2.Сутність міфологічного світогляду та його значення для становлення

філософії як науки.

Основні риси міфологічного світогляду:

– уявлення про кровно-родинні зв'язки природних сил та явищ. З тим щоб подолати відчуження природи в первісному суспільстві, якось пояснити незрозумілі природні явища, коли людина не здатна була пояснити їх, повністю залежала від них і була безсилою подолати негативні наслідки природних явищ, вона переносила людські риси на навколишній світ;

– персоніфікація, уособлення природних сил та способів людської діяльності. Явища природи отримували певні імена, "оживлялися" з тим, щоб пояснити їх, щоб була змога звернутися до них, "задобрити", принести жертву тощо;

– міфологічне мислення оперує образами, а не поняттями. Картина відображення дійсності постає як поєднання реальності й фантазії, природного і надприродного, думки й емоції. Майже відсутнє абстрактне мислення, узагальнення, аналіз, класифікація. Подібне мислення спостерігаємо у дітей, художників, поетів;

– міфи сприймалися як реальність, що не потребує доказовості, обґрунтування та перевірки. Все сприймалося на віру, не було ніяких сумнівів. Міф передавався від покоління до покоління, від народу до народу, не було навіть думки щодо перевірки, підтвердження практикою;

– людина розумілася як іграшка в руках природних чи надприродних сил, її життєвий шлях визначався долею, фатумом. Вважалося, що всі людські дії, вчинки, весь життєвий шлях було наперед визначено. Звідси – пасивно-пристосовницька поведінка людини.

У міру розвтку суспільного життя, переходу від його первісних форм до більш високих, міф втрачає своє значення як особливий ступінь розвитку суспільної свідомості. Виникає потреба в пошуку нових відповідей на ті самі корінні питання світогляду – про походження світу, людини, культурних навичок, сенсу життя, таємниці народження і смерті, соціального устрою. На них прагне дати відповідь нова історична форма світогляду – релігія.

Як і міфологія, релігія вдається до фантазії і почуттів. Але на відміну від міфу релігія розрізняє земне і неземне, надприродне, вона розводить їх на два протилежних полюси. Релігія формувалася на основі постійного вторгнення в життя людей "чужих" їм природних і соціальних процесів. Ці таємничі, непомірні сили усвідомлювалися безсилими перед ними людьми як "вищі сили". "Вищі сили" виступали як уособлення добра і зла, як демонічні і божественні начала. Звідси – поєднання страху і поваги у людей, прагнення знайти захист і порятунок у зверненні до божественних сил.

3.Основні концепції походження філософії

Філософія формується в той період, коли сенс людського життя, його звичний устрій і порядок виявляються під загрозою, коли старі світоглядні орієнтири та настанови відмовляються функціонувати, коли мораль, що зросла на основі родових стосунків, вступає у конфлікт не просто з приватним інтересом окремої особи. Між собою стикаються, з одного боку, родова, сімейна мораль, яка являє собою всезагальне начало, але дане в його природній безпосередності, а з іншого — новий, щойно народжений тип всезагального, по відношенню до якого окремий рід, сім'я виступають як дещо часткове — це поліс, держава, всі громадяни якої становлять правове і політичне ціле.

Кризи в суспільстві, кризи у сфері духу, що ними характеризується епоха зародження філософії, ставлять людину в жорстку неоднозначну ситуацію, вміщують її у поле насущних смисложиттєвих проблем, стосовно яких неможливо застосувати звичну канву міфологічного світорозуміння та мислення. І не лише виникнення, а й розквіт філософії у ті чи інші історичні періоди, як правило, зумовлений глибокою соціальною кризою, коли людині стає важко, а інколи й неможливо жити за старими зразками, коли попередні цінності втрачають своє значення і гостро постає питання: як бути далі? Філософія витикає з критичного ставлення до традиції, з сумніву щодо обґрунтованості підстав міфологічного світобачення, з подиву і спроб звільненої думки охопити нескінченний світ. На відміну від міфологічного світогляду, що стоїть на охороні традиції, пасивності, незмінюваності сталого порядку речей, філософський світогляд ґрунтується на активності. Філософія є діяльність, що піддає сумніву та критичному перегляду всі авторитети, забобони, табу та вірування. Відомий французький дослідник походження філософської думки Ж.-П. Вернан вважає, що новий тип мислення, який привів у VI ст. до н. е. до виникнення зародків давньогрецької філософії і науки, засновується на трьох світоглядних принципах. По-перше, виділилась ідея космічного порядку, яка ґрунтувалась віднині не на могутності бога — верховного правителя, монарха басилевса (як у традиційних теогоніях), а на понятті космосу, який підкоряється закону, правилу (nomos). Nomos встановлює для всіх складових природи елементів (стихій) порядок, відповідно до якого жоден елемент не може здійснити свою владу над іншими. По-друге, нове мислення ґрунтувалося на розвитку математичних, передусім геометричних, уявлень з їх ідеальними об'єктами, умоглядністю, доказовістю, раціоналізмом та логічністю. Незважаючи на те, про що йдеться (про політичні, онтологічні чи космологічні питання), філософське мислення проектує світ у просторові рамки, які більше не визначаються релігійними категоріями високого та низького, небесного та підземного, але створюються симетричними, зворотними співвідношеннями. По-третє, абстрактне філософське мислення стало можливим завдяки тому, що його підґрунтям слугував певний життєво-практичний розум, інструментом якого була мова і який давав можливість впливати на людей, а не перетворювати природу, розум політичний у тому значенні, в якому Аристотель визначає людину як політичну тварину. Проблемою виникнення філософії цікавилися вже деякі античні філософи. Ті чи інші аспекти цієї проблеми притягали до себе увагу Платона й Аристотеля, Діогена Лаєрція й Олімпіодора. Уже Платон помітив психологічний аспект цієї проблеми. Відповідно до Платона, початок філософії в подиві (здивуванні). У платонівському діалозі «Теєтет» сказано: « .саме філософу властиво відчуття . здивування. Воно і є початок філософії .». Цей здогад Платона про евристичне значення емоції подиву розвиває далі Аристотель. Дійсно, відповідно до Аристотеля, люди почали філософствувати, уникаючи незнання. Але для цього вони повинні були досягти знання свого незнання. Адже знання незнання не є те, що дано безпосередньо. Як правило, люди своє незнання не усвідомлюють. Незнання ж, якщо воно не усвідомлено, не може бути і переборено. Перш ніж прагнути пізнати що-небудь, людина повинна усвідомити, що вона цього не знає. А для цього людина повинна відчути стан подиву, здивування. От цей-той емоційний стан, ця здатність дивуватися, дивуватися тому, що звичайно здається самоочевидним, звичним, а тим самим зрозумілим, — психологічне джерело як початку самої філософії, так і того, що люди стають філософами. «Завдяки подиву, — сказано в «Метафізиці» Аристотеля, — люди і тепер філософствують і почали філософствувати вперше». Але подив сам по собі ще не дає ні філософії, ні науки. Наука виникає з подиву лише тоді, коли люди виявляються здатними відкрити справжні причини того явища, що здивувало, а тим самим зняти не тільки ситуацію незнання, але і ситуацію подиву. А для цього потрібно пізнати причини дивного. Аристотель насамперед досліджує питання про сутність філософії. Філософія для нього — це вища теоретична наука. Тому питання про сутність філософії Аристотель зв'язує з питанням про сутність науки. Слова «наука» в Аристотеля, зрозуміло, немає. Він говорить «епістеме». Але ототожнити ці два терміни — «наука» і «епістеме» — можливо тому, що однією з головних особливостей знання на рівні «епістеме» є можливість навчання — не на рівні передачі навичок (таке навчання можливо і на нижчому рівні досвіду), а на рівні передачі інформації про причини і початки досліджуваного. Аристотель розумів під наукою знання, що виходить за межі звичайних почуттів (цим наука відрізняється від сприйняття), знання причин (цим наука відрізняється від досвіду), знання заради нього самого, а не заради якої-небудь практичної вигоди (цим наука відрізняється від мистецтва).