Методичні рекомендації до вивчення дисципліни "соціологія"
Укладач В.В. Осін, кандидат політичних наук, доцент кафедри філософії та соціально-нолітичних дисциплін Академії митної служби України
Редактори: Дерев'янко Т.П., Олексіснко Н.М., Масюк Н.Г., Гончаренко О.В., Алексєєва Т.А.
Підпікано до друку 10.05.2006. Формат 60x84 1/16. Папір офсетний. Ум. друк. арк. 5,69. Облік.-вид. арк. 5,06. Тираж 20 прим.
{;імпи [спіш J\g }{Q
Іііні|)(місі|)(ині.к: Академія митної служби України (свідоцтво про ви-и;іііііичу цч іі.іііі и, ДК №10 від 24.02.2000 p.). I'M»! І, м. Дніпропетровськ, вул. Рогальова, 8.
Замість вступу, або Дев'ять кроків (плюс останній) назустріч парадоксу: суспільство, курсант і соціологія
Із тим, що найбільш ускладнює та навіть унеможливлює навчальний процес, знайомишся відразу після того, як обидві сторони, курсант і викладач, дізнаються про неминучість майбутньої зустрічі. Кульмінації ці труднощі сягають на лекції, під час оголошення про початок вивчення нової для курсантів науки про суспільство, тобто соціології.
Типова реакція на такий анонс, як це не дивно, майже повністю вичерпує все, що взагалі можна сказати про соціологію. Адже, як і кожного попереднього разу, щойно звучала ця фраза, то першою, щирою, а, тому майже інстинктивною, реакцією була така, що напрочуд легко визначається як утома та сум в очах, обурені думки на кшталт: "знов непрофільна дисципліна!" або "коли все це нарешті скінчиться?".
Що означає така емоційна та бурхлива реакція? Викладач заздалегідь знає, що подальше викладання значною мірою вже позбавлено сенсу, оскільки на перший план відтепер виходить боротьба з недовірою й хибними настановами, а не плідна та взаємовигідна праця. Що стосується курсантів, то, у кращому випадку, лише одиниці зможуть-таки переконатися у цікавості та дієвості соціології, проте навряд чи встигнуть відчути її приваб-ливість на собі.
Пікантності цій ситуації додає неможливість усердної відповіді на одвічне запитання - "хто винний?" Поміркуємо, чи винний викладач у цьому? Навряд чи, адже він ще нічого, по суті, не встиг розповісти. Чи, може, винуваті курсанти? Це теж сумнівно, оскільки вони зазвичай спираються на досвід, який їм підказує: все це було та нічого гарного з цього не вийде. Якщо так, то чому всі ми, принаймні спочатку, не можемо порозумітись?
Існуючий стан речей є дуже прикрим для тих, хто дійсно шанує соціологію, оскільки вона заслуговує зовсім на інше ставлення. Тому спочатку необхідно ретельно розглянути причини та наслідки такої буденної справи, коли для викладача починається новий курс, для курсантів - шлях до нового іспиту, а для всіх разом - нові страждання.
Звісно, робити це будемо не просто так, тим більше, що дуже швидко переконаємось у неможливості такої, начебто невибагливої операції "думати ні про що та взагалі просто так". Мета всіх спекуляцій, що формулюються далі, полягає у безпосередньому ознайомленні із соціологією, можливості побачити її, так би мовити, у дії. Процес передбачає декілька кроків.
Перший крок: формулювання парадоксу
Ситуацію, в якій щороку опиняються обидві сторони навчального процесу, можна викласти у вигляді парадоксу, тобто у такій формі, що наочно демонструє наявність незвичайного у буденному:
- ми збираємось вивчати НОВУ наукову дисципліну, яка вже настільки ЗНАЙОМА, що й не відразу збагнеш, навіщо ж її вивчати.
Тобто курсанти ще нічого не знають про науку соціологію, підкреслюємо, саме НАУКУ соціологію, однак водночас знають про неї стільки, що не лише відчувають велике бажання не мати з нею щось спільне, ніс й
З
повністю переконані: ця наука їм не потрібна. Ні в особистому, ні в професійному житті. Отже, перш вихідна тема має бути такою:
- соціологія водночас знайома і незнайома настільки, що перетворюється на суцільний непотріб та заслуговує на повне відторгнення.
Другий крок: скасування останніх меж
Інакше кажучи, другий крок полягає у розширенні розуміння дивовижності вищенаведеного парадоксу1: спробуємо осягнути, наскільки незвичною є ситуація миттєвого оцінювання та негативного сприйняття науки, про яку іде нічого не відомо. Лише уявімо, скільки взагалі, крім соціології, існує дисциплін, які також не стануть курсантам у пригоді. Скажімо, мало хто з них замислювався над тими чи іншими аспектами розвитку такої науки, як металознавство. Також малоймовірно, що присутні в тій чи іншій аудиторії розважаються самі та розважають інших обговоренням складних питань порошкової металургії. Не дуже багато вільного часу витрачається й на спроби розв'язати проблеми ядерної фізики. Нарешті, марно й пригадувати, чи була спроба замислитись над одним з ключових питань сучасної астрофізики - механізмом Великого Вибуху, якщо останній, за відсутності необхідної різниці у тиску ззовні та зсередини, навіть і вибухом, у звичайному сенсі, не назвеш.
Третій крок: тотожність чи маскування нового факту?
Наступний крок - це заперечення тотожності, що існує між відкиданням соціології, з одного боку, та порошкової металургії з іншого. Замість того пропонується звернути увагу на таку обставину: незважаючи на всю подібність заперечення соціології та, скажімо, ядерної фізики, у випадку чи ядерною фішкою домінуючим мотивом буде повага, а у випадку іч соціологією зневага.
Четвертий крок: гіпотеза
Четвертий крок передбачає формулювання припущень, що пояснюють цю різницю у ставленні до майже ідентичного списання соціології та металознавства у непотрібний курсантам мотлох. З усього, що спадає на думку, найбільш вірогідним є те, що вказує на такий факт: майже всі перелічені дисципліни так чи інакше знайомі ще зі школи. Результатом цієї гіпотези є ототожнення знайомих наук із незнайомими на підставі певної подібності між ними, а також сприйняття певних наук, особливо знайомих, як безперечно корисних.
Нагадаю, що поняття "парадокс" складається з двох грецьких слів: para - "те, що суперечній," і сіоха - "вірування за звичаєм". Для тих, хто захоплюється китайською культурою, цікаво буде дізнатись, що аналогом парадоксу в ній виступає маидун, поняття, що складається іч слів мао (спис) та дун (щит). Походження цього терміна пов'язується і з одним купцем, який, продаючи обидві ці речі, стверджував, що щит непробивний, а спис здатен простромити все що завгодно. З тих пір у китайській філософії для позначення суперечності й з'явився відповідний термін.
4
Отже, всі в школі вивчають фізику, тому вона мала чудову пагоду справити неабияке враження і викликати почуття поваги, що постійно підсилювалося. Звідси, можна чогось не знати про ядерну фізику, однак знання фізики та сприйняття її легко переноситься й на будь-яку її галузь, зокрема ядерну фізику. Те саме стосується навіть таких "екзотичних" наук, як порошкова металургія та металознавство: не торкаючись їх безпосередньо, добре відчуваєш, наскільки міцно вони пов'язуються з відомими ще зі школи фізикою, хімією або математикою. Знов-таки, знання та сприйняття цих наук легко переноситься й на науки, що вважаються суміжними; справа тим "закоиомірніша", що пересвідчитись у корисності, скажімо, металургії зовсім не складно.
Таким чином, можна напевно стверджувати лише одне: висловлюватися щодо тієї чи іншої дисципліни можна лише коли вона безпосередньо стосується нас та нашого життя. Знаючи ще зі школи деякі закони фізики, ми всі впевнені щодо її "справжності", а різноманітні надбання цивілізації, які грунтуються на працях великої кількості фізиків, ще більше зміцнюють нашу віру, роблячи її майже нездоланною та безсумнівною. Саме це й створює можливість та ймовірність наших розмов про фізику.
П'ятий крок: фальсифікація очевидного припущення
Крок, що передує шостому, полягає у більш критичному ставленні до попередньої гіпотези, адже незрозумілим залишається лише одне: чому з приводу соціології, яку в школах не вивчають, зазвичай висловлюються так салю чавзято, як це роблять стосовно наук, що нам знайомі'.
Шостий крок: зупинка та попередній підсумок
Ситуація, що вмотивовувала розгортання попередніх думок, можлива лише за однієї умови: оскільки майже неспростовною є теза, згідно з якою висловлюватися з приводу будь-чого можливо у разі хоча б мінімального знайомства, то типова реакція на соціологію передбачає, що вона безпосередньо торкається свідомості курсантів.
Додамо також кілька важливих зауважень для тих, хто па диво бурхливо та миттєво реагує на необхідність вивчення соціології:
-сам факт славнозвісної "безпосередності торкання" с непомітним і таким, що встановлюється лише за своїми наслідками;
горезвісне торкання водночас має відрізнятися від того, що його здійснює більшість (інших) наук, тому що призводить не до поваги, а до зневаги, внаслідок чого, власне, й утворюється ситуація, коли не будучи зовсім знайомим із соціологією, більшість принаймні твердо знаг, що остання не дасть нічого корисного, бо все, що вона тільки могла нам дати, від неї вже взяли, хоча й брати там немає чого;
неодноразово згадуване торкання відрізняється надзвичайним масш табом охоплення, за якого схожі почуття відчувають майже всі курса
Сьомий крок: пошук аналогії
Розплутати парадокс, на адресу якого вже пролунало немало суджень, цілком імовірно, коли використати аналогію. Себто пропонується звернутись до дисциплін, яким властива велика популярність. Мета такого звернення полягає в необхідності встановити обставини, що сприяють існуючому стану речей, аби надалі застосувати їх до пояснення парадоксу, що вже гри сторінки визначає особливості написання Вступу до цих методичних рекомендацій.
На переконання більшості викладачів, науками, що користуються величезною повагою у так званого народу, або неспеціалістів, провокуючи їх на висловлювання безлічі суджень, є історія, політична наука, медицина і спорт. Розглянемо як приклад, що далі дозволить розв'язати найперший парадокс соціології, саме спорт.
Восьмий крок: експлікація
Мабуть, кожна людина хоча б раз у своєму житті раптово перетворювалася на вболівальника, коли якась спортивна подія зачіпала настільки, що просто неможливо було втриматися від висловлювання суджень, завжди щирих та наївних, подекуди правильних, але з точки зору спеціалістів, вкрай безглуздих. Уявімо для простоти футбольний стадіон, що вміщує близько ста тисяч чоловік, більшість яких ніколи не займалася футболом професійно. Через це ототожнювати їх досвід із знаннями тренерів чи навіть самих футболістів - це все одно, що на один щабель ставити пса, який уміє плавати, і чемпіона світу, порівнювати дитину, що тільки-но навчилася ходити, з олімпійським чемпіоном. Навряд чи собака буде щось розповідати про свої навички, так само неймовірною є ситуація, коли дитина спробує повчати батьків, як слід бігати.
Але такі очевидні речі повністю відкидаються на стадіоні. Той, хто там був, ніколи не забуде його атмосферу, яка уможливлює просто неймовірне, коли з вуст аматорів на повну потужність легенів та мозку лунають поради тим, хто добре обізнаний з мікрокліматом у команді, з усіма підводними течіями в клубі або можливостями кожного з гравців тощо.
Дев'ятий крок: розв'язання парадоксу за аналогією
Таким чином, принаймні з формальної точки зору, є всі підстави стверджувати тотожність двох ситуацій: однієї, пов'язаної зі спортом, та іншої, що стосується соціології. Адже їх об'єднує те, що вони продукують велику кількість суджень ще до початку професійного осягнення того чи іншого виду діяльності. Чому це стає можливим?
Для остаточної відповіді припустимо не лише формальну, але й змістовну подібність цих двох випадків. Звідси передбачається, що з'ясування причин, які уможливлюють "казус спорту", означає автоматичне їх перенесення на "казус соціології"" та його подальше розв'язання.
Імовірно, що існує безліч припущень, які б пояснювали, чому саме непрофесіонали дозволяють собі поведінку, яку б ніколи не дозволили, на-
6
приклад, на конференції, присвяченій ядерній фізиці. Деякі з них наголошують на необхідності спрямувати емоції куди завгодно; частина підсилає до одвічного людського прагнення довідатись про людські межі (та, водночас, пересвідчитись у можливості їх подолання). Решта ж цих гіпотез так чи інакше виходить з факту певного знайомства зі спортом, хоча б у вигляді єдиного за все життя удару по м'ячу, бійки на шкільному подвір'ї або бігу на швидкість, щоб вчасно потрапити додому.
Тоді спорт є ділянкою проекції власних нездійснених та нереалізованих бажань, що актуалізуються внаслідок наявності людей, більш успішних у своїх досягненнях. Ідентифікація з такими людьми дозволяє відчувати себе кращими, сильнішими та напрочуд єдиними. Погодьтесь, адже начебто нічого не змінюється ні в житті конкретної людини ні и житті нсісї нації, але це не заважає уважно слідкувати за виходом футбольної збірної на світовий форум, втішатись голами та нагородами технічного й спритного А. Шевченка або пишатися здобутками могутніх братів Кличків.
Отже, спорт зазвичай торкається людей, та при цьому вони беруть від нього те, що тільки й можуть узяти: нездійсненні бажання та нереалізовані можливості, минуле і майбутнє, що заповнює життя майже повністю. Це ключова обставина, що з'ясовує головне: за межами залишається сам спорт, оскільки ніхто жодної миті не наповнював його тим змістом, яким наповнюють його люди, безпосередньо причетні до спорту.
Виходячи з цього та повертаючись до соціології, можемо бути впевнені, що за межами курсантських висловлювань залишилася сама соціологія, тобто курсанти беруть від неї лише те, що тільки можуть взяти, не більше та не менше.
Що ж становить сутність згаданих меж, у яких опиняються курсанти, та що саме ці межі залишають поза увагою курсантів?
Крок останній: перетворення аналогії на метафору та остаточне розв'язання
Аби відповісти на поставлене питання, необхідно перекваліфікувати порівняння спорту із соціологією; його слід визнати не аналогією, а лише метафорою через те, що сумнівною є думка, ніби від соціології курсанти беруть те саме, що вони схоплюють та утримують, долучаючись до спорту. І якщо раніїле ми всіляко намагались слідувати цьому ототожненню, то тепер час покласти цьому край.
Така трансформація статусу порівняння аж ніяк не звільняє від наповнення сенсом головного здобутку попередніх міркувань, що полягає у невідповідності переважної більшості курсантських висловлювань про соціологію самій соціології. Проблему сформулюємо так: що саме можна взяти від соціології, не вивчаючи, а лише маючи уявлення про неї?
Для відповіді на це питання, що врешті-решт дозволить нам розв'язати парадокс, ще раз звернемося до найбільш популярних дисциплін, і спробуємо визначити спільне, що існує між ними.
7
І loi ляньмо уважніше: наука про суспільство, наука про політику, наука про здоров'я та спорт. Чи не впадає в очі така їх характерна риса, що всі нони юркаїогі.ся того, з чим маємо справу майже щодня, що стосується пас безпосередньо, що нам знайоме, що ми осягаємо, може, інтуїтивно, проте завжди. Це речі, в які всі ми вплутані, які нас оточують від самого народження.
Замислимось, чи був у когось у житті день, коли не спадало на думку, що сутність політики, суспільства або спорту не є щось утаємничене? Хто не насолоджувався специфічними жартами лікарів; хто не сміявся над влучними розповідями про політиків або не глузував з приводу складних взаємовідносин між чоловіками та жінками? Саме сміх і свідчить, що ми добре уяішяємо собі природу таких речей, як Суспільство та Політика, Історія або Спорт.
І Іідсумовуючи, зазначимо, що існування парадоксу, за яким соціологія водночас є знайомою та незнайомою, цікавою та нецікавою, корисною та некорисною, можливе лише за однієї умови: курсанти вважають, що вони насправді добре розуміються на тому, що вивчає соціологія, оскільки так уплутані у суспільство та обізнані на ньому, що з 'ясування сутності останнього аж ніяк не може надихнути на витрату часу та докладання зусиль.
Звідси відповідь на запитання про сутність меж, що структурують свідомість курсантів так, аби залишити осторонь саму соціологію: очевидність.
Л обто головною перешкодою на шляху визнання курсантами соціології як важливої наукової дисципліни та соціологічного осягнення умов нашого життя, є очевидність сприйняття абсолютно всіх речей, що нас оточують. Отже, вивчення соціології передбачає руйнацію очевидності, яка оголошується єдиним ворогом, значною мірою відповідальним за спотворення людських життів, про яке сьогодні так багато говорять учені та пересічні громадяни.
У зв'язку із цим одразу виникає декілька питань, що стосуються наслідків такої настанови: адже легко помітити, що руйнація очевидності сприйняття абсолютної більшості соціальних явищ — це небезпека залишитись взагалі без сприйняття будь-чого, особливо коли люди не схильні дивуватися. Отже, необхідно вказати на зворотний бік наполегливості, що передбачає деконструкцію суспільних проблем; мовиться, зокрема, про характер взаємозв'язку між курсантом, суспільством та соціологією; якості, необхідні як для визнання вивчення соціології успішним, так і для виконання останньою всіх її функцій; природу, або сутність соціальної реальності, що вивчається.
Характер взаємозв'язку: курсанти і викладач завжди мають бути готові до того, що подальший розгляд будь-якої теми та окремих питань унеможливлює збереження відносин непричетності між предметом дослідження і дослідником. Натомість слід відразу прийняти, що дослідження того чи іншого соціального явища - це завжди "можливість самоаналізу, який більше схожий не на самоспостереження, а на доказовий аналіз соціальних перешкод соціологічному знанню" [34, с. 75J. Інакше кажучи, соці-
8
олог, як слушно зауважив відомий французький учений JI. Пеню, "намагається описувати практики членів інших груп та водночас з'ясувати зв'язок, іцо він із ними підтримує" [34, с. 75].
Не варто сподіватись на те, що можна зрозуміти проблему, не будучи в неї вкоріненим; так само безглуздо вважати ймовірним абсолютне відсторонення від онтологічної причетності до суспільства. Середній шлях, як завжди, видається більш прийнятним: вивчення соціології позначено розвитком здатності осягати максимальну суму взаємозв'язків, що існують між людиною та суспільством.
Таким чином, соціологія - це ланка, яка на певному етапі опосередковує процес взаємодії курсанта і суспільства; тому включення до поля уваги перешкод, що утруднюють сприйняття проблем через тс, що робить їх очевидними, є обов'язковою умовою та критерієм успішного вивчення Соціології.
Якості, у свою чергу, передбачають плекання того, що американський соціолог Ч.І\ Мілз вдало назвав соціологічною уявою: "За соціологічної уяви людина сьогодні намагається зрозуміти, що відбувається в світі та що відбувається з нею самою - в точці перетину біографії та історії суспільства" [31, с. 16]. Одним з наслідків застосування соціологічної уяви є "розуміння того, що людина може осягнути набутий життєвий досвід і вивірити власну долю лише тоді, коли визначить власне місце в контексті даного часу, що вона може дізнатись про свої життєві шанси лише тоді, коли зрозуміє, якими вони є в тих, хто знаходиться в однакових з нею умовах. З одного боку, це моторошний урок, а з іншого - чудовий..." [31, с. 14|.
Особлива вага розвитку соціологічної уяви стає більш виразною, якщо пам'ятати, що людина "самим фактом свого існування ... робить власний, хоча й незначуще малий, внесок у формування суспільства, вибір напрямку його історичного розвитку, незважаючи на те, що вона сама є продуктом суспільства та конкретно-історичних суспільних сил" [31, с. 14].
Проте відкритим залишається питання, на що можтга сподіватися в умовах, коли акцент на зруйнуванні очевидності сприйняття своїм закономірним наслідком має застосування тієї самої дії щодо вже зруйнованого, в результаті чого дуже легко потрапити до так званого безкінечного регресу. Отже, на що більш-менш усталене та незмінне можна спиратись, якщо все підпадає під дію тотальної деструкції? Небезпека потрапляння у пастку відносності, або релятивності, соціального пізнання більш імовірна, ніж будь-які інші альтернативи.
Але чи це справді так?
Природа соціальної реальності: усе висловлене дозволяє попередньо охарактеризувати перспективу розгляду сутності суспільства: будь-яке соціальне явище є соціально сконструйованим, тобто вихідним при розгляді всіх наступних питань можна вважати відсутність так званого об'єктивного існування переважної більшості соціальних феноменів або проблем; усі їх слід тлумачити скоріш як штучні продукти, створені внаслідок більш-менш цілеспрямованої діяльності людей або соціальних інститутів.
9
Чфсі це вивчення соціології передбачає з'ясування напрямків та особливої к-іі тю чи іншого процесу конструювання соціальної реал і. пості, що іі до толи 11, подолати очевидність життя кожного. Саме це й становить підґрунтя, яке заперечує звинувачення в релятивізації соціологічного пізнання: усвідомлення активного характеру соціальних явищ, що постійно створюються, а також знання деяких особливостей цього процесу не є тотожним визнанню того, що у світі немає чогось усталеного та незмінного. Скоріш за все, треба наполягати на принциповій мінливості усього, що нас оточує, та формуванні здатності якщо навіть не передбачати зміни, то принаймні розуміти та приймати їх.
Звідси вивчення соціології, яке передбачає зруйнування горезвісної очевидності, фактично є позбавленням стереотипів та забобонів, спокусою та вихованням чеснот, орієнтованих на подолання неминуче обмежених людських уявлень та формування активної позиції щодо оточуючого світу...
І Іроте досить декларацій - вже час діяти!
Уявлення про суспільство: інтелектуальна та соціальна історія
Історії будь-якої науки, а соціологія у даному випадку не є винятком, притаманний фатально подвійний характер. З одного боку, під час лекцій та семінарів курсанти завжди стикатимуться з одним питанням: навіщо вивчати історію соціології, якщо набагато корисніше та цікавіше зосередитись на її сучасному стані? З іншого боку, навряд чи можна зустріти хоча б одну синтетичну працю у цій галузі, яка б не містила окремого розділу, присвяченого саме історії науки. Така неузгодженість між сподіваннями курсантів та існуючою практикою викладачів, звісно, не може бути залишена осторонь.
Треба визнати, що у багатьох випадках курсанти мають рацію, чому, насамперед, сприяє та форма, яку приймає історія соціології у більшості відповідних підручників або посібників. Йдеться про те, що викладення необхідної інформації зазвичай - це простий перелік прізвищ, до чого додаються декілька речень, що мають на меті формування вичерпного уявлення про погляди певного "класика". Зважаючи на те, що постатей, творчість яких необхідно висвітлити, багато, то не дивує схильність багатьох авторів повідомляти необхідну інформацію у стислому вигляді, наслідком чого є вживання вельми спеціалізованої термінології, що фактично унеможливлює адекватне осягнення курсантами цих теорій.
Утім, позиція, яку відстоюють викладачі, намагаючись зацікавити курсантів історією соціології, ґрунтується на усвідомленні однієї обставини: ідеї, що сьогодні вважаються неспростовними, а їх цікавість та дієвість вже ніким не ставиться під сумнів, зовсім не сприймалися в такому статусі ще зовсім недавно. Незважаючи на всі можливі інтелектуальні переваги тієї чи іншої ідеї, остання могла протягом тривалого часу поступатись іншій ідеї, яка сьогодні, навпаки, майже повністю відкидається та евристичність якої, попри усі попередні успіхи, завзято заперечується.
10
Скажімо, М. Вебер, один з найбільш визначних соціологів, протягом тривалого часу не був класиком у сучасному розумінні цього слова, і така ситуація тривала приблизно до середини минулого століття, коли надзвичайний успіх праць американського соціолога Т. Парсонса, що у багатьох своїх тезах торував шлях, започаткований М. Вебером, призвели до перекладу та поширення найвідоміших творів останнього. Природним підсумком цього стало так зване "веберіанське відродження". Той самий шлях, непрямий нілях, долали 3. Фройд та К. Маркс, без ідей яких сьогодні просто неможливо уявити соціологію.
Таким чином, історія соціології вчить не ставитись надто серйозно до того, що зараз проголошується "сучасним станом розвитку соціології"", оскільки через декілька років він уже може виявитись цілковитим анахронізмом; водночас історія соціології не просто виховує готовність до прийняття неминучих змін, але й дозволяє через критичне ставлення брати в цих процесах безпосередню участь, постійно вдосконалюючи чнаряддя, за допомогою якого осягається та перетворюється соціальна дійсність. Саме цс й виправдовує в очах викладачів необхідність збереження історії соціології.
Але чи можна вважати існуючу практику написання історії соціології задовільною, коли взяти функції, яки вона має виконувати? Усі попередні приклади, не кажучи вже про нерозуміння курсантами сенсу вивчення думок, розташованих у хронологічному порядку, перетворювали це питання на суто риторичне. Адже легко побачити, що переважна більшість історій соціології так і не виконують свого призначення, не долають очевидність; фактично, історія соціології - це така сукупність пояснювальних конструкцій, яка с надзвичайно вразливою щодо інтересів та потреб сьогодення. Інакше кажучи, історія соціології фактично є поглядом сьогодення, з властивими йому проблемами та міркуваннями щодо їх розв'язання, на минуле, з якого те, що зараз визнається актуальним, не лише "утримується", але й проголошується закономірним та навіть природним.
Отже, якщо історія соціології повинна виконувати якісь функції, що виходять за межі простого спотворення її дійсного історичного розвитку, то необхідно принаймні спробувати побудувати її на нових засадах. Тому пропонується дещо відійти від загальноприйнятої періодизації історії соціології, що передбачає горезвісну діаду "класична соціологія" vs. "сучасна соціологія", яка іноді, з додаванням "української (чи вітчизняної) соціології"", трансформується в ще більш штучну тріаду.
Слово "дещо" у попередньому реченні означає, з одного боку, зберігання усталених у певному науковому співтоваристві назв, якими позначаються ті чи інші періоди розвитку соціології, а з іншого - мропонупься здійснення спроби наповнення їх новим змістом - для кращою осягнення меж впливу на нас, людей, цього дивовижного утворення, суспільства, включаючи також особливості рефлексії соціології над власними підпалинами.
Таким чином, історія соціології розпадається на два види: інтелектуальну та соціальну. Питання, що належать до інтелектуальної історії соціології, мають за мету спробу простежити еволюцію певних ідей, беч-
11
шдікн по до їх соціального поширення: увага приділятиметься суто внутрішнім (спісгемологічним) перевагам теорій на кшталт їх здатності іншого пояснення традиційних проблем та можливості відкриття нових обріїв. І Іідкреслюсмо, що не йдеться про погляди окремих авторів, розташованих у хронологічному порядку: скажімо, коли питання формулюється, як Ідея системи в соціології, то тим самим передбачається вивчення виключно самої ідеї системи та системного аналізу; за такого алгоритму автори (наприклад, Т. 1 Іарсоис та Н. Луман) стають прикладами, що символізують той чи інший поступ у пристосуванні цієї ідеї до розв'язання соціальних проблем.
У той же час соціальна історія соціології зосереджується на дослідженні звивистого шляху визнання актуальності та плідності соціологічних концепцій: чому та чи інша сукупність положень отримала підтримку саме в цей період та внаслідок дії яких соціальних факторів це трапилося. У цьому контексті ми відволікаємось від з'ясування інтелектуальних якостей концепцій, що описують соціальну дійсність, натомість одержуємо можливість поглянути на останні з іншого боку, з точки зору сучасних вчених, а тому змушені з багатьох теорій обирати саме ту, яка найкраще відповідає їх сподіванням та уявленням. Урешті-решт, те, що вбачають в теорії конкретні дослідники, позбавлені здатності спостерігати майбутнє, яке всім ідеям виносить свій вирок, є не менш значущим, ніж її суто інтелектуальні характеристики.
У підсумку інтелектуальна та соціальна історії соціології, по-різному пильнуючи селекцію ідей, що постійно триває, повинні надати можливість отримання більш-менш адекваіного розуміння зв'язку між суспільством та його уявленням про себе, що, врешті-решт, значною мірою позначається на процесі конструювання соціальної реальності.
Прикладом інтелектуальної історії соціології є таке питання: Аналогія та метафора як структуруючий принцип еволюції уявлень про суспільство: О. Конт, натуралістично-органщистичний напрямок, Г. Спенсер, Е. Дюркгайм та Т. Парсонс.
За тезу, що конституює це питання, береться обставина, відповідно до якої міркувати про суспільство неможливо у випадку, якщо ми не здійснюємо порівняння останнього із чимось іншим. Подібно до того, як адекватне бачення якоїсь речі можливе лише за умови відсторонення від неї, так само навряд чи варто сподіватись на осягнення сутності суспільства, коли не спробувати обрати кут бачення, що знаходиться поза межами суспільства. Проте порівнювати можна по-різному, одержуючи при цьому цілком відмінні результати.
Отже, вирішуючи це питання, пропонується поглянути на еволюцію уявлень про суспільство передусім з точки зору методів, що використовуються при формулюванні тієї чи іншої соціологічної теорії, яка має стати основою подальшого дослідження суспільства. Це пропонується здійснити на підставі фіксації подібності зазначеної еволюції уявлень про суспільство до еволюції застосування двох наукових методів — аналогії та метафори. Тобто стверджується тотожність двох еволюцій - еволюції уявлень про су-
12
спільство та еволюції методів, що використовуються для осягнення су спільства як такого. Надалі необхідно простежити залежність цих двох видів еволюції від поки що невизначених факторів, тобто того, що спричиняє таку своєрідну ко-еволюцію.
Відповідь на це питання передбачає визначення спільного та відмінного між аналогією та метафорою. Вважається, що мислення за аналогією та метафористичне мислення за спільне мають ототожнення нової або складної ситуації з іншою, більш знайомою або краще зрозумілою [56, р. 612]. У той же час ці два методи досить суттєво відмінні [56, р. 612 - 613].
По-перше, аналогії проводяться в мелісах певної сфери, а метафора здійснює порівняння понад ними. Тобто, розмірковуючи за аналогією, вчені та політики порівнюють сучасні конфлікти з війнами, що точилися в минулому, сучасні міські кризи з подібними епізодами в інших країнах тощо. Розмірковуючи метафористично, навпаки, у термінах війни або воєнних дій описуються складні проблеми медицини, а міжнародні конфлікти розглядаються з епідеміологічної перспективи. Таким чином, метафористичне мислення включає те, що можна назвати "втіленням конкретного". Йдеться про таке: імплікації порівняння понад межами — наприклад, політичної кампанії із стипль-чезом - частково залежить від власного досвіду того, хто здійснює порівняння. Отже, вагомість метафори пов'язана із трансляцією конкретного досвіду.
По-друге, аналогії є кінцевими, тобто передбачають практичну тотожність двох ситуацій; будь-яка метафора завжди часткова. Інакше кажучи, коли порівнюємо сучасний соціально-економічний розвиток України з так званим "диким капіталізмом" СІНА кінця XIX - початку XX ст., ми цілковито серйозні у цьому ототожненні. Водночас практику звертання до сурогатної матері можна кваліфікувати як продажу дитини, що базується переважно на формальній подібності цієї практики із рабством; більше того, ніхто серйозно не сприймає такого порівняння; головне полягає в тому, щоб привернути увагу до деякої подібності, а не у ствердженні обґрунтованості останньої. Унаслідок застосування зазначеної метафори до уваги потрапляють почуття сурогатної матері, а подальше обговорення відбувається вже з урахуванням цієї обставини. І все завдяки певній метафорі.
По-третє, мислення за аналогією, як правило, характеризується такими когнітивіїими рисами, як опис, передбачення та приписи, а метафористичне мислення внаслідок свої частковості відрізняється перевалено описовими та приписовими імплікаціями, що продукують так званий нормативний зворотний зв 'язок від даних до рекомендацій, від фактів до цінностей, від того, що є, до того, що має бути. Тобто метафорам властива менша передбачувальна сила. Це є наслідком тієї ж частковості метафори, коли увага звертається на деякі, навіть шокуючі, моменти у суспільному феномені (через провокаційне порівняння); після фіксації подібності з'яв-иясться необхідність у відповідній дії згідно із цим порівнянням (практика сурогатної матері - необхідно враховувати її почуття - отже, додержання "Гіукви" контракту не завжди є обов'язковим). У той же час передбачу-
13
пальна сила метафори залишається досить сумнівною (порівняно з аналогією), оскільки важко осягнути, що буде з практикою сурогатних матерів у майбутньому, "буде" - такою мірою, що притаманна аналогії, коли, наприклад, ми порівнюємо сучасний соціально-економічний стан України з періодом дикунського капіталізму.
Но-чстверте, метафористичне мислення порівняно з аналогією включає більшу емоціональну компоненту, тобто обов 'язково передбачає емоціональну реакцію. Мовиться про таке: повсякденне, узвичаєне у нашому житті взагалі-то не сприймається як щось таке, що заслуговує на звертання та здивування. Метафора, здійснюючи шокуюче, емоційно провокативне часткове ототожнення, привертає увагу до повсякденності, роблячи її унікальною та перетворюючи людей на істот, що здатні на великий ступінь осягнення оточуючого життя та власних дій.
По-п'яте, аналогії використовуються для осягнення як нових подій, так і тих, що зрідка відбуваються, але в будь-якому разі - це дискретні події. Метафори однаково корисні й у разі нових обставин, і тоді, коли ми звертаємося до тривких у часі проблем. Легко порівнювати одну дискретну подію з іншою, та майже неможливо проводити аналогію у випадках тривких ситуацій, оскільки це передбачає не унікальність або своєрідність двох ситуацій, що порівнюються, а їх тотожність. Отже, історія перетворюється на нескінченну гру одних і тих же сцен. З таким уявленням про сутність суспільного життя важко погодитись, а саме на це спрямовує нас намагання постійно проводити аналогію. Щоб переконатися у цьому, лише уявіть: ми вдалися до аналогії соціально-економічного розвитку України (сьогодні) та СІНА (кінець дев'ятнадцятого - початок двадцятого століть), надалі будь-яку подію українського соціально-економічного життя пов'язуємо із попереднім аналогом цієї самої події, що начебто трапилася у СІЛА приблизно 100 - 150 років тому. Втім, удаючись до метафори, цілком виправдано можемо порівнювати тривкі у часі події, оскільки метафора є частковим ототожненням. Унаслідок цього такому порівнянню від самого початку не властиві амбіції аналогії та їх наслідки, а історія залишається унікальною та водночас типовою.
І Іісля цього курсантам слід звернутись до поглядів на суспільство зазначених вище вчених та спробувати визначити, аналогією чи метафорою послуговувались вони, порівнюючи суспільство з природою, з біологічним організмом або системою. Це питання не є схоластичним, оскільки кожному порівнянню, аналогії чи метафорі властиві свої переваги та недоліки.
Скажімо, якщо О. Копт стверджував, що суспільство є природним явищем, чимось на зразок організму, то це було можливо лише тому, що такий напрямок думки передбачав навіть не одержання, а саме обґрунтування декількох речей. Слідкуємо уважно за тим, які "дивіденди", важливі для ствердження (леї ітимізації) нової науки, одержав О. Копт від такого порівняння.
Оскільки суспільство є частиною природи, то, по-перше, людина не може вплинути на хід суспільного розвитку; по-друге, суспільство роз-
14
вивається за певними законами, що за своїм характером тотожні законам природи; по-третє, є можливість відкрити ці закони у разі появи иопоі на уки, що вивчатиме суспільство так само, як фізики досліджують природу. Ця наука повинна називатися "соціальною фізикою". Урешті-решт, розро бка цієї науки дасть можливість досягти прогресу в удосконаленні суті льних відносин, який можна порівняти з успіхом людини в осягненні їй підкоренні природи.
Як кваліфікувати таке уявлення про суспільство? Питання схоже на риторичне, якщо згадати, що створення метафори "знаменує собою лише початок процесу міркування... Підштовхнувши розвиток думки, метафора згасає. Вона знаряддя, а не продукт наукового пошуку. Так само і в практичній мові, підштовхнувши семантичний процес, метафора поступово затирається та, врешті-решт, втрачає образ, що замінюється поняттям..." [З, с. 15].
Тестуючи таким чином погляди всіх дослідників, курсанти зможуть прослідкувати суто інтелектуальні властивості того чи іншого порівняння: це стосується і переваг (як у випадку із О. Коптом), і недоліків, на китталі тих, що були відкриті Г. Спенсером, котрий вказав п'ять відмінностей між суспільством та біологічним організмом. Насамкінець, курсантам пропонується замислитись над причинами проведених ученими порівнянь.
Підказка. Раніше ми вже говорили проте, що прагнення поставити на один щабель суспільство та якесь інше явище, природу чи організм, вмотивовано самим характером людського пізнання, яке потребує певної сік теми координат, що, у свою чергу, задає цілком визначений кут бачення проблеми. З іншого боку, порівняння здійснюються по-різному, і в самому факті еволюції від аналогії до метафори (або навпаки) можна побачиш деяку закономірність: у яких ситуаціях звичайного життя та ча яких умов люди схильні наполягати на повному ототожненні знайомого із itevutiio мим, а коли передбачається свідомий пошук спільного та відмінного.
Прикладом соціальної історії соціології може бути таке питання: Фактори виникнення та розвитку соціології як нової науки (на прикладі концепцій О. Конто).
Це питання розраховано на простеження особливостей впливу суспільства на процес конституювання соціології як нової окремої науки, з цілком специфічним предметом вивчення та методами його дослідження. Відтепер нас цікавитимуть не ідеї певного соціолога самі по собі, як це буває при зверненні до інтелектуальної історії, а насамперед фактори, особливо соціальні та соціально-психолопчні, що відповідають за визнання тієї чи іншої теорії як наукової і такої, що заслуговує на усіляку підтримку, розвиток та поширення з боку держави й пересічних дослідників.
При цьому треба послуговуватись принципами, що були сформульовані відомими представниками соціології науки Дж. Ьен-Девідом та Р. Ко лінзом при дослідженні обставин появи іншої нової науки - психології. На думку зазначених авторів [4, с. 81]:
15
ідеї, що с необхідними для створення нової дисципліни, зазвичай паянні протягом відносно тривалого часу та в різних місцях;
лише деякі з цих потенційних точок відліку одержують подальший розвиток;
останній можливий у певному місці та у певний час за умови, що людей у цій ідеї починає приваблювати не лише її інтелектуальна сутність, а також потенційна можливість створення на її підґрунті нової інтелек туальної ідентичності та, головне, нового виду діяльності;
умови появи такої зацікавленості можуть бути визначені та вико ристані для формулювання передбачуваної теорії.
Далі курсанти діють відповідно до максими "ніщо так не сприяє засвоєнню теоретичних положень, як їх практичне застосування". Інакше кажучи, розуміння та підтвердження цих постулатів досягається при зверненні до спадщини "хрещеного батька" соціології, тоді ще нової науки; проте передбачається досить незвичний кут, під яким розглядається творчість О. Копта.
1 Іо-перше, вихідним є усвідомлення того, що у формі повідомлень у численних посібниках збереглися не всі його думки, а лише ті, що або витримали гак звану "перевірку часом", або найбільше позначились на виборі напрямку розвитку сучасної соціології.
Звідси, і це по-друге, те, що сьогодні традиційно видається за вичерпний огляд його головних думок, необхідно тлумачити як позначальники, що відсилають до обставин, справді причетних до визнання деяких теорій О. Конта перспективними з точки зору розбудови на їх підґрунті й нової інтелектуальної ідентичності, і нового виду діяльності.
По-третє, принципи, якими слід керуватись для адекватного пояснення виникнення соціології як нової науки, чітко вказують, що нового можна побачити в усталеному сприйнятті переважної більшості концепцій французького соціолога.
Як результат пропонується прочитати історію появи соціології та визнання певних ідей стосовно суспільства науковими, відштовхуючись від тексту самого О. Конта, що складається з шістьох елементів: уявлення про суспільство; вчення про соціальну статику та соціальну динаміку; теорію індустріального суспільства; погляд на методи, що їх повинна використовувати соціологія, та закон про стани людського знання.
Підказка. Можна очікувати, що більшість ідей, висловлених О. Кон-том, не були надто оригінальними в принципі (див. перший принцип від Дж. Бен-Девіда та Р. Колінза). Виходячи з цього, досить швидко переконуєшся, що уявлення про суспільство, більш-менш схоже з контівським, неодноразово формулювалось раніше; принаймні ще в епоху античності багатьма дослідниками стверджувалось, що "суспільство - це природне утворення; людина - істота за природою і споконвічно соціальна та альтруїстична; поза суспільством вона існувати не може, подібно бджолі або мурасі" [17, с. 21]. 1 порівняння людини з бджолами та мурахами виглядає дуже
16
симптоматичним, особливо якщо згадати, що вони є біологічними організмами, невіддільними від природи.
Те саме стосується й знаменитого закону про стани людського знання, яким так пишався О. Копт: останній фактично відтворює ідею прогресу, детально розроблену просвітниками, а в більш широкому контексті ще давніший погляд Сократа на людину, відповідно до якого причиною усіх суспільних негараздів слід вважати брак людського розуму, подолання якого призведе до принципового покращання людського життя (так званий інтелектуалізм Сократа).
Виникає цілком слушне запитання: а чому раніше на підставі цих ідей не була розбудована соціологія? Невже просте порівняння суспільства з природою, порівняння, що принципово не відрізняється від давнішого твердження природного характеру будь-якої форми спільного проживання людей, могло, врешті-решт, радикально перетворити цю ідею на винятково наукову і таку, що можна обрати за підґрунтя розбудови нової науки?
Отже, можна припустити, що причиною такої трансформації у ставленні до "нових старих" положень були не їх інтелектуальні вади, а радше те, що вони були висловлені у "потрібний час та у потрібному місці". У чому ж полягають нові обставини, що зробили велику кількість вчених, не кажучи вже про представників влади, сприйнятливими до аргументів, відомих ще з часів давніх греків?
Аби зрозуміти це, необхідно уважно прочитати ці та інші елементи спадщини О. Конта, особливу увагу акцентуючи на тому, які суспільні фактори вони позначають. Корисним при цьому, можливо, буде звернення до причин, що відповідають за заміну одного уявлення про суспільство ("суспільство є продуктом цілеспрямованої та раціональної діяльності людей", яке яскраво втілилося у поширенні договірних, або контрактних, теорій утворення держави та суспільства) на інше ("суспільство є природним явищем, чимось на зразок організму").
Чи не відбулося у цей час щось таке, що обумовило вельми радикальну зміну в поглядах переважної більшості вчених? Велика французька ре-иоліоція одразу спадає на думку, і це можна вважати одним з імовірних факторів, що шукаються. Оскільки перші видатні революціонери, прагнучи побудувати суспільство на цілком нових засадах, виходили з ідей просвітників, насамперед Ж.-Ж. Руссо та Вольтера, то не дивно, що кривава різанина та відновлення монархії, які були наслідками цих подій, багатьма природно сприймались як неспростовний доказ проти зазначених ідей: іірі'іпті-решт, практика й досі вважається головним критерієм так знаної іс-і мніїості теорій.
Реакція на таку невдачу, як тоді вважалося, була різною, починаючи inn суто політичної (виникає консерватизм, представлений Н. Берком та А\ де Мейстром) і закінчуючи власне науковою (поява та поширення концепції нової науки про суспільство, що буде керуватись міркуваннями, які надалі перешкоджатимуть захопленню хибними теоріями з такими сум-
17
ними наслідками). О. Копт буи одним з тих, хто найбільш яскраво і тала-ноии-іо обгрунтував необхідність та корисність соціології. А це, до речі, пояснює і його чапекле відкидання індивідуалізму, і частково сьогоднішні звинувачення у надмірному захопленні соціологами статистичними "агрегаціями" та нехтуванні людиною.
Торуючи цей шлях, не важко дізнатись про інші фактори, що суттєво вплинули на процес легітимізації соціології та, у свою чергу, були змінені внаслідок зворотної дії соціології на головний предмет свого дослідження -суспільство. Єдина засторога: соціальна історія соціології не передбачає зведення ролі О. Копта, повергаючись до попереднього прикладу, до пасивної репрезентації деяких суспільних обставин; йдеться лише про причини підтримки деяких його ідей з боку інших дослідників, що вбачають у них потенційні можливості розбудови інтелектуальної ідентичності та заняття новим видом діяльності.
Як підсумок, курсанти, уважно пильнуючи за тим, що особливості сьогоднішньої наукової селекції повідомляють про віддалені часи та дійсні події, будуть здатні як протистояти тиску очевидності, що змушує приймати спотворену картину багатьох важливих речей, так і відкрити для себе цікаві й захоплюючі проблеми у тому, що досить недавно вважалося схематичним і нудним.
Однак слід пам'ятати, що історія соціології лише умовно поділяється на соціальну та інтелектуальну; насправді ж вони не можуть бути відділені одна під одної. І причини цілком зрозумілі: в той час, як остання зосереджується на потенціальному, оскільки простежує інтелектуальні якості ідей, унаслідок чого досягається усвідомлення їх епістемологічного потенціалу, соціальна історія акцентує увагу на актуальному, на тому, що в житті завжди існує вибір з-поміж багатьох альтернатив, а тому особливості соціального поширення якоїсь ідеї можуть не мати нічого спільного з її внутрішніми перевагами та недоліками.
Соціальна стратифікація: соціально-скономічний вимір
Чи спостерігали Ви коли-небудь затим, як висихає парасолька?
І хоча, гадаю, більшість читачів таки мала змогу бачити цей процес на власні очі, проте навряд чи помітили в ньому щось цікаве. А дарма, адже насправді вода з парасольки випаровується надзвичайно дивно: поки дивишся на неї, вона - на парасольці, однак варто лише один раз кліпнути очима, як відразу з'ясовується, що половини плям як не було.
Та до чого тут соціологія? Уважне споглядання за зникненням плям у певному, суто метафоричному, сенсі можна порівняти з явищем, що є предметом цієї та декількох наступних тем. Аби зрозуміти, що до чого, уявімо себе на хвилинку мисливцями або збирачами плодів та фруктів одного майже первісного племені. Ви досягли у своїй справі неабиякого успіху завдяки таланту, наполегливій праці та щасливій випадковості. Життя
18
Ваше 2 наповнено сенсом до останньої хвилини, і не в останню чергу так трапилося тому, що якось Ви познайомилися з чарівною представницею (або чарівним представником) протилежної статі.
Ситуація, в якій Ви себе щойно уявили, в деяких важливих рисах схожа на споглядання за плямами. Перш за все тому, що Ви не самотній, а живете у племені, яке зацікавлене насамперед у виживанні; тому воно завжди уважно спостерігає за всім тим, що сприяє останньому. І довгий час усе йде добре: важко уявити собі, що плем'я дозволить займатися якоюсь життєво важливою справою (так само, як і будь-якою іншою) тим, хто нічого в ній не тямить.
Пам'ятаємо: поки дивишся на пляму, вона не зникає.
Однак не можна постійно перебувати у стані напруги - колись треба й відпочивати. А життя багате на усілякі можливості: з'ясовується, що деякі люди набагато обізнаніші за інших у певній сфері діяльності. Оскільки їх знання виходять за межі середнього рівня усього племені, останнє поступово починає втрачати контроль за цими людьми. Відтепер саме їх судженням починають довіряти більше, ніж судженням так званого пересічного члена племені. Тим більше, що висновки фахівців постійно підтверджуються насамперед практично.
Добре, коли є на кого покластися, чи не так? Цьому моменту відповідає стомлене кліпання повіками.
Поки очі заплющені, відбуваються вельми цікаві події. Так, народження дитини лише посилює Вашу зацікавленість у житті та подальших здобутках, наприклад, у вигляді поваги з боку інших членів племені або права останнього слова за Вами у вирішенні певного кола проблем. Плем'я йде на все це, враховуючи Вашу роль у забезпеченні процесу виживання, плем'я згодне навіть на більшу частку при розподілі доходів, до збільшення яких Ви безпосередньо причетні.
Однак так уже трапилося, що Ваші діти не успадкували здібностей, що сприяли вашому сьогоднішньому статусові. Навряд чи це засмутить Вас настільки, щоб утриматись від прагнення замінити здібності на знан-
2 У цих методичних рекомендаціях автор свідомо залишає займенник "Ви" з великої букви, що з погляду існуючих норм правопису с досить дивним, адже зазвичай у мішалку звернення до великої та деперсона^ізованої аудиторії вищезгаданий займенник пишеться з маленької літери.
Па свос виправдання можу вказати на таку обставину: соціологія, подібно до реш-
ш дисциплін соціально-гуманітарного циклу, передбачає процес постійною самовдос-
мміаиеиня та досить суттєвих світоглядних змін. Отже, потенційно відбувається
іік-рнеїшя не до горезвісного "широкого загалу", а винятково до коленої людини
т.ремо, людини, що здатна самостійно провадити пошуки істини та оригінальним
чином вирішувати складні проблеми. Тобто мислити і формулювати власні думки, які
і.шждн є неповторними та унікальними. Тому вважаю, що "Ви" - це саме те підґрунтя,
1.1 «кому лише й можливо розпочати навіть не діалог, а полілог особистеіей,
і,и ми іую'їими рамками якого виступає вивчення соціології...
Можливо, нсмас вдалішого вислову з цього приводу, ніж у Г. Сковороди: "Голова ні ■ік.і имеет смисл / Оердцу всякому своя любов / И не однакова всем живущим мьісль"...
і 9
нн: так чи інакше, Ваші діти в остаточному підсумку виявляються цілком конкурентоздатними у порівнянні з іншими дітьми, більш талановитими, але змушеними тривалий час набивати собі синці, аби здобути досвід і знання. Оскільки немає нічого дивного у тому, що люди намагаються одружитись із собі подібними3 (з людьми того самого кола), то не повинна викликати здивування й ситуація, за якої тенденція до монополізації знання у суспільстві лише посилюється.
Коли ж очі розплющуються наступного разу, виявляється, що ситуація докорінно змінилася: замість племені з'являється певного роду ієрархічна структура, де існують групи, що відрізняються одна від одної багатством та престижем, що є наслідком монополізації певного виду діяльності, коли всі необхідні знання засвоюються людьми просто за фактом їх народження в рамках цієї групи.
Суспільство відтепер змушене покладатись на судження цих груп, оскільки вони забезпечують процес його (суспільства) виживання та просування. Саме ці труни формують норми, що регулюють доступ до них, а також визначають критерії успішності, і все це - відповідно до власного досвіду, хоча й успішного, проте потенційно лише одного з можливих, та стратегію, що передбачає вприскування нової крові в ці групи, проте не їх розчинення у ній.
Після цього життя кожної людини дедалі більше стає передбачуваним, саме внаслідок її належності до тієї чи іншої групи; водночас воно дедалі більше стає вимушеним, оскільки доступ до більшості інших іруп, що, ймовірно, більше відповідають "природним" здібностям, уже вкрай ускладнений: людина змушена займатися тією справою, якою вона займається, бо у змаганні колективного досвіду та індивідуальних здібностей поразка чекає на останні.
Такий стан речей тепер вважається природним, адже мало хто бажає повернення у минуле, в повсякденну боротьбу за виживання: визнається існування певних проблем, однак вони не передбачають зміни у суспільстві. Пляма зникла.
Ллє чи не виглядає описана ситуація спрощенням, що так часто властиве будь-якій метафорі? Поглянемо на результати досліджень учених, і соціологів зокрема, які вивчають процес трансформації так званих примітивних суспільств. Унаслідок їх розробок була сформульована культурно-еволюційна перспектива, підґрунтям чого є історичне порівняльне дослідження суспільств.
Добре відомо, що існували і навіть зараз існують суспільства, де відсутнє чітке класове розрізнення: прикладами можуть бути ескімоси, алеути, бушмени з пустелі Калахарі, широко відомі після успіху фільму "Ймовірно, боги втратили розум". Всі ці та інші племена, що виживали, а поде-
3 І Іасамнеред через формування спільних цінностей та життєвих настанов; саме з цього приводу М. Вебер вказував на те. що "межі смаку та культури с найбільш нездоланними серед усіх станових перешкод".
20
куди й продовжують виживати виключно за рахунок полювання, збирання плодів та коріння, є егалітарними за своєю суттю: для того, щоб вижити, вони змушені розподіляти їжу серед своїх членів, як це відбувається, скажімо, тоді, коли кожен мисливець віддає племені все те, що він здобув під час полювання.
їх егалітарна сутність можлива лише за умови відсутності так званого додаткового (суспільного) продукту, оскільки нерівність можлива лише у випадку, протилежному споживанню всіх вироблених продуктів. Цей доказ, сформульований на кшталт замкненого кола, одержав блискуче підтвердження при вивченні історії трансформації суспільства мисливців і збирачів у скотарське та аграрне суспільство. Тобто з розвитком сільськогосподарських суспільств і міст також починають формуватися соціальні класи. Як приклад можна навести процес швидкого формування тричленної класової структури у малагасійців (Мадагаскар), описаного американським соціологом Р. Лінтоном.
Отже, ще близько двохсот років потому малагасійці були егалітарним народом, що займався полюванням та вирощуванням рису, але тоді, коли іригацією "займався" дощ. Поступово від народу зі Сходу малагасійці дізналися, як засівати, зволожувати землю, будувати будинки, копати канали та зрошувати рис. Наслідками цього було збільшення виробництва, більш висока цінність землі та великі капіталовкладення в землю з боку сімей, що відчули всі переваги нової системи. Малагасійці швидко перетворилися з егалітарного суспільства на суспільство землевласників (land-owing), з неодмінними сучасними будинками ("селищами міського типу"), класом власників та, у певних випадках, рабами [57, р.176].
Те саме відбувається і з групами, які свідомо прагнули подолати недоліки сучасних суспільств. Наприклад, Ева Розенфілд, яка вивчала ізраїльські кібуци, з'ясувала: незважаючи на всі спроби створити там нове та рівноправне суспільство, соціальні відмінності між людьми починають виникати у міру того, як кібуци починали відходити від суто сільськогосподарської економічної основи. Вважається, що це підтверджує висновок, згідно з яким нерівність виникає у складних промислових суспільствах, де потрібні різноманітні професійні та управлінські навички [43, с. 37].
Унаслідок цих трансформацій виникає певний стан, що в колі соціологів прийнято позначати поняттям "соціальна стратифікація" 4. З баї аі ьох запропонованих визначень оберемо таке: "метод, за допомогою якого соціальні групи надбудовуються одна над одною за рівнем їхнього багатсіва, престижу або влади" [43, с. 13]. Отже, соціальна стратифікація "пов'язана із
4 "Саме слово "стратифікація" запозичене у теологів. Ноно латинського походження (початково stratum означало покривало, постіль), в англійській мові воно нжи-иамось у значенні "пласту", "формації" (в геології), верстви суспільства (в сусіїііп.иін<>-чінвсіві); множина strata, stratification (стратифікація) поділ суспільства на суспіті.иі прошарки (пласти)" [35, с. 25].
21
і;ііч>Г>;іми, і;і допомогою яких нерівність передається від одного покоління до іншої о; при цьому формуються різні прошарки суспільства" [38, с. 274].
Звісно, протягом історії людства існувала безліч "структурованих нерівностей між різними угрупованнями людей" (Е. Гіденс), проте між ними можна -знайти декілька спільних рис, що в сукупності й дозволяють позначати їх усіх як різновиди одного явища соціальної стратифікації. Американський соціолог Дж. Масіоніс виокремлює чотири принципи, властиві будь-якій системі соціальної стратифікації [28, с. 337 - 338].
По-перше, соціальна стратифікація - це особливість суспільства, а не (лише) відображення індивідуальних відмінностей між людьми.
Тобто соціальна стратифікація - це те, з чим кожна людина зазвичай має справу ще до свого народження, а не те, що є "природним" наслідком відмінностей між людьми, що влаштовують своє життя зараз. Наприклад, під час катастрофи, яку зазнав "Титанік", загинуло близько 1600 чоловік. Водночас загибелі уникли приблизно 60 % пасажирів вищого класу, 36 % — другого класу та 24 % - третього. Так склалося тому, що правила приписували рятувати у першу чергу пасажирів вищого класу, а зовсім не тому, що пасажири другого і третього класів погано вміли плавати або були дурніші за решту пасажирів.
Самі правила відображали наявний стан соціальної стратифікації, у чому не були винні ані бідні пасажири нижчих класів, ані щасливі мешканці привілейованих кают. Як питання "класу" на "Титаніку" значило більше, ніж якість каюти, так і певний різновид соціальної стратифікації ви-значаг життя всіх людей.
По-друге, соціальна стратифікація зберігається протягом безлічі існуючих поколінь.
1 Іро це йдеться на перших сторінках даної теми (неможливо не кліпати очима), про це свідчить уся історія людства. І зрозуміти таку ситуацію зовсім не складно: коли після народження ми опиняємось у певних умовах, то далі, протягом дитинства, ми зазвичай засвоюємо цінності та уявлення, що сприятимуть подальшому відтворенню існуючого стану речей, оскільки цінності та уявлення, що заперечують існування вже існуючого, мають небагато шансів на виживання.
На підтвердження другого принципу соціологи ще вказують на таку обставину: в усіх суспільствах соціальний стан батьків передається їхнім дітям. Частіше за псе соціальний стан громадян сучасних розвинених демократій, незважаючи на певні горизонтальні зміни (зміна однієї роботи на іншу), залишається майже однаковим протягом усього життя.
По-третє, соціальна стратифікація універсальна, оскільки притаманна майже всім суспільствам, проте вона різноманітна.
Інакше кажучи, спостерігається велике розмаїття того, у чому саме та наскільки люди є нерівними. В одному випадку йдеться про престиж (так звана система "патлачу"), а в інших - про багатство та владу. Крім того, в одних суспільствах можна побачити більш значний рівень нерівності, ніж в інших.
22
По-четверте, соціальна стратифікація передбачає не лише нерівність, а п певні переконання.
Себто будь-яка система нерівності не лише дає певним людям більше переваг, аніж іншим, але й визначає існуючий стан як принципово справедливий, хоча й не позбавлений певних недоліків. Кожна система соціальної стратифікації прагне до того, аби неминуче невдоволення людей перевести з площини суперечок з приводу системи у площину дискусій у межах системи.
Звідси суспільства відрізняються тим, у чому саме полягає нерівність а також поясненнями, чому саме люди повинні займати неоднакове становище.
Вже багато сказано з приводу того, що соціальна стратифікація визначає життя всіх людей, одних - обумовлюючи, а інших - детермінуючи. Разом із тим соціологи мають більш конкретні дані, що засвідчують деякі незаперечні наслідки соціальної стратифікації (соціально-економічний вимір). Можна виокремити щонайменше п'ять сфер, де вплив соціальної стратифікації, або її класового аспекту, виходить далеко за межі здорового глузду, що постулює тісну пов'язаність людської долі та умов її здійснення: здоров'я, сімейне життя, дозвілля, цінності та політика \
Здоров'я. Діти бідних утричі частіше помирають унаслідок недбалого догляду, хвороб, нещасних випадків та насильства протягом перших років свого життя, ніж діти батьків середнього та вищих класів [28, с. 379|. Крім того, "у дітей, що народжуються в соціальних класах IV та V, на 20 % більша ймовірність мати недостатню вагу, аніж у дітей, що народилися в соціальних класах І, II та III" 6 [11, с. 281 ].
Таким чином, діти бідних (а в так званих західних розвинених країнах їх частка сягає приблизно третини усього населення 7) вже з самого початку мають гірші фізичні можливості; легко передбачити, що надалі така ситуація буде лише поглиблюватися. І дійсно, "дорослі, доход яких вищий за середній, удвічі частіше мають чудове здоров'я, аніж люди з низьким доходом. Більше того, багаті живуть в середньому на 7 років довше за малозабезпечених, оскільки краще харчуються, умови їх існування більш безпечні та менш стресові, а медична допомога, яку вони одержують, більш кваліфікована" [28, с. 379].
5 Якщо не буде спеціальних зауважень, то наступні дані, внаслідок поширеності на вітчизняних теренах англосаксонської традиції соціології, стосуються переважно ( ПІЛ та Великобританії.
Мовиться про розподіл населення на п'ять ріпних грум, починаючи від 20 % наіібагатших та закінчуючи 20 % найбідніших.
7 /Тля порівняння: для Великобританії "частка дітей (до п'ятнадцяти років), які жи-ріум. у сім'ях, де прибутки становлять менше як 50 відсотків від середньою національного (один зі способів визначення бідності), зросла за останні роки. В 1979 р. десять нідсоїків .'мни жили в таких сім'ях. На 1991 р. ця частка зросла до 31 відсотка" [11, с. 325|.
23
1 li лапі разом із тими, що засвідчують більший середній зріст представників вищих класів та значно меншу вразливість до серйозних психічних захворювань та раку легенів, ще більше вражатимуть, якщо взяти до уваги такс. До початку промислової революції ніяких відмінностей у ступені хворобливості та тривалості життя не спостерігалося: всемогутній владика та останній селянин були однаково погано захищені. Однак у міру формування нових соціальних класів почали виявлятися й нові риси цих груп: через погане медичне обслуговуиання, санітарні та житлові умови представники нижчих класів вже частіше хворіють та швидше помирають [38, с. 287J.
Останнє. Зазвичай переважна більшість даних, що стосуються усього суспільства, майже ніколи не включає найбагатших та найзаможніших його представників, здатних майстерно приховувати та ухилятись; але опосередковане уявлення про вплив соціальної стратифікації на здоров'я можна скласти, якщо взяти до уваги такі дані: коли в період 1967-і971 pp. показники смертності від хвороб системи кровообігу у віковій групі 55 - 64 роки у Піненії' зросли на 4 %, а у Франції на 5 %, серед мексиканських чоловіків ті самі показники збільшилися на 28, а жінок - на 36 % [44, с. 208]. Це можна розглядиш, як один з видів відображення різниці у здоров'ї між багатими іа бідними, що взятий у національному масштабі.
( імі-имс жіггти. Зазначається, що сім'ї, які належать до нижчого кла-і у, ( (іілі,пі численними, ніж сім'ї середнього, що обумовлюється раннім піком укладання шлюбу та низьким контролем над народжуваністю. Ро-1.1 пінки виховують дітей у дусі традицій та поваги до представників влади; (>ап.мі з більш високим соціальним статусом передають інший "культурніш капііал", привчаючи дітей проявляти індивідуальність та уяву. Чи не іамнюмірно, що в обох випадках батьки начебто "прописують" майбутнє: "ніш роОі'іішків, скоріш за все, працюватимуть на посадах, що вимагають пі) \і гі і.пою дотримання правил, у той час як нащадки забезпечених батьків-у сферах, що потребують більшої творчості"? [28, с. 380].
Під класу родини залежатиме й те, наскільки діти здатні розвинути примічанні їм здібності й таланти. Наприклад, за підрахунками американ-11.км\ соціологів, сім'я, доход якої складає $ 95 800 на рік, витратить на .німину, що народилася у 2000 p., $ 241 700 за вісімнадцять років; родина іак шаною середнього класу (загальний доход $ 50 600 на рік) - $ 165 630, а вкпад у освіту дітей в сім'ї, доход якої не перевищує $ 38 000, становитиме % І.'І .МІ) 128, с. 380].
І іакг "вкладання грошей" не є марним, оскільки сприяє одержанню яки пішої осіііїи, причому процес цей починається ще з перших років. Ска-/ммо, іа даними (американського) Національного центру освітньої статистки, ііудспги із сімей з нижчими доходами виключаються з навчальних іакна іін ушестеро частіше, аніж представники більш заможних родин, крім іою, близько однієї третини іспаномовної молоді є недоучками [53]. Дня піх же, хто таки заисрішпі навчання, неприємною звісткою може стати
24
наявність незаперечного зв'язку між високим рівнем родинних (сімейних) доходів та оцінками, що їх одержують діти під час навчання в коледжах. Тенденція гака: чим вищий сукупний дохід родини, тим вищі оцінки одержують представники цих родин під час навчання [53].
997 949 931 910
884 856 813 769