Змістовний модуль 1.

Предмет і теоретичні основи курсу «Історія української культури»

Ключові терміни та поняття: античність, варварство, взаємозбагачення культур, Відродження, діалог культур, духовність, етнографія, етика, естетика, ідеал, індивід, культурна домінанта, культурогенез, культурологічні концепції, культурний феномен, матеріальна та духовна культура, менталітет, мораль, навчання, наука, освіта, особистість, пізнання, регіональні особливості, світогляд, Середньовіччя, творчість, типологія культури, традиція, українська культурологічна думка, художньо образне мислення, художня цінність, цивілізація.

Студенти які були на лекції,

законспектуйте для Вас нову інформацію. Ті, хто був відсутній взагалі – усе найголовніше!

Предмет і теоретичні основи курсу «Історія української культури»

План лекції

1. Поняття культури. Еволюція поглядів на культуру.

2. Сфери та типологія культури.

3. Функції культури.

4. Сучасні концепції культури.

1. Історія людства є, передусім, історією розвитку культури. В усі часи її проблеми мали першочергове, по суті, провідне значення. Будь-яка нація цікава передусім культурою, яка завжди відбивала якісну характеристику суспільного життя. Якщо через певні історичні колізії культура зживає себе, деградує, то суспільство, як носій цієї культури, опиняється поза історією.

Предметне вивчення культури, що складає неповторний світ людської думки, фантазії та знаходить своє втілення в артефактах культури в історичному просторі та часі, вимагало від дослідників пошуку такого словосполучення, яке могло б чітко визначити межі та спектр цієї сфери дослідження. Спочатку науку про культурогенез назвали з ініціативи А. Мюллера «культурософією», а за визначенням Я. Буркхарта – «культур-історією».

Предмет історії культури має свій зміст і специфіку в ряді історичних дисциплін. По відношенню до них історія культури виступає як узагальнююча дисципліна, яка розглядає культуру як цілісну систему в єдності та взаємодії всіх її галузей. Історія культури передбачає, насамперед, комплексне вивчення різних її сфер – історію науки і техніки, побуту, освіти і суспільної думки, фольклористики і літературознавства, історії мистецтва, історію медицини,історію юриспруденції і таке інше. Теоретичні засади культури як автономного явища і цілісної функціональної системи були досліджені лише наприкінці ХІХ ст. Предметом дослідження курсу «Історія української культури» - є культура українського народу в її історичній динаміці.

Леслі Уайт одним із перших використав добре відомий термін – «культурологія».

Що ж таке «культура»? Термін «культура» латинського походження й етимологічно зв’язаний зі словом «культ» (від лат. сultus – вшанування богів, предків). Первісно цей термін означав обробіток землі відповідно до людських потреб.

Вперше до наукового обігу поняття «культура» було введене римським політичним діячем, філософом, письменником і оратором Марком Тулієм Цицероном. У листах Цицерона, відомих під назвою «Тускуланські бесіди» (45 р. до н.е.) вислів «cultura animi autem philosophia est» (проте культура духу є філософія) був спрямований на необхідність духовного, розумового розвитку людини як фактора її вдосконалення. Відтоді слово «культура» починає вживатися як синонім вихованості, освіченості людини, і в цьому значенні увійшло в усі європейські мови, в тому числі й українську.

Проте на цьому еволюція слова «культура» не закінчується. В епоху Раннього Середньовіччя вона використовується в значенні аграрного виробництва («agri cultura»), а щодо інших сфер людського буття вона трансформується в слово «cultus» (культ), яке передбачало здатність людини розкрити власний творчий потенціал в любові до Бога. З розвитком феодальних відносин, переростанням замків та монастирів в осередки міської культури виникає уявлення про лицарство як своєрідний культ доблесті, відваги та гідності, а також поширюється комплекс значень слова «культура», згідно з яким вона стала асоціюватися з міським укладом життя, а ще пізніше, в добу Ренесансу, - з досконалістю та активізацією інтелектуального та творчого потенціалу людини.

На межі Середніх віків та Нового часу поняття культура набуло світоглядно-морального змісту. Це пов’язано з великими соціальними зрушеннями в Західній Європі – першими буржуазними революціями, початком промислового перевороту, утвердженням нових, капіталістичних відносин. Німецький вчений Самуель Пуфендорф (1632-1694) у 1684 р. вперше вживає слово «культура» як самостійний термін для означення духовного світу людини, яка починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти «натурі» (природі), а «культурна» європейська людина Нового часу наділяється якостями, які значно відрізняють її від «природної» людини минулого.

У європейській думці Нового часу культура розглядалася насамперед як феномен духовного порядку, як наслідок і прояв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права тощо. Матеріально-виробнича діяльність, яка була примусовою для переважної більшості безпосередніх виробників, поняттям культури не охоплювалось, тому що не створювала належних умов для творчої активності людини. Натомість, духовна діяльність завжди асоціювалася з вільним інтелектуальним пошуком, фантазією і натхненням, незалежним від зовнішніх обставин внутрішнім світом людини, що робить її більш досконалою і сильною.

Майже всі просвітницькі концепції культури – Шарля Монтеск’є (1689-1755), Вольтера (1694-1778), Тюрбо (1722-1781), Жана Кондорсе (1743-1794) та інших – базувалися на ідеї загальності людського розуму та його законів; вони природно пов’язали культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму.

Світоглядно-моральні засади розуміння культури, раціоналістичні та натуралістичні уявлення про природу людини похитнули підвалини французької революції 1789-1799 рр. Осмислення колізій нової цивілізації підтвердило істину: для вдосконалення («окультурення») людини і суспільства розвиток душі має менше значення, ніж розвиток розуму.

Цілком зрозуміло, що основа і витоки культури відтак вбачалися німецьким філософом Мануїлом Кантом (1724-1804) не в самій природі людини, а в сфері її морального існування; німецькі романтичні мислителі Фрідріх Шиллер (1759-1805) та брати Шлегелі – Фрідріх (1772-1829) і Август (1767-1845) шукали сутність культури в царині естетичної свідомості людини, поєднуючи її чуттєво-емоційну та раціоналістичну природи.

Спробу подолати протиріччя у просвітницьких та романтичних трактуваннях культури зробив німецький філософ Георг Гегель (1770-1831). Сутність культури, на його думку, визначається не наближенням людини до природи, не творчими фантазіями видатних митців, а наближенням індивіда до світового цілого, яке включає в себе як природу, так і суспільну історію.

Основоположник еволюціоністського напряму Е. Тайлор (1832-1917) розглядав культуру як сукупність її елементів: вірувань, традицій, мистецтва, звичаїв і т.д. Таке уявлення про культуру накладало відбиток на його культурологічну концепцію, у якій не було місця культурі як цілісності. Учений вивчав її як ряди елементів, що ускладнюються в процесі розвитку, наприклад як поступове ускладнення предметів матеріальної культури (знарядь праці) чи еволюцію форм релігійних вірувань.

Проблемі визначення поняття «культура» в сучасній культурології була спеціально присвячена книга А. Крьобера і К. Клакхона «Культура, критичний огляд визначень» (1952). У ній автори привели близько 150 визначень культури.

Л. Уайт у визначенні культури застосував предметно-речове тлумачення. Культура як цілісна організація форм буття людей, вважав учений, являє собою клас предметів і явищ, що залежать від здатності людини до символізації.

Велику групу становлять психологічні визначення культури. Наприклад, У. Самнер визначає культуру «як сукупність пристосувань людини до її життєвих умов». Р. Бенедикт розуміє культуру як набутий спосіб поведінки, що кожним поколінням людей має засвоюватись заново.

Отже, з перебігом часу сутність поняття культури змінювалася залежно від змісту, що в нього вкладався.

Нині, за оцінками ряду дослідників існує близько тисячі визначень культури. Всесвітня конференція з культурної політики, проведена під егідою ЮНЕСКО у 1982 р., прийняла декларацію, в якій культура тлумачиться як історичне і соціально зумовлене явище, виражене в результатах людської діяльності, ставленні людини до природи, суспільства та самої себе: це спосіб існування людства; спосіб творчої самореалізації людини; система матеріальних та духовних цінностей, створених людьми і застосовуваних в їхній діяльності, система норм її регулювання, способів організації поведінки та спілкування; процес розвитку сутнісних сил людини та їх практичного вияву в усіх сферах; процес і наслідок людської діяльності; міра людського в людині та суспільстві.

2. Культура є складним суспільним феноменом, який відігравав і продовжує відігравати величезну роль у життєдіяльності людини. Вона впливає на працю, побут, дозвілля, менталітет, спосіб життя як всього суспільства, так і окремої особистості, Розвиток культури щільно пов'язаний з прогресом людства, його перспективами. Засвоєння культури – важлива запорука розвитку людської цивілізації, збереження загальнолюдських цінностей. Таким чином, культура – це не тільки досягнення минулого, - вона багато в чому визначає сьогодення і майбутнє не лише окремої особистості, а й усього людства. Наше майбутнє значною мірою залежить від напрямків подальшого розвитку культури, а вони, в свою чергу, щільно пов’язані з напрямками політичного розвитку світу, вирішенням глобальних проблем людства.

Беручи до уваги, що культура виступає як системний людський спосіб буття, який охоплює всю сукупність суспільних зв’язків і взаємовідносин між людьми, на будь-якому рівні свого існування вона не просто перебуває поряд з іншими сферами людського життя, а проникає у всі сфери, виявляючи себе у художній і побутовій культурі, науці, релігії, політиці, філософії, праві і моралі.

Уявлення про культуру найчастіше пов’язують саме з художньою культурою. Художня культура об’єднує в собі художнє виробництво, художнє споживання і розповсюдження, сприйняття і розуміння художніх цінностей, носіями яких є твори мистецтва. Художня культура, по-перше, розвиває чуттєве сприйняття оточуючого світу. По-друге, від художньої культури залежить встановлення гармонії між попитом і потребою людини, з одного боку, і її ідейно-моральним розвитком, з іншого. По-третє, художня культура формує суспільно-естетичний ідеал, виражаючи його у вигляді художніх образів, за допомогою яких соціальні ідеї, моральні норми, цінності і ідеали перетворюються на особливий досвід людини, в органічні набутки її характеру.

Найважливішою складовою частиною культури є релігійна культура. Головною ознакою релігії визначається віра в надприродне, надчуттєве. Завдяки цьому релігія має сильний вплив і на людину, і на суспільство

Наука і культура мають подвійний характер взаємодії. Наука впливаючи на культуру, може привести як до позитивних, так і до негативних результатів. Наука може існувати тільки в культурному суспільстві, до того ж тільки в культурі, де культивуються пошук істини, знання, наукова діяльність. Культура без науки теж неможлива, особливо в наш час.

Культура і політика взаємопроникаючі явища. Культура реалізується в суспільстві, яке впливає на її зміст, на її зміни. Політика ж, в свою чергу, формується під впливом діючої в суспільстві культури. Деякі політики схильні перебільшувати свою роль у суспільстві. Втручання політики в культурну діяльність переважно обертається залежністю останньої від влади і може закінчитися деформацією культурних цінностей. Але доля держави і політики не співпадає з долею культури. Культура більш міцна, тривка і довговічна.

Важливе місце у складі культури займає мораль і право. Мораль і право виконують роль нормативної регуляції дії людини у суспільстві. Ці два нормативні критерії тісно взаємопов’язані з культурою. Чим вище суспільство розвинуте, тим більш питома вага в ньому загальнолюдських цінностей, які повинні знаходити відбиток у моральних і правових нормах, традиціях, законах.

Побутовий пласт почасти опиняється за межами уваги дослідників культури. Але абсолютно неможливо зрозуміти й об’єктивно оцінити всі досягнення людини (художні, релігійні, наукові), якщо не зважати на побут.

У сучасній науковій літературі дослідники виділяють п’ять чинників, що формують ядро будь-якої культури:

1. Географічний чинник – регіональні особливості місцезнаходження етносу, який є носієм відповідної культури (Страбон, Птоломей, Монтеск’є, Ф. Вотцель, Е. Демолен, Г. Мур, Р. де Ворд) .

2. Етнічний чинник вивчає мовні впливи, побут, антропологічні особливості тощо.

3. Біологічний представлений кількома напрямками:

• антропометристи вивчають вплив на культуру антропометричних расових рис (Ч.Ламброзе, Е. Гуттон);

• генетики, євгеніки, біометрики виділяють вплив на культуру спадковості та добору (Ф.Гальтон, К.Пірсен);

• школи дарвініського напрямку підкреслюють вплив на культуру боротьби за існування, біологічного відбору і спадковості (Вольтман, Ваккаре, Насміт);

• демографічна школа визначає плив на соціокультурні явища густоти населення, його розмірів (А.Коста, М.Ковалевський, Р.Перл, Дж.Браунлі);

• теорії, що підкреслюють вплив інстинктів, рефлексів, підсвідомого на менталітет і соціокультурне життя людини (З.Фрейд, Г.Блюхер, В. Паретто та інші).

4.Релігійний чинник на формування культури досліджено в роботах М.Вебера, Р.Нібур, Е.Трельч, Е.Дюркгейма. Вони визначили релігію (вірування, обряди, догматику) як соціальний феномен, що формує особливості культури відповідного етносу або соціальної групи людей(серед яскравих досліджень слід назвати книгу М.Вебера (1864-1920) «Протестанська етика і дух капіталізму»).

5. Соціальний чинник визначається структурою суспільства – його стратифікацію, прошарками, устроєм, правовими нормами тощо.

Вивчення культури того чи іншого суспільства може розглядатися у двох сферах дослідження:

• у площині культурної статики (теорія культури) досліджуються закони формування та функціонування культури, її елементи, форми, функції та сутнісні характеристики. Приділяється увага і аналізу властивостей соціокультурних явищ, загальним компонентам і культурним системам (мові, релігії, мистецтву, моралі тощо);

• у площині дослідження динаміки соціокультурних явищ, як еволюції соціокультурних систем та фаз їх розвитку, формується соціокультурна динаміка, більш відома як історія культури.

У залежності від того, який із чинників і сфер дослідження є визначальними, науковці формують і певний підхід до вивчення культури. У залежності від обраного підходу формується предмет, мета і завдання вивчення відповідної дисципліни.

Структурування культури досить умовне, тому що культура є стрункою, цілісною і динамічною системою, і чітке виділення її взаємозумовлених частин практично неможливе. Але структурний підхід до аналізу культури дає можливість розкрити специфіку кожної її частини й показати її роль у розвитку суспільства.

Основні частини культури (форми) в наш час вдалося виявити і проаналізувати за такими основними параметрами: 1) за конкретним носієм: 2) за видом людської діяльності; 3) за змістом та впливом на людину; 4) за основними історичними етапами розвитку; 5) за просторовим розташуванням.

За конкретними носіями, що мають свій особливий світогляд і ідеали, погляди і смаки, традиції, звичаї, мову, літературу, музику і мистецтво, релігію і філософію, культура поділяється на світову і національну, міську і сільську, класову і етнічну, професійну і молодіжну, культуру сім’ї і окремої людини.

Розмаїття культур є характерною особливістю розвитку сучасної культури. Але, у кожній культурі, за всієї її унікальності, є все ж дещо схоже з культурами інших народів. Своєрідність кожної культури є відносною, її специфічність, унікальність виступає як прояв загального у розвиткові людського суспільства. Уся історія культури – це історія руху від національних культур до світової.

Світова культура – це сукупність культур цілісного світу, визначених власною системою загальнолюдських цінностей і залежно від умов розвитку конкретизованих на певні рівні якісного та кількісного характеру, де відбуваються відбір та розвиток найкращих рис національних культур; це невичерпне джерело духовної скарбниці людства, спільне надбання всіх рас, народів і націй світу.

Національна культура – це сукупність мовних, територіальних, економічних, політичних, побутових, релігійних, моральних, обрядових, освітньо-наукових та інших чинників.

За видом людської діяльності культура поділяється на матеріальну, духовну, суспільну.

До матеріальної культури, яку часто співвідносять з поняттям цивілізація, належить сукупність матеріальних благ, а також різноманітність засобів їх виробництва, духовна культура поступово складається з ціннісного переосмислення всієї сукупності отриманих людиною знань, загальноприйнятних уподобань і пріоритетів, і використовує для цього всі форми суспільної свідомості: філософію, науку, мораль, право, мистецтво.

ВИДИ КУЛЬТУРИ:
матеріальна: створені людиною засоби виробництва; продукти праці; трудові навички; форми суспільної організації праці; розвиток науки, освіти, виховання; вміння суспільства ефективно використовувати на практиці досягнення науки та техніки.	духовна: знання, теорії, ідеї, наукові праці; виховання, освіта; моральні навички; філософія, релігія, мораль, право, етика, естетика; мистецтво; література; мова, фольклор, міфологія; традиції, звичаї; музика; сфера духовного виробництва.

Особлива роль духовної культури полягає в тому, що вона пробуджує в людині особистість. До структурних елементів духовної культури традиційно належать: інтелектуальні (наука, освіта); естетичні (мистецтво і література); етичні (мораль); соціальні (мова, побут, звичаї, право, політика); релігійні. Матеріальна, що є фундаментом, базою життя суспільства, відіграє основну роль. Духовна культура, що пробуджує в людині особистість, відіграє роль головну, тобто таку, що підносить саму людину та її роль у світі до найвищих цілей і завдань.

Поділ культури на матеріальну і духовну якоюсь мірою умовний, ці сфери культури тісно зв’язані між собою. Матеріальний і духовний елементи культури нерозривно пов’язані між собою. Матеріальна, виробнича діяльність людини дуже часто визначально впливає інші сфери її життя. З іншого боку, результати її чуттєвої, розумової та інтуїтивної діяльності матеріалізуються, перетворюються в речі, технічні засоби, твори мистецтва. У матеріальній культурі неминуче присутні духовні начала, оскільки вона завжди є втіленням ідей, знань і завдань людини, що власне і робить її культурою. Хоча власне зміст духовної культури є прихованим від ока і раціонально не може бути цілком і повністю розкритий (поняття істини, честі, мужності, геніальності, самопожертви тощо), її продукти завжди виражені в матеріальній формі, бо лише таким чином вони можуть бути об’єктивовані і стати фактом соціального життя.

Тобто, творіння матеріальної культури не можуть виникнути без участі людської свідомості. Вони є предметом втілення творчої діяльності людини, її знань, інтелекту, тобто містять духовний компонент. Продукти духовної культури, як правило, мають матеріальне втілення (книги, картини, кінофотомагнітні плівки).

Суспільна культура – це вміння людей спілкуватись, створювати спільноти типу держав, партій тощо. Суспільна культура включає в себе політичну культуру, правову культуру, культуру міжнаціонального спілкування та ін..

За змістом і впливом на людину виділяють: 1) прогресивну і реакційну культуру; 2) офіційну (домінуючу) і контркультуру; 3) актуальну; 4) елітарну і масову.

Оскільки культура має універсальну здатність акумулювати все, що створене людиною, вона може виховувати особистість як моральну так і аморальну. Звідси поділ на прогресивну і реакційну культуру.

Домінуюча (офіційна) культура – це культура, якою керується більшість членів певного суспільства. На відміну від офіційної, контркультура знаходиться в гострому конфлікті, в опозиції із загальнолюдськими цінностями і формує власний культурний світ.

Актуальною культурою є культура найпопулярніша і найпоширеніша в певний час. Кожна епоха створює притаманну їй актуальну культуру. Актуальність культури – це безпосередній, живий процес, який пояснює наявність моди не лише в одязі, але й щодо культури (поведінка, професія).

Важливою є типологія культури за основними етапами розвитку. Якщо в основу історичного поділу покласти такі три визначальні її детермінанти, як спосіб освоєння світу, світобачення, форми соціальної організації, то історичний розвиток світової культури буде поділятися на культури: первісного, ранньокласового; середньовічного (феодального); буржуазного; соціалістичного суспільства.

Важливою в науковому відношенні є типологізація культури за просторовим розташуванням. Основним поняттям в аналізі регіональної культури виступає «культурний регіон», тобто своєрідна єдність етнічних і національних духовних характеристик, що виявляє себе у схожості традицій, стійкості генетичних і контактних культурних зразків, близькості релігійно-філософських та етико-естетичних світоглядних засад.

Виокремлюють наступні види регіональної типології культури: європейський культурний регіон; арабо-мусульманський регіон; африканський культурний регіон; далекосхідний культурний регіон; індійський культурний регіон; латиноамериканський культурний регіон.

Культура не буває абсолютно замкненою. Це така сфера, яка не терпить кордонів. Новації в ній поширюються, незважаючи на державні кордони та етнічні відмінності. Будь-яка культура досягає високого ступеня розвитку лише за умов відкритості і толерантного ставлення до інших, коли вона взаємодіє з максимальною кількістю інших мов і культур, але при цьому зберігає структурні засади власної побудови.

Людство існує у вигляді окремих національно-культурних спільнот, тому світова культура - це мозаїка національних культур. Кожна з яких є незамінною частиною людської культурної спадщини. Кожен народ створює свою особливу, неповторну, унікальну культуру. Кожна нова відкрита цивілізація, представляючи новий ідеал краси, нову варіацію прекрасного, дає нове свідчення невичерпності людської творчості. Культура не має степенів. Опозицією їй може бути лише безкультур’я. Немає культури другого сорту. Якщо в питаннях території та населення є «великі» та «малі» народи, то в галузі культури «малих» народів нема. Територія та населення давніх Афін, які створили одну з найвеличніших світових цивілізацій, в період розквіту «вклались» би в нинішній середній обласний центр.

У творах мистецтва старіє й відмирає для наступних поколінь лише те, що відбиває тільки тимчасові реалії, настрої, схильності, смаки. Шедеври мистецтва попри часткову втрату своєрідності, притаманної й цілком зрозумілої лише певній добі, певному народу, завжди належать до сфери загальнолюдських цінностей.

Градація рівнів культури також умовна, оскільки зумовлена внутрішніми зв’язками між ними. Так, сучасна культурологія виділяє традиційний і новаторський рівні будь-якої культури, підкреслюючи, що саме завдяки єдності перервного і неперервного можна виділяти в культурі певні етапи й періоди її розвитку, навіть цілі епохи і цивілізації.

Суспільство виробляє різноманітні форми і способи передачі культурних цінностей – вихованням, освітою, мовою, традиціями і звичаями, найкращі зразки яких наслідуються або копіюються.

У культурі, яка розвивається, співіснують стійкий (стабільний) і новаторський аспекти. Стійкий аспект – це культурна традиція, завдяки якій відбувається накопичення і передавання колективного досвіду в історії, так що кожне нове покоління людей може аналізувати цей досвід, спираючись на створене попередніми генераціями. У світі існують країни з домінантою так званої традиційної культури (азіатські, африканські держави). Тут люди, засвоюючи культуру, відтворюють її зразки, а якщо і вносять зміни, то лише в межах, санкціонованих традицією. Культура виступає як певний набір готових стереотипних програм (звичаїв, ритуалів, навичок). Культура не може існувати без традиції. Культурна традиція як сукупність історичного досвіду – важлива умова не тільки існування, але і розвитку культури.

У культурі відбиваються зміни у світогляді, системах цінностей, ідейних засадах – відтак можна вести мову про реакційні і прогресивні тенденції в культурі, хоча з часом оцінки тих чи інших попередніх культурних процесів можуть змінюватись під впливом багатьох факторів

Розвиток культури – суперечливий процес, у якому відбивається широкий спектр нерідко протилежних соціальних і національних інтересів конкретної історичної доби.

Наступність у розвитку культури означає не лише активне використання новими генераціями накопиченого раніше досвіду, але й вплив досягнутого в минулому на формування культури майбутнього. Будь-які порушення наступності, особливо під впливом зовнішніх факторів, істотно впливають на процеси культуротворення. Наприклад, Західні Європі знадобилося кілька століть, щоб відновити і вивести на новий рівень культуру міст – центрів античної культури, зруйнованих під час Великого переселення народів. Таким чином, культура є соціально детермінованою, що пояснюється її входженням в соціально-історичний контекст. Культура не може існувати відірвано від політичних, соціальних, економічних проблем, які вирішує суспільство на кожному етапі свого історичного розвитку.