3.Основні етичні вчення.

Перші етичні вчення виникли на межі ІV-ІII тисячоліть до Р. X. разом із зародками наукового знання та філософії. Етичні міркування зумовлювалися розвитком духовного життя суспільства, посиленням соціальної диференціації, що зумовило потребу теоретично обґрунтувати певну систему моральних цінностей. Тривалий час у науці панувала думка, що батьківщиною моральної філософії була стародавня Еллада. Однак уже в середині XIX ст. ця думка змінилася. Дослідження показали, що етичні теорії сформувалися приблизно одночасно в основних центрах стародавньої цивілізації — Єгипті, Вавилоні, Шумері, Іудеї, Індії, Китаї та Греції. Уже наприкінці IV тис. до Р. X. З'являються збірки моральних повчань, регулятивних правил, міркувань про сенс життя.

Одним із важливіших напрямів розвитку етичної думки у Давньому Китаї було конфуціанство, засноване Конфуцієм (551-479 рр. до н.е.) і поширене його учнями. Конфуціанство було китайською державною програмою, її можна охарактеризувати як нормативну програму достойного життя окремої людини та узгодженого життя всіх у суспільстві. Головне місце в етиці Конфуція займає поняття «жень» («гуманність») — моральний принцип, який потребує покори підлеглих, турботи про суспільні інтереси, повагу до батьків і старших за віком. Існували п'ять великих і незмінних доброчинностей: мудрість, гуманність, вірність, повага до старших, скромність, дотримання яких було одночасно нормою для всіх і, з іншого боку, слугувало соціально-політичній верхівці. Це сприяло запобіганню соціальним вибухам, утримувало у слухняності підлеглих. Дотримування моральних норм у розумних межах спричинює доброчинність і глибоку повагу до себе та інших, на це здатні лише обрані та повноцінні особистості, так звані «ідеальні люди». Такі ідеальні особистості, по-перше, «не роблять іншим того, чого собі не бажають» (у європейській культурній традиції цей принцип отримав назву «золотого правила моральності»); по-друге, чинять так, як потребує етикет, лад та їх власний соціальний стан; по-третє, прямують до знань, розуміють Дао як шлях благородства та духовної досконалості (творча сила Дао — що розуміється, як моральна сила, надана людині).

Стародавня грецька етика відзначається надзвичайною різноманітністю напрямів і шкіл, глибокою обґрунтованістю та чіткістю концептуальних висновків. Це зробило її одним з найважливіших джерел подальшого розвитку європейської, та й загалом світової етичної думки.

Можна зазначити низку характерних рис моралі стародавніх еллінів, які визначили світоглядну орієнтацію етичних роздумів, сформованих того часу:

1. Оптимістичне, життєствердне сприйняття світу. Земне життя було для стародавнього грека достовірним, істинним життям, адже тоді люди ще не вірили в потойбічне життя після смерті.

2. Громадянськість, прагнення елліна бути корисним рідному місту, ставити суспільне благо над особистим.

3. Раціоналістичність. Значення та характер життя, згідно з їхніми переконаннями, визначала сама людина, її розум. Поняття етичного й розумного у греків були практично тотожними.

Фактично, першим філософом, моралістом-просвітником, який присвятив себе, насамперед, людським проблемам, був Сократ (469-399 рр. до н.е.), саме тому прийнято говорити «про сократівську антропологічну революцію» в античній філософії. Сократ виступив проти етичного скептицизму софістів і захищав позиції морального абсолютизму. Релятивізмові софістів він протиставив переконання в необхідності загальнообов'язкової для всіх моральності. Він першим із грецьких мислителів висловив думку про необхідність вивчення сутності людини, а розробку етичних проблем визначив як центральне завдання філософії. Так було визнано існування етики як самостійної та соціально-актуальної сфери філософського знання. Сократ першим обґрунтував думку про єдиного та вічного Бога як початок морально-етичного, що протистояло скепсису софіста Протагора, котрий стверджував, що він про Бога нічого не знає. У сократівських міркуваннях Бог постає як джерело моральних рис.

Сократівська етика мала яскраво раціоналістичний характер, відстоюючи позицію тотожності знань і чеснот. Відповідно до цього принципу, можна було дійти двох суттєвих висновків: по-перше, ніхто не є злим з доброї волі, а лише через незнання, бо обізнаний не може чинити погано; по-друге, кожний може стати добрим, набувши знань. Люди живуть погано тому, що не знають, як жити правильно, і через це страждають. Тому найвище завдання — не теоретичне, а практичне — мистецтво жити. Отож афінський мислитель зводив традиційні чесноти грецької свідомості (мужність, поміркованість, справедливість, мудрість) до однієї основної — мудрості.

Сократ полюбляв повторювати фразу: «Я знаю, що я нічого не знаю». Сумнів у достовірності наявного знання був необхідний для того, щоб очистити розум від усього недоведеного та брехливого.

Сократ увів в етику уявлення про духовну свободу, трактуючи її як перемогу розуму над безглуздою волею, вказуючи на необхідність для людини опановувати свої пристрасті, підпорядкувати їх розумові. Він стверджував, що щастя припускає прагнення до насолоди, але потрібно вміти насолоджуватися так, щоби насолода не запанувала над людиною. Для цього і необхідна людині свобода волі, що допомагає їй іти тим шляхом, який обрав розум.

На думку Сократа, людина належить до двох світів: душа — до вічного світу ідей, а тіло — до мінливого, недосконалого світу реальних речей. Життя тіла вимагає насолоди. Сократ не відкидає його, але не вважає метою життя. Справжня мета життя — це очищення душі від тілесної скверни. Чим більше людина вгамовує свої природні пристрасті, тим легше душа досягає своєї мети — наближення до ідеального життя. Так уперше в грецькій етиці, що завжди відстоювала пріоритет радості земного буття, виникають мотиви аскетизму. Головними чеснотами Сократ вважав стриманість (приборкування пристрастей), мужність (подолання загрози) і справедливість (дотримання божих і людських законів). Цих чеснот людина досягає шляхом самопізнання й пізнання того, що, якщо робити добрі справи, будеш щасливим, а якщо погані — будеш нещасним.

Завдяки теоретичним розробкам Сократа етика стала провідним напрямком грецької філософії, а інколи навіть розчиняла в собі загальнофілософські проблеми. Під впливом сократівських ідей сформувалися основні етичні школи IV-ІІІ століть до Р. X. — школи кініків, кіренаїків, мегарська школа та вчення Платона й Аристотеля. Крім ідейного впливу Сократа, на розвиток етичної думки в цей період впливали и соціально-культурні процеси, що були пов'язані з кризою полісної демократії, котра на цей час уже вичерпала свої історичні можливості.

До етики Сократа близькі погляди його учня Платона (427-347 рр. до Р. X.) — творця першої цілісної доктрини філософського ідеалізму, важливою складовою якої були етичні переконання.

Основу етики Платона складають вчення про ідеї і про душу. У вченні про ідеї Платон стверджував, що існує відмінний від земного світу вищий світ ідей — ідеальних сутностей, які перебувають поза фізичним часом і простором і є прообразами усіх земних речей та явищ. Найвища ідея — ідея блага (Бог). За Платоном, мораль — надбання «неба», де знаходяться загальні зразки блага, справедливості, вона піднімається над реальними конкретними людьми. Однак у світі ідей перебуває, споглядаючи його, безсмертна душа людини. Душа співпричетна до світу ідей, тому що її вища, найчистіша, розумна частина повернута до цього світу. Але її палка і нерозумна частина тяжіє до грішної землі. Цей розлад двоєдиної душі Платон уявляє як боротьбу візника (розуму) з гарячими кіньми (палкою, емоційною частиною душі). Час від часу коні беруть гору, викидають душу зі світу ідей, вона втілюється у тіло, і тоді народжується людина.

Платон підтримав сократівську думку про безумовність і загальний характер етичного знання та чеснот, рішуче реалізував у своїх поглядах лінію етичного абсолютизму. Він розробив філософську основу етичного абсолюту, будуючи етичні ідеї на визнанні єдиної та незмінної основи — добра, блага, джерелом якої є надприродний божественний світ ідеальних сутностей.

Окрім цього, Платон вніс у грецьку етику низку інших істотних положень. Одне з них — естетичний критерій морального. У Платона прекрасне розглядається як етичне та корисне, а дії, що спрямовані на досягнення щасливого життя, є прекрасними. Надалі до поняття чеснот афінський мислитель залучив такі компоненти, як благо, міра, істина, краса.

В діалозі «Теєтет» Платон намагається довести, що розвиток людини є розгортанням тих потенцій, тих якостей, які були спочатку притаманні її душі. І якщо перше положення платонівської етики, як і у Сократа, наголошує: «Джерело духовності знаходиться поза людиною і поза суспільством», то друге полягає в тому, що моральні якості (чесноти) споконвічне притаманні окремому індивіду (точніше, його душі), тому, що душа згадує світ ідей, в якому перебувала до появи у матеріальному світі. А у світі ідей панує головна доброчинність — справедливість.

У складі душі Платон виділяє три першопочатки — розумне, вольове, афективне, — які зумовлюють три доброчинності — мудрість (чеснота розуму), мужність (чеснота волі), помірність (чеснота почуттів), і над усіма доброчинностями стоїть головна — справедливість.

Вища людська чеснота — мудрість, прояв розумної частини душі, притаманна мудрецям-філософам, котрі є єдиними достойними правителями держави. Мужність — чеснота воїнів, які захищають державу. Помірність, пов'язана з чуттєвою частиною душі, притаманна ремісникам і землеробам. Ще нижче на щаблях чеснот перебувають раби, які існують узагалі поза мораллю і позбавлені будь-яких чеснот, тому що сумнівно, щоб у них була душа. Усі виконують належні їм обов'язки, що й забезпечує збереження у державі справедливості.

Розглядаючи актуальне для його часу питання про зв'язок індивіда із суспільством, Платон максимально загострює вимоги полісної громадянськості, наголошуючи на безумовному пріоритеті суспільних інтересів над особистими. В ім'я блага суспільства, держави можна, та й потрібно, принести в жертву все особисте. Саме так і чинять громадяни створеної філософською уявою Платона ідеальної держави. У своїх етичних пошуках Платон значною мірою йде від належного та демонструє ті орієнтири, на ґрунті яких можна побудувати істинну, за його уявленнями, мораль. Платонівська етика налаштована на пошук ідеалу. Реальні моральні норми, що на той час існували в суспільстві, цікавили його набагато менше.

У IV ст. до Р. X. була зроблена спроба створити узагальнену етичну теорію, котра б увібрала в себе весь попередній, майже трьохсотрічний теоретичний і морально-практичний досвід грецького суспільства. Це завдання було досить успішно реалізовано видатним філософом античності Аристотелем (382-322 рр. до Р. X.). Якщо Сократ звернув увагу своїх прибічників на важливість вивчення моральної сфери суспільної думки, то Аристотель завершив оформлення етики як спеціальної, самостійної науки.

Аристотель увів етику як самостійну дисципліну у систему науково-філософського знання, розмістивши її між психологією — наукою про душу, і політикою — вченням про державу. Він першим дав назву науці, що займається сферою міжособистісних стосунків і поведінкою індивіда як розумної і політичної (суспільної) істоти.

Трактат, у якому викладено вчення Аристотеля про мораль, має назву «Нікомахова етика». Цей твір являє собою практичні поради щодо правильної поведінки, які було адресовано Аристотелем своєму синові. Таким чином, якщо ранні етичні вчення Давньої Греції значною мірою є зібранням афоризмів життєвої мудрості, якщо Платон висловлював свої думки у формі діалогу, то «Етика» Аристотеля — монолог, тобто за своєю формою це — наукова робота, не схожа на художній твір та повсякденні роздуми. Окрім названого Аристотель написав також «Евдемову етику» і «Велику етику». У своїх етичних роздумах він порушував різні питання, головними з яких були вчення про благо, вчення про доброчинність, вчення про виховання, вчення про свободу волі тощо.

Аристотель глибше, ніж інші античні мислителі, проник у соціальну природу етичних відносин. Він вказував, що чесноти не можуть проявлятися в людині, ізольованій від суспільства. Тільки в суспільстві людина веде моральне життя й люди виробляють поняття добра та зла згідно з життям, яке вони ведуть. Суспільне життя, за Аристотелем, засновується на земних інтересах людей. Людина повинна керуватися інтересами держави, а ціль держави - щастя громадян, але не як окремих індивідів, а як членів суспільства загалом.

За Аристотелем, держава власне й виникає задля забезпечення щасливого та гуманного життя громадян. Отож він формулює більш глибоку, збалансовану концепцію взаємозв'язку особи та держави, в якій немає місця ні платонівської гіпертрофії суспільних інтересів, ні абсолютизації особистої схильності до гедонізму. В Аристотелевій етиці індивід і держава зв'язані загальними моральними обов'язками. Вперше в історії етики Аристотель обрав предметом дослідницької уваги питання про добровільність вчинків і свободу вибору. Він розділяв добровільні і недобровільні вчинки. При цьому, з його точки зору, лише добровільні діяння потребують подяки або засудження, а ті, що зроблені без свідомого волевияву, мають отримувати або прощення, або співчуття.

Аристотель високо оцінював дружбу. Він вважав, що це стосунки, позбавлені розрахунку. Істинна дружба вміщує мету в самій собі. Тільки розумна і доброзичлива людина спроможна дружити на основі однодумства і поваги. Ідеалом морального життя Аристотель вважав життя мудреця. Саме тому споглядальна діяльність розуму відрізняється значущістю і цінністю заради себе самої і вміщує у собі притаманне їй одній блаженство, тільки воно надає інтелектуальну і духовну насолоду, яка в принципі не може бути надмірною.

Аристотель прагнув виявити умови вдосконалення добродійних вчинків. Для цього, на його думку, необхідно: по-перше, ясно усвідомлювати свої дії; по-друге, чинити так, щоби твої дії були не засобом вирішення проблеми, а моральним змістом твоїх дій; по-третє, твердо й неодмінно дотримуватися своїх життєвих принципів. І все це має втілитися у вчинках.

Однак тільки розмірковуючи не можна стати високоморальною людиною. Найвища мета морального життя — розумова діяльність. Добрі риси, котрих не відчувають інші члени суспільства, не дають людині щастя.

IV ст. до Р.X. було для давньогрецької етики часом її найбільшого розквіту. Після Аристотеля кардинально змінилися умови розвитку етичної думки еллінів і в її вченнях з'являються нові риси. Від кінця IV ст. до Р.X. починається епоха еллінізму, коли Грецію завоював Александр Македонський і вона стала частиною Римської імперії. Це привело до того, що спадщина класичного періоду стала надбанням інших народів і основою космополітичної культури античного Риму. Проникаючи до інших країн, грецька мораль почала втрачати свої історичні особливості й увібрала в себе моральні норми римлян та інших народів Сходу. Одночасно під впливом соціально-історичних змін здійснюється і трансформація змісту та напрямків теоретичних пошуків грецьких мислителів.

З кінця IV ст. до Р. X. грецьку цивілізацію охоплює глибока криза, що глибоко вплинула й на розвиток етичної думки. Для цього періоду розвитку були характерні численні соціальні потрясіння, дезорганізація життя внаслідок виснаження грецьких Держав постійними війнами, розпад суспільної єдності вільних громадян, поглиблення розшарування між багатими та бідними, тож люди в пошуках власного добробуту відійшли від загальносуспільних проблем.

Етика ще залишалася домінантною сферою філософського пізнання, та водночас власне в етиці істотно послабилися теоретичні пошуки. На перше місце в етичних дослідженнях виходять питання особистого життя й індивідуалістичної моралі, поширюються ідеї песимізму, умовності життєвих цінностей. Найбільш відомими етичними напрямами в епоху еллінізму були епікуреїзм і стоїцизм.

Епікуреїзм — нова форма етики гедонізму, створена одним з найбільш відомих пізньоантичних мислителів Греції афінянином Епікуром (341-270 рр. до Р.X.). Епікур спирався на традиційні положення гедонізму про те, що для людини основним і природним благом є задоволення. Однак Епікур визнавав задоволення як відсутність будь-яких страждань: «Коли ми говоримо, що задоволення є кінцевою метою, то ми маємо на увазі не задоволення розпусників і не задоволення, що полягає в плотській насолоді, ми поговоримо про свободу від тілесних страждань і душевних переживань». Така позиція давала Епікурові змогу гуманізувати вчення, оберігаючи теорію насолоди від вульгаризації.

Найнадійніший помічник людини у виборі задоволень — розум. За словами Епікура, від розсудливості беруть початок всі чесноти. Розум вчить, що не можна бути щасливим, якщо не живеш розумно, морально та справедливо, і навпаки, не можна жити розумно, морально та справедливо, коли не відчуваєш задоволення. На цьому інтелектуальному критерії Епікур побудував класифікацію задоволень. Серед бажань він розрізняє природні й неприродні (вигадані), а серед природних — необхідні та власне природні, а серед необхідних, одні вважаються необхідними для щастя, інші — для спокою тіла, ще інші — для звичайного життя.

З ім'ям Епікура пов'язана одна з важливіших традицій філософської етики, що отримала назву евдемонізм (від грец. «eudaimonia» — «щастя»). Епікур вважав, що вирішення етичної проблеми міститься у правильному тлумаченні щастя. Щасливі люди є доброзичливими, у них немає ані потреби, ані приводу сваритися поміж собою — такий моральний пафос має вчення Епікура.

Епікур вважав, що відчуття щастя цілком знаходиться під владою людини. Вищим благом він вважав блаженство, насолоду (гедоне), які складаються із задоволення природних потреб і досягнення душевної рівноваги, безтурботності — спокою душі (атараксії), а з цим — і щастя (евдемонії); останнє розумілося як самодостатність індивіда. Одна із запорук щастя — це ухилення від привселюдної відкритості життя. «Проживи непомітно» — улюблене правило філософа, котре він рекомендував усім, хто хоче пізнати незворушність духу й істинну радість життя.

Одним з найважливіших положень етики Епікура є поняття свободи — незалежності від зовнішнього. Досягнення свободи, що в Епікура невід'ємна від щастя, пов'язане з позбавленням людини від її страхів, від віри в надприродні явища. Головними джерелами страждань, згідно з Епікуром, є страх перед богами, страх перед необхідністю і страх смерті. Коли людина усвідомить, що ні боги (існують в «міжсвітових просторах» і не втручаються у дії людей), ні невблаганна необхідність слідувати долі (не всепоглинаюча), ні смерть (коли є людина, смерті нема, а коли є смерть, то немає вже людини) не впливають на її життя, тільки тоді вона буде дійсно вільною і зможе повністю віддатися вищій меті — блаженству.

Евдемонічний ідеал Епікура — безтурботність мудреця, який вміє уникнути усього, що турбує і пригнічує, що надходить до людини із зовнішнього світу або зсередини її власної істоти (бажання, пристрасті). До щастя наближує незалежність. Етика Епікура індивідуалістична, хоча він зовсім не відкидав такого міжособистісного блага, як дружба. У його розумінні дружба — це вільне спілкування індивідів, які обрали один одного для бесід і проводження часу з доброї волі.

Морально-етичні традиції християнства. Середньовічна європейська етика безпосередньо пов'язана з християнською релігією. Християнське віровчення – це інтелектуальна традиція, що стоїть поряд зі стародавньогрецькою спадщиною, і стала основою сучасної етики. На початку І тис. саме християнство стало основним чинником формування етичних учень і залишається донині актуальною духовно-практичною силою. Важливо також зазначити, що, на відміну від греко-римського світобачення, християнство від самого початку мало інтернаціональний, відкритий загальнолюдський характер, синтезуючи духовний досвід різних народів. Усе це визначило складність християнської етики.

Можна виділити найбільш важливі етапи її формування. По-перше, морально-етичні тексти Ісуса Христа та його перших учнів-апостолів, у яких були закладені основи християнського пояснення моральності. По-друге, це творчість так званих "отців церкви" — мислителів ІІІ-VІІІ століть, пов'язаних, переважно, з культурою Візантії: Орігени, Тертулліана, Пелагія, Григорія Нісського, Августина Блаженного, Опанаса Александрійського, Іоанна Дамаскіна, Василя Великого та ін. Вони створили коментарі етичних текстів Святого Письма, перші розробили системи християнської моралі. По-третє, діяльність середньовічних філософів, серед яких визначна роль належить Фомі Аквінському (1225-1274 рр.), який систематизував результати релігійно-етичних пошуків попередніх століть, виділив етико-філософське осердя богословської доктрини та заклав основи подальшого розвитку християнської етики.

Християнство здійснило кардинальний перегляд етичних уявлень, які сформувалися в греко-римському світі. Це торкнулося, насамперед, загальних світоглядних передумов пояснення моралі. В їх основу було поставлено поняття про Бога як про абсолютно досконалий Дух, не тільки абсолютний Розум і Всемогутність, але й абсолютну Доброту та Любов. Християнство поставило матеріальний світ у повну залежність від Духу, розглядаючи його як творіння Духу. З цим пов'язувалося вчення про абсолютну цінність людської особистості й ідеальне призначення людини.

Центральне місце у етиці Середньовіччя приділялося темі Бога і людини. Усі морально-етичні повчання цієї епохи зводяться, насамперед, до того, щоб вказати шляхи, які ведуть у царство Небесне. В основі будь-яких філософсько-моральних роздумів лежить тлумачення текстів священного писання — Біблії.

Моральна концепція християнства виходить із розуміння того, що Бог — єдина творча сила. Він — найвище Благо і моральний Абсолют.

Людина, на відміну від усіх інших істот, схожа з Творцем, тому їй надані дух і свобода волі. Але у своєму реальному існуванні людина не така, яка повинна бути за призначенням. Подолання цієї подвійності, слідування своїй «істинній» сутності і є змістом моральних зусиль людини. Це, за християнським світосприйняттям, досягається за допомогою божественної благодаті, прямої і безпосередньої участі Бога. А образ Христа, який є Богом і одночасно людиною, — це наочний взірець моральності у християнському розумінні, що втілює ідеал.

Загальні нормативні принципи християнської етики зводяться фактично до вищої заповіді — любові до Бога (любов до ближнього свого є, так би мовити, концентрацією любові до Бога). Слідування цій заповіді — зміст доброчинного життя. Світоглядну основу християнської етики становить також учення про воскресіння плоті та про Боголюдину. Згідно з першим, воскреслі праведники разом з їхніми душами знаходять блаженство у вічному, просвітленому царстві Божому. Християнський догмат про Боголюдину містить уявлення про Сина Божого, який олюднився, прийшов у земний, суєтний світ для спасіння людей від гріха та прокляття, посланого на них Богом.

Отже, християнство відкинуло характерне для античності натуралістичне пояснення природної сутності людини та моралі, поставивши на його місце уявлення про духовну сутність людини й надприродне походження етичних цінностей. Зазнав кардинальних змін і зміст цих цінностей та уявлень про завдання морального життя людини.

Античному гедонізмові християнство протипоставило принцип аскетизму. При цьому аскеза розглядалася не як спрощення чи заперечення матеріальних благ, а як ступінь духовного вдосконалення, спосіб звільнення від мирської суєти в ім'я особистого спасіння. Християнство внесло в етичні уявлення думку про об'єктивне джерело моралі, зовнішнє щодо людини — це заповіді Господа-творця. Отож етичні правила мають незмінний, вічний характер.

По-новому християнство розглядає традиційну проблему віддяки за високу моральність. У християнській етиці момент віддяки виноситься за межі земного світу. Земне життя — це ступінь до життя вічного, котре потрібно заслужити праведними справами.

Важливим елементом християнської етики є визнання свободи волі. Так, все, що відбувається в світі, здійснюється з волі Божої, та світ спрямовується на шлях, вказаний Богом. Свобода волі в християнському сенсі — це можливість обирати між добром і злом. Бог не управляє людиною, а тільки вказує їй істинний шлях і приходить на допомогу, коли людина опиняється в лабіринті сумніву чи в тенетах гріха. Моральна свобода в християнській етиці пов'язана з досягненням божественного світу. Природа людини така, вчить християнство, що достаток земних благ не задовольняє її бажань та не стримує її пристрастей. Людина шукає повноти буття і досконалості, якої не може їй дати лише природне існування. Пізнавши свою свободу, вона вже не може не тяжіти до неприродних закликів. І в цьому криється основа її нескінченного розвитку.

Свобода, в християнському трактуванні — це не просто можливість вибору, але й величезна відповідальність за цей вибір, випробування на духовну чистоту, котре покладає на особу Бог. Тож у людині, поряд з потребою в свободі, живе й страх перед свободою. Однак справжня віра не боїться свободи. Вона усвідомлює всю важливість цього дару та з радістю приймає його. Фундаментальний принцип християнської моралі — любов. Релігійна етика розрізняє два види любові: любов до Бога та любов до ближнього. Любити Бога люди повинні, передовсім, тому що Він — наш Творець і Спаситель. Ним ми живемо й існуємо, — говориться в Євангелії. Потім повинна слідувати любов до ближнього, що є проявом нашої любові до Бога. Люблячи Бога та ближніх, ми знаходимо й істинну любов до самих себе, тому що істинна любов до себе і полягає у виконанні наших обов'язків стосовно Бога та ближніх. З ідеї любові в християнській етиці виникає нова, невідома античній епосі ідея — милосердя, що розглядається як здатність до співчуття, готовність допомогти стражденним і гнаним, пробачити образи та зло, заподіяне ближніми: така позиція «що бажали б Ви, щоб люди вам чинили, те Ви чиніть їм — це ж бо закон і пророки».

Християнство поставило мораль над усіма формами духовної культури, надавши їй абсолютного, божественного характеру. Християнство розширило межі трактування моралі, що склалися в Античну епоху.

Етика епохи Відродження. Етична доктрина Середньовіччя спиралася на принципи божественного походження й універсальності моральних норм, розроблена на цій основі офіційна мораль того часу вирізнялася граничним максималізмом вимог. Вона стверджувала марність земних радощів і, розглядаючи людину як істоту гріховну, основну життєву мету вбачала в роздумах про життя потойбічне. З XV ст. серед різних прошарків тодішнього суспільства зростало критичне ставлення до цієї моралі, посилювався розрив між офіційною мораллю та реальними моральними нормами, за якими жила більшість населення Європи на межі Середньовіччя й епохи Відродження. Отож у розвиткові нової ренесансної культури відбувається перегляд багатьох моральних парадигм, виникають нові теоретичні переконання.

Перехід від теоцентричного до антропоцентричного розуміння світу відбувається в епоху Відродження, коли на перший план у культурі виходять гуманістичні мотиви. Гуманізм (від лат. «humanos» — «людський») узагалі означає визнання цінності людини як особистості, її права на необмежений розвиток і безперервний вияв своїх здібностей. Гуманізм починається тоді, коли людина розмірковує про саму себе, про свою роль у світі, про свою сутність і призначення, про сенс і мету свого буття, коли презирство до земного єства замінюється визнанням творчих здібностей людини, розуму, намаганням досягти людського щастя.

Етична думка XVII ст. Культура Нового часу (XVII-XIX ст.) і, відповідно, новоєвропейська етична думка формуються за умов розвитку буржуазного засобу виробництва і раціоналістичного типу свідомості.

Етичні системи Західної Європи XVII ст., епохи зародження раціоналізму, характеризуються складною і суперечливою взаємодією християнського вчення про розумність створеного Богом світу і думкою гуманістичною, яка життєстверджує домінанти свідомості, перейняті вірою у можливість розумної перебудови світу та його удосконалення; розумово-прагматичним характером самої раціональності з орієнтацією на підприємницький успіх, ділову ініціативу і «здоровий глузд». Увага філософів переорієнтувалася з пізнання божественних велінь та ідеального світу на вивчення сфери практичних потреб й інтересів людини. Радикально переосмислилася роль розуму як способу організації людського буття та вищої інстанції в моральній сфері, як джерела формування ієрархії моральних цінностей.

Відмовившись від ідеї божественної природи моралі, філософи XVII ст. були змушені шукати власні відповіді на запитання: чому природа людини породжує аморалізм і чому мораль, яка є властивістю окремого індивіда, набуває загальнозначущої сили? Натуралістична концепція моралі отримала у тогочасних вченнях нові риси. Людина, природа якої вважалася джерелом моралі, постала як абстрактний, позаісторичний індивід. Прагнення до самозбереження спонукає людину уникати страждань і шукати те, що приносить їй задоволення. Взаємодія законів природи, яким підпорядкована фізична сутність людини та її особисті інтереси, утворюють основу моралі. Розум покликаний забезпечувати гармонію природних та ідеальних моральних орієнтирів.

В етиці Нового часу посилюється утилітаристська тенденція: користь та інтерес трактуються як кінцевий і безпосередній етичний імпульс у складному ланцюзі чинників, які визначають моральну практику індивіда. Такий підхід вів до реабілітації егоїзму, себелюбства та розглядав індивідуалізм як справжній і природний мотив людських вчинків.

Інші теоретичні пошуки в етиці XVII ст. приводять до осягнення соціальної природи моралі. Пояснюючи загальнозначущий характер етичних норм, філософи Нового часу вбачають його основу в наявності суспільного договору людей, що веде до виникнення держави та єдиних для всіх законів. Санкція суспільного законодавства додає індивідуальному прагненню об'єктивного, колективного значення, підкріпленого авторитетом держави.

Мислителями того часу створювалася одна з найзначніших побудов суспільної думки Нового часу — теорія природного права, відповідно до якої право зумовлюється силою, що визначає суверенітет як особистості, так і держави. Стан держави у світовому співтоваристві подібний до стану громадянина у самій державі: і там, і тут діє не висока мораль, не воля Бога, а тверезий і холодний егоїстичний розрахунок. Як окремі індивіди, так і народи у своїх взаємовідносинах повинні покладатися лише на здорове, природне почуття самозбереження.

Концепція створення моральності, що виходила виключно із земних інтересів людей, одержала назву теорії «розумного егоїзму». Суть її полягає в наступному: якщо людина у своїх вчинках може віддавати перевагу тільки власним інтересам, то варто вчити її не відмови від егоїзму, а тому, щоб вона розуміла свої інтереси «розумно», відповідаючи вимогам своєї справжньої «природи»; якщо суспільство організоване так само «розумно», то інтереси окремих особистостей не призведуть до конфлікту з інтересами оточуючих і суспільства в цілому, а, навпаки, будуть слугувати їм.

Визначальна роль у цих теоретичних пошуках належить Бенедикту Спінозі (1632-1677 рр.), який висунув найбільш радикальне вирішення етичних проблем свого часу та створив на раціоналістичній основі цілісне етичне вчення. У своїх працях Б.Спіноза відмовляється від ототожнення релігійності та моральності й, розробляючи моральну доктрину, цілком спирається на раціоналістичну методологію.

Моральна цінність людських вчинків детермінована безпосередньо характером знань про світ природи та про існування людини. За словами Б.Спінози, той, хто хоче створити справжню науку про мораль, повинен не висміювати людські вчинки, не проклинати їх, а намагатися зрозуміти.

Основний елемент такого дослідження — духовний світ людини як невід'ємної частини природи. Дотримуючись натуралістичного принципу, Б.Спіноза розглядає моральні риси людини не як вади або чесноти, а як властивості людської природи, притаманні їй так само, як природі повітря. Поведінка людини визначається її прагненням до самозбереження, в якому Б. Спіноза бачив перші та природні підстави моральних характеристик. Це прагнення проявляється в афектах і переживаннях індивіда.

У спінозівській етиці розрізняються активні (породжуються розумом) і пасивні афекти (зумовлені потребами плоті). Основні афекти такі: бажання, задоволення, незадоволення. На їх основі виникають різноманітні почуття, потяги, пристрасті, що супроводжують людину все життя. Поняття афекта в Б.Спінози ширше, ніж поняття пристрасті. Пристрасті — це пасивні стани людської душі, зумовлені її плотськими потребами. Пристрасті в більшості людей заповнюють усю свідомість, пригнічуючи справді свідомі дії. Безсилля людини перед її пристрастями Б.Спіноза називає рабством, яке виявляє слабкість і пасивність людини. Він відкидає поширене на той час уявлення про свободу волі.

Заперечуючи свободу волі, він обстоював можливість поєднання свободи з необхідністю. Свобода протиставляється не необхідності, а примусу. Ступінь моральної досконалості прямо залежить від того, наскільки людина у своїх вчинках керується розумом.

Добро та зло Б.Спіноза розглядає не як одвічні утворення, а як конкретні прояви людської свідомості. Він тлумачить добро як різновид задоволення, а зло - як прояв незадоволення. Виходячи з раціоналістичної методології, Б.Спіноза розглядає як найважливіший моральний принцип прагнення до самозбереження та власного зиску. Цей принцип відповідає природі речей, бо розум не спрямований проти природи людини, а вимагає, щоб кожний любив самого себе, шукав для себе зиску.

Моральна свобода полягає не в придушенні пристрастей, а в їх перетворенні згідно з вимогами розуму. Епікурейські мотиви в Б.Спінози спрямовані на виправдання земного життя й особистих інтересів людини. Істинна мудрість людини полягає не в роздумах про смерть, а в турботі про життя.

Етика Б.Спінози, як і переважна більшість учень XVII ст., обирає за об'єкт дослідження абстрактну людину, що розглядається незалежно від соціально-історичних зв'язків. Водночас у ній виразніше, ніж у попередників Б.Спінози, відчувається вплив історичних чинників. Бенедикт Спіноза може бути названий філософом, який розробив теоретичні підстави моралі буржуазного суспільства.

Індивідуалізм Б.Спіноза розглядає як прояв активного сенсу людського життя. Здобуваючи за допомогою розуму істинне знання, людина стверджує своє право бути творцем своєї долі та підкорювачем природи. Його етичне вчення стало важливим і навіть кульмінаційним етапом розвитку європейської етики Нового часу, що прагнув поєднати етичний натуралізм з раціоналістичним обґрунтуванням моралі.

Етичні ідеї французького Просвітництва. Новими явищами в розвиткові етичної думки позначене XVIII ст., найвидатнішим явищем котрого став культурно-філософський рух Просвітництва. Воно в своєму інтелектуальному пошукові вийшло далеко за межі безпосередньо буржуазних ідеалів, сформувавши цілий комплекс загальнолюдських соціально-культурних настанов. Просвітницький рух, розвиваючись у різних країнах на ґрунті різних культурних традицій, мав і спільну основу — віру в людський розум, призначений забезпечити прогрес людства, звільнення від неуцтва, марновірств, міфів і духовного рабства.

У філософських ученнях того часу стверджувався справжній культ Розуму, що ототожнювався з розвитком наукового зізнання як знаряддя перетворення природи й умов життя людства. Ця позиція проявилася в таких культурно-ідеологічних пріоритетах, як релігійна й етична терпимість, захист невідємних природних прав людини та громадянина, боротьба проти станових привілеїв і тиранії.

Представники Просвітництва розглядали етику як винятково важливу сферу наукових інтересів. Раціоналістичні та натуралістичні традиції, характерні для ХVІ-ХVІІ століть, зберегли свої панівні позиції і в етиці просвітників. Воно суттєво доповнилось увагою до соціально-історичного та психологічного аспектів моралі. Інтелект вже не розглядається як єдине джерело етичних уявлень, як це було в Б. Спінози, а поділяє цю роль з волею та відчуттями. Спільне для філософів-просвітників — це погляд на людину як чуттєву, фізичну істоту, котра потребує створення системи «природної» моралі.

У філософсько-етичній рефлексії XVIII ст., що успадковує та змінює одночасно ідеї морального розвитку XVII ст., однією з центральних стала тема осмислення людської природи, її сталості та мінливості, залежності й незалежності від зовнішніх умов або середовища. Серцевиною даної проблематики є теорія виховання, що розроблялася філософами-просвітителями Жан-Жаком Руссо, Дені Дідро, Клодом Адріаном Гельвецієм та іншими.

Моральна філософія І. Канта. Наприкінці XVIII ст. найвизначнішою фігурою у розвитку європейської етичної думки став Імануїл Кант — засновник німецької класичної філософії, яка містить низку нових підходів до моральної сфери. Етичні проблеми перебували в центрі уваги мислителя протягом усієї його наукової діяльності, їх аналізові присвячені роботи «Основи метафізики моральності» (1785 р.), «Критика практичного розуму» (1788 р.), «Метафізика вдач» (1797 р.). у них він спробував здійснити перехід від опису та пояснення моральних явищ до теоретичного аналізу моралі як специфічного явища духовної культури. Такий підхід вимагав великих змін в етичній теорії.

По-перше, І.Кант відмовився від натуралістичних і утилітаристських настанов, надав ученню раціоналістичної основи.

По-друге, він обмежив завдання етики дослідженням лише загальних і необхідних основ моралі, а весь емпіричний матеріал зробив сферою дослідження інших наук — антропології, педагогіки, психології.

Так само радикально І.Кант поставився до пояснення природи моралі. Він висунув положення про автономність моралі. Вона, згідно з його твердженнями, не має підґрунтя ні в природі, ні в суспільній користі, ні у сфері релігії. Мораль самодостатня й має власні закони. Тож етичний характер вчинків потрібно шукати не в їх зовнішній зумовленості, а в тих намірах, якими керується індивід.

Крім цього, І.Кант наголошує на принциповій відмінності між обов'язком і схильністю. На його думку, моральність виникає там, де єдиною причиною вчинку є погоджений з обов'язком намір. Отже мораль — це усвідомлений обов'язок суспільної людини, а зовсім не риса, закладена в неї природою. Центральною категорією кантівської етики є поняття обов'язку.

Кант стверджував, що етика нічого не запозичує з інших наук про людину, а моральні принципи існували набагато раніше емпіричного знання про навколишній світ. У свою чергу, емпіричні знання закладені в людському розумі апріорі (від лат. «арrіоrі» — «з попереднього»), тобто як переддосвідне знання.

Завдання етики І.Кант вбачав у встановленні абсолютного, загальнозначущого морального закону — імперативу, яким би керувалася людина в житті. Такий закон або вимога повинен формуватись апріорним (додосвідним), умоглядним шляхом, щоби забезпечити "чистоту" моралі, її незалежність від усіляких зовнішніх об'єктивних або суб'єктивних упливів. Моральним І. Кант визнавав тільки те, що чиниться в ім'я виконання обов'язку, через внутрішній примус. Не досягнення щастя чи зиску прагне людина у сфері моралі, а безумовного виконання обов'язку, загальної волі, що закладена в моральному імперативі.

Сутність кантівської етики так званий «категоричний імператив», тобто абсолютний закон моральності, було сформульовано так: «Чини так, щоб максима твоєї волі завжди могла стати принципом, основою загального законодавства». Є й інша формула категоричного імперативу: «Чини так, щоб ти завжди ставився до людини, і в своїй особі, і в особі будь-кого іншого як до цілі, й ніколи не стався до неї тільки як до засобу».

Цими формулюваннями, передовсім, підкреслюється автономність морального закону: його існування не вимагає доказів, він — первинна данність розуму. Водночас у них підкреслюється загальність моральних вимог і не визнаються будь-які відхилення від морального закону.

На думку Канта, у моральних законах задається абсолютна межа людини, та першооснова, остання риса, яку не можна переступити, не втративши людської гідності. Оскільки людина є істотою слабкою, недосконалою, для неї моральний закон може мати силу тільки як повеління, імператив. Імператив — це формула відношення об'єктивного (морального) закону до недосконалої волі людини.

Щоб не бути рабом свого природного егоїзму, людина змушена удаватись до вольового самопримушення. Обов'язок для Канта — чистота морального мотиву і твердість моральних переконань. Через обов'язок затверджується і загальність морального закону, і внутрішня гідність особистості. Індивідуальна воля може трансформуватися у загальну, а чеснота — з'єднатися зі щастям у тому випадку, якщо особистість у самій собі знайде ту тверду моральну опору, яку раніше вона шукала зовні — у природі, у вірі в Бога, у суспільному середовищі.

Ідеї І. Канта справили глибинний, але суперечливий уплив на подальший розвиток етичної думки. Значний внесок німецького мислителя, зокрема, в розробку проблем специфіки моральності, механізмів її дії, активної ролі моральної самосвідомості. Підкреслюючи унікальність моралі, необхідність безкорисливості та чистоти моральних мотивів діяльності, І. Кант сприяв зміцненню її соціально-культурного престижу. Безперечно, позитивне значення мав і закладений у кантівській етиці моральний максималізм, непохитна вимога того, щоб людина завжди стояла на висоті моральних принципів. Філософ відкидав формулу «якщо зможу — зроблю» та протиставив їй свою максиму «повинен — отже, можеш».

Безперечними є і демократичні тенденції морального вчення І. Канта, в якому обґрунтовано рівність людей у моральному сенсі, їхнє право на особисту гідність і загальну справедливість. Проте відкинувши соціальну практику як підґрунтя моралі, наполягаючи на абсолютній автономності моралі, він значно знецінив ці гуманістичні елементи свого вчення.

Тож сконструйована умоглядно моральність була бездоганним за своєю логічною формою і безперечним за змістом, але абсолютно відірваним від історичного підґрунтя кодексом безсилих моральних імперативів. Не випадково й сам І.Кант, відчуваючи цю суперечність, змушений був підсилити категоричний імператив визнанням необхідності релігійної віри, хоча і вважав неможливим раціональне доведення буття Бога.

Відтак під упливом ідей І.Канта стали виникати етичні вчення, що, претендуючи на чітку науковість, мали на меті обґрунтувати моральні цілі та принципи винятково на базі логічного аналізу, не вдаючись до дослідження емпіричної сфери моралі та незважаючи на її взаємодії з історичною практикою.

Підкреслюючи незалежність моралі від людських потреб, Кант був змушений визнати існування ситуацій, що вимагали особистої переконаності, віри в існування морального порядку. З цією метою він доповнює категоричний імператив трьома постулатами практичного розуму: ідеєю свободи, безсмертя душі та реальності існування Бога. Ці положення не можна обґрунтувати раціоналістично, але в них можна вірити, вони є передумовою існування морального закону. Вони необхідні для того, щоби людина могла відчути себе вільною, мислячою істотою, котра відчуває зв'язок з нескінченним надчуттєвим світом.

Отже, протягом XVIII ст. відбувався інтенсивний і багатоплановий процес переосмислення античної та середньовічної спадщини, що спиралася на соціокультурні й наукові реалії нової історичної епохи. Основною тенденцією етики стала відмова від релігійного пояснення моралі. Назміну їй прийшла натуралістична концепція, що була доповнена емпіричними та раціоналістичними настановами.

Розвиток етичних ідей Г. Гегелем. Змінивши епоху Нового часу, XIX ст. було наповнене різкими контрастами. Вступив у зрілу фазу капіталізм і водночас виник антибуржуазний рух, який уперше став розвиватися на самостійній ідейній основі та висунув плеяду оригінальних мислителів. Людство у XIX ст. пережило кілька промислових і наукових зрушень, смугу соціальних революцій. Люди, котрі жили у ХVIII ст., сподівалися, що нове століття прокладе дорогу в царство розуму та справедливості, але XIX ст. стало часом соціальних битв, породивши нові соціальні антагонізми.

Розпочавшись проголошенням всеосяжної сили розуму та науки, що повинні були перемогти соціальні хвороби суспільства, XIX ст. закінчувалося могутнім сплеском ірраціоналізму та містики, загальним розчаруванням у можливостях наукового пізнання. Усі ці суперечності епохи знайшли своє віддзеркалення в розвитку етичної думки.

Однією з провідних тенденцій етики стало вивчення впливу суспільних потреб і умов життя на мораль. У першій половині XIX ст. це було пов'язано, насамперед, з подоланням однобічності кантівського етичного раціоналізму. Вже Георг Гегель (1770-1831 рр.) піддав критиці суб'єктивістський утопізм І. Канта та привернув увагу до соціально-історичного аспекту моралі, вказуючи, що кожна історична форма етики є продуктом певної соціальної епохи.

Вихідним пунктом етичних переконань Г. Гегеля було розмежування понять моралі й моральності., за яким стояло існування двох поглядів на природу моралі, що сформувалися в європейській філософській традиції. Це мораль як продукт суб'єктивного розуму та мораль як сфера соціальне зумовленої поведінки. Однак, якщо попередники Г.Гегеля розглядали ці підходи як альтернативні, то німецький філософ спробував синтезувати обидві етичні традиції.

Дослідження природи моралі Г.Гегель починає з учення про свободу, в якому розвиває думку про діалектичний зв'язок свободи та необхідності. Він особливо підкреслював діяльнісний характер намірів. Вони набувають значення лише у вчинках, у реальних справах. Треба не тільки хотіти чогось великого, але й уміти досягти його, інакше наше бажання буде нікчемним.

Над мораллю Г.Гегель ставив моральність, в якій проявлялися органічні форми спільності людей - сім'я, громадянське суспільство, держава. У гегелівському вченні моральність — це безпосередня загальна дійсність, тобто основа, на якій розвивається життя суспільства. Становлення моральності — це підкорення індивідуальних бажань цілям суспільства та держави. Якщо у сфері моралі індивід набуває особистих чеснот, і залучаючись до моральності, він стає активним громадянином держави.

Багато плідних міркувань Г.Гегель висловив про природу таких важливих моральних категорій, як намір, благо, добро, зло, совість і почуття вини. Принцип історизму дав змогу німецькому мислителю показати зв'язок моралі з іншими аспектами суспільного життя, розкрити безсилля суб'єктивістського морального обов'язку, що відриває мораль від дійсності й дає можливість за допомогою доброчинних намірів виправдовувати аморальне свавілля.

У своєму розвитку свобода, згідно з Г.Гегелем, проходить кілька станів: природна воля, свавілля, розумна воля.

У природному стані воля людини характеризується безмежною невизначеністю своїх потягів. Виходячи за межі природного стану, людська воля знаходить можливість із безлічі потягів або зовнішніх обставин обрати якесь одне бажання чи дію. Цю стадію розвитку Г.Гегель назвав формальною свободою, бо вона вирізняється суб'єктивізмом і випадковістю вибору, тому не може бути основою моральних стосунків. Лише розумна воля є істинною свободою, бо це усвідомлення необхідності, мисляча воля, єдність загальної волі й особливої волі індивідів.

Підкреслюючи, що свобода - це єдність теоретичного та практичного духу, Г.Гегель висловлювався проти абсолютизації суб'єктивного, надісторичного начала в моральній свідомості. На цій етичній передумові базується гегелівське вчення про мораль і моральність. Мораль, згідно з Г.Гегелем, — це внутрішній світ особистості, сфера особистих переконань. За її допомогою людина повинна набути знань про відмінності добра та зла, навчитися виконувати моральні вимоги не тільки відповідно до зовнішніх приписів, але і як особистий намір, який отримав обґрунтування в її серці, думках, совісті.

Значення діяльності Г.Гегеля полягає, насамперед, у тому, що він, залишаючись ідеалістом у світоглядному сенсі, загалом сформулював нове, соціально-історичне потрактування моралі. Так він дав могутній стимул подальшим теоретичним пошукам у цьому напрямку.

Інший позитивний бік гегелівської творчості - переконлива та глибока критика суб'єктивно-ідеалістичних концепцій моралі, що перетворювали її на абстракцію, котра йде у р з реальними інтересами людини.

Одним із перших Г.Гегель відобразив в етичному вченні не тільки суперечності внутрішнього світу індивіда, але й етичні антагонізми сучасного йому суспільства. Він висловив думку, що розкол суспільства на багатих і бідних, переплетіння розкоші та бідності в суспільстві веде його до морального виродження.

Будучи консерватором, ідеологом буржуазного ладу, німецький філософ засуджував виступи робітників проти привілейованих класів і шукав способів гармонізувати індивідуальне та суспільне блага. Досягти цього він пропонував за допомогою вдосконалення законодавства. Георг Гегель завершує етичні пошуки своєї епохи, що характеризувалися виникненням нової, орієнтованої на наукове пізнання світу культури, яка суперечливо поєднувала в собі загальнолюдські духовні цінності й історично обмежені ідейні пріоритети буржуазії, котра прийшла до влади.

В етиці вже з 30-х рр. XIX ст. виробляється нове ставлення до попередньої спадщини, передусім, до традицій епохи Просвітництва, вчення І. Канта, моральних цінностей буржуазного суспільства. Суперечки щодо буржуазних цінностей породили активну ідеологізацію етики, котра стала інструментом критики недоліків капіталізму чи засобом його апології (захисту).

Етичні ідеї та вчення Л. Фоєрбаха. Завдання створення наукової, матеріалістичної етики сформулював Людвіг Фоєрбах (1804-1872 рр.), котрий вважав, що треба повернутися до природної сутності людини, яку слід розглядати як відправний елемент етичного дослідження. Моральність, на думку Л.Фоєрбаха, є досконалою, здоровою природою людини, а вади - спотворенням людської природи. Мораль, з одного боку, невід'ємна від прагнення до щастя, а її провідним принципом є евдемонізм, а з іншого боку, для етичного розвитку особистості потрібні сприятливі життєві обставини. Де недостатньо необхідного для життя, там відсутня й моральна необхідність.

Підкреслюючи, що засноване на експлуатації та антагонізмі інтересів суспільство не залишає місця для існування повноцінної, здорової моралі, Л.Фоєрбах все ж вважав, що моральне вдосконалення суспільства слугує засобом зміни на краще суспільного життя загалом та власне людини. Мораль, яка змінює життя, може бути виведена із сутності людини та полягає в її прагненні до щастя.

Людвіг Фоєрбах також спробував створити моральну систему, що мала яскраво евдемоністичний і альтруїстський характер. Прагнення до щастя, що розглядалось як рушійна сила людської вол і, веде до усвідомлення морального обов'язку, що обов'язково слугує щастю інших людей. Справжня мораль, за Л.Фоєрбахом, альтруїстська, вона не знає уособленого, особистого щастя, а її мета — загальне щастя. Любов людини до людини він вважає основним етичним принципом. Етичні положення Л.Фоєрбаха пронизує переконаність в ефективності матеріалістичної орієнтації етики, безперечна гуманістична спрямованість моральних уявлень. Однак варто зауважити, що повне ігнорування німецьким мислителем соціально-історичних умов формування моралі перешкодило йому здійснити задум щодо максимального наближення етичних принципів до реального життя людини.

Етика марксизму. Середина XIX ст. відмітна ще однією спробою виходу на новий рівень розвитку духовної сфери життя людства та її моральної сфери, що проявилось у виникненні марксистської ідеології, її засновники Карл Маркс (1818-1883 рр.) і Фрідріх Енгельс (1820-1895 рр.) не мали спеціальних робіт з етики. Етична проблематика розглядалась у загальному контексті соціально-філософського аналізу суспільства, що виявило й нові підходи до вирішення етичних проблем.

Марксистська філософія, зберігаючи послідовні зв'язки з досвідом попередньої етичної думки, завжди претендувала на принципово новий підхід у вивченні сутності моралі. Вихідним пунктом своїх міркувань марксизм обрав критику попередників і вже сформованої з класових позицій системи моралі. Дослідження сутності моралі було зведено до завдань класової боротьби пролетаріату, до революційної стратегії й тактики.

Виходячи з основ свого світогляду — діалектичного матеріалізму та матеріалістичного пояснення історії, — вони висунули матеріалістичне, соціально-історичне поняття моралі.

Мораль, на думку К. Маркса, зароджується не у свідомості філософа, а в буденному житті мільйонів. Доля ж відірваної від справжнього життя навіть найвищої моральності завжди однакова — вона залишається безсилим побажанням, її ніхто, ніколи й ніде не виконує. Призначення етики, згідно з марксизмом, полягає не в тому, щоб віднайти певну нормативну систему, а в тому, щоб за допомогою певних методологічних принципів вивчати реальні моральні норми, виявити рушійні сили й тенденції моральної еволюції, формуючи на цій основі орієнтири морального вдосконалення суспільного життя й окремої особистості. Етика марксизму виводила мораль з історичного буття людини. З погляду марксизму, мораль необхідно розуміти не як особливу сферу духу, що протистоїть реальній дійсності, а як форму самоутвердження та саморозвитку індивіда, зумовлену умовами його життєдіяльності.

У матеріальному виробництві люди вступають у необхідні, незалежні від їхньої волі відносини — виробничі, — що відповідають певному ступеню розвитку продуктивних сил суспільства. Сукупність цих відносин визначає специфічний спосіб створення матеріальних благ і їх розподіл між людьми та певний спосіб їхнього життя. Культура, право та мораль зумовлені соціально-історично.

Реальна мораль — це форма міжлюдських зв'язків, які виникають на певному історичному підґрунті. Марксизм розробляє положення про історичні типи моралі, що відповідають певним ступеням розвитку матеріального виробництва та цивілізації.

Отож К. Маркс і Ф. Енгельс говорили про мораль первіснообщинного, рабовласницького, феодального, капіталістичного ладу, прогнозували виникнення моралі майбутнього комуністичного суспільства. Інша грань ідей марксизму - твердження про мінливість моралі, заперечення будь-якого морального догматизму, вічного, остаточного, відтепер незмінного морального закону. За словами Ф. Енгельса, уявлення про добро та зло так змінювалися в народів у часі, що інколи суперечили одне одному.

Марксизм визнавав класовий характер моралі, оскільки класи мають різне становище в суспільстві, тож їхні інтереси різні, а часто й протилежні. Ця протилежність інтересів відображається й у моральній сфері як суперечність моральних уявлень, які утворилися в надрах різних класів. Тільки з ліквідацією приватної власності та її згубної дії на суспільство, згідно з К. Марксом, виникає можливість змінити щось між людьми і створити людське суспільство. Лише тоді, за словами другого фундатора матеріалістичної етики — Ф. Енгельса, — виникне мораль істинно людська, що стоїть понад класовими суперечностями.

Марксизм увів в етику нову модель підняття моральних проблем і шляхів їх вирішення. Якщо в минулому етичні вчення, зазвичай, ставили в центр своєї уваги питання індивідуального морального вдосконалення, пошуку життєвого ідеалу, то етика марксизму розглядає мораль як суспільне явище та віддає чільне місце моральному життю й поведінці соціальних груп і класів.

Об'єктивно оцінюючи етичну спадщину марксизму, варто визнати, що його ідеї справили глибинний уплив на розвиток етичної думки у XX ст.

Західна етична думка XX - початку XXI століть. Аналіз етичних вчень Нового та Новітнього часу свідчить, що вони розвивалися залежно від етапів еволюції суспільства. XX ст. — час бурхливих соціальних та культурних подій, час стрімкого розвитку науки і техніки, якісних змін у виробництві, глобальних проблем. Загальна криза культури і прагнення гармонізувати й удосконалити світ та душу індивідів віддзеркалилися й в етичних шуканнях.

З початку XX ст., у зв'язку із посиленням кризових явищ капіталістичного суспільства, відбуваються зміни в буржуазній моралі, які виявилися у відмові від принципу гуманізму, масовому насильстві, розпусті, демагогії та популізмі. Все це у найбільш концентрованій формі виявилося у фашистській ідеології. Так, Гітлер, проголошуючи своє кредо, відкрито заявляв: «У політиці я не знаю ніяких моральних авторитетів і законів»; «Не може бути рівного права для усіх»; «Ми повинні відібрати людей, які не дозволять, щоб ними керували міркування моралі».

Характеризуючи етичну думку XX ст., треба сказати, що у межах різних філософських шкіл виникають самостійні концепції моральності, які базуються на принципах релятивізму, волюнтаризму, суб'єктивізму та відвертого цинізму.

XX ст. започаткувало нову еру в розвитку філософського знання і, зокрема, етики. На це вплинули соціально-політичні процеси: з одного боку, Перша світова війна, перемога більшовизму в Росії, Друга світова війна, «холодна» війна, екологічна криза; з іншого — інтенсивний розвиток світової науки, вдосконалення технологій тощо.

ХХ-ХХІ століття орієнтуються на нову філософську парадигму, що базувалася на суб'єктивізмі, ірраціоналізмі, гуманізмі, індетермінізмі та волюнтаризмі, й була зумовлена розчаруваннями в раціоналістичних ідеалах.

Почався новий етап в розвиткові філософсько-етичного знання із філософської концепції Артура Шопенгауера та Фрідріха Ніцше, що отримала назву «філософія життя». Характеризується вона поширенням методу вільного напівхудожнього мислення, закликом до «переоцінки всіх цінностей», відмовою від будь-яких догм.

Етика ірраціоналізму Ф. Ніцше. Помітним явищем суспільної думки в другій половині XIX ст. стала етика ірраціоналізму. До її народження спонукали розчарування в просвітницьких ідеалах, у здатності наукового пізнання забезпечити вдосконалення суспільства й особистості, у центрі уваги нової етичної парадигми були воля, емоційна сфера, сфера інстинктивних потягів.

Протиставивши себе класичній філософській традиції, ірраціоналізм піддав багатоаспектній і часто нігілістичній критиці попередню культуру, творчі можливості розуму, власне людину як розумне, культурно-історичне явище. Основні теоретичні передумови етики ірраціоналізму були закладені А.Шопенгауером, М.Штірнером, С.К'єркегором, а систематизація ірраціоналістичних ідей і їх енергійна, яскрава пропаганда пов'язана з ім'ям Фрідріха Ніцше (1844-1900 рр.). Він переосмислив натуралізм і принципом, якому повинна бути підпорядкована мораль, оголосив не боротьбу за існування, а волю до життя, волю до влади. Власне життя характеризується як сувора та нещадна боротьба в її різноманітних проявах. Більш сильна воля до життя перемагає слабку волю та панує над нею. У цьому, на думку Ф.Ніцше, полягає глибока сутність буття. Тваринний світ продовжує себе в людині й не потрібно боятися бути здоровою природною істотою.

Жити — це ставитися суворо до слабких, нещасних і старих. Коріння моральних рис, як хороших, так і поганих, за Ф.Ніцше, криється у фізіології. Мету свого морального вчення він убачав У тому, щоби звести моральні цінності людей до їхньої природної аморальності. Філософ стверджував, що життєва сила культури поступово вичерпується, людство постає перед альтернативою: або остаточне виродження, або радикальна переоцінка цінностей, що дала б змогу, хоч у далекому майбутньому, відродити втрачену силу життя. Для цього, за його твердженням, треба покласти край гегемонії моральної свідомості, вийти за її межі, а судити про добро та зло, вставши по той бік добра і зла.

Фрідріх Ніцше став, мабуть, першим від часів Сократа філософом, який поставив під сумнів необхідність моралі та зробив своїм завданням тотальну критику всіх попередніх і сучасних йому етичних учень. Він піддав нищівний критиці всю раціоналістичну етику від Сократа до І.Канта та християнську мораль, не оминувши й етичних вимог соціалізму, їхній основний недолік, на думку Ф.Ніцше, полягав у тому, що вони створювали ілюзію абсолютності етичних норм, початкової несумісності добра та зла, пригнічували волю до життя.

Характеризуючи попередні типи моральності, філософ виділяє два види моралі, що протистояли один одному — мораль занепаду (стадну, рабську мораль) і здорову мораль панівних класів. З першим видом моральності він пов'язував моральне виродження, занепад, які охопили суспільство; другий же вид моралі є засобом оновлення людства. Основні відмінності між ними полягали в тому, що рабська мораль пригнічує «волю до влади», а мораль панівних класів сприяє утвердженню цього основного інстинкту — «волі до влади».

До проявів «стадної» моралі Ф.Ніцше відносив християнські ідеї (гріха, спокути, співчуття), а також поширені з часів Просвітництва принципи (альтруїзму, свободи, рівності та справедливості). Така мораль пройнята заздрісною ворожістю до улюбленців фортуни, аристократів духу. За допомогою цієї моралі слабкі індивіди намагаються перетворити на чесноту власну слабкість і обмежити життєву експансію тих, у кого сильна природна потужність.

Мораль рабів була для Ф.Ніцше втіленням вульгарного гедонізму, дріб'язкової обачності, духовного безсилля. Саме «стадна» мораль, за його твердженням, переважала в етичній атмосфері сучасного йому суспільства, загрожуючи людині загибеллю. Щоби позбутися загрози виродження, потрібно, на думку німецького філософа, відновити в правах цінності аристократичного способу життя, створити еліту суспільства з її «мораллю влади».

Мораль влади виділяє відчуття переваги над усіма, хто не належить до еліти, шанування традицій, мужність і готовність «о ризику в ім'я честі, сувору самодисципліну, її основною рисою, за словами Ф.Ніцше, є повернення до природи в сфері моралі. Істинна мораль, за його твердженням, спирається на такі риси людської природи, як пристрасть, бажання панувати, особиста користь. Пристрасть поєднує теперішній час з майбутнім і допомагає уникнути самозаспокоєння.

Бажання панувати повністю вивільняє життєву енергію людини, а егоїзм, особиста користь дає змогу відрізняти хороше від поганого. Мораль панівних класів вирізняють такі риси, як пробудження войовничого духу, жорстокість, відсутність співчуття до слабких. Люди еліти жорстокі, але їхня жорстокість є проявом сили та волі до влади. Такі люди егоїстичні, але їхній егоїзм-природна риса вільноїлюдиш, здатної перемагати. Аристократ духу стоїть над загальновизнаними життєвими цінностями, сам визначає значення добра та зла.

«Мораль еліти» у Ф.Ніцше — це втрачене велике минуле людства й та єдина плідна перспектива, з якою пов'язане його оновлення. Прототипом цієї моралі філософ вважав цінності життя середньовічної аристократії, німецького лицарства. У сучасному суспільстві саме у правлячих класах він вбачав ерозію життєвої сили. Бажаючи вказати шлях до відродження людства, Ф.Ніцше розробляв свій етичний ідеал — учення про надлюдину.

Ідея надлюдини — одна з найбільш суперечливих концепцій німецького філософа. Він стверджував, що надлюдина — результат культурно-духовного вдосконалення, нова риса людства. Це будуть «тотальні люди», цілісні натури, що поєднають у собі все найкраще, вироблене культурою: героїзм, поетичний Дар, силу розуму, здібності до передбачення, могутню волю вождя. З ними в житті запанує і абсолютно нова чеснота — чеснота могутності, сили. Одна з основ ніцшеанського ідеалу — панування знаті, аристократії в суспільстві. Та це панування, за твердженням філософа, стосується тільки сфери духу.

Коли ж Ф.Ніцше намагається конкретизувати зміст свого ідеалу, то наповнює його суперечливими й далекими від загальновизнаного гуманізму рисами. Для характеристики уявлень про майбутню людину, філософ постійно звертається до минулого.

Невипадково зразками ідеального героя в нього є Юлій Цезар, Чезаре Борджіа. Свій ідеал Ф.Ніцше зблизив з мораллю «шляхетної раси», котра, за його твердженням, існувала в усі історичні епохи. Ніцшеанство поєднує в собі граничну абстрактність і антиісторизм теоретичних настроїв з претензією на унікальність і особливий елітарний зміст.

Етика Ф.Ніцше справила досить значний уплив на багатьох представників культури та мистецтва, на суспільний умонастрій кінця ХІХ — початку XX століть. Розпливчатість його концептуальних положень, а також фрагментарність і багатоаспектний філософсько-художній стиль його творів давали можливість трактувати їх по-різному. На межі ХІХ і XX століть радикально налаштована європейська, зокрема й українська, інтелігенція сприймала Ф.Ніцше як новатора, котрий здійснив безкомпромісну критику всього застарілого в моральній сфері та проголосив необхідність виробити нові духовні орієнтири.

На батьківщині філософа, у Німеччині 30-х рр. XX ст., до ніцшеанства активно звертались ідеологи нацизму. Відтак Ф.Ніцше сприймався то як апологет індивідуалізму, то як критик духовної стандартизації суспільства XX ст.

Можна дійти висновку, що творчість Ф.Ніцше суперечлива й не дає підстав для її однозначної оцінки. Історично точніше буде охарактеризувати його як мислителя, котрий був далекоглядним і небайдужим спостерігачем розпаду традиційної духовності, що розпочався у XX ст., але він не зумів запропонувати йому конструктивної альтернативи, й тому став на шлях нігілістичної критики всієї попередньої та сучасної йому культури, ідеалізуючи традиції і норми минулих історичних епох.

Етика «благоговіння перед життям» Альберта Швейцера. Представником філософії життя та засновником віталістської етики слід вважати відомого німецького мислителя Альберта Швейцера (1875-1965), вчення якого викладено в праці «Культура й етика» (1923).

А.Швейцер, як і Ф.Ніцше, констатував «духовний занепад людства». Причиною цього, на думку мислителя, стало знецінення індивідуальної моралі через соціальну експансію: владу соціальних інститутів, домінування «загального» інтересу над особистісним началом, технічний прогрес. Подолання духовної кризи можливе творчою активністю особистості, Моральним удосконаленням в усвідомленні власної відповідальності за все живе на Землі. Звідси основна ідея мислителя — мораль людини розкривається в «благоговінні перед життям».

Що ж таке «життя» за А.Швейцером? Життям наділені не лише живі істоти в буденному значенні (тварини, і людина зокрема), а й рослини. І зазіхати на нього (кого чи чого б це не стосувалося) — є велике зло. Відома його думка: зірвати кульбабу в полі — це таке ж зло, як і вбити людину.

Особливого тлумачення набуло в А.Швейцера і поняття моралі. Якщо в попередній етичній традиції прослідковувався певний зв'язок моралі та щастя (вони сприймалися чи то взаємозумовленими, чи то перебували в причиново-наслідковому зв'язку), то в А.Швейцера — вони є взаємозаперечними, а залишалися співмірними лише стосовно людини.

Мораль і щастя не можуть одночасно бути в житті людини. На прикладі власного життя філософ довів, що людина першу половину життя має присвятити самій собі — прожити щасливо, а другу половину життя — іншим, тобто жити морально.

На думку мислителя, наскільки людина краще зможе служити людям в другій половині життя (так званій «моральній», «християнській») залежить від того, як добре вона послужить собі в першій половині (так званій «егоїстичній», чи «язицькій») — розвине свої сили, здібності, вміння тощо. А в чому (в яких діях) буде проявлятися суть моральної половини життя — кожна людина має вирішувати сама, згідно з власним розумом і обставинам, які складаються в її житті.

Етика «благоговіння перед життям» А.Швейцера спонукає «проявляти інтерес до всіх людей та їхніх доль і віддавати все людське тепло тим, хто його потребує». Однак інтерес Цей не має бути пасивним. Він повинен бути прямим, дієвим. І тому мораль не полягає в тому, що вчений має «жити лише своєю наукою, навіть якщо нею він приносить велику користь», а художник — «лише своїм мистецтвом, якщо воно творить добро людям». Проповідництво, на думку А. Швейцера, — це самообман нечистої совісті: «Діяльна допомога тим, хто потребує, є річ більш чесна, ніж словесна втіха. Вчинки чистіші від слів», тим паче більшість філантропічних організацій за ідеєю «служіння людям і благо чинності» приховують власні корисливі інтереси.

Особистісний вибір дієвого служіння людям А. Швейцер здійснив на користь медичної практики, адже саме лікар допомагає людині, що цього потребує, і нав'язування своєї допомоги тут недоречне.

Етика екзистенціалізму. Трагічні суперечності XX ст. знайшли відповідний відбиток у пошуках мислителів екзистенціальної орієнтації. Екзистенціалізм визначає моральність не як істинне буття, а лише як засіб суспільного маніпулювання особистістю, тобто, в цілому, як дещо вороже людині.

Екзистенціалізм виник напередодні Першої світової війни й остаточно сформувався в 30-х рр. XX ст. Представники цієї течії французькі філософи Г. О. Марсель, Ж.-П. Сартр, А. Камю, німецькі — М. Гайдеггер, К. Ясперс, датський — С. К'єркегор та ін.

Екзистенціалісти основну увагу звертали на аналіз існування особистості у світі, на її природну свободу, на втрату свободи через відчуженість світу від неї, та, відповідно, приреченість, самотність, безглуздість й абсурдність життя.

Філософ-екзистенціаліст Жан-Поль Сартр (1905-1980) оминув корінні проблеми етики, проте йому належить надзвичайна роль в осмисленні проблем унікальності кожної людини, її свободи та відповідальності.

Ж.-П.Сартр вважає, що людина вільна абсолютно, а мораль може стати засобом реалізації цієї свободи. Маючи право на щастя, людина вільна розпоряджатися своєю долею, у тому числі, й правом на смерть. Абсолютна свобода людини накладає на неї й абсолютну відповідальність, яка, у свою чергу, не пов'язана з конкретною відповідальністю за реальні вчинки.

Згідно з Ж.-П. Сартром, об'єктивний світ — це «знаки» індивідуальних людських значень. Кожен окремий індивід наділений «живою свідомістю», завдяки котрій він діє, вибудовує сенс життя, вступає у стосунки з іншими людьми та речами. Людина ж приречена в цьому світі на свободу. Вона не залежна ці від кого, навіть від Бога, оскільки його не існує. Цим вона відрізняється від решта витворів живої та неживої природи. Вона сама здатна обирати моральні цінності. Єдиним їх джерелом стають унікальні біологічні залежності індивіда, досвід раннього дитинства, особливо психологічні травми.

Реалізувати власну свободу суб'єктові заважає відчужений від нього світ, адже індивід не відособлений в цьому світі, його оточують інші, такі ж суб'єкти. Це спонукає до виникнення конфліктності між «буттям в собі» та «буттям для іншого». Ставлення до іншого — це боротьба за визнання свободи особистості в очах іншого, тобто прагнення «стати Богом». Оскільки цього досягти неможливо, ця боротьба залишається тільки марними прагненнями.

Людина повинна постійно прилаштовуватися до цього світу, тому вона переживає несправжнє існування. Вона змушена відмовлятися від своїх рішень і вибору, перекладати все це на чиюсь анонімну відповідальність — сім'ю, народ, державу тощо.

Інший екзистенціаліст Альберт Камю (1913-1960) свою філософсько-етичну концепцію виклав у художньому творі «Міф про Сізіфа». Основна його ідея — світ позбавлений сенсу, в ньому проявляється абсурдність людського буття, людина ж постійно конфліктує зі світом. Людина, особистість прагне реалізувати свою свободу, тому постійно виступає проти уряду, держави, світового порядку, тобто проти усього, що здається їй втіленням абсурду та несправедливості. Однак це не позбавляє людину надії. Постає дилема: навіть якщо людина впевнена У свій безнадійності, їй потрібно поводитися так, ніби вона все ж має надію та, відповідно, бунтувати чи покінчити життя самогубством.

Згідно з А.Камю, єдиним способом набути свободи може стати бунт. Та бунт необхідно розуміти не в марксистському тлумаченні як революцію. Бунт — це повстання проти своєї долі, проти абсурду буття, де перемога неможлива. Прагнучи реалізувати свою свободу, людина бунтує проти політичного ладу, конкретно проти уряду, держави, світового порядку, тобто проти всього, що здасться їй втіленням абсурду та несправедливості.

Комунікативна етика. У XX ст. переосмислення засад людського буття та діяльності відбувається ще в одному аспекті. Особлива увага тепер приділяється людині як комунікативній істоті. Філософію й етику не оминає тепер проблема діалогу, інтерсуб'єктивності в житті людини. Так відбувається комунікативне зрушення у філософії. Ці процеси намітилися ще в першій половині XIX ст. в працях представника філософського антропологізму Л.Фоєрбаха. Так, на думку мислителя, «людська сутність є наявною тільки в спілкуванні та в єдності людини з людиною», а найбільш показовим проявом цієї єдності через відмінність є любов.

Філософія XX ст. повертається до ідей Л. Фоєрбаха та розвиває їх. Новий напрямок підтримали єврейський релігійний філософ М.Бубер, російський філософ М.Бахтін, німецький екзистенціаліст К.Ясперс та ін. Так, на думку М.Бубера, сутність буття людини проявляється в нескінченному її діалозі 3 Богом, світом та іншими людськими істотами.

Будучи філософом-екзистенціалістом, К.Ясперс здійснив значний внесок у розвиток комунікативної етики. На його думку, екзистенція «...існує лише настільки, наскільки співвідносить себе з іншою екзистенцією татрансценденцією», що здійснюється в акті комунікації.

Комунікація, на думку мислителя, посідає чільне місце в структурі світогляду людини. Засновується вона на «волі до комунікації», «свободі», «граничній ситуації», «вірності» тощо. У комунікації проявляє себе моральна сутність людини, а істинна її природа розкривається перед лицем «абсурдних ситуацій», так званих, граничних - смерті, тяжких хвороб, страждань, провини тощо.

Етика глобалізму. На філософські зрушення ХХ-ХХІ століть значний уплив справив науково-технічний прогрес (глобальні відкриття у фундаментальних природознавчих науках, інформатиці, новітніх технологіях; налагодження глобального комунікативного зв'язку). Це формувало й новий етичний світогляд, який розвинувся в етиці глобалізму.

В основу етики глобалізму покладено ідею «глобального збирання» (іншими словами, ідею вселенської єдності) всіх світів, всіх розумних істоту них і гармонійної єдності з природою. Представники цього філософсько-етичного напрямку російська школа філософів на чолі з В.Соловйовим, М.Федоровим, К.Ціолковським, В.Вернадським. Ця ідея є не новою, а започаткована була ще в релігіях Сходу та розвивалася стародавніми мислителями Китаю, античними філософами, християнством.

Так, К.Ціолковський вважав, що справжня сутність людини розкривається в її єдності з іншими, адже всі люди залежні одне від одного. І лише в єдності з усім планетарним людством особа здатна відчути себе єдиним мислячим організмом, «могутньою істотою планети».

Єднання Всесвіту — це далека програма з перетворення Всесвіту. І в ньому зацікавлені всі мислячі істоти всесвіту.

На думку вченого, об'єднанню будуть підлягати кожна планета, вся і'х сукупність і "все ефірне населення, що живе поза планетою та в штучних помешканнях". Після об'єднання кожної планети неминуче настане об'єднання кожної сонячної системи. Далі утворяться союз сонячних систем, зоряних груп, зоряних світів, ефірних островів тощо.

Однак першим кроком на шляху до «глобального єднання» стає єднання всередині земного людського соціуму. Цей етап с нелегким. Він вимагає вирішення низки проблем. Найскладніша з них — це суперечність між різними людськими спільнотами, культурами, що проявляється в різній соціально-емономічній орієнтації (так, є аграрні, індустріальні суспільства), у різному рівні їхнього розвитку, національних особливостях, у різній спрямованості такого розвитку, що залежить, наприклад, від панівної світоглядної позиції, релігії тощо. Це, передусім, проблема етична. Подолання її можливе через виховання в собі толерантного ставлення до інших, через любов і повагу до них.

«Глобальне єднання» натрапляє і на очевидні труднощі. Недоліком глобального єднання людської спільноти стає зникнення унікальності народів і культур, знищення мови, неповторності ментальностей, національного характеру різних культур. Це відбувається через експансію більш агресивних, сильніших культур за допомогою сучасних засобів масової комунікації (телебачення, Інтернету тощо). І, до речі, як доводять учені, наслідки від такої експансії не менші, ніж від відкритого переслідування культури (заборони вивчати рідну мову, позбавлення підтримки видавництв, преси, закриття культурних Центрів, театрів, навчальних закладів тощо).

Екологічна етика. Науково-технічний прогрес, інтенсивний розвиток усіх сфер суспільного життя поряд з усіма позитивними для людства здобутками ніс і негативні наслідки. Найвідчутніше це проявилося в екологічній кризі, що ніяк не могла оминути етику.

У 70-х рр. XX ст. у західноєвропейській етиці почав формуватися напрям екологічної етики, основне завдання якого полягало в осмисленні причин і наслдкв екологічно кризи, а шляхів її подолання.

Мислителі цього напряму категорично виступили проти антропоцентристської західної екологічної свідомості, що сформувалася в лоні техногенної цивілізації, на ґрунті чого визначилася «парадигма людської винятковості»: людина визнавалася вищою цінністю; вона стоїть на вершині світової ієрархії; основна її мета-задоволення власних прагматичних потреб; природа сприймається лише як об'єкт людських маніпуляцій; тож етичні норми поширюються лише на взаємини між людьми. Наслідком такої парадигми мислення та відповідних дій людини стала екологічна криза.

Кінець XX ст. з набуттям світового масштабу екологічної кризи змусив людину переглянути власні цінності, що спонукало до формування екологічної (екоцентриської) свідомості, яка ґрунтується на новій «інвайроментальній парадигмі» та характеризується: визнанням за вишу цінність гармонійний розвиток людини та природи; усвідомленням додаткових обов'язків щодо природи з огляду на людську розумність; зважанням на можливості природи при використанні її ресурсів; прагненням зберегти природну рівновагу; поширенням етичних норм і цінностей на взаємодію з природою тощо. Англійський філософ та історик А.Тойнбі з цього приводу зазначив: «Нині вперше ми знаємо, що наше майбутнє залежить від того, що ми самі робимо... Результати подальшого розвитку науки залежатимуть від того, наскільки використання її здійснюватиметься з добрими або злими цілями...» Екологічна етика поставила в центр уваги моральні відносини людини та природи.

Етична думка в Україні.

Етичні погляди Г.Сковороди. У розвиткові української етичної думки важливе місце посідає творчість видатного українського мислителя Григорія Сковороди (1722-1794 рр.). Він написав 18 творів і зробив переклад 7 творів з латини. Від початку до кінця Г.Сковорода мораліст. Сенс життя він вбачав у пошуках сенсу буття та вказівках шляху до щастя іншим.

Метою життя для Г.Сковороди були радість і веселість, багатий внутрішній світ, міцність душі. Досягнення цього блаженного спокою і було для нього мистецтвом життя.

Своє розуміння духовності (що тотожне гуманізму) філософ пояснює вченням про два світи: видимий, зовнішній і невидимий, внутрішній. Невидиме присутнє у всіх речах як вічне, незмінне, істинне. Людина — це також єдність видимого й невидимого. Через свою невидиму натуру людина тотожна Богові: істинна людина і Бог — це одне й те саме. Бог пізнається не стільки через освоєння природи, скільки через пізнання самої себе, невидимої людини, через моральне самовдосконалення. Моральне вдосконалення внутрішнього світу наближає людину до свободи — це один з принципів філософії Просвітництва, що повною мірою виявився у філософській системі Г.Сковороди. Європейська філософська думка XVIII ст. чітко розділяла античну духовну спадщину від духу християнства у сфері моралі (антична філософія виходила з ідеї щастя в межах людського життя, а християнська мораль будується на проповідуванні щастя у потойбічному світі). В етиці Г.Сковороди переплітаються антична і християнська традиції. Він твердив: якщо щастя та істина можливі, то не десь і колись, а тут і зараз. Щастя треба знайти, ось чому головне завдання — пізнати самого себе. Пізнання людиною самої себе є кінцевою умовою щастя кожної особистості й усього суспільства. Однак для самопізнання одних знань мало, потрібно добре серце — висока моральність.

Основною проблемою його етики є проблема самопізнання, що має яскраве моральніше наповнення. Життя людини — це процес неперервного духовного розвитку, засобом якого є самопізнання. Воно сприяє моральному вдосконаленню людини, бо тільки той, хто пізнав свою природу, може бути корисним для себе й інших.

Сутність людини, її призначення та сенс буття тлумачаться через визнання суперечностей у самій людині. Вона, як і світ, має внутрішню (духовну) та зовнішню (тілесну) природу: «Серце, думки й душа — то все одне». Філософ не протиставляє духовне тілесному, а говорить про існування й тілесного, й духовного начал.

Розмірковуючи про духовне та тілесне, божественне й земне, вічне і швидкоплинне, Г.Сковорода доводить, що основне в людині — це її душа. Щоб пізнати самого себе, потрібно заглибитися в себе, серцем перелетіти від земного до невидимого, небесного — так ми зможемо осягнути наше серце та душу. Серце, в його твердженнях, — це чуттєвий розум, на відміну від суто раціонального знання. Людей, котрі досягай самопізнання, визнання та любові інших людей, Г.Сковорода називав істинними людьми.

Розкриваючи сутність щастя, він вказує, що ситість шлунка й інші тілесні задоволення не дають його. Досягнення в науках також не роблять людину щасливою. Справжнє духовне задоволення, що дає людині відчуття щастя, — це самопізнання. Щоб бути щасливим, необхідно пізнати, знайти самого себе.

Спочатку людина немовби звернена всім єством назовні, На гонитву за радощами земного світу. Потім вона осягає пізнання власної природи, самої себе, своїх здібностей і виробляє відповідний своїй природі спосіб життя. Основу такого способу життя Г. Сковорода вбачав у "сродній праці" як дійсному прояві людської життєдіяльності, самоствердженні людини.

Споживання матеріальних благ, насолоду ними філософ не вважав основою людського щастя. Найвище блаженство та справжнє щастя дає людині праця за покликанням, що відображує природні нахили людини. Причиною всього аморального, спотвореного в суспільстві він вважав працю без покликання, працю з необхідності, примусову чи працю задля збагачення. Тож, засуджуючи соціальні вади суспільства, він закликав до морального вдосконалення, будучи переконаним у тому, що щастя доступне всім, бо природа нікого не обділила. Звідси він дійшов висновку, що ідеальним є таке суспільство, в якому кожен може реалізувати свої природні задатки, втілити їх у життя через освіту.

Актуальною була його думка про духовну силу особистостей, здатних нести істину іншим людям та утверджувати її власною діяльністю. Звертаючись до образу старозавітного Мойсея, Г.Сковорода бачив у ньому особистість, яка своєю волею об'єднала єврейський народ і зробила його щасливим.

Яскраво моральну спрямованість у Г.Сковороди мали соціальні проблеми. Цінність людського життя він вбачав у діяльності, котра була спрямована на встановлення справедливості в суспільстві, що робила б життя раєм і Божим домом. У цьому новому, ідеальному, високоморальному світі, країні та царстві любові будуть панувати рівність, любов і спільна власність. Досягти такого стану речей можна через самоорганізацію народу, звільнення від соціального та духовного рабства, для чого важливі духовна єдність етносу, віра у власні сили та воля до мети.

Хоча етичні погляди Г.Сковороди, його думки та саме життя були далекими від життєвої суті, але ідеали, які він сіяв серед українського народу, були чистими та переконливими.

Ще один принцип етико-філософського вчення Г.Сковороди — всепроникнення моралі, розширення меж функціонування моралі на усе суспільство, на кожну особистість. У такий спосіб філософ стверджує гуманістичну можливість людини жити за совістю незалежно від матеріального стану чи роду діяльності. Таким чином, етична спрямованість філософії Г.Сковороди продовжує і розвиває національну традицію морального просвітництва і виховання, що склалася у практиці братських шкіл, Києво-Могилянської академії, у вченнях І.Гізеля, Ф.Прокоповича, Г.Кониського.