45. Основні риси філософії Нового часу.

Доба Нового часу - основа становлення нового філософського напряму - раціоналізму. З ХУІ ст. по ХІХ ст в Європі закладаються підвалини раціоналістичної (класичної філософії) в основі якої лежить розум та впевненість в його всесильності. Необхідність появи раціоналістичної філософії - це заперечення релігійної віри як засобу пізнання дійсності, заперечення феодальної ідеології, як засобу осмислення світобудови та життєдіяльності людини. У кiнцi ХУ1-ХУП ст.у Захiднiй Європi настає епоха раннiх буржуазних революцiй. Буржуазiя була зацiкавлена в розвитку продуктивних сил суспiльства, а отже, в розвитку науки i технiки. Філософія Нового часу-це філософія короткого (XVII - ХУШ ст.), але насиченого глибокими ідеями та видатними іменами періоду європейської філософії. На протязі цього періоду відбулись істотні зміни в баченні проблемного поля філософії. Схематично їх можна окреслити так - філософія Нового часу зосереджена на вияві та осмисленні умов можливості зміни статусу людини в світі, тобто перетворення її на володаря, господаря, майстра буття. Філософія Нового часу, завдяки рішучій діяльності її видатних творців, остаточно підірвала вплив на суспільне життя реакційної церковно-феодальної ідеології, розчистила шлях для встановлення нових буржуазних відносин, сприяла подальшому розвитку матеріалістичного світорозуміння. Основні риси філософії Нового часу (ХVІІ – ХVІІІ ст.). На завершення теми, слід визначити основні риси, що притаманні філософії Нового часу. Ними є, принаймні, такі основні риси: 1. Зв’язок з наукою. Критика схоластики;

2. Впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження; 3. Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і дедукції. 4. Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу; 5. Розробка вчення про людину і її невід’ємні права; 6. Просвітництво; 7. Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та природне походження.

46. Аксіологія про природу та типологію цінностей.

Аксиоло́гия (от др.-греч. ценность) — теория ценностей, раздел философии. Аксиология изучает вопросы, связанные с природой ценностей, их местом в реальности и структурой ценностного мира, то есть о связи различных ценностей между собой, с социальными и культурными факторами и структурой личности. Впервые вопрос о ценностях был поставлен Сократом, сделавшим его центральным пунктом своей философии и сформулированный им в виде вопроса о том, что есть благо. Благо есть реализованная ценность — полезность. Т.е ценность и польза две стороны одной и той же медали.

В античной и средневековой философии вопрос о ценностях был непосредственно включён в структуру вопроса о бытии: полнота бытия понималась как абсолютная ценность для человека, выражавшая одновременно этические и эстетические идеалы. В концепции Платона Единое или Благо было тождественно Бытию, Добру и Красоте. Такой же онтологической и холистической трактовки относительно природы ценностей придерживается и вся платоническая ветвь философии, вплоть до Гегеля и Кроче.

Соответственно, аксиология как особый раздел философского знания возникает тогда, когда понятие бытия расщепляется на два элемента: реальность и ценность как возможность практической реализации. Задача аксиологии в таком случае — показать возможности практического разума в общей структуре бытия.

47.Позитивізм та його історичні форми. Позитивізм зароджується у 30-40-і роки ХІХ ст. у Франції. Поступово позитивізм розповсюджується по Європі, знаходить прибічників у США та КанадіПозитивісти повернули суспільства до науки, як і науку до суспільства, коли вона (у ХХ ст.) стала безпосередньою виробничою силою суспільства.

В історії філософської думки мають місце наступні історичні форми (етапи) позитивізму: 1. Власне “позитивізм” ( “перший позитивізм”): засновником позитивізму є французький мислитель О. Конт (робота “Дух позитивної філософії”) визначає поняття “позитивне” як реальне, фактичне, на відміну від сумнівного, негативного - нереального. Формулюючи закон “трьох стадій розвитку духу”, О.Конт виділяє теологічну, метафізичну та позитивну (наукову) стадії розвитку духу. Вся передуюча філософія є недосконалою: вона спочатку орієнтувалась на теологічні “абсолюти”, а потім метафізичні (“перші та кінцеві причини”), що не мають досвідного (наукового) обґрунтування. На третій позитивній стадії філософія формулює закони (“Знати, щоб передбачити, передбачити, щоб уникати). Завдання філософії – побудування всеохоплюючої системи наукового знання. До першого позитивізму відносять також філософські ідеї англійців Джона Мілля та Герберта Спенсера

2. Виникнення “емпіриокритицизму” або “махізму”пов’язане з Е. Махом та Р.Авенаріусом (його становлення обумовлене “кризою природознавства”):основною установкою позитивізму є отримання чистого досвіду за допомогою критики. Завданням філософії є створення теорії наукового знання. 3. Неопозитивізм (різновиди – “логічний позитивізм”, “сематичний позитивізм”) починається у 20-і роки ХХ ст. ( Б. Рассел , Л. Вінгенштейн, М. Шлик, Р.Карнап та ін. )Завдання філософії: аналіз мови науки (логічний аналіз наукових висловів та узагальнень), усунення з неї псевдопроблем (попередньої метафізики). Був вироблений метод перевірки справжності суджень – принцип верифікації - справжність гіпотези доводиться або за допомогою досвіду, або за допомогою логічного доказу на основі досвіду. “Сематичний позитивізм” (А.Тарський , Р.Карнап та ін.): відмова від розуміння “безпосередньо даної реальності” як сукупності чуттєвих даних та розуміють реальність як сукупність значень. 4. Постпозитивізм (різновид “критичний раціоналізм”) Починає формуватися у 1960-70 рр. Основоположники: К. Поппер, Т. Кун , І.Лакатос, П. Фейєрабенз. К.Поппер виступив з критикою принципу верифікації, який був покладений в основу пізнання неопозитивістами. Він запропонував принцип фальсифікації:необхідно не підтвердження фактів на істинність, а спростування їх неістинності. У світі науки витримують найнепротирічніші концепції, пройшовши через випробування критикою. Неопозитивізмом був вироблений також принцип філлібілізму: будь-яка наукова теорія не може бути як кінцево спростована, так і раз і назавжди підтверджена. Всі наукові теорії, будучи гіпотетичними за характером, містять лише правдоподібні ствердження, а не незаперечні закони. Значить, будь-яка теорія (в силу її ненадійності, а то і помилковості) повинна постійно переглядатися. Згідно з принципом раціонально-критичної дискусії тільки в теорії виявляється протиріччя хоча б у одному факті, її необхідно переглянути, а нову теорію знову піддавати критичному аналізу. Принцип інваріантності (сумірності): всі наукові теорії використовують нейтральну один від одного емпіричну мову. Розвиток науки - стрибкоподібний, революційний процес зміни парадигм. Історія розвитку науки – це зміна конкуруючих дослідницьких програм, що замінюють окремі допоміжні теорії. За П.Фейєрабендом, наука є форма ідеології та нічим не відрізняється від міфу або релігії. Необхідно звільнити суспільство від “диктату науки”, відділити науку від держави; нехай вона бореться за виживання сама. Для постпозитивістів є характерним дослідження впливу політики, етики, філософії, як володарів позанаукових фактів, на розвиток наукової теорій.

48. Ететика та її категорії .

Слово «естетика» – грец. походження, у перекладі означає – той, що має відношення до чуттєвого сприйняття. Термін «естетика» увійшов до науки в середині XVIII ст. Вперше його застосував німецький філософ А. Баумгартен для позначення нового розділу в філософії. А. Баумгартен увів у філософію розділ «Теорія чуттєвого сприйняття» і запропонував назвати його терміном «естетика». Він міцно укоренився у філософській термінології, і вже з XVIII ст. естетику почали розуміти як науку, що вивчає лише «філософію прекрасного», або філософію мистецтва. У естетиків з’явився самостійний предмет вивчення.

Предметом естетики є чуттєве пізнання навколишньої дійсності з її різноманітними напрямами: природою, суспільством, людиною та її діяльністю в усіх життєвих сферах, навіть у виробничій. Так, з естетичними властивостями явищ і предметів зустрічаємося, коли розглядаємо чудові квіти, величні споруди (наприклад, церкви, пам’ятки давнини тощо), нові технічні об’єкти (комп’ютери, машини, роботи та ін.), які створені працею людини, коли пишаємося високогуманними вчинками людей, високохудожніми творами мистецтва. Про людей, чутливих до краси, говоримо, що вони мають естетичне чуття. Процесу сприймання естетичного даємо назву естетичного сприйняття, результатом якого є естетичне переживання.

Отже, естетичні почуття, переживання, естетична насолода виступають як вияви естетичного ставлення до предметів або явищ дійсності. Різноманітні естетичні відношення, що виникають у людини (соціальної групи, суспільства) до дійсності, можна віднести до загального поняття «естетичне». Природу естетичного вивчає наука естетика.

Дослідження естетичного (виступає як метакатегорія науки естетики) припускає аналіз найбільш загальних характеристик, сторін, які належать певним -естетичним об’єктам дійсності, наприклад, прекрасним, піднесеним, трагічним і т. ін., крім того, природи відображення цих явищ у свідомості людини, в естетичних сприйняттях, уявленнях, ідеалах, теоріях та поглядах, а також природи естетичних цінностей.

Одним з головних питань в обсязі вивчення естетики є питання про мистецтво. досліджує загальні закономірності розвитку мистецтва, які виявляються у його . Вона вивчає і власне процес художньої творчості, її суб’єкт, об’єкт та засоби , крім того, процес художнього сприймання мистецтва та ін., тому що мистецтво існує у соціально-комунікативній системі художник – мистецтво – споглядач, або художня – мистецтво – художнє сприйняття. У цьому зв’язку до предмета естетики як науки включити такі проблеми, як художнє сприймання, художня оцінка, художні засоби, смак та ін. УСІ ці прояви втілюються у категорії «художнє». Отже, варто розглянути «естетичне» і «художнє» та їх зв’язок.

Поняття «художнє» стосується мистецтва: діяльності художника, сприйняття мистецтва, оцінки творів мистецтва та ін. Але насправді є такі естетичні явища, процеси, , які не мають художньої ознаки, наприклад, естетичні явища у природі, естетичні риси в , побуті, в утилітарних формах людської діяльності. «Художнє» треба розглядати як прикметник від іменника» мистецтво. Художня потреба – це потреба у мистецтві, художня – це оцінка мистецтва; художня творчість – це створення мистецтва, художнє сприймання це сприйняття мистецтва тощо. Інакше кажучи, «художнє» виступає як вид естетичного, яке є нього родовим поняттям: художня діяльність – вид естетичної діяльності, художня – вид естетичної творчості.Категорія «естетичного» характеризує всю широчінь та різноманітність сфери прекрасного і потворного, трагічного та комічного, низького і піднесеного та їх модифікації у природній і соціальних галузях, у мистецтві та в інших сферах буття. Не існує художніх явищ (музичне, літературне, живописне та ін.), які 6 не мали естетичної природи і не були 6 прекрасними або високими, позитивно-естетичними або негативно-естетичними тощо, але є такі естетичні явища, які не мають художньої природи (красота флори й фауни, фізична зовнішність людини, неорганічні предмети та ін.).

Естетика вивчає ціннісне ставлення людини до явищ буття, яке може бути: прекрасним, потворним, сатиричним, гумористичним, трагічним, комічним, піднесеним та ін. Крім того есте­тика досліджує закономірності естетичної діяльності суспільства, закономірності естетичного сприйняття людиною дійсності тощо. Аналіз естетичної діяльності дозволяє зрозуміти, як люди­на створює прекрасне у житті, як саме вона усвідомлює його. Іншими словами, естетика розглядає суб’єкти творчості та сприйняття (художник, публіка, імпровізатор, виконавець, критик та ін.), об’єкти творчості, засоби, процеси і результати естетичної творчості й сприймання.Таким чином, висвітлене коло питань і складає предмет естетики.Естетика – філософська наука, вона народилася у надрах філософії, вийшла з неї і зберегла міцні зв’язки з нею. Якщо філософія розкриває найбільш загальні закони природи, суспільного розвитку та мислення, то естетика вивчає найбільш загальні закони розвитку мистецтва та різноманіття, естетичного відношення людини до світу.

Перетворившись у самостійну науку (з другої половини XVIII ст.), естетика продовжує використовувати основні методологічні положення філософії. Вона застосовує весь категоріальний апарат науки філософії; запозичує такі поняття, як буття, свідомість, діяльність, зміст, форма, сутність та явище, причина і наслідок;

використовує філософські закони та ін.Естетика пов’язана з усіма гуманітарними науками, так, вона тісно поєднується з етикою. Моральний аспект є складовою частиною естетичних відносин. Взаємовідносини між людьми – це основа кожного художнього твору (свої правила поведінки у героїв У. Шекспіра, А. Камю, Ф. Кафки, О. Гончара та ін.). Естетика пов’язана також із психологією. Естетичне сприйняття Дійсності має чуттєво-емоційний характер, а емоції і почуття вивчає психологія. Крім того, естетика тісно взаємодіє з педагогікою, соціологією, та ін.

Оскільки естетичні якості властиві самій дійсності і вони знаходять своє відображення у різноманітних формах пізнання, естетика невід’ємна і від природознавчих та технічних наук.

Естетика – теорія мистецтва. Вона виступає методологією мистецтвознавчих наук: історії мистецтва, теорії мистецтва, художньої критики.

На відміну від інших предметів, що їх створює людина, в яких краса може бути наявною, а може бути і відсутньою, у творах мистецтва вона має бути обов’язковою, бо твори мистецтва – це завжди естетичні цінності. Якщо фільм або малюнок не приносять естетичної насолоди, вони не вважаються художніми творіннями.

Мистецтво як плід художньої творчості є предметом дослідження естетичної науки. естетика у даному випадку відразу стикається з тим, що кожним видом мистецтва – , музикою, театром та ін. – займається спеціальна наука: літературознавство, , театрознавство тощо. Кожна мистецтвознавча наука досліджує той чи інший мистецтва, його характерні риси і якості. Але існують такі закони мистецтва, які є для всіх видів мистецтва, вони об’єднують різні галузі художньої творчості. Ці і стають предметом пізнання естетичної науки. Так, відношення мистецтва до дійсності, дійсності в мистецтві, художня творчість та інші питання вивчає естетика. Вона закони, які виступають загальними для всіх видів мистецтва, але у кожному з них вони специфічно, особливим чином, тому естетика не просто наука про мистецтво, а , яка досліджує загальні закони розвитку мистецтва.

Естетика являє собою методологічні засади для таких наук, як технічна естетика, естетика побуту, естетика поведінки.

Отже, естетика – це наука про естетичне в дійсності, про сутність і закони естетичної свідомості, пізнання і естетичну діяльність людини, наука про загальні закони розвитку мистецтва.

Естетика – філософська наука, вона тісно пов’язана з гуманітарними науками, крім того, виступає теорією для прикладних естетичних та мистецтвознавчих наук.

Естетика у системі гуманітарних наук

Естетику можна розглядати як цілісну систему наукового знання яка містить три основні розділи:

_ про природу естетичного об’єкта та види естетичної цінності (продукти виробництва, явища природи, суспільства і мистецтва);

– про природу естетичної свідомості та її форми (естетичне почуття, ідеали, смаки, теорії та ін.);

– про природу естетичної діяльності та її види (художнє конструювання, або дизайн, художня творчість, естетичне виховання та ін).

Естетика як система має і свій категоріальний апарат: естетичні категорії, естетичні поняття та естетичні закони. Естетичні категорії – це вузлові пункти в історії освоєння людиною «за законами краси». В них збережені основні типи естетичних відносин «я» людини до світу, узагальнені характерні естетичні властивості предметного світу.

Естетичні категорії поділяють на парні і непарні. Парні категорії: прекрасне та потворне, трагічне та комічне, низьке та піднесене (високе); непарні, наприклад, такі як: зміст, , художній образ, художній метод, естетична свідомість, естетична діяльність, естетична тощо. До естетики як науки належать і такі поняття, які відображають окремі риси тичних категорій, вони характеризують відтінки естетичних властивостей. Наприклад, «прекрасне» – поняття гармонійного, красивого, чарівного та ін., категорія потворне» – поняття некрасивого, брутального, бридкого тощо.

УСІ категорії та поняття естетики тісно зв’язані, між собою, між ними існує логічний зв’язок та підпорядкування.