Підготовка педагогічних кадрів

У 1920-1921 роках для забезпечення вчителями всіх типів шкіл, вищих жіночих курсів, учительських інститутів і семінарій було створено інститути народної освіти (вищі педагогічні установи). Київський, Харківський, Одеський, Кам’янець-Подільський університети, Ніжинський історико-філологічний інститут, Катеринославський, Глухівський, Вінницький, Миколаївський, Ченігівський, Житомирський, Херсонський педагогічні інститути, вищі жіночі курси (Київ, Одеса, Харків) були реорганізовані в інститути народної освіти, а вчительські семінарії – у вищі педагогічні курси. В інститутах народної освіти були створені кафедри педагогіки, а на вищих педагогічних курсах – предметні комісії викладачів педагогічних дисциплін. Студенти вивчали нові навчальні предмети – соціальне виховання, єдина трудова школа, школознавство, історія педагогічних течій. У 1920 році Київський губернський відділ народної освіти затвердив навчальну програму з педагогіки (“Програма трудової школи”), за якою викладався курс педагогіки в інститутах народної освіти і на вищих педагогічних курсах.

На підставі постанови “Про введення в дію Кодексу законів про народну освіту” (22.11.1922) в 1923 році у вищих навчальних закладах освіти були створені предметні комісії, куди входили викладачі та студенти. Їх завданням була підготовка навчальних планів, нових методик навчання.

З 1922 року в інститутах були введені стипендії. Стипендію отримували не всі. Більше того в березні 1922 року Наркомос освіти запровадив, як тимчасовий засіб плату за навчання у вищих навчальних закладах натурою. При цьому 40 % студентів звільнялися від сплати. У квітні 1927 року Уряд УРСР прийняв постанову “Про обов’язкову службу студентів-стипендіантів вищих шкіл”. Згідно зазначеного документу випускник після закінчення вищого навчального закладу мав відпрацювати за фахом стільки років, скільки отримував стипендію. В разі не дотримання такої вимоги на випускника могли подати позив до суду.

Ще в кінці 20-х років в Україні розпочалася планова робота щодо створення системи заочної освіти. Так у 1927 році було відкрито заочне відділення при Дніпропетровському ІНО (перше заочне відділення). Через рік був створений Всеукраїнський заочний інститут (ВЗІНО). У січні 1928 року тут відкрили екстернат (екзамени приймали два рази на рік, навчання було платне). Така форма здобуття освіти набула великого поширення в Київському ІНО.

Нехватка величезної кількості в навчальних закладах учителів призвела до того, що наприкінці 20-х років була запроваджена система всеобучу. “П’ятирічний план масової комуністичної освіти на Україні” уточнював програму розвитку та вдосконалення освіти педагогічних працівників. Почали створюватися підготовчі відділення, курси, робітфаки на підприємствах. Фінансували їх державні, господарські та громадські організації. Тих, хто навчалися забезпечували гуртожитком, навчальними посібниками та невеликою стипендією. Постанова “Про підготовку викладачів у педвузах і педтехнікумах і перепідготовку вчителів” (березень 1929) вказала на недоліки, що мала педагогічна освіта. На Четвертій Всеукраїнській конференції (1929) було проголошено про необхідність значно покращити підготовку педагогічних кадрів і встановлено, що ІНО необхідно визначити єдиним навчальним закладом для підготовки вчителів.

У серпні 1930 року була прийнята постанова “Про реорганізацію мережі системи педагогічної освіти в Україні”. Згідно цього документу передбачали такі типи навчальних закладів: вищі педагогічні школи – педагогічні інститути, середні педагогічні школи – педагогічні технікуми, короткотермінові педагогічні курси. Основним навчальним закладом ставав інститут, базою для якого були робітфаки і педагогічні курси. Термін навчання встановлювався від трьох до чотирьох років. В Україні почали діяти різні типи інститутів, які готували педагогічні кадри (інститути соцвиховання, профосвіти, педінститути). Для поліпшення організації підвищення кваліфікації педагогів заочний інститут був реорганізований у Всеукраїнський інститут підвищення кваліфікації педагогів. Він включав такі сектори: докваліфікаційної підготовки для вчителів, які не мали педагогічної освіти; підвищення кваліфікації вчителів масових шкіл соцвиху і позашкільних працівників; перепідготовки та підготовки нових кадрів. Структура заочної освіти формувалася й стверджувалася. Кількість вчителів, які отримували освіту заочно збільшувалася.

У 1933-1934 навчальному році частина інститутів соціального виховання і професійної освіти реорганізувалися в педагогічні інститути (термін навчання 4 роки, діяли в Києві, Харкові, Одесі, Ніжині). При інститутах на базі добре обладнаних педагогічних технікумів створювалися вчительські інститути, що готували кадри для V-VП класів. До вчительських інститутів приймали осіб із середньою освітою. Випукники вчительських інститутів після трьох років роботи у школі мали право без іспитів вступати на Ш курс відповідних педагогічних інститутів.

Починаючи з 1935-1936 навчального року в системі вищої педагогічної освіти України було встановлено два типи навчальних закладів: педагогічні та вчительські інститути. На підставі постанови союзного уряду від 9 квітня 1936 року “Про підвищення заробітної платні вчителям та іншим працівникам шкіл” матеріальне становище вчителів піднялося до рівня інженерно-технічного персоналу.

Впровадження процесу відродження національної школи. Роль ідей і засобів народної педагогіки, краєзнавства, українознавства в навчанні та вихованні дітей. Суперечності та складності у шкільництві, поступове їх наростання.

Документи про школу, виховання: “Положення про єдину трудову школу УРСР” (1919 р.), Декларація Наркомосу УРСР “Про соціальне виховання дітей” (1920 р.), “Кодекс законів про народну освіту в УРСР” (1922 р.). Всеукраїнська надзвичайна комісія для боротьби з неписемністю (1921 р.).

Початок реалізації вимог громадськості щодо українізації суспільного життя. Документи та постанови про українізацію навчально-виховних закладів соцвиху, про українізацію вищих навчальних закладів (1923р.). “Закон про загальне навчання на Україні” (1923 р.) та ін.

Матеріали І Всеукраїнського учительського з¢¢їзду (1925 р.).

Продовження творчих традицій передовими педагогами. Реалізація в школах розширеної і скороченої програм з українознавства (відповідно 134 і 63 години).

Навчальні плани та програми (предметні, комплексні та комплексно-проектні). Підручники та посібники для шкіл. Вивчення та застосування в теорії і практиці досягнень зарубіжної педагогіки.

Посилення сталінського режиму, СРСР як тоталітарної держави.

Наростання партійно-більшовицьких підходів, комуністичної політизації й ідеологізації шкільного життя. Посилення класово-пролетарського підходу в навчанні та вихованні.

Трактування поняття “виховання” в радянські часи. Однобічність і політизація формування колективу. Зосередження уваги на організаційно-структурних та ідейно-політичних аспектах.

Вплив сталінщини на українську педагогіку та школу в 30-ті роки.

Постанови ЦК ВКП(б) про школу й освіту “Про навчальні програми і режим у початковій і середній школі” (1932 р.), “Про педагогічні перекручення в системі Наркомосів” (1936 р.) та ін.

Перекручення національної політики на Україні, ліквідація шкіл національних меншин України.

Гальмування демократичних засад розвитку шкільництва. Адміністративно-командне втручання в розвиток педагогіки, педології.

Педологія як наука. Здобутки українських учених-педагогів О.С.Залужного, Г.С.Костюка та ін. Заборона педології як науки, гоніння і репресії проти педологів, учителів, представників української інтелігенції.

Вплив загальної ситуації на діяльність освітніх установ.

Штучний голодомор 1932-1933 років, його катастрофічні наслідки для української нації, освіти та виховання, моралі. Гальмування і руйнування української та інших національних систем навчання й виховання. Посилення національного нігілізму у змісті освіти.

Початок русифікації корінного населення України в нових умовах. Переслідування та репресії вчительства України.

Протистояння українських педагогів репресіям сталіністів і перетворенню науки у засіб геноциду проти народів України.

Діяльність і провідні педагогічні ідеї визначних учених і просвітніх діячів України 30-х років ХХ ст. С.Х.Чавдарова, В.С.Ващенка, В.І.Масальського, Б.Н.Кулика, С.М.Канюки, Г.Ф. і Ф.Ф.Бугайко.

Перший Український Педагогічний конгрес (2-3 листопада 1935 р., Львів).

Створення УНДІ педагогіки та його роль у розробці провідних ідей української педагогічної науки.

Розробка програм і підручників семирічної школи. Відображення культу особи в стабільних підручниках для загальноосвітніх шкіл і педінститутів.

Педагогічна діяльність і погляди А.С.Макаренка. Використання А.Макаренком елементів народної педагогіки. Поєднання навчання з продуктивною працею учнів. Погляди Макаренка на формування колективу. Відповідність їх тогочасним суспільно-політичним вимогам. А.Макаренко про сімейне виховання, педагогічну майстерність. Ставлення В.Сухомлинського до А.Макаренка, його критика. Суперечності в спадщині А.Макаренка, його помилки, необґрунтовані положення.

Боротьба українського народу з німецько-фашистськими загарбниками. Особливості роботи школи України в роки Великої Вітчизняної війни. Евакуація учнів українських шкіл до різних регіонів Радянського Союзу, навчання в місцевих національних школах. Патріотичне й інтернаціональне виховання. Організація вечірніх шкіл для підлітків, зайнятих на виробництві. Зміни в діяльності навчально-виховних закладів.

Зміни в навчальних планах загальноосвітніх шкіл, введення початкової військової підготовки. Перехід на роздільне навчання хлопчиків і дівчаток. Урядові постанови про навчання, освіту та виховання української молоді в роки війни. Педагогічна наука України в роки Великої Вітчизняної війни. Участь дітей і учительства в русі “Все для фронту, все для перемоги”.

Будинки для дітей загиблих воїнів і партизан Великої Вітчизняної війни.

Тимурівський рух і дитячі агітбригади для госпіталів тяжко поранених воїнів.

Забезпечення педагогічними кадрами навчальні заклади (загальноосвітні школи, школи ФЗН, РУ та ін.).

Реевакуація у звільнені від фашистської окупації райони України. Відбудова шкіл і народного господарства, участь учнів у відбудові народного господарства. Введення золотої та срібної медалі учням за значні успіхи в навчанні та відмінну поведінку, знаку “Відмінник народної освіти” і медалі “За доблесну працю в роки Великої Вітчизняної війни”.

Боротьба з дитячою бездоглядністю. Розширення мережі позашкільних закладів.

Особливості шкільного життя після другої світової війни. Введення загального семирічного навчання (1949р.). Введення в загальноосвітні школи виробничого навчання.

Критика культу Сталіна, деформації у суспільному житті та її вплив на молодь. Деякі ознаки демократизації життя. Підвищена увага до національних проблем, гальмування пробудження національної свідомості. Зміцнення командно-адміністративної системи, зокрема в галузі освіти і виховання. Виникнення дисидентського руху, його роль у боротьбі з тоталітарним режимом, імперським мисленням та унітарною системою виховання.

Реорганізація вчительських інститутів у педагогічні.

Закон про школу 1958 р. Спроба підвищити ефективність навчання і виховання, зміцнити зв¢язки з життям. Обов¢язкове восьмирічне навчання (1966 р.). Утворення Міністерства освіти СРСР, АН СРСР (1957 р.). Посилення централізації в освітній справі, нехтування національним змістом і характером навчання і виховання.

Русифікація школи, бюрократизація системи народної освіти.

Спроби поліпшити зміст освіти, навчальні плани та програми в 70-х роках, увести обов¢язкову середню освіту. Основи законодавства союзу РСР, союзних республік про народну освіту (1973). Командно-адміністративні методи керівництва школою. Реформа школи 1984 року: мета, завдання, аналіз “Основних напрямків реформи загальноосвітньої і професійної школи”. Зміни у структурі школи, її науково-методичному забезпеченні. Трудове виховання, навчання, професійна орієнтація. Труднощі та суперечності в розвитку школи, педагогічної науки. Тенденції авторитарної педагогіки, формалізації та бюрократизації навчально-виховного процесу, управління школою. Вчитель у радянському суспільстві. Громадське та сімейне виховання дітей.

Український педагог В.Сухомлинський. Українська народна педагогіка – основа теорії й практики В.Сухомлинського. Обґрунтування теорії національного самовизначення учнів у процесі навчання і виховання. Гуманістичні засади педагогіки В.Сухомлинського. Ідеї рідної мови, родоводу, культурно-історичних традицій, їх провідна роль у розвитку дітей, їхньому всебічному вихованні. В.Сухомлинський про оновлення змісту освіти. Шляхи “забезпечення радості розумової праці”. Моральне, розумове, трудове й естетичне виховання, формування патріота, громадянина. Шляхи формування творчої особистості. Забезпечення єдності та наступності родинного і шкільного виховання.

Розробка проблем історії вітчизняної та зарубіжної педагогіки, теоретичних основ педагогіки, її складових частин і часткових методик.