Особливості філософського світогляду
Філософія (з грецької – любов до мудрості), порівняно з міфологічним і релігійним світоглядом, становить принципово інший тип світогляду, що ґрунтується на розумі, інтелекті. “Реальні спостереження, логічний аналіз, узагальнення, висновки, докази почали витісняти фантастичний вимисел, сюжети, образи і самий дух міфологічного мислення, залишаючи їх сфері художньої творчості.<...> Саме поняття мудрості несло в собі піднесений, не буденний сенс: мудрість протиставлялась більш повсякденним розумінню і розсудливості як прагнення до цілком особливого інтелектуального осягнення світу, що ґрунтується на безкорисливому служінні істині. Розвиток філософської думки означав, таким чином, не тільки прогресуюче відмежування від міфології, а й розрив вузьких рамок буденної свідомості, подолання її обмеженості” [2: 36].
Філософію визначають як вчення про загальні принципи буття і пізнання, про ставлення людини до світу. Вона формулює “узагальнену систему поглядів на світ і місце в ній людини; вона досліджує пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне і естетичне ставлення людини до світу” [15: 726].
Найважливішою рисою філософського мислення є його рефлективність, що спричиняє його критичність. Філософія починається з універсальної рефлексії, коли думка обертається на саму себе і відкриває своє власне існування. Внаслідок цього вона, знаючи, що всі уявлення утворені свідомістю, не може, як міфологічна думка, некритично вважати ці уявлення ознаками самої дійсності. Рефлективна думка, усвідомивши саму себе, стикається з суперечливістю власного пізнавального досвіду (мед здоровому солодкий, хворому гіркий, як зазначали ще давньогрецькі філософи). Тому вона не може вважати всі свої уявлення істинними, ставиться до них з сумнівом і починає шукати основи істинного знання. Філософія й береться сформулювати певні основоположення пізнання, виходячи з котрих можна було б переконливо довести можливість (або неможливість) пізнавати світ адекватно, мати істинне знання про світ, як він є сам по собі.
Універсальна рефлексія приводить зрештою до сумніву в існуванні світу, бо якщо я знаю, що всі уявлення про світ утворені моєю свідомістю, а серед цих уявлень можуть бути ілюзії, сновидіння, міражі тощо, то після такого усвідомлення думка прагне переконливих аргументів на користь висновків, що світ, або якась певна річ існує по істині, а не є лише чимось позірним. Філософія у зв’язку з цим має віднайти очевидні безсумнівні основи, спираючись на які можна було б розрізняти істинне буття і неістинне.
Отже можна сформулювати в загальному вигляді предмет філософії: вона шукає граничні основи буття світу і людського пізнання. Загальносвітоглядну мету щодо філософського світогляду можна тепер висловити більш конкретно: філософія вивчає взаємини світу як цілого і людини, котра є частиною цього світу, але в своїй свідомості несе весь світ. І завданням філософії є обґрунтувати можливість отримання людиною істинного знання про підвалини свого перебування в світі. Це кінець кінцем виражається у вигляді завдання “осмислення і усвідомлення власних форм і передумов мислення, предметний розгляд самого знання, критичний аналіз його змісту і методів пізнання” [15: 579], аналіз внутрішнього устрою і специфіки духовного світу людини.
Філософія утворює методологічний фундамент для інших видів пізнання й діяльності, бо формулює найзагальніші положення щодо існування світу та людського пізнання. Вона створює світоглядні засади для науки, мистецтва, людської поведінки тощо. При цьому філософія має бути вільною від можливих передумов, її головне завдання полягає саме в очищенні свідомості від невідомих передумов і свідоме формулювання засад пізнання як для науки, так і для самої себе. Іспанський філософ ХХ ст. Х. Ортеґа-і-Гассет в лекціях “Що таке філософія?” писав, що філософське пізнання спирається на принцип автономності: “цей методологічний принцип означає відмову від опори на будь-що, що б передувало самій філософії, яка постає, і зобов’язання не виходити з припущених істин. Філософія є наукою без передумов. Я розумію під такою систему істин, побудовану без допущення як основ будь яких положень, що б вважалися доведеними поза і до системи” [9: 25]. А це означає, що всі філософські істини мають бути здобутими самою філософією. Ортеґа-і-Гассет зазначає ще один невід’ємний принцип філософського пізнання: принцип пантономії, що потребує від філософської думки, вільної і самокритичної, осягнення світу як цілого, пошуку універсуму, бо “філософувати – шукати цілісність світу, завершувати його в Універсумі і будувати для частини цілісність, де б вона могла вміститися і заспокоїтись” [9: 24]. І справді, тільки в універсальному контексті з відкриттям граничних основ світу і людського буття можна здобути омріяну людиною істинність існування і пізнання, і ця можливість надає філософському світогляду неперевершеної цінності.
Народження філософії було однією зі складових частин значного культурного перевороту в Стародавній Греції VIII – V століть до Р. Х. , в контексті котрого виникла наука. Слово “філософія” було тоді синонімом теоретичної думки, що зароджувалась. Філософське мислення втілило в собі інтелектуальне прагнення не просто накопичити масу відомостей про частини світу, а зрозуміти світ як цілісний і єдиний в своїй основі. Мудрість передбачала особливого роду знання: знання “єдиного в усьому”, відмінного від знання окремих речей.
Крім пізнання світу, філософія передбачала також роздуми про природу людини, його долю, про розумним устрій і цілі людського життя. “Цінність мудрості вбачалася в тому, що вона дозволяє ухвалювати прекрасні рішення, зазначає правильний шлях, слугує керівництвом людської поведінки і способу життя. Мудрість була покликана врівноважити складні взаємовідносини людини зі світом, привести до згоди знання та дії. Важливість цього життєво-практичного аспекту мудрості глибоко розуміли значні мислителі й більш пізнього часу” [2: 36].
Засновник німецької класичної філософії І. Кант вважав найважливішими філософськими питаннями такі: “Що я можу знати?”, “На що я можу сподіватися?” і “Що я маю робити?”. Зрештою вони поєднуються в одне запитання – “Що таке людина?”. Завдання філософії – відповісти на це питання. Він писав: “Якщо існує наука, дійсно потрібна людині, то це та, якій я навчаю – а саме належним чином посісти зазначене людині місце в світі – і з якої можна навчитися тому, яким треба бути, щоб бути людиною” [цит. за: 2: 47-48].
Отже, можна дійти певних висновків: філософський світогляд, як і міфологічний та релігійний, шукає основ людського існування в світі, з’ясовує місце людини в світі, характер її стосунків зі світом як цілим. Але, на відміну від них, філософський світогляд має теоретичну форму і виступає у вигляді загальнозначущого знання, бо виражає розуміння смислу світу і людського буття через поняття, категорії, використовує певні аргументи і докази, виходить з очевидних безсумнівних засад мислення. Філософська думка критична, бо є рефлексивною, що спричиняє пошуки нею основоположень пізнання. Філософія відрізняється від наук тим, що, крім об’єктивного знання про світ як ціле і місце людини в ньому, містить в собі загальнозначущі цінності і виступає як мудрість, що надає людині моральні норми і правила співіснування в світі.
6. Сцієнтизм і антисцієнтизм про природу філософського пізнання
СЦІЄНТИЗМ І АНТИСЦІЄНТИЗМ (від лат. scientia – наука) – два світогляди, притаманні суспільній свідомості ХХ століття.
Сцієнтизм виник в результаті науково-технічної революції як впевненість у здатності науки розв’язувати усі соціальні проблеми. Це позиції «чистої», нібито ціннісно-нейтральної великої науки, що протиставляє себе ідеології. Як ідеал сцієнтизм обрав перш за все результати і методи технічних і природничих наук. Теоретичний вираз сцієнтизму – такі філософські і соціологічні позиції, як технократичні концепції (Дж. Гелбрейт, Д. Бел) і неопозитивізм. Технократичні ідеї – «індустріального суспільства», «революції вчених» припускали перебудову економічного і політичного життя на ґрунті наукового управління, розглядали суспільний добробут в залежності винятково від науково-технічної революції. Неопозитивістська філософія перетворила науку на культурно-світоглядний зразок.
З позицій сцієнтизму філософія має бути наукою, брати за зразок наукову теорію і наукові методи пізнання. Крайній сцієнтизм (позитивізм та його наступники у ХХ столітті) взагалі усунули зі сфери філософського пізнання світоглядні проблеми, питання метафізики, залишивши філософії лише питання логіки та методології наукового пізнання.
Антисцієнтизм піддав критиці науку і техніку, вважаючи, що вони не здатні забезпечити соціальний прогрес. Він навіть саму ідею прогресу заперечував, як і можливості раціонального пізнання, поняття істини, соціальної згоди, ціннісного універсалізму та ін. Антисцієнтизм набув теоретичного виразу у таких філософських і соціологічних вченнях: екзистенціалізмі, філософії Франкфуртскьої школи, теорії контркультури, ідеології «зелених» та ін. Антисцієнтизм вимагав обмежити соціальне поширення науки, зрівняти її у правах з іншими видами суспільної свідомості: мистецтвом, релігією, міфом, аж до вимоги відмовитись від науки взагалі.
З позиції антисцієнтизму філософію не вважають наукою, це радше світогляд, що має раціонально-теоретичну форму, або навіть взагалі ірраціональний спосіб пізнання істини буття людини у світі. В такому разі формою пізнання стає екзистенційна подія, або екзистенційні почуття (скажімо, в Гайдеґера людина відкриває істину свого буття як скінченного, часовість та історичність свого перебування у світі не шляхом теоретичного пізнання, а через страх смерті).