2. Принципи, які стосуються підтримання міжнародного миру і безпеки:

• принцип незастосування сили чи загрози силою.

• принцип вирішення міжнародних спорів мирними засобами.

• принцип непорушності державних кордонів.

• принцип територіальної цілісності держав.

• принцип невтручання у справи, які входять у внутрішню компетенцію держав.

• Принцип незастосування сили чи загрози силою

Цей принцип відноситься до числа тих, становлення яких відбулося у ХХ ст. Але шлях до цього був досить тривалим. До цього МП вважало звернення до війни як до засобу врегулювання міжнародних суперечок і спорів природною функцією держави, її невід’ємним правом. Це відмічав у своєму трактаті “Про право війни та миру” ще Гуго Горацій. Він підкреслював, що “право… народів, встановлене волею, а також закони і звичаї народів, як про це в достатній мірі свідчить історія, далеко не завжди засуджують війни”.

Прийняті на Гаазьких конференціях миру 1899 і 1907 рр. Конвенції про мирне вирішення міжнародних сутичок та про обмеження застосування сили при стягненні за договірними борговими зобов’язаннями не відміняли право держави на війну (jus ad bellum), а тільки закликали країни “по можливості” попереджувати звернення до сили, “наскільки дозволять обставини”.

До перших внутрішньодержавних актів, які оголосили агресивну війну поза законом, належить Декрет про мир, прийнятий ІІ Всеросійським з’їздом Рад 8 листопада 1917 р. У ньому загарбницька війна оголошувалася найбільшим злочином проти людства і пропонувався мир без анексій і контрибуцій (Международное право в документах. – М., 1982. – С.24-25).

У Статуті Ліги Націй містилися правові обмеження застосування сили і зобов’язання не вдаватися до війни Ліга прийняла ряд документів, які забороняли і засуджували агресивні війни, в тому числі Декларацію про агресивні війни 1927 р.

Першим багатостороннім міжнародним договором, що забороняв агресивну війну, став Договір про відмову від війни як знаряддя національної політики від 27 серпня 1928 р., який вступив у силу 24 липня 1929 р.( відомий також як Пакт Бріана – Келлога або Паризький пакт). У ст.1 цього договору констатувалося, що: “Високі Сторони урочисто заявляють від імені своїх народів за належністю, що вони засуджують вдавання до війни для врегулювання міжнародних спорів і відмовляються від неї як знаряддя національної політики у своїх взаємних відносинах”.

Статут ООН надав більш широке тлумачення забороні війни, закріпивши його у формі незастосування сили або загрози силою. Ст.2, пункт 4, Статуту зобов’язує держави утримуватися в їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосуванні проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої країни, так і яким-небудь іншим чином, що несумісний з цілями ООН.

Нормативний зміст принципу незастосування сили і загрози силою отримав конкретизацію в Декларації ООН про принципи міжнародного права 1970 р. і Визначенні агресії 1974 р. Істотним розвитком цього принципу став Заключний акт НБСЄ 1975 р. Найповніше зміст цього принципу розгорнуто у Декларації про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування в міжнародних відносинах, прийнятої резолюцією 42/22 Генеральної Асамблеї ООН від 18 листопада 1987 р.

Забороняючи всі прояви сили чи її загрози, Декларація 1970 р. звертає особливу увагу на зобов’язання утримуватися від загрози силою або її застосування з метою: 1. Порушення існуючих міжнародних кордонів іншої держави або в якості засобів вирішення міжнародних спорів, у тому числі територіальних спорів або питань, що стосуються державних кордонів; 2. Порушення міжнародних демаркаційних ліній, які включають і лінії перемир’я; 3. насильницьких дій, які позбавляють народи їх права на самовизначення, свободу і незалежність; 4. організації або заохочення організації іррегулярних сил або збройних банд, в тому числі найманців, для вторгнення на територію іншої держави; 5. організації, підбурювання, надання допомоги або участь в актах громадянської війни або терористичних актах в іншій країні або сприяння подібним актам в межах власної території; 6. військової окупації території держави чи її придбання в наслідок загрози силою чи її застосування.

У Декларації 1987 р. підкреслюється також обов’язок держави не застосовувати і не заохочувати застосування економічних, політичних або будь-яких інших мір з метою домагання підпорядкування собі іншої держави у здійсненні нею своїх суверенних прав і отримання від цього яких би то не було переваг.

Принцип незастосування сили і загрози силою забороняє перш за все застосування збройної агресії. Для розкриття його змісту принципове значення має Визначення агресії, яке було прийняте Генеральною Асамблеєю ООН у 1974 р. (Ст.2 дає Визначення агресії через перелік конкретних агресивних актів).

Складовою частиною незастосування сили і загрози силою є заборона пропаганди війни. У Декларації 1970 р. про це говориться: “У відповідності з цілями та принципами ООН країни зобов’язані утримуватися від пропаганди агресивних війн”. Таке ж положення включено і в Декларацію 1987 р.