45

Тема 2. Дипломатические представительства: организация, функции.

Политика-правовые условия установления дипломатического отношения. Процесс установления дипломатического отношения. Постоянные представительства: посольства, миссии, аккредитованные при главах государств и правительств. Временные заграничные представительства: специальные дипломатические миссии, делегации. Класс дипломатического представительства. Понятие аккредитации. Этапы и содержание аккредитации. Особенности аккредитации послов и посланников, поверенных в делах, временно поверенных в делах. Правовые следствия вручения верительных грамот. Прекращение функций дипломатических агентов. Содержание и причины объявления дипломатического агента "persona non grata". Понятие дезавуирования.

Встановлення дипломатичних відносин. Відкриття дипломатичних представництв. Припинення дипломатичної місії

Головною ланкою закордонних органів зов­нішніх зносин кожної держави є, як пра­вило, їхні постійні дипломатичні представництва, акредито­вані в інших державах, — посольства та місії.

Станом на 1 січня 1997 р. Україна мала 67 закордонних установ, у тому числі 50 посольств, 8 Генеральних консульств, 8 постійних представництв і одне відділення посольства (Берлін). За нормальних умов саме через посольства та місії вті­люється в життя зовнішньополітичний курс, вироблений конституційними органами тієї чи іншої держави.

Проте створення таких постійно діючих органів зовнішніх зносин за кордоном є можливим лише за умови повної нормалізації та офіційно визнаної врегульованості у від­носинах між заінтересованими державами, тобто за наявності дипломатичних відносин між ними.

Дипломатичні відносини в сучасному світі — це наріжний камінь всієї системи міждержавних відносин. Саме вони дають можливість у повному обсязі реалізувати міжнародну правосуб'єктність держави. Звичайно, невизнання де-юре і пов'язана з цим відсутність нормальних дипломатичних відносин жодною мірою не принижують загальну вагу держави на міжнародній арені, оскільки кожна держава є суб'єктом міжнародного права насамперед в силу притаманного їй суверенітету. Водночас при дослідженні процесів реалізації міжнародної правосуб'єктності не можна повністю ігнорувати роль визнання та наявності (або відсутності) нормальних дипломатичних відносин.

У будь-якому випадку, навіть у питаннях, здавалося б, неполітичного характеру, зв'язки і відносини між державами — економічні, культурні, спортивні тощо — неминуче усклад­нюються за умови відсутності нормальних дипломатичних відносин.

Таким чином, питання про визнання держави або взагалі про встановлення дипломатичних відносин має велике зна­чення як для самих заінтересованих держав, так і для між­народної спільноти в цілому. Наголошуючи на важливості дипломатичних відносин між державами та необхідності під­вищення у зв'язку з цим ефективності норм дипломатичного права, Генеральна Асамблея ООН у спеціальній резолюції з питання про дипломатичні привілеї та імунітети, ухваленій ще на XXII сесії в 1967 р., заявляла: «Генеральна Асамблея.., усвідомлюючи, що безперешкодне функціонування дипло­матичних каналів по підтримці зв'язку та консультацій між урядами є необхідним для уникнення небезпечних непо­розумінь та суперечностей... наполегливо закликає держави... вживати всіх необхідних заходів, що є обов'язковими для здійснення норм міжнародного права, які регулюють дипло­матичні відносини» (Резолюція ГА ООН 2328/ХХII від 18 грудня 1967 р.).

Отже, незважаючи на політичні, економічні та інші від­мінності між державами-учасницями міжнародного співто­вариства, загострення суперечностей між деякими із них, саме дипломатичні контакти є тим ефективним, по суті єдиним, засобом, завдяки якому вдається встановлювати і розвивати нормальні міждержавні стосунки, вирішувати спір­ні питання та конфліктні ситуації мирними засобами.

Таким чином, дипломатичні відносини є найстабільнішою, всеохоплюючою формою із усіх існуючих форм між­державних контактів. Саме вони створюють юридичну базу для різноманітних взаємозв'язків та співробітництва між дер­жавами незалежно від їхніх геополітичних параметрів. Крім того, дипломатичні відносини відрізняються від диплома­тичних контактів ще й тим, що вони, по-перше, мають стабільний, довготривалий характер, а по-друге, вимагають наявності відповідних передумов, виконання яких є обо­в'язковим. Найголовніша передумова —це визнання де-юре та взаємна згода держав на встановлення дипломатичних відносин.

Міжнародне визнання — це дипломатичний акт, який супроводжується відповідними правовими наслідками. Тіль­ки в такому розумінні його можна вважати міжнародно-правовим інститутом. Причини цього акту практично завжди мають політичний характер. Вони продиктовані в кожному окремому випадку державними інтересами і засвідчують не тільки сам факт існування чи появи на міжнародній арені держави, яку потрібно визнати, а й, головним чином, готов­ність держави налагодити з дестинатором визнання певні офіційні відносини. Весь цей процес, таким чином, не зводи­ться лише до формального визнання, не є пересічним про­токольним заходом як для держави, яка визнає, так і для держави, яку визнають. Акт визнання зачіпає сутність зов­нішньої політики тієї чи іншої держави, відповідає її вищим національним інтересам. На цьому останньому моменті слід наголосити особливо. Річ у тім, що визнання — це відо­браження реальної необхідності конкретної держави вста­новити дипломатичні стосунки з іншою конкретною держа­вою, підтримувати з нею зв'язки на офіційній основі, оскільки визнання не є автоматичним обов'язком для держав світу, що неухильно поширюється на новоутворені країни. В міжнародному праві немає конкретних норм, що зобов'я­зували б держави в усіх випадках визнавати новоутворені суб'єкти міжнародного права з усіма наслідками, що супро­воджують цей процес.

Існує лише загальне для всіх держав міжнародно-правове зобов'язання (воно грунтується на Статуті ООН та деяких інших міжнародно-правових актах) поважати суверенну рів­ність, а також всі інші права, притаманні суверенітету всіх держав світового співтовариства, а також обов'язок держав співробітничати одна з одною згідно з цілями та принципами Статуту ООН.

Отже, коли йдеться про встановлення дипломатичних відносин, питання неодмінно пов'язується з повним між­народно-правовим визнанням держав — визнанням де-юре. Дійсно, це нерозривно пов'язані явища, оскільки найго­ловнішим юридичним наслідком визнанім де-юре якраз і є можливість встановлення нормальних дипломатичних від­носин. Не випадково ця форма визнання (де-юре) в науковій літературі та міжнародній практиці має іншу назву — «дипло­матичне визнання». Проте, наголосимо, що саме визнання не породжує автоматично дипломатичних відносин, воно лише створює всі необхідні передумови для їх встановлення. Ось чому між фактом визнання і фактом встановлення дипломатичних відносин може бути розрив у часі і нерідко досить суттєвий. З дипломатичної практики колишнього Радянського Союзу можна навести приклад, коли взаємовизнання між ним та Коста-Рікою відбулось у 1944 р., а дипло­матичні відносини встановлені лише в 1972 р.

Проте, за будь-яких обставин головною умовою встановлення дипломатичних відносин між двома державами є їхня спільна згода на здійснення цього акту. Ця згода здійсню­ється в будь-якій сприятливій для обох сторін міжнародно-правовій формі (це може бути й договір, але здебільшого це обмін листами або нотами ідентичного змісту).

Слід зауважити, що Віденська конвенція про диплома­тичні зносини оминає всі ці процедурні питання і містить лише одну чітко сформульовану норму: «Встановлення дипломатичних відносин між державами та заснування по­стійних дипломатичних представництв здійснюється за взаємною згодою» (ст. 2).

Розглядаючи питання про фактичне застосування дипло­матичних представництв, слід мати на увазі, що тут можливі й такі варіанти, як існування на певному етапі представ­ництва тільки однієї з сторін, що домовились про встанов­лення дипломатичних відносин, а також досягнення домов­леності про виконання дипломатичних функцій послами, призначеними за сумісництвом. «Акредитуюча держава може, належним чином повідомивши відповідні держави перебування, акредитувати главу представництва або при­значити будь-якого члена дипломатичного персоналу, зважа­ючи на обставини, в одну чи декілька держав, якщо не заявлено заперечень із боку будь-якої з держав перебування» (Віденська конвенція, ст. 5, п. 1). Такі випадки мають, як правило, перехідний характер. До них відносяться із новітньої дипломатичної практики групи зв'язку, а також відділи ін­тересів. Наприклад, у 1972 р. Куба та США, не маючи між собою дипломатичних відносин, заснували так звані відділи інтересів: відповідно 10 кубинських дипломатів було призна­чено в такий відділ при посольстві ЧССР у Вашингтоні, а 10 американських —у відділ інтересів при посольстві Швей­царії в Гавані.

Віденська конвенція 1961 р. оперує терміном «пред­ставництво», не розкриваючи його, проте сучасна практика знає такі види дипломатичних представництв:

1) Посольства. Це представництва найвищого дипломатичного класу. До них прирівнюються представництва Ватикану — нунціатури, а також представництва, якими обмінюються держави системи Британської Співдружності. Такі представництва очолюють верховні, іноді «високі»,комісари, які в дипломатичному корпусі мають ту ж саму позицію, що й посли.

2) Місії. Останні вважаються представництвами другого класу. Їм відповідають по рангу папські інтернунціатури.

3) Дипломатичні представництва, які через ті чи інші обставини мають іншу назву і певні організаційні особ­ливості. Так, до об'єднання в 1989 р. обох Німеччин дипло­матичні відносини між ФРН та НДР здійснювалися через їхні постійні представництва в Берліні та Бонні, створені на підставі Договору про основи відносин між НДР та ФРН від 21 грудня 1972 р. Офіційний дипломатичний статус за кор­доном, у тому числі при ООН, мають представництва Орга­нізації визволення Палестини. Що ж до посольств та місій, то вони є загальноприйнятими, «стандартними» видами дипломатичних представництв держав у інших країнах. Питання про те, якою має бути форма дипломатичного представництва вирішується самими державами, вони ж на підставі взаємної угоди можуть змінити раніше визначений рівень і, скажімо, перетворити місію на посольство (ст. 2 Віденської конвенції). Таке перетворення свідчить лише про розвиток відносин між даними державами. З точки зору міжнародного права і посольства, і місії як органи рівноправних держав мають однаковий правовий статус, однакові привілеї та імунітети. Це стосується й осіб, які очолюють дипломатичні представництва.

Одним із найголовніших питань, що виникає після домов­леності про обмін дипломатичними представництвами на рівні посольств чи місій, є питання про призначення глав цих представництв. Дана процедура регулюється нормами націо­нального права держав, що домовились, а також нормами міжнародного права. Той же порядок діє при призначенні першого глави даного дипломатичного представництва та його наступників на цьому посту.

В сучасній міжнародній практиці загальноприйнятими є три основні класи глав дипломатичних представництв — посли, посланники та повірені у справах. Як правило, посли очолюють посольства, а посланники — дипломатичні місії. Повірені у справах можуть керувати роботою як посольства, так і місії, хоча найчастіше вони очолюють місії (якщо держави домовилися обмежитись цим рівнем).

Це інститут, до якого звертаються за особливих обставин, коли, наприклад, сто­сунки між державами мають не зовсім дружиш характер. У процедурі акредитування повірених у справах є свої особ­ливості. Якщо посли та посланники акредитуються при гла­вах іноземних держав, вручаючи їм вірчі грамоти, підписані і павами акредитуючих держав, то повірені у справах призначаються, як правило, при Міністрах закордонних справ країн перебування і замість вірчих грамот вручають останнім лише відповідні листи від імені своїх міністрів закордонних справ.

Від повірених у справах, як самостійних керівників дипло­матичних представництв (Сharge d’Affaires), призначення яких здійснюється на постійній основі (до зміни класу), слід відрізняти тимчасово повірених у справах ((Сharge d’Affaires ad interim). Вони не становлять особливий клас, а лише тимчасово заминають главу представництва в тих випадках, коли він тимчасово не може виконувати свої функції (від­пустка, від'їзд за викликом свого уряду «для консультацій» тощо). Як правило, тимчасово повіреними у справах призна­чаються дипломати, які за своїм рангом займають найвищий щабель після глави дипломатичного представництва, на­приклад, радники. Про призначення тимчасового повіреного у справах повідомляється міністерству закордонних справ країни перебування, що вважається достатнім для виконання цим дипломатом покладених на нього функції!

Проте, до моменту призначення і фактичного вступу на посаду послів, посланників та постійних повірених у справах має відбутися ціла низка протокольних заходів, які чітко регламентуються як міжнародним правом, так і нормами національного законодавства.

Весь процес призначення глави дипломатичного пред­ставництва, який називається акредитацією, складається із кількох етапів:

1. підбір кандидатури посла або посланника;

2. запит на агреман;

3. видання акта внутрішнього права, що законодавчо оформ­ляє призначення;

4. одночасне (в обох столицях) офіційне повідомлення в ЗМІ про призначення;

5. видача вірчих грамот;

6. попередня аудієнція у міністра закордонних справ країни перебування після прибуття посла чи посланника та передання міністру копії вірчих грамот;

7. вручення вірчих грамот (главі держави) під час офіційної церемонії і відтак початок дипломатичної місії даного пред­ставника.

Не применшуючи значення кожного із зазначених етапів, розглянемо докладніше вимоги, які висуваються міжнарод­ним правом до вступаючого на посаду глави дипломатичного представництва.

Головна з них — запит зацікавленої держави на агреман, тобто згоду країни майбутнього перебування на призначення певної особи послом, посланником чи постійним повіреним у справах. У ст. 4 Віденської конвенції це положення трак­тується таким чином: «Акредитуюча держава повинна пере­конатися в тому, що держава перебування дала агреман на ту особу, яку вона має намір акредитувати як главу пред­ставництва в цій державі». І далі, в пункті 2 ст. 4, зазначається: «Держава перебування не зобов'язана повідомляти акреди­туючій державі мотиви відмови в агремані». Важливо наго­лосити при цьому, що надання агреману або відмова в ньому стосується лише конкретної особи даного дипломатичного агента і жодною мірою не означає підтвердження; а тим паче перегляду досягнутої раніше домовленості між державами про встановлення дипломатичних відносин та обмін дипло­матичними представництвами. Більше того, для решти спів­робітників дипломатичного представництва не потрібно ніякої попередньої згоди з боку країни перебування. Досить отримання лише в'їзної візи (там, де це вимагається) та офіційного повідомлення (нотифікації) про «призначення співробітників представництва, їх прибуття та про їх оста­точний від'їзд або про припинення їхніх функцій в пред­ставництві» (ст. 10, п. "а" Віденської конвенції). Запит на агреман та отримання останнього здійснюється через дипло­матичні канали (МЗС та посольства держав - контрагентів). Якщо відповідь негативна або її не отримано взагалі (термін для відповіді, як правило, до одного місяця), вся процедура запиту на агреман повторюється знову, доки не буде отримано згоду на нову кандидатуру.

Поряд із двома вищезгаданими різними правовими ситуа­ціями (необхідність агреману для глави представництва і вільне, по суті, призначення членів персоналу представ­ництва акредитуючої держави) є ще третя —проміжна. Вона виникає при призначенні військових, військово-повітряних та військово-морських аташе. Ст. 7 Віденської конвенції передбачає, що країна перебування може запропонувати, щоб прізвища цих членів персоналу представництва заздалегідь повідомлялися їй для отримання згоди. Це не отримання агреману у чистому вигляді, проте дуже схожа протокольна процедура. З агреманом її поєднує те, що згода має бути отримана з боку країни перебування заздалегідь, тобто до призначення; відмінність же полягає в тому, що вказана процедура не є загальнообов'язковою і не застосовується всіма державами. Деякі з них задовольняються звичайною нотифікацією вже після призначення, яке відбулося за тією ж схемою, що й для решти співробітників представництва.

Щодо глав представництв, то після отримання агреману та юридичного оформлення призначення згідно з консти­туційною процедурою акредитуючої держави посол або по­сланник, який направляється до місця своєї служби, отримує підписаний главою держави та скріплений візою міністра закордонних справ особливий документ — вірчі грамоти.

Основне призначення та зміст цього документа — про­хання вірити (звідси й назва — вірчі грамоти) всім діям, заявам і письмовим актам, що виходять від даного посла чи посланника, як вищої в країні перебування офіційної особи, що представляє акредитуючу державу. Вірчі грамоти мають характер загальних повноважень дипломатичного представ­ника, що діють протягом усього періоду його перебування на посаді і поширюються на всі питання, що входять у функції представництва. Проте для підписання двосторонньої угоди чи договору з країною перебування, а також для ведення переговорні із третіми країнами, участі в роботі міжнародних конференцій або органів міжнародних організацій посол, Я кому це може бути доручено, має отримати від свого уряду особливі повноваження.

Вірчі грамоти виписуються у двох примірниках. Оригінал вкладається у конверт, що опечатується сургучною печаткою і пручається новим послом главі держави, якому адресовані Вірчі грамоти, під час офіційної урочистої церемонії. Завірена копія вірчих грамот вручається як офіційне свідоцтво про прибуття посла при першому ж відвіданні ним міністра закордонних справ країни перебування. Тоді ж посол звертається з проханням про його прийом главою країни перебування і одночасно передає міністрові текст своєї промови на урочистій церемонії, що має відбутися. Проте не всі країни дотримуються зазначеної практики (мається на увазі передання тексту майбутньої промови).

Сама процедура вручення вірчих грамот не регулюється міжнародним правом і в різних країнах відбувається порізному, відповідно до існуючих там норм дипломатичного церемоніалу та протоколу. Проте завершальний для даної церемонії акт вручення вірчих грамот породжує важливі правові наслідки.

По перше, саме з цього моменту офіційно розпочинається дипломатична місія глави даного представництва. Всі наступні його дії та заяви розглядаються в країні перебування як такі, що зроблені від імені та за дорученням уряду акредитуючої держави.

По-друге, з моменту акредитації посла вся його наступна діяльність вже не потребує якихось додаткових документів, що підтверджували б його компетенцію. І, на­решті, дата і час вручення вірчих грамот визначають не тільки час його вступу на посаду посла, а й становище серед колег по дипломатичному корпусу в питаннях визначення стар­шинства, зокрема, в питанні обіймання поста дуайєна дипло­матичного корпусу.

Тепер розглянемо обставини, за яких може відбутися припинення дипломатичної місії. Зазначимо, що йтиметься як про припинення функцій окремих дипломатичних агентів зі складу представництва, так і про припинення діяльності самих дипломатичних представництв як органів акредитуючої держави.

Щодо питання припинення функцій дипломатичних агентів, то Віденська конвенція в ст. 43 передбачає, що це може мати місце в таких випадках:

«а) після повідомлення акредитуючою державою держави перебування про те, що функції дипломатичного агента припинено» (переведення на іншу роботу, через хворобу або в зв'язку з виходом у від­ставку);

b) після повідомленім державою перебування акре­дитуючої держави, що згідно з п. 2 ст. 9 вона відмовляється визнавати дипломатичного агента співробітником представ­ництва». Фактично у ст. 9 (п. 2) Віденської конвенції перед­бачена правова можливість оголосити того чи іншого дипло­матичного агента «персоною нон грата». В п. 1 згаданої статті тлумачиться поняття «реrsona non qrata»: «Держава перебу­вання може в будь-який час, не будучи зобов'язана моти­вувати своє рішення, повідомити акредитуючу державу, що глава представництва або будь-хто із членів дипломатичного персоналу представництва є реrsona non qrata або що будь-який інший член персоналу представництва є неприйнятним. У такому разі акредитуюча держава повинна відповідно відкликати дану особу або припинити її функції в предс­тавництві. Ту або іншу особу може бути оголошено реrsona non qrata або неприйнятною до прибуття на територію дер­жави перебування».

Причини оголошення «реrsona non qrata» або особою «неприйнятною» можуть бути різними. Проте всі вони зво­дяться, як правило, до одного ряду. Це —неповага до законів та звичаїв країни перебування, втручання в її внутрішні справи, зловживання дипломатичними привілеями та імуні­тетами, заяви, які розцінюються як нетактовні або образливі щодо країни перебування тощо. Все це, звичайно, квалі­фікується як «діяльність, несумісна із статусом диплома­тичного агента», наслідком чого і є вимога до акредитуючої держави відкликати даного дипломата і припиниш його функції в представництві.

З юридичної точки зору оголошення того чи іншого співробітника дипломатичного персоналу або навіть глави представництва «реrsona non qrata» не веде автоматично до припинення діяльності самих дипломатичних представництв, оскільки воно, по своїй суті, має чисто персональний харак­тер. Проте на практиці це нерідко призводить до ускладнення відносин між відповідними країнами, зокрема, до відкли­кання, як адекватного заходу, частини персоналу пред­ставництва або його глави.

Крім уже згаданих вище підстав для припинення діяль­ності дипломатичних агентів, існує ще ціла низка причин умовно об'єктивного характеру. Так, особиста місія авто­матично припиняється у зв'язку із смертю самого посла або глави держави, який направив чи прийняв посла у країнах з монархічною формою правління. В таких випадках для поновлення місії вважається необхідним вручати нові вірчі грамоти — або новим послам, або новому главі держави перебування. І навпаки, у країнах з республіканською фор­мою правління смерть президента або закінчення терміну Його діяльності на цьому посту як в акредитуючій державі, так і країні перебування не викликає необхідності вручення нових вірчих грамот діючими послами. їхня особиста місія може продовжуватися, якщо тільки новий глава держави не Прийме рішення про заміну послів за кордоном у зв'язку з приходом до влади нової адміністрації.

Припинення діяльності дипломатичних представництв у цілому як органів держави за кордоном може відбуватися в таких випадках:

1) коли дипломатичні відносини між: даними і державами розірвано і тимчасово припинено;

2) коли між ними виник стан війни;

3) коли в акредитуючій державі або країні перебування відбуваються докорінні соціально-економічні та політичні зміни і нове державоутворення не висловлює наміру продовжувати дипломатичні відносини;

4) коли одна із двох держав, що підтримують між собою дипломатичні відносини,перестає існувати як суб'єкт міжнародного права і, об'єднуючись з іншою, утворює новий суб'єкт міжнародного права.

Варто наголосити, що незалежно від змін та ускладнень, що можуть мати місце у дипломатичних відносинах між двома державами, аж до їх припинення, зберігаються їхні права та обов’язки щодо будівель дипломатичних представництв та самих дипломатичних агентів, які ще не залишили країну перебування. Так, відповідно до ст. 44 Віденської конвенції країна перебування зобов'язана, навіть у випадку збройного конфлікту, «надати допомогу, необхідну для можливо швидкого виїзду осіб, які користуються привілеями та імуні­тетами і не є громадянами держави перебування, та членів сімей таких осіб, незалежно від їх громадянства. Вона має, зокрема, надати в разі необхідності в їхнє розпорядження перевізні засоби, потрібні для них самих та їхнього майна». А в ст. 45 Конвенції передбачено, що у випадку розриву дипломатичних відносин між двома державами або остаточного чи тимчасового відкликання представництва,

«а) держава пере­бування повинна, навіть у разі збройного конфлікту, поважати й охороняти приміщення представництва разом з майном та архівами;

b) акредитуюча держава може ввірити охорону приміщень свого представництва разом з його майном та архівами третій державі, прийнятній для держави перєбувашгя;

с) акредитуюча держава може ввірити захист своїх інтересів та інтересів своїх громадян третій державі, прийнятній для дер­жави перебування».

Таким чином, можна зробити висновок, що як між­народне право, так і норми національних законодавств дер­жав, що складають світове співтовариство, досить детально регламентують процес встановлення дипломатичних відно­син і відкриття та припинення діяльності дипломатичних місій. Всі вони мають принципово важливий характер, і неухильне дотримання їх, безперечно, позитивно впливає на зовнішньополітичний імідж кожної держави як суб'єкта між­народного права.

Посольства и миссии, консульства; их задачи и функции. Посольство или миссия учреждается государством с согласия другого государства как постоянное дипломатическое представительство при главе этого другого государства. Во главе этих представительств стоят послы (для по­сольств), посланники (для миссий) или поверенные в делах (для обоих). Послы, согласно ст. 14 Венской кон­венции о дипломатических сношениях 1961 года, аккре­дитуются при главе государства, посланники — при гла­ве правительства и поверенные в делах — при министре иностранных дел, которому они вручают соответствую­щее письмо своего министра. Назначение поверенного в делах, как правило, носит временный характер, и, во всяком случае, свидетельствует о не вполне нормализо­ванных дипломатических сношениях. Посольства счита­ются высшими по своему рангу дипломатическими представительствами. В свое время посольства создава­лись еще на основе решений Венского конгресса 1815 года исключительно в государствах — великих дер­жавах. Посольство сейчас рассматривается как более высокий тип дипломатического представительства, со­зданием которого часто хотят подчеркнуть более высо­кий уровень дипломатических отношений с данной страной.

Как определяет Венская конвенция о дипломатиче­ских сношениях, функции этих дипломатических пред­ставительств состоят:

«а) в представительстве аккредитующего государст­ва в государстве пребывания;

b) в защите в государстве пребывания интересов аккредитующего государства и его граждан в пределах, допускаемых международным правом;

с) в ведении переговоров с правительством госу­дарства пребывания;

d) в выяснении всеми законными средствами условий и событий в государстве пребывания и сообщении о них правительству аккредитующего государства;

е) в поощрении дружественных отношений между ак­кредитующим государством и государством пребывания и в развитии их взаимоотношений в области экономики, культуры и науки» (ст. 3).

Другими словами, основной задачей и функцией по­сольства (или миссии) является прежде всего предста­вительство данного государства в стране пребывания посольства (миссии) во всех вопросах. Дипломатиче­ское представительство является основным каналом об­ращений правительства, пославшего это представитель­ство, к правительству страны пребывания по всем во­просам отношений между двумя странами. С другой стороны, правительство той страны, на территории кото­рой находится данное представительство, обращается к правительству страны, которую оно представляет, через посредство этого представительства по любому вопросу, интересующему правительство страны пребывания.

Повседневная связь и переговоры с ведомством иностранных дел данного государства, а также с иност­ранными представителями других государств, аккреди­тованными в этом государстве, осуществляются также через дипломатическое представительство в данной стране. Посольство или миссия имеют повседневную связь с министерством иностранных дел страны пребы­вания; кроме того, посольство имеет повседневную связь с дипломатическим корпусом, то есть с представи­телями других государств, аккредитованными в этом государстве.

Информирование своего правительства о политиче­ском и экономическом положении страны пребывания и активная деятельность в интересах внешней политики своего государства, в интересах улучшения отношений со страной пребывания являются важнейшей задачей представительства. Каждое посольство или миссия на­блюдают за тем, что происходит в стране пребывания. Вместе с тем любое из зарубежных представительств должно серьезно продумывать каждый свой шаг с точ­ки зрения того, что может быть полезно для государст­ва, для осуществления задач его политики. Это, в част­ности, относится к развитию экономических и культур­ных отношений между государствами, к укреплению и расширению политических связей.

Защита прав и интересов граждан и юридических лиц своего государства предполагает выступление пред­ставительства перед государственными органами, судеб­ными и иными учреждениями страны пребывания, а в случае необходимости и перед правительством данной страны с целью обеспечить права и интересы своих граждан и юридических лиц. При этом вся деятель­ность иностранного представительства, его дипломати­ческих и иных сотрудников в стране пребывания исхо­дит из признания и уважения законов и обычаев данной страны, ее государственного и общественного строя и строгого соблюдения общепризнанного принципа меж­дународного права — невмешательства во внутренние дела государства, в котором это представительство ак­кредитовано.

Таковы важнейшие обязанности и функции посольств и миссий как основных зарубежных органов внешних сношений.

Кроме посольств и миссий имеются еще такие за­граничные представительства государства, как кон­сульства, которые пользуются более ограниченными, по сравнению с дипломатическими представительствами, правами, привилегиями и иммунитетом в стране пребы­вания.

Консульства представляют государство в во­просах защиты интересов граждан и интересов госу­дарства главным образом в области торговой и имуще­ственно-правовой. Они оформляют также паспорта, визы и другие документы как для граждан страны, которую они представляют, так и для граждан страны пребыва­ния, когда это связано с какими-либо торговыми, куль­турными и иными отношениями со страной этого кон­сульства. Обычно консульства открываются в тех ме­стах, где имеется наибольшее количество граждан соот­ветствующей страны или имеются какие-то постоянные связи с этим государством. Консульства бывают в портовых городах и в пунктах, где ведутся торговые сношения, где требуется оформление ряда имуществен­но-правовых вопросов и т. д.

Консульство не может представлять государство в политической области и в общедипломатическом плане. Хотя, как правило, и при нормальных дипломатических отношениях консульство представляет государство лишь в плане имущественно-правовых отношений, тем не менее в порядке исключения при отсутствие дипломатиче­ских отношений консульства иногда играют и более важную роль. С их организации начинается нередко развитие нормальных дипломатических отношений.

Консульство может быть учреждено на территории государства пребывания только с его согласия, как и оп­ределение местопребывания и границы консульского округа. Глава консульского учреждения (генеральный консул, консул, вице-консул, консульский агент) полу­чает от министра иностранных дел правительства, по­славшего его, документ — консульский патент, который и предъявляется им правительству страны пребыва­ния. Он допускается к исполнению своих обязанностей в своем консульском округе по получении от правитель­ства страны пребывания разрешения, которое носит название экзекватуры.

Признание государства и установление дипломатических отношении. Первым шагом к установлению дипломатических отношении между государствами является признание того или иного государства и его правительства со стороны другого государства. Это признание возможно в двух формах: де-факто, то есть признание самого факта существования данного государства и его правительства, безотноси­тельно к его юридическим правам, и де-юре, то есть со всеми его юридическими правами и привилегиями в международных отношениях.

Известно, что Советское государство, созданное в октябре 1917 года, в течение длительного времени не было признано крупнейшими капиталистическими госу­дарствами— США, Англией, Францией и др. После про­вала иностранной интервенции и до 1924 года эти госу­дарства считались лишь с фактом существования СССР, то есть признавали его де-факто, но не имели нормаль­ных дипломатических отношений. Лишь 2 февраля 1924 г. Великобритания признала Советский Союз де-юре и установила с ним нормальные дипломатические отношения. Вслед за этим началась полоса признаний Советского Союза со стороны других капиталистических стран и установление с ним дипломатических отноше­ний (7 февраля 1924 г. — с Италией, 21 февраля — с Австрией, 8 марта — с Грецией, 10 марта —с Норве­гией, 18 марта —со Швецией и Данией, 31 мая — с Ки­таем, 4 августа — с Мексикой, 28 октября — с Францией, 15 апреля 1925 г. — с Японией и лишь 16 декабря 1933 г. —с США).

Ту же нереалистическую политику непризнания США, Англия, Франция и ФРГ проводили до 70-х го­дов и по отношению к миролюбивому немецкому госу­дарству— Германской Демократической Республике даже тогда, когда это государство было принято в ООН как независимое суверенное государство.

До 1976 года США не признавали и первого социа­листического государства в Западном полушарии — Республику Куба.

Установление дипломатических отношений происхо­дит после предварительных переговоров, обычно при посредничестве или через дипломатических представи­телей других государств, и оформляется в виде обмена письмами или телеграммами между главами государств или премьерами (иногда и министрами иностранных дел) правительств, причем в этих письмах (телеграм­мах) определяется ранг дипломатического представи­тельства (посольства, миссии), которым решают обме­няться государства.

После этого следует обычно взаимное назначение ди­пломатических представителей (послов, посланников). Общепринято в международной практике, что перед на­значением посла (посланника) запрашивается согласие (агреман) правительства страны, куда назначается по­сол (посланник). С этой целью правительству сообщают­ся краткие сведения о намеченном кандидате с указани­ем его фамилии, имени и отчества, года рождения, об­разования, семейного положения и краткой справки о его служебной деятельности, которые передают дипло­матическим путем в виде памятки без какого-либо офи­циального оформления этого документа (без официаль­ного бланка, номера, даты и т.п.). По получении запро­са агремана правительство государства, которое запрашивалось, рассматривает запрос и в течение обыч­но 2—3-недельного срока дает свой ответ. Как правило, дается согласие на назначение посла (посланника), кан­дидатуру которого выдвигает назначающее его прави­тельство, ибо считается общепризнанным суверенное право каждого государства назначать по своему выбо­ру своего посла (посланника) в ту или иную страну.

Однако бывают редкие случаи, когда запрошенное правительство считает для себя почему-либо невозможным дать согласие на назначение того или иного лица послом (посланником) в своей стране. В этих случаях обычно избегают давать прямой отказ запрашивающему правительству, а предпочитают затянуть ответ на этот вопрос, чтобы дать этим понять нежелательность для данного правительства намеченного лица (персона нон грата) на пост посла (посланника). В этих редких слу­чаях запросившее правительство, снимая намеченную кандидатуру, нередко оставляет пост своего посла (пос­ланника) вакантным на длительный период, чтобы под­черкнуть тем самым свое недовольство отрицательным отношением запрошенного правительства к кандидатуре, которая пользуется доверием запросившего прави­тельства.

Формальный запрос агремана практикуется, как пра­вило, только в отношении послов и посланников, хотя некоторые государства требуют запроса о согласии на назначение также и военных атташе при посольствах (миссиях). В большинстве стран, однако, требуется лишь формальное извещение о назначении того или ино­го лица на пост военного атташе в ноте, которой запра­шивается одновременно виза для данного лица на въезд в страну назначения. На назначение других дипломати­ческих сотрудников посольства (миссии) не принято запрашивать согласие правительства. То обстоятельство, что на каждого сотрудника посольства (миссии) запра­шивается виза на въезд в страну назначения, дает пра­вительству этой страны формальное право отклонить ту или иную кандидатуру путем простого отказа в визе, хо­тя это практикуется крайне редко.

Назначение дипломатического представителя. Верительные грамоты. Прекращение функций дипломатического представителя и отзывные грамоты. В международной практике принято, преж­де чем назначить главу дипломатического предста­вительства в ту или иную страну, запросить согласие (агреман) правительства этой страны на его на­значение.

Эта практика отражена в Венской конвенции о дипломатических сношениях 1961 года. В ст. 4 Кон­венции говорится: «Аккредитующее государство должно убедиться в том, что государство пребыва­ния дало агреман на то лицо, которое оно предпо­лагает аккредитовать как главу представительства в этом государстве».

Если нет особых соображений о запросе агрема­на в центре (министерством иностранных дел), аг­реман целесообразнее запрашивать через диплома­тического представителя, оставляющего свой пост. Целесообразность этого состоит, в частности, в том, что дипломатический представитель может до сво­его отъезда на родину провести в стране пребыва­ния полезную дипломатическую работу.

В зависимости от местной протокольной практи­ки он наносит прощальные визиты главе государ­ства, главе и членам правительства, своим коллегам по дипломатическому корпусу, политическим и об­щественным деятелям страны пребывания, посеща­ет устраиваемые в его честь приемы. Все это дает ему возможность провести полезные беседы, подвести итог отношений между двумя странами за период своей деятельности в стране пребывания, высказать пожелание относительно перспектив этих отношений и т. д. В отдельных странах дипломатическому представителю может быть предоставлена возможность выступить по радио и телевидению, чем, разумеется, следует воспользоваться.

Дипломатический представитель может быть награжден орденом страны пребывания. Этот орден можно принять только с разрешения своего правительства.

Порядок запроса агремана следующий. Получив соответствующее указание своего министерства иностранных дел, дипломатический представитель посещает министра иностранных дел страны пребывания или другое лицо, в зависимости от местной протокольной практики, которому в устной форме сообщает об оставлении своего поста в этой стране и о поручении запросить агреман на назначение дипломатическим представителем его страны дру­гого лица. В дополнение к устному заявлению он вручает справку о лице, на которого запрашивается агреман.

Эта справка печатается на чистом листе бумаги без герба, без подписи, без даты и печати. В справке указываются фамилия, имя и отчество этого лица, его год рождения, образование, семейное поло­жение и, кроме того, краткие сведения о его слу­жебной деятельности.

Примерный образец такой справки следующий:

Петров Иван Иванович, 1926 года рож­дения. Женат, имеет 2 детей. Образование выс­шее юридическое. В 1952 году окончил Мос­ковский государственный университет.

1953—1961 гг. —находился на руководящей работе в юридических ведомствах;

1961—1964 гг. — заместитель заведующего отделом в Министерстве иностранных дел ;

1964—1971 гг. — Советник Посольства.

1971—1973 гг. — Заведующий отделом в Министерстве иностранных дел….;

1973 г. — по настоящее время — Посол … в...

Награжден орденами и медалями СССР.

В такой справке не допускаются неточные или искаженные сведения, так как в случае обнаруже­ния их другой стороной могут возникнуть нежела­тельные и необратимые последствия для дипломата, о котором идет речь в справке. С другой стороны, не обязательно сообщать уточняющие сведения о буду­щем дипломатическом представителе. Достаточно указать краткие данные, дающие общее представ­ление о его биографии.

Дипломатическая практика некоторых стран от­личается от общепринятой. Эти страны запрашива­ют агреман в письменной форме — личной или вер­бальной нотой, вручаемой во время личной беседы. Например: