2. Історія становлення сучасної української літературної мови.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя (зокрема середньонаддніпрянських говорів – Полтавщини, Південної Київщини), ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч.

Зачинателем нової української літературної мови був І.П. Котляревський – автор перших великих художніх творів українською мовою («Наталка Полтавка», «Москаль чарівник», «Енеїда», 1798). Він першим використав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору. Наприклад, в «Енеїді» близько 7 тис. слів, найширше представлена побутова лексика, продемонстрована багата синоніміка (іти – волочитися, почухрати, попхатися, слонятися, причвалати, побрести, лізти, шлятися, швендювати, мандрувати, приплентатися, чкурнути, пертися); народна фразеологія (зробити зле комусь: зварити каші, злити кулю, дати перегону, дати хльору, видавити олію, залити за шкуру сала, вкрутити хвоста). Активними учасниками поцесу творення української літературної мови були й інші письменники Г. Квітка-Основяненко, Є. Гребінка, Т. Шевченко.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Т. Шевченка, який розкрив усе багатство у.м., заклав підвалини публіцистичного, наукового та інших стилів, вивів її на рівень інших європейських мов. Традиції Т. Шевченка продовжили І. Франко, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, Леся Українка, М. Коцюбинський та ін. Письменникам ХІХ ст. належить заслуга переорієнтації у. м. з розмовно-побутової (з мови «сільської баби», за висловом І.Нечуя-Левицького) на культурно опрацьовану мову, яка могла б служити потребам розвинутого суспільства.

Українська літературна мова XIX ст. існувала у двох її територіальних варіантах – західно-українського і східно-українського, що було неминучим наслідком політичного поділу країни.

Якщо в Російської імперії українців і білорусів було включено до проекту «великої російської нації» і, відповідно, їхні мови через низку заборонних указів було зведено до становища говірок, то в підавстрійській Україні офіційних заборон щодо української мови не було. Навпаки, завдяки реформам австрійського імператора Франца Йосифа українська мова у 1867 р. здобула статус однієї з крайових мов, що давало можливість вживати її в місцевому урядуванні, судочинстві, транспорті, торгівлі, у різних сферах культурного життя міста та села. Саме в цьому регіоні у другій половині XIX ст. почало розвиватись українське шкільництво, було відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, з'явились україномовна преса й книговидання.

На відміну від підросійської України, де соціальна база української мови була обмежена селянством, а формування її літературного різновиду відбувалось у межах одного, художнього стилю, соціокультурні чинники розвитку західноукраїнського регіону стимулювали формування тут поліфункціональної літературної мови. Саме у Львові і Чернівцях було започатковано становлення офіційно-ділового, наукового й публіцистичного стилів нової української мови з одночасним формуванням міських україномовних середовищ – усного мовлення місцевої інтелігенції, підприємців, ремісників.

У 1900-х рр. розгорнулася тривала дискусія щодо шляху розвитку української літературної мови. Західноукраїнській і східноукраїнській інтелігенції вдалося дійти порозуміння щодо спільного напряму розвитку літературної мови, до складу якої було включено мовні набутки Галичини й Буковини, що розширювало стилістичний діапазон української мови і підносило її на новий щабель розвитку.

Остаточне утворення спільного для всієї України літературного стандарту на засадах діалектної многоосновності, органічного поєднання елементів різнодіалектного походження відбулось у 20-х роках XX ст., в добу «українізації».