3.2. Показання учасників кримінальної справи та деякі особливості методики їх оцінювання

Досить велика роль у розслідуванні кримінальної справи відводиться таким кримінально-процесуальним доказам, як показання учасників. До цієї групи належать показання свідків, потерпілих, підозрюваного й обвинуваченого. Для більше детального розуміння досліджуваної теми слід розглянути кожен тип таких доказів окремо.

Показання свідка – це повідомлення особою даних про відомі їй обставини, що мають значення у справі, зроблені і зафіксовані у встановленому законом порядку під час допиту.

Показання свідка є найбільш поширеним джерелом доказів у кримінальному судочинстві. Свідок міг безпосередньо спостерігати подію або дії, щодо яких він дає показання, дізнатись про них від інших осіб або з документів. Про обставини, що мають значення для справи, свідок може дізнатись як поза провадження у справи, так і у зв’язку з перевірочними діями органів розслідування або вже після порушення кримінальної справи чи виконання ним обов’язку понятого. Умови, під час яких формувалися показання свідка, повинні бути враховані при оцінці доказів.

Як свідок може бути викликана кожна особа, про яку є дані, що їй відомі обставини, які стосуються справи (ч.1 ст. 68 КПК) [41, c.180].

Враховуючи, яке важливе значення для розкриття злочинів мають показання свідка, в також незамінність особи закон зводить до мінімуму обмеження, що перешкоджають допиту як свідка

До осіб, які не підлягають допиту як свідки відносяться:

1) адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право надавати правову допомогу особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі – з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов’язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості;

2) захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представник потерпілого, позивача, відповідача – про обставини, які стали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителям;

3) особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них;

4) свідок, який відповідно до ст. 52 3 КПК дає показання під псевдонімом, - щодо дійсних даних про його особу;

5) особа, яка має відомості про дійсні дані про свідка, який відповідно до ст. 52 3 КПК дає показання під псевдонімом – щодо цих даних.

Відмовитися давати показання як свідки мають право:

1) члени сім ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрюваного,, обвинуваченого підсудного;

2) особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім ї, близьких родичів, усиновленого, усиновителя у вчинені злочину.

Не можуть без їх згоди бути допитані як свідки особи, які мають право дипломатичної недоторканності, а також працівники дипломатичних представництв – без згоди дипломатичного представника (ст. 69 КПК).

Слід окремо згадати деякі випадки давання свідоцьких показань, стосовно до яких можуть виникнути сумніви у процесуальному становищі допитуємого:

а) поняті можуть бути допитані як свідки щодо обставин, що пов язані з відповідними слідчими діями, для перевірки повноти, точності і усунення прогалин протоколу;

б) спеціалісти можуть бути допитані як свідки з приводу слідчих дій, у яких вони брали участь або обставин, у яких вони сведущи.

в) оперативні працівники, представники громадськості, які брали участь у затриманні злочинця з поличним можуть бути допитані як свідки, які спостерігали за діями злочинця і інших обставин, пов язаних з його затриманням;

г) ревізори і інші службові особи, представники громадськості, які проводили перевірочні дії, матеріали яких представлені як докази, можуть бути допитані про хід і результати цих перевірочних дій для уточнення й поповнення представлених матеріалів;

д) службові особи, які брали участь у розслідуванні і судовому розгляді справи, можуть бути допитані як свідки при перевірки новоявлених обставин, а також у ході розслідування посадових злочинів і злочинів проти правосуддя, пов’язаних з цією кримінальною справою.

є) обвинувачений може бути допитаний як свідок у іншій справі, що не стосується його власних дій. Необхідність в його допиті як свідка виникає, якщо матеріали відносно даного обвинуваченого виділені в окреме провадження внаслідок відсутності зв’язку зі справою, з якої виділяються матеріали [63, c.127].

Показання таких обвинувачених, оскільки предметом їхніх показань є факти, які їм не інкримінуються у даній справі, можуть розцінюватися як свідоцькі. Показання осіб, якім пред’явлено обвинувачення у вчиненні злочину у співучасті з іншими особами повинні у випадку роз єднання справ з мотивів, не пов’язаних із зміною характеру обвинувачення, розглядатися (коли вони дані у виділеній справі співучасника) як показання обвинуваченого.

Закон не передбачає будь-яких вікових обмежень для свідків. У випадку необхідності як свідки можуть бути допитані малолітні. Допит осіб, які користуються дипломатичною недоторканністю, проводиться лише на їх прохання або за їх згодою.

Свідок має право:

- давати показання рідною мовою або іншою мовою, якою він вільно володіє, і користуватися допомогою перекладача;

- заявляти відвід перекладачу;

- знати, у зв’язку з чим і у якій справі він допитується;

- власноручно викладати свої показання у протоколі допиту;

- користуватися нотатками і документами при даванні показань у тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших даних, які важко тримати в пам’яті;

- відмовитися давати показання щодо себе, членів сім ї та близьких родичів;

- знайомитися з протоколом допиту і клопотати про внесення до нього змін, доповнень і зауважень, власноручно робити такі доповнення і зауваження;

- подавати скарги прокуророві на дії дізнавача і слідчого;

- одержувати відшкодування витрат, пов’язаних з викликом для дачі показань.

Свідок зобов’язаний:

- з явитися за викликом органу дізнання, слідчого, прокурора і суду;

- давати правдиві показання про відомі йому обставини у справі (ч. 1 ст. 70 КПК);

- не розголошувати дані досудового слідства (ст. 121 КПК) [5].

Показання потерпілого – це повідомлення особою, якій злочином заподіяна фізична, моральна або майнова шкода, даних про відомі їй обставини, що підлягають встановленню у справі, які зроблені та зафіксовані у встановленому законом порядку під час допиту.

Особа, якій була заподіяна шкода від злочинних дій, вправі давати показання після визнання її потерпілим у встановленому законом порядку. Давати показання – це право потерпілого, а не його обов’язок (ч.3 ст.49 КПК). Тому потерпілий, на відміну від свідка, попереджається тільки про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань.

Предмет показань потерпілого визначений у ч.2 ст.72 КПК. Потерпілий може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню у даній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного і його взаємостосунки з ними. Не можуть служити доказами повідомлення потерпілим даних, джерело яких невідоме [4, c.68].

Слід відрізняти показання потерпілого від його пояснення і заяв, приєднаних до справи. Пояснення і заяви набувають значення документів (ст. 83 КПК). Вони не можуть замінити показання потерпілого.

Показання потерпілого, як і свідка можуть стосуватися всіх обставин, що підлягають доказуванню (причому поінформованість у деяких випадках ширша, ніж поінформованість свідка). Разом з тим показання потерпілого мають особливості, які визначаються його процесуальним становищем, чим і пояснюється виділення законодавцем показань потерпілого у самостійний вид доказів.

Якщо свідок з являється у справі внаслідок його виклику на допит, то про визнання потерпілим виноситься постанова. Не виключені випадки, коли особа спочатку допитується як свідок, а потім як потерпілий.

На відміну від свідка, який у більшості випадків не зацікавлений у результатах справи, потерпілий має самостійні інтереси, у зв’язку з чим йому надаються широкі процесуальні права. Як правило, своїми показаннями потерпілий не тільки сприяє правильному вирішенню питання щодо винуватості або невинуватості обвинуваченого, але й одночасно намагається задовольнити свої інтереси у процесі. Повідомляючи слідчому й суду відомі його факти, потерпілий добивається визнання з боку суду факту заподіяння йому шкоди, нанесення збитків та відшкодування їх. Бувають і такі випадки , коли потерпілий в силу тих чи інших обставин або властивостей свого характеру не тільки байдужий до результатів справи, пале й деколи свідомо не сприяє встановленню істини. Таку позицію він може зайняти, наприклад, під впливом погроз з боку обвинуваченого або його родичів.

При отриманні й оцінки показань потерпілого у суді слід враховувати, що з моменту закінчення досудового слідства йому на відміну від свідка відомі зміст доказів, зібраних у справі.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на суперечливих показаннях потерпілого, які не підтверджені іншими доказами, а також на таких показаннях, які виникли внаслідок помилкового сприймання потерпілим подій і фактів (наприклад, в силу стану сп’яніння, почуття страху і тощо), або підозр потерпілого, що виникли на ґрунті особистих неприязних стосунків з обвинуваченим і підозрюваним.

Фактичні дані, що містяться у показаннях свідків й потерпілих, як і всі інші види доказів, повинні оцінюватися слідчим, прокурором й судом за їхнім внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на повному й об’єктивному дослідженні всіх обставин справи у сукупності [64, c.205].

Причини, за яких даються неправдиві показання, можуть бути самими різними. У одних випадках свідок в силу родинних або дружних відносин, які склалися між ним й обвинуваченим, намагається своїми показаннями полегшити участь обвинуваченого. У інших, навпаки, через неприязнені стосунки до обвинуваченого свідок у своїх показаннях відходить від істини, намагається погіршити становище обвинуваченого. Деколи неправдиві показання свідка, результат його власної заінтересованості скрити свою причетність до злочину. Деколи причина неправдивих показань – вплив на свідка з боку обвинувачених або його друзів і близьких. (погроза, підкуп тощо). Ось чому для правильної оцінки показань з точки зору їх правдивості слідчий й суд повинні у першу чергу з ясувати відношення свідка до справи , а також взаємовідносини між ним й обвинуваченим, потерпілим. Необхідно критично підходити до оцінки показань свідків, які зацікавлені у справі, у той же час наявність родинних або дружних відносин у свідка з обвинуваченим при відсутності інших доказів, що підтверджують їх неправдивість, не достатньо для визнання показань неправдивими.

Необхідність оцінки показань свідків з точки зору їх об’єктивної достовірності, тобто відповідності реальній дійсності, визначається тим, що навіть добросовісні свідки, які бажають повідомити слідчому й суду правду, не завжди дають показання, які повністю відображають дійсне положення речей. Деколи показання будучи суб’єктивно правдивими, у той же час, бувають об’єктивно неправильними, помилковими. Відбувається це в результаті добросовісної помилки, яка може бути викликана суб’єктивними й об єктивними факторами, що вплинули на формування свідоцьких показань, а обвинувачення не може ґрунтуватись на показаннях, які, за обставинами справи могли бути наслідком помилкового сприйняття потерпілим або свідком подій і фактів. Для цього слідчий повинен з ясувати стан органів почуття свідка, умови сприйняття, наявність навичок і досвіду, які дозволяють наприклад, визначити на око швидкість автомобіля, марку пістолета тощо. Неясності і прогалини у показаннях свідка ще не дають підстав вважати, що його показання неправдиві або помилкові в цілому. Такий висновок можна зробити тільки після їх перевірки і співставлення з іншими матеріалами справи [65, c. 28].

Ретельній перевірці підлягають показання свідка, які представляють собою похідні докази. Здійснюється вона шляхом допиту осіб або огляду документів, на які свідок посилається. Якщо допитуємий не може назвати джерело своєї поінформованості, то його показання не можуть мати доказового значення.

Для правильної оцінки показань їх необхідно співставити як між собою, так і з іншими матеріалами справи. В результаті може бути встановлено, що ті або інші фактичні дані, що фігурують у показаннях даної особи, суперечать одне одним, або виключають одне одного, або логічно не зв’язуються між собою.

Те саме може трапитися й під час співставлення показань з іншими матеріалами справи ( показаннями інших осіб, протоколами слідчих дій, висновками експертів).

Наслідки, які потягнули за собою протиріччя у показаннях бувають самі різні. Так, протиріччя в одних й тих самих показаннях можуть виникнути у тих випадках, коли допитуємий говорить неправду або помиляється.

Оцінюючи показання потерпілого необхідно враховувати деякі особливості цього виду доказів. На відміну від свідка потерпілий, як правило, зацікавлений у справі. Ця обставина відображається на його показаннях, які є не тільки видом доказів але і засобами, за допомогою яких потерпілий здійснює захист своїх інтересів.

При оцінці показань потерпілого передусім необхідно чітко розмежовувати фактичні відомості що стосуються злочину від припущень і висновків, до яких прийшов потерпілий [66, c.].

Оцінка показань свідка й потерпілого – це складний і тривалий процес, який розвивається по мірі накопичування доказового матеріалу і завершується підсумковою оцінкою показань у сукупності з іншими доказами при прийнятті рішення у справі.

Показання підозрюваного – це повідомлення особою, затриманою за підозрою у вчиненні злочину, або особою, до якої застосований запобіжний захід до винесення постанови про притягнення як обвинуваченого, даних про відомі їй обставини вчинення злочину, в якому вона підозрюється, зроблених під час допиту у встановленому законом порядку.

Показання обвинуваченого – це повідомлення особою, щодо якої винесена постанова про притягнення як обвинуваченого, відомостей по суті пред’явленого обвинувачення, інших відомих їй обставин і доказів, що є у кримінальній справі, зроблених під час допиту у встановленому законом порядку.

Предмет показань підозрюваного й обвинуваченого визначений ч. 1 ст. 73 і ч. 1 ст. 74 КПК України.

Підозрюваний має право давати показання з приводу обставин, які були підставою його затримання або обрання запобіжного заходу, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин у справі. Обвинувачений має право давати показання з приводу всіх інших відомих йому обставин у справі та доказів, які є у справі [52, c. 130].

Давати показання і відповідати на запитання – це право, а не обов’язок підозрюваного і обвинуваченого. За відмову від давання показань і за давання завідомо неправдивих показань вони відповідальності не несуть. Домагатися їх показань (як і інших допитуваних осіб) шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів заборонено (ч. 3 ст. 22 КПК).

Фактичні дані, які повідомляє обвинувачений можуть бути прямими та побічними, обвинувальними та виправдувальними доказами.

Залежно від ставлення підозрюваного до висунутих щодо нього підозрінь, а обвинуваченого – до пред’явленого йому обвинувачення, розрізняють повне і часткове визнання або заперечення ними своєї вини у інкримінованому злочині, а також такі показання, як обмова, самообмова, алібі.

Визнання обвинуваченого, що відповідає дійсності служить дієвим засобом становлення фактів, що мають значення для справи, оскільки обвинувачений, знає всі деталі вчинення злочину. Він може вказати місце, де сховані викрадені речі, труп або знаряддя злочину.

Визнання обвинуваченого має ще один аспект. Відомо, що щиросердечне каяття або активне сприяння розкриттю злочину закон вважає обставиною, що пом’якшує покарання. Разом з тим не слід переоцінювати значення визнання обвинуваченого. Деколи вважають, що обвинувачений, що визнає себе винуватим, завжди говорить правду, а який заперечує свою винуватість завжди дає неправдиві показання. Відомо немало випадків самообмови, які викликані самими різними причинами: обвинувачений може оговорити себе внаслідок психічного захворювання, намагаючись звільнити від кримінальної відповідальності близьку людину, під впливом погроз тощо.

У визнанні обвинуваченого важливе не просто підтвердження фактів, які вже відомі у справі. Об’єктивним критерієм достовірності визнання обвинуваченого передусім служить його посилання на факти, які не були відомо і які можна перевірити за допомогою інших доказів. Обвинувачений може підтвердити не тільки факти, які підтверджують вчинення ним злочину, але й осіб, які можуть підтвердити ці факти. Збіг визнання обвинуваченого з показаннями цих осіб є одним з доказів правильності як тих, так й інших [67, c.75].

Показання обвинуваченого, який не визнає себе винуватим, можуть стосуватися всього пред’явленого обвинувачення або його частини. Обвинувачений може визнавати факти, викладені у постанові але заперечувати їх злочинний характер (стверджувати, наприклад, що він діяв у стані необхідної оборони).

Показання обвинуваченого, який не визнає себе винуватим, мають не менш важливе значення, ніж визнання. У випадку їх підтвердження справа закривається або змінюється обвину4вачення. Обвинувачений може давати показання, де він перебував в момент вчинення злочину і назвати осіб, які можуть підтвердити його алібі. Він може пояснити як в дійсності утворилися на його одязі і на тілі сліди, які були використані проти нього як докази; пояснити зміст і значення документів, які були розтлумачені не на його користь, як у його житлі або житлі родичів опинилися знаряддя злочину й інші речові докази.

У показаннях обвинуваченого, якій не визнає своєї вини, можуть міститися посилання на осіб, які в дійсності вчинили злочин. Такі показання можуть бути відправним пунктом для проведення слідчих дій, направлених на спростування або підтвердження отриманих даних [2, c.90].

Показання обвинуваченого, що заперечує свою винуватість, можуть допомогти розкрити обмову або виявити помилки і неточності у показаннях свідків і потерпілих, які дають помилкові показання. Також у цих показаннях можуть міститися відомості щодо осіб, які дійсно вчинили злочин. Право обвинуваченого давати показання, доповнене обов’язком слідчого і суду виявляти й досліджувати обставини, що виправдовують обвинуваченого або пом’якшують його вину, сприяють досягненню об’єктивності, повноті і всебічності судочинства. Обвинувачений має право не тільки заперечувати свою винуватість, але і зовсім відмовитися від давання показань і відповідати на питання слідчого. Така відмова не повинна розглядатися як доказ винуватості обвинуваченого.

Особливу групу складають показання підозрюваного, обвинуваченого відносно інших осіб.

Обмова – це показання підозрюваного або обвинуваченого, в яких вони викривають інших підозрюваних, обвинувачених або інших осіб у вчиненні інкримінованого їм злочину.

Користуючись своїм правом на захист, а також відсутністю відповідальності за завідомо неправдиві показання, підозрюваний і обвинувачений можуть давати показання про те, що злочин, у вчиненні якого вони самі підозрюються або обвинувачуються, вчинений іншою особою [21, c.420].

Обмова завжди направлена на викриття, а не виправдування якоїсь особи і представляє собою неправдиве показання, яке обвинувачений дає навмисно. Неможна вважати обмовою будь-які показання обвинуваченого відносно інших осіб, їх необхідно розглядати як показання обвинуваченого відносно інших осіб.

Показання обвинуваченого, що викривають інших осіб і відповідають дійсності, допомагають попередити вчинення нових злочинів, притягнути до кримінальної відповідальності всіх винуватих.

Суть самообмови полягає у визнанні підозрюваним або обвинуваченим своєї причетності до злочину, якого насправді вони не вчиняли, або у причетності до більш тяжкого злочину, ніж вчинений.

Самообмова є і тоді, коли підозрюваний або обвинувачений бере тільки на себе вину за вчинений груповий злочин або перебільшує свою роль у вчиненні злочину. Мотивами самообмови може бути прагнення підозрюваного або обвинуваченого понести покарання за менш тяжкий злочин, ніж вчинений, або ж звільнити від кримінальної відповідальності інших осіб, які насправді вчинили злочин, та інше.

Алібі – це твердження підозрюваного або обвинуваченого про те, що вони не могли вчинити інкримінованого їм злочину, оскільки у момент його вчинення перебували в іншому місці.

Оцінка показань підозрюваного й обвинуваченого має свою специфіку, оскільки вони - учасники процесу, які завжди зацікавлені у результаті справи. Це необхідно враховувати при визначенні обсягу і способів перевірки точності та правдивості показань. Оцінюючи показання підозрюваного й обвинуваченого необхідно враховувати відомості щодо їх особистості, відношення до пред’явленого обвинувачення і намагання допомогти повному розкриттю злочину тощо [6, c.37].

Доказове значення показань обвинуваченого (підозрюваного) може бути правильно оцінене лише виходячи з конкретних обставин справи. Неможна розмежовувати за ступенем цінності визнання і заперечення вини, показання відносно власних дій і дій інших осіб. Визнання чи не визнання своєї вини, показання відносно або інших осіб можуть бути правдивими і неправдивими. Тому некритичне ставлення до цих показань, їх переоцінка або недооцінка їх значення, ігнорування необхідності їх перевірки – серйозні помилки. В основі цих помилок, як правило, лежить обвинувальний нахил.

Необхідно застерігати від неупередженого відношення до показань обвинуваченого, який заперечує свою вину, та вимагає їх ретельної перевірки. Перевірка й оцінка таких показань включає з’ясування: а) чи дотримані процесуальні правила допиту; б) чи дозволяли умови, в яких розгорталася подія і знаходився обвинувачений, сприймати докази, про які він повідомляє, і навпаки, чи про всі обставини, які повинні бути йому відомі, він повідомив; в) чи немає суттєвих протиріч у показаннях; г) чи не вплинули на зміст показань особливості процесуального становища і психологічний стан допустимого у різні моменти судочинства; д) чи підтверджуються об’єктивно показання іншими доказами у справі, який характер і причини протиріч, що є у показаннях.

Відомості щодо дотримання процесуальних правил допиту слідчий і суд отримують, вивчаючи протокол ( години і тривалість допиту, учасників допиту, відмітка щодо роз’яснення прав, підписи допитуємого), а також розглядаючи скарги і клопотання допитаного та інших осіб [3, c.78].

Питання суттєвості виявлених порушень, вирішується за загальним правилом щодо допустимості доказів. Необхідно мати на увазі, що показання, отримані особою, яка не уповноважена на проведення допиту, а також отримані в результаті застосування заборонених законом прийомів, повинні у всіх випадках розглядатися як недопустимі.

Оцінка показань обвинуваченого включає в себе обов’язкове з’ясування причин зміни показань, якщо вона мала місце. Встановивши причини змін показань, можна правильно оцінити як ті показання, які давалися раніше, так і ті, що дані пізніше.

Показання підозрюваного й обвинуваченого, як і інші докази у кримінальному процесі, підлягають перевірці шляхом аналізу їх змісту, співставлення з іншими доказами, що наявні у справі, провадження слідчих дій (очної ставки, відтворення обстановки й обставин події тощо).

Заінтересованість підозрюваного й обвинуваченого у вирішенні справи за відсутності відповідальності за завідомо неправдиві показання зобов язує посадових осіб, які ведуть провадження у кримінальній справі, особливо критично перевіряти та оцінювати їх показання.

Визнання підозрюваним і обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення тільки при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є у справі (ч. 2 ст. 73, ч. 2 ст. 74 КПК) [44, c.130] .

При оцінці показань обвинуваченого слід вважати, що його показання на досудовому слідстві, від яких він згодом відмовився або не підтверджені в судовому засіданні іншими доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку.

Слідчий, прокурор, суд повинні особливо критично ставитись до показань підозрюваного й обвинуваченого стосовно інших підозрюваних, обвинувачених та інших осіб, що спрямовані на пом’якшення їх особистої вини. Обвинувачення не може вважатися доведеним, якщо воно ґрунтується тільки на обмові іншого обвинуваченого, заінтересованого у вирішенні справи, не підкріплене іншими доказами.

Необхідно також мати на увазі, що обвинувачений, як активний учасник кримінального процесу, знайомиться відповідно до ст.ст. 218, 222 КПК з усіма матеріалами закінченої провадженням кримінальної справи, присутній при дослідженні обставин справи в суді і у зв’язку з цим може змінювати, корегувати свої показання.

3.3. Висновок експертів як повноцінне джерело доказів при розслідуванні

Висновок експерта як доказ – це сукупність фактичних даних, встановлених в результаті дослідження матеріальних об єктів, а також відомостей, зібраних у кримінальній справі, яке проведене особою, яка володіє знаннями у певній галузі науки, техніки або інших спеціальних знань із застосуванням цих знань.

Дослідження проводиться, його хід і результати фіксуються з дотриманням процесуального порядку, передбаченого законом. Воно здійснюється на підставі і в межах завдання органу розслідування, прокурора або суду.

Експертне дослідження здійснюється у процесі доказування, будучи його складовою, і підпорядковано тій же меті. Норми процесуального права, що регламентують проведення експертизи, визначають не тільки мету, порядок і межі таких досліджень, але і взаємні права і обов’язки суду, прокурора, органу розслідування, учасників процесі і експерта в зв’язку з проведенням останнім дослідження у кримінальній справі [68, c.96].

У випадках недостатньої неповноти або ясності, може бути призначена додаткова експертиза , яка доручається тому самому або іншому експертові (ч. 5 ст. 75 КПК).

Додаткова експертиза призначається у випадках, коли висновок не викликає сумніву у правильності по суті, але вимагає доповнень або роз яснень. Коли не потрібні додаткові дослідження, неясність або неповнота висновку може бути усунена допитом експерта.

Коли висновок експерта буде визнано необґрунтованим чи таким, що суперечить іншим матеріалам справи або інакше викликає сумніви в його правильності, може бути призначена повторна експертиза , яка доручається іншому експертові або іншим експертам (ч. 6 ст. 75 КПК).

Завдання експерту, що проводить повторну експертизу, включає не тільки питання, які були предметом первинної експертизи, але і додаткові питання, пов’язані з аналізом правильності і повноти методів, які застосовувалися при первинній експертизі.

Фактичною підставою для призначення експертизи є наявність спеціальних знань для з’ясування суттєвих обставин у кримінальній справі, тобто таких знань, якими володіють особи, що спеціалізуються у певній галузі наукових досліджень або фаху [69, c.148].

Питання чи необхідні наукові, технічні або інші спеціальні знання для з’ясування обставин кримінальної справи за допомогою експертизи, у кожному конкретному випадку вирішує орган розслідування. У ряді випадків законодавець встановлює випадки обов’язкового призначення.

Експертиза призначається обов’язково :

- для встановлення причин смерті;

- для встановлення тяжкості і характеру тілесних ушкоджень;

- для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченої за наявності у справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності ;

- для встановлення статевої зрілості потерпілої у справах про злочини, передбачені ст.120 КПК;

- для встановлення віку підозрюваного або обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання по його кримінальну відповідальність і якщо немає відповідних документів і неможливо їх одержати (ст. 76 КПК).

Не слід призначати експертизу коли обставини достатньо повно з’ясовані.

Неможливо дати вичерпний перелік галузей знань, які можуть бути використані у кримінальному судочинстві. Та обставина, що злочин може мати місце у самих різних умовах і зачипати різні громадські відносини, обумовлює можливість призначення експертизу у будь-якій галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла (крім питань права, вирішення яких складає компетенцію органів розслідування, прокуратури і суду.

У висновку експерта необхідно розрізняти:

- відомості, що характеризують умови проведення експертного дослідження, а саме: коли, де, ким, на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній при її проведенні;

- відомості щодо кола об’єктів і матеріалів, що поступили на експертизу і завдання експерту;

- викладення загальних наукових положень і методів дослідження у їх застосуванні до об’єктів дослідження;

- відомості щодо встановлених ознаках і якостях досліджених об’єктів;

- висновки щодо обставин, встановлення яких складає кінцеву мету експертного дослідження.

Висновок експерта за загальним правилом має письмову форму. Така форма забезпечує чіткість формуліровок, припускає складання висновку самим експертом, що підкреслює індивідуальний характер експертних висновків; підвищує почуття відповідальності експерта за ці висновки тощо. Але у певній частині висновок експерта може мати і усну форму.

Висновок експерта в залежності від характеру встановлених фактичних обставин може бути обвинувальним або виправдувальним, прямим або побічним доказом [70, c.133-135].

Висновок експерта, як і будь-якій інший доказ, підлягає оцінці особою, яка провадить розслідування, прокурором і судом. Оцінка висновку експерта включає:

а) аналіз дотримання процесуального порядку підготовки, призначення і проведення експертизи і наслідки його порушення, якщо вони допущені;

б) аналіз відповідності висновку експерта завдання;

в) аналіз повноти висновку;

г) оцінку наукової обґрунтованості висновку;

д) оцінку фактичних даних, що містяться у висновку з точки зору їх належності до справи і місця у системі доказів.

У всіх випадках висновок експерта повинен оцінюватися у сукупності з іншими доказами. Висновки у справі не можуть ґрунтуватися на висновку експерта, який суперечить обставинам, які достовірно встановлені у справі. Неможна вважати, що висновок вищестоящих експертних інстанцій або комісійної експертизи завжди більш повний.

В результаті оцінки висновку слідчий може прийняти одна з наступних рішень:

а) визнати висновок повним і обґрунтованим, а фактичні дані, що містяться у ньому, достовірними і такими, що мають значення у справі;

б) визнати висновок недостатньо повним чи ясним і при необхідності призначити додаткову експертизу або допитати експерта для роз’яснення або доповнення даного висновку;

в) визнати висновок експерта необґрунтованим або таким, що викликає сумнів у його правильності і за необхідності призначити повторну експертизу або провести інші процесуальні дії, направлені на перевірку висновку експерта [71, c.132].

Експертиза нерідко виступає як ефективний засіб встановлення обставин справи. Вона дозволяє використовувати в процесі розслідування і судового розгляду кримінальних справ увесь арсенал сучасних науково-технічних засобів і є основним каналом впровадження в судово-слідчу практику найновіших досягнень науки і техніки.

Процесуальна природа висновку експерта визначається не тим, що експерт у своєму висновку пояснює ті чи інші обставини справи чи повідомляє свою наукову думку про них. Процесуальна природа висновку експерта визначається тим, що експерт повідомляє обставини, раніше невідомі слідству чи суду або, в усякому разі, в існуванні яких ці органи не були впевнені, встановлює іноді наявність причинного зв’язку між явищами, який важко виявити. Експертиза не може тлумачитися як вид огляду, хоч би тому, що діяльність експерта далеко виходить за межі огляду, а висновок експерта є не простим протоколюванням результатів його діяльності, а містить в собі дослідження і висновки експерта. Висновок експерта не може тлумачитися і як вид показань свідків. Між ними є істотні відмінності. Змістом показань свідків є факти, які свідок бачив або чув, до того ж до його виклику у якості свідка. Змістом висновку експерта є факти, які експерт з’ясував завдяки своїм спеціальним знанням, застосованим після його залучення у якості експерта.

Таким чином, докази, отримані із кримінально-процесуальних джерел, маю дуже важливе значення для правильного розслідування кримінальної справи. До цих доказів прийнято відносити показання свідків, потерпілих, підозрюваних та обвинувачених. Кожен з учасників розслідування має особливі права та обов’язки. Під час оцінки таких доказів треба враховувати їх природу. Чинне законодавство визначає характерні ознаки цих доказів, та у загальному вигляді визначає порядок їх використання [72. c.95].

Дуже важливе значення має такі докази, як висновки експерта по зазначеним справам. Висновок експерта – це документ, складений у результаті експертного дослідження експертом, якому в передбаченому КПК України порядку було доручено провести експертизу і дати відповіді на поставлені йому запитання. Відповідно до ст.75 КПК судова експертиза призначається у випадках, коли для з'ясування питань, що мають значення для справи потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання. Недодержання цього правила потрібно розглядати як істотне порушення процесуального законодавства. Чинне законодавство передбачає можливість проведення різних експертиз у кримінальному судочинстві: первинна і повторна, основна та додаткова, що проводяться експертом одноособово або групою експертів, комісійно чи комплексно.

Висновок

Як об'єктивна істина в цілому, так і окремі факти, обставини справи встановлюються слідчими органами, прокурором і судом лише шляхом кримінально-процесуального доказування, під час якого збираються, перевіряються, оцінюються докази і на їх підставі приймаються й обґрунтовуються процесуальні рішення. Цим зумовлюється те, що доказування має найбільшу питому вагу в усій діяльності органів і осіб, які ведуть процес, осіб, яких вони залучають до цієї діяльності, а також те, що нормативне регулювання й теоретичне дослідження проблем доказування посідає чільне місце в кримінально-процесуальному праві, найважливішою складовою якого є доказове право, і в науці кримінального процесу, де провідну роль відіграє теорія доказів (її ще називають ученням про докази). У кінцевому підсумку в кримінальному процесі як науці, навчальній дисципліні, галузі права і практичній діяльності все зводиться до доказування і доказів, бо вони є основним змістом кримінального процесу.

Докази у кримінальному процесі-це різноманітні фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, й інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 65 КПК України).

Доказ у кримінальній справі розглядають у єдності змісту (фактичних даних про обставини, що мають значення для правильного вирішення справи) та процесуальної форми (передбаченого законом джерела відомостей про факти).

Доказами є весь той фактичний матеріал, яким слідство і суд оперують у процесі своєї діяльності при розслідуванні і розгляді кримінальних справ і на підставі якого вони вирішують питання по суті справи.

У проекті Кримінально-процесуального кодексу також знайшли своє відображення поняття фактичних даних у визначенні доказів. Згідно з частинами 1—2 ст. 151 цього проекту доказами в кримінальній справі є фактичні дані, зібрані в порядку, визначеному КПК, з допомогою яких особа, яка здійснює дізнання, слідчий, прокурор і суд встановлюють наявність чи відсутність суспільно небезпечного діяння, винуватість чи не винуватість особи, яка його вчинила, та інші обставини, що підлягають доказуванню по кримінальній справі.

Юридично-правова природи доказів у кримінальної справі характеризується наступними ознаками: достовірність, достатність, належність та допустимість. Докази на початку їх виявлення мають характер припущення і тільки під час розслідування з’ясовується істинне значення, тобто їх допустимість або недопустимість до конкретної справи.

Помилка суб’єкта доказування під час оцінки доказів може привести до прийняття незаконних рішень, порушення прав і свобод громадян, покарання невинуватого або виправдання особи, яка вчинила злочин.

Сьогодні існує чотири признаки, за якими проводиться класифікація доказів при розслідуванні кримінальної справи. Докази поділяються на обвинувальні та виправдувальні щодо того обвинувачення, яке становить предмет розслідування та розгляду в певній справі. Поділ доказів на обвинувальні та виправдувальні залежить від змісту одержаних даних. Обвинувальними є докази, які викривають обвинуваченого або обтяжують його покарання. Виправдувальними є докази, які спростовують обвинувачення, встановлюють невинуватість обвинуваченого або меншу його винуватість, а також докази, які встановлюють обставини, що пом’якшують покарання.

Підставою для відмежовування первісних від похідних доказів є наявність проміжного носія доказової інформації одного і того ж виду. Так, похідними доказами є копії документів, виготовлені на місці події відбитки слідів та ін. Принцип безпосередності кримінального про­цесу зобов'язує слідчі та судові органи користуватися первісними доказами, оскільки зміна носія доказової інформації може мати своїми наслідками перекручення (незбереження у первісному вигляді) відо­мостей про подію злочину. Це, однак, не означає, що у кримінальному процесі відкидаються похідні докази. Коли використати первісний до­каз з тих чи інших причин неможливо, то похідний доказ у таких ви­падках може замінити собою первісний.

Стосовно предмета доведення докази діляться на прямі й непрямі. Розподіл доказів на прямі й непрямі засновано на тім, що одні з них містять відомості про обставини, що становлять предмет доведення, інші – про так звані «проміжні», «допоміжні» факти. Прямі – це такі докази, у змісті яких відбитий хоча б один з елементів предмета доведення, хоча б одне з обставин, перерахованих у ст. 73 КПК. Непрямими є всі інші докази.

Процедура формування кожного окремого доказу дозволяє класи­фікувати їх на показання свідка, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та інші документи.

Оцінка доказів та їх джерел є найважливішим елементом процесу доказування, який полягає в розумовій, логічній діяльності суду, прокурора, слідчого, особи, яка провадить дізнання. Оцінити докази — означає визначити їх переконливість, придатність, визнати їх правову силу. Цей елемент є необхідною передумовою для прийняття будь-якого рішення у справі. Оцінка доказів відбувається на всіх стадіях кримінального процесу. У ст. 67 КПК зазначено, що суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають наперед встановленої сили.

До змісту оцінки доказів як фактичних даних належить встановлення їх достовірності, належності, допустимості, достатності для вирішення як окремих питань у справі, так і справи в цілому.

Збирання доказів та їх процесуальних джерел — це врегульована кримінально-процесуальним законодавством (ст. 66 КПК) діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді й суду щодо виявлення і фіксації в процесуальних документах та матеріалах справи слідів злочину та інших подій як доказової інформації по конкретній кримінальній справі. Способами збирання доказів та їх джерел є слідчі, судові та інші процесуальні дії, (витребування документів, проведення ревізій тощо). Збирання доказів провадиться головним чином на стадії досудового слідства. Однак суд, за власною ініціативою або за клопотанням учасників процесу, може доповнити матеріали досудового слідства.

Речові докази — це приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду предмети, що були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, тобто всі предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності обвинуваченого (ст. 78 КПК). Серед цих предметів можна виділити продукти злочинної діяльності (фальшиві гроші, продукти харчування тощо). Важливу роль у теорії доказів для розслідування та розкриття злочинів належить саме речовим доказам. Чинне кримінально-процесуальне законодавство України недостатньо чітко закріплює питання речових доказів та їх джерел. Роль і значення речових доказів при розслідуванні та розкритті злочинів взагалі, а особливо злочинів проти життя особи, – дуже велика. Цілий ряд кримінальних процесів, особливо у справах, заснованих на побічних доказах, показують, що по таких справах відсутні, як правило, свідки-очевидці, мовчить жертва злочину, і тільки повне детальне вивчення речових доказів дає можливість з’ясувати подію злочину та його обставини (винність особи, мотиви злочину тощо). «Німі свідки » (речові докази) можуть зберігати таємницю злочину навіть протягом десятки років,якщо на них не було своєчасно звернено уваги.

У сучасної науці кримінально-процесуального права існує декілька загальноприйнятих класифікацій речових доказів. Для повномірного вивчення доказів при розслідуванні кримінальної справи треба знати найбільш відомі їхні види. Досить популярною є класифікація за статтею 78 КПК України. Законодавство передбачає таки види речових доказів: предмети, які були знаряддям вчинення злочину; предмети, які зберегли на собі сліди злочину; предмети, що були об'єктом злочинних дій; гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом; інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винуватих або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності. Лише за умови детальної регламентації у чинному кримінально-процесуальному законодавстві основних підходів щодо поняття, видів та джерел речових доказів можна створити сприятливі передумови для забезпечення ефективного та дієвого механізму з приводу розкриття та розслідування злочинів.

Документ у кримінальному процесі — це матеріальний об'єкт, на якому особа, яка проводить дізнання, дізнавач, слідчий, прокурор, суддя (суд), а також інші особи (службові чи інші) загальнодоступним для документа способом зафіксували дані, які мають значення для кримінальної справи, як докази чи джерела доказів. Документ стає речовим доказом, якщо він має хоча б одну з ознак речового доказу, тобто якщо він зазнав встановленою подією переміщення, зміни або знищення, або був створений злочинними чи іншими, які мають доказове значення, діями (вкрадений документ, підроблений документ тощо). Під час розслідування кримінальної справи треба проводити розмежування речових доказів і документів.

Сучасний законодавець виділяє речові докази й документи як самостійні джерела доказів (ч. 2 ст. 65 КПК України). Стаття 83 КПК України визначає документ самостійним джерелом доказів у випадку, якщо він не має ознаки речового доказу. Це дає можливість у процесуальному аспекті ділити документи на письмові (самостійне джерело доказів) і речові докази.

Діюче законодавство та проект нового КПК України пропонуюсь певну процесуальну методику залучення речових доказів до матеріалів кримінальної справи. Вона включає декілька послідовних етапів. Точне дотримання цього порядку позволяє проводити адекватне розслідування, а також визначати справжніх винуватих у злочині.

Джерела доказів - це певні носії доказової інформації, тобто відомості про факти, які підлягають доказуванню під час провадження у кримінальній справі . Носіями такої інформації можуть бути люди (свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені та ін.) і предмети матеріального світу (предмети, які були знаряддям злочину, зберегли на собі сліди злочину, викрадені цінності тощо). Джерела доказів, які створюються під час провадження в кримінальній справі з додержанням процесуальної форми, слід називати процесуальними, щоб підкреслити відмінність останніх від матеріальних джерел доказової інформації.

Докази, отримані із кримінально-процесуальних джерел, маю дуже важливе значення для правильного розслідування кримінальної справи. До цих доказів прийнято відносити показання свідків, потерпілих, підозрюваних та обвинувачених. Кожен з учасників розслідування має особливі права та обов’язки. Під час оцінки таких доказів треба враховувати їх природу. Чинне законодавство визначає характерні ознаки цих доказів, та у загальному вигляді визначає порядок їх використання. Дуже важливе значення має такі докази, як висновки експерта по зазначеним справам. Висновок експерта – це документ, складений у результаті експертного дослідження експертом, якому в передбаченому КПК України порядку було доручено провести експертизу і дати відповіді на поставлені йому запитання.

Під час проведення дослідження автором було визнано декілька прогалин у законодавстві, наприклад, щодо теоретичного визнання доказів. У якості актуальної пропозиції слід запропоновати внести зміни до ч.1 ст. 65 чинного КПК України, а також до ч.1 ст.147 проекту КПК України шляхом заміни словосполучення “фактичні дані” на словосполучення “будь які відомості” і сформулювати ч 1 ст.65 КПК України в такій редакції:

«Доказами в кримінальній справі є будь - які відомості, на підставі яких у визначеному законом порядку дізнавач, слідчий, прокурор, суддя і суд встановлюють наявність і відсутність суспільно небезпечного діяння, винуватість особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи». Це більш точніше відображає зміст поняття і більш зрозуміло правозастосовувачу. Також законодавчо слід закріпити те, що допустимими в кримінальному процесі можуть бути документи адміністративної юрисдикції лише тоді, коли вони з самого початку були оформлені у відповідності з кодексом про адміністративні правопорушення та кодексом про адміністративне судочинство України. Новим джерелом фактичних даних – показаннями експерта, змістом яких можуть бути лише висновки, зроблені на підставі досліджень, проведених при виконанні експертизи. Автор також вважає вірною проводимо нині роботу з законодавчого визначення підстав недопустимості доказів у кримінальному процесі. Оперативна інформація не може виступати процесуальним джерелом фактичних даних, тому важливим є висновок про необхідність вилучення з переліку джерел “фактичних даних” ( ч.2 ст.65 КПК України) протоколів з відповідними додатками, які складені уповноваженими органами за результатами оперативно - розшукових заходів.

ЛІІТЕРАТУРА

1. Коваленко Є.Г., Гончар М.М. Принцип всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин кримінальної справи: Поняття та зміст / Є.Г. Коваленко, М.М. Гончар // Науковий вісник. — 1996. — №1. — С. 244—251.

2. Зінон Котик. Поняття, зміст і обов'язок доказування / Котик Зінон // Прокуратура. Людина. Держава. – 2005. - №11. – С. 86-92.

3. Сівочек С. Аналіз поняття доказу в кримінальному процесі України / С.Сівочек // Право України. – 2009. - №9. – С.77-79.

4. Удалова Л.Д. Кримінальний процес України. Загальна частина: Підручник / Л.Д.Удалова . – К.: Наука, 2005. – 152 с.

5. Кримінально-процесуальний кодекс України станом на 20 жовтня 2011 р. - К.: Парламенське вид-во, 2011.- 211 с.

6. Костін М.І. Доказування і сучасна модель кримінального судочинства / М.І. Костін // Економіка, фінанси, право. – 2003. - №4. – С.36-39

7. Кримінальний процес України: Підруч. для студентів юрид. спец. вищ. Закладів освіти / Ю.М. Грошевий, Т.М. Мірошниченко, Ю.В. Хоматов [та ін] // За ред. Ю.М. Грошевого та В.М. Хотенця.– Харків: Право, 2000.– 496 с. 

8. Проект Кримінально-процесуального кодексу України [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?pf3511=31115. – Назва вказуючий сторінки.

9. Стахівський С. Оцінка доказів та їх процесуальних джерел у кримінальному процесі / С. Стахівський // Підприємництво, господарство і право. – 2005. - №6. – С.135-138.

10. Шевель А.Л. Кримінальний процес в Україні: запитання та відповіді / А.Л. Шевель. - Львів: ЛНУ, 2004. – 191 с.

11. Михеєнко М., Нор В. Шибіко В. Кримінальний процес України: Підручник. / М. Михеєнко та ін.- К., Канон, 1999. – 246 с.

12. Бондар Г.В. Теорія і практика доказування в кримінальному процесі / Г.В. Бондар // Вісник Запоріжського юридичного інститу. - 2000. - № 4. - С. 64-68.

13. Чучукало О. Істина як мета доказування / О.Чучукало. // Підприємництво, господарство  і право. – 2001. - №9. – С. 76-79.

14. Гончаренко В.Г. Використання спеціальних знань у стадії порушення кримінальної справи / В.Г. Гончаренко // Теорія та практика застосування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах: Тези доп. наук.-практ. конф.: У 2-х ч.– Ч. ІІ.– К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2002.– с. 10-11

15. Сівочек С.М. Деякі проблеми оцінки доказів та їх джерел у кримінальному процесі / С.М. Сівочек // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Збірник наукових статей.  Донецький інститут внутрішніх справ МВС України, 2007. №1.  С.182187.

16. Сівочек С.М. Декілька аргументів проти “єдиного” розуміння доказу у кримінальному процесі / С.М. Сівочек // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права.  2008. – Спецвипуск №1. – С.266–267.

17. Степанов О.С. Допустимість доказів за кримінально-процесуальним законодавством України / О.С.Степанов // Право України.- 2002.- № 11.- с.61-65.

18. Степанов О.С Належність як один із критеріїв доказів / Степанов О.С. // Підприємництво, господарство та право.- 2003.- № 5.- с.110-113.

19. Дєєв М. В. Докази в кримінальному процесі України: поняття та ознаки / М. В. Дєєв  // Збірник тез доповідей учасників "Тижня науки" в Гуманітарному університеті "ЗІДМУ": В 3 т. – Т. 3. – Запоріжжя: ГУ "ЗІДМУ", 2003. – Ч. 8. – С. 31 – 32.

20. Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України / Є.Г. Коваленко. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 260 с.

21. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник / В.М. Тертишник – К.: Юрінком Інтер, 2010. – 1120 с.

22. Чорноус. Ю. Місце та значення слідчих дій у процесі доказування по кримінальній справі / Ю.Чорноус // Підприємництво, господарство і право. – 2004. - №4. –С.117-121.

23. Астапенко О. Допустимість доказів при їх оцінці у ході кримінально-процесуального доказування / О.Астапенко. // Підприємництво, господарство і право. – 2005. - №10. – С. 144-146.

24. Сівочек С.М. Теорія інформації і поняття доказу в кримінальному процесі / С.М. Сівочек // Право України. 2001. №12.  С.114–117.

25. Басай В.Д. Основи криміналістичної одорології: Монографія / В.Д. Басай - Івано-Франківськ: Вид-во Плай, 2002.- 482 с.

26. Дєєв М. В. До питання про зміст предмета доказування у кримінальному процесі України / М. В. Дєєв  // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 12. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. – С. 483 – 485.

27. Дєєв М. В. До питання про межі доказування в кримінальному процесі / М. В. Дєєв  // Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи: Матеріали наук.-практ. конф., 18-19 квітня 2002 р., м. Харків / Редкол.: Сташис В.В. (голов. ред.) та ін. – К.; Х.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 260 – 263.

28. Дєєв М. В. Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення і кримінально-процесуальне доказування / М. В. Дєєв  // Дні науки: Зб. тез доповідей: В 4 т. / Гуманітарний університет "ЗІДМУ", 5-6 жовтня 2006 р.; Ред. кол. В. М. Огаренко та ін. – Запоріжжя: ГУ "ЗІДМУ", 2006. – Т. 2. – С. 342 – 343.

29. Кримінальний процес України / За ред. Ю .М. Грошевого, В. М. Хотенця. – Х.: Право, 2000. – 358 с.

30. Михеєнко М.М. Кримінальний процес України / М.М.Михеєнко. – К.: Либідь, 1999. – 219 с.

31. Дєєв М. В. Достатність доказів як передумова законності та обґрунтованості рішень у кримінальних справах / М. В. Дєєв  // Вісник Запорізького державного університету. – 2003. – № 1. – С. 183 – 184.

32. Сівочек С.М. Особливості оцінки показань неповнолітніх обвинувачених / С.М. Сівочек // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Збірник наукових статей.  До­нецький інститут внутрішніх справ МВС України, 2001.  № 2.  С. 294302.

33. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право. Курс лекцій: навчальний посібник / Л.М. Лобойко. – К.: Наука та право, 2005. - 456 с.

34. Степанов О. Належність як один із критеріїв оцінки доказів / О.Степанов // Підприємництво, господарство і право. – 2003. - №5. – С. 110-112.

35. Бугаков О. Співвідношення оперативно-розшукових матеріалів і доказів у кримінальному процесі / О.Бугаков. // Підприємництво, господарство і право. – 2003. - №7. – С.120-124.

36. Куценко О. Правила перевірки допустимості доказів у кримінальному судочинстві / О.Куценко // Підприємництво, господарство і право. – 2005. - №5. – С. 81-84.

37. Єременко В.П., Іванова Г.М. Філософія істини в теорії права / В.П.Єременко, Г.М. Іванова // Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України.— Дніпропетровськ, 2000.— № 1. — С.25.

38. Михайленко О.Р. Провадження кримінальних справ у суді: Конспект лекцій / О.Р. Михайленко. – К.: КУ, 1992. – 271 с.

39. Шибіко В.П., Нор В.Т. Кримінальний процес України / В.П.Шибіко, В.Т. Нор. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - 420 с.

40. Кримінально-процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Під ред. В.М. Тертишника - К.: А.С.К 2007. – 490 с.

41. Кримінально-процесуальний кодекс України з постатейними матеріалами / За відп. ред. Шибіко В.П. – К.: Вид-во «Промінь», 2001. – С. 454.

42. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України / В.М. Тертишник – К.: Видавництво А.С.К., 2003. – 291 с.

43. Степанов О. Допустимість доказів за кримінально-процесуальним законодавством України / О. Степанов // Право України. - 2009. - № 11. - С.61-65.

44. Чіркашин В.С. Кримінально-процесуальне право: повний курс лекцій / В.С. Чіркашин. - Одеса: ДюК, 2008. – 218 с.

45. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України / В.М. Тертишник - К.: Юрінком Інтер 2011. – 390 с.

46. Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т. Кримінальний процес України: Підручник / Є.Г. Коваленко, В.Т.Маляренко.- К.: Юрінком Інтер 2004. – 323 с.

47. Назаров В.В. Омельяненко Г.М Кримінальний процес України: Підручник / В.В. Назаров, Г.М Омельяненко. - К.: Юридична думка 2005. – 401 с.

48. Банин В.А. Предмет доказывания в современном уголовном процессе / В.А. Банин. — Саратов, Издательство СГУ, 2007. – 190 с.

49. Карнеева Л.М. Роль доказательств в уголовном процессе / Л.М. Карнеева. — Волгоград, Дом научной книги, 2008. — 65 с.

50. Рыжаков А.П. Современный уголовний процесс: Учебник для вузов / А.П. Рыжаков. – М.: Интер-книга, 2009. – 220 с.

51. Давимука І. Допустимість доказів у кримінальному процесі / І.Давимука // Право України. – 2002. - №12. – С.125-129.

52. Шибіко В.П., Молдован В.В. Кримінальний процес. Практикум / В.П. Шибіко [та ін.]. – К.: Юрінком Інтер, 2010. – 225 с.

53. Ніколенко Г. Допустимість і достатність доказів в кримінальному судочинстві / Г.Ніколенко // Вісник ХНУВС. - 2003. - № 4. - С. 28-31.

54. Гнатюк К. Кримінальне судочинство: сучасний аналіз / К. Гнатюк // Вісник Запоріжського юридичного інститу. - 2002. - № 2. - С. 39-46.

55. Сівочек С.М. Проблеми використання відомостей, одержаних у результаті оперативно-розшукової діяльності / С.М. Сівочек // Вісник прокуратури.  2002.  №5.  С.6267.

56. Дєєв М. В. Достатність доказів у кримінальному процесі України / М. В. Дєєв  // Дні науки: Зб. тез доповідей: В 3 т. / Гуманітарний університет "ЗІДМУ", 28-29 жовтня 2004 р.; Ред. кол. В. М. Огаренко та ін. – Запоріжжя: ГУ "ЗІДМУ", 2004. – Т. 3. – С. 32 – 34.

57. Кримінально-процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Під ред. В.Т. Маляренко Ю.П. Аленіна. - Х.: Одіссей 2003. – 320 с.

58. Фаткулин Ф.Н. Общие проблемы процессуального доказывания / Ф.Н. Фаткулин— Казань: Книжній дом «Глобус», 2006. — 207 с.

59. Кримінально-процесуальний кодекс України. Цивільний процесуальний кодекс України / Верховний Суд України; Відп. ред. В.Т. Маляренко.– К.: Юрінком Інтер, 2001.– 352 с. 

60. Сівочек С.М. Аналіз поняття доказу в кримінальному процесі України / С.М. Сівочек // Право України.  2001.  №9.  С.7679.

61. Басай В.Д. Місце слідів та зразків запаху серед речових джерел інформації / В.Д. Басай // Актуальні      проблеми       вдосконалення      чинного законодавства   України. -   Івано-Франківськ:   Вид-во   Плай,   2002.- Вип.VIII.- С.216-224.

62. Організація судових та правоохоронних органів. Навчальний посібник / I.E. Марочкін, Н.В. Сибільова [та ін.] - X.: Нац. юр. акад. України, 1996. – 196 с.

63. Гирько С.И. Расследование преступлений в форме дознания в системе / С.И. Гирько // Юридический консультант: - К.: ЮРМИС, 2006. - № 7. - С.12-16.

64. Янович Ю.П. Захисник на попередньому слідстві. Курс лекцій / Ю.П. Янович — Х.: Право, 1995. – 119 с.

65. Бранчель И. Предварительное расследование: его роль и место в правоохранительной системе / И.Бранчель // Юстиция Беларуси. - №9. - 2008 г. – С. 27–30.

66. Степанов О.С. Умови використання слідчим оперативно – розшукової інформації під час доказування / О.С. Степанов // Міліція України. - № 8. - 2004. - с.35-39.

67. Гуткин И.М. Актуальные вопросы уголовно-процессуального задержания / И.М. Гуткин. - Уголовное право. - 2011. - № 1. - С. 71-76

68. Степанов О.С., Смітієнко З.Д “Докази у кримінальному процесі України“ / О.С. Степанов // «Зовнішня торгівля: Право та економіка» Збірник наукових праць. Випуск 2, частина-2, Київ – 2002., с.93-99.

69. Сівочек С.М. Проблеми розуміння доказів та їх джерел у кримінальному процесі / С.М. Сівочек // Теорія та практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах: Тези доповідей науково-теоретичної конференції. – К.: НАВСУ, 2002. – Ч.1. – С.148–149.

70. Панєвін О.С., Сухова Г.Є. Судова експертиза в кримінальних справах / О.С. Панєвін, Г.Є. Сухова // Коментар судової практики в кримінальних та адміністративних справах. Постанови Пленуму Верховного Суду України (1995-1997) / Відповідальний редактор В.Т. Маляренко.– К.: Юрінком Інтер, 1998.– с. 131-145.

71. Дєєв М. В. Сутність і співвідношення властивостей доказів у кримінальному процесі / М. В. Дєєв  // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 147: Правознавство. – Чернівці: Рута, 2002. – С. 97 – 100.

72. Громов Н. А. Дознание и предварительное следствие: сущность, задачи и значение стадии предварительного расследования / Н.А. Громов // Следователь. - 2000. - № 4. – С. 94-97.