2.Граматичне значення — це узагальнене абстрактне поняття, яке відображає те, яку роль зазвичай, регулярно, відіграє та чи інша граматична одиинця в мові. Граматичне значення існує поряд із лексичним значенням, але має абстрактну на відміну від конкретної сутність. Наприклад, іменник може мати значення предметності або загальності, граматичне значення дієслова відрізняється в залежності від часу, виду тощо. Граматичне значення виражає лексичне значення через граматичну форму.Кожне слово в мові характеризується одним чи кількома граматичними значеннями. Граматичне значення є обов'язковою ознакою слова.Граматичні значення слова є додатковими (супровідними) щодо лексичного значення і слугують для позначення як певних різних зовнішніх зв'язків предмета чи явища, так і найзагальніших властивостей буття.За роллю в мові граматичні значення слова поділяються на класифікаційні, синтаксичні і номінативні.Класифікаційні граматичні значення виступають у різних словах і є постійними, незмінними. Вони, як правило, зумовлені лексичним значенням слова. Такими в українській мові є належність до частини мови (синь, синій, синіти), вид дієслів (йти, прийти), рід іменників (рік, ріка).Синтаксичні граматичні значення використовуються лише для зв'язку слів у реченні. Вони виступають у тому самому слові і є змінними. Ніякого реального змісту ці значення самі по собі не виражають. Такими є рід, число і відмінок прикметників, рід і число дієслів, певною мірою відмінки іменників.Номінативні граматичні значення виступають теж у тому самому слові, але виражають ті чи інші найзагальніші властивості буття і тим доповнюють, уточнюють лексичне значення слова. Таку роль виконує, зокрема, число іменника: різне реальне значення передають однина і множина того самого слова: день (це тільки один день) і дні (це більше ніж один день). Ступені порівняння прикметників вказують на різну інтенсивність вияву ознаки: холодний, холодніший, найхолодніший.Синтаксичні й номінативні граматичні значення, як змінні, зумовлюють творення різних морфологічних форм того самого слова — словоформ. У речення змінні слова входять лише у вигляді певних словоформ.З погляду відношення граматичних значень до дійсності їх ще можна поділити на реальні й формальні.Реальні граматичні значення несуть певну інформацію про дійсність (це і частини мови, і ступені порівняння прикметників, і час дієслова, і в певних випадках рід іменників, відмінок іменника).Формальні граматичні значення в межах слова не мають відношення до дійсності, а в реченні вони виконують синтаксичну роль, допомагаючи правильно моделювати дійсність, відображувану в словах. Наприклад рід дієслова в минулому часі, він ніяк не впливає на семантику слова — ту саму дію означає, наприклад, змінив і змінила. Але в реченнях День змінив ніч і День змінила ніч рід дієслова суттєво змінює значення висловлювань: перше з них означає «настав день», друге — «настала ніч»

3. Граматична форма-це матеріальне втілення ГЗ.Це його засіб вираження.ГФ- це різновид одного і того ж слова, тотожний лексично, але протиставлений ГЗ.Пишу, пишеш, пишемо...Одна і таж ГФ іноді може виражати -різні значення.Пісні(Р.в. і Д,в.), матері.Це омонімія ГФ.-однеф те ж знач.сину(синові), співатиму(буду співати).ГФ-словоформа.

4. Граматична категорія (від грец. ????????? — судження, визначення) — це найзагальніше поняття, що об'єднує ряд співвідносних граматичних значень і виражене в певній системі співвідносних граматичних форм.Поняття граматичної категорії ґрунтується на розумінні об'єктивно існуючих взаємозв'язків між мовними системами і підсистемами. Граматична категорія є поняттям родовим щодо цілого ряду однорідних граматичних значень.

5.Морфологія (від грецького ????? morphe — форма, ????? logia — слово, вчення) — розділ граматики, в якому вивчають явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови. Це вчення про будову та граматичні класи слів (частини мови), граматичні категорії і систему словозміни їх. Основною одиницею морфології є слово, але в аспекті граматичної будови, особливостей змінювання і творення, вираження властивих слову граматичних значень.Завдання морфології:Морфологія як наука передбачає розв'язання таких завдань:визначення приницпів розчленування лексем на словоформи та об'єднання словоформ у лексеми;з'ясування частини семантики слова як морфологічної (граматичне значення);обґрунтування переліку морфологічних категорій та їх природи;опис сукупності формальних засобів, закріплених за відповідними частинами мови та їхніми морфологічними категоріями.

7.Проблема слова належить до однієї з найбільш дискусійних лінгвістичних проблем. Визначення слова як мовної одиниці і його розуміння представниками різних лінгвістичних шкіл історично змінювалось. Згадаймо хоча б не дуже давню спробу дескриптивістів поставити морфему в ранг основної одиниці мови, а слово — лише простої послідовності морфем. Тепер дедалі більше лінігвістів визнають правильним твердження про те, що саме слово є основною одиницею мови Проте і зараз не повністю втратила свою актуальність думка Ф де Соссюра, що “до цього часу в галузі мови завжди задовольнялись операціями над одиницями, як слід не визначеними” і що “слово, незважаючи на всі труднощі, пов'язані з визначенням цього поняття, є одиницею, що невідступне постає перед нашим розумом як щось центральне в механізмі мови”.Слово як мовна одиниця потребує відповідною своїй природі визначення, яке б відмежувало його від найближчих нижчих і вищих в ієрархи мовних одиниць, тобто від морфеми і речення, а в потоці мовлення уможливило б аргументоване відмежування його від сусіднього слова. У першу чергу потребує аргументації центральне місце слова в системі мови.Центральне місце слова в системі мови зумовлюється тим, що всі останні одиниці мови (фонеми, морфеми, речення, словосполучення) тією чи іншою мірою сприймаються на фоні слова і пов'язані системними відношеннями з останнім. Статус фонеми як одиниці мови визначається її роллю в смисловій і формальній диференціації слів, морфеми як мінімальної значущої одиниці мови- конструюванням слова, а речення як найвищої в ієрархи значущої одиниці мови-словами в ролі його складників Отже, слово виступає центральною одиницею, що пронизує всю мовну систему.Слово виступає основним будівельним матеріалом висловлювань, за допомогою яких реалізується спілкування між людьми. Воно є основною одиницею найменування фактів дійсності, а також сприймань, думок, почуттів людини, викликаних цими фактами. Найменування, яке здійснюється у формі лексичній (слово) або граматичній (усі види завершених конструкцій), являє собою не тільки процес позначення денотата, але водночас процес пізнання і комунікації. У такий спосіб смислова функція слова як одиниці інформації включає формування поняття і передавання відповідного мислительного образу у процесі комунікації. Двоїстий характер слова полягає в тому, що у сфері мови воно співвідноситься часто з предметом або явищем позамовної дійсності абстраговано від одиничних уявлень про них, а у сфері мовлення слово може виявитися найменуванням одиничного предмета в конкретній ситуації. Крім того, смислова сторона слова містить релятивні значення, які вказують на відношення між предметами або явищами позамовної дійсності, а в системі мови — на відношення між словами. Звичайно вираження понять і релятивності має різну природу і пов'язується з різними параметрами слова: вираження поняття проектується на лексичну основу слова, а вираження релятивності — на його граматичні форми. Слово тільки при нашаруванні його граматичного значення (або граматичних значень) на лексичне значення функціонує як повноцінна одиниця інформації. Хоча лексичне і граматичне значення постійно взаємодіють, при лінгвістичному аналізі вони розглядаються як явища двох рівнів — лексики і граматики.При розгляді слова як граматичної одиниці, на наш погляд, є більші підстави класти в основу його виділення синтаксичну його автономність з урахуванням потенційної позиційної рухливості у межах речення. До цього слід додати, що потрібно розрізняти первинні і вторинні формально-синтаксичні і семантико-синтаксичні функції слів. Первинною функцією слова є здатність виконувати роль формально-синтаксичного (на основі синтаксичних зв'язків) і семантико-синтаксичного (на основі семантико-синтаксичних відношень) компонента речення, а вторинною — виконувати роль однослівного речення.

8.Усі слова в мові за лексичним значенням та граматичними особливостями поділяються на частини мови.В сучасній українській мові 10 частин мовиЧастини мови поділяються на самостійні (повнозначні) і службові (неповнозначні); окрему групу складають вигуки і звуконаслідування.Самостійні частини мови (їх шість: іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово і прислівник) називають предмети, їх ознаки, дії та кількість. Самостійні частини мови є членами речення і мають як лексичне, так і граматичне значення.Службові частини мови (їх три: прийменник, сполучник, частка) предметного лексичного значення не мають і служать лише для зв’язку слів у реченні (прийменник, сполучник) або для надання окремим словам і реченням додаткових смислових чи емоційно-експресивних відтінків, а також для творення морфологічних форм і нових слів (частка).Вигуки і звуконаслідування виражають лише волевиявлення, емоції, етикет, імітують звукові сигнали птахів, тварин, явищ природи.Будь-яку частину мови характерізують такі ознаки:ознака показує лексичне значення, що означає частина мови (напр., прикметник виражає ознаку предметів) синтаксична роль: які ролі частина мови виконує у реченні (підмет, присудок) розряди за значенням: на які групи слів підрозділяється; морфологічні ознаки: за якими параметрами (час, рід, вид та ін.) змінюється частина мови.

9. Частини мови як класи слів виразно відображають складну взаємодію лексики і граматики. Постійна спрямованість граматики на лексику, яка, з одного боку, свідчить про семантичне підґрунтя формування граматичних категорій і, з другого боку, розкриває закономірності граматичної спеціалізації кожного (особливо показовим щодо цього є становлення новостворених лексичних одиниць) слова, уможливлює функціонування мови і її взаємопов'язаних ярусів у процесі мовленнєвої реалізації.Система частин мови сформувалася на перетині лексики, синтаксису і морфології, і дослідження їх у цьому аспекті є, безперечно, перспективним. Проте, незважаючи на тривалу історію вивчення частин мови на матеріалі різних мов, проблема частин мови не може вважатися розв'язаною й на сьогодні ні щодо їх складу, ні щодо принципів класифікації. Вимагають уточнення критерії виділення частин мови (що безпосередньо відбивається на їх складі), розмежування центру і периферії частин мови, визначальні їх синтаксичні і морфологічні характеристики у плані взаємодії з категоріальною і лексичною семантикою, ступінь вияву семантичних і граматичних ознак у різних підгрупах певної частини мови, іноді в окремих частин мови як специфічного граматичного класу.Принципові розбіжності щодо частин мови виявляються у критеріях їх класифікації. Очевидним є факт, що склад частин мови та їх ієрархія нерідко зумовлюються прийнятими дослідником критеріями, зокрема відмінностями у виборі критеріїв. Питання про застосування одного або декількох критеріїв при класифікації частин мови протягом тривалого часу було і залишається в сучасній лінгвістиці центральною проблемою наукової граматики. Щодо кількості критеріїв висловлювалися інколи діаметрально протилежні погляди. До полярних поглядів належить визнання єдиного критерію класифікації, з одного боку, і необхідності застосування комплексу різних критеріїв, з другого боку. У межах класифікації за одним критерієм (гомогенної класифікації) і класифікації за декількома різними критеріями (гетерогенної класифікації) також спостерігаються внутрішні відмінності. Так, прибічники гомогенної класифікації визнають єдиним критерієм розподілу слів з а частинами мови або лексичний, або морфологічний, або синтаксичний критерій. Послідовним представником лексичної класифікації частий мови виступав Ш. Баллі. Необхідність запровадження тільки морфологічного критерію тепер обстоює, зокрема, А. М. Мухін. На думку О П. Суника, загальнограматичні значення частин мови становлять єдину ознаку, за якою слова об'єднуються у ці класи. Гетерогенна класифікація в різних модифікаціях знайшла своє відображення у працях Л. Б. Щерби, В. В. Виноградова, В. М. Жирмунського, В. Г. Адмоні, В. І. Кодухова, І. К. Кучеренка та ін. При гетерогенній класифікації частин мови спостерігаються як кількісні, так і якісні її різновиди. Зокрема, В. В. Виноградов вважав, що поділ слів за частинами мови зумовлений п'ятьма факторами: 1) відмінностями тих синтаксичних функцій, які виконують різні категорії слів У зв'язному мовленні, у структурі речення; 2) відмінностями морфологічної будови слів і форм слів; 3) відмінностями речових (лексичних) значень слів: 4) відмінностями у способі відображення дійсності; 5) відмінностями у природі тих, співвідносних і супідрядних граматичних категоріий, які пов'язані з тією чи іншою частиною мови. Наводячи такі ознаки частин мови, В. В. Виноградов підкреслював, що відмінності у граматичній структурі частин мови викликані відмінностями їх синтаксичних функцій.В. М. Жирмунський, поділяючи в основному погляди школи В. В. Виноградова, розглядає частини мови як лексико граматичні категорії (розряди) слів, у дефініції яких необхідно враховувати як значення слова, його лексико семантичний зміст, так і його граматичну форму-морфологічну та синтаксичну. Проте вчений висловлює істотне зауваження, що складний взаємозв'язок лексико семантичного і граматичного аспектів тієї або іншої категорії в різних випадках буває неоднаковим і домінувати можуть якісь з її ознак. Недвозначно про пріоритет семантичного критерію щодо морфологічного висловився Л. В. Щерба “А втім, навряд чи ми тому вважаємо стол,медведь іменниками, що вони відмінюються швидше ми тому їх відмінюємо що вони іменники”. Вихідним і провідним при визначенні поняпя “частина мови” та граматичній класифікації слів І. К. Кучеренко вважає реальне значення слова, підкреслюючи, що специфікою реального значення слова в кінцевому підсумку визначаються і граатичні його атрибути. Не всі прибічники гетерогенної класифікації частин мови схильні надавати перевагу одному з критеріїв. Так, В. Г. Адмоні слушно вказує, що одночасне застосування декількох критеріїв випливає із самої сутності мовних явищ, але вважає неправомірним виходити з домінуючого становища одного з критеріїв.Останнім часом на роль єдиної сутності, яка характеризує всі частини мови, висувають їх ономасіологічну властивість — здатність бути номінативними знаками, знаками назвами. Головним принципом поділу всіх слів на розряди стає тоді ономасіолопчний принцип, покликаний відображати в частинах мови розчленування людиною навколишньої дійсності відповідно до природи речей. Хоч описові основних принципів розподілу слів за частинами мови і питанням недосконалості традиційної класифікації присвячувалося і продовжує присвячуватися багато уваги, проте і досі проблема виділення частин мови у мовах різної будови є однією з найбільш дискусійних проблем загального мовознавства В. О. Сєбренников, міркуючи про переваги гетерогенної класифікації (у її триаспектному варіанті, при якому враховується значення слова, його функція у складі речення та морфологічні особливості), зауважує “Необхідно визначити, який із цих аспектів є найважливіший”.Застосування якого небудь одного критерію, безперечно, не забезпечує послідовної класифікації частин мови, оскільки саме частини мови, на думку В. І. Кодухова, є пунктом перетину і взаємодії морфологічного, синтаксичного і лексичного ярусів мови. Тільки комплексний критерій — семантичний, синтаксич ний і морфологічний — дає можливість здійснити всебічну класифікацію слів. Проте сукупність трьох зазначених критеріїв поширюється на ядро частин мови. периферія ж характеризується неповним (одним або двома) набором критеріїв. До того ж слід зазначити, що оскільки частини мови є семантико граматичними класами, то граматична спеціалізація слів відіграє тут показову роль.При гетерогенній класифікації частин мови як найбільш перс-пективний щодо охоплення об'єктивних мовних показників треба зважати на ієрархію критеріїв, підпорядкованість їх одному визначальному критерієві. Таким виступає звичайно семантичний критерій, що вказує на глибинні семантичні чинники, на яких формуються синтаксичні і морфологічні ознаки слів Семантичний критерій кваліфікується по різному У сферу його застосування входить, зокрема, прямий зв'язок слів. Певного класу з позамовною дійсністю Даний зв'язок стосується лише ядра (центру) лексико-граматичного класу, не будучії застосовним щодо периферійних його компонентів, оскільки периферійні елементи класу співвідносяться не безпосередньо з предметним значенням слів, а з їх узагальненим значенням. Узагальнене значення, яке витворилося на грунті предметного, лексико денотативного значення ядра лексико граматичного класу і яке поширюється також на новосформовані елементи з іншим предметним значенням, але в тотожній синтаксичній позиції, функціонує в ролі категоріального значення частини мови. Категоріальне значення, охоплюючи ядро лексико-граматичного класу і його периферію (деривати), характеризує синтаксичні потенції слова. Отже, видається доцільним семантичний критерій розглядати у трьох вимірах а) у площині найменуванню позначення певних об'єктів навколишньої дійсності, б у плані лексичного значення слова, в) в аспекті категоріального значення частини мови Найбільш тісно пов'язаними в семантиці слова виявляються перші два виміри, що вказують на спрямованість окремих частин мови до відповідних об'єктів навколишнього світу та своєрідність відображення останніх у мові Ступінь узагальнення в лексико денотативному значенні слова і його категоріальному значенні є різним На найнижчому рівні абстракції перебуває індивідуальне лексичне значення слова, на найвищому — категоріальне значення частини мовиУсі слова виражаючи відповідне лексичне значення, у мові граматично спеціалізуються Основу такої спеціалізації, очевидно, створюй семантика слова, адже вона коригує вживання слова у певних граматичних функціях. Вирішальну роль щодо граматичної спеціалізації слів відіграють їх синтаксичні параметри Завдяки рухливості синтаксичних функцій частин мови виникають синтаксичні деривати частин мови, тобто словоформи з вторинною функцією. Отже, синтаксичний критерій у структурі мови можна розглядати як другий після семантичного критерію його, як і семантичний, варто кваліфікувати з різних боків Часто під синтаксичною функцією розуміють конкретну формально синтаксичну позицію в реченні або словосполученні, тобто поверхневу синтаксичну функцію, яка визначається на базі відповідних синтаксичних зв'язків. Повнішу кваліфікацію слова дає розуміння синтаксичного критерію у двоярусній інтерпретації, застосування якого передбачає виділення компонентів, що визначаються на основі синтаксичних зв'язків, та компонентів, які характеризуються семантико-синтаксичними ознаками,окреслюва ними з урахуванням синтаксичних зв'язків. Перші компоненти складають поверхневу структуру синтаксичних конструкцій, другіїх глибинну структуру. Пов'язана з позамовною дійсністю значеннєва база глибинної структури свідчить, про те, що семантико-синтаксичннй аспект синтаксичного критерію якоюсь мірою споріднює його з лексико-семантичним аспектом семантичного критерію. Проте істотна відмінність семантизованого синтаксичного критерію полягає в тому, що він грунтується на семантнко-синтаксичних відношеннях між компонентами, тоді як семантичний критерій у його лексичному вияві не враховує цих відношень. Семантико-синтаксичні ознаки, будучи спрямованими на семантичні відношення між компонентами та категоріальне значення частин мови, становлять пункт перетину і взаємодії лексики і граматики.На синтаксичну спеціалізацію нерідко вказує морфологічний критерій, який поширюється на формальні ознаки частин мови- сукупність граматичних категорій і парадигм. Застосування цього критерію контролюється синтаксичнімярусом мови, його формально-граматичною та семантико-граматичною структурою.Отже, ієрархія критеріїв набуває такого вигляду: роль базового критерію виконує семантичний критерій, що зумовлює граматичну спеціалізацію слова в реченні або словосполученні; синтаксичний критерій, у свою чергу, є базовим для морфологічного критерію. Поряд із загальновизнаними семантичним, синтаксичним і морфологічним критеріями варто назвати ще два критерії логічний і словотвірний, які можіть бути досить показовими при виділенні частин мови у спірних випадках. Логічний критерій спрямований на визначення співвідносності/неспіввідносності граматичного компонента з поняттям, а відзначений ще Г. Паулем словотвірний критерій знаходить своє відображення у специфічних для окремих частин мови словотворчих афіксах.

10. Виноградов виділ. 4 групи слів:

-част. мови (ім., прикм.,числ., займ.,дієсл.,присл.,категорія стану);

-модальні слова (на жаль, на біду, т.зв вставні слова);

-частки мови (частки, дієсл. звязки (бути, стати), прийм. і спол.) він називає їх морфемами).

-вигуки (це не слова назви, вони виражають почуття).

11.У ХХ ст.Виноградов вважав,що треба виділити групу слів:1.частини мови(ім.,пр.,числ.,займ. ,дієсл. присл.,категорія стану)

Станівник-ЧАСТ.МОВИ

2.модальні слова(вираж.ставлення).Такими він вважав слова,які виражають відношення висловленої думки до дійсності,яке встановлює мовець.

3.частки мови (прийм,спол) називає морфемами,тобто виразниками суто грамат.відношень.

4.вигуки(за Виногр.вони перебувають за межами частюм. й не мають нічого спільного з морфологією).Порядкові числ. називав прикметниками зі значеннями ознаки(відчислівникові прикм.).До займ. він відносив лише особові займ.На його думку займ.перебуває в стані занепаду.

Усі част.м. за Вин. між собою генетично повязані і взаємозумовлені.

12.У теорет.морфології виділено 5 ч.м. на думку І.Р.Вихованця і Город.

1. ім. і дієсл.-центральні ч.м. периферійні

2.прикм.,присл.,числ.-ті що служать центральним ч.м.

Службові слова_аналітичні синтакс. морфеми,які утв. нові слова у мові.

Вигук пропонують розгляд. у синтаксисі.

13.Виділення частин мови та їх кількість грунтується на охарактеризованих вище критеріях. Повне охоплення різнорідними критеріями якогось слова є симптомом його надежності до ядра лексико-граматичного класу. Відсутність якихось (лексичних, синтаксичних, морфологічних та ін.) ознак засвідчує похідність слова, наявність у ньому дериваційних рис або належність певного елемента до класу не-слів. Заслуговує на увагу думка Б. Гавранека відносно того, що ознаки, які утворюють частину мови як складне ціле, не завжди представлені так рівномірно, як в іменників, прикметників і дієслів, навіть якщо не зважати на відмінності між мовами різних типів. Твердження В. М. Жирмунського про варіації складного взаємозв'язку лексико-семантичного і граматичного аспектів тієї або іншої категорії, можливість домінування тих або інших із її ознак, а також про різноманітність оформлення у різних мовах частин мови як граматичних категорій, щоправда, із збереженням універсальності їх значень у лексико-семантичному аспекті, потребує поглибленого вивчення і дальшого розвитку.Послідовне застосування різнорідних критеріїв класифікації дає можливість виділити чотири частини мови — іменник, дієслово, прикметник і прислівник. На думку О. М. Пєшковського, Є. Куриловича, Ч. Фріза, Л. Теньєра та ін., саме ці частини мови виступають як незаперечні. Зокрема, О. М. Пєшковский вважав іменник, прикметник, дієслово і прислівник основними частинами мови та основними граматичними категоріями, оскільки вони існують у всіх мовах, незалежно від різноманітності мовних засобів їх вираження, і скрізь вони є категоріями, що зумовлюють ycі інші категорії. Є. Курилович, виділяючи також чотири кардинальні частини мови, відзначав, що слова мають первинну синтаксичну функцію залежно від їх лексичного значення (іменник: підмет; прикметник: означення до іменника; дієслово: присудок; прислівник: означення до дієслова) і що всяке вживання їх в іншій синтаксичній функції, відмінній від первинної, є з формального погляду мотивованим вживанням. Він підкреслював, що первинні синтаксичні функції випливають з лексичних значень частин мови і являють собою транспозицію цих значень.У системі англійської мови такі ж частини мови виділені Ч. Фрізом. Позначені цифровими індексами класи відповідають таким частинам мови: клас 1 — іменникові, клас 2 — дієслову, клас 3 — прикметникові, клас 4 — прислівникові. Основним критерієм при розподілі слів за класами у Ч. Фріза виступають функція і позиція. Л. Теньєр досить детально обгрунтував принципи виділення чотирьох частин мови — іменника, дієслова, прикметника і прислівника. Усі слова певної мови поділяються за Л. Теньєром на повні і пусті слова, з-поміж яких тільки повні слова характеризуються тим або іншим категоріальним значенням. Значення субстанції є категоріальним значенням іменника, процес — категоріальним значенням дієслова, атрибут субстанції — категоріальним значенням прикметника, атрибут процесу — категоріальним значенням прислівника. На принципах чотирикомпонентної системи грунтуються частини мови, виділені О. П. Суником. Він вважає справжніми частинами мови тільки іменник, дієслово, прикметник і прислівник відповідно до їх загальнограматичних значень. Усі інші розряди слів виділяються за іншими ознаками, а отже, на думку О. П. Суника, не можуть вважатися частинами мови. Загальнограматичні значення виступають як лінгвістичні універсалії на противагу наборам граматичних значень типу роду, числа, відмінка, часу тощо, що виявляють специфічний для кожної мови характер У зв'язку з цим О. П. Суник не надає істотного значення синтаксичним функціям частин мови та їх морфологічному оформленню. До чотирикомпонентної системи частин мови схиляються також М. В. Панов, М. Комарек, Я. Корженський і О. С. Кубрякова.Концепція чотирикомпонентної системи частин мови стала поширеною у сучасній лінгвістиці. Проте в різних авторів вона набуває певних модифікацій щодо визначального або єдиного критерію (пор. базовий лексичний критерій у Є. Куриловича, функціональний і позиційний критерій у Ч. Фріза, граматичний критерій у вигляді загальнограматичного значення у О. П. Суника, ономасіологічний критерій, обстоюваний О. С. Кубряковою). На наш погляд, лише сукупність різнорідних критеріїв, проте з базовим характером семантичного критерію, уможливлює виділення двох центральних (лексико-граматичних) класів (іменник і дієслово) і двох різнорідних переферійних класів (прикметник і прислівник). Семантичний критерій у трьох вимірах охоплює названі перші дві частини мови: по-перше, лексичним значенням іменника є назви конкретних предметів, дієслова — назви дій і станів; по-друге, дві лексико-граматичні частини мови спрямовані на відображення різних явищ дійсності: іменник відображає предмети, дієслово — дії і стани; по-третє, ці частини мови характеризуються узагальненим значенням предметності (іменник) і процесуальності (дієслово). Із семантичними ознаками розглядуваних частин мови тісно пов'язані їх синтаксичні функції (для іменника характерна функція підмета і сильнокерованого другорядного члена речення, для дієслова — функція присудка).У семантико-синтаксичному ярусі мови, який, формуючи категоріальне значення частин мови і семантико-синтаксичні відношення на базі лексики, є глибинним щодо поверхневого ярусу членів речення і словосполучення, іменник функціонує в ролі суб'єкта або об'єкта, дієслово — в ролі процесуального елемента. Закріплення синтаксичного функціонування частин мови знайшло відображення в їх морфологічних показниках — формально-морфологічних (відмінювання, дієвідмінювання) особливостях і морфолого-семантичному змісті складників слова. У східнослов'янських мовах іменникові, наприклад, властиві самостійні форми роду, числа і відмінка, дієсловам — форми способу, часу і виду. Кожна частина мови відрізняється також специфічними для неї дериваційними морфемами, які вживаються для творення похідних слів.З-поміж частин мови явно протиставляються один одному позначення предметів і не-предметів. На нижчому рівні розрізнення не-предмети (ознаки в широкому розумінні цього слова) поділяються на ознаки, що пов'язуються у мисленні з динамічними характеристиками, і ознаку, які мисляться статично. Цю відмінність ознак чітко характеризує Дж. Лайонз, наголошуючи, що “стативність — це звичайна властивість для класу прикметників, але незвичайна для дієслів; не-стативність звичайна для дієслів. але незвичайна для прикметників”. Найбільш чітко протиставлені один одному іменники і дієслова як основні частини мови.Центр частин мови формують іменники і дієслова як суто автономні знаки, а периферію — прикметники і прислівники як менш автономні знаки. Клас прикметників позбавлений виразної лексичної автономності. У ньому закріпилася поляризація (відокремлення) семантики стану від основної предикатної характеристики дієслова — семантики дії. Якщо у сфері дієслова предикат стану не становить визначальної частиномовної семантичної ланки, хоча й набуває динамічних властивостей, то у сфері прикметника він трансформується в якісний стан, тобто статичну ознаку. Периферійна для дієслова семантика стану стає визначальною для прикметника, до того ж модифікованою семантикою якісного стану. Можна зробити висновок, що у прикметнику відбулося посилення дієслівного значення стану у бік постійної ознаки предмета. Закріпленість прикметника в присубстантивній позиції спричинила дублювання ним іменникових морфологічних категорій відмінка, числа і роду, а також перетворення останніх на несамостійні, зумовлені залежністю від опорного іменника, граматичні показники.Клас прислівників вирізняється своїми синтагматичними, а не лексичними особливостями. Насамперед слід підкреслити, що прислівник не має свого специфічного лексичного значення. Воно грунтується на лексичному значенні прикметника, дієслова та іменника, тому у прислівниковій синтагматичній позиції можуть траплятися компоненти з лексичним значенням статичної ознаки, процесу і предмета. Специфіка класу прислівників полягає в тому, що лексичне значення статичної ознаки, процесу і предмета ставиться у синтагматичний зв'язок із предикатом і через те виконує функцію ознаки ознаки. Прислівник являє собою синтагматичний клас слів, який виконує функцію означення до класу предикатів. Переходячи в синтагматичний клас прислівників, прикметник, дієслово й іменник нейтралізують — хоча неоднаковою мірою — свої синтаксичні й морфологічні ознаки і стають периферійними елемента ми у структурі речення або словосполучення.

У системі частин мови прислівник виступає як відад'єктивниіі, віддієслівний і відсубстантивний синтаксичний дериват. Лише синтагматичне, стосуючись предиката, прислівник-сформована на базі прикметника, дієслова й іменника частина мови-означує предикат, змінює синтаксичні зв'язки і семантико-синтаксичні відношення трьох зазначених вихідних лексико-граматичних розрядів слів. Є. Курилович відзначає подібність синтаксичного зв'язку прислівника і дієслова до синтаксичного зв'язку прикметника й іменника, а відмінність у тому, що з лексичного погляду прикметник означає якість, прислівник — відношення. Погоджуючись в основному з твердженням Є. Куриловича, хочемо зазначити, що прислівник відрізняється від прикметника не лексичним значенням, а синтаксичним зв'язком і семантико-синтаксичними відношеннями щодо опорного компонента в реченні або словосполученні. У прислівникові формально закріпилася зміна типових синтагматичних позицій трьох вихідних частин мови — присубстантивної означальної позиції прикметника, присудкової позиції дієслова, підметової позиції іменника або його керованої позиції другорядного члена речення — в напрямку створення периферійної позиції при предикаті. вираженому звичайно дієсловом.Таким чином, у периферійній позиції при предикаті лексичне значення прикметмика, дієслова й іменника ставиться у синтагматичний зв'язок і семантико-синтаксичні відношення з предикатом і стає причиною виникнення категоріального значення прислівника — значення ознаки ознаки. Л В. Щерба у статті про частини мови підкреслював, що категорія прислівників “становить виключно формальну категорію, тому що значення її збігається із значенням категорії прикметників, як це стає очевидним із порівняння таких пар, як легкий/легко, бодрый/бодро і т. д.” Цю думку ще чіткіше висловлює О. М. Савченко: “Ми об'єднуємо значення прислівників у понятті “ознака ознаки”, але це об'єднання грунтується не на змісті їх значень, а на тому, що прислівники граматично підпорядковуються дієсловам, дієприкметникам, дієприслівникам, деякі — прикметникам”. Він кваліфікує прислівники як суто граматичний клас. Отже, у прислівників — дериватів від прикметників, дієслів і іменників - залишається невиявленим власне лексичне значення.Усі частини мови як слова мають у флективних мовах (навіть у мінімальних непохідних одиницях) принаймні двочленну будову. Іменник, дієслово і прикметник в українській мові виразно протистоять словозмінними параметрами своєму синтаксичному дериватові-прислівникові як незмінній частині мови. У словозмінних частинах мови вичленовується коренева морфема (носій лексичного значення) і релятивна кінцева морфема-флексія (показник синтаксичних зв'язків і семантико-сиитаксичних відношень). У прислівникові виступає нейтралізованою кінцева релятивна морфема, яку можна вважати щодо усіх матеріально виражених морфем-флексій в іменниках, дієсловах і прикметниках кінцевою нульовою релятивною морфемою як морфологічним показником класу прислівників. Натомість для прислівника характерні дериваційні морфеми-показник його похідності від інших частин мови.Застосування логічного критерію передбачає встановлення співвідношення частин мови і понять. Лексичне значення слів, охоплюваних кардинальними частинами мови, перебуває в безпосередньому зв'язку з поняттям, є здебільшого адекватним відбиттям відповідного поняття. Характерним виявом цього зв'язку є здатність слів виступати логічним суб'єктом або предикатом судження, то граматично виражається у функціонуванні їх як членів речення.Як у системі частин мови, так і всередині кожної з них наявні слова, які не охоплюються якимсь одним або декількома критеріями. Це є свідченням того, що “побутуючі уявлення про те, що іменники виражають тільки предмети і субстанції, а прикметники і дієслова-тільки несубстанціональні ознаки, підриваються численними прикладами вторинних значень, що ідуть у розріз з основними (первинними) значеннями названих частин мови”. У кардинальних частинах мови виділяється сфера первинних лексичних значень, на основі яких формуються їх вторинні лексичні значення. Наявність в іменників, наприклад, лексичних значень дії або стану спостерігається тоді; коли ці іменники вторинні і грунтуються на інших частинах мови. Ця сфера є відображенням дериваційних відношень між частинами мови, механізму транспозиції. Частини мови включають до свого складу підклас дериватів. яким не притаманне лексичне значення ядра лексико-граматичного класу. Відсутність хоча б однієї із сукупності ознак, що дають підставу для зарахування слова до відповідної частини мови, свідчить про дериваційне його походження, про його вторинність у межах первинного класу. Деривати завжди відрізняються від слів з первинним значенням своїм лексичним значенням, але вони набувають категоріального значення другої частини мови. У реченні вони вступають у такі синтаксичні зв'язки і семантико-синтаксичні відношення до інших одиниць, як і слова з первинним значенням; відповідної частини мови. Відмінність дериватів становить суто синтаксичну специфіку. Ці явища називають транспозицією, тобто переведенням знаків з однієї частини мови до іншої. Транспозиція відіграє важливу роль у функціонуванні мови, на що вказував Ш. Баллі: “Замкнуті у своїх основних категоріях, знаки служили б надзвичайно обмеженим джерелом засобів для задоволення численних потреб мовлення. Але завдяки міжкатегоріальним замінам думка звільняється, а вираження збагачується і набуває різних відтінків”. Транспоновані в іншу частину мови одиниці часто характеризуються складнішою порівняно з непохідними одиницями структурою, до якої входять синтетичні” або аналітичні дериваційні морфеми.

15. Іменник - це самостійна частина мови, що означає предметність, відповідає на питання хто? (до істот) і що? (до неістот), виконує синтаксичну функцію як головних членів речення (підмет, присудок), так і другорядних (додаток, означення, обставина).Предметом у граматиці вважається все, про що можна спитати хто це? що це?, напр.: хто це?- вчений; що це?- картопля.СИНТАКСИЧНА РОЛЬ ІМЕННИКА:Основна синтаксична роль іменників - підмет (Ми погомоніли трохи та й розійшлися) та додаток (Василь знайшов Степана).

Іменники можуть бути також:неузгодженим означенням (Рука Сашка легла на моє плече);іменною частиною складеного присудка (Він завжди був чудовим хлопцем);обставиною (Наталка з Ларисою вийшли з будинку).РОЗРЯДИ ІМЕННИКА ЗА ЗНАЧЕННЯМ:Серед іменників виділяються такі групи слів:

1. загальні назви - власні назви

2. назви істот - назви неістот

3. конкретні - абстрактні

4. збірні

5. речовинні

16. Можна виділити такі основні семант. групи ім.:

1.назви конкретних назв предметів(олівець,парта)

2.назви живих істот, комах,риб,людей)

3.назви сукупності конкретних предметів і живих істот

4.назви відрізків часу

5.назви речовин(мед,бронза,золото)

6.назви кількостей(десяток,сотня)

7. назви якостей властивостей,ознак (щирість,доброта,білизна)

8.назви дій і стану(ковзання,спів,сон)

9.назви подій9війна,перемога)

10.назви простору і території(ланка).

І.Р.Вихованець усі ім. поділяє на первинні і вторинні.

До перв.належ.непохідні ім.,які називають речі-конкретні ім.,які виникли з метою надання назву предмету(рука,нога,око,душа)

Втор.похідні ім.-ім.-деревати,які вказують на узагальнене значення ознаки,дії,стану,властивості.

17. Серед іменників виділяються такі групи слів:

1. загальні назви - власні назви

2. назви істот - назви неістот

3. конкретні - абстрактні

4. збірні

5. речовинні

НАЗВИ ЗАГАЛЬНІ І ВЛАСНІ

загальні ручка, перо, галіфе, панама, країна, папір, сонце, щастя, подружжя, телебачення

власні Дніпро, Рябоштан, Марс, Марійка, Василь, Франція, Стецюк, Карпати, газета "ТВпарк",

Загальні іменники позначають предмети в цілому.

НАЗВИ ІСТОТ І НАЗВИ НЕІСТОТ

назви істот хто?- гитарист, люди, окунь, зозуля

назви неістот що?- поле, вітер, посуд, клавіатура

Іменники, що називають істоти, відповідають на питання хто?

КОНКРЕТНІ І АБСТРАКТНІ ІМЕННИКИ

конкретні корабель, шлях, Китай, Маргаріта, осел

абстрактні прикрість, сум, убозтво, капіталізм, знання

Іменники, що називають предмети, явища навколишньої дійсності, які можна пізнати органами чуття людини, називають конкретними.

Абстрактні іменники не мають конкретного лексичного значення, а називають поняття, явища чи властивості, які не сприймаються органами чуття.

ЗБІРНІ ІМЕННИКИ

збірні козацтво, студенство, зілля, братство

Збірні іменники- це назви сукупності однакових чи подібних предметів, які здатні сприйматися як одне ціле.

РЕЧОВИННІ ІМЕННИКИ

речовинні алебастр, молоко, камінь, кисень

Іменники зі значенням речовинності називають однорідну речовину. Речовинні іменники можуть мати тільки форму однини (горох, золото, срібло, залізо) або тільки форму множини (гроші, дріжджі).

18. Горпинич ,Городенська і Вихованець пропонують віднести цей розряд до грам. Категорій.

-відношення до поняття жив.-нежив.

До ім. істот: люди, тварини, птахи, риби, комахи, міф. та демон.назви(русалка, Зевс, лісовик) вони конкретні.До неістот: конкр. і абстр. :неживі предм., явища ,і поняття, рослини.До істот не належ. назви сукупностей: народ, юрба ,студентство ,товариство. Належ.- мрець, покійник.Неістоти- труп.Форма З.в у ім. чол. роду визначається у одн. і множ.У ч.р. істоти З.в.=Р.в.-покійника, а неістоти З.в.=Н.в.- труп.У ж.р. і с.р множина істоти З.в.=Р.в. жінок, а неістоти З.в.=Н.в.-хати.Знач. істот-неістот вираж.-у Р.в одн. ім. істот 2 відм. ч.р. вжив. з флекс. -а, неістоти такої послідовності не виявляють.(брата ,батька, цукру).

Ім 2 відм. істот у Д.в. одн. частіше вжив. з зак. -ові, -еві: братові, синові ,вчителеві.

19. Частина ім. Служить, що об*єднати ряд предметів в заг. Розряд і дати їм назвуу (ріка ,село, автор, машина).

Інші ім. виконують протилежну ф-цію : із ряду однорідних виділ. одного представника і щоб відрізнити дають власну назву. Напр. ріка Прут ,автор Ющук.

Власні- пропріальні, заг.-апелятивні.

Особл. Л.З. заг. ім:

-воно має узаг. х-р

-воно носить понятійний х-р

Грамат. особл. заг. іякі заг. ім.:

-протист. одн. і множ.

-деякі заг .ім. не мають катег. числа і виражають предметність формами одн. або множ.

Власні ім.:

-велика літера

-вторинне творення. переважна б-шість сформ. на базі заг. ім (віра, вовк), аббо на базі ін. власних ім. (Іваненко ,Андрієнко)

Особл. ЛЗ:

-познач. один обєкт з групи однорідних.

-не мають катег. числа. Чернівці- лише ф. множ.

-можуть перех. із заг. у власні і навпаки.

20. Конкр. -це ім. які познач. дискретні предмети(підлягають рахунку): дерево ,будинок, річка. Ми сприймаємо їх за доп. органів чуття. Усі конкр. ім. за винятком множ. і власних назв мають одн. і множ.Численну групу формують назви істот, сюди належать також

-назви часових одиниць (день ,доба, година, хвилина

-геогаф. назви та назви орг-цій і підприємств: Крим, "Собор" ,газета "Зоря".

Абстр. познач. не власне предмети (речі), нематеріальні об*єкти ,а абстраговані, узагальнені людською свідомістю і представлені у вигляді предметів дії, процеси ,стани: спів, читання ,кохання, вічність; назви опдій, звичаїв (іменини, канікули ,оглядини, вибори.Абстр. іменники- деривати( похідні), утворені іфд ін. ч.м.(дієслів, прикм., присл.).Мають свої суфікси творення: -ість ,-ин, -изн, -ств, -ізм, -ацій, -анн.Непохідні слова (біда, воля ,сила, горе, душа ,гам).

Диференц. ознакою абстр. ім. є неповна парадигма числа!!!(вжив. у ф. одн.). Множ. : сутінки, вибори.

Хитрість, хитрощі, успіх ,успіхи- це не одн. і множ., а зміна ЛЗ.

При вживанні ім. у переносному знач. ,вони можуть переходити з однієї групи в іншу.

Туман полем стелиться. і Туман абстракцій.

Полумя вогню і полумя кохання.

21. Серед заг. є група слів, що становить розряд збірності.Збірні- сук-ність однакових предметів ,що сприйм., як одне ціле.-особи(козацтво)-тварини(собачня)-рослини(березняк)-предмети(ганчіря ,апаратура)Збірні ім. мають свої суфікси: -ств, -н, -в-, -от, -инн,- ин-, -няк, -ник ,-еч, ар, ор, ур ,ат, атик, іан, арій.Особл-ті:-не поєдн. з числ., але : багато каміння ,купа бадилля.-можуть поєдн. з дробовими: одна третя воїнства.-форма одн., крім : фінанси, гроші ,копалини.Не належ. до збірн. : народ ,рота ,полк, ліс, ансамбль.Вони означають розчленовану множинність ,бо мають категорію числа. Ліс-ліси ,народ- народи.

22. Речовинні і прдметні іменники.До предм. належ. такі, які назив. обєкти істоти та неістоти, що піддаються обчисленню через свій дискретний х-р. Такі ім.змін.за числами.Речовинні-це назви речовин, матеріалів, однорідних мас.За семантикою ці ім.охопл.:-назви металів (залізо,мідь)-рідин(вино, вода)-ліки(аспірин)-хім.елементів (азот,кисень)-злаки,трави,ягоди,овочі-будматеріали(вапно,гіпс)-продукти харчування-тканини.Це непохідні слова, які переважновжив. у формі однини.У ф.множ.: вершки,висівки,дрова,макарони,парфуми...Усі речов.ім.поєдн.зі словами із знач.міри.Форми множ. реч.ім.свідчать про зміну ЛЗ.

23. Одиничні (сиингулятивні), які існують для того, щоб виділити один предмет із заг. к-сті, маси (горошина, волосина). Вони не мають знач. сук-ності, а належать до числа тих, які можна рахувати.

поділ. на дві групи:

-сингулятиви, що співвідносяться як із збірними ім., так і з множиною конкретних ім.: селянство- селянин- селяни.

-сиингулятиви, що співвіднос. лише з речов. ім.: стебло-стеблина, бадилля- бадилина.Грам. особл. сингул. ім.:

-наявність суфікс. засобів вираження сингулятивності(суф. ин, инк ,иночк: грузин ,квасолина, билиночка)

-здатність частини сингулятивів змін. за числами : сніжинка- сніжинки

-здатність синг. ім. вжив. в реч. з числ.: 4 горошини ,2 стеблини.

25. Граматична категорія роду є однією з основних морфологічних ознак іменника.В українській мові всі іменники, що вживаються в однині, мають постійне значення роду :чоловічого,жіночого,середнього.Категорія роду іменників є синтаксично незалежною, на відміну від категорії роду прикметників, числівників, займенників, дієприкметників та дієслів, з якими іменники входять в синтаксичні зв'язки.Граматична категорія роду як самостійна властива лише іменникам.Належність іменників до того чи іншого роду визначається їх морфологічними ознаками:за формами називного та деяких непрямих відмінків у однині;за типами суфіксального словотворення;за синтаксичним зв'язком з іншими словами в реченні;

за семантикою.У більшості випадків на рід іменника вказує не одна з названих ознак, а декілька.Так, наприклад, виразником жіночого роду іменника ворона у словосполученні білу ворону є:флексія знахідного відмінка -у,синтаксичний зв'язок з прикметником біла,семантика - позначення живої істоти жіночого роду.Але особливої флексії для вираження роду немає, одна і та ж флексія синкретично поєднує в собі значення роду, числа й відмінка.Інколи відмінкові форми різних родів збігаються, тому в окремих випадках виразником приналежності іменника до певного роду є лише:синтаксичний зв'язок з іншими словами в реченні (контекст)семантика.Порівняймо: Миха'йло, Миха'йла, Миха'йлом і о'зеро, о'зера, о'зером.

26. Рід незмінюваних іменниківПри визначенні роду незмінюваних іменників треба мати на увазі, що:серед іншомовних слів назви осіб набувають рід відповідно до статі: ця леді, цей аташе, випещений денді;назви тварин мають чоловічий рід: австралійський кенгуру, домашній шимпанзе, шотландський поні;назви неістот належать переважно до середнього роду: бюро, жюрі, кіно, меню, рагу, кашне, пенсне;власні назви зберігають рід загальних назв: Екзюпері (письменник), Жорж Санд (письменниця), Юманіте (газета), велике Тбілісі (місто), знамените Онтаріо (озеро), мутна Огайо (річка) і Огайо (штат) прийняв гостей.

27. До цієї специфічної групи зараховують іменники на -а, які називають особу за її характерними діями або рисами поведінки. Наприклад: писака, кусака, читака, потіпака, посіпака, верещака, витріщака, рубака, задавака, позивака, служака, одчаяка, заводіяка, задирака, базіка, недоріка, , невдаха, бідолаха, рева, причепа, підлиза, прилиза, нездара, ненажера, потвора, заїка, нероба, єхида, недоторка, ябеда тощо.З морфологічного погляду наведені іменники належать до чоловічого чи жіночого роду залежно від статі, котру вони позначають. У зв’язку з цим родова диференціація здійснюється за допомогою аналітичних засобів і форм узгоджуваних прикметників, займенників, дієслів або ж відповідного контексту. Порівняймо аналітичне вираження в першому випадку і контекстуальне в другому: “Йонька був якийсь невдаха, все йому не в руки потрапляло, а ковзало між пальцями” (Григорій Тютюнник), “Груня мовчала, не перечила, коли свекруха називала її невдахою” (Кость Гордієнко).До іменників спільного роду відносимо й деякі назви осіб на -о: агакало (чоловічий і середній рід), доробало (ч. і с.), ледащо (ч. і с.), базікало (ч. і ж.), сонько (ч. і ж.), чванько (ч. і ж.). У формі середнього роду іменники вживаються стосовно осіб двох статей: він (вона) — велике ледащо, страшенне доробало.Подвійний рід (чоловічий — середній, жіночий — середній) спостерігається в частини іменників, утворених за допомогою суфікса -ищ (е) на означення згрубілості: така (таке) бабище, відьмище, дівчище, свекрушище, ручище.

28. Категорія числа узагальнено відображає кількісні відношення предметів, позначуваних іменниками. Словозмінна категорія числа реалізується в українській мові у протиставленні двох рядів форм - однини і множини. Ці форми становлять дві іменникові парадигми. Одиниці типу книга - книги, стіл - столи, подія - події функціонують не як окремі слова, а як форми одного й того ж слова, виражені за допомогою закінчень, які одночасно виступають і показниками відмінкових значень.У своєму типовому вираженні форми однини й множини поширюються на ті іменники, які виступають назвами обчислюваних предметів, явищ або подій. Однина означає, що названий предмет мислиться як один з якогось класу однорідних предметів. Множина вказує на два, три і більше (аж до нескінченності) однорідних предметів.За давньоруської доби існувала ще й третя форма числа в іменників - двоїна. У процесі розвитку української мови ця форма відмерла; залишки її маємо в словах очі, плечі (але тепер вона вже має значення множини).

Засоби вираження категорії числаГраматичні ознаки категорії числа іменників характеризуються:наявністю відмінкових форм, властивих окремо для однини і множини: рік-а, рік-и і т.д. - рік-и, рік; сел-о, сел-а - сел-а, сіл; тел-я, телят-и - телят-а, телят. Морфологічними показниками у цьому випадку служать відповідні відмінкові закінчення;відповідними синтаксичними зв'язками іменників з іншими словами в реченні: зелена трава, зеленої трави - зелені трави, зелених трав; учень працює - учні працюють;специфічними засобами словотвору: киянин - кияни; небо - небеса; курча - курчата;наголосом: пшениця, пшениці - пшениці; верба, верби - верби; море, моря - моря;

29. Іменники, що вживаються тільки в однині (singularia tantum)Іменники цієї групи виражають назви предметів чи понять, які в практиці мовлення не треба уявляти в якійсь кількості. Вони могли б мати потенціально повну парадигму відмінювання, але практично для них характерна лише однина.До singularia tantum належать такі основні групи іменників: 1. абстрактні іменники, що означають якість, властивість, дію, стан чи різні узагальнені поняття сміливість, гордість, боротьба, щастя, далечінь, розвиток, любов, гнів, мудрість2. збірні іменники, що означають сукупність осіб або подібних предметів, явищ, які мисляться як одне неподільне ціле козацтво, рідня, піхота, прокуратура, деканат, комашня, колосся, листя, молодь, студентство.3. іменники, що становлять категорію речовинності молоко, масло, кисень, азот, папір, руда, солома, борошно, нафта, вода, золото, сніг, пісок, асфальт.4. власні назви людей, тварин, планет, географічні та інші поняття Наталія, Віктор, Марія, Пірат, Сірко, Київ, Полтава, Дніпро, Земля, Марс, кінотеатр "Дружба"Іноді від названих іменнників може утворюватись форма множини, але при цьому відбувається зміщення у лексичному значенні. Зокрема через форму мнножини конкретне зачення може протиставлятися більш загальному, тоді форми множини набувають спеціалізованих значень, а саме:1. сортів або різновидів речовин і матеріалів: мед - меди, вода - води, сталь - сталі, масло - масла;2. різних проявів абстрактних ознак: швидкість - швидкості;3. співвідношення величин за масою, розміром або інтенсивністю вияву: пісок - піски, сніг - сніги, жито - жита, біль - болі;4. однойменних осіб або предметів: Привіт вам, Петрики, Марусі, Олі, Гриці (М. Рильський);5. номінанацій, узагальнених на основі характеристичних ознак, пов'язаних з відповідними власними назвами: Давайте нам літературу. Давайте Байронів, Шекспірів, Гете (М. Коцюбинський);6. сукупності осіб, пов'язаних родинними стосунками: родина Королів.

30. Іменники, що вживаються тільки в множині (pluralia tantum)Іменники, вживані лише у множині, також охоплюють кілька семантичних груп. Найголовнішими серед них є такі: 1. назви будівель, їх частин, споруд сіни, ворота, сходи, двері2. назви предметів упряжі, засобів пересування шори, наритники, сани, бігуни3. назви знарядь праці і предметів домашнього вжитку граблі, вила, ваги, триноги, ночви, носилки.4. назви парних предметів і парних частин тіла окуляри, ножиці, кліщі, терези, тиски, лапки, в'язи, груди.5. назви музичних інструментів цимбали, літаври6. назви одягу і взуття штани, труси, бриджі, бутси, панталони7. назви маси, речовини, матеріалу, продуктів харчування хімікалії, парфуми, помиї, дрова, вершки, дріжджі, прянощі, консерви, макарони,8. назви залишків речовини чи матеріалу висівки, вичіски, недоїдки9. назви відрізків часу, свят, традиційно-побутових обрядів та дій, що повторюються сутінки, будні, канікули, іменини, роковини, заручини, зажинки, обжинки, переговори, перегони10. назви сукупності предметів зі значенням збірності надра, гроші, фінанси, джунглі, хащі, люди11. назви ігор шахи, городки, жмурки

12. назви дій і процесів посиденьки, витребеньки, відвідини, дебати, хвастощі, пустощі

13. назви на позначення почуттів, емоцій, станів радощі, молодощі, гордощі, жалощі, веселощі, труднощі, ревнощі, скупощі, мудрощі, ластощі14. власні географічні назви Альпи, Афіни, Суми, Черкаси, Карпати, Дарданелли.

31. Категорія відмінка-це морфолого синтакс. категорія ім.,яка вказує на функціональні різновиди значення предметності(субєкта ,обєкта,адресата,тощо) зумовл. семант.- синтакс і формально-синтакс.валентністю придиката і в реченні виражає синтакс.звязки та семант.-синтакс. відношення ім. до інших слів. У сучасній лінгвістиці категорія відмінка є визначальною і разом з тим найскладнішою категорією,притаманна усім іменним частинам мови.О. К.Бевзенко пояснює це такими причинами:Відмінок охоплює всю систему номінацій,тому кожна його словоформа є носієм якогось значення.,отже наділена відповідними функціями.Семантична навантаженість відмінка відрізняє його від категорії роду,де семантика форм слів прост. тільки у назвах осіб, і категорії числа,де числове розрізнення стосується тільки рахованих предметів.Категорія відмінка носить дискусійний характер.Причини цього І.Р.Вихованець пояснює тим,що:1.відмінок слід розглядати як грам.категорію,що протиставляється іншим грам.категоріям і являє собою сукупн. однорідних взаємнопротист. значень і рядів форм. 2.відмінок можна розглядати як грамему. 3.можна розлядати відмінк.форму як засіб вираж. не тільки відмінкових,але й не відмінк. значень.Залежно від прийнятої лінгвістами конц. виділяють неоднакову к-сть відмінкових грамем,зокрема автори акад. видання за ред.Білодіда виділ. 6 відмінкових форм(не виділ.Кл.в.) Такої ж думки дотрим.М.А.Жовтобрюх. Є.Тимченко,І.Кухаренко,В.Горпинич вваж. цю категорію семичленною і додають Кл.в. як обовязковий компонент. І.Р.Вихов.,вважає,що категорія відмінка є рестичлен. і вилучає М.в. на тій основі,що грамеми М.в.виражають різне обставинне знач. місця,часу.Поєднуються з прийм.,які є аналітичн. морфемами і тому форму М.в. варто розглядати як прислівник.

33. З погляду відмінювання, іменники сучасної української літ. мови поділяються на 4 основні парадигми або відміни. При поділі на парадигми враховуються: рід іменника та його закінчення в називному відмінку однини.До ПЕРШОЇ ВІДМІНИ належать: Ім. чоловічого, жіночого та спільного роду зі закінченням -а, після м'якого приголосного в основі, закінчення має орфографічний вигляд -я, пр.: жінка, суддя.Усі ім. поділяються на 3 групи:тверду – твердий приголосний в основі перед закінченням -а: ріка, країна, рука, нога, книга,...м'яку – м'який приголосний перед закінченням ("j"): земля, доля, Марія,...мішану – з шиплячим приголосним перед закінченням: круча, межа, вежа,...До ДРУГОЇ ВІДМІНИ НАЛЕЖАЮТЬ:- ім. чоловічого роду з нульовою флексією: вожак, учитель, степ, чоловік, дощ,...- ім. чол. роду з закінченням на -о: Петренко, тато, Петро,...- ім. середнього роду з закінченням на -о, -е, -я: місто, море, поле, горе, життя, зілля, волосся,...Друга відміна поділяється також на групи:тверда – сюди належать ім. чоловічого роду з нульовим закінченням і основою на твердий приголосний: запас, філософ; ім. чол. і середнього роду на твердий приголосний із закінченням -о: дядько, село,...м'яка – до м'якої групи входять ім. чол. роду з м'яким приголосним в основі і нульовим закінченням: князь, водій, приятель або з закінченням -ьо: дідуньо; ім. серед. роду на -е (крім основи на шиплячий) та -а, -я: море, волосся а також частина ім. на -р: -ар, -ир та з наголосом на закінченню в непрямих відмінках: буквар, букварeм, кобзар, секретар,... мішана - ім. чол. роду з основою на шиплячий (ж, ш, ч, щ, дж) із нульовим закінченням: плащ, товариш,... ім. серед. роду з основою на шиплячий і флексією -е: плече,... ім. чол. роду зі суфіксом -ар і наголосом на закінченні.До ТРЕТЬОЇ ВІДМІНИ належать ім. жіночого роду з нульовою флексією в називному відмінку плюс слово "мати".ЧЕТВЕРТА ВІДМІНА – ім. середнього роду на -а, які в багатьох непрямих відмінках мають суфікс -ат: кошеня, курча, теля, каченя,... (другий, третій, шостий відмінок: -ат). Ім. серед. роду на -я: у непрямих відмінках -ен-: ім'я - імені, плем'я - племені,...Іменники першої відміни поділяються на тверду, м’яку і мішану групи:группа приклади тверда: вереда, кривда, плакса; м'яка:вишня, скриня, богиня;Мішана: огорожа, святоша, межа.До твердої групи належать іменники з твердим приголосним основи (крім шиплячого) перед закінченням -а.

До м’якої групи належать іменники з м’яким приголосним основи перед закінченням -я.

До мішаної групи належать іменники з шиплячим приголосним основи перед закінченням -а.

34. ДРУГА ВІДМІНА

Іменники другої відміни також поділяються на тверду, м’яку і мішану групи

До твердої групи належить більшість іменників з основою на р, у тому числі іменники іншомовного походження з суфіксами -ар (-яр), -ир, -ур, у яких наголос припадає на останній склад основи (абажур, командир, гектар), іменники чоловічого роду з кінцевим твердим приголосним основи (граб, час), а також іменники середнього роду з закінченням о- (вікно, Петро, батько).До м’якої групи належать іменники середнього роду з закінченнями -е, -я, але не після шиплячого (сонце, здоров’я, життя), а також іменники чоловічого роду з кінцевим м’яким приголосним основи (Івась, учитель, обрій).До мішаної групи належать іменники чоловічого роду з шиплячим приголосним в кінці основи (товариш, дощ, сторож), середнього роду з закінченням -е (явище, плече, прізвище), а також частина іменників на -р: назви осіб за фахом чи родом діяльності з наголошеним суфіксом -яр та сталим наголосом на закінченні (каменяр, скляр, газетяр).ТРЕТЯ ВІДМІНАДо іменників третьої відміни належать іменники, що в називному відмінку однини закінчуються на м’який приголосний основи (сінь, тінь,паморозь) або на губний чи шиплячий приголосний, що в минулому також були м’якими (подорож, любов, річ), а також іменник мати.ЧЕТВЕРТА ВІДМІНАДо іменників четвертої відміни належать іменники середнього роду, в яких при відмінюванні з’являються суфікси -ат, -ят, -ен (небожа, плем’я, зайча).

35. НЕЗМІНЮВАНІ ІМЕННИКИДо незмінюваних іменників в українській мові належать:- слова іншомовного походження (таксі, колібрі, меню, бра);- жіночі прізвища українського і іншомовного походження, що закінчуються на -к(о), -енк(о): Потапенко, Яценко, на приголосний (Остапчук, Копчанич), російські прізвища на -ово (Муромо, Коновало), -их (Сірих, Білих), -аго (Живаго); складноскорочені слова буквенного типу (США), та складноскорочені слова, друга частина яких виступає у формі непрямого відмінка (завгар, замдиректора).

Хоча форма таких слів не змінюється, зміни в залежності від відмінків вони виражають за допомогою зв’язку з іншими словами, а також за допомогою прийменників (принесли меню, у меню налічувалося багато різних страв, рука лягла на меню).Рід незмінюваних іменників визначається так:назви тварин- належать до чоловічого роду (невеличкий шимпанзе, кмітливий колібрі);іменники, що називають чоловіків (молодий Франк, знайомий бібліотекар) належать до чоловічого роду; іменники, що називають жінок (неуважна Марі, весела касир)- до жіночого роду;незмінювані іменники, що називають неістоти, належать до середнього роду (вікно, озеро, небо, доля);іменники- географічні назви, назви міст, річок, газет, журналів та таке ін. визначаються за загальною назвою (журнал "Наталі"- чоловічого роду, телепрограма "Михайло"- жіночого; країна Германія- жіночого роду, місто Туапсе- середнього).

36.Множинні ім. не належать до жодних відмін(окуляри,двері, ворота)

Множ.ім. відмін.за зразками І-ІІІ відмін мн.канікули,канікулів(л),-ам.Особливості відмінюв.мають Р. Д. і О.відм.У Р.в. множ.ім. мають такі типи закінчень:

-ів(їв) як у ІІ відм.опадів,терезів.

-нульове закінчення як у І відм.руки-рук,вил,дров,воріт.

-зак.ей(миші-мишей,ночі-ночей:саней,дверей,людей)В О.в. вжив.зак.-ами(ями):вилами,дровами,граблями.У Д. і М.в. ім. Люди,кури,діти,гуси,сани та ін.мають зак. -ям,-ях(людям-на людях)

37. Прикметник - Це частина мови, що виражає постійну (статичну) ознаку предмета, виражену в категоріях роду, числа і відмінка. Кожний предмет може мати різні ознаки, тому це поняття передає різні значення:- колір: жовтий, зелений, малиновий,...- матеріал: бетонний, металевий, сталевий, скляний, кришталевий,...- смак: кислий, солодкий, гіркий, солоний,...- розмір: широкий, довгий, великий, малий,...- відношення до простору і часу: близький, далекий, лівий, правий...; сьогоднішній, тижневий, вчорашній...- зовнішні і внутрішні властивості: поганий, гарний, хоробрий, сміливий, кмітливий,...- приналежність (чий?): братова книга, батьків плащ.Майже кожен прикметник (більшість) – багатозначне слово. Той самий прикметник у мові може виражати різні ознаки, пр.: твердий ґрунт (фізична ознака) – твердий характер (внутрішня властивість людини). Звідси випливає, що значення кожного прикметника розкривається тільки у його зв'язках з іменником. Прикметник теж іменна частина мови. Але семант. основа у ньому – не предметність, а ознака. Вступаючи у семантичний зв'язок з іменником, прикметник відповідає на питання про предмет: який, яка, яке; чий, чия, чиє. На відміну від іменників, форми роду, числа та відмінка прикметників не є самостійними. Вони узгоджуються з аналогічними формами іменників; пр.: Свіжий морський вітер приємно дихав в обличчя. Гори були прозорі й легкі в ці останні дні гірського літа. Прозорі й легкі – частина іменного складного присудка.За значенням і граматичними особливостями прикметники поділяються на: якісні, відносні, присвійні.

38. Прикметники виражають ознаку:запаху (п’янкий, запашний),кольору (білий, зелений),віку (старенький, давній),розміру (величезний, середній),матеріалу (діамантовий, дерев’яний),якості (твердий, гнучкий),принадлежності (зятів, сестрин),простору (далекий, близький),часу (ранній, вчорашній)внутрішні властивості (добрий, щедрий),зовнішні прикмети (смаглявий, чепурний),ознаки за відношенням до місця (міський, районний).СИНТАКСИЧНІ ОЗНАКИ ПРИКМЕТНИКА

У реченні прикметник найчастіше виступає як означення, що є його основною синтаксичною роллю (напр., у реченні Над лісом раптом запанувала абсолютна тиша прикметник абсолютна- означення).

Значно рідше прикметник виступає як іменна частина складенного присудка (Яка важка у вічності хода! (Л. Костенко).

39.Первинні прикм- назив.ознаки предметів,які можуть виявлятися різною мірою.добрий-добріший,теплий-тепліший.Ці прикм. вказують на якість предметів і належ.до якісних.Здебільшого вони мають непохідну основу.До втор.прикм. І.Р.Вихов.відносить ті прикм.,які назив. ознаку предмета,яка не може виявлятися у різній мірі,а вказують на ознаку за віднош. до інших предметів іншої ознаки чи дії.Цегляний будинок,збиральний агрегат,Сьогоднішній день.Горпинич пропонує класифікув.прикм.за 2 особл.1.за характером самої ознаки2. за способлм познач. ознаки.За способом познач.ознаки Горп. прикм. пділ.на:-повнозначні,-займенникові.До повнозн.нал.якісні і відносні пр.Займен.-це вказ. займ.,що співвідн. з прикм-и(той,такий,цей.ця).

40. ЯКІСНІ ПРИКМЕТНИКИ.Якісні прикметники виражають такі ознаки предмета, що можуть бути виявлятися більшою чи меншою мірою (хоробрий, теплий, довгий).Найголовнішою граматичною ознакою якісних прикметників є їх здатність утворювати форми ступенів порівняння.Граматичні ознаки, що відрізняють якісні прикметники від присвійних і якісних такі:

1. найістотнішою грам. ознакою якісних прикметників є їх здатність творити форми ступеня порівняння. Вияв інтенсивності ознаки виражається формами вищого і найвищого ступеня порівняння. Нульовий ступінь: новий, старий, молодий... Інтенсивність ознаки може також виражатися приєднанням до якісного прикметника кількісно-означального прислівника, пр.: дуже радий, надзвичайно вдалий, трохи ледачий...

2. Характерна властивість якісних прикм. – здатність виступати в антонімічні відношення, пр.: добрий – злий, холодний – гарячий...

3. Від цих прикметників можна творити іменники з абстрактним значенням, пр.: сміливий – сміливість, добрий – доброта, хитрий – хитрість/хитрощі...

4. Невелика група якісних прикм. може мати коротку форму, пр.: зелен, рад... (наприклад у поетичній мові).

41. ВІДНОСНІ ПРИКМЕТНИКИ називають ознаки предметів не прямо, а через їх зв'язки з іншими предметами чи діями (космічний політ – політ в космос).Відносні прикметники – переважно похідні утворення, суфіксальні, суфіксально-префіксальні, чи утворені шляхом основоскладання. Вони не утворюють ступенів порівняння, антонімічних пар, зменшено-пестливих форм (маленький,...). За значенням вони поділяються на такі основні тематичні групи: назви ознак предметів за:матеріалом, пр.: кам'яна споруда, дерев'яне ліжко, сталевий/глиняний посуд, піщаний ґрунт;відношеннями різних вимірів: час, ширина, довжина, пр.: літрова пляшка, кілометрова відстань, повторне завдання;призначенням функціями, пр.: читальний/комп‘ютерний зал, копіювальний апарат, ?;належністю їх до установи, організації, пр.: шкільне подвір'я, колективне рішення...просторовими відношеннями: приміська зона, навколоземна орбіта, прикордонний пост, північний край.

42. ВІДНОСНО-ЯКІСНІ ПРИКМЕТНИКИСеред прикметників виділяється група відносно-якісних, які можуть передавати значення відношення чи якості в залежності від іменника чи контекстуального оточення. Прикметники такого типу широко вживаються в обох значеннях, пр.: крилатий птах (пряме значення, відносний прикметник) – крилатий вислів (переносне значення, якісно-відносний прикметник). Частина таких прикметників утворює ступені порівняння, пр.: драматичні події (=трагічні, сумні; відносно-якісний прикметник, можна утворити ступінь порівняння) – драматичний твір (відносний прикметник). Від них утворюються якісно-означальні прислівники на -о (драматично). Вони сполучаються з кількісно-означальними прислівниками (дуже драматичні події). Інші прикметники таких ознак не мають. Сюди належать також прикметники зі значенням кольору, матеріалу чи речовини, пр.: дубова бочка – дубова (=незграбна) мова, срібний перстень – срібний (=дзвінкий) голос.ПРИСВІЙНО-ВІДНОСНІ ПРИКМЕТНИКИ – це такі, які можуть передавати значення присвійності та відношення, пр.: материна хата, материнське (=лагідне x материнне) ставлення. Для них характерні суфікси -ськ-, -цьк-. Вони відрізняються більшою узагальненістю значення, тому часто утворюють фразеологізми (Чумацький Шлях – переносне значення, puvodne oznacovalo cestu ze severu na jih; вовчі ягоди – отруйні чорні ягоди). Деякі прикметники вживаються тільки у стійких словосполученнях (вороний кінь = чорний, карі очі = hnede).

43. Для вираження ступеня вияву ознаки вживаються дві форми прикметників: вищого (компаратив) і найвищого (суперлатив) ступеня.Вищий ступень порівняння вказує на те, що в одному з порівнюваних предметів якість виражена більшою або меншою мірою, ніж в інших (глибокий – глибший). Цей ступінь порівняння має просту і складену форми. Проста (синтетична) форма утворюється приєднанням до кореня або основі прикметника суфікса -ш-, -іш-, пр.: дешевий – дешевший, розумний – розумніший... Від деяких прикметників твориться за допомогою обох суфіксів, пр.: тихий – тихіший/тихший, грубий, здоровий...Іноді варіантні форми мають семантичне розрізнення, пр.: рідші випадки, рідші посилки ?; рідкіша олія, рідкіше полотно. При творенні вищого ступеня за допомогою суфікса -ш- відбуваються зміни в основі слова:а) суфікси -к-, -ок-, -ек- випадають, пр.: глибокий – глибший;б) кінцеві приголосні основи г, ж, перед суфіксом -ш- у наслідок асиміляції та дисиміляції змінюються і разом із суфіксом утворюють звукосполучення жч (дорогий – дорожчий);в) кінцевий приголосний основи в наслідок асиміляції та дисиміляції разом із суфіксом -ш- дає звукосполучення щ (високий - вищий).Перед суфіксом -іш- ніяких змін в основі не відбувається.Окремі прикметники утворюють суплетивну форму вищого ступеня: великий – більший, малий – менший, гарний – кращий, поганий – гірший...Складна форма вищого ступеня утворюється за допомогою додавання слів більш або менш до початкової форми (більш уважний, менш уважний).Найвищий ступінь порівняння також має дві форми: просту (синтетичну) і складну (аналітичну). Проста форма найвищого ступеня утворюється додаванням до форми вищого ступеня префікса най- (більший - найбільший). Для посилення вияву, ознаки до цієї форми можуть додаватися частки як та що (що найбільший, як найдорожчий), щоб додати експресивну оцінку. У лінгвістичній літературі ця форма може називатися складною.Складена форма утворюється від початкової форми прикметника додаванням слова найбільш чи найменш (найбільш придатний). До цих можуть так само додаватися частки як і що (якнайбільш / щонайбільш дошкульний). Не всі якісні прикметники можуть утворювати ступенів порівняння. До таких належать прикметники, що мають:а) ознаку семантичного порогу інтенсивності, пр.: сліпий не може бути більш чи менш, мертвий, босий, німий, голий...;б) із мірою ознаки, вираженою словотвірними засобами, пр.: премудрий, білявий, величезний, маленький.

45. Способи вираження великої міри якості:

- Вказівні префікси ( пре, над, за, архі, екстра, ультра )

прегарний, надкороткий, екстраординарний

- Використання суфіксів: езн, елезн, анн, енн, уват, юват, ут

величезний, синюватий, довгуватий

- додавання слів: дуже, особливо, занадто, надзвичайно до прикметників

дуже великий, надзвичайно розумний, особливо уважний.

47. присвійність або посесивність є однією з універсальних категорій мови, яка означає відношення предмета до особи, тобто належність предмета особі (батьків портфель, материна хустина), виражається синтаксичними, лексичними і морфологічними засобами. Вона властива дієсловам, займенникам, іменникам, прикметникам.

У прикметниках для вираження категорії посесивності застосовують словотвірні засоби - суфікси -ів, -ин, -ач, -й : брат + ів, сестр + ин. Це відносні прикметники з посесивним значенням.Не мають посесивності якісні прикметники, бо вони називають безвідносні ознаки, і відносні, які вказують на відношення до предмета, абстрактного поняття, часу, місця, дії, числа.

Отже, за наявністю чи відсутності посесивності відносні прикметники поділяють на присвійні і неприсвійні. Належність може бути індивідуальна і групова, колективна : батькова шапка-батьків дім-батьківські збори-батьків дім.

Присвійні прикметники - відносні прикметники, які мають значення індивідуальної незалежності.