Лекція “Українська культура др.Пол. Хх ст.” План

1.Культурне життя в Україні у другій половині 40- на початку 50-х років

2.Культура і духовне життя в Україні часів хрущовської "відлиги"

3..Культурні надбання української діаспори

4.Українська культура в 70-80-х роках

5.Тенденції сучасного національно-культурного відрод­ження

Література:

Література:

1.Бокань В.А. ,Польовий Л.П. Історія культури України: Навч.пос.-К:МАУП,2001

2.Українська культура: історія і сучасність:Навч. пос./За заг. ред.Черепанової С.О.-Львів:Світ,1994.

3.Лекції з історії світової та вітчизняної культури:Навч.вид./За заг.ред.ЯртисяА.В.-Львів: Світ,1994.

4.Кордон М.В.Українська та зарубіжна культура:Курс лекцій.Київ:ЦУЛ,2002.

5.Мєдникова Г.С.Українська і зарубіжна культура ХХ-го ст.Навч.пос.-К:2002

Контрольні запитання:

1.Які особливості культурного процесу на початку 50-х років ?

2.Якими здобутками характеризується українська культура за часів хрущівської “відлиги”?

3.Назвіть видатних митців сучаної української діаспори.

4.Визначіть культурні надбання в 70-80-х роках.

5.Якими є тенденції національного відродження в Україні?

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 40-Х — 90-Х РОКАХ XX СТ.

Культурне життя в Україні у другій половині 40- на початку 50-х років

Під час Другої світової війни всю територію України було окупо­вано німцями. Радянській владі, яка повернулась в Україну, не­обхідно було не тільки відбудувати зруйновану промисловість, а й відновити систему освіти, роботу наукових закладів, культурних ус­танов. Звичайно, держава виділяла певні кошти з бюджету для відбу­дови і розвитку загальноосвітньої школи, але їх було замало. Тому у республіці розгорнувся рух по відбудові й ремонту шкіл власними за­собами — "методом народної будови", що зародився ще під час війни з ініціативи жителів с. Верхівця колишнього Вчорайшанського райо­ну на Житомирщині. Це дало свої результати. Роботу шкіл було за­безпечено. На 1950 рік їх діяло 222 тисячі. Довоєнна шкільна мере­жа була повністю відновлена. У 1953 р. здійснено перехід до обов'яз­кової семирічної освіти.

Гостро стояло питання підготовки кадрів із середньою спеціа­льною та вищою освітою. Для його вирішення відбудовувалася мере­жа відповідних навчальних закладів, гуртожитків. Визначними подіями у культурному житті республіки було відновлення роботи Київського, Харківського, Одеського державних університетів, від­криття в 1945 р. першого в історії Закарпаття Ужгородського універ­ситету. За післявоєнне п'ятиріччя відновилась робота всіх вузів Ук­раїни, яких у 1950 р. налічувалося 160. Внаслідок проведеної після війни реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася, тоді як кількість, студентів зросла з 99 тисяч у 1946 р. до 325 тисяч у 1956 р. Це привело до того, що на кінець 50-х років в усіх сферах народного господарства і культури України працювало понад півмільйона спеціалістів з вищою освітою, що майже в 2,5 рази перевищувало їх чисельність в довоєнний час. Під час відродження на­укових установ особлива вага приділялася відновленню діяльності центру української науки — Академії наук УРСР.

Разом з тим. в цей період продовжувала діяти тоталітарна ста­лінська ідеологія. Починаючи з 1946 р., офіційним теоретиком партійної лінії в питаннях ідеології та культури Андрієм Ждановим (1896-1948 рр.) було підняте питання про "ідеологічну чистоту про­летарської культури". "Ждановщина" позначилась боротьбою проти "безідейності, безпринципності, формалізму, космополітизму й низь­копоклонства перед гнилим Заходом". На практиці вона швидко пе­ретворилась на російський шовінізм і викликала черговий погром культури неросійських народів. Зазнала переслідування, зокрема, єврейська національна культура в СРСР.

В Україні '"ждановщина"' набрала форм гострої критики '"ук­раїнського буржуазного націоналізму" і "буржуазного космополітиз­му" — теорії про всесвітній характер людського громадянства. Партійна лінія А. Жданова вимагача від українських культурних діячів, щоб українська культура "тісніше зливалася з великою російською культурою". Почалося відверте цькування М. Рильського (за його доповідь "Київ в історії України", виголошену 1943 р. на урочистих зборах АН УРСР, за його поетичні твори "Мандрівка в мо­лодість", "Київські октави", статтю "Шевченкові роковини" 1942 р., за передмову до 1-го тому "Поезій" 1946 р). Ю. Яновського (за ро­ман "Жива вода") у І. Сенченка (за повість "Його покоління"). У 1946 р. була заборонена шкільна "Читанка" лише зате, що в ній Київ був віднесений до найбільших міст СРСР, а в оповіданні про Щорса не згадувалось про боротьбу проти німецьких окупантів.

Особливої жорстокості морально-політичний тиск на творчу інтелігенцію набув у 1947 р. під час короткого перебування на посаді першого секретаря ЦК КП(б) України найближчого прибічника Сталіна Л. Кагановича. 7 жовтня 1947 р. політбюро ЦК КП(б)У ухва­лило постанову "Про перевірку виконання Спілкою письменників Ук­раїни постанови ЦК ВКП(б) про журнали "Звезда" і "Ленінград". У ній вказувалося, що "рішення ЦК ВКП(б) Спілкою сприйняті формально", а її члени "опинилися фактично на позиціях обивателів і до самого ос­таннього часу не бачили гострих і різних ухилів націоналістичного ха­рактеру, буржуазних перекручень у творах окремих письменників...". За особистою вказівкою Кагановича у вересні 1947 р. ""Радянська Україна" опублікувала статтю Ф. Єневича "Про націоналістичні помилки М. Рильського". Пізніше редактор одержав листа від студентів зі Львова, в якому Ф. Єневич порівнювався із собакою, що застрелив Пушкіна. Листа, звичайно, не опублікували, а М. Рильського примусили каятися і публічно "визнавати" помилки та гріхи.

Лінія на створення атмосфери "націоналістичної загрози" продо­вжувалась і в наступні роки. 2 липня 1951 р., невдовзі після декади української літератури й мистецтва в Москві, в газеті "Правда" з'яви­лась редакційна стаття "Проти ідеологічних перекручень у літера­турі", яка піддавала нищівній критиці написаний у 1944 р. глибоко патріотичний вірш В. Сосюри "Любіть Україну".

Роздумуючи над цими явищами, О. Довженко, творчість якого та­кож було названо неприйнятною і якого ще під час війни звинувати­ли у "націоналізмі", у липні 1945 р. з болем занотував у своєму що­деннику: “Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й трима­ти в чорнім тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту, — невже любов до свого наро­ду є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранні тупості людей чи­новних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?...".

Наприкінці 1948 р. у республіці було розгорнуто боротьбу з так званими "космополітами". Відомі в Україні літературні та театральні критики І. Стебун (Кацнельсон), Я. Санов (Смульсон) у Є. Адельгейм та інші були звинувачені в антипатріотизмі, в схилянні перед культу­рою Заходу, в замовчуванні зв'язків культури українського народу з культурою російського народу. Статті проти них рясніли такими сло­вами, як "безродні космополіти", "естетствуючі нікчемності", "низь­копоклонники", "антипатріотичні торгаші". У березні 1949 р. відбув­ся пленум правління Спілки радянських письменників України з по­рядком денним "До кінця розгромити космополітів-антипатріотів".

Відвертий антисемітизм, зведений, у ранг державної політики, проявився не лише в ідеологічних кампаніях, айв організаційних та репресивних діях влади. 13 січня 1948 р. в Мінську було вбито відо­мого театрального режисера С. Міхоелса. В Україні також пошири­лися репресії проти єврейської інтелігенції, проводилися арешти діячів культури, які хоч якоюсь мірою виявляли причетність до єврейства та інтерес до його проблем.

Не припинявся тиск партійного керівництва щодо суспільних на­ук. В 1947 р. було прийнято постанову ЦК КП(б)У "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР". У ній ця наукова установа, праці її співробітників підда­валися грубій, необ'єктивній критиці. "Серйозні помилки і перекру­чення буржуазно-націоналістичного характеру" вбачали у працях професора М.Н. Петровського "Возз'єднання українського народу в єдиній Українській радянській державі" (1944 р.) і "Незламний дух великого українського народу" (1943 р).

Як спроби "відродити буржуазно-націоналістичні погляди на пи­тання історії України в тій або іншій мірі" кваліфікувалися праці Інсти­туту історії України "Короткий курс історії України" (вийшов у 1941 р. за редакцією С. Бєлоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супру-ненка. Ф. Ястребова), "Нарис історії України" (вийшов у 1942 р. в Уфі за редакцією К. Гуслистого, М. Славіна, Ф. Ястребова) та 1,-й том "Історії України" (вийшов у 1943 р. за редакцією М.Н. Петровського).

Не обминули Україну і наслідки відомої сесії ВАСГШЛ, що відбулася у серпні 1948 р. На ній малоосвічений шарлатан від науки Т.Д. Лисенко, який вважав генетику "буржуазною псевдонаукою", оголосив ген міфічною частинкою, "одержав остаточну перемогу над своїми науковими опонентами — "вейсманістами-морганістами". Досягнення радянської та української генетики було перекреслено. В результаті на довгий час розвиток вітчизняної генетики припинився. Почалися переслідування і розправи. Жертвами "лисенківщини" ста­ло чимало відомих вчених-генетиків, які стояли на наукових по­зиціях. Хто не підтримував Лисенка, того звільняли з роботи. На їх місце призначалися люди, які мали нижчу кваліфікацію, але вели активну боротьбу з "вейсманізмом-морганізмом". Це на багато років загальмувало розвиток перспективних напрямів біологічної науки і зумовило відставання в цій галузі від світового рівня. Розгром гене­тики став однією з ганебних сторінок в історії біологічної науки.

Разом з тим в повоєнні роки українські вчені збагатили науку ба­гатьма фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями. Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракетної техніки, космо­навтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. В 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних ко­раблів в СРСР став виходець з Житомира Сергій Корольов. Поперед­никами і сучасниками С. Корольова у космонавтиці були українці Олександр Засядько, Микола Кибальчич, Костянтин Ціолковський, Юрій Кондратюк, Михайло Янгель, Валентин Глушко, Володимир Челомей, Михайло Яримович.

З України почалася дорога у велику науку для одного з творців першої американської атомної бомби Георгія (Джорджа) Кістяківського. Його батько, Богдан Олександрович (1868-1920 рр.) протягом усього життя був прихильником українського руху, в 1919 р. був об­раний дійсним членом УАН. Українська земля виплекала і талант то­го, хто створив оригінальну конструкцію такої ж радянської зброї — тричі Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ленінської та пяти Державних премій СРСР, генерал-лейтенанта Миколи Духова. Широке визнання здобули послідовники всесвітньо відомого авіаконструкто­ра Ігоря Сікорського: Архип Люлька, Дмитро Григорович. Олександр Івченко. В Україні розквітнув талант росіянина Олега Антонова.

Україна залишалася центром розвитку науки в галузі електрозва­рювання. В Інституті електрозварювання АН УРСР, який утворився в 1934 р. під керівництвом Євгена Патона і якому в 1945 р. було при­своєно ім'я його організатора, успішно досліджувалися і впроваджу­валися у виробництво нові технології зварювання металів. Значним в цьому напрямку технічним досягненням була побудова в 1953 р. найбільшого тоді в світі суцільнозварного моста через Дніпро у Києві довжиною понад 1,5 км. Міст ім. Є.О. Патона й досі є голо­вною транспортною артерією розташованої вже на обох берегах Дніпра столиці України.

Нові методи квантової теорії поля та статичної фізики було роз­роблено академіком Миколою Боголюбовим, який ще в 30-ті роки разом з Миколою Криловим заклав основи нового напрямку в мате­матиці — нелінійної механіки. У другій половині 50-х років розпо­чав свою діяльність відомий вчений-хірург Микола Амосов.

Незважаючи на значні досягнення української науки, серед лауре­атів Нобелівської премії українців ще не було. Хоча видатні діячі ук­раїнської науки мали можливість відзначитися, зокрема Іван Пулюй. Зате у списку лауреатів премії Нобеля є кілька видатних письмен­ників та вчених, чиє життя починалося на українській землі Так, ла­уреат Нобелівської премії з літератури Ш. Агнон (Ізраїль) народився в 1888 р. в Бучачі (нині Тернопільська область). Американські дослідники ЗА. Ваксман (медик), С. Кузнець (економіст). Р. Гофман (хімік) народилися відповідно в Прилуках, Харкові та Золочеві.

Лауреатом Нобелівської премії 1908 р. (разом з П. Ерліхом) став виходець із Харківщини Ілля Мечников (1845-1916 рр.) — людина з європейською наукової славою. Закінчивши Харківський універси­тет, він проявив себе в науці як мікробіолог і патолог, один з осново­положників порівняльної патології, еволюційної ембріологи, імуно­логії, створив теорію виникнення багатоклітинних організмів. Роз­роблене ним у Паризькому інституті Луї Пастера вчення про фагоцитоз (1908 р.) набагато випередило свій час і заклало підвалини ново­го напрямку в фізіології.

У 40-50-ті роки діячами літератури і мистецтва було створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі ук­раїнського народу. Плідно працювали в цей час Олександр Довжен­ко, Павло Тичина, Максим Рильський, Юрій Яновський, Петро Панч, Наган Рибак, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Андрій Малишко, Леонід Первомайський, Олесь Гончар.

Зусиллями талановитих митців України розвивалося театральне, музичне, образотворче мистецтво та кіно. У театрах України працю­вали талановиті актори М. Литвиненко-Вольгемут. 3. Гайдай, М. Гришко, І. Паторжинський, Г. Юра, Б. Гмиря, К. Хохлов, Ю. Лав-ров, М. Романов. А. Бучма, Є. Пономаренко, Ю. Шумський.

Якщо театр був мистецтвом елітарним, то в кінотеатри ходили всі. Аудиторія кіноглядачів у республіці у 1958 р. становила 656 млн. чоловік — у півсотні разів більше, ніж театральна. Півтора-два де­сятки нових фільмів кожного року — такою була сумарна продукція трьох кіностудій: в Одесі, Києві, Ялті. Інтенсивно працювали також Київська студія науково-документальних фільмів і Українська студія хронікально-документальних фільмів.

У другій половині 60-80-х років відбувалось відродження ук­раїнського поетичного кіномистецтва, засновником якого був О. До­вженко. Широке визнання громадськості отримав фільм С. Параджа-нова про життя гуцулів 'Тіні забутих предків" (1965 р.) за одноймен­ним твором М. Коцюбинського. Лінію поетичного кіно — імпресіо­ністичного кінозмальовування реалій життя — продовжив кінорежи­сер Ю. Іллєнко в стрічках "Білий птах з чорною ознакою" і "Вавілон XX". Збагатили український кінематограф роботи режисерів Л. Ви­кова "В бій ідуть тільки "старики" та "Ати-бати йшли солдати" і Л. Осики "Тривожний місяць вересень" та "Камінний хрест".

Музичне мистецтво .України в повоєнний період характеризується творчістю таких композиторів, як К. Данькевич, Д. Клебанов, А. Філіпенко, Г. Жуковський, А. Свєчников, М. Вериківський, В. Гомо-ляка, К. Домінчен, М. Колесса, Г. Майборода, А. Кос-Анатольський, С. Людкевич, Ю. Мейтус, А. Штогаренко, Б. Лятошинський, компози-тор-житомирянин М. Скорульський (працював у Житомирі). В Жито­мирі народився піаніст світової слави Святослав Ріхтер (1915—1997 рр.).

Плідно співпрацювали між собою поет А. Малишко і композитор П. Майборода, які подарували народові "Київський вштьс", "Білі ка­штани", "Ми підем, де трави похилі", "Ти — моя вірна любов", "Пісню про рушник", "Пісню про вчительку". "Стежину". Ці пісні звучали в усіх куточках республіки — від столиці до найвіддале-нішого села, а "Пісня про рушник" з легкої руки Д. Гнатюка облетіла увесь світ. Яскраву серію пісень створив учень М.В. Хомичевського (Бориса Тена) по музичній лінії, композитор О. Білаш ("Два кольо­ри". "Лелеченьки", "Ясени". "Цвітуть осінні тихі небеса").

Популярністю серед глядачів і слухачів користуватися Держа­вний заслужений академічний український народний хор під керів­ництвом Г. Верьовки. створений 11 вересня 1943 р. Київська держав­на академічна капела "Думка" під керівництвом О. Сороки, Львівсь­ка державна хорова капела "Трембіта" під керівництвом П. Муравсь-кого, Державна капела бандуристів УРСР під керівництвом О. Мінь-ківського. Державний симфонічний оркестр.

Скарбниця образотворчого мистецтва поповнилася творами М. Дерегуса, М. Божія, К. Трохименка, О. Шовкуненка, В. Бородая. Т. Ябяонської. Остання стала одним з основоположників і фз'ндаторів фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивався, хоч із труднощами, в наступні десятиріччя.

Як графік плідно працював відомий художник Василь Касіян (1896-1976 рр.). Він є автором ілюстрацій до "Кобзаря" Т. Шевченка (1934, 1944, 1949, 1954, 1974 рр.), до повістей "Борислав сміється" І. Франка (1948 р.), "Земля" О. Кобилянської (1950, 1954 рр.), до но­вел В. Стефаника (1958 р.). Значний внесок зробив В. Касіян у роз­виток мистецтва плаката, який посів провідне місце серед інших видів образотворчого мистецтва під час Великої Вітчизняної війни. Виразністю та переконливістю відзначалися його твори: "На бій, слов'яни!" (1942 р.) та оригінальна за задумом серія "Гнів Шевчен­ка — зброя перемоги" (1942 р.). На твори Т. Шевченка створив серію плакатів "Вражою злою кров'ю волю окропіте!" (1942 р.) О. Довгаль.

В інших умовах розвивалася українська культура поза межами радянської України. Представники другої хвилі української еміграції після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. осіда­ли у Відні, Парижі. Берліні, Белграді, Софії. Однак найсприятливіші умови для них було створено в Чехословаччині. Центрами українсь­кої еміграції стали Прага та курортне містечко Подєбради. Завдяки щедрій підтримці уряд Чехословаччини українська інтелектуальна еміграція заснувшіа тут ряд українських вузів: Український вільний університет у Празі й Господарську академію в Подєбрадах (1922 р.), яка з 1932 р. стала Технічногосподарським інститутом. У 1922-1933 рр. у Празі діяв Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, де велася підготовка вчителів початкових класів та дошкільних установ.

Український вільний університет — перший вуз і друга наукова установа (поряд з науковим товариством ім. Т.Г. Шевченка) ук­раїнської еміграції за кордоном. Це взагалі перший в історії євро­пейської культури вуз на еміграції. Спочатку, 17 січня 1921 р., він був заснований у Відні, але восени (5 жовтня) того ж таки року його пе­ренесли у Прагу.

У Празі в 1923 р. засновано Українське історично-філологічне то­вариство. До його складу входили українські вчені: Д. Антонович, Д. Дорошенко. О. Колесса, В. Щербаківський та інші. Члени товари­ства проводили наукові дослідження у галузі українознавства. В Ук­раїнському науковому інституті в Берліні (заснований у 1926 р.) пра­цювали філософ Д. Чижевський, літературознавець Б. Лепкий та інші. У 1930 р. створено Український науковий інститут у Варшаві, до здобутків якого належить повне 13-томне видання творів Т. Шев­ченка. Третя хвиля еміграції, а Україну під час Другої світової війни залишили майже 4,5 тисячі вчителів, інженерів, вчених, лікарів, ак­торів, священиків, студентів, сколихнула культурне життя українців за кордоном, влила в нього новий потужний струмінь. її зусиллями були відкриті нові навчальні заклади, засновані наукові установи.

В перші повоєнні роки основні культурні центри української еміграції містилися в Німеччині та Австрії. В 1949-1950 рр. вони по­ступово перемістилися до США та Канади. У Німеччині відновив свою діяльність Український технічно-господарський інститут, за­сновані нові вузи — Українська висока економічна школа. Українська богословська православна академія та греко-католицька духовна семінарія. Навесні 1947 р. у Мюнхені була відновлена робота Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Найбільшим його доробком стало видання "Енциклопедії українознавства" в 10-ти томах. З 1945 р. розгорнула свою діяльність Українська вільна Академія наук.

З осені 1945 р. у Мюнхені вчені-емігранти змогли відновити діяльність Українського вільного університету, який під час Другої світової війни залишався у Празі, де його майно та архів були конфісковані радянськими службами, а адміністрація і частина про­фесорів репресовані. Першим ректором університету став мовозна­вець та історик літератури Олександр Колесса, відомий львівський філолог, старший брат музикознавця Філарета Колесси. У 1963 р. кардинал Йосип Сліпий створив у Римі Український католицький університет, а згодом і Музей українського мистецтва і книго­друкування.

Значним був доробок українських літераторів-емігрантів. про­заїків У. Самчука, І. Багряного. Ю. Косача, поетів Т. Осьмачки, Ю. Клена, В. Барки, Яра Славутича, Б. Кравціва. Славу одного з ви­датних українських поетів здобув Олег Ольжич (справжнє прізви­ще — Кандиба) (1907-1944 рр.), який народився у м. Житомирі. Він був сином іншого українського поета — Олександра Олеся (1878-1944 рр.). В театральному житті українців за кордоном най­помітнішою постаттю став актор Й. Гірняк.