2.1. Особливості права володіння земельними ділянками

Легального визначення володіння як складової права власності не існує. У спеціальній літературі існують різноманітні визначення права володіння земельними ділянками. Так, право володіння визначається як:

- "юридично встановлена можливість гарантування сталості належності відповідних юридично та в натурі (на місцевості) визначених земель і земельних ділянок їхнім суб'єктам згідно з правовстановлюючими документами і земельно-правовою документацією, невідчужуваності та невід 'ємності цих об 'єктів від власників без їхнього особистого волевиявлення, визнання виключності та абсолютності належних їм прав на ці землі та земельні ділянки, а також: на результати здійснюваної ними нешкідливої й безпечної господарської та іншої діяльності, що створює почуття свободи в їх використанні відповідно до цільового призначення для задоволення власних матеріальних і духовних потреб та інтересів" (В. І. Андрейцев)⁶;

- "гарантованій] Конституцією України свобода особи, яка полягає у можливості і здатності особи у встановленому порядку набути у власність земельну ділянку згідно з функціональним призначенням у визначених розмірах, а також зайняти її шляхом виконання юридичних дій щодо встановлення межових знаків у натурі (на місцевості) і не допускати будь-яких посягань з боку третіх осіб на володіння землею, крім випадків, передбачених законом''' (В. В. Носік) ¹ ;

- "юридично забезпечена можливість утримувати земельну ділянку як свою власну, позначити її межі не тільки межовими знаками встановленого зразка, а й природними (дерева, кущі) чи рукотворними (тин, рів тощо) об'єктами з метою регулювання чи повної заборони доступу на земельну ділянку інших осіб" (П. Ф. Кулинич )² ;

- право власника "здійснювати господарське панування над земельною ділянкою і поширювати свою владу на всіх інших осіб, усуваючи їх від привласнення її корисних властивостей (Каракаш І. І.³);

- у доктрині цивільного права право володіння традиційно розглядається як юридично забезпечена можливість господарського панування власника над річчю⁴, або усвідомлена юридично гарантована можливість мати річ під своїм пануванням.

Таким чином, визначення права володіння містить у собі два критерії - (1) фактичний (фактична можливість мати річ під своїм пануванням, в римському праві - corpus, "тіло") та (2) вольовий (усвідомлення можливості і бажання панування надріччю в своїх інтересах, animus, лат. "душа") ⁵ .

Ми приєднуємось до останнього, випробуваного протягом тисячоліть, визначення. Слід, проте, звернути увагу на специфіку його застосування у випадку із таким особливим майном, як земельна ділянка. Йдеться, насамперед, про фактичний критерій володіння. Специфіка земельної ділянки як об'єкту права власності полягає у тому, що земельна ділянка "за визначенням" не може бути переміщена у просторі, і "фактичне панування" над земельною ділянкою є умовністю.^ NB. Слід сказати, що таку умовність визнавало ще римське цивільне право, за яким володіння могло утримуватися без фактичного панування, лише волею (solo апіто) під час відсутності власника⁶.

На наш погляд, із аналізу чинного законодавства (ст. 334 ЦК України, ст. 125 ЗК України) можна зробити висновок, що закон прирівнює до фактичного панування над земельною ділянкою оформлення прав на неї (видачу державного акту на право приватної власності, внесення записів до земельно-кадастрової документації щодо земель державної та комунальної власності). Див. ч. 1 ст. 125 ЗК України:

"/. Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. "

NB. Формально дане правило поширюється і на землі державної та комунальної власності. На наш погляд, це цілком невиправдано і практично нездійсненно, форма державних актів на право державної та комунальної власності на сьогодні відсутня. Щодо земель державної власності, вважаємо, що системне тлумачення ЗК України вказує, що посвідчення права на них державним актом є необов'язковим: в силу ч. 1 ст. 84 ЗК України, "[у] державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності". Ця спеціальна норма, на наш погляд, виключає застосування до відносин щодо земель державної власності ст. 125. Разом із тим, відносно земель комунальної власності Законом України "Про розмежування земель державної та комунальної власності" від 05.02.2004 (ст. 14) встановлена спеціальна норма, яка підтверджує загальне правило про оформлення державними актами права комунальної власності на землю. Видається, що таке правило є цілком недоцільним, повністю поділяємо пропозицію П. Ф. Кулинича щодо його скасування⁷.

Проблема. Між цивільним та земельним законодавством України існує колізія у питанні щодо моменту виникнення права власності на землю. ЦК

України передбачає, що право власності на майно за договором, що підлягає реєстрації, виникає з моменту реєстрації договору (ст. 334), а ст.ст. 657 та ін. вимагають державної реєстрації договорів про відчуження нерухомого майна. Проте в цій частині кодекс не може застосовуватися до земельних відносин як такий, що суперечить ст. 125 ЗК України (в силу ст. 9 ЦК України: "[п]оложення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля .... якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства"). Застосуванню підлягає саме ст. 125 ЗК України, відповідно до якої право власності на землю виникає після видачі та реєстрації відповідного документа - державного акта про право власності на землю.

NB. Правило, за яким право власності на землю виникало виключно після його оформлення відповідними документами, було закріплено і у ЗК УРСР 1990 p., і в редакції кодексу 1992 р. (ст. ст. 22, 23). Таке ж правило було закріплено у ЗК УРСР 1970 р. (ст. ст. 20-22). ЗК УСРР 1922 р. аналогічного правила не містив, хоча й передбачав видачу певних посвідчуючих документів після державного запису (державної реєстрації) утворених землекористувань (ст. 193), вказуючи при цьому. що інші документи є недійсними та не є доказами законності землекористування (ст. 194).

Таким чином, право володіння земельними ділянками можна визначити як усвідомлену юридично гарантовану можливість панування над земельною ділянкою на підставі оформленого права.

Проблема. У спеціальній літературі висловлюється думка, за якою "акти чинного законодавства не містять вимоги обов'язкового попереднього поділу земельної ділянки перед відчуженням її частини"⁸. Виходячи із цього, допускається існування права власності (отже, володіння) невиділеною в натурі земельною ділянкою. Нам такий підхід видається таким, що суперечить ст. 125 ЗК України, за якою "[njpucmynamu до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється". Встановлення ж меж і видача документу, що посвідчує право, перетворюють частину земельної ділянки на земельну ділянку.

Виходячи із сказаного, щодо земельної ділянки фактичне позбавлення власника володіння неможливе, і будь-які фактичні порушення права власності на земельну ділянку (т. з. самовільне захоплення) не можуть бути поєднані із позбавлення права володіння, а є за своєю природою лише обмеженням прав власника. Така позиція підтверджується судовою практикою. Натомість, позбавлення права володіння може бути юридичним, наприклад, шляхом неправомірного оформлення правоустановчих документів на іншу особу.

NB. У судовій практиці проти порушень у вигляді "самовільного захоплення" застосовується такий засіб захисту, як усунення перешкод у здійсненні права на землю (негаторний позов): див, наприклад, справу за позовом Д. В. В. до Д. В. В. про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою (Володарський районний суд)¹, рішення Києво-Святошинського районного суду від 13.05.1995 у справі за позовом Д. М. Ф., Д. Ф. М. до М. В. С, М. Н. П. про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою², рішення Дарницького районного суду про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та приведення її у придатний для використання стан у справах за позовами Київради до Т. О. О. (від 01.02.2005)³, до С. О. С (від 01.02.2005)⁴, до С М. В. (від 06.04.2005)⁵, К. І. В. (від 01.02.2005)⁶ та ін. Такий підхід видається виправданим. При триваючих порушеннях (існування паркану на чужій земельній ділянці тощо) суд не застосовує строків позовної давності.

Аналогічну позицію займає Верховний Суд України (далі - ВС України). В ухвалі від 23.10.2003 у справі за позовом Щ. до Д. М. про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки та відшкодування моральної шкоди вказано, що "самовільне зайняття особами земельних ділянок чи їх частини є незаконним і не породжує у таких осіб прав на ці ділянки', "правопорушення в зазначених ^правовідносинах є триваючими і строк позовної давності до цих правовідносин незастосовується.⁷

Цікаво, що в РФ судова практика не вважає самовільне зайняття земельної ділянки триваючим правопорушенням⁸. Деякі представники правової доктрини України (зокрема, О. Вівчаренко) також вважають, що говорити про віндикацію земельних ділянок цілком можливо⁹. З підстав, викладених вище, вважаємо такі підходи невірними.