Питання для обговорення

1. Поняття істини в різних філософських системах.

2. Абстрактна і конкретна істина в пізнавальному процесі.

3. Поняття розвитку в діалектиці.

4. Поняття закону в філософії і науці.

5. Практика як вищий критерій істини.

Проблемні питання

1. Чим викликано відмінне трактування істини в різних філософських системах.

2. На яких етапах пізнання застосовується логічний критерій істини і практика.

3. В чому специфіка соціального пізнання, проблема об’єктивності та істини.

Підведення підсумків: оцінювання роботи студентів, відповіді на запитання.

Література:

1. Діденко н.Г. Філософія: Навч.-метод. Посібник. – Донецьк: ДонДуу, 2007. – с.152-165, 165-176.

2. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Академвидав, 2005. – С.305-314, 327-331.

3. Філософія: Навч. посіб. / Л.В.Губерський, І.Ф.Надольний, В.П.Андрущенко та інш.; За ред. І.Ф. Надольного. – К.: Вікар, 2005. – С.238-248.

4. Кононов А.А. Философия: Учебное пособие для самостоятельного изучения дисциплины. – Харьков: ИД ИНЖЭК, 2005. – С.169-173, 176-178.

5. Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М.: Гардарики, 2004. – С.161-191.

6. Философия: Учебник для вузов / Отв. ред. проф. Кохановский В.П. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2000. – С.419-436, 446-457.

7. Философия: Учебник для вузов / Под ред. проф. Лавриненко В.П., проф. Ратникова В.П. – М., 2004. – С.366-370.

8. Философия (полный курс): Учебник для студентов вузов / Под ред. проф. Ерыгина А.Н. – М.: Март, 2004. – С.177-185, 222-228.

1. 1. Гносеологія як філософська теорія пізнання та коло її основних питань.

Проблеми пізнання досліджує філософська наука під назвою "гносеологія" (давньогрец. "гносис" — пізнання; "логос" — учення, наука).

Пізнання — процес здобуття, переробки, передавання та використання знань про навколишній світ.

Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання. Що є пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? Як людина пізнає світ? Яке співвідношення істини і помилок? Що може бути критерієм істинності знання ? Як підтвердити вірність наших уявлень?

У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності. Але результатом такої взаємодії можуть бути враження, почуття, певні емоції. І хоча вони також можуть бути елементами пізнання, усе ж до останнього ми відносимо таку взаємодію свідомості й дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальними, ефективними.

У коло найважливіших проблем загальної теорії пізнання входять проблеми вивчення видів, рівнів, форм пізнання, відносин між об'єктомі суб'єктом пізнання, проблема істини, проблеми співвідношення пізнання і практики.

Основною проблемою гносеології є проблема меж пізнання: наскільки можливо пізнати світ, тобто що з реальних предметів і процесів дійсності можна пізнати достовірно. Багато філософів висловлювали думку про те, що можливості пізнання обмежуються особливостями людини і її сприйняття. Те, що світ зовсім не такий, яким він сприймається людиною, було зрозуміле вже філософами древності.Ще одна складність була пов'язана з поясненням причини того чи іншого відчуття. Залежно від відповіді на питання про пізнаванність світу всі філософські течії можна розділити на два основних напрямки: гностицизм і агностицизм.

Агностики( от греч.а –негативний префікс та gnosis – знання) - це філософи (І. Кант, Д. Юм), які повністю або частково за­перечують пізнаваність світу, принципову можливість для людини мати виправдані достовірні знання..Агностицизм називають також гносеологічним песимізмом.

Іммануїл Кант ввів спеціальні поняття для позначення предмета як він є сам по собі - "річ в собі" і як цей предмет уявляється людині - "явище". Наприклад, людина сприймає листя дерев в зеленому кольорі ("явище"), а насправді їй притаманно лише відображати промені тієї довжини, яка при дії на людське око дає відчуття зелені. Кант вважав, що людина пізнає тільки "явища, в той час як речі в собі непізнавані."

Гностики ( від грец.gnosis – знання) –це філософи, які стверджували, світ світ можна пізнати вичерпно і безумовно.

Гносеологічний оптимізм стверджує можливість об'єк­тивного пізнання світу таким, яким він є насправді, поза людською волею і свідомістю. Людське пізнання не знає меж і спроможне продукувати надійні, ґрунтовні, достовірні знання, спроможне допомогти людині вирішувати основні питання свого життя. Позиція гностицизму властива як об'єктивному ідеалізму, так і матеріалізму. Прихильники матеріалістичної позиції вважають, що немає непереборної відмінності між явищем і річчю в собі. У процесі розвитку пізнання і практичної діяльності людина здатна все ширше і ширше пізнати навколишній світ.

Скептицизм – висловлення сумніву як у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності.

Якщо розуміти пізнання винятково в дусі продукування знань та інформації, то не уникнути скепсису. Адже дійсність постає перед нами нескінченною як за обсягом, так і за глибиною. Тому будь яке знання на тлі нескінченності виглядає немічним незначним . Але ми не можемо не визнати, що знання та пізнання справді збільшують можливості людини в її взаємодії зі світом, значно збагачують сфери та напрями людської життєдіяльності, збільшують ступені людської свободи. Людина наших днів знає про себе саму набагато більше, ніж у минулі епохи.

Отже, пізнання не можна розглядати однобічно. У реальному виявленні пізнання — це органічний елемент людської життєдіяльності, що рухається від незнання до знання, від неповного та непевного знання — до повнішого та надійнішого, від туманного, затьмареного - до проясненого. В цілому пізнання постає в якості складової людського способу утвердження в світі. Із такого розуміння пізнання випливає, що пізнання є фундаментальною людською потребою і що саме потреби та інтереси людини стають основним чинником пізнавального процесу.

При розгляді пізнання треба віддати належне його вольовому чиннику. Адже пізнання не входить до сфери безпосередніх життєвих потреб людини, тобто воно не постає конче необхідним з точки зору простого збереження життя .

Виникає питання, якою мірою пізнання необхідне людині. Як реагувати на вислів біблійного пророка Еклезіаста про те, що велике знання збільшує клопіт. Коли людина, народившись, включається в соціально-культурні зв'язки та відношення, прилучається до суто людських способів життєдіяльності пізнавальні здібності надуваються майже автоматично. Інколи виникає враження, що знання виростають в людині так само природно, як, наприклад, нігті або волосся. Такого роду навички, тобто навички стихійного продукування знань та уявлень, мають тенденцію зростатися із безпосередніми умовами життя і не виходити за певні, досить вузькі межі. Знання суттєвого, знання, необхідні для розширення горизонтів здійснення людської свободи, стихійно не виникають. Тому на певному рівні особистого розвитку людина повинна усвідомити роль і функції пізнання і почати робити свідомі зусилля задля їх придбання. Якщо ж цього не відбудеться, то, скоріше за все, здійсниться консервація елементарного досвідного знання, яке буде функціонувати в певному суспільному середовищі майже так, як функціонують умовні рефлекси.

Звідси випливає необхідність виділення у суспільному та індивідуальному розвитку пізнання двох основних стадій

• стихійної, яка є досить консервативною, належним чином не усвідомленою,

• активно - дійової, яка є усвідомленою, свідомо організованою та спрямованою на спеціальне продукування знань.

Найчастіше пізнання ототожнюється саме із процесом продукування знання. Але неважко побачити в людській допитливості, у пізнавальному натхненні, у прагненні щось пізнати та зрозуміти бажання проникнути в потаємні глибини речей, опанувати їх, впливати на них. Цей момент у пізнанні робить його живим, енергійно напруженим, емоційним, злитим із волею та бажанням.

Але якою може бути найвища мета пізнання? — Через пізнання ми сподіваємося знайти для себе ( і для людства) щось найважливіше, заповітне. За допомогою пізнання ми хочемо здобути розв'язання основних проблем нашого життя.

Отже, Пізнання - це:

процес здобування знань, створення образів, моделей теорій реальності ( інформативний аспект пізнання)

прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини (активістський або вольовий аспект пізнання,)

бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості (смисловий аспект пізнання,) Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення у різних видах пізнання, серед яких перш за все фігурують такі:

• життєво-досвідне пізнання - воно постає безпосереднім, прямо вписаним у життєво-досвідні процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування. Тут емоції переплетені зі знанням, бажанням тощо;

• мистецьке окреслює реальність не відсторонено, а через переживання.Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним схиль­ностям людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно та життєво, ніж наука;

• наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знань. Воно є спеціалізованим та спеціально організованим , намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання,

• релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей, божественне об'явлення, особливе просвітлення. Хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах;

• екстрасенсивне пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці XX ст., також залишається для нас багато в чому незрозумілим. Ми можемо констатувати, що так звані екстрасенси, контактери мають можливість отримувати інформацію з якихось незвичайних джерел. Цей вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки ще незрозуміла.

♦ Отже, можна зробити висновок, що пізнання у своїй дійсності постає як багатогранний та складний процес, в якому знаходять своє виявлення як духовні здібності людини, так і її найважливіші життєві зацікавлення

Структура процесу пізнання

Пізнання як процес, спрямований на отримання знань, включає в себе ряд компонентів: суб'єкт і об'єкт пізнання; рівні та ступені пізнання; істину як мету пізнання.

♦ Суб'єкт пізнання — це той, хто пізнає. У ролі суб'єкта пізнання можуть поставати як окремі люди, так і наукові колективи, людство в цілому.

♦Об'єкт пізнання — фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність.

Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує:

• по-перше, що об'єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати характеру самопізнання;

• по-друге, що суб'єкт та об'єкт співвідносні: об'єкт набуває характеристик саме об'єкта лише у відношенні до певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об'єкт.

Сучасна гносеологія розглядає їх як узагалі невіддільні. Отже, об'єктом може ставати лише те, що виявляється як окрема особлива реальність у полі активної діяльності суб'єкта. При тому об'єкт постає як похідне від суб'єкта і навіть як його елемент. З іншого боку, можна розглядати самого суб'єкта як елемент об'єкта: природа — єдиний об'єкт, а людина як частина природи є елементом об'єкта. Протилежні виявлення суб'єкта та об'єкта - єдиний процес, де разом із зростанням меж людської активності зростає, стає складнішим обсяг її життєдіяльності (в певний період історії людині відкриваються нові, до того ще небачені об'єкти).

Суттєвий коригувальний вплив на результати пізнаннясправляють також умови пізнавальної діяльності. В експерименті американських психологів дві дівчини-близнючки проводили інтерв'ю з чоловіками: одна на хитко­му містку над вопоспадом, інша — на твердій поверхні перед входом. За залишеним номером телефонувало вдвічі більше чоловіків, з якими розмовляли на хиткому містку.

Матеріалізм проголошував: дійсність може бути об'єктом пізнання лише тією мірою, якою вона увійшла до сфери діяльності суб'єкта. Визначальним критерієм у межах тако­го підходу є практика: пізнання і практика взаємопов'язані, практика є основою пізнання, його метою. Практична діяльність — це різновид людської життєдіяльності, спря­мований на перетворення світу (наприклад, перетворення дерева на стіл). Тварина пристосовується до середовища і змінює себе (мутує), людина ж пристосовує світ до себе. Практик ставить питання не про те, що становить собою річ, а про те, до чого вона придатна.

Об'єктом пізнання стають не лише феномени природи, але й суспільні явища, стосунки між людьми; урешті-решт, сама свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність в усій поліфонії її проявів теж можуть бути об'єктом пізнання.

Пізнання може спрямовуватися на дослідження не лише об'єктивного світу, але й ідеальних об'єктів: числа, площи­ни і т. ін. в математиці; абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху у фізиці; тієї чи іншої цивілізації в суспільствознавстві тощо. Навіть сама люди­на може опинитися в ролі об'єкта пізнання. Учений, який знаходить нові ліки, виступає як суб'єкт пізнання. Коли той самий учений, як це неодноразово траплялося в історії медицини, бажає випробувати свій винахід на собі, він переходить у статус одночасно й об'єкта пізнання.

Отже, суб’єкт пізнає об’єкт , і цей процес перебігає на конкретно-чуттєвому й абстрактно –логічному рівні.