1. Європейський гуманізм у науці, філософії та політиці.

В епоху Відродження європейське суспільство переживало духовну кризу. Піддаються сумніву і переосмислюються тради­ційні основи середньовічного християнського світогляду. Погляд європейця знову з надією звертається до греко-римської анти­чності. Наука, філософія, політика прагнуть звільнитися від цер­ковного впливу. В інтелектуальному житті почав утверджувати­ся гуманізм (від лат. homo — людина), який в центр Всесвіту вже ставив не Бога, а людину. Культура почала підпо­рядковуватися суто світським інтересам. Зростала роль політи­ки, причому для світського володаря християнські чесноти мислилися вже наче й необов’язковими, навіть злочини виправдову­валися, якщо їх чинили в інтересах держави (трактат Н. Макіавеллі “Князь”). Утверджується індивідуалізм, особистість почи­нає зневажати традиційні норми моралі. Зміцнюється тип націо­нальної держави, яка прийшла на зміну величезній космополіти­чній імперії і була зцементована новими, капіталістичними, від­носинами.

Справжнього розквіту зазнало красномовство, що було зумов­лено духовними полеміками часів розколу Західної церкви (Рефор­мацією), політичними змаганнями й прагненням особистості об­ґрунтувати своє право на вільне, незалежне від інших, життя.

Інтенсивно розвивається дипломатичне красномов­ство, мистецтво “говорити між рядками”. Епідектичне (урочисте) красномовство прикрашає усілякі ювілеї, банкети, це­ремонії, до яких світська культура виявляє неабиякий смак; куль­тивується панегіричний стиль, похвала героям, ювілярам, можно­владцям тощо; набуває поширення і памфлетний стиль: перед поетом Пьєтро Аретіно (XVI ст.) тремтять можновладці Європи, побоюючись його пасквілів.

Зростання ролі армії в суспільстві, зосередження уваги на вмінні полководця повести за собою військо (тоді воно склада­лося переважно з найманих професіоналів-ландскнехтів) зумо­вили й неабиякий сплеск військового красномовства, яке нерідко вдавалося до пишнот античної традиції.

Високого рівня набуло академічне красномовство, що зумовлювалося розвитком науки, посиленням уваги до наукових дискусій. Розвиток законодавства, усвідомлення особистістю своїх прав та необхідність їх відстоювати дали нове життя судовому красномовству.

Академічна наука виразно секуляризується (звільняється від впливу церкви). Риторика набуває особливого становища в сис­темі освіти, в першу чергу — вищих верств. Так, у німецьких лицарських академіях, які проіснували з XVI до XVIII ст., серед гуманітарних дисциплін обов’язково вивчали й елоквенцію.

2. Руйнація предмета гомілетики.

Європейський гуманізм творить справжній культ Ціцерона та підносить світське красномовство взагалі. В Італії, починаючи з XIV ст., а згодом і в інших країнах Західної Європи, красномовство потрапляє під сильний вплив традицій античної риторики. Промови часто сповнені штучного пафосу, декоратив­но прикрашені різноманітними фігурами, цитатами з Ціцерона та інших античних ораторів. У сфері гомілетики це призводить до певного занепаду проповіді: слово перестає опиратися на Біблію, культура секуляризується.

“Італійська цивілізація другої половини XV ст. докорінно від­різнялася від цивілізації північних країн, що зберігала середньо­вічний характер. Серйозно ставлячись до культури, італійці були байдужі до моралі та релігії; навіть в очах церковників витонче­ний латинський стиль спокутував безліч гріхів. Ніколай V (1447-1455), перший папа-гуманіст, роздавав папські посади тим ученим, яких він поважав за глибокі знання, не надаючи значення іншим мір­куванням; апостолічним секретарем було призначено Лоренцо Валлу, епікурейця, який довів фальшивість Костянтинового дару, висміював стиль Вульгати і звинуватив св. Августина в єресі”

Це призвело до поступового занепаду церковного красномов­ства, яке цілковито розчинилося в річищі старої схоластики:

“Якщо де й лунає з церковної кафедри голос проповідника, — пише один дослідник кінця XIX ст., — то це — нечастий виняток, та й то навряд чи щасливий. І справді, що це за проповідь? Це, звичайно, якесь там схоластичне розумування на тему про те, що означає кожна з п’яти літер імені Марія і який таємничий зміст приховано у числі п’ять тощо. Але для того, щоб хоч таку про­повідь виголосити, треба все ж мати якусь освіту (схоластичну), але й остання була рідкісною. Зате була далеко не рідкісним явищем малограмотність духовенства, що наближалася часто до повної безграмотності, особливо ж серед нижчого духовенства”.

Учені-гуманісти проявляють неабиякий інтерес до античнос­ті та язичництва, навіть чаклунства, висловлюються про свободу науки від релігії, а дехто пробує служити “чорні меси” дияволу (пригадаймо образ доктора Фауста). Розхитується авторитет це­ркви, всередині якої теж втрачається єдність, що й призводить до Реформації — відокремлення від Римської Церкви низки сект, кожна з яких вимагає не лише визнати її єдиною, “істинною церквою”, але й дає будь-кому зі своїх членів право вільно тлумачи­ти Святе Письмо: кожен віруючий має право проповідувати, по­яснювати Біблію, незважаючи на відсутність благодаті священс­тва та вченості.

Захоплення античними філософами та світськими письмен­никами було таким сильним, що іноді втрачався сам предмет проповіді — Святе Письмо. Теми з Арістотеля чи Овідія в про­повідях стали популярнішими, ніж теми з Євангелія. Я к свідчив батько Реформації Мартін Лютер, у церквах начебто стали соро­митись виголошувати ім’я Христа. Один з протестантських авто­ритетів Англії Дж. Вікліф зазначав: навіть архієпископ Кентер- берійський одного разу виголосив проповідь на слова сороміцької вуличної пісеньки про якусь Алісу (XVI ст.). Щоправда, це свід­чить і про намагання вийти за межі так званої “університетської проповіді”, побудованої на традиціях кабінетної латиністики.

Ще яскравіше ця тенденція проявилася в прагненні проводи­ти богослужіння та виголошувати проповіді національними мо­вами (Ян Гус, Мартін Лютер та ін.). В Німеччині тон Реформації задавав Г.Пфайфер, що проповідував просто неба, подібно до біблійних пророків та самого Христа з апостолами. Його пропо­віді збирали величезні аудиторії, що могло конкурувати хіба що з напіврелігійною, напівполітичною пропагандою Т.Мюнцера (ватажка повстання анабаптистів). Джон Вікліф разом з Еразмом Роттердамським і Вільямом Оккамом розгортають критику традиційних постулатів церковної проповіді, способу схоластич­ного мислення, вдаючись іноді до сатиричного памфлету (напри­клад, “Похвала глупоті” Е.Роттердамського). Еразм Роттердамський, який присвятив себе етиці “природного виховання”, обґрун­товує нову концепцію особистості (“Виховання християнського князя”, “Християнський шлюб” та ін.), прагнучи знайти баланс між церковною традицією та Реформацією. Вчені й літератори намагаються збагатити богословську думку за рахунок античної філософії та прийомів античної риторики, увага до яких спалах­нула з новою силою. Характерно, що Мартін Лютер, професор біблеїстики, людина щирої християнської віри, опирався на тра­диційний досвід античних риторів, аби бути “почутим” своїми слухачами.

Звичайно, руйнація предмета гомілетики відбувалася не в усіх сферах західного релігійного проповідництва. Німецькі гу­маністи відновили вивчення грецької мови й протиставляли за­непаду гомілетики на Заході творіння східних Отців як класич­ний зразок. Гуманіст Йоганн Рейхлін також виступив на захист старовинних єврейських книжок, обстоюючи вільну думку та по­вагу до культурних цінностей. Це особливо зрозуміло в контекс­ті народження біблійної критики: адже протестанти відкинули Старий Завіт в перекладі Єроніма (Вульгата) і взяли за основу єврейський (масоретський) текст. М.Лютер, який тривалий час вимагав дати всім повний текст Святого Письма, наприкінці життя таки переконався, що проповідництво вимагає компетентності, став твердити, що гомілетика покликана пояснювати Писання простим людям.