8. Ландшафтні місцевості. Критерії їх виділення.

Місцевість – це сукупність характерних для території урочищ.

Причини відособлення місцевості в межах одного ландшафту: 1. Варіювання геологічного фундаменту під верхнім шаром гірських порід (особливо впливає на дренаж території); 2. Варіювання розмірів мезоформ рельєфу (зазвичай впливає на прояв місцевого клімату).

9. Селітебні ландшафти.

Два основні типи: 1) міські; 2) сільські.

Змінюються всі природні компоненти:

1) зміна рельєфу за рахунок планувальних робіт, формуються антропогенові відкладення (кам’янистість, щебнистість; потужність антропогенового шару в Парижі – 20 м, в Москві – 22 м, Київ – 36 м, Херсон, Сімферополь – до 10м) призводить до просадки рихлих ґрунтів, а в подальшому до деформації будівель. Зони узбережжя характеризуються осушенням унаслідок впливу міста (у Японії берегова лінія збільшилася на 1,5 тис. км., це також характерно для Голландії).

2) зміна клімату – формується мікроклімат міста. Асфальтові покриття нагріваються до 80 градусів, що веде до збільшення тривалості безморозного періоду до 10-12 днів. Період з сніговим покриву 10-12 днів, опадів в місті більше на 20-30 мм, температура вище на 3-4 градуси для провінційних міст; 5-7 градусів для промислової агломерації. Особливий повітряний режим, наявність вітрових коридорів. Мікроклімат міста часто називають мікрокліматом кам'яної пустелі.

3) зміна грунтово-рослинного покриву - на зміну природним йдуть антропогенні комплекси. Підвищення вмісту в ґрунтах SО₂ і хлору. Акумулюються токсичні речовини. Обмерзання ґрунтів і підвищення токсичності призводить до хлорозу дерев. Ґрунтовий шар в 3-5 разів більше промерзає.

4) зміна тваринного світу - з птиць переважає ряд гороб'ячих (граки, галки), з комах переважають паразити, з ссавців - кішки, собаки.

10. Етапи розвитку ландшафтної географії. Зародження і розвиток ландшафтно-екологічного напрямку.

Первинний етап - становлення географічної науки

Зачатки багатьох сучасних географічних теорій ми знаходимо у античних учених. Теорія кулястості Землі набуває наукового характеру в другій половині IV ст до н.е. завдяки Арістотелю, який привів її перші докази - круглу форму земної тіні при місячних затемненнях і зміну вигляду зоряного піднебіння при пересуванні з півночі на південь (або назад). Працю Арістотеля "Метеорологіка" можна розглядати як початок загального землезнавства: у нім містяться уявлення про земні оболонки і їх взаємопроникнення, про круговороти води і повітря, про мінливість лиця Землі - морських трансгресіях і регресіях, акумулятивній діяльності річок і тому подібне

До античності сходять і перші, хай украй примітивні з сучасної точки зору, спроби районування земної поверхні. Вже ділення ойкумени на три частини світу - Європа, Азія і Лівія (Африку), що можливо перейшло до греків від народів Древнього Сходу, було первинне районування. Елементи подібного простого районування ми знаходимо ще в Геродота .Великі географічні відкриття кінця XV - початки XVI ст. виробили переворот в географічному кругозорі людства і мали соціально-економічні наслідки, що далеко йдуть. Географічні досягнення епохи Великих відкриттів були підсумовані в книзі молодого нідерландського ученого Бернгарда Варенія "Загальна географія". У ній географія визначена як природна наука про "земноводну кулю", яка повинна розглядатися як в цілому, так і по окремих частинах. Праця Варення присвячена лише загальній географії, тобто загальному землезнавству, в нім систематично описані явища твердій земній поверхні, гідросфери і атмосфери.

У XVIII ст. з'являються достовірно наукові географічні описи. Для її пропаганди багато зробив сподвижник Петра I В.Н.Татіщев, якого можна вважати першим російським ученим-географом. М.В.Ломоносов як учений-організатор і теоретик особливо сприяв розвитку російської географії. Його уявлення про клімат, геоморфологічні процеси, грунти багато в чому випередили свій час.

Виділення ландшафтознавства як наукового напряму

Помітний перелом в розвитку фізичної географії намічається в другій половині XVIII ст. Географічними дослідженнями нового типа з'явилися експедиції, організовані Російською академією наук Треба назвати перш за все видатного німецького натураліста і мандрівника Олександра Гумбольдта. Йому належить велика праця "Космос", в якому розвивається ідея єдності і взаємозв'язку природних явищ на Землі. Він підкреслював, що природа окремих територій повинна вивчатися як частина цілого, Головне завдання пізнання причинних географічних зв'язків Гумбольдт бачив в дослідженні залежності органічного життя від неживої природи.

Е.А.Еверсман випустив в 1840 р. "Природну історію Оренбурзького краю", засновану на польових дослідженнях В цій праці розкриваються складні зв'язки між органічним світом і природним середовищем. У 1855 р. Н.А.Северцов дав глибокий аналіз залежності між тваринним світом і фізико-географічними умовами Воронежської губернії. Цей аналіз заснований на виділенні характерних пологів місцевості, розташованих смугами від русла Дона до степового вододілу. У книзі М.Н.Богданова про тваринний світ Поволжжя (1871) описані типи місцевості чорноземної смуги Поволжжя і цікаві спостереження над географічними зв'язками. Дослідженнями П.П.Семенова-Тян-Шанського (1856–1857) і Н.А.Северцова (1864–1868) в Тянь-Шані належало початок вивченню висотної географічної поясної гір.

В кінці XIX ст. в Росії формується потужна географічна школа. Засновником її став професор Петербурзького університету В.В. Докучаєв (1846 -1903), найбільшою науковою заслугою якого було створення науки про грунт. Грунт виявився останньою ланкою в системі географічних зв'язків, яке доти бракувало. Завдяки роботам послідовників В.В.Докучаєва була конкретизована система природних зон, їх кордони уточнювалися на карті. У науковий ужиток входить термін - фізико-географічне районування. Перший досвід такого районування, що поклав почало переходу від галузевих схем до комплексних, належить Г.І.Танфільеву і відноситься до 1897 р. Перше зональне районування всієї території Росії опублікував в 1913 р. Л.С.Берг, причому зони вперше названі ним ландшафтними. Ця схема є класичною.

Л.С.Берг визначив ландшафт як "область, в якій характер рельєфу, клімату, рослинного і ґрунтового покриву зливається в єдине гармонійне ціле, таке, що типово повторюється впродовж відомої зони Землі".

Р.І.Аболін вперше намітив послідовну систему фізико-географічних одиниць від верху до низу - від ландшафтної оболонки до простого географічного комплексу .Найбільш істотним вкладом в ландшафтну теорію, який дав досвід районування 1920-х рр., був принцип провінціальності. Роботами Л.І.Прасолова, В.Л.Комарова, С.С.Неустроєва, Б.А.Келлера було доведене, що клімат, ґрунти, рослинність змінюються не лише по широті, але і в довготному напрямі, причому одним з чинників цих змін служить взаємодія суші і океанів, що слабшає до центру материка, а іншим – геологічне минуле території, від якого залежать рельєф, склад гірських порід, а також вік ландшафту. Зонально-кліматичні чинники, таким чином, накладаються на області з різною геологічною історією, різним рельєфом, різною мірою континентальності клімату. Звідси почалися спроби виділення разом з широтними зонами "меридіональних зон" (В.Л.Комаров) або крупних "азональних" підрозділів суші (їх називали фаціями або провінціями).

Ще одним важливим науковим результатом детальних ландшафтних досліджень була поява перших ідей в області динаміки і еволюції ландшафту. Початок цьому, генетичному, напряму в ландшафтознавстві належало Б.Б.Полиновим.

Поштовх до дискусій і теоретичних пошуків в області ландшафтознавства дала відома робота Л.С.Берга "ландшафтно-географічні зони СРСР" Берг уточнив і доповнив своє перше визначення ландшафту (1913), навів приклади ландшафтів, розглянув питання про роль окремих компонентів і їх взаємодію, а також виклав цікаві міркування про зміни ландшафтів в часі, про причини і форми їх змін, ясно підкресливши необхідність генетичного підходу до ландшафту.

Ландшафтознавство в період після другої світової війни

Перші післявоєнні роки в радянському ландшафтознавстві ознаменувалися відновленням і поширенням ландшафтних зйомок. Ініціаторами їх виступили географи Московського університету під керівництвом Н.А.Солнцева. Згідно його визначенню, ландшафт – основна таксономічна одиниця у ряді природних територіальних комплексів; це – генетично єдина територіальна система, побудована з морфологічних частин, що закономірно поєднуються, - урочищ і фацій.

Помітно пожвавився інтерес до теоретичних питань ландшафтознавства.

У 1944–1946 рр. Б.Б.Полінов розробив основи геохімії ландшафту – нового наукового напряму, що має справу з вивченням міграції хімічних елементів в ландшафті, - важливого аспекту пізнання вертикальних і горизонтальних географічних взаємозв'язків. Інший новий напрям, що має близьке відношення до ландшафтознавства, а саме біогеоценологія, пов'язаний з ім'ям В.Н.Сукачева (1880-1967).

У 1947 р. вийшло в світ "Природно-історичне районування СРСР", і в тому ж році була видана велика праця С.П.Суслова (1893–1953) "Фізична географія СРСР" (азіатська частина) з схемою районування. У цих роботах вперше разом з традиційним зональним діленням знайшов віддзеркалення азональний принцип у вигляді виділення крупних регіональних одиниць - країн.

У 1963 - 1964 рр. вперше з'явилися оглядові ландшафтні карти окремих республік і областей як елементи вмісту комплексних атласів. У Московському університеті була проведена велика робота по систематиці (на основі зональних і секторних ознак) ландшафтів всієї суші. Результати знайшли своє віддзеркалення на картах "Фізико-географічного атласу Світу" (1964).

Сучасний етап розвитку ландшафтознавства

З середини 1960-х рр. спостерігається поворот ландшафтознавців до питань вивчення структури, функціонування і динаміки ландшафтів, а також - техногенної дії на них.

Д.Л.Арманд висунув завдання розробки фізики, або геофізики, ландшафту, предметом якої повинне з'явитися вивчення взаємодії компонентів ландшафту, що аналізується на рівні і методами сучасної фізики.

В.Б.Сочава ввів поняття про геосистему як сучасний еквівалент терміну "природний територіальний комплекс". Для сучасного етапу характерний підвищена увага до вивчення різного роду тимчасових змін геосистем; останні розглядаються як просторово-часові (чотиривимірні) утворення.

Істотна риса сучасного етапу – сильне розширення сфери прикладних ландшафтних досліджень.