Суспільно-політичне становище Слобідської, Південної, Правобережної та Західної України

Протягом свого існування Гетьманщина охоплювала фактично тільки частину України — Лівобережжя. Поруч із нею жили своїм життям Слобідська, Південна, Право­бережна та Західна Україна.

Слобожанщина. Слобідська Україна, або Слобожанщи­на (назва походить від найпоширеніших населених пунк­тів — слобід і «вільного» становища населення — свобод), має окрему історію. У XVI ст. це були незаселені простори, названі «Диким полем», які охоплювали територію сучас­них Харківської, Сумської та суміжних із ними частин Донецької, Луганської, Воронезької та Курської областей (останні дві тепер у складі Росії). У1638 р. відбулася перша масова колонізація Слобідської України.

Переселенці мали право зберігати свій козацький устрій, але підпорядковувалися московському уряду, повинні були охороняти московські кордони від татарських нападів, зберігаючи таку ж військову організацію, як у Гетьманщи­ні. Лад Слобідської України відрізнявся від Гетьманщини тим, що тут встановився порядок спадковості полковників. Крім охорони земель від татарських нападів, царизм при­мушував слобідських козаків здійснювати походи проти Гетьманщини, зокрема проти гетьманів І.Виговського та П.Орлика. Усіх слобідських козаків залучали до азовських походів, у 1708-1709 рр. — до війни зі шведами. Петро І у 1700 р. видав указ про обов 'язкову постійну службу слобід­ських козаків. Відтоді почався наступ на автономію Сло­бідської України.

Російський уряд використовував матеріальні сили Сло­божанщини: обклав населення податком, впровадив обов'яз­кову військову службу, а для більшого контролю Слобідську Україну включили до Азовської губернії. У 1765 р. імпера­триця Катерина II повністю ліквідувала полково-козацький устрій на Слобожанщині, перейменувала її в Слобідсько-українську губернію з російськими установами.

Життя Слобожанщини було тісно пов'язане з гетьман­ською Україною: діти слобідської козацької старшини і навіть простих козаків навчалися у школах Гетьманщини, особливо в Києво-Могилянській академії; книги, друкова­ні в Києві, Чернігові, Новгород-Сіверському і західноукраїнських друкарнях, поширювалися серед слобідського населення. Уже на поч. XVIII ст. Слобожанщина мала влас­ну вищу школу — колегію (подібну до Київської академії), засновану спочатку в Білгороді, а згодом перенесену до Харкова.

Південна Україна. Впродовж століть південні землі України перебували під постійною загрозою турецько-та­тарських нападів. Землю боронило запорозьке козацтво. У 40-х рр. XVIII ст., згідно з Білгородським договором між Росією і Туреччиною, південноукраїнські землі відійшли до Росії. Сюди переселялися росіяни у пошуках кращої долі; прибуло чимало іноземних колоністів: сербів, болгар, молдаван, німців. Вони селилися хуторами та слободами, а з середині XVIII ст. царський уряд створював із пересе­ленців військові поселення. У 1764 р. тут засновано Ново­російську губернію, до якої згодом було приєднано чимало земель Запорозької Січі.

Завдяки використанню покладів корисних копалин роз­вивалася промисловість краю. Важливим промисловим районом поступово ставав Донбас. Виникли суконні ману­фактури у Катеринославі, ливарні в Херсоні та Луганську. На верф'ях Миколаєва і Херсона будували військові й тор­гові судна.

Незважаючи на неодноразові реорганізації та перейме­нування, ця територія з кінця XVIII ст. стала називатися Новоросією.

Правобережжя. Правобережні землі Київщини, Брацлавщини, Волині та Поділля значно постраждали під час революції і неодноразових вторгнень поляків, турків, московитів і татар. Наприкінці XVII ст. територію правобереж­ного Подніпров'я почали поступово заселяти. Тут виникло кілька козацьких полків, які згодом вступили у боротьбу проти польсько-шляхетського панування.

У 1714 р. за польсько-турецьким договором Правобе­режна Україна опинилася знову під владою Польщі. Селя­ни змушені були відбувати важку панщину; у феодальну залежність від вельмож потрапляла дрібна шляхта; було відновлено тяжкі утиски православної віри. З початку XVIII ст. на правобережних землях розгортається народна боротьба проти соціального і національного гноблення, відома в історії під назвою гайдамацького руху. Гайдамаки (від тюрк, гайде — гнати, нападати) діяли невеликими, але дуже рухливими загонами, які поповнювалися селянами, козаками, міською біднотою.

Гайдамаки нападали на шляхетські маєтки, руйнували їх, спалювали документи королівських судів, воєводських і повітових канцелярій. Лише з допомогою введених на Правобережжя царських військ польській шляхті вдалося придушити цей народний виступ.

У другій половині XVIII ст. гайдамацький рух на Право­бережжі не тільки не припинявся, а й переріс у велике виз­вольне повстання, відоме під назвою Коліївщина. Причини були різні: економічні, соціальні, національні, релігійні.

Повстання навесні 1768 р. очолив запорозький козак Максим Залізняк. Основною силою Коліївщини було селян­ство. Повстання, охопивши Київщину, перекинулося на Поділля і Волинь. У червні-липні на Правобережжі діяло близько ЗО повстанських загонів. Вони контролювали зна­чну територію, створюючи органи самоуправління. Об'єд­наними силами польської шляхти і російського царизму Коліївщина була розгромлена, а з учасниками повстання жорстоко розправилися.

Західна Україна. Галичина, Холмщина і Волинь, що формально називалися Руським та Белзьким воєводствами, впродовж століть були під польським поневоленням і вже давно були густозаселеними землями. Тому в цих регіонах козацтво так і не виникло. Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольної боротьби в західноукраїнських землях.

У XVIII ст. на західноукраїнських землях боролися проти польської сваволі народні месники — опришки (від лат. порушник, знищувач). До них приєднувалися селяни, наймити, міська біднота. Найбільшого розмаху рух опри­шків набрав у 30-40-х роках XVIII ст., коли його очолив Олекса Довбуш. Вони громили шляхту й орендарів, роз­давали панське майно бідноті.

Незважаючи на успіхи Речі Посполитої в придушенні національно-визвольного руху на правобережних та захід­ноукраїнських землях, її власні підвалини теж були роз­хитані. Свідченням цього стали три поділи Речі Посполитої в останній третині XVIII ст., в результаті яких вона втра­тила державну незалежність, а всі українські землі були розділені між Росією та Австрією. Україна, остаточно втра­тивши свою державність, була поділена між двома імпері­ями.