1.3.Гайдамаччина: українські та єврейські погляди на проблему.

В томі 3 „Краткой еврейской энциклопедии” зазначається, що самим трагічним виразом протистояння між поляками і „гайдамаки, особливо так звана Коліївщина (с. 280). В томі 2 зазначається,що гайдамаки влаштували різню євреїв в1738-1742 р.р

(с.6). Особливо жорстокістю вирізнялися погроми у Вінниці і Володарці 1750 року. Та всі погроми не зрівняються з безприклад- ною по масштабам різнею, вчиненою гайдамаками в Умані, де загинуло біля 20 тисяч євреїв. ( Додаток А)

Злодійства гайдамаків відображені в багатьох творах єврейського фольклору і хроніках.

На думку автора праці „Гайдамаччина” Мордовцева, їм треба було познущатися, потішитися з жертов, вони це робили у Черкассах, зробивши мішенню своїх пострілів дванадцятьох євреєк.

Таку нелюдську жорстокість могло викликати тільки пристрасне почуття помсти. Це справді і була помста, тому гайдамаки не задовольнялися однією смертю своїх жертов, а іноді виявляли бажання дати кожній з них кілька смертей разом, і від того „перемучували” трупи, вішали і душили мертвих, „щоб не повставали”. Між тим, де почуття помсти не керувало ними, гайдамаки проявляли людяність і вдячність.

Втім гайдамаки взагалі не займали ні бідних людей, ні жінок, ні дітей, за винятком, звичайно, євреїв і поляків, яких знищували, не дивлячись ні на стан, ні на стать, ні на вік. Дарували життя тільки „добрим панам”. (с.196-197)

Трагічна доля Лисянки посіяла панічний страх серед польського та єврейського населення західної України. Особливий жах охопив євреїв. Поляки ще могли якось врятуватись, швидше, ніж євреї, вони знаходили захист у своїх замках, у своєму озброєному дворянстві, і врешті, у міській міліції, де начальниками були поляки. Євреї були зовсім беззахисними, а на них здається, була особливо спрямована лють гайдамаків. Багато євреїв вже загинуло, поки гайдамаки просували свої нестрункі ряди від Смілої до Лисянки. Здалеку уявлялися ще більші жахи і поголовна смерть всьому єврейському населенню. У їхній пам’яті поставали жахливі спогади і криваві розправи з євреями часів Морозенка, Нечая, Павлюка і Кривоноса, коли в одному Барі було піддано тортурам, катуванню і вбито більше 15.000 євреїв, стільки ж у Немирові і у Бердичеві, Погребищах, Тульчині, Умані і в трьохстах інших міст України, Поділля і Волині, коли вбивали жахливими способами все, що тільки носило ім’я чи мало єврейську зовнішність.

У ці самі дні, коли гайдамацька різня розгорялася, євреї повинні були нести так званий „піст помилування” і пригадувати усі жахи, які випали їхньому племені в Україні за 80 років до цього. У „пості помилування” євреї повинні були співати „з голосінням і завиванням” у всіх своїх синагогах молитву, створену в пам’ять нищення євреїв українськими козаками. Піст цей встановлено навічно, і щороку євреї співають вражаючий душу гімн, і який вони співали у ті самі години, коли гайдамаки вже різали їх одновірців по навколишніх селах і роздоріжжях.

Євреї повинні були співати розриваючу душу молитву, тому що все, в ній згадане, повторилось знову на їх очах: „Господе милосердний, сущий в небесах, упокій душі мучеників Немирова, Бердичева, Погребищ, Тульчина, Пулін, Бара, Умані, Красного і 300 інших міст Русі, України, Поділля, Литви і Волині. Ці нещасні жертви були великі вчителі, письменники, правічні служителі божества, відмінні проповідники, які присвятили життя вивченню закону. Чоловіки, жінки, дівиці, немовлята – всіх було вбито. Кров тікла струмками у цьому злощасному році. Ці мученики не хотіли зраджувати своєму закону: „Бог є єдиний!” вигукували вони і падали від ножів вбивць. Розбійники не розбирали ні статі, ні віку. Земля була завалена вбитими. Їхня кров парувала фіміам перед алтарем всемогутнього. О, Господе милосердний! упокій душі сих мучеників, нагороди їх за їхні випробувані чесноти. (с. 200)

Становище євреїв було набагато гіршим, ніж становище самих поляків. Гайдамацькі пісні говорять, що розбійникам легше було впораться з євреями, ніж з поляками, і гайдамаки прямо загрожують, що всім їм знімуть голови, починаючи „з Нухіма” і закінчуючи „Борухом”. Одна така пісня говорить:

Ляхів будем бити.

А жидів шаблями хрестити:

Ляшина превража дитина,

А жидовин зайцеві дружина.

Із жидом усе втнеш,

Куди треба, то й пошлеш.

А не хоче, то й обдереш,

А вражого ляха – того не вжуєш.

Ті з євреїв, хто мав можливість втекти, тікав у Росію, за Дніпро; інші поспішали сховатися в Умані. (с. 201)

Як ми знаємо Умань не витримала гайдамацького штурму і пала. Найбільш страшні жорстокості звалились на євреїв. В одній синагозі перерізали їх 3000 душ обох статей. Жахливо було бачити, Тучапський, як вони плавали в крові без рук, без ніг, без вух, голі, які самі просили, щоб їх добили, -- і їх добивали поселяни з навколишніх сіл. Багатьох витягали з льохів, рвів та інших місць, де вони ховалися і як стадо тварин зганяли в одне місце. Тут їх навіть жінки, зараженні жорстокістю чоловіків, дрючками, ножами, лопатами, серпами різали і вбивали, навіть дітей своїх залучали до цієї кривавої справи.

П. Скальковський наводить уривок з сказання самих євреїв про уманські жорстокості. Ось що каже єврей-самовидець про „третій день” уманських жорстокостей.

„Увійдіть до міста – всі мешканці оного, євреї та християни, волають і стогнуть, навіть іноземці, які шукали прихистку в Умані, падають під ножами вбивць. Такого жалісного та жахливого плачу не чутно було від творення світу. Тисячі євреїв були умертвлені, їх малолітні діти, пов’язані разом, кинуті купами на вулиці під ноги коней. Була в Умані одна дівиця незрівняної краси. Гайдамаки хотіли її зґвалтувати силоміць, але вірні звичаям своєї країни, що не дозволяли вбивцям осквернятись стиканням з жидівкою, вони примушували її змінити віру, -- а вона відповідала: „Мою душу передаю Богові, а з тілом робіть, що хочете.” Вони зв’язали її і кинули у криницю, де вона й загинула. Усі жиди збіглися всередину своєї синагоги. Вороги наші, дізнавшись про це, кинулися за ними. Та євреї стали захищатися. Один з них, на ім’я Лейба, вихопив меч в одного розбійника і вбив двадцять ворогів. Інший, на ім’я Мозес Мохер, відчайдушно захищаючись, вбив їх тридцять. Врешті розбійники, бачучи не можливість увірватися в синагогу, привезли гармати і ядрами стріляли по ній. Тисячі євреїв загинули там, але вони стали мучениками за віру. Одна жінка, на ім’я Брейла, боючись, щоб по її смерті дітей не навернули до іншої віри – нещасна! – втопила їх у річці. Гонта, недолюдок , прибувши до Умані, видав об’яву, щоб багаті єврейські купці, якщо забажають врятуватись від загибелі, принесли йому негайно значний викуп. Купці повірили і принесли оний в ратушу. Гонта гроші узяв, а нещасних, викинувши за віконце, позбавив життя. Уманський проповідник, бал-ааршол, з багатьма своїми браттями сховався у глибокому погребі і там проводили час у молитвах, прохаючи Бога врятувати їх від загибелі. Та щастя їм зрадило. Вороги знайшли і цей прихисток. Гайдамаки відняли священні сувої, потоптали їх ногами і тут же вбили цілі тисячі євреїв. Їх кров переливалась за поріг синагоги. Незліченна кількість синів Ізраїля було заколото, як стадо овець, вони вмерли мучениками.

В праці С. Зінчука „ Іван Гонта” знаходимо інші дані. Автор цитує

М. Максимовича: „ Ще перед початком уманської різні, козака дозволено було вибирати, хто кого хоче для хрещення в православну віру, про яке турбувався Залізняк. ( с. 12.) Тож, користуючись цим деякі козаки обирали собі в жінки гарних полячок і єврейок. Деякі обирали собі хрещеників.

Здійснивши обряд, всіх перехрещених відправили під охорону на гарнізонний двір. Таким чином, було збережено багато людей від загибелі. Крім того, уманські жителі зберегли багатьох дітей, ховаючи їх у себе.” В праці наводиться текст „ Золотої грамоти” ( с. 22), яку нібито цариця прислала гайдамакам.

„...винищити з божою поміччю всіх поляків і жидів, які зневажають нашу святу віру. Таким способом ми ставимо край усім скаргам, що пливуть до нашого трону проти тих поляків, які захищають погану віру безбожних жидів... Ми доручаємо, щоб у висліді нашого маршу в Польщу було знищене їх ім’я і щоб пам’ять про них загинула в майбутності.”

Та, як ми знаємо текст грамоти був складений священником з Матронинського монастиря.

У Лисянці, допавшись до вин і медів, колії завершили бенкет тим, що повісили на воротах костьолу ксьондза, єврея та пса з написом: „Лях, жид і собака – все віра однака” (с. 23). Автор наводить розповідь очевидців, що втекли з Умані на Січ – Остапа Поломаного й Остапа Бочки (с. 27). За їх даними убили 100 шляхтичів і майже 300 євреїв. У Скальковського інші цифри 6600 та 12000. У Максимовича – 18000 ( сті-

льки Умань не могла вмістити.