З перших днів революції соціал-демократичні організації України

розгорнули велику агітаційно-пропагандистську роботу в масах – проводили

нелегальні сходки, масовки, збори, закликали робітників до організації

демонстрацій і мітингів протесту, до загального політичного страйку. Під

впливом масової агітації і звісток про події “кривавої різні” робітничий

клас України активно включився у загальноросійський революційний рух.

Уже 12 січня в Києві застрайкували робітники різних заводів і

підприємств. Скрізь робітничі страйки супроводжувалися мітингами та

демонстраціями на знак протесту проти злочинств царизму. У лютому –березні страйковий рух продовжував наростати, втягуючи в революційну

боротьбу нові верстви робітничого класу. В деяких місцях Донбасу

відбулися криваві сутички між страйкуючими і царськими військами. Всього

протягом перших трьох місяців революції на Україні страйками було

охоплено понад 320 заводів, фабрик і майстерень. Слідом за робітничим

класом виступило й селянство. Перший великий селянський виступ по

Україні мав місце на Чернігівщині. В ніч на 22 лютого селяни

Глухівського повіту розгромили цукрорафінадний завод і маєток

цукрозаводника-мільйонера Терещенка на хуторі Михайлівському. Далі

селянський рух поширився на інші губернії. Всього протягом січня –

березня в Україні відбулося близько 140 селянських виступів. Революційна

хвиля сколихнула й передові кола демократичної інтелігенції, середні

верстви міського населення, студентство, учнівську молодь. Революція

наростала з кожним днем, набуваючи всенародний характер. В умовах

невпинного наростання масової боротьби трудящих, перед політичною

партією пролетаріату постало невідкладне питання про вироблення своєї

стратегії і тактики, які відповідали б новій обстановці і могли

забезпечити успішний розвиток та перемогу революції. Це завдання виконав

ІІІ з’їзд РСДРП, що відбувся у Лондоні в квітні 1905 р. В роботі з’їзду

брали участь делегати від п’яти партійних організацій України: Одеської,

Харківської, Катеринославської, Миколаївської й Поліської. З’їзд і

конференція обговорювали одні й ті ж питання стратегії і тактики, але

прийняли по них зовсім протилежні рішення, які засвідчили корінні

розходження між більшовиками і меншовиками в оцінці характеру, рушійних теру, рушійних

сил і перспектив революції. Керуючись рішенням ІІІ з’їзду РСДРП,

більшовики повели боротьбу за загальний розвиток революції. У багатьох

містах проводилися масовки, робітничі збори, присвячені підготовці до

свята 1 Травня. В результаті першотравневі політичні страйки і

демонстрації відбулися в Києві, Одесі, Луганську та в інших містах. У

Харкові, Катеринославі, Миколаєві демонстрації робітників закінчилися

сутичками з військовими і поліцією. І хоча першотравневі виступи не

набули загального характеру, вони справили велике враження на

робітників. Після першотравневих страйків революційний рух почав

наростати. У червні під керівництвом більшовиків у багатьох містах були

проведені загальні політичні страйки. Під впливом революційних виступів

робітничого класу посилилися селянські заворушення. Більшовики

розгорнули агітаційну роботу серед селян, розповсюджували листівки,

твори Маркса, Енгельса, Леніна, зокрема його брошуру “До сільської

бідноти”, в якій викладались програмні вимоги партії з аграрного

питання. Царські власті всіляко переслідували агітаторів, які поширювали

революційну літературу, арештовували їх, але ніякі репресії вже не могли

стримати хвилю народного гніву.

Посилення боротьби робітничого класу і селянства, нові поразки царизму в

російсько-японській війні справили революціонізуючий вплив на армію і

флот. Почалися виступи й серед солдатів та матросів. Вперше частина

військової сили царизму – цілий броненосець – відкрито перейшла на

сторону революції. Налякане загальним піднесенням революційного руху,

царське самодержавство поспішило укласти мир з Японією. Незабаром був

опублікований міністром Булигіном закон про скликання дорадчої Державної

думи. За її допомогою царизм мав намір розколоти сили революції,

відірвати від неї “помірковані” верстви населення, покласти край

опозиційним виступам ліберальної буржуазії. Урядові об’єктивно

допомагали в цьому меншовики, які визнали за необхідне взяти участь у

виборах булигінської Думи. Більшовики ж оголосили активний бойкот Думі,

поставили за мету не допустити її скликання. Тактику бойкоту підтримали

також національні, соціал-демократичні і революційно-демократичні партії.

7 Жовтня почався всеросійський політичний страйк в якому виступили

залізничники, а слідом за ними застрайкували робітники фабрик і заводів,

службовці, студенти, учні. Протягом п’яти днів страйк став загальним,

охопивши 2 млн. чоловік. На Україні від почався 10 жовтня виступом

робітників і службовців. Всього на Україні страйкувало понад 120 тис.

чоловік. Всеросійський політичний страйк показав могутність робітничого

класу. Він паралізував силу уряду і примусив царя видати 17 жовтня

Маніфест про громадянські свободи і скликання законодавчої Думи з

залученням до виборів усіх верств населення. Важливу роль у розвитку

революційної творчості мас відіграли Ради робітничих депутатів, створені

в дні жовтневого страйку. На Україні ради були створені у Катеринославі,

Києві, Одесі. Ради робітничих депутатів були інтернаціоналістичними оналістичними

організаціями, які об’єднували робітників незалежно від їх

національності. Повсюдно влітку 1905 р. на Україні почали створюватися

профспілки, вони користувалися великим авторитетом серед робітників і

відіграли значну роль у залученні мас до політичної боротьби.

Більшовики України, використовуючи завойовану свободу слова і друку,

організували широке розповсюдження щоденної легальної газети “Новая

жизнь”, що видавалася в Петербурзі за редакцією В.І.Леніна.

Соціал-демократичні організації України водночас приділяли велику увагу

залученню селянства на бік пролетаріату. З цією метою вони організували

в селах гуртки, проводили політичні мітинги, запрошували селян до міст

на збори робітників. На півдні України велику революційну роботу вів

Херсонський губернський комітет сільських організацій РСДРП, утворений в

листопаді 1905 р. Ще влітку 1905 р. почали створюватися місцеві

організації Всеросійської селянської спілки. Революційні події, що

розгорнулися в країні після жовтневого політичного страйку свідчили про

наближення збройного повстання. Більшовики пропагували ідею збройного

повстання, закликали робітників озброюватись, організовувати бойові

загони майбутньої революційної армії, вчитися володіти зброєю. Важливу

роль у підготовці повстання відіграли Ради робітничих депутатів. Вони

збирали кошти для придбання зброї. На Україні основним районом збройної

боротьби проти царизму стала Катеринославська губернія, де

зосереджувалися основні маси робітничого класу. Грудневі збройні

повстання закінчилися поразкою, але стало справжньою школою революційної

боротьби пролетаріату. І в цьому їх історична роль.

Після поразки грудневих збройних повстань почався другий період

революції – період її спаду. Царський уряд поспішав скористатися цією

поразкою, щоб здобути повну перемогу над революційними масами. На

Україні, як і в інших районах Росії, лютували каральні експедиції,

проводилися масові обшуки й арешти. У 1906 р. був скликаний ІV з’їзд

РСДРП, який формально скріпив об’єднання обох фракцій. Боротьба між більшовиками і меншовиками після з’їзду розгорнулася з новою силою,

особливо за вплив на маси в ході передвиборної компанії до І Державної

думи. Після поразки сил революції більшовики влітку 1906 р. змінили

тактику і відмовились від бойкоту виборів до ІІ Думи. Більшовики

проводили агітаційну роботу серед виборців, скликали мітинги, збори,

особливо це робили більшовики Донбасу і Катеринослава. Проте порівняно з

першим етапом революції страйковий рух у ці роки був значно слабший.

Набагато менше людей страйкувало. В роки відступу революції не

припинялися й селянські відступи, які були меншими. Основні підсумки

революційного руху підбив V з’їзд РСДРП, який проходив з 30 квітня по 18

травня 1907 р. На з’їзді делегати більшовики мали стійку більшість, що й

визначило характер основних рішень.

Отже, революція 1905-1907 рр. закінчилася поразкою. Однак її історичне

значення важко переоцінити. Вона завдала першого серйозного удару

царському самодержавству, показала робітникам і селянам України, що показала робітникам і селянам України, що

царизм є спільним ворогом російського, українського та інших народів

країни. Неоцінимий політичний досвід, нагромаджений трудящими за роки

революції, став могутньою зброєю в їх наступній боротьбі за своє

визволення. Революція 1905-1907 рр. – перша народна революція початку ХХ

століття – сприяла піднесенню національної самосвідомості українського народу, розвитку національно-визвольного руху на Україні.

Діяльність українських національних, демократичних і соціалістичних

партій під час революційних подій.

Українські партії повели енергійну агітацію за автономію України. Всі

вони прийняли в свої програми соціалістичні гасла. Визволившись з ярма

заборон та утисків завдяки революції, українське громадянство було

настроєне дуже радикально. Українське панство, не винесло собі ніякої

науки з грізних подій, які наростали перед його очима й глибоко

знехтували його політичне й економічне становище. Замість прилучитися до

українського національно-автономічного руху, й зайнявши в ньому певне

місце українське панство остаточно зв’язало свою долю з всеросійською

реакцією та централізмом. Російський уряд хоча пішов на уступки

загальному визвольному рухові, не припиняв із ним якнайгострішої

боротьби. В його очах увесь український рух був частиною загального

революційного руху й тому він боровся з ним, закриваючи українські

видання, забороняючи українські товариства й арештовуючи українських

діячів. Український рух захоплював все ширші круги громадянства і

знаходив активний відгук серед селян і робітників. Він мусив іти до

непримиримої боротьби з урядом і все гостріших проявів соціальної

революції, до якої змагали революційно-соціалістичні партії. Весною 1906

р. зійшовся в Петербурзі перший російський парламент, так звана Державна

Дума. Вибори до неї відбувалися серед боротьби опозиційних і

революційних партій із урядом, серед арештів та заборон.

Революційно-Демократична Українська партія виставила подекуди своїх

кандидатів. Після розпуску Думи більшість її членів узяла участь у

відомій політичній маніфестації.

Проявом національного руху на Україні було дальше пожвавлення

діяльності національних партій, які видавали свої газети, журнали.

Перекладено і видано у Львові українською мовою марксистські праці і

лідерів міжнародної соціал-демократії: А.Бабеля, П.Лафата; пересилались

через кордон також праці К.Маркса і Ф.Енгельса. Серед дрібнобуржуазних

українських партій виділялась РУП, яка на своєму ІІ з’їзді прийняла

назву Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП).

Провідною буржуазною партією була Українська радикально-демократична

партія (УРДП), яка виражала інтереси ліберальної буржуазії та

обуржуазнених поміщиків і примикала до російських кадетів. У

національному питанні УРДП висувала вимоги автономії України, створення

національної школи, вживання української мови в державних установах. У

соціальній сфері вона майже дослівно повторювала програмні вимоги

кадетів.

Крім українських національних партій, активну діяльність розгорнули

ртій, активну діяльність розгорнули

російські, єврейські, польські та інші фракції.

Українська соціал-демократична партія стоїть не за нові які-небудь

класові привілеї, але за зменшення класового панування, а також за рівні

права всіх без різниці.

Партія соціалістів революціонерів в межах буржуазного ладу домагалась

як шляхом революційним, так і шляхом державно-соціальних реформ, таких

заходів і установ, які б віддали в руки працюючого люду всі засоби для

підготовлення соціального перевороту.

Піднесення національно-культурного життя, діяльність “Просвіти”.

Уряд почав помалу ліквідовувати здобутки революційних років. Багато

українських періодичних видань було припинено, українські товариства

були позакривані, чимало українців було заслано на північ і до Сибіру,

дехто емігрував за кордон. Виклади українською мовою по університетах,

які розпочали було в 1906-1907 рр., деякі професори були припинені, й

уряд із новою енергією заходився очищати школу від українських вчителів.

Та все ж таки деякі здобутки революції залишились. Зазнали переслідувань

з боку царських властей і українські самодіяльні культурно-просвітницькі

організації – “Просвіти”. Протягом 1905-1907 рр. вони створювалися у

Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові та інших містах. Ним керували

демократичні та ліберальні діячі з середовища національно свідомої

української інтелігенції. Активну участь у їх діяльності з середовища національно свідомої української інтелігенції. Активну участь у їх

діяльності брали М.М.Коцюбинський, Б.Д.Грінченко, Панас Мирний,

Д.І.Яворницький, ряд інших прогресивних діячів науки і культури.

“Просвіти” влаштовували бібліотеки і читальні для населення,

організовували літературні та музичні вечори, лекції, видавали

українською мовою книги, газети. Широко пропагувалися твори Тараса

Шевченка, відбувалися щорічні урочистості, Шевченкові роковини. Хоча

царська адміністрація всіляко гальмувала вихід україномовних видань,

штрафувала видавців, закривала газети, але вони з’являлися знову,

нерідко під новою назвою. Всього протягом 1905-1907 рр. виходило 24

україномовних газет, щотижневиків і журналів. Вони дотримувалися різних

ідейно-політичних орієнтирів, однак переважав революційно-демократичний

напрям. З вимогою надати українцям політичну автономію і запровадити

українську мову в школах, судах та місцевих адміністративних органах,

виступили Українська думська громада, яка об’єднувала 40 депутатів –

українців у І та ІІ Державних думах.

Діячі “Просвіти” виступаючи на різних засіданнях, зборах і з’їздах, а

також у періодичній пресі, наполегливо боролися за впровадження

української мови в народу освіту, самі робили спроби відкрити школи з

українською мовою викладання. Одна з перших таких шкіл в Україні почала

працювати у селі Богданівна на Миколаївщині. Її відкрив керівник

Миколаївської “Просвіти” – Микола Аркас. Працювала школа два роки, а

потім була заборонена властями у відповідь на доноси місцевого

священика, який відмовився викладати “Закон Божий” українською мовою.овою.

Власті всіляко перешкоджали діяльності “Просвіти” ще й тому, що одним з

першорядних своїх завдань просвітяни проголосили розвивати національну

самосвідомість народних мас. Разом із тим “Просвіти” не замикалися, вони

встановлювали ділові зв’язки з культурними діячами інших народів

Російської імперії, а також з українцями на західноукраїнських землях.Членами “Просвіти” були українці, росіяни, євреї, німці, поляки та інші.

Культурно-освітні заходи “Просвіт” відвідували представники широкої

громадськості, незалежно від національності.

49.У другій половині XIX ст., як і рані­ше, розвиток української культури відбувався в умовах імперських колоні­заторських режимів, які панували в Україні. Найтяжче доводилось народ­ній освіті. Хоча преса 60-х pp. і відзначала особливе тяжіння до грамоти, яке з'являлося в народі ("Селяни один за другим самі приводять дітей у науку", — писав 186/ р. український журнал "Основа"), імперські правителі зовсім не дбали про те, щоб навчити бодай читати й писати кож­ну українську дитину. Як початкових, так і середніх шкіл не вистачало навіть для тих, кому дозволяли навчатися матеріальні статки. Число почат­кових шкіл в Україні під владою Росії зросло протягом другої половини XIX ст. з 1300 до 17000, однак і після цього понад дві третини дітей не переступали поріг школи.

Зрештою царський уряд на початку XX ст. майже зовсім усунувся від матеріального утримання всієї мережі початкових шкіл (так званих однокласних з трирічним терміном навчання і двокласних, в яких навчалися п'ять років). Понад чотири п'ятих їх перейшло під опіку земств, хоча міні­стерство народної освіти залишило за собою право розробляти і контролю­вати всі навчальні програми. Валуєвський циркуляр і Емський указ чітко визначили головний напрямок освітньої політики російського царизму в Україні: не допустити українську мову в школу. Навчання усіх ланках освіти (від початкової до вищої) велося лише російською.

Найбільше боялися царські власті проникнення у шкільну систему "українофільських" настроїв, які загрожували поширенням серед молоді нігілістичних ідей. З цього приводу попечитель Київського учбового округу князь Ширинський-Шахматов у таємній письмовій інструкції, направленій 1866 p. підлеглим урядовцям, категорично попереджав: "Хто є у приватному і громадському житті нігілістом або хохломаном, той ніяк не може бути ні вчителем, ні вихователем корисним, хоча б і виробив у такій високій мірі мистецтво лицемірства і самовладання, що зумів би по можливості відгородити галузь своєї офіційної діяльності від вторгнен­ня своїх задушевних ідей і прихильностей".

Багато дітей і на західноукраїнських землях через матеріальні нестатки, брак шкільних приміщень та відсутність кваліфікованих учителів були позбавлені можливості регулярно відвідувати школу. Хоча 1869 р. Австро-Угорська імперія і проголосила загальне обов'язкове початкове навчання, це рішення залишилося тільки побажанням. До всього, в переважній біль­шості шкіл навчання велося у Східній Галичині польською мовою, на Пів­нічній Буковині — німецькою, на Закарпатті — угорською. Кількість українських шкіл невпинно скорочувалася. Наприклад, на Закарпатті 1881 р. ще існувало 353 українські школи, а через двадцять п'ять років їх залишилося всього 23.

А як навчали в тих західноукраїнських початкових школах, де чимало випадкових на освітній ниві вчителів намагалися компенсувати власне невігластво фізичними розправами над учнями, яскраво описав в автобіо­графічних оповіданнях Іван Франко. Ось, наприклад, типовий образ "учи­теля", якого запам'ятав письменник зі свого шкільного навчання: "Набли­жається година "красного писання", страшна для всіх не так самим предме­том, як радше особою вчителя. У василіянській школі на всі предмети вчи­телі — самі отцове, а тільки для науки писання вони найняли собі світсько­го чоловіка, якогось бувшого економа чи наставника, пана Валька. Пану Валькові ще й досі здається, що він економ: хоч із нагайкою ходити тепер не випадає, але все-таки він не помітується хоч тростівки і ніколи не занедбує робити з неї відповідного вжитку. Очевидна річ, що діти, піддані хоч би тільки на годину власті такого вчителя, дрижать наперед, і "крас­не писання" є для них найбільшою мукою".

І на кінець XIX ст. неписьменність населення була в Україні масовим явищем. За офіційними даними перепису 1897 р. по Російській імперії, в губерніях України на кожних 100 чоловік налічувалося від 72 до 85 непись­менних. Від двох третин до трьох чвертей неписьменних зареєструвала на кінець XIX ст. офіційна статистика Австро-Угорської імперії серед насе­лення західноукраїнських земель. А в окремих (особливо — гірських) повітах тут серед селян не було жодного письменного.

Значно більше уваги царизм приділяв середній освіті, бо вона була ос­новою вищої, яка готувала фахівців державного управління, народного гос­подарства, науки й культури. Більшість середніх навчальних закладів була закріплена за окремими урядовими відомствами. Спочатку семи-, а згодом восьмирічні гімназії та чотирирічні прогімназії (переважно з гуманітарним навчанням), а також шести-, семирічні реальні училища (з природничим Т£ фізико-математичним ухилом) підлягали міністерству народної освіти. Йому ж були підпорядковані й учительські семінарії. Наприкінці XIX ст. у Наддніпрянській Україні налічувалося 129 гімназій і 19 реальних училищ.

Військове міністерство керувало семирічними кадетськими корпусами, які випускали офіцерські кадри для армії. Комерційні, сільськогосподарські училища підлягали міністерству торгівлі та промисловості. Найвищий орган церковного управління — Синод — керував підготовкою у духовних семі­наріях та академіях кадрів православних священиків. Жіночими гімназіями, першу з яких було відкрито у Києві 1850 p., опікувалося благодійне "відом­ство цариці Марії".

Чимало середніх навчальних закладів утримували земства або приватні особи. Серед таких закладів знаменитою була заснована на кошти давньої української національно свідомої родини колегія Павла Галагана у Києві, вона працювала за спеціальною програмою і давала широкі знання з гумані­тарних і, зокрема, українознавчих наук. Розвиток капіталістичних відносин в усіх галузях народного господарства висунув нагальну потребу в кадрах висококваліфікованих робітників службовців. З'явилися ремісничі, техніч­ні, сільськогосподарські, промислові та інші училища професійної освіти.

На західноукраїнських землях 1874 р. було дозволено навчання рідною мовою у середніх навчальних закладах, але першу українську гімназію відкрито лише 1887 р. в Перемишлі. На кінець XIX ст. таких гімназій у Галичині було вже 6, а польських — 29. На Буковині у цей час діяли дві німецько-українські гімназії. Тут українська мова викладалася як окремий предмет. А у трьох гімназіях, що діяли на Закарпатті, не було й цього.

Єдиним реальним досягненням так званої нової ери", започаткованої угодою українських громадських діячів із правлячими австрійсько-польсь­кими колами Галичини, було відкриття кафедри історії України у Львівсько­му університеті. 1894 р. її очолив Михайло Грушевський, який переїхав до Львова з Києва. 1900 р. тут відкрили ще й кафедру української літератури, її очолив Кирило Студинський.

У заснованому 1875 р. Чернівецькому університеті також діяла очоле­на Степаном Смаль-Стоцьким кафедра української мови і літератури, хоча все навчання велося німецькою. Лише російська мова панувала у вищих навчальних закладах Наддніпрянської України, де до Харківського і Київ­ського університетів з 1865 р. додався третій — Новоросійський в Одесі. Загальна кількість студентів у цих трьох університетах зросла з 1200 у 1865 р. до 4000 у 1895. Потреби народного господарства в епоху утверд­ження капіталізму викликали й появу в останній чверті XIX ст. двох політехнічних інститутів — у Львові та Києві; двох ветеринарних вищих навчальних закладів — у Харкові та Львові; інших спеціалізованих вищих навчальних закладів — технологічного у Харкові, сільськогосподарського в Одесі, гірничого у Катеринославі. І все ж, як і раніше, тільки небагатьом людям із незаможних родин вдавалося здобути вищу освіту. Престижні навчальні заклади залишалися для вибраних, бо їх було обмаль, та й прий­мали вони на навчання мізерну кількість студентів.

Наука. Однак і в цей період не зменшився внесок учених України в світову нау­ку. 1886 р. в Одесі Ілля Мечников та Микола Гамалія заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію і з успіхом почали застосовувати запо­біжні вакцини й сироватки для лікування таких інфекційних захворювань, як чума, холера, тиф, туберкульоз, сказ, ящур. Через недоліки в медично­му обслуговуванні населення (один лікар припадав на 8 тис. чоловік) епіде­мії забирали життя десятків тисяч людей. Щоб відвернути від себе обурен­ня мас, царські власті у спілці з невігласами від науки розгорнули шалене цькування одеських новаторів за "бактеріологічний фанатизм", навіть вда­лися до провокації: таємно отруїли велике стадо овець, яким напередодні було зроблено запобіжне щеплення. Мечников змушений був залишити бать­ківщину і переїхати до Парижа. Працюючи там у Пастерівському науково-дослідному інституті, він невдовзі удостоївся найпрестижнішої світової нагороди — Нобелівської премії — за розвиток теорії і практики на той час зовсім нової галузі біології та медицини — імунології (наука про імунітет, тобто, про захисні властивості живого організму від інфекційних хвороб).

Уродженець і патріот України, вчений-енциклопедист Микола Миклу­хо-Маклай за 17 років безперервних мандрів Океанією, Південно-Східною Азією та Австралією, спираючись на гуманістичну українську народну філософію, зібрав і узагальнив багатющий етнографічний матеріал, який став основою спеціальної науки про людину: її місце на Земній кулі, у при­родному середовищі, у загальнолюдській єдності. Ґдонині залишився акту­альним девіз мандрівника-дослідника: "Довести світові, що всі люди — люди, і зробити неможливим саме прагнення виправдати колоніальні захоп­лення, грабунки і насильство".

1881 р. уродженець України інженер Микола Бенардос першим у світі винайшов і застосував у промисловій практиці дугове електрозварювання металів. Найекономічніший для свого часу паровоз сконструював напри­кінці XIX ст. київський інженер Олександр Бородін. Навчати студентів основ фізичної хімії першим у світі розпочав у Харківському університеті професор Микола Бекетов. Там же було відкрито першу в Україні кафедру фізичної географії (її очолив Андрій Краснов), а Микола Пильчиков пер­шим в Україні і Росії взявся розвивати рентгенологію.

На жаль, у процесі дослідницької роботи та засвідчення першості своїх відкриттів вченим довелося долати багато перешкод, які чинили ті псевдо-науковці, що дбали тільки про збереження теплих місць та посад. Дехто з новаторів поплатився через брудні доноси за український патріотизм. Зокрема, за високу національну свідомість змушені були залишити Київ­ський університет талановиті вчені Василь Тарасенко та Павло Тутковсь-кий, хоча їхні фахові роботи в галузі геології та мінералогії не раз відзнача­лися міжнародними преміями.

Значну роль у популяризації та розвитку науки відігравали громадські наукові товариства, які виникли в Києві, Харкові, Одесі. Об'єднані в них учені займалися вивченням проблем природознавства, математики, агроно­мії, історії, літературознавства. Багатогалузеву організацію такого типу — Наукове товариство ім.Т. Г. Шевченка — було створено у Львові. Тут пра­цювали окремі секції: математично-природничо-медична, філологічна та історико-філософська. Коли наприкінці XIX ст. товариство очолив Михай­ло Грушевський, він почав готувати і періодично том за томом випускати в світ свою працю "Історія України-Руси". Вона й понині залишається най-ґрунтовнішим викладом історії України з найдавніших часів до середини XVII ст.

Окремі важливі явища історії України, зокрема, боротьба народних мас за своє соціальне і національне визволення, розвиток феодально-кріпо­сницьких відносин, культурне піднесення українського народу, знайшли відображення у працях істориків Олександра Лазаревського, Олександри Єфименко, Дмитра Багалія. Широкі дослідження історії запорозького козацтва розпочав Дмитро Яворницький.

Література. Найвидатніші майстри української літератури другої половини XIX ст. художньо осмислювали буття і долю українського народу, відображали важливі історичні події, заглиблювались у таємниці особливостей національного характеру.

З "Народними оповіданнями" Марка Вовчка (Марії Вілінської-Маркович), які таврували кріпацтво, ще встиг ознайомитися Тарас Шевченко. Вони викликали у нього щире захоплення проникливим відтворенням об­разів українського селянства та його безправ’я. Вершин українського пись­менства досяг своїми соціально-побутовими романами та повістями Панас Мирний (Рудченко). Романи "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (у співав­торстві з братом — Іваном Рудченком, який мав псевдонім "Іван Білик"), "Повія", "Лихі люди" відображають широку картину життя українського суспільства в період утвердження капіталістичного ладу.

Життя чи не всіх соціальних верств яскраво показував у повістях та оповіданнях Іван Нечуй-Левицький: селян і робітників-заробітчан ("Ми­кола Джеря", "Бурлачка", "Кайдашева сім'я"), міщанства ("На Кожум'я­ках"), інтелігенції ("Хмари", "Над Чорним морем"), духівництва ("Старо­світські батюшки та матушки", "Афонський пройдисвіт"). Національно-визвольні мотиви, які відчутні майже в усіх творах Нечуя-Левицького, на повну силу зазвучали в його історичних повістях "Запорожці", "Маруся Богуславка", "Гетьман Іван Виговський", "Князь Єремія Вишневецький".

Подиву гідна титанічна праця Івана Франка. Письменник-вчений, автор наукових розвідок з історії, філософії, народознавства, економіки і водночас поет, прозаїк, драматург, він був ще й блискучим політиком та невсипущим провідником українського національного руху. Франко пер­шим у нашій літературі висвітлив життя та соціально-політичну боротьбу західноукраїнських робітників в умовах первіснодикого капіталізму. А його "Вічний революціонер" ("Гімн") закликав поневолених:

Не ридать, а добувати

Хоч синам, як не собі,

Кращу долю в боротьбі.

Крім оригінального літературно-художнього і публіцистичного доробку, Франко залишив величезну кількість перекладів фольклору і творів старо­давнього світу (Вавілон, Індія, Аравія, Греція, Рим), середньовіччя (Англія, Шотландія, Норвегія, Ісландія, Іспанія, Португалія, Албанія, Італія), но­вого часу (Німеччина, Росія, майже всі слов’янські народи). У літературо­знавчих статтях він найбільше пропагував творчість сучасних йому демо­кратичних польських письменників Марії Конопніцької, Елізи Ожешко, Болеслава Пруса. Критично поставившись до поеми Адама Міцкевича "Конрад Валленрод" за схиляння перед польською шляхтою, Франко все-таки дуже високо цінував талант польського класика і переклав україн­ською мовою багато його поезій.

Підсумовуючи свою творчу діяльність у 1898 р. на ювілейному вечорі, Франко так витлумачив власну позицію митця і патріота: "Яко син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов'язку віддати працю свого життя тому простому народові. Вихований у твердій школі, я відмалку засвоїв собі дві заповіді. Перша — то було власне почут­тя того обов'язку, а друга — то потреба ненастанної праці. Я бачив відма­лечку, що нашому селянинові ніщо не приходиться без важкої пращ; пізніше я пізнав, що й нам усім яко нації ніщо не прийде задарма, що нам ні від кого ніякої ласки не надіятися. Тільки те, що здобудемо своєю працею, те буде справді наше надбання; і тільки те, що з чужого культурного добра при­своїмо собі також власною працею, стане нашим добром. От тим-то я старався присвоювати нашому народові культурні здобутки інших народів і знайомити інших з його життям. Головну вагу клав я завсіди на здобування загальнолюдських прав, бо знав, що народ, здобуваючи собі загальнолюдські права, тим самим здобуває собі і національні права. І сам я в усій своїй діяльності бажав бути не поетом, не вченим, не публіцистом, а перед усього чоловіком".

У другій половині XIX ст. розквітнув на західноукраїнських землях і талант Юрія Федьковича. Перші вірші він написав німецькою мовою, за­гальноприйнятою тоді серед української інтелігенції Буковини. Але невдов­зі Федькович у своїй творчості повністю перейшов на рідну мову. За корот­кий час він написав багато поетичних, прозових і драматичних творів, мате­ріал для яких черпав із життя гуцулів Північної Буковини. У цьому краї, за свідченням сучасників Федьковича, його слово для утвердження націона­льної самостійності важило стільки, як Шевченкове для всієї України.

Поет Павло Грабовський, засланий до Сибіру за патріотичні та революцій­ні переконання, і в неволі продовжував писати вірші із закликами до повалення гнобительського ладу. Публіцистику друкував у російських періодичних ви­даннях, а збірки поезій пересилав до Галичини і видавав у Львові. Своїх одно­думців закликав виводити українську мову "на широкий шлях", тобто, друку­вати нею будь-які твори: художні, публіцистичні, наукові. Щоб показати пов­носиле багатство рідного слова, Грабовський перекладав українською твори класиків світової літератури: з російської — О.Пушкіна, М.Лермонтова, М.Некрасова, з вірменської — О.Туманяна та А.Ісаакяна, з грузинської — І.Чавчавадзе, з польської — М.Конопніцької, з болгарської — Х.Ботєва, з угорської — Ш.Петефі, з шотландської — Р.Бернса, з англійської — Д.Байрона, з німецької — Г.Гейне і И.Гете. Поет-революціонер так і помер на заслан­ні в Тобольську 1902 р. і похований там поруч із засланцями-декабристами.

У Львові в 1899-1903 pp. вийшов тритомник творів Михайла Коцю­бинського, блискучого новеліста світового рівня. Історична повість "Доро­гою ціною", яка показувала протест українців проти національного Еослідження, відразу була перекладена кількома іноземними мовами, нбокі симпатії і співчуття виявив український письменник і до підневіль­них націй, зокрема, молдаван ("Для загального добра"), кримських татар ("В путах шайтана", "На камені").

Ненавистю до катів свого народу, щирим співчуттям до бідувань усіх пригноблених пройнята творчість Лесі Українки. У поемі "Давня казка" ви­словлено кредо вірної доньки України:

Не поет, хто забуває Про страшні народні рани, Щоб собі на вільні руки Золоті надіть кайдани!

Уже перші дві її збірки — "На крилах пісень" та "Думки і мрії", видані у 90-х pp., — утверджували ідею справедливості визвольної боротьби проти соціального і національного гноблення. Поезію Лесі Українки палко вітав Франко, який 1898 р. писав: "З часу Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте' Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сії слабосилої, хворої дівчини..."

У тісному зв'язку із загальним літературним процесом відбувалося ста­новлення драматургічного репертуару українського національного театру. Класиками драматургії стали Марко Кропивницький, Михайло Стариць-кий та Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). Кожен із них створив низку ко­лоритних п'єс різних жанрів: драми, трагедії, водевілі, лібрето оперет та опер на теми історичного минулого і сучасного України. Найпопулярніші серед них ті, що порушують вічні проблеми моралі, соціальної справедли­вості, національної гідності.

Перлинами української драматургії стали п'єси "Дай серцю волю, заве­де в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж Павук" Кропивницького, "Циганка Аза", "Не судилося", "Талан", "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" Старицького, "Сто тисяч", "Хазяїн", "Безталан­на", "Мартин Боруля', "Житейське море", "Суєта" Карпенка-Карого. Автори цих п'єс "вихоплювали" своїх героїв прямо з життя, а це й робило їх такими "живими" і переконливими.

Театральне, музичне, образотворче мистецтво. Марко Кропивницький та Михайло Старицький стали засновниками, а також режисерами і провідними акторами українського професійного теат­ру, створеного 1882 р. в Єлизаветграді. Це був період посилення ре­акційного наступу російського царизму на нашу культуру. Театральні вис­тави українських труп дозволялися лише губернаторами, а домогтися тако­го дозволу було дуже важко. Київський генерал-губернатор, наприклад, 1883 р. на цілих десять років заборонив в усіх п яти підвладних йому губер­ніях вистави українських театральних труп. Отже, доводилося багато гаст­ролювати й поза межами України.

Однак вистави професійного українського театру з цікавістю сприйма­ли і глядачі Москви, Петербурга, Казані. Великий успіх мали гастролі в містах Білорусії, Грузії, Польщі. Особливо вражала глядачів своїм талан­том Марія Заньковецька, яка була не лише блискучою актрисою, а й люди­ною високого патріотизму і громадянської мужності. Виступаючи 1897 р. в Москві на всеросійському з їзді театральних діячів, вона висловила рішу­чий протест проти утисків українського театру, який, на її глибоке переко­нання, мусить бути справді народним, "щоб як зміст п'єс, так і мова їхня були близькі й доступні народові". Заньковецьку підтримав Кропивницький: "Пора зрівняти українське слово в усіх правах з російським, бо тільки рідна мова у театрі, в літературі, у церкві і в школі, необмежувана цензурою, дає можливість застосовувати пригноблені сили з користю і успіхомна благо дорогої Вітчизни".

Плідний внесок зробив Кропивницький і в пожвавлення театрального життя на західноукраїнських землях, коли в 70-х pp. очолював у Львові український театр культурно-просвітницького товариства "Руська бесіда". Завдяки йому глядачі ознайомилися з п'єсами української (І.Карпенко-Карий, І.Франко, Панас Мирний), російської (М.Гоголь, О.Островський, Л.Толстой), зарубіжної (Ф.Шіллер, Ж.-Б.Мольєр) класики.

З театральним мистецтвом пов'язаний розвиток української музики. 1862 р. з'явилася перша українська опера "Запорожець за Дунаєм". її написав співак і композитор Семен Гулак-Артемовський. Першою оперою на основі Шевченкової творчості стала "Катерина" Миколи Аркаса. Завершений рукопис опери п ять років поневірявся по цензурних установах і, нарешті, 1897 р. був надрукований автором за його власні кошти. Ще два роки громадськість очікувала вистави опери на сцені. Поставити її взявся; зі своєю трупою М.Кропивницький. Однак прем'єра 1899 р. відбулася не в Україні, а в Москві. Композитор Петро Сокальський створив опери "Мазепа", "Майська ніч, "Облога Дубна, лібрето яких написано за творами Пушкіна й Гоголя. За текстами поезій Т.Шевченка, І.Франка, Ю.Федьковича створили пісні й романси західноукраїнські композитори Михайло Вербицький, Іван Воробкевич, Дмитро Січинський. Керівник львівського музично-культур­ного товариства "Боян", композитор і диригент Анатоль Вахнянин став автором першої на західноукраїнських землях опери "Купало". На мелодію написаного ним хору до трагедії "Ярополк" діячі визвольного руху склали текст популярної пісні "Шалійте, шалійте, скажені кати".

Як і раніше, українські композитори захоплювалися професійною обробкою музичного фольклору. Особливо багато зробив на цій ниві найвидатніший наш композитор Микола Лисенко. Про світове значення української народної пісні він писав 1896 р. у Львів до ще молодого тоді композитора і музикознавця Філарета Колесси: "Наша пісня в широкому світі європейському занадто молода, свіжа, нова, — їй належиться будущина. Од нас, синів цієї молодої народності, залежить поставити її на план роз­витку у справедливому її належному природному світлі. Немала одвічальність лежить на нас, то ж мусимо, узброєні певними вислідами, опертими на певних наукових засадах, приступити до ділання коло неї. Отже, я гадаю, що наша русинська, взагалі львівська публіка радніше слуха салонові композиції, ніж народні пісні. Розучіть же її спільними силами і навчіть милуватися щиро народним добром — піснею у природній її одежі. Коли Ви самі себе переробите у цьому змислі і публіку призвичаїте до народності і в слові, і в музиці, отоді компонуйте скільки хоч і на який хоч сюжет; не страшно за будущину".

У творчому доробку Миколи Лисенка близько 600 пісень: як професій­но оброблених народних, так і написаних на тексти вітчизняних і зарубіж­них поетів. Він поклав на музику майже 100 творів Т.Шевченка, багато віршів І.Франка, Лесі Українки. Лисенко — творець української оперної класики, зокрема опер "Наталка-Полтавка" і "Тарас Бульба", перших українських опер для дітей — "Коза Дереза", "Пан Коцький", "Зима і весна". Композитора переслідували за його патріотичну творчість і за безпосередню участь в українському національному русі.

Постійні творчі зв'язки підтримував Лисенко з російськими творцями музичної класики — Модестом Мусоргським, Петром Чайковським, Ми­хайлом Римським-Корсаковим, які також розробляли невичерпні скарби українського фольклору. Чайковський до самої смерті впродовж двадцяти років відвідував Україну, подовгу жив тут і дійшов справедливого висновку: Бувають щасливо обдаровані натури і бувають також щасливо обдаровані народи. Я бачив такий народ, народ-музикант. Це українці".

На традиціях взаємозбагачення розвивалися російське та українське образотворче мистецтво. У доробку видатних російських художників І.Крамського, А.Куїнджі, В.Маковського, І.Айвазовського та багатьох інших є чимало пейзажних і портретних полотен з української тематики. Вершин світового мистецтва досяг Ілля Рєпін. Він народився, провів дитячі та юнацькі роки в Україні, назавжди зберіг почуття щирої любові до нашо­го народу. Серед його робіт української тематики найвизначнішою є карти­на "Запорожці пишуть листа турецькому султанові".

Український художник Сергій Васильківський створив близько 3500 картин і замальовок чудової природи України, її історичного минулого, народного побуту. Велику образотворчу спадщину з життя українців зали­шили Костянтин Трутовський, Киріяк Костанді, Корнил Устиянович.

Шедевром монументальної скульптури другої половини XIX ст. став відкритий І888 р. в Києві пам'ятник Богдану Хмельницькому (автор — М.Микешин). Пов'язане з розвитком капіталізму зростання міст, проми­слових підприємств, торговельних і навчальних закладів поставило нові ви­моги перед архітектурою. Тим більше, що з'явилися й нові будівельні матеріали (бетон, залізобетон), металеві конструкції колон і перекриттів тощо. Найвизначніших успіхів архітектурне мистецтво досягло у спорудженні на­прикінці XIX ст. оперних театрів в Одесі (архітектори Ф.Фельнер і Г.Гельмер), Києві (архітектор В.Шретер), Львові (архітектор З.Горголевський).

Фольклор, побут та декоративне мистецтво. Народна творчість в усьому її розмаїтті й далі служила джерелом натхнення для професійних діячів культури. Недарма Микола Лисенко закликав національно свідому молодь навчатися "на сірій свитині, на грубій сорочці, на дьогтяних чоботях: там бо душа Божа сидить". Карпенко-Карий, який наповнював народними піснями сценічні вистави, казав, що; вже самий спів український викликає у нього творчу наснагу Іван Франко ' протягом усього життя записував народні пісні й зібрав їх чотири сотні: та ще 1800 коломийок.

Марко Вовчок, перебуваючи у 60-х pp. за кордоном, якось упродовж двох тижнів щодня по 5 годин наспівувала з пам'яті українські народні пісні німецькому композиторові Едуарду Мертке. Так було впорядковано до друку 8 збірників, але видати вдалося 1866 р. в Лейпцігу лише один. Він містив слова й ноти 200 українських народних пісень. У Данії україн­ський пісенний фольклор став відомий у перекладах письменника Тора Ланге, який тривалий час жив на Вінниччині. Ґрунтовні збірники україн­ського пісенного фольклору підготували й видали в Україні та за кордоном учені, історики та фольклористи Володимир Антонович і Михайло Драго­манов.

Записи усної народної творчості, звичаїв та обрядів українського насе­лення Правобережжя, зроблені у 70-х pp. науковою експедицією під керів­ництвом П.Чубинського, стали основою семитомника праць Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Ця ж наукова організація здійснила запис народних дум і пісень сліпого кобзаря Остапа Вересая. 1874 р. він виступив перед учасниками III Археологічного з їзду в Києві. Один із слухачів цього концерту, французький учений Альфред Рембо, зачарований кобзарським мистецтвом, заявив, що Вересай має стояти в одному ряду з Гомером і може вважатися законним нащадком славнозвісного давньоруського співця Бояна. Спеціальну наукову мистецтвознавчу розвідку про думи й пісні, які виконував Вересай, опублікував Микола Лисенко. Поряд із творами на історичну тематику, в репертуарі Вересая були и такі, що викривали імперський антиукраїнський режим.

1876 р. майбутні українські художники, а тоді ще студенти Петер­бурзької академії мистецтв Порфирій Мартинович та Опанас Сластьон від­відали Лохвицькии повіт Полтавщини, де записали увесь репертуар дум і пісень Івана Кравченка-Крюковського. Серед тогочасних кобзарів це був справді найбільший авторитет, і недарма його обрали панмайстром, тобто головою кобзарсько-лірницької корпорації, яка мала свої звичаї і правила.

Поширеним явищем у другій половині XIX ст. стає засвоєння народом пісень літературного походження. Саме як народні уже тоді сприймалися "Реве та стогне Дніпр широкий", "Думи мої, думи мої" Т.Шевченка, "Стоїть гора високая" Леоніда Глібова, "Повій вітре на Вкраїну" Степана Руданського, "Дивлюсь я на небо" Миколи Петренка, "Де ти бродиш, моя доле" Марка Кропивницького.

Становлення капіталістичного ладу збагатило народну творчість новими темами та сюжетами и породило робітничий фольклор. З'явилися харак­терні для цього часу пісні про грабіжницьку суть реформи 1861 p., виснаж­ливі мандри заробітчан у пошуках роботи, тривале наймитування далеко від рідної домівки, про тяжку працю робітників на заводах, фабриках, шахтах. Ось взірцеві уривки з тих пісень:

Заплакали хлопці.

Та із Херсона йдучі —

Подерли жупани.

Поробили онучі.

Онучі з жупанів,

А чоботи-сап'янці —

Ішли по морозу,

Поморозили пальці.

Хто в заводі не бував,

Той горечка не видав;

Ми в заводі побували;

Много горя повидали:

Там і голод, там і холод,

Там і хліба не дають!

Капіталізм підривав засади праці сільського кустаря і міського ремісника. В умовах ринкових відносин їхня продукція ставала неконкурентоспроможною, як порівняти з масовими (дешевшими, а іноді і якіснішими) виробами фабрик і заводів. Насамперед це позначалося на ткацьких виробах. Тканини із фабричної пряжі з хімічними барвниками — здебільшого легкі, красивіші й дешевші — витісняли доморобні. Масове вживання фабричних тканин робило одяг простішим та одноріднішим.

Завдяки підтримці земств та окремих заможних прихильників народних промислів вдалося зберегти килимарське ремісниче виробництво. На Київ­щині, Полтавщині, Чернігівщині, Львівщині відкрилися навчально-ткацькі майстерні. На кінець XIX ст. у 500 населених пунктах України збереглося й успішно конкурувало з продукцією фаянсово-порцелянових заводів народне гончарство. Неабиякий попит як в українських, так і в російських губерніях мали посуд, іграшки, кахлі, виготовлені народними умільцями. Поширене здавна чи не в кожній селянській хаті декоративно-ужиткове мистецтво настінного розпису індивідуалізувалося в нових формах, насам­перед у "мальовках" на папері для прикрашання житла. Найбільш услави­лися в Україні "мальовки" народних митців с.Петриківка на Катеринославщині.

Художні вироби талановитих гуцульських митців-різьбярів по дереву мали світову славу. Різьбярство родини Шкрібляків експонувалося на виставках у Львові, Кракові, Відні. Велика творча обдарованість народних мас західноукраїнських земель виявилась також у мистецтві обробки металів та вишивці.

Промислове робітництво вносило свої прикмети у традиційний селянсь­кий побут. Цей побут інтернаціоналізувався і в матеріальному оточенні, й у звичаях робітничої родини. Найбільше така нівеляція зачепила Донбас, де населення було національно різнорідним. Тут же найбільше налічувалося міжнаціональних шлюбів, вагомішого авторитету в родині набувала жінка-мати: переважно вона розпоряджалася родинною касою і взагалі верхово­дила вдома.

Українські народні традиції збереглися у будівництві жител робітничих селищ навіть в інтернаціоналізованому Донбасі. Поширена тут у другій по­ловині XIX ст. так звана мазанка являла собою варіант селянського двока­мерного (сіни плюс хата) житла. Піч, піл і стіл стояли на традиційних місцях. Традиційними були і троє вікон.

А от землянка, напівукопана в ґрунт, з одним-двома віконцями, обма­зана зсередини глиною, — це вже був типовий "винахід" робітництва Дон­басу капіталістичної доби. Із каменю (а в інших регіонах — із дерева та са­ману) будувалися колективні робітничі житла-казарми, обладнані двох-і трьохярусними нарами для відпочинку. Робітники старалися побудувати й своє власне житло: шлакове, кам'яне, цегляне. Але здебільшого на таку оселю треба було покласти багато років, бо бракувало коштів.

Традиційною залишалась і в селах, і в робітничих селищах України гос­тинність їхніх мешканців. Приймати гостя вважалося доброю ознакою, бо той, за народною прикметою, приносив до оселі достаток. Без милостині не відпускали жебраків і прочан. На знак щирої і постійної гостинності на столі, завжди накритому чистим рушником, лежав хліб і стояла сільниця.

51.Розвиток, поширення ідей Просвітництва в Україні було обумовлено високим рівнем духовної культури. Уже в XVI -XVII століттях в Україні діяло багато шкіл, видавництв, інших культурних центрів. Так Павло Алеппский (архідиякон), побувавши в Україні в 1654 році, відзначав, що в селах всі діти вчаться в школах, навіть сироти, а людей, що вміють читати і писати багато не тільки серед чоловіків, але також і серед жінок1. Братства і братські школи стали центрами духовної культури і фундаментом, на якому було заснована вища освіта на українських землях. Так, шляхом злиття в 1632 році Київської братської школи і вищої Лаврської школи (при Києво-Печерській Лаврі), організованої Петром Могилою утворився Києво-Могилянській колегіум; при гетьманстві Мазепи (1750 р.) перейменований в академію. Києво-Могилянська академія стала першим вищим навчальним закладом в Україні і центром духовної культури. Вона була школою загальноосвітньою, а не спеціальною; до неї приймали молодь всіх суспільних станів, від шляхти і козацької старшини до посполитих включно. Крім українців і білорусів, сюди йшли по науку і "московіти" (великоруси), румуни, болгари, серби, а почасти навіть греки і араби. Отже, ця школа була осередком освіти для всього православного світу, а за її зразком заводили в собі школи і інші православні народи, головним чином росіяни.

Так у Москві в 1682 році було засновано Слов'яно-греко-латинську академію, а в XVIII ст. більше 20 семінарій у різних містах Московщини...Києво-Могилянська колегія ... дала шерег наших учених та письменників, підтримувала наше культурне життя не відстаючи від західних наукових течій".

Філії академій пізніше стали центрами освіти у Вінниці, Чернігові, Харкові, Переяславлі і інших містах.

Наука і освіта - дві головних зброї Просвітництва в боротьбі за перетворення суспільства стали на Україні також засобами збереження і розвитку національної культури.

В академії поряд зі слов'янською, латинською, грецькою, польською мовами, богослов'ям, риторикою, піїтикою, арифметикою, геометрією, астрономією, музикою викладалася і філософія. Курс філософії був 3-х річним. Філософія поступово скидала із себе схоластичні, середньовічні одяги; викладачі в обґрунтуванні світоглядних проблем зверталися не тільки до віри, але і до наукових істин, здорового глузду.

Одним з перших професорів академії був Йосип Кононо-вич-Горбацький (рік народження невідомий - помер в 1653 р.) - філософ, просвітитель, автор "Підручника по логіці", "Оратора Могилянського"; дотримуючись теорії двох істин, розмежовуючи предмети богослов'я (вчення про бога) і філософії (вчення про реальний світ), зближав предмет філософії із предметами природничих наук, зокрема, фізики. Визнаючи існування бога як єдиного творця, філософ не заперечував субстанціонності матерії і форми, реальності простору і часу; обґрунтовував номіналізм - вторинність універсалій стосовно конкретних речей; велике значення надавав розуму, знанням людини як основі волі і гуманізму, підкреслював, що немає на землі нічого більш великого, чим людина, і нічого більше великого в людині, чим розум.

Прогресивні, гуманістичні ідеї відстоював Інокентій Гізель (біля 1600-1683) - церковний діяч, просвітитель, історик, філософ; в Києво-Могилянській академії читав філософію і психологію, будучи архімандритом Києво-Печерської лаври зібрав саму багату на Україні бібліотеку; автор філософських робіт "Світ з богом людини", "Повний курс філософії". Гізель стояв на деїстичних позиціях, визнаючи бога як творця світу і у той же час, розглядаючи матерію як основу вічного круговороту природи; був одним з перших, хто познайомив студентів з вченням М. Коперніка. В етиці і соціології пропагував ідеї громадського гуманізму, стверджував, що щастя людина може досягти лише в активній життєдіяльності; вважав, що якщо правила моралі і звичаї суперечать розуму, то людина повинна слухатися розуму.

Багато ідей, які стали пізніше центральними в українській освіті, висловив Данило Саввович Туптало (1651-1709). У його роботах: "Міркування про образ Божием і подобі в людині", "Літописець" центральне місце займає етична проблематика. В основі його етики ідея людини як мікрокосмосу (пізніше вона буде розвинута такими мислителями, як Г. Сковорода, М. Бердяев і іншими). Розрізняючи в людині дві натури - тілесну і духовну, пріоритет віддавав духовній - "внутрішньому світу людини, її самопізнанню"; негативно ставився до тілесного, матеріальному, вбачаючи в ньому основу багатства,

ледарства, гріха, перенасиченості плоті (звідси - деякі елементи аскетизму його етики).

Проблеми етики і логіки були центральними в лекційних курсах Йосипа Кроковського (рік народження невідомий - помер 1718 року). Критикуючи інтелектуалізм Фоми Аквінського, Кроковський стверджує в людині пріоритет волі над розумом; вважаючи волю більш шляхетною потенцією людини, початком будь-яких її дій.

З Києво-Могилянською академією пов'язана діяльність відомого українського і російського письменника, церковно-політичного діяча, філософа Стефана Яворського (1658-1722). В академії він читав курс філософії, який складався із трьох частин: логіки, фізики і метафізики, де популяризувались ідеї Античної філософії, філософії епохи Відродження і Нового часу. В основі світогляду Яворського - пантеїзм -ототожнення бога і природи. Давня філософська суперечка про співвідношення матерії і форми Яворський вирішує на користь матерії. Активність матерії пов'язує із властивим їй рухом, виділяючи чотири види руху: виникнення і знищення, зростання і зменшення, зміна якості, просторове переміщення. Яворським був розроблений новаторський для того часу курс психології; у теорії пізнання він слідом за Локком докладно вивчав особливості рефлексії як виду пізнання, виділяв п'ять основних її видів: внутрішнє відчуття (фантазія), уява, образ, оцінка, пам'ять.

Постійним опонентом С. Яворського по багатьом проблемам був Феофан Прокопович (1677-1736) - церковний і політичний діяч, український і російський письменник, вчений, філософ. Ф. Прокопович був одним із самих освічених людей свого часу, його бібліотека нараховувала близько ЗО тисяч томів, він учився в Києві, Львові, Римі, побував у багатьох країнах Європи, де познайомився з ідеями Просвітництва і реформаторства, вірність яким зберіг до кінця життя. В 1705-1716 роках викладав у Києво-Могилянській академії, потім за запрошенням Петра І переїхав у Москву, потім у Петербург і став радником царя з питань освіти і релігії, багато зробив для поширення освіти, організації шкіл; виступав за реформування науки, відділення її від теології, звільнення людського розуму від забобонів; вважав за необхідне зближення філософії з точними науками, організував читання курсів математики і фізики. В пізнанні слідом за Декартом найважливішим вважав принцип сумніву, вчив не вірити сліпо нікому. Застосовуючи цей принцип до історії, попередив проти легковажного оперування фактами, стверджував, що історія повинна бути відображена такою, якою вона була. Сутність людини Прокопович бачив у соціальному бутті, в активній життєдіяльності; людина, на його думку, повинна бути підпорядкована державі; світська влада повинна бути вище духовної (церковної). Одним із центральних положень вчення Прокоповича про державу була ідея просвіченого монарха, "філософа на троні", який має досить влади, освіти, щоб планомірно впровадити в життя ідеали Просвітництва.

Гуманістичні ідеї, пантеїстичний світогляд пропагував український педагог, письменник, філософ, професор Київської академії Михайло Козачинський (рік народження невідомий - помер в 1755 році). Ціль філософії, стверджував Козачинський, у тому, щоб допомогти людині досягти щастя; щастя ж складається з оволодіння благостю, які діляться на природні (задоволення фізичних потреб в їжі, одязі, житлі, і т.п.) і культурні (придбані в суспільному житті, які не випливають із природи людини). Без природних благ, стверджує філософ, людина не може прожити, однак вони не роблять людину щасливим; не можна бути щасливим від почуттєвих насолод, влади, почесті, багатства, слави; до дійсного щастя людина рухається внутрішніми шляхами - через пізнання, любов до людей і Бога.

З релігійно-ідеалістичних позицій був написаний курс філософії відомого українського і білоруського богослова, філософа, церковного політичного діяча Георгія Конісського (1717-1795), який був професором і ректором Києво-Могилянської академії.

Таким чином, ідеї Просвітництва не тільки були сприйняті в українських землях, але і одержали своєрідний розвиток. У чому особливості Українського Просвітництва (у порівнянні з Європейським)?

По-перше, якщо в Західній Європі ідеї Просвітництва стимулювалися висхідним буржуазним способом виробництва і розвивалися разом з Реформацією і буржуазними революціями, то в українських землях Просвітництво поширювалося в рамках феодального суспільства (із сильною церковною владою і монархічною формою правління в державі). Західноєвропейські просвітителі боролися проти релігії і церкви, багато хто з них були матеріалістами і атеїстами, хоча деякі як ми знаємо, вважали релігію необхідною умовою буття людини. В Україні ж просвітителями, пропагандистами гуманістичних ідей, організаторами системи освіти були в основному церковні діячі; а філософія, яка до кінця не звільнилася від середньовічної схоластики мала ідеалістичний, деїстичний або пантеїстичний характер.

По-друге, в Просвітництві як широкій і різноманітній ідейній течії виділяються два напрямки:

наукове-просвітницьке

етико - гуманістичне

У Західній Європі розвивалися обидва ці напрямки; в Україні ж - переважно етико - гуманістичне. Звернення до внутрішнього світу людини (до його істинного буття), до духовності, самосвідомості особистості, орієнтації її у світі духовних цінностей - от головне завдання виховання, освіти людини і філософії, як одного із засобів освіти. Особливий, невичерпний інтерес до моральних проблем, а також ірраціоналізм - загальні і головні риси вітчизняної філософії (ми бачили, як вони проявлялися в філософії Київської Русі, в філософії Просвітництва, пізніше переконаємося в їх особливому прояві в духовній культурі XIX і XX століть).

Українська освіта, незважаючи на відзначені особливості, відмінні риси, по ідейному змісту ближче до західноєвропейської поширенням ідей гуманізму, ствердженням ідеалу соціально-активної, освіченої особистості, пріоритетом духовних способів перетворення суспільства, перетворенням ідей просвіченої монархії, прагненням до кращого майбутнього, до блага, щастя всіх людей.

Для порівняння західноєвропейської і вітчизняної освіти проаналізуйте фрагменти текстів:

Варіант 1.

(1). Григорій Сковорода

"Сіе-то есть быть щастливым - (узнать), найтить самаго себе. Лицемеры (говорится к нам), лицо небесное подлинно хорошо вы разбирать научились, а для чего не примечаете знаков, чтоб вам как по следу, добираться до имеющей ощасливить вас, истины? Все вы имеете, кроме что вас же самых найти не знаете и умеете, и не хащете. И подлинно удивления достойно, что человек за 30 лет живет, а приметить не мог, что для него лучше всего и когда с ним наилучшее делается. Видно, что он редко бывает дома..."

Сковорода Г.С. Разговор пяти путников об истинном щастіи в жизни // Антология мировой философии. - К., 1991. -Т.1.-Ч.2.-С.234-236.

(2). Вольтер

"Неведом человек себе же самому

Кто я, куда иду, какой удел приму?

Рой жалких атомов над этой грудой праха,

У жребия в плену, на поводу у страха, -

Но зрячих атомов, чьи очи мысль зовет

Измерить пустоту безвестную высот;

Мы к бесконечному стремим свои желанья,

Не чая на земле вкусит самопознанья".

Вольтер. Поэма о гибели Лиссабона // Вольтер. Поэмы. Философские повести. Памфлеты. - К.: Политиздат Украины, 1989. С.232.

Варіант 2.

(1) И. П. Пнин "О человек! Что в мире зрю? Снискавши мудрость сам собою Через труды и опытность свою Прошел препятствий ты пучину, Улучшил ты свою судьбину, Природной бедности помог, Суровость превратил в доброту, Вливал в сердца любовь, щедроту. Ты на земле, что в небе бог!"

Пнин И. П. Человек // Русские просветители. Собр. Произв. В 2-х т. - М., 1966. - Т.1. - С.237.

(2) ГЕТЕ

"Мы побороть не в силах скуки серой, Нам голод сердца большей частью чужд, И мы считаем праздною химерой Все, что превыше повседневных нужд. Живейшие и лучшие мечты В нас гибнут средь житейской суеты. В лучах воображаемого блеска Мы часто мыслью воспаряем вширь И падаем от тяжести привеска, От груза наших добровольных гирь. Мы драпируем способами всеми Свое безволье, трусость, слабость, лень. Нам служит ширмой состраданья бремя, И совесть, и любая дребедень.

Какой я бог! Я знаю облик свой. Я червь слепой, я пасынок природы, Который пыль глотает пред собой И гибнет под стопою пешехода".

Гете И. В. Фауст // Избр. произв. в 2-ч т. - М.: Правда, 1985.-Т.П.-С.148-149.

Варіант 3.

(1) А. Н. Радищев

"... О, людина, хоча ти є істота складна або однорідна, мыслен ность твоя з тілом руйнуватися не певна. Блаженство твоє, удосконалювання твоє є твоя мета. Обдарований різними якостями, вживай їх мети твоєї відповідно, але бережись, так і не вживеш їх у зло... Ти в собі містиш блаженство твоє і злополучие. Прямуй по шляху, природно начертаному, і вір: ... стан твій майбутній відповідно буде твоєму житію, тому що той, хто створив тебе, той істоті твоїй дав закон на дослідження, якого усунутися або порушити неможливо; зло тобою зроблене, буде злом для тебе. Ти майбутнє твоє визначаєш сьогоденням; і вір, скажу паки, вір, вічність не є мрія"

Шкільні реформи кінця XVIII ст. – початку XIX ст. на українських землях

У кінці XVIII ст. в Центрально-східній Європі постала нагальною реформа освіти, основними завданнями якої були: звільнення від впливу церкви шкільної справи, широке впровадження вивчення природничих наук, що відповідало б запитам суспільства. Формуючи нову освіту, держава перебирала на себе опікування шкільною справою, пристосовувала її до збереження станової нерівності та забезпечення державницької ідеології. Реформи проходили під впливом ідей Просвітництва, де освіта розглядалася як один з важливих чинників удосконалення особистості, суспільства і держави. Соціально-історична сутність Просвітництва полягала в ідеологічній підготовці зміни суспільно-історичних формацій (криза авторитарно-феодальних режимів і поява нових буржуазних відносин). Уже наприкінці XVIII ст. шкільництво стало організованою силою, яку держави використовували в своїх цілях. З розвитком соціально-виробничих відносин зросла потреба в спеціалістах різних галузей, що спонукало уряди Росії, Австро-Угорщини та інших країн Європи стати на шлях реформ освіти.

Якщо для багатьох народів Європи шкільні реформи сприяли їхнім національно-визвольним рухам, в результаті яких творилися незалежні держави, то для України розпочиналася нова фаза невольницького життя у складі різних імперій. У результаті трьох поділів Польщі між Росією, Прусією та Австрією Галичину було включено до складу останньої. Австрія поширила владу на Буковину, Закарпаття. До складу Росії відійшли всі інші землі України. Шкільні реформи, які проводили Австро-Угорська та Російські імперії не сприяли розвитку української освіти, оскільки вони не лише відкидали і заперечували традиційну українську школу, а й насаджували іншу педагогічну систему, панівними рисами якої були професійність, державна школа, станова освіта.

Тим часом, коли у XVIII ст. ідеї Просвітництва мали безпосередній вплив на розвиток теорії педагогічної науки, освіти загалом, в Україні втрата автономії призводить до посилення колоніалістської політики царизму у галузі освіти українського народу, поглибленню процесу русифікації освіти і освітнього життя. Якщо для Росії XVIII ст. "вважається століттям освіти, коли прорубано було офіційно-бюрократичне вікно в Європу – в Україні зачинено і забито навіть ту невеличку, але справді дуже потрібну просвіті й культурі кватирку, що здавна завів був наш народ зносинами своїми з Заходом", – писав С.Єфремов. Російська імперія руйнувала традиційну українську школу, яка втрачаючи свою особистість, продовжувала якоюсь мірою зберігати етнічну самобутність.

Упродовж XVIII ст. в українському шкільництві знаходили продовження освітні традиції, вироблені на українських теренах упродовж кількох попередніх століть. Однак еколого-історична специфіка – перебування на кордоні між греко-слов'янським світом і латинізованою Європою, наклали на розвиток освіти свій відбиток українське шкільництво швидко вбирало в себе педагогічний досвід західноєвропейського суспільства, поєднуючи його з національним, що базувався на глибокій культурній традиції Київської Русі. Величезний внесок у розвиток народної освіти, просвітництва в Україні зробили братські, церковні школи разом з протестантськими, єзуїтськими й уніатськими школами. Українському шкільництву як нижчого, так і вищого рівня вдавалося зберігати позастановий статус, хоча в Речі Посполитій, Російській імперії, у сфері впливу яких тривалий час перебувала Україна становість була характерною рисою системи освіти. Початкова освіта однаковою мірою була доступна чоловікам і жінкам. Початкові школи засновувалися здебільшого за ініціативи місцевого населення, при місцевих церквах. Учителями в них могли бути священнослужителі місцевої церкви, але переважно ці обов'язки покладалися на дяків. Звідси їх назви: "дяківки", "церковноприходські". Як правило, утримання вчителів у таких школах брала на себе місцева громада. Колегії – середній тип навчального закладу, непов'язаний з офіційним органом управління, зорієнтовані на Києво-Могилянську академію. У другій половині XVIII ст. з'являються в Україні пансіонати, які утримували іноземці, переважно французи. Призначалися вони для навчання дітей з панівних станів. Козацьку молодь вчили в козацьких, полкових школах. Значну роль відігравали мандрівні дяки. Вершиною такої освіти став знаменитий український філософ – Г.С.Сковорода. Українська молодь вчилася і закордоном.

Одним із найбільших ударів по українському традиційному шкільництву у результаті освітніх реформацій кінця XVIII – початку XIX ст. було усунення громади від вирішення шкільних справ. Закріпачений люд вже не обирав вчителя-дяка. Творчому імпульсу народних мас, спричиненому визвольною боротьбою, державотворчим процесом, було покладено край.

Загалом же, українське суспільство кінця XVIII ст. тривалий час до XX ст. було позбавлено тих інституцій, які могли б забезпечити йому спадкоємність набутих протягом кількох століть історичних традицій, зберегти свої особливості та цілісність. Російська мова запанувала в адміністративних та судових установах краю, закладах освіти й культури, релігійному житті, армії. Цей процес з особливою силою виявлявся в містах. "Українська мова позасталася, як той паралітик при широкій дорозі, – вона була окремою мовою, мовою самостійною, мовою великого народу, але народу, що програв свою державність, тому ніби нездатна для поважної літератури, і ця думка запанувала в Україні й трималася в нас більше століття, а серед держиться й тепер. Усіма вважалося що українська мова, як мова літератури й науки, навіки померла разом з козацтвом і Запорізькою Січчю, а простий народ і його мова до уваги не брався".

Австро-угорські цісарі Йосип II, Леопольд II, продовжуючи розпочату Марією Терцією шкільну реформу, розглядали освіту як засіб розширити промисловість та сільське господарство. Початкова школа, згідно із "Загальним шкільним порядком, який з 1774 р. діяв в Австро-Угорщині, спрямовувалася на виховання слухняною, відповідальною громадянина, якому набуті знання давали б змогу орієнтуватися в оточуючому світі, не переступаючи меж, обумовлених його соціальним статусом. Це була виключно німецька школа, яка заходила у суперечність з об'єктивними реаліями національних окраїн Австро-Угорської імперії, оскільки не враховувалися реальні потреби економічно відсталих регіонів імперії, в тому числі й Буковини, Галичини, Закарпаття . Хоча в порівнянні з реформами Російської імперії шкільні реформи Австро-Угорщини давали більшу можливість для розвитку української освіти.

У Російській імперії освітні реформи, започатковані Катериною II, залишилися на папері, нездійсненими, утопічними. Рік (1767 – 1768 рр.) проіснувала "Комісія о сочинению нового Уложенія", до якої українці могли подати свої пропозиції щодо освіти (на основі Гадяцької угоди). І пропозиції були подані щодо відкриття в Україні університетів, шкіл, але вони виявилися лише прожектами, бо жодна з пропозицій не знайшла свого втілення. Реформування освіти в XVIII ст. розробляли, здійснювали Тапищев, І.Бецький, проф. Дельтей, М.Новіков. Мріям Катерини II створити нову породу людей шляхом виховання відповідав проект І.Бецького "Генеральний план виховного дому", за яким діти з 2-х річного віку мали перебувати на державному вихованні. За ідеями І.Бецького було відкрито декілька виховних будинків в Москві.

Не здійсненими залишилися проекти 1770 р. про організацію сільських шкіл. За результатами роботи комісії 1772 р. були введені народні державні училища, які дістали назву урядових. До нових урядових шкіл, які запроваджувала Московія, населення ставилося негативно, адже нові навчальні заклади, що відкривалися, щоб стати на сторожі українськості, натомість перетворювалися у знаряддя систематичної денаціоналізації українського народу.

У Російській імперії у XIX ст. освіта чотири рази зазнавала докорінної перебудови: система освіти Олександра І (1802) була замінена після 14 грудня 1825 р. системою освіти Миколи І (1828 р.), її замінила нова система (1864) і нарешті з'явилася система Олександра II (1874).

У 1802 році Олександр І заснував міністерство народної освіти, якому були підпорядковані головне училищне управління, Академія наук, університети, школи, крім навчальних закладів імператриці Марії та деяких інших відомств, друкарні, бібліотеки, архіви, музеї і цензура газет та журналів.

Дальшим кроком реформи Олександра І в галузі освіти був "Статут навчальних закладів, підвідомчих університетів" (1804), за яким була оформлена нова система шкільної освіти в складі навчальних закладів: приходські (з однорічним курсом навчання) училища, повітові (дворічні) училища, гімназії та університети.

У 1805 р. у Харкові було відкрито університет, а в Києві – університет св. Володимира в 1834 р. До вищих навчальних закладів належала також гімназія вищих наук кн. Олександра Безбородька в Ніжині, яка започаткувала своє існування в 1820 р., Харківський колегіум, Кременецький ліцей, який був центром утвердження польської політики на українських землях.

Перші гімназії засновано в Харкові, Чернігові, Кременці, Катеринославі (1805), Полтаві та Новгород-Сіверському (1808), Києві (1812), Херсоні (1814). Відкривалися жіночі школи ("Інститути шляхетних дівчат"), в Києві (1838 р.), потім у Харкові, Одесі.

Після Вітчизняної війни 1812 р. уряд все більше відходив від ліберальних засад 1804 р. і робив усе, щоб використовувати систему народної освіти для поширення серед народу державно-кріпосницької ідеології.

Реакційний "Устав гімназій та училищ, що знаходяться в підпорядкуванні університетів" (1828 р.) Миколи І узаконив становість і релігійність освіти, відірвав початкову школу від середньої і вищої. Цей статут мав забезпечити вимогу – готувати людину до виконання станових обов'язків. Діти трудящих могли навчатися в парафіяльних школах і повітових училищах. Гімназії призначалися для дітей дворян і чиновників. Було видано розпорядження уряду, за яким установлювався нагляд за діяльністю навчальних закладів. Дозволялося застосовувати фізичні покарання.

Важливу роль у розвитку шкільництва в Австро-Угорській імперії відіграв закон 11 серпня 1805 р., широко відомий під назвою "Політична установа шкільна", яким було визначено на багато років наперед, як буде розвиватися школа в державі і в Галичині. Зокрема, Закон розширив шкільну мережу і збільшив кількість дітей, охоплених шкільним навчанням, передбачаючи передовсім німецьку мову викладання у всіх школах, що утруднювало навчання дітей-українців і не сприяло інтересу до навчання.

Закон передбачав школи трьох типів: тривіальні (три класи) в селах, містечках і містах, головні були там, де вже діяла школа, і реальні, окремі з яких посідали ступінь гімназій.

У Галичині центром зародження ідей національного відродження стає Перемишль. Зусиллями духовенства в Перемишлі в 1817 р. відкрито дяковчительський інститут. Було засновано в цьому ж місті музичну школу.

Особливу роль у розвитку педагогічної думки початку XIX ст. у Галичині відігравав гурток національно-свідомого греко-католицького духовенства: І. Могильницький – директор дяковчительського інституту, автор п'яти підручників – у своїй педагогічній системі поєднував національні традиції та передову педагогічну думку; Й.Лозинський – автор граматики церковнослов'янської з елементами живої народної мови (1844), Й.Левицький – автор граматики німецькою мовою для народної школи. У 1838 р. видано буквар, укладений на народній мові І.Лаврінською.

Освіта на Закарпатті та у Східній Словаччині на початку XIX ст. перебувала в занедбаному стані. Групі активних просвітителів на чолі з О.Духновичем вдалося багато зробити для збереження і відродження народної освіти: створено фонди, школи, онімечена колись Пряшивська гімназія у 50-х роках XIX ст. стала слов'янською. У школах Закарпаття, де навчання було й українською мовою, дало на початку XIX ст. ряд вчених: І. Орлай – директор Ніжинської гімназії та Рішельєвського ліцею в Одесі; М.Балудянський – перший ректор Петербурзького університету; Ір.Фальковський – ректор Києво-Могилянської академії тощо.

На Закарпатті представником передової педагогічної думки був І.Старовський – автор праці "Педагогія" (1846), який виступав палким прихильником принципу народності у вихованні, основою кого є рідна мова, національна культура, історія свого народу. Авторитетом користувався учитель і перший директор Ужгородської гімназії І.Гургович.

Педагогічна думка України першої половини XIX ст. представлена відомими іменами. І. Котляревський був не лише видатним письменником, а й талановитим педагогом. Працюючи педагогом Полтавського будинку виховання бідних дворян, створив гуманістичну педагогічну систему, яка виховувала громадян, корисних батьківщині. В.Каразін – активний організатор освіти, засновник університету в Харкові, автор програми навчання сільських дівчаток у народних школах; І.Орлай – доктор багатьох російських і зарубіжних університетів, директор Ніжинської гімназії та Рішельєвського ліцею був прихильником загальнонародної освіти, доступної для всіх.

Діяльність окремих сподвижників української справи, відбувалася в умовах, коли на всіх землях України під різними політичними режимами йшло зросійщення, ополячення, румунізація, мад'яризація, онімечення, що викликало різні види супротиву. Особливо неприйнятною для нашого народу була державна школа, яка залишалася чужою не тільки мовою, а й власне самим навчанням.

Отже, шкільні реформи кінця XVIII – початку XIX ст. характеризуються з однієї сторони введенням нових типів шкіл, враховуючи закордонний досвід, а з другої – станова школа ставала опорою самодержавства. Утверджувалося державне уніфіковане навчання. Російська імперія насаджувала на Україні єдину мову навчання імперську – російську. Щодо школи на Україні, то царизм проявляв нечувану жорстокість, поступово регулярно забороняючи української мови, друку і навіть вимови української в церкві.

В Україні, перетвореній на початку XIX ст. в провінцію російської імперії, у період культурно-національного відродження, що відомий як "поміщицький", "шляхетський" (дворянський) почала вироблятися професійна культура локального, "обласного" значення, орієнтована на народну мову та етнокультуру. Дворянством козацького походження та польсько-українським шляхетством хоча й прийнята державно-політична ідеологія Росії та Польщі, проте в них продовжував жевріти український патріотизм (територіальний, автономістичний). Поширені у цей час масонські ложі були антирежимні. Вони ставили різновидні гуманістичні та соціальні завдання; таємні товариства "Визволення України"; революційні гуртки; видання фольклору Г.Калиновського; "Історія Русів", повнокровно чинна народна поезія, народний побут, пам'ять про героїчне минуле, любов до національної самобутності – все це сприяло пробудженню українського національного руху.

Шкільні реформи кінця XVIII – початку XIX ст. створили передумови, які в поєднанні з іншими факторами спричинили започаткування національно-культурного відродження українців, яке спочатку XIX ст. набрало форм етнографічних, культурно-освітніх та мовно-літературних.