Історична основа і зміст поеми

Як і "Іліаді" Гомера, основний задум твору не в описові подій на протязі походу, а в тому, що похід змінив світогляд князя Ігоря - "від свавільного гніву до розуміння об'єднуючої ролі держави". В епілозі твору князь Ігор йде до церкви Пірогощої "країни зарали" - "страни ради". Твір присвячено "землі Трояні" (назва - образ України) і її військовому оплоту - військовим дружинам - "стадам лебединців", "галицім стадам", "копіям" та "дівицям", які перейшли за Дунай. В списку "Баварського географа" (IX вік) вони названі "стадичі"Стадичі. Князь Ігор йшов до Дону, щоб там "копіє приломити" - "відновити кордон землі на річці Дон" та "пошукати града Тьмуторокані" (міста богині блискавки - Пірогощої) Пірогоща. Цей самовільний вчинок князя Ігоря був невдалим і саме на прикладі цієї невдачі автор закликає князів до солідарності. Місце бою і полонення руських полків сталися на р. Сюурлій

. Історичною основою (не темою) «Слова…» є невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців навесні 1185 р., а вже у 1187 році обєднанні дружини князів здійснили успішний похід. Військовий похід князя Ігоря автор відтворив в епічно-ліричному плані, піднісши як найвищий принцип долю Руської землі і засуджуючи князів за їх незгоди, за ставлення особистого над загальним. До історичної оповіді автор додав мотиви снів, плачів, реакцій природи на долю героїв, монологи князів тощо. Автор згадує свого попередника — співця Бояна, який в XI ст. прославляв князів, і зв'язує Бояна, Велесового внука, з давнім дохристиянським світом божеств та обіцяє співати в його стилі, щоб об'єднати славів (слави - славяни). Після описів підготовки до походу, триденного бою і поразки Ігоря, автор «Слово…» з'ясовує причини, які довели до недолі Руську землю. Закінчується поема, після опису втечі Ігоря з полону, приходом князя до церкви Святої Богородиці Пирогощої - Державної богоматері. Автор віддає належне походу князя Ігоря. Твір завершується прославою спершу «старим князям» — Ігореві і Всеволодові, а потім «молодим», що їх представником був Володимир Ігоревич.

Мова і поетика

Мова, якою написано «Слова о полку Ігоревім», це тогочасна літературна мова русинів, подібна до мови літописів, але з помітно більшими впливами народної. Більшість дослідників припускають, що автор «Слово…» був або киянипущення, що копія поеми XVI ст., відкрита М. Пушкіном, була вже значно окнижнена переписуван або чернігівець, ін. (Орлов, Юґов) доводять, що він мусив бути галичанином («карпаторус»). Є причами, які підтягали транскрипцію поеми під панівний тоді болгарський правопис. До того ж вона могла бути не зі старого списку, а з ін. копій, які й витворили т. зв. «темні місця» поеми. Мовний скарб поеми порівняно невеликий, дещо понад 900 слів. Побіч слів, прикметних тільки українській мові, в «Слово…» є архаїзми, збережені в українських говірках, є також впливи ін. мов.

При порівнянні мови "Слова" із сучасною українською мовою виявляється досить багато спільного (українська вочевидь, мало змінилася з часів Київської Русі). В перекладі, зробленому для Екатерини II, було вказано, що оригінал містить в собі велику кількість "южнорусских" та польских слів, незрозумілих руському читачу. Слова мають властиві для сучасної українскої мови закінчення. Незвичні для сучасної російської мови "и" в багатьох словах звучать по-українському, якщо їх змінити на "ы". В тексті присутня велика кількість характерних малоросійсьских фраз: "а мої ті Куряни свєдомі кмети, под трубами повиті, под шеломи взлелеяні, конець копія вскормлені, путі їм вєдоми, яруги їм знаєми, луки в них напряжені, тулі отворені, саблі ізострені, самі скачють як сєриї волки в поле...".

Деякі слова вказують на те, що оригінальний текст, мабуть, був написаний латиницею. Виходячи з цього, деякі слова належить читати інакше. Так, "волці" звучало б як "волкі", "на реце" - як "на реке", "лучи" як "луки" тощо. І, звичайно, читати належить "русичи", а не "русици". Розміщення слова "ся" ("себе") окремо від дієслова, а часто попереду від нього, звичне для польскої мови. Найперша фраза "Слова" "Не лепо ли ны бяшеть братіе" ближче до польскої, ніж до украинскої. Проте, "бяшеть" належить читати як "бышеть".

В якості доказу щодо цієї точки зору треба нагадати, що офіційною мовою Великого Князівства Литовського була "староруська", тобто - мова Малої Русі, а латиниця використовувалась в Україні багато років після відокремлення від Речи Посполитої.

Особливо багаті епітети «Слова…», порівняння й метафори,метонімії й гіперболи. Автор персоніфікує природу, робить її живою істотою, яка або співчуває, або шкодить людині. Досконалість поетичних образів доводить, що, побіч літописів, мусила існувати й багата народна і дружинна поезія із складною і високорозвиненою поетикою.

Справа ритміки «Слова…» — одна з найбільш суперечливих. Спроби відтворити його ритмічну структуру якимось правильним віршем не мали успіху: теорія сканд. вірша Р. Абіхта (1901),ритм 4/4 Ф. Корша (1909), теорія візант.- церк. канонів В. Бірчака (1910), теорія «летючих ударів» Є. Сіверса (1926), вплив старогебрейського вірша, добачуваний митр. Іларіоном (1949). М. Максимович зв'язував ритміку «Слова…» з пізнішими думами, П. Житецький підкреслив речитативний характер «Слова…», за яким кожний вірш-речення, незалежно від кількості складів, творить цілість зі своїми власними ударами. Ф. Колесса зв'язав ритм «Слова…» з голосіннями, що стояли й в основі дум. Цей тип вірша має дуже широкий діапазон вислову, в нього можна було вплітати різні ритми, відповідно до теми, настрою і поетичної традиції. Опис бою кн. Всеволода — зразок дружинної бойової пісні, але її ритміка зовсім покривається з деякими весільними й обжинковими піснями, що є доказом тісного зв'язку дружинної поезії з народною.