О

Міністерство охорони здоров’я України

Міністерство освіти та науки України

Кременчуцький медичний коледж

Конспект лекцій

З історії України

І частина

М. Кременчук

2010 р.

характеризувати процес приєднання

2

Міністерство охорони здоров’я України

Міністерство освіти та науки України

Кременчуцький медичний коледж

Конспект лекцій

З історії України

І частина

. Найдавніша історія України

1. Початок формування людської цивілізації на території України.

2. Трипільська культура.

3. Кочові народи на території України.

4. Антична цивілізація Північного Причорномор’я.

5. Походження слов’янських народів.

Історія вчить кожну людину, спираючись на досвід попередніх поколінь, засвоювати його уроки, формувати на цій основі власний світогляд. Історичне мислення дає змогу виявити закономірності розвитку суспільства, вказуючи шляхи вирішення соціально-економічних проблем.

1. Первісна людина на території України з’явилася майже 1 млн. років тому. Першим періодом історії людства був кам’яний вік. Кам’яним він називається тому, що основними знаряддями праці були вироби з каменю. Основними заняттями людини були збиральництво й полювання. Соціальною формою організації людей спочатку було людське стадо, на зміну якому згодом приходить родова община. Родинні зв’язки визначаються за материнською лінією, тому головну роль в суспільстві відігравали жінки. Такий устрій назвали матріархатом. Боротьба за існування змусила людину виготовляти одяг зі шкір тварин, інтенсивно заселяти печери, видобувати вогонь. Намагаючись пояснити механізм світобудови первісна людина активно формує першооснови релігійної свідомості. В епоху пізнього палеоліту розвивається прикладне та образотворче мистецтво. Особливо часто археологи, досліджуючи стоянки цього часу зустрічають фігурки птахів та стилізовані жіночі статуетки. В епоху мезоліту відбувається вдосконалення знарядь праці. Було винайдено лук і стріли, починається приручення тварин. Виникає племінна організація суспільства. У період неоліту відбулися якісні зміни в житті людства – так звана неолітична революція. Її сутність полягала в переході від збирання їжі і примітивного полювання до відтворюючих видів діяльності, тобто до обробки землі і розведення домашніх тварин.

2. Мідний або мідно - кам’яний вік (енеоліт), був перехідним етапом від кам’яного періоду до епохи металу. Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура (4 – 3 тисячоліття до н.е.) Ареал поширення трипільської культури розповсюджувався на землі України, Молдови, Румунії. Головним заняттям трипільців було землеробство. Землю обробляли кам’яними та кістяними мотиками, дерев’яним ралом. Орали волами. Вирощували ячмінь, просо, пшеницю. Розвивається прядіння, ткацтво. Плоскодонна кераміка розмальовувалась червоною, чорною та жовтою фарбами. Будувалися одно – двоповерхові глиняні будинки, що утворювали протоміста з населенням у 15 – 20 тис. жителів. Кожні 50 – 100 років вони змушені були мігрувати через виснаження землі.

3. Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилась згадка у писемних джерелах були кіммерійці (9 - перша половина 7 ст.). Вони першими на території України осідлали коня та використали залізну зброю, що дало їм величезні переваги. Вони здійснювали успішні походи до Урарту, Ассирії, Лідії… Контакти з цими передовими для свого часу країнами сприяли державотворчим процесам. Проте створити повноцінну державу їм не вдалося. У 7 ст. до н.е. кіммерійців витіснили скіфи, які мали кращу військову організацію. Серед скіфів розрізнялися скіфи-кочівники та скіфи-землероби. Пануюче положення в країні належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами. На рубежі 5 – 4 ст. до н. е. у скіфів виникає ранньокласова держава на чолі з царями. Найвищого розквіту Скіфія досягла в 4 ст. до н.е. за часів правління царя Атея, котрий значно розширив її територію. Держава стала централізованою, почалося карбування скіфської монети.

Починаючи із 3 ст. до н.е. на скіфське царство почався постійний натиск сарматів. Скіфи відступили в Крим де створили державу Мала Скіфія зі столицею в Неаполі Скіфському. Сарматське суспільство переживало перехідний етап від родоплемінних відносин до класових. Однак на відміну від скіфів сармати так і не змогли створити власної повноцінної держави. Особливістю суспільного ладу сарматів була наявність значних пережитків матріархату. Але сармати зуміли перевершити скіфів у військовій справі. Удар сарматської кінноти вдягнутої у залізні панцирі з довгими списами та мечами не могло витримати жодне військо. Але у 372 р. н.е. сармати були розгромлені гунами і втратили пануюче положення в Північному Причорномор’ї.

4. З кінця 7 ст. до н.е. на території Північного Причорномор’я свої колонії засновують греки. Найбільшими серед них були: Тіра, Ольвія, Пантікапей, Феодосія, Херсонес. Грецькі поліси за своєю політичною організацією були, як правило демократичними рабовласницькими республіками, що мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії і магістрати) і судову владу. Грецькі міста мали високо розвинуті ремесла, архітектуру, мистецтво. На прилеглих територіях вирощувалося так багато зерна, що його почали вивозити до Греції і вигідно продавати. З Греції сюди привозили тканини, зброю, дорогі прикраси. Навколо міст часто розташовувалися поселення місцевих племен. На місцевий грунт переносилися державотворчі традиції грецьких міст. Місцеве населення освоювало прогресивні технології землеробства та ремесла, активно залучалось до товарно-грошових відносин. Контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури.

5. В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу. Визначення місця історичної прабатьківщини – важлива ланка в процесі відновлення родоводу української нації. На думку сучасних українських археологів становлення слов’янського етносу розпочалося у ІІІ-ІІ ст. до н.е. головним чином у межиріччі Вісли та Одри. Згодом центр активності слов’янського життя переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

Слов’янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тисячоліття нашої ери. Перші згадки у писемних джерелах про ранньослов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов’яни фігурують під назвою венеди. Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійського хроніста Йордана. Він сповіщає, що в 6 ст. вже існувало 3 гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і склавіни (Подунавя). Після 500 р. анти і склавіни масово переходять Дунай і вступають у володіння Візантії. Інша частина слов’ян розселилася у верхів’ях Дунаю та басейні Ельби і злилася зі слов’янами вісло-одерського межиріччя. У цей же час слов’яни Середнього Подніпров’я просувалися на північ по Дніпру і Десні. Отже у ІІ половині першого тисячоліття слов’яни зайняли половину Європейського континенту та поділилися на 3 вітки: східну, західну і південну. Східною гілкою слов’янства були Анти, які заселили територію від Дунаю до Дону та Азовського моря. Основою господарства антів було землеробство і скотарство. Розвивалися ремесла та торгівля. Суспільно-політичний устрій мав демократичний характер. На чолі племені стояли князь та старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах – вічах. Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії. До нас дійшли імена антських князів – Божа, Ардагаста, Пирагоста … Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець 4 початок 7ст.) і у 602 р. загинула під натиском аварів. Отже, важливу роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси 2 – 7 ст. Під час Великого переселення народів було інтегровано багато етносів. Згодом у Східній Європі утворюються нові союзи племен. За свідченням арабських авторів уже в 8 -9 ст. існувало 3 осередки східнослов’янської державності:Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово – Суздальська земля). Найбільшим було державне об’єднання яке літописець називає Руською землею з центром у Києві. У 7 – 9 ст. у суспільному житті слов’ян відбулися великі зміни, які сприяли процесу державотворення. Так економічний прогрес привів до підвищення продуктивності праці, до виникнення додаткового продукту. Це спричинило значні зміни у соціальній сфері. Відбувається поділ на багатих та бідних, земля переходить у власність окремих сімей, землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники на залежне населення. Збільшення території та військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план виходить князівська влада. Князівська дружина стає привілейованою групою професійних військових, яка перетворюється в орган примусу. До утворення Давньоруської держави у східних слов’ян існувало 14 великих племінних об’єднань ( дуліби, поляни, бужани, волиняни, сіверяни, тиверці, уличі, древляни, білі хорвати та інші). У 6 – 8 ст. племінні союзи еволюціонують у протидержавні утворення – племінні князівства. Значною подією в процесі консолідації полянського міжплемінного союзу стало заснування міста Києва. Завдяки географічно вдалому розташуванню швидко перетворився на політичний центр східних слов’ян. У 8 – 9 ст. у східних слов’ян складаються передумови утворення державності. По-перше, це економічні передумови: розвиток продуктивних сил, розширення посівних площ, розвиток ремесел, зростання міст, пожвавлення торгівлі (особливого значення набувають торгові шляхи, що проходили через Київ). По-друге, передумови соціально-політичні: розклад родоплемінних відносин у слов’ян, відокремлення правлячої верхівки, що складалася з князів – вождів союзів племен, князівських дружинників, старійшин. Отже прогресивні зміни, що відбулися в суспільному житті східних слов’ян (удосконалення техніки та технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родово-общинного ладу, класова диференціація, поява перших протодержав) сприяли створенню фундаменту на якому в 9 ст. зросла могутня будова Давньоруської держави.