, старшини Акінтьєвський, Данченко, Козьма, Колос, Матяшевич, Пащенко, Пилькевич, ПономаревськийСвідерський, Селецький, Удовиченко та інші [33, с. 338].

Усі ці кроки здійснювалися на тлі загострення стосунків Центральної Ради з російською більшовицькою Радою Народних Комісарів. Почастішали випадки збройних конфліктів українізованих формувань зі збільшовиченими військовими частинами. Офіційно не оголошуючи війни, більшовики розпочали, по суті, похід проти УНР для ліквідації суверенної самостійної держави.

Звісно, що така ситуація вимагала рішучих дій. Але український уряд не приймав адекватних рішень. Триваюча війна не сприймалася як війна між двома державами, а лише як сутичка політичних сил всередині однієї держави. Міждержавний характер війни усвідомлювала лише частина українського політичного проводу, головним чином, військового, який першим на собі відчув усю її реальність.

За листопад – грудень 1917 і січень 1918 років війська Центральної Ради мали близько 200 сутичок та боїв з частинами Раднаркому. Лише у грудні за неповними даними відбулося більше 80 боїв та збройних сутичок [34, с.25].

Має місце велика розбіжність оцінок щодо чисельності військ, зокрема, поширені безпідставні твердження, начебто наприкінці 1917 року Центральна Рада не мала в своєму розпорядженні ніякої реальної сили, крім відділів добровольців.

Сучасні історики переважно сходяться у підрахунках до таких даних: 180 тисяч в українізованих частинах на фронті, 150 тисяч в тилових гарнізонах і 60 тисяч в загонах вільного козацтва, тобто майже 400 тисяч вояків. Саме вони претендували на те, щоб стати основою Армії УНР і їх могла використати Центральна Рада для відсічі більшовицькій агресії. Але це суперечило політичним настановам українських соціалістичних лідерів, які продовжували вбачати у війську загрозу для революції. Навіть тоді, коли повним ходом і на всіх напрямках уже тривала війна російськобільшовицьких військ проти військ Центральної Ради її керівництво не усвідомлювало гостроти небезпеки, яка йшла від більшовиків. Активні практичні заходи С. Петлюри по зміцненню армії не знаходили підтримки українських соціалістичних керманичів і, насамперед, В. Винниченка, що викликало гострий конфлікт між ними [61, с.412].

Щоб нейтралізувати згубний вплив більшовизму на українські частини і зміцнення у них військової дисципліни, С. Петлюра з військовими фахівцями розробив «Статут Української Народної Армії» і у середині грудня подав його на затвердження Всеукраїнської ради військових депутатів. Однак рада його відхилила, закидаючи брак демократизму та вимагаючи скасування військових чинів, виборності командирів та передачі радам дисциплінарної влади. У зв'язку з цим, 17 грудня С. Петлюра, перевищивши свої повноваження, сам затвердив статут. Цей документ насправді закладав наріжний камінь у створення регулярної армії. Така протидія реальним крокам по зміцненню армії призвела до того, що в стані політичного розчарування, 18 грудня С. Петлюра покинув урядовий пост.

Відставка Петлюри мала негативні наслідки. До помилок усієї попередньої політики Центральної Ради, суть яких зводилася до недооцінки значення регулярної національної армії у будівництві суверенної держави, додалося бездарне керівництво Генеральним секретарством з військових справ М. Порша, який не орієнтувався у ситуації, втратив усі важелі координованого управління військами. Українські війська змушені були боротися з більшовиками автономно, без підтримки і керування з центру. Без централізованого керівництва залишилися і українізовані частини фронту в їх протистоянні збільшовиченим військам [39,с.432].

Пацифістська і більшовицька пропаганда, обіцяючи, окрім незалежності країни, ще й соціальний рай на землі, морально розкладала українізовані частини, які великими зусиллями були привернуті на бік Центральної Ради впродовж 1917 року. Справа будівництва національної армії пішла на спад.

Незважаючи на загрозу більшовицької окупації України, 3 січня 1918 р. Центральна Рада прийняла «Закон про утворення українського народного війська», відповідно до якого існуюче військо повинно демобілізовуватися, а регулярна армія скасовувалася цілком. Цей закон і заходи, ним передбачені, за умов триваючої війни з більшовицькою Росією були руйнівними для української армії. Невиправданим видається і рішення про повну демобілізацію армії, проголошене в наказі Порша від 4 січня 1918 р. Воно остаточно дезорієнтовувало і деморалізовувало українізовані частини [53, с.32].

Українське командування поспішними темпами виконувало прийнятий Центральною Радою закон про демобілізацію армії, розформовувало зукраїнізовані кадрові частини. Тим часом, російські більшовицькі війська, прикриваючись харківським «українським» урядом та лаштунками переговорів, продовжували окуповувати українську землю. 6 січня більшовицькі війська захопили Полтаву, 12 січня Бахмач, 13–14 січня Суми, Хутір Михайлівський та Конотоп.

Українські війська упродовж двох тижнів вели кровопролитні оборонні бої на чернігівському та полтавському напрямках, що переконливо заперечує усталені стереотипи про відсутність у Центральної Ради боєздатних частин і начебто єдиний бій під Крутами.

Війська, віддані Центральній Раді, ліквідували більшовицьке повстання у Києві, епіцентром якого був завод «Арсенал» та впродовж десяти днів вперто боронили столицю. Українська залога Києва за свідченнями В. Антонова-Овсієнка сягала 20 тис. бійців [35, с.150]. Правдоподібно, ця цифра враховує всі наявні на той час у Києві військові частини, включно і ті, що були в стані нейтралітету. Проте Я. Тинченко вважає, що чисельність військ Київського гарнізону нараховувала лише 9000 осіб. Її складали 2й Сердюцький полк імені П. Полуботка (1200 багнетів), 1й курінь 4го Сердюцького полку імені І. Богуна (500 багнетів), полк імені Т. Шевченка (1000 багнетів), полк імені М.Грушевського (800 багнетів), підрозділи 4го запасного полку ім. П. Сагайдачного (400500 багнетів), курінь моряків Чорноморського флоту (150 багнетів), курінь Січових Стрільців (500 багнетів), понтонний курінь (800 багнетів), полк імені С. Наливайка (1400 багнетів), дві військові школи (600 багнетів), Студентський курінь (120 багнетів), кінний полк "Вільної України" (300 шабель), артилерія (12 гармат) [36, с.138].

Проте розпорошення сил по всьому Києву, відсутність єдиного керівництва за наявності багатьох штабів, безпорадність вищого керівництва скоординувати дії українських військ створювало загрозливу ситуацію.

Центральній Раді і всім регулярним військовим українським підрозділам вдалося відійти із столиці організовано і при повному озброєнні. Всі українські частини зосередилися у селі Ігнатівці (тепер місто Ірпінь). 27 січня було проведено реорганізацію військ. Усі частини і підрозділи зведено в Окрему Запорізьку бригаду під командуванням полковника Прісовського. Загін складався з трьох куренів, які очолили Болбочан, Загродський і Петрів. Самостійними одиницями залишалися Курінь Січових Стрільців Є. Коновальця та Гайдамацький кіш на чолі з С. Петлюрою [39].

Фронтові військові частини, підпорядковані Центральній Раді, впродовж січня протистояли збільшовиченим частинам 1го Туркестанського, 2го Гвардійського та 12го армійського корпусів, утримуючи залізничні лінії Бердичів Фастів Біла Церква та вели бої в районі Вінниці, Кам'янцяПодільського, Рівного. До кінця тримались частини 1го Українського корпусу, стримуючи натиск чисельно переважаючих більшовицьких військ на найбільш загрозливому для Києва напрямку, і тільки після відступу з Києва українських військ, частини корпусу також відступили до Житомира і продовжували службу у складі української армії [40].

На великій території від Сарн і до Кам'янця-Подільського збройну боротьбу проти більшовиків продовжувало не менше 80 тисяч українізованих і гайдамацьких частин та 20 тисяч вільних козаків. Це найпереконливіші аргументи, які спростовують поширені твердження, що у Києві війська Центральної Ради були повністю розбиті і армія перестала існувати. Насправді ж переформовані частини війська Центральної Ради невдовзі змогли здійснити протинаступ на Київ та звільнити всю територію України. Проте ця сторінка історії українського війська також є контроверсійною чи був це наступ українських чи німецьких військ [40, с.45].

Українські частини 8 лютого зайняли Рівне, 11 лютого Житомир. Ці перемоги кінцево закріпили перелом у бойових операціях на користь українських військ. Загальний наступ українських частин на Київ відбувався у складі трьох ударних груп: К. Прісовського, С. Петлюри і Є. Коновальця. Січовики і гайдамаки наступали з Коростеня, а запоріжці з Бердичева. Першими до Києва вступили таки українські частини. Війська УНР зайняли Київ власними силами, повернувшись переможцями [41].

Згодом українські політики та військові діячі остаточно переконалися у хибності міліцейської системи та в необхідності регулярної армії. На кінець квітня 1918 року армія УНР нараховувала 35 тисяч багнетів, 1500 кінноти і 20 тисяч особового складу гарнізонів, тобто всього 56 тисяч [37, с.41]. Центральна Рада відмовилась від доктрини "народної міліції" і затвердила план реорганізації армії, згідно з яким армія мала складатися з 8 піхотних корпусів та 45 дивізій кінноти [38, с.123]. На жаль, це усвідомлення прийшло надто пізно і в нових, далеко не сприятливих умовах в умовах іноземної військової присутності.

Відсутність єдності думок у Центральній Раді щодо перспектив розвитку України та недостатність уваги щодо зміцнення армії і безпеки держави, ослаблювала її владу та призвела до її поразки.

Разом з тим, тримісячна перша російсько-українська війна, жорстока за характером та із залученням значних сил, гідний спротив українських частин більшовицькій навалі, десятиденна оборона Києва, перегрупування українських військ на Волині і Поділлі та перехід їх у наступ у лютому 1918 р. усе це спростовує поширені твердження про відсутність війська Центральної Ради.

Таким чином, привернення збройної сили на бік української революції шляхом компромісів з Тимчасовим урядом і поступове зміцнення українських сил було єдино можливим. Більш радикальні і рішучі заходи привели б до репресій і придушення українського руху. У процесі українізації створено передумови для формування на основі дислокованих на Україні частин російської армії українського війська, які фактично у своїй основі перетворювалися на національнотериторіальні. Вони стали основою національної збройної сили, яка почала активно створюватися після жовтневого петроградського перевороту, а наприкінці 1917 р. постали як реальна військова сила, що була здатна протистояти більшовицькій агресії, а з її розширенням і початком більшовицько-української війни чинити відчутний спротив.

Розділ 4. Українізація як важлива складова будівництва українського військово-морського флоту у добу центральної ради

Особливість військового будівництва в Україні часів Центральної Ради полягала в тому, що цей процес був започаткований і тривалий час проводився «знизу» внаслідок українського військового руху, який охопив військові частини російської армії та флоту. Масовий характер цього самобутнього національно-демократичного явища примушує представників Центральної Ради надати йому організованого характеру і використати при створенні збройних сил України шляхом українізації частин російської армії та флоту, розташованих на території України. Створення військово-морських сил незалежної України вимагало українізації Чорноморського флоту.

Головною базою Чорноморського флоту був Севастополь, а найближчими тиловими районами – узбережжя Таврійської і Херсонської губерній. До флоту також входили Севастопольська окрема десантна дивізія з Царгородським, Нахімовським, Корніловським і Істомінським полками, Балтська дивізія морської піхоти у гирлі Дунаю, берегової фортеці Севастополя, Очакова та інших морських міст, 20 гідропланів [49, с. 458].

Командувачами флоту були досвідчені російські адмірали – флотоводці: О. Колчак (до 29 липня 1917), О. Немітць (до 12 грудня 1917) та М. Саблін (до 4 червня 1918). За своїм складом це був багатонаціональний військовий організм близько 65 % якого становили українці, 28 % - росіяни і менше 7 % - інші національності [49, с. 458].

Підґрунтям для українізації Чорноморського флоту стала діяльність культурно-громадського гуртка «Кобзар», який діяв у Севастополі з 1905 року (керівник гуртка – директор жіночої гімназії В. Лащенко, активні члени – старшини флоту полковник В. Савченко – Більський, інженер М. Неклієвич).

Навесні 1917 року на Чорноморському флоті активізувалась робота українських партій. Уже наприкінці березня у Севастополь та інші міста Криму вони послали своїх представників, які розпочали підготовку до українізації Чорноморського флоту. Підсумком їх роботи стала поява у Севастополі української Ради на чолі з поручником Величком [50, с. 23].

У березні – квітні 1917 року були проведені збори моряків-українців, на яких була обрана Чорноморська рада (Рада української чорноморської громади). Головою Ради був обраний В. Лащенко, його заступниками були М. Коломієць і М. Пащенко, військову секцію очолив М. Ніклієвич, освітню – В. Савченко – Більський, агітаційну – В. Богомолець. Військовим прапором Ради було малинове полотнище з білим хрестом на ньому.

Наприкінці квітня 1917 року на кораблях »Іоанн Златоуст», «Евстафий», «Память Меркурия», «Ростислав», «Завидный», «Кагул» почали діяти корабельні українські ради [46, с. 49]. Такі ж ради були створені в частинах Севастопольського гарнізону та морської авіації. Організаційну роботу серед матросів української національності розгорнув Військовий клуб ім. кошового Івана Сірка в Севастополі [46, с. 36]. «Союз української молоді» та Український військовий комітет на чолі з доктором І. Луценком в Одесі [51, с. 208], «Українська громада» на чолі з учителем гімназії Клименком в Сімферопольському гарнізоні [52, с. 85 - 87] та ін. Їх діяльність координував Чорноморський військовий комітет, який підпорядкувався Українському генеральному військовому комітетові (УГВК) в Києві.

19 липня 1917 року УГВК затвердив його статут, згідно якого головним завданням Чорноморського військового комітету було «вжити всіх заходів, щоб мати зв'язок із Центральною Радою, з Українським військовим генеральним комітетом, а також зі всіма українськими військовими організаціями Чорного моря і його узбережжя» [53, арк. 195].

Український військовий рух у Криму сприяв і розгортанню національно-визвольної боротьби кримських татар. При підтримці українців у травні 1917 року в Сімферополі сформувався татарський курінь на чолі з поручником Ібрагімовим [52, с. 87].

Несподівано для українських кіл, вони знайшли собі союзника в особі тодішнього командувача Чорноморського флоту віце-адмірала О. Колчака, який за свідченням безпосереднього учасника тих подій Святослава Шрамченка, в українізації флоту бачив порятунок від повної анархії та розвалу [54]

Завдяки діяльності українських рад, скоординованих Чорноморським військовим комітетом, стихійно розпочався процес українізації Чорноморського флоту. Першою українською частиною на флоті став Севастопольський флотський півекіпаж на чолі з підполковником В. Савченко-Більським [39, с. 434]. Так за підрахунками сучасного вітчизняного дослідника В. Голубка протягом травня – серпня 1917 року була проведена українізація особового складу крейсерів «Память Меркурия» та «Светланы», есмінця «Завидного», підрозділів морської піхоти: «Балтійської морської дивізії» Дунайської флотилії та «Спеціальної десантної дивізії» (м. Севастополь) [46, с. 258 - 259]

Треба зазначити, що український військовий рух заявив про себе і на інших флотах колишньої Російської імперії. На Балтійському флоті був утворений «Український воєнно-морський революційний штаб Балтійської Фльоти», організаторами якого були старший лейтенант М. Зілинський та лейтенант С. Шрамченко. [45, с. 149]. Діяльність цього штабу приводить до того, що командувач Балтійського флоту А. Розвозов вимушений був дати дозвіл на українізацію міноносця «Україна». В плани українських патріотів входило підняти синьо-жовті прапори на ескадрових міноносцях «Україна» і «Гайдамак» та здійснити перехід в Чорне море. Проте прихід до влади більшовиків у листопаді 1917 року в Петрограді став на заваді виконання цих задумів. Українські ради також почали свою діяльність на Каспійській, Сибірській, Амурській та Північних флотиліях.

Армія і флот Росії в цей період стають об’єктом активної боротьби за вплив різних політичних партій, серед яких помітне місце займають російські більшовики. Як свідчить всесвітній історичний досвід політизація армії та флоту завжди приводить до руйнації та знищення військового організму.

10 – 27 травня 1917 року в Одесі відбувся І з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів Румунського фронту, Одеської області і Чорноморського флоту, в якому взяли участь близько тисячі чоловік – переважно есери і меншовики. З’їзд обрав Центральний виконавчий комітет – Румчерод у складі 127 членів. Румчерод підтримав Тимчасовий уряд і до листопада 1917 року проводив проросійську політику. 3 грудня 1917 року більшовики розпустили Румчерод, а наприкінці того ж місяця переобрали його виконком, в якому більшість мали більшовики у союзі з лівими есерами.

Більшовики продовжували свою прогерманську політику розвалу Чорноморського флоту, спираючись на ради матроських депутатів, в яких вони мали більшість. Головним більшовицьким штабом стає Центральний комітет Чорноморського флоту – Центрофлот, який у складі 488 представників почав діяти з серпня 1917 року у Севастополі. Центрофлот підтримав Жовтневу революцію і допомагав встановлювати радянську владу в Україні.

Боротьба за Чорноморський флот між політичними противниками загострилась у листопаді 1917 року після приходу до влади більшовиків.

В жовтні 1917 року в Києві було створено Морську Генеральну Раду, звернувшись до якої, представники 3-го Всеукраїнського військового з’їзду вимагали прискорити українізацію Чорноморського флоту. З жовтня по листопад 1917 року національний прапор України підняли більше половини кораблів Чорноморського флоту [40, с. 1176 - 1177].

6 листопада 1917 р. зібрався І Загальночорноморський з’їзд. Незважаючи на те, що з 88 делегатів українці мали тільки 17 представників, вони домоглися від нього прийняття рішення про відправку до Києва для підтримки Центральної Ради відбув загону моряків у складі 700 чоловік [8, с. 124]. Саме цей загін започаткував формування «Окремого морського куреня імені Петра Сагайдачного», який майже весь загинув на вулицях Києва у боротьбі з більшовиками у січні 1918 року [48, с. 55 – 56].

На Чорноморському флоті за час після Лютневої революції та створення УНР відбулися помітні зміни. Відбулося перейменування нових кораблів. Так лінкор «Імператор Олександр Третий» став лінкором «Воля», а «Императрица Катерина Вторая» лінкором «Свободная Россия». Крейсер «Адмірал Нахимов» став називатися «Гетьман Богдан Хмельницький», есмінець «Незаможний» став називатися «Незаможником», одному з есмінців було присвоєно ім’я «Гайдамак», з’явились нові кораблі «Україна» і «Кубанець» [44, с. 118].

Процес будівництва Військово-Морських Сил України набуває організованого характеру у грудні 1917 року, коли Центральна Рада затвердила закон «Про утворення Генерального секретаріату Морських справ». З 22 грудня першим військовим міністром УНР стає відомий український політик Д. Антонович (виконував обов’язки міністра до 14 березня 1918 року).

Після цих подій справа розбудови флоту суттєво пожвавилась. Морському міністерству вдалося 18 грудня 1918 року затвердити український морський прапор, створити фінансовий і інженерно-механічний відділи міністерства. 29 грудня 1917 року було розглянуто законопроект, а 14 січня 1918 року прийнято «Тимчасовий закон про флот Української Народної Республіки». Згідно цього закону всі кораблі колишнього російського флоту на Чорному морі, як військові, так і транспортні та торговельні, проголошувались флотом Української Народної Республіки [55].

На знак підтримки створення Військово-Морських Сил УНР 22 грудня 1917 року лінкор «Воля» підняв державний прапор України.

Після опублікування ІV Універсалу Центральна Рада проголосила російський Чорноморський флот – військовий і транспортний – флотом Української Народної Республіки і поклала на нього обов’язки охорони узбережжя та забезпечення торгівлі на Чорному та Азовському морях. Українська Центральна Рада брала на себе зобов’язання вступити у переговори з іншими чорноморськими республіками щодо поділу торгівельного флоту. З 14 січня 1918 р. всі військові кораблі повинні були підняти синьо-жовтий прапор. За наказом Центральної Ради український лінкор «Воля» на початку 1918 року після розвалу російсько-турецького фронту на Кавказі евакуює з Трапезунду до Севастополя вояків українізованої 127-ї піхотної дивізії [56, с. 116 - 120].

Проте впровадженню в життя всім цим планам зашкодила українсько-більшовицька війна та активізація антиукраїнських сил у Причорномор’ї. Виконуючи постанови Раднаркому, більшовицькі організації (Румчерод, Центрофлот та уряд проголошеної 19 березня 1918 року Радянської соціалістичної республіки Тавриди) розгорнули шалену агітацію та кампанію саботажу і політичної диверсії проти Центральної Ради. Показово, що матроси-росіяни, офіцери та більшовики часто виступали єдиним фронтом проти українізації Чорноморського флоту.

Саме в цей період дали про себе знати слабкі сторони українського військового руху: нестача національно свідомих та професійних фахівців, ізольованість Чорноморського флоту від тих процесів, які проходили в Україні, сильний вплив антиукраїнських сил, відсутність чіткої програми військового будівництва у лідерів Української Центральної Ради.

Негативних наслідків спричинив вихід додатку до «Тимчасового закону про флот Української Народної Республіки», оголошеного 13 березня 1918 року, який скасував обов’язкову службу на флоті. На зміну їй вводився принцип поповнення флоту на добровільних засадах. У результаті масової демобілізації особового складу Чорноморського флоту у квітні 1918 року з усіх суден, що стояли на Севастопольському рейді, укомплектовані командами виявилися лише лінкори «Воля» і «Свободная Россия» та 4 міноносці. Кількісний склад флоту зменшився майже вшестеро [49, с. 460]. Наслідками цих недалекосяжних кроків стала практична руйнація українського флоту.

Наступні міністри морських справ О. Жуковський та О. Греков скасували принцип виборності його командного складу і провели ряд нових призначень, проте час було втрачено. Попри всі заходи, що їх вживав український уряд та морське міністерство, входження Чорноморського флоту до збройних сил Української Народної Республіки залишалось невирішеним. Над Чорноморським флотом нависла загроза захоплення німецькими військами, які після підписання Брестського миру прийшли на допомогу уряду УНР.

20 квітня 1918 року німецькі війська підійшли до Кримського півострова. З метою запобігти цим задумам в. о. міністра військових справ О. Жуковський дав неофіційне розпорядження про створення Кримської групи на чолі з підполковником П. Болбачаном для звільнення півострова від більшовицьких формувань [3, с. 36]. Для організованого прийняття Чорноморського флоту під українську юрисдикцію з Кримською групою рухався і капітан 2-го рангу Мітников. Проте цим планам не судилося здійснитися. Через загрозу з боку німців застосувати зброю болбачанівці вимушені були залишити Крим.

З наближенням до Севастополя передових німецьких частин ситуація в місті набуває драматичного характеру. Це викликало вкрай негативну реакцію на кораблях, що постійно підігрівалася більшовиками, які тепер перетворилися на переконаних «оборонців». Найбільшу «революційність» виявили представників збільшовизованих екіпажів кораблів мінної бригади, що пропанували у відповідь на телеграму Раднаркому РРФСР від 23 квітня 1918 року «битися до останнього набою», а в разі поразки переходити до Новоросійська.

З метою запобігання захоплення Чорноморського флоту німецькими військами, більш стійкі до більшовицької пропаганди команди лінкорів, крейсерів і деяких підводних човнів о 18 годині 29 квітня 1918 року перейшли на службу українському народові і підняли державні прапори Української Народної Республіки. Про трагічність цієї події говорить і те, що 29 квітня 1918 року був останнім днем Української Центральної Ради. При підтримці німецьких та австро-угорських військ до влади в Україні приходить гетьман Павло Скоропадський.

30 квітня 1918 року 600 кораблів флоту з 3,5 тис. матросів на борту покинули Севастополь, взявши курс на Новоросійськ, де вони намагалися перейти під червоне командування. Частина Чорноморського флоту (7 лінкорів, 3 крейсери, 5 міноносців) залишилися у севастопольській гавані на чолі з контр-адміралом М. Остроградським [57, с. 104].

Отже, підбиваючи підсумки можна зробити висновок, що зазіхання німецького командування та руйнівна політика більшовиків зірвали процес утвердження влади УНР над Чорноморським флотом.

Хоча крок підняття українського державного прапора 29 квітня 1918 р. і був символічним, але незаперечним є той факт, що саме в цей день вперше в новітній історії відбулося народження військового флоту незалежної України.

Формування Української військо­во-морської флоти, як і армії, роз­почалося за доби Центральної Ради. але й тут поступ був малий. З 9 бе­резня 1918 р. виконувачем обов'язків Народного міністра морських справ замість Д.Антоновича, який відмо­вився від цієї посади, було призна­чено підполковника О.Жуковського (потім він поєднав посаду Народного міністра справ військових і морських). Його заступником став В.Лотоцький. За підписами цих керівників виходили накази по Мор­ському відомству УНР до державно­го перевороту 29 квітня 1918 р. (у квітні накази переважно підпису­вав В.Лотоцький).[58,арк. 29].

Тільки 13 березня 1918 р. опри­люднено „ Тимчасовий закон про флоту УНР", ухвалений Централь­ною Радою ще 14 січня. Між при­йняттям і оголошенням цього зако­ну відбулося чимало подій, зокрема в Бересті делегація УНР підписала мирний договір, який не передбачав включення Криму (і Севастополя, як основної військово-морської бази Чорноморської флоти) до складу України.[59,с.133] .Виявлені членами деле­гації Центральної Ради на Берестей­ських переговорах недалекогляд­ність і непрофесіоналізм у справі Криму спричинили згодом багато проблем, передусім пов'язаних з ба­зуванням Військово-Морської флоти УНР (а потій гетьманської Укра­їнської Держави) в Севастополі.

У згаданому тимчасовому законі зазначалося:

Ǥ 1

1. Російська Чорноморська фло­та, військова і транспортна, прого­лошується флотою Української На­родної Республіки і вона виконує обов'язки по охороні побережжя і торгівлі на Чорноморському і Азов­ському морях

4. Українська Народна Республі­ка переймає на себе всі зобов'язання російського уряду щодо Чорномор­ської флоти і утримання флоти та портів

§2

1. Примусова служба у військо­вій флоті УНР касується.

Примітка: строки увільнення в запас належать до компетенції На­родного міністра справ морських.

2. Всі служачі Української фло­ти як на кораблях, гак і в гаванях і по всіх морських військових закла­дах на суходолі наймаються по віль­ному найму.

3. При вступі на службу до Вій­ськової флоти і всіх її закладів ко­жен служачий підписує спеціальний контракт щодо умов» [60, арк. 3].

Цей закон відобразив супереч­ливу політику Центральної Ради. Зокрема, якщо в першому параграфі проголошувався перехід Чорномор­ської військової і транспортної фло­ти до УНР, то другий параграф фак­тично перекреслював перший, ска­совуючи примусову службу у війсь­ковій флоті й запроваджуючи нато­мість службу за контрактом (віль­ним наймом). Це вносило хаос і дезорганізацію.

На основі тимчасового закону виконувач обов`язків Військового і морського міністра О. Жуковський підписав наказ по Морському відом­ству ч. 2-17 від 15 березня 1918 р.. в одному з пунктів якого командуваче­ві Чорноморської флоти наказувал­ося «негайно зібрати всі боєздатні військові кораблі до Севастополя, а кораблі, які потребують ремонту, зі­брати до Миколаєва. В бойовій фло­ті, як і в екіпажах, в полуекіпажах та всіх командах провести демобіліза­цію Цей наказ повинен бути вико­наний до 25 березня 1918 р.

На початок квітня, після демобі­лізації. в екіпажах українських ко­раблів замість 40 тис. матросів і стар­шин лишилося тільки 7 тис., набра­них за добровільним наймом (кон­трактом).[59, с.121]. Це знекровило флоту й зробило її небоєздатною.

Отже, від УНР у спадщину Ук­раїнській Державі гетьмана П.Скоропадського дістався комплекс проб­лем: нерозв'язаність справи територі­альної належності Криму; невизначене становите Севастополя як ос­новної військово-морської бази Украї­ни; претензії Німеччини й Австро-Угорщини стосовно військових і транспортних кораблів, що базува­лися в українських портах, як до військових призів за надану Україні допомогу в боротьбі проти біль­шовиків; претензії Радянської Росії до флоти УНР; абсолютний неком­плект команд військових кораблів і некомплект військовиків у частинах берегового базування внаслідок де­мобілізації особового складу.

Після приходу до влади гетьмана П.Скоропадського починається новий період в історії Української військово-морської флоти. Уже 8 травня 1918 р. на засіданні Ради Міністрів Укра­їнської Держави ухвалено створити комісію для організації і реформуван­ня флоти. 10 травня, згідно з нака­зом гетьмана П. Скоропадського, така комісія постала. До складу її ввійшли адмірали Чорноморської флоти: віце-адмірали А. Покровський (голова) й О. Хоменко. контр-адмірали О. Кли­ков, Д. Ненюков. П. Паттон. Комісія закінчила свою роботу 1 червня, здав­ши документи до Морського гене­рального штабу.

З 18 травня діяла інша комісія, створена для узгодження діяльності Морського відомства з діяльністю інших відомств щодо проблем флоти.

Товаришем Військового і морського міністра генерального значкового О.Рогози по Морському відомству 29 травня 1918 р. призначено капітана 1-го рангу Миколу Максимова ( за Центральної Ради, з 26 квітня 1918 р., він був помічником отамана Морського генерального штабу). З травня за його підписом виходили накази по Морському відомству Укра­їнської Держави, оскільки від 3 травня він виконував обов'язки отамана Го­ловного морського штабу

Колишнього начальника всіх портів Чорноморського узбережжя УНР віце-адмірала Андрія Покровського 3 травня призначено голов­ним отаманом портів Чорного моря і командувачем флоти Української Держави. 10 травня начальником його штабу став контр-адмірал Сер­гій Ворожейкін. Штаб містився в Одесі.

Морське відомство Гетьманату з 13 травня мало таку структуру: кан­целярія товариша Військового і мор­ського міністра з морських питань, відділ освіти, гідрографічний відділ. Головна морська господарська упра­ва. Головна санітарна управа. Головна технічна управа. Головний мор­ський штаб. Морський генеральний штаб. 8 травня сформовано Мор­ський генеральний штаб у складі від­ділів: оперативно-організаційного, за­кордонного, служби обліку, мобіліза­ційно-розвідувального (з 14 травня завідувачем цього відділу призначено капітана 2-го рангу Андрія Пчельникова).

10 травня сформовано Головний морський штаб, що складався з розпорядчого відділу, відділу загальних справ (завідувач Віктор Воинич) , відділу особового складу старшин (завідувач Михайло Остроградських), відділу особового скла­ду матросів (з 27 травня завідувач Петро Внуков), відділу морської пі­хоти (з 25 травня тимчасовим викону­вачем обов'язків завідувача призна­чено Гаврила Никогда).

До керівництва флоти в цей час також належали капітани 2-го рангу Семен Овод (до 31 травня - отаман Головного морського штабу), капітан 1-го рангу Юрій Свірський (з 1 черв­ня - виконувач обов'язків отамана Головного морського штабу), ка­пітан 2-го рангу Протасов (з 27 трав­ня - отаман Морського генерального штабу), капітан 2-го рангу Євграф Акимів (з 10 травня — голова Голов­ної господарської управи Морського відомства) та інші.[61, арк.28].

Редактором «Морського журна­лу» Морського генерального штабу 14 травня призначено мічмана Вла­дислава Чернецького! Сформова­ний в Одесі з 5 червня Окремий гід­рографічний відділ очолив капітан 2-го рангу Володимир Потапів.

З 1 червня 1918 р. розпочалася демобілізація торговельної флоти. Головою комісії з демобілізації при­значено віце-адмірала О.Хоменка. До Ради в справах демобілізації тор­говельної флоти від Морського ві­домства з 27 червня належали адмі­рали Д.Ненюков і Лазарев.[62,арк.210]

У зв'язку з переходом до мирного стану відбувалися зміни і в різних службах, підпорядкованих Мор­ському відомству. Так, наказом по Морському відомству ч. 115-1 від 22 червня скасовано Дністровсько-Царгородську лоцмейстерську дистанцію. До її району входили: прибережна частина моря від Кароліно-Бугазу до Одеси й далі до острова Березань; усі фарватери, що пролягали через Одеські мінні загороди; Тендерська й Джарилгацька затоки. Водно­час розроблялися нові штати лоцманської служби.

Керівництво флоту вживало за­ходів до поповнення особового скла­ду молодими флотськими старши­нами. Зокрема 8 червня Військовий і морський міністр генеральний знач­ковий О.Рогоза наказав: усіх заліче­них на службу Українській Державі, а також тих. що подали прохання щодо залічення на неї. гардемаринів Морської школи і окремих гардемаринських клас, які закінчили їх і мають про це атестати, але не були переведені в офіцери внаслідок ска­сування офіцерських рангів у Росій­ській Республіці. - представити до переведення в мічмани Української державної флоти.

Планувалося укомплектування флоти старшинами-кондукторами ( тобто унтер-ст аршинами надстроко­вої служби) та лікарями. Умови всту­пу їх на службу в Морське відомство (або зарахування до резерву Морсь­кого відомства) були такі: згода слу­жити в Морському відомстві Україн­ської Держави: виконання всіх нака­зів відповідних начальників: „ безу­мовна відсутність політики". Для тимчасового зарахування до резерву Морського відомства потрібно було неодмінно жити на території Україн­ської Держави. Місячна платня зара­хованих до резерву становила для старшин і лікарів -- сімейних -450 крб.. несімейних - 300 крб.: для кондукторів - сімейних - 300 крб., несімейних - 200 крб. Термін пере­бування в резерві флоти не міг бути більший за 2 місяці.

В умовах демобілізації всіх мор­ських старшин військового часу (призваних із запасу під час Першої сні юної піїти) виняток, згідно з наказом Військового і морського міні­стра ч. 91 від 3 червня 1918 р., ста­новили лише старшини, які були згодні служити Українській Держа­ві по Морському відомству й мали відповідну атестацію свого отамана з проханням залишити цього стар­шину на службі як потрібного й доброго працівника^. Оборону Чорноморського узбе­режжя, за дорученням гетьмана і згідно з вимогами наказу Військово­го і морського міністра генераль­ного значкового О. Рогози ч.60/69 від 21 травня 1918 р., було повністю підпорядковано головному отама­нові портів і командувачеві флоти Української Держави віце-адміра­лові А. Покровському.

Слід зазначити, що північно-західний район оборони узбережжя пролягав від західних морських кор­донів Української Держави до м. Перекопа. До цього району нале­жали всі берегові укріплення й інженерні споруди, гарматні й сухо­путні військові частини, радіостан­ції, прожекторні та автомобільні підрозділи, розташовані на узбе­режжі тощо. У засяг дій військових частин північно-західного району оборони входили міста Одеса. Оча­ків. Миколаїв. Херсон. Згодом пе­редбачалося створення інших райо­нів оборони узбережжя й розроб­лення їхньої структури.

Північно-західний район узбереж­жя поділявся на гри сектори: перший - від західного рубежу морського кордону до населеного пункту (н.п.) Сичавка; другий - від н.п. Сичавка до її.п. Станіславів; Ірстій - від н.п. Станісланів до м. Перекопа.

Посада начальника охорони сек­тору прирівнювалася до рангу ота­мана бригади. Начальниками охоро­ни секторів призначено: 1 сектору -полковника Л. Ракитіна; II сектору генерал-майора А. Качаровського; III сектору - полковника П. Полянського.

Для поновлення військових час­тин оборони узбережжя на військову службу по Морському відомству приймали старшин сухопутних під­розділів. Умови для їхньої служби були такі самі, як і старшин над­строкової служби. Місячна платня становила: для одружених - 450 крб., для неодружених 300 крб.

Для оборони узбережжя й охо­рони майна Морського міністерства мали бути сформовані три полки морської піхоти (трикурінного скла­ду кожний). Фактично штатна структура полку морської піхоти бу­ла однаковою зі штатною структу­рою пішого полку трикурінного складу в сухопутних військах.

Для вирішення проблем, пов'я­заних з організацією військових час­тин морської піхоти, 12 червня при Головному морському штабі під ке­рівництвом начальника відділу мор­ської піхоти підполковника В. Даш­кевич-Горбатського створено окре­му комісію, до складу якої ввійшло по одному представникові від Мор­ського генерального штабу, відділів морської оборони й морської піхоти Головного морського штабу. Діло­водом комісії призначено поручника Ліпника. У разі потреби дозволя­лося залучати інших посадовців з правом дорадчої о голосу.

15 червня ухвалено сформувати тимчасово в кожному з трьох полків морської піхоти один курінь повного штату. До керівного складу його на­лежали: командир полку, завідувач господарської частини, значковий, ді­ловод, скарбник, лікар, курінний, ко­мандир 1-ї сотні, командир 2-ї сотні, командир 3-ї сотні, командир 4-ї сот­ні, командир кулеметної команди. А всього в тимчасовому штатному курені була така кількість старшин і цивільних осіб: штаб-старшин - З, обер-старшин - 6, урядовців - 2, лі­кар - 1. [63, арк.40].Згодом усі три полки зве­дено в корпус берегової охорони. Командиром його призначено контр-адмірала С. Фабрицького[64, с.257].

Для впорядкування харчування матросів, що перебували як на березі, так і в морі під час виконання службових і бойових завдань, напри­кінці червня при Головній морській господарчій управі створено комісію на чолі з начальником відділу заго­тівель та постачання Головної мор­ської господарчої управи підполков­ником Юскевичем.

Згідно з наказом Військового і морського міністра ч. 135-8 від 1 липня 1918р.. усім старшинам, під-старшинам і службовцям Морського відомства дозволялося з інтендант­ських складів за платню видавати щомісяця харчові припаси.[65, с.120 –121]

Представники Військо во-Мор­ської флоти брали активну участь у розробленні нової форми одягу. Згідно з наказом по Морському ві­домству ч. 64 від 20 травня 1918 р.. до складу комісії при Військовому міністерстві, що мала запропонувати нову форму одягу, включено капітана 2-го рангу Андрія Пчельникова та морських старшин Михайла - Остроградського й Петра Внукова. Ді­ловодом до цієї робочої групи при­значено Лева Лозеровича.

У середині липня встановлено чи­ни (військові звання) військовослуж­бовців Військово-Морської флоти Української Держави і введено нову форму одягу матросів та старшин. До молодшого старшинського ко­мандного складу флоти належали: корабельний гардемарин, мічман і лейтенант, а до старшого старшин­ського командного складу - старший лейтенант, капітан 2-го рангу й капі­тан 1-го рангу. Вищий командний склад флоти мав такі адміральські чини: контр-адмірал, віце-адмірал та адмірал флоти.

Велике значення в становленні флоти в цей період мало налагодження зв'язків із союзним німець­ким командуванням у Криму. Вико­нувати цю місію гетьман П. Скоро­падський доручив капітанові 2-го рангу М. Петроградському, якого бу­ло призначено офіційним представ­ником Військового міністерства в Севастополі. Він мав вирішувати проблеми, пов'язані з військовими кораблями й транспортними суднами. що базувалися в Севастополі, а також проблеми Севастопольського портового господарства. Дослідники відзначають, що М.Остроградський зайняв принципову позицію й обстоював перед німцями незалежність усієї флоти Української держави. За безкомпромісність на переговорах і в стосунках з німецьким керівництвом у Криму гетьман 10 червня усунув М. Остроградського з цієї посади,призначивши замість нього контр-адмірала В. Клочковського.

26 червня ратифіковано мирний договір між Українською Державою і Німеччиною. Чорноморська флота отримала статус флоти союзної дер­жави. Наприкінці жовтня німецьке командування зняло всі обмеження з Військово-Морської флоти України, повернуло кілька допоміжних суден, що їх німці використовували у своїх цілях.

Протягом наступних місяців контр-адмірал В. Клочковський, викорис­товуючи будь-які можливості в пере­говорах з командувачем німецьких військ у Криму генералом фон Кошем, поступово домігся повернення майже всіх захоплених німцями бойових ко­раблів до складу Військово-Морської флоти Української Держави. Під його керівництвом у липні запроваджено військовий прапор і вимпел Української флоти, національний морський однос­трій, розпочалося перейменування кораблів. Першим на флоті 17 вересня одержав нову назву - „Запорожець" канонерський човен „Кубанец".[66, с. 78].

До 11 листопада 1918 р. німці по­вернули Українській Державі всі ко­раблі, і на них було піднято україн­ський прапор. Українська військово-морська флота тоді налічувала 8 лінкорів, 3 крейсери, 6 гідроавіаційних крейсерів (тогочасний варіант авіаносного крейсера). 17 міноносців, 22 під­водні човни й десятки інших кораблів спеціального призначення - канонер­ських човнів, мінних заслінників. тра­лерів, сторожовиків і т. ін., разом приблизно 80 бойових кораблів.[67, с.38].

II листопада з'явився гетьман­ський наказ, яким затверджено бойовий розпис флоти й тимчасові штати кораблів і штабів різних ран­гів. Ці штатні структури були по­трібні для призначення на посади старшин та кондукторів фтоти й флотських священиків. Наказом Морського міністерства 4.609/300 від 12 листопада І9І8 р. оголошено перший набір новобранців, а також оприлюднено склад навчального підрозділу. На керівника цієї на­вчальної структури планувалося призначити капітана 2-го рангу Л. Шрамченка (він займав посаду начальника відділу строкової служ­би Головного штабу Морського мі­ністерства).

Наказом гетьмана 12 листопада контр-адміралові В. Клочковському тимчасово було надано права коман­дувача Військово-Морських сил Укра­їнської Держави. Того ж дня при­значено адмірала А. Покровського Міністром морських справ, а його за­ступниками - контр-адмірала М. Мак­симова (в Одесі) й контр-адмірала О. Гадда (у Києві). Ці флотські воє­начальники керували прийманням корабельного складу й берегової ін­фраструктури Чорноморської флоти від німецьких військ. Вони очолювали відновлену Українську флоту на Чор­ному морі до кінця 1918 р., коли морська ескадра країн Антанти захо­пила практично всі кораблі, крім під­водних човнів.Такі зміни зазнав флот після 1917 р.