Культура Нового часу.

1. Загальна культурно-історична характеристика Нового часу.

2. Ствердження наукового раціоналізму в Європі XVII століття.

3. Культура Просвітництва.

4. ХІХ століття – класичний період буржуазної культури.

5. Особливості російської культури. Російська культура нового часу.

6. Стилі й напрямки художньої культури Нового часу.

1

Історичний проміжок XVII – ХІХ ст. отримав назву Новий час. Символічною подією, з якої починається відлік Нового часу, традиційно вважають англійську буржуазну революцію 1640-х років. Завершується ця епоха в другому десятиріччі ХХ ст., коли в результаті переходу провід­них країн Європи та Америки до імперіалізму, світ вступає до етапу глобальних протиріч, які визначили своєрідність новітньої історії.

Основний зміст Нового часу складає генезис капіталізму, тобто виник­нення капіталістичних відносин і перемога буржуазного ладу над феода­лізмом у більшості розвинутих країн у результаті буржуазних ревлюцій. Створення нової історичної формації супроводжувалося змі­нами в усіх сферах людського життя, суспільства, культурі. Були в цьому процесі ліде­ри – Нідерланди, Північна Італія, Англія – країни, що най­більш повно пережили Відродження та Реформацію. Саме там сформувалися економічні відносини, які започаткували промислову циві­лізацію Ново­го часу, яка з часом запанувала в усьому світі. З сере­дини XVII ст. промис­лова цивілізація стала поширюватися по Європі та інших континен­тах, руйнуючи натуральне господарство, скидаючи владу королів та імператорів, залучаючи народи світу до єди­ного про­цесу світового розвитку. Всесвітня експансія Європи, викорис­товую­чи океан як засіб комунікації, породила новий тип циві­лізації – океаніч­­ний (після річкових та морських).

Складається особливий тип загальносвітової культури, сфор­му­валася теорія європоцентризму. У культурному діалозі «Захід – Схід» з’явилися нові теми. Протиставлення Європи і решти світу стає одним з ба­зових принципів новочасової культурної парадигми. Своїми успіхами Захід був зобов’язаний експлуатації інших регіонів, які ставали його аг­рарно-сировинними складовими. Більш ефективна екологічно, гума­ніс­тична у своїй основі західна цивілізація мала високу приваб­ливістьдля інших історико-культурних регіонів, чим, перш за все, пояс­­нюється її порівняно швидке поширення. Вона стала джерелом модерні­заційних впли­вів у всьому світі.

Отже, Новий час – епоха панування західно-європейської промис­лової цивілізації. Як писав А. Тойнбі, драматична й багатозначна зустріч Заходу із рештою світу стане центральним явищем Нової історії.

У загальній характеристиці Нового часу переважають два принци­пово різних підходи. Один з них розглядає самі буржуазні відносини як наслідок суттєвих якісних зрушень у культурі, у ціннісній орієнтації людини. Інший, що ця культура - похідна капіталістичного суспільства.

У соціально-політичній сфері формування культури Нового часу супро­воджувалося руйнацією традиційного суспільства і формуванням суспільства громадянського. Характерною особливістю культури Захо­ду стає індивідуалізм, тобто визнання права кожного на свій вибір, са­мостійне визначення своєї долі, переслідування особистих інтересів. Таке право робить людину більш обов’язковою і відповідальною за себе, але й більш со­ціально самотньою. Сучасне суспільство перетворює людей на інди­відуалістів, які вже потім об’єднуються в класи, партії, на­ції і т.д., щоб вес­­ти боротьбу за свої інтереси.

Соціально-політичні погляди буржуазії були зрощені на ідеях епохи Відродження. Вона ставила питання не тільки про місце людини у світі, але й про нову систему управління суспільством. Новий час породив різні форми полі­тичного устрою суспільства: конституційну монархію, парла­мент­ську та президентську республіки. Ці форми базуються на праві грома­дян обирати своїх представників і на системі розподілу влади на зако­но­давчу (парламент), виконавчу (уряд) і судову, незалежні одна від одної.

Класові інтереси, політична боротьба в новому суспільстві роблять актуальними формування ідеологій. Вона складається на основі полі­тичних уявлень різних прошарків. Аристократія в боротьбі за від­нов­лення свого впливу започаткувала консервативний напрямок. З другої половини ХІХ ст.частина торгово-промислової буржуазії також тяжіє до консерватизму, підкреслюючи значення сильної влади.

Наступним важливим напрямком суспільно-політичної думки Нового часу став лібералізм. Він відстоював свободу підприємництва, парламентський устрій та право людини на вільне висловлення своїх думок. Лібералізм відображує ідеологію буржуазної епохи, користується підтримкою інтелігенції, середнього класу. Ліберали очолили боротьбу проти рабства в США, виступили за загальне виборче право, рівні права жінок і чоловіків.

З 70-х років ХІХ ст. консервативним і ліберальним поглядам протистоїть соціалізм. Зважаючи на недосконалість буржуазно-лібе­рального устрою, теоретики соціалізму закликають до його заміни на владу трудящих. Соціалізм відображував споконвічні пошуки справед­ливого устрою суспільства. Головними ідеологами вчення були німецькі мислителі Карл Маркс і Фрідріх Енгельс.

Крім класових протиріч і протидій, Новий час вирішував ще й проб­лему національних відносин. Національне питання виникло саме у той час, коли нації формуються, створюють свої держави чи ведуть боротьбу за свою незалежність. З цими процесами складається націо­налізм – ідеологія й політика національних рухів і держав. Національні рухи були потужною силою Нової історії і культури.

Усі ідеологічні й політичні течії Нового часу, породжені розвитком технологічної цивілізації Заходу, взаємодією її з традиційними сус­піль­ствами відображають стан політичної культури епохи.

Суттєві зміни відбуваються в духовній культурі суспільства, і їхній за­галь­ний вектор – розвиток людської індивідуальності. Світоглядні заса­ди культури Нового часу – раціоналізм, антропоцентризм, сцієн­тизм, європоцентризм.

Названі культурні новації складали зміст Нового часу. Європейська культура цього періоду має спільні духовні орієнтири і тому утворює єдине ціле. Разом з тим, кожне століття має свою культурно-історичну специ­фіку, що здійснює вагомий внесок у становлення нової цивілізації. Існує традиційна характеристика: ХVІІ століття - доба наукової рево­люції формування та ствердження раціоналізму; ХVІІІ століття – епоха Просвітництва та перевірки його ідеалів у випробуваннях Великої фран­цузької й американської революцій. У ХІХ ст. буржуазна культура досягає найбільших висот, але й зазнала перших кризових явищ.

Спробуємо проаналізувати тенденції культурного розвитку і куль­тур­­но-історичні надбання цієї насиченої та динамічної епохи.

2

У Новий час провідною галуззю культури стає наука. Вона об’єднує новим типом пізнання і мислення західне суспільство в єдине ціле, проникає в усі форми й напрямки людської діяльності.

Наука – це галузь культури, яка має справу з теоретичним пізнан­ням світу, яка припускає емпіричну перевірку чи математичні докази. У Новий час наука прийшла із доби Відродження, де вона була пов’язана з мистецтвом. Титани Відродження були одночасно митцями і вченими.

Поступово наукові знання розгалужуються, наука набуває свого предметного простору, напрацьовує свої принципи й методи аналізу. Вона залишає союз з мистецтвом, починається процес її інституалізації. Загос­трюються відносини науки з церквою.

Вважається, що справжня наука почалася з Коперника, коли від звичайної очевидності і здорового глузду перейшла до ідеального екс­перименту й математичного розрахунку. Інші дослідники історії куль­тури наполягають, що Коперникові бракувало філософських узагаль­нень своїх революційних відкриттів, щоб назвати їх саме початком науки як самостійної і значущої форми культури. Тому фундатором науки на­зи­­вають Джордано Бруно, який у протистоянні з церквою доводив право науки бути панівним напрямком світогляду та її можливості у пере­­творенні світу. На вівтар наукових істин Дж. Бруно приніс у пожерт­ву своє життя. Він глибоко вірив, що наука зробить людину щасливою, лю­д­­ство буде процвітати завдяки використанню наукових досяг­не­нь. Через сто років після страти Дж. Бруно здійснилося його пророцтво – наука перемогла.

ХVІІ століття називають століттям наукової революції. Суть остан­ньої полягала не стільки в інтенсивному нагромадженні наукових фактів і численних відкриттів, скільки у формуванні науки як напрямку куль­тури, наукового світогляду і методології. Світоглядна революція при­звела до становлення раціоналістичного світорозуміння як вира­ження теоретичної свідомості нового класу – буржуазії.

Наукова революція починається у сфері «чистих наук» – астрономії, математиці, механіці. Тут формуються принципи й методи наукового мислення, зароджується експеримент як знаряддя й метод пізнання. Так, поряд з раціональним (логічним, розумовим) з’являється емпіричне знання, що спирається на досвід. Першим звернув увагу на розробку методології наук Г. Галілей. Йому належить думка, що наука має спира­тися на спостереження й експеримент і користуватися математичною мо­вою. Саме на такій основі Ньютон створив класичну механіку – про­відну науку ХVІІ ст. Його сучасники-філософи – Ф. Бекон, Т. Гобс, Ф. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц –звільнили філософію від схоластики. Основою філософського пізнання вони вважали розум, що спирається на ло­гіку й факти.

Крім методологічних новацій, наука отримала технічне облад­нан­ня, що значно допомагало вивчати простір і час. Наукова апаратура – телескоп Галілея, мікроскоп Левенчука, барометр Торічеллі – дозво­лили людині проникнути в таємниці макро- й мікропростору. Наукову революцію створювали такі видатні вчені ХVІІ ст., як І. Кеплер, Г. Га­лі­лей, І. Ньютон, Р. Бойль, Р. Гук, Б. Паскаль, А. Левенчук, Х. Гюйгєнс, Т. Гоббс і Дж. Локк, У. Гарвей та ін.

Наука перестала бути кабінетним заняттям вченого-одинака. Виникли нові форми організації дослідницької діяльності - наукові товариства, Академії наук.

Наука, перебудовуючи мислення на раціональній основі, руйнувала традиційну культуру: відбувається десакралізація світу. Всесвіт стає нескінченним простором, що заповнюють далекі одна від одної зірки і планети. Час став лінійним і безповоротним. Наукова революція пред­ставила світ як просту механічну машину, в якій ідеї Бога зали­шається все менше місця. Але вона не була відкинута остаточно, і неод­наковим був ступінь секуляризації в різних країнах. На межі релігії і філософії виникають деформовані, «компромісні» ідеологічні і світо­глядні форми: пантеїзм та деїзм.

У свідомості людей та суспільства затверджується надія на можли­­вість не тільки якісного поліпшення життя за допомогою науко­вих знань, але й порятунку через науку – сцієнтизм. Наука стає інстру­ментом па­­­ну­­вання. Її розвиток активно підтримує буржуазія. Наука замінила церкву як вищий авторитет, що легітимізує політичний лад і соціальний порядок.

Тісно пов’язані з науковою революцією ХVІІ ст. були й інші новації культурного життя Нового часу. Наприклад, виникнення самостійного світського мистецтва, урбанізація суспільства. Виникає періодична преса, у тому числі й наукові часописи. З’являються міський транспорт, промислова архітектура та ін.

Але найважливішим наслідком і, скоріше, продовженням наукового зльоту Європи у ХVІІ ст. стало Просвітництво.

3

Епохою Просвітництва чи Століттям розуму, як правило, нази­вають період історії Європи між «Славетною революцією» 1688 р. в Англії та революцією 1789-1799 р.р. у Франції. У цей час відбулися радикальні зміни у філософії і світогляді європейців, пов’язані з бороть­бою буржуазії та народних мас проти абсолютизму та фео­далізму. Просвітництво залишило помітний слід у науці, літературі, мистецтві, політиці («просвітницький абсолютизм»), але головним чином – в історії суспільно-політичної думки та суспільного руху.

Просвітництво охопило майже всі країни, інтелектуали-просві­тите­лі суттєво відрізнялися один від одного філософськими концепціями, мето­дами пізнання, політичними поглядами, соціальним статусом і ро­дом діяльності. Різнодумство просвітителів породжувало атмосферу постій­­ної дискусії, в якій відшліфовувалися сучасні концепції прав люди­ни і громадянина, громадянського суспільства і плюралістичної демок­ратії, правової держави і розподілу влади, ринкової економіки та етики інди­ві­дуалізму. Просвітителі не були абстрактними філософами. Вони займалися суспільною діяльністю, вважаючи, що в такий спосіб зможуть впливати на думку громадян і політику урядів. Майже всі вони були відомі як письменники, публіцисти, університетські викладачі або політичні діячі. Цих людей об’єднувало служіння єдиним ідеалам і цілям, таким, як свобода, добробут і щастя людей, мир, ненасилля, віротер­пи­мість, вільнодумство, неприйняття усталених догм і влади авторите­тів.

Філософія Просвітництва була досить багатогранною. В її основі лежала оптимістична віра в могутність розуму, що розумівся як раціо­на­ль­не мислення і необмежені можливості суспільного розвитку чи про­гресу. Просвітителі критикували абсолютну владу монарха, стано­вий устрій, обмеження особистісних прав і свобод, релігійні забобони і неос­віченість. Вони відкривали людині нове розуміння сенсу життя, тому їх і називали просвітителями.

У великій кількості почали виникати університети, наукові това­риства та інші подібні установи. Це, у свою чергу, призвело до бурх­ливого розвитку науки й філософії. Філософія Просвітництва та швид­кий розвиток нових галузей промисловості дали потужний імпульс нау­­ковій думці, у результаті чого була зроблена більшість наукових від­криттів та винаходів:

- Г. Фаренгейт винайшов у Німеччині ртутний термометр;

- у Швеції К. Лінней публікує свою «Систему природи»;

- А. Цельсій, також швед, винайшов термометр із стоградусною шкалою;

- Б. Франклін (Америка) винайшов громовідвід;

- вперше виділяють водень (Г. Кавендіш, Англія), кисень (К. Шиле, Швеція) і азот (Резерфорд, Англія);

- Дж. Уайт винайшов першу парову машину (Шотландія);

- А. Лавуазьє (Франція) визначає склад повітря й укладає першу таблицю хімічних елементів;

- Л. Гальвані (Італія) відкриває контактну електрику;

- брати Мокгольфьє піднімають повітряну кулю, наповнену теплим повітрям, і французи здійснюють перший повітряний політ.

Серед видатних представників епохи Просвітництва Дж. Локк, Шарль Луї Монтескйо, Жан Жак Руссо, Франсуа Марі Арус Вольтер.

Просвітництво – це не тільки нове у філософії, політиці та науці. Просвітництво – це ще література й мистецтво, які представляли куль­туру ХVІІІ ст. Це століття дало нам такі імена, як Даніель Дефо, Джо­натан Свіфт, Генрі Філдінг, які викривали жорстокий світ неспра­вед­ливості, експлуатації людини людиною; Ален Рене Лесаж і аббат Прево, П’єр Мариво, які відрізнялися тонким аналізом психології героїв, реаліз­мом і широкою картиною суспільних відносин, а також П’єр Огюст Карон де Бомарше, всесвітньо відомий своїми комедіями «Севіль­ський цирульник» і «Одруження Фігаро». Це не просто комедії, а гострі полі­тичні п’єси, які віщували майбутню революцію.

Цей перелік був би неповним без згадки про таких видатних діячів Просвітництва, як Шиллер і Гете в Німеччині, де Ховельянос-і-Рамірес, Фейхео-і-Монтенегро в Іспанії, Карло Гольдоні в Італії, Микола Нови­ков та Олександр Радіщев у Росії, Бенджамін Франклін, Томас Джеффер­сон, Томас Пейн у Північній Америці. Однак усі вони є послідовниками блис­кучого французького Просвітництва, яке передувало злету їх тала­нту.

Наприкінці ХVІІІ ст. Просвітництво як напрямок суспільної думки почав зазнавати кризових явищ: капіталістичні порядки, які затвер­джувалися, стали різнитися від ідей просвітителів про ідеальне царство справедливості і розуму.

Французька революція і викликані нею соціально-політичні катаклізми на рубежі ХVІІІ-ХІХ століть на європейському континенті поховали віру просвітителів у можливість поступового ненасиль­ни­цького прогресу. По відношенню до цих подій просвітницький рух швид­ко політизувався й розколовся на окремі діючі угрупування й течії. Консервативні сили сприяли кризі Просвітництва, критикуючи його цілі та ідеали за плутанину, привнесену в людські голови, за смуту, посіяну в суспільстві, яка зрушила природний розвиток країн і народів.

4

У ХІХ ст. європейська культура Нового часу вступає в пору зрі­лості, час бурхливого розвитку. ХІХ століття більшою мірою, ніж попе­редні століття, було насичене подіями в політичному, соціальному, еко­но­мічному й культурному житті. У ньому поєдналися протилежні за внутрішньою сутністю тенденції: індивідуалізм і демократизація форм культури, романтичне світовідчуття й реалістичне сприйняття життя, роз­виток буржуазної культури й пролетарізація широких верств насе­лення.

У більшості країн Європи затверджується капіталістична система господарювання з властивими їй формами економічних та політичних відносин. У ХІХ ст. створюються величезні колоніальні імперії Англії, Іспанії, Франції, Голандії. Боротьба за перерозподіл колоній, в якійнайбільш активну роль виконувала Німеччина, призвела до першої світової війни.

У капіталістичних країнах збільшується машинне будівництво, прискорюються темпи науково-технічного прогресу. Результатом збли­ження науки, техніки й виробництва стала промислова революція кінця ХVІІІ-початку ХІХ ст. Вона створила індустріальне енергетичне суспіль­ство, оскільки застосування парового двигуна сприяло тому, що енергія стала найважливішим ресурсом для суспільства.

Енергетичну проблему вирішували вчені й винахідники ХІХ ст. Так, у 1882 американський винахідник Т. Едісон збудував першу теплову електростанцію у Нью-Йорку, а в 1896 році дала струм найбільша гідроелектростанція – Ніагарська.

Відбувається серія технічних відкриттів і принципових удос­ко­на­лень у металургійній галузі. Різке зростання виробництва чавуну й сталі підштовхнуло до винаходів Г. Бессемера (1856), С. Томаса (1878) і П. Мартена (1864). Як зауважував П. Сорокін, у цей час зроблено відкрит­тів і винаходів більше, ніж в усі попередні разом взяті століття, а саме 8527! Підгрунтям такого успіху була наука.

Місце науки в культурному житті ХІХ ст. залишається важливим. Наука виступає як класична система знань, основні ідеї і принципи якої вважаються остаточно встановленими й непорушними істинами. Крім кількісних нагромаджень, наука здобуває новий характер, у ній зарод­жуються нові революційні ідеї, що змінили розуміння людиною світу, самої себе та людської історії. Епохальний характер має відкриття Г. Менделя, який заснував нову науку – генетику. У біології виникає клі­тин­на теорія, теорія еволюції видів. Висновки Ч. Дарвіна з аналізу роз­витку живої природи мали величезний вплив на духовну атмосферу ХІХ ст. Вони широко обговорювалися в науковій сфері й широких клах громадськості. Наукове питання перетворилося на ідеологічне, що зачіпало світогляд і світовідчуття всього суспільства.

ХІХ століття змінило зміст і співвідношення понять «природа», «культура», «людина». Підхід до природи стає більш утилітарним, діло­вим, технічним. «Природа не храм, а майстерня, а людина в ній – робіт­ник,»- цей вислів літературного героя відтворює сенс ділового ХІХ ст.

Схематизм, доцільність, стандартизація пронизують всі напрямки суспільного життя. З’являється стандарт життя, до якого прагне біль­шість, остання формує величезний прошарок - середній клас. Наступає епоха масової культури, де немає індивідуальності, відсутня душа.

У філософії ХІХ ст.розвивається діалектика. У науку поступово входять принципи історизму й еволюціонізму, що спростували «меха­ністичне природознавство» і дозволили розглядати світ у розвитку, а людину й суспільство як історично мінливе утворення.

Серед соціально-економічних змін слід назвати ще швидку урбані­зацію. Протягом століття понад 60 млн. селян переселилися до міст. Суспільство ознайомилося з новими засобами транспорту і зв’язку, збереження і передачі інформації. Підвищується загальноосвітній рівень населення, грамотність стає загальною культурною нормою. У багатоьх країнах Європи переважають світські настанови в організіції народної освіти. Слабшає контроль церкви над системою освіти.

Зміни матеріального середовища існування сприяли корінним змінам у свідомості людини. Приходить розчарування в ідеях Просвіт­ництва, які не підтвердилися практикою великих історичних зрушень на зламі ХVІІІ – ХІХ ст.ст. Замість цього з’явилося масове захоплення історією. Вона стає інструментом для перевірки досконалості суспільних теорій. ХІХ ст. захопилося теорією так само, як ХVІІІ ст. було в захваті від філософії, ХVІІ ст. – від природничих наук.

Посилюється критика окремих просвітницьких концепцій, зок­рема ідеї «природних прав людини». Основою законів має бути не природ­не пра­во, - стверджують суспільствознавці ХІХ ст., - а принцип «найбіль­шо­го щас­тя для найбільшої кількості людей». І це можливо завдяки суто егоїс­тичним діям під­приємців, які і самі збагачуються, і ко­рисні для всього сус­пільства.

Динамічнічсть, активність, націленість на отримання вигоди ста­ють культурними нормами людської поведінки, засадами нової мо­ралі.

Такі світоглядні і життєві позиції створили засади для філософії по­зитивізму. Її засновником вважається О. Конт. Соціальною базою пози­вітивізму стала буржуазія, що все більше втрачала свою колишню рево­­люційність і прагнула стабільної сталості, спокою. Позивітивізм рішу­че заперечував революції, орієнтував на еволюційний, поступовий роз­виток природи і суспільства. Нова філософська концепція виражала но­ві принципи мислення.

Вивчення процесів, що відбуваються в суспільстві, набувало ак­туальності завдяки мінливості у структурі суспільства і життєдіяль­ності його окремих складових. Психологічний стан усіх соціальних верств визна­чався безперервним оновленням, постійними змінами, від­чут­тям швидкоплинності, мінливості світу, бурхливим розвитком тех­ніки. Члени суспільства по-різному реагували на таку динаміку со­ціально-економічної ситуації. По-різному пристосовувалися до неї, по-різному виражали своє ставлення, по-різному уявляли ідеальне сус­піль­ство. Виникають напрямки духовної кільтури, опозиційні філософії пози­тивізму і Просвітництва. На зміну впевненості людини в абсолютних істинах приходить зовсім нове світосприйняття – романтична іронія.

Романтизм – широкий культурний рух у країнах Західної Європи, що сформувався на межі ХVІІІ-ХІХ ст. і проіснував до середини ХІХ ст. Романтизм виник на грунті незадоволеності дійсністю після Великої французької революції, у результаті кризи ідеалів Просвітництва й раціо­налістичного мислення.Це не тільки художній напрямок, це склад думок, світовідчуття, ідеологія і психологія значної частини суспільства (голов­ним чином, творчої інтелігенції). Утворившись як цілісна куль­тура, Романтизм був подібний у цьому відношенні до Ренесансу й Просвітництва. Романтичне мистецтво було тільки одним з проявів куль­­тури Романтизму.

Романтизм – це особливий культурно-історичний тип, що охоп­лював найрізноманітніші явища – від моди до політики та філософії. Але їх усіх поєднує одне: конфлікт з дійсністю, що заперечувалася з пози­цій вищого ідеалу. Романтизм може бути революційним, консер­ватив­ним, реакційним, але при цьому він залишається романтизмом.

Романтизм виступає як консервативна реакція на Просвітництво, у багатьох відношеннях протилежний йому. Якщо Просвітництво носило яскраво виражений антифеодальний характер, то ідеологія роман­­тизму була антибуржуазною. Якщо основою Просвітництва був раціоналізм, а розум вважався критерієм істини, то романтизм узяв під сумнів безмежність можливостей розуму і віддав пріоритет почуттю. Показова теза романтиків: «Розум може помилятися, почуття – ніколи».

Романтизм протиставляє особистість суспільству, висуває концеп­цію людини-індивідуаліста. Людина, вільна людська індивідуальність стають центральною проблемою романтичного сприйняття, що поєд­нує їх з ідеями Просвітнцтва. Філософську інтерпретацію в роман­тизмі здо­буває ідея політичної волі. Іронію й протест у роман­тиків викликає будь-­яка спроба регламентувати людську думку, життя, вчинки. Ро­ман­­тичний герой знаходиться у стані конфлікту не тільки із суспіль­ством, але часто і з самим собою. Особливий інтерес у твор­чості роман­тиків виявляється до трагічних особистостей – геніїв, безумців, бун­тарів, що здатні боротися із силами зла, протистояти авторитету сили. Сила отожнюється з політичною владою, релігією, науково-технічним про­гресом, що поволі підкоряв собі людську спільноту й змінював культуру.

У ХІХ ст.в Європі, а потім і в Новому світі формується техногенна цивілізація, що спирається на науковий раціоналізм та прогрес науки й техніки. Для неї характерні такі риси:

1. Швидка зміна техніки та технології завдяки систематичному вико­ристанню у виробництві наукових знань.

2. Науково-технічна революція, що відбулася, докорінно змінює взає­мо­відносини людини та природи, місце людини в системі виробни­цтва.

3. Предметне середовище, штучно створене людиною, в якому вона діє постійно, прискорено поновлюється. Від цього зростає динаміка со­ціальних зв’язків. Відбувається їхня швидка трансформація. Іноді протя­гом одного-двох поколінь відбуваються зміни способу життя та форму­вання нового типу особистості. На базі техногенної цивілізації пізніше формуються два типи суспільства – індустріальне й постіндуст­ріальне.

Формування техногенної цивілізації стало наслідком того, що в ХІХ столітті технічний розвиток почали несправедливо ототожнювати з прогресом всієї культури, що призвело до переоцінки ролі еко­но­мічного фактору в суспільній свідомості. Так, почала складатися загроза знищення культури як наслідок технічного, економічного прогресу. Ця проблема, народжена ХІХ століттям, мала своє небезпечне продовження у наступній культурно-історичній добі.

5

Багатьма мислителями Росія розглядається не просто як державне утворення, а як окрема цивілізація, яка базується за особливими прин­ципами і законами.

До Нового часу російська історія й культура переживали два періо­ди: київський або княжий (він завершується моноголо-татарською нава­лою), і московський, або царський. До ХVІІ ст. в Росії завершились дуже важливі історичні перетворення: було покінчено з залишками фео­дальної децентралізації, створено апарат єдиної держави, розширено те­ри­­торії за рахунок ослаблених східних і прибалтійських сусідів, оволо­діня торговельними шляхами в Прибалтиці. Російська держава створю­ва­лася у формі станово-представницької монархії. Оформ­люва­лися ос­нов­ні стани: феодальна аристократія, дворянство, духовенство, селян­ство, посадові люди (городяни). Надійною опорою державної вла­ди ста­ло дворянство.

З ХІV ст. почався підйом російської культури, обумовлений успі­хами господарського розвитку і звільненням земель від ординського іга. Москва стає не тільки політичним, але й культурним центром дер­жави. XV ст. – золотий вік давньоруського образотворчого мисте­цтва, відомий іменами Феофана Грека і Андрія Рубльова. Злет переживає російське зодчество: місцева архітектурна традиція знайомиться і попов­нюється архітектурно-будівельною технікою італійського відро­дження. У XVI ст з’являється шатровий стиль. З 1553 р. починається російське дру­карство, згодом з’являється «Московский печатный двор». У 1564 р. виходить «Апостол» – перша російська друкована книга дру­каря Івана Федорова. Російська првославна церква, на допомогу якої спи­рався цар, звільнилася від формальної залежності від Констан­тинополя. У 1589 р. у Росії було засновано патріаршество. Початок XVII ст. російська держава зустріла не в кращому становищі: голод 1601-1603 р.р. загострив соціальні протиріччя, країну охопила загальна полі­тична криза, Росія брала участь у військових конфліктах з Польщею та Шве­цією. У 1613 р. земський собор обранням на царський престол Михайла Романова поклав початок 300-річній династії російських монар­хів.

У XVII ст. монархія еволюціонує в бік абсолютизму. У країні складається кріпацтво. Виникають зрушення в ремісничому вироб­ництві: домашні промисли поставляють продукцію на ринок. В об­робці металів налічується близько 50 спеціальностей. Виникли перші мануфак­тури в чорній металургії (1637), солеварінні та шкіряному ви­роб­ництві. Починається товарна спеціалізація окремих регіонів країни, що забез­печило основу для виникнення всеросійського ринку. Усрішному роз­витку зовнішньої торгівлі заважає відсутність зручних морських портів.

Вплив Візантії, звернення до неї не припинились і після падіння Візантійської імперії в XV ст. Концепція «Москва – Третій Рим» пере­носила світове значення Візантії на Русь. Москва залишалася остан­нім православним царством, повинна була як опора чистоти віри проти­стояти всьому іншому світові.

Цар Олексій Михайлович (1629-1676) докорінно змінює політику. Він прагне відродити в Москві Візантійську імперію з усіма її атрибу­тами. Так, візантійські імератори надавали велике значення законодав­чій діяльності. У 1649 році на зразок кодекса Юстиніана вини­кає Собор­не Уложеніє. Починають упорядковуватися церковні обряди. Російський цар намагається поводитися, як поводилися візантійські імператори.

Потяг до візантізації російської культури за Олексія Михайловича, реконструкції візантійської традиції примушували шукати її хранителів. Такими виявилися представники південно-західної Русі, що зберегли зв’язки з Константинополем в період монгольского завоювання на малоросійських землях. Однак південно-західна Русь була частиною польської держави й зазнавала впливів Західної Європи. Зближення з південно-західним регіоном, Україною, з її Києво-Могилянською акаде­мією визначило особливий синтез візантійських і європейських рис вросійській культурі, що увібрала в себе значні риси обох традицій і залишилася при цьому національною й самобутньою.

Посилення церковних зв’язків з південнослов’янськими народами, возз’єднання з Україною потребували виправлення церковних книг і порядку богослужіння, їх уніфікації з грецьким зразками. Необхідність таких перетворень посилювалася зростанням релігійного вільнодумства і падінням авторитету духовенства. Зближення з грецькою церквою мало підняти престиж російської держави на православному сході. Церковні реформи провів у 1653-1656 р.р. патріарх Никон. Противники новов­ведень побачили в них замах на давнину та істинну віру. Їх очолив протопоп Аввакум. У церкві виник розкол, що набув згодом опози­ційного соціального руху. Розкольники замикалися в особливі общини, йшли в глухі райони країни. Вони протистояли не тільки церковним, але й світським нововведенням, а Петра І нарекли антихристом. Церква, ослаблена розколом, все більше зазнавала впливу світської влади, що використовувала релігію як ідеологію держави.

Великою подією, що також мала глибокий історико-культурний сенс, було просування російських землепроходців на Схід, до берегів Тихого океану. Приблизно за 100 років у дуже тяжких умовах були подолані величезні відстані. Просування до Сибіру (XVIII ст.) здій­снювалося невеликими загонами російських служивих людей і відбу­валося, як правило, мирно, хоча були ще й озброєні сутички. Цікаво, що землепроходці просувалися практично самостійно, без допомоги дер­жави, яка прийшла пізніше.

Територія Росії зросла до гігантських розмірів. Ускладнення в подаль­шому соціальному і культурному розвитку країни призвело до виникнення такої риси культури, як невідповідність кроку простору і часу. Культура не могла швидко виробити механізм рагуляції особливих темпів розвитку Росії.

Наприкінці XVII ст. у розвитку країни намітився новий поворот, започаткований реформами Петра І. Суперечки про смисл і методи петровських перетворень не вщухають і до сьогодні.

Безумовно, Росія звернула в бік Європи. Російська культура XVIII ст. сприймала всі європейські віяння і до кінця ХІХ ст. сама набула світового значення. Головне досягення петровського періоду – розквіт особистісної творчості, здійснення ломоносівської формули, що „буде власних Платонів і швидких розумом Невтонів Російська земля наро­джувати”. Але при всіх змінах, що можна було спостерігати, залишалися незмінними деякі суттєві глибинні механізми функціонування культури. Через вже згадувану невідповідність кроку часу і кроку простору пет­ровські зміни не могли охопити зразу все і всіх, тим більше, що здій­сню­валися вони неорганічно. Розрив між європеїзованими верхівками суспільства й народом значно поглибився.

Петровська епоха ознаменована трансформацією держави. Петров­ська державність перетворилася на кінцеву істину, яка не мала вище за себе ніяких інстанцій. Людина довіряла себе державі. Створювалася світська релігія державності. Держава посіла те місце, яке в середньо­вічній світоглядності займала церква.

Реформи Петра І підготували грунт для розповсюдження ідей Про­світництва в Росії. У його епоху з’явилося багато нововведень, а саме газети, журнали, світський живопис та ін. У країну почали проникати філософські й суспільно-політичні ідеї західноєвропейських мислителів. Але в цілому рух Просвітництва, що отримав назву «воль­тер’янство», поширювався в Росії в 1740-1760 р.р.

Російське Просвітництво є неоднорідним, складним явищем. Його характерною рисою було те, що просвітницькі погляди сповідували й намагалися впроваджувати в життя ідеологи «просвітницького абсо­лютизму». Просвітництво не було підготоване в Росії внутрішнім роз­вит­ком країни, його ідеї були перейняті головним чином у французів невеликим прошарком освіченого дворянства.

У розвитку російської культури ХІХ ст. відзначаються два нап­рямки. Перший - культурно-самобутній у широкому розумінні слова, пов’язаний з виявленням глибинних механізмів національної культури, закріп­ленням найбільш усталених, незмінних цінностей. Другий – модернізація в широкому розумінні слова, тобто зміна змісту націо­наль­ної культури, включення її в загальноосвітній культурний процес. «Золотий вік» російської культури характеризується відносною рівнова­гою цих двох ліній, тому великі творіння його геніїв гармонійні й загаль­новизнані як національна класика. Найяскравіший приклад – творчість О.С. Пуш­кіна.

Не зважаючи на всі грандіозні досягнення культури «Золотого віку», культурний розкол не був подоланий. Крихка рівновага в культурі порушилася. Домінували радикальні модерністські руйнівні ідеї. «Золотий вік» російської культури завершився. Хоча попереду був ще «Срібний вік», культурний творчий злет вже не міг врівноважити хвилю революційного нігілізму, не здатного до творчого процесу.

Початок ХХ ст. – «Срібний вік» російської культури. Російська словесність ніколи не знала такого багатства й різноманітності: О. Блок, С. Єсенін, М. Гумільов, А. Ахматова, М. Цветаєва – далеко не повний перелік талантів, що заявили про себе на початку ХХ ст.

Російська культура була на межі великих якісних змін, які не від­булися через Жовтневу революцію 1917 р. Можливо суттю якісних змін стало б слов’янське відродження, ідея якого заволоділа деякими видат­ними діячами Срібного віку, а суть полягала в релігійному засвоєн­ні ан­тич­ності. Культуру Срібного віку небезпідставно крити­кували деякі автори за певне відходження від гуманістичних цінностей, моральний релятивізм.

6

Художнє життя епохи Нового часу відрізняється насиченістю й роз­маїтістю. Бурхливі соціальні процеси й зміна традиційних поглядів на світ виявилися в складності й суперечливості суспільної свідомості, світовідчуття людини. Це обумовило різноманітність художніх систем і стилів.

Бароко (від італ. barokko - дивний, вигадливий). Як культурно-історична епоха бароко фіксує гострувнутрішню суперечливість життя кінця XVI - першої третини XVІІІ століть. Гармонійній картині життя, ідеалові рівноваги й класичної ясності, створеному епохою Відродження, протиставлялася картина бурхливого, неспокійного,тривожного і дра­матичного світу, що постав у суперечливій динаміці і «відкритості» для змін. Епоха бароко пов’язана з певним поверненням до серед­ньо­вічних традицій. Світо­сприйняття бароко іноді називають трагічним гума­нізмом. Основу мистецтва баро­ко складає принцип контрастів. У ньому виникає контраст прозаїчного й поетичного, потворного й прекрасного, «високого» й «низького», мате­ріального й духовного, природи й розуму, спокою й екстазу. Стиль бароко став вираженням підвищеної емоцій­ності мистецтва. Для бароко характерна експресія, схвильо­ваність, на­пру­жена динамічність, театральність, патетика. У той же час йому влас­ти­вий елемент гри - гри на контрастах, штучній усклад­неності, наро­чи­тості, пишності, декоративності, парадності фасадів і інтер’єрів будин­ків, вишуканості ліній у скульптурі, колірній насиченості живо­пису, вико­рис­танні гіпербол, метафор, пихатості мови в поезії й прозі. Бароко знайшло виражен­ня в архітектурі, живописі, скульптурі, музиці, поезії й дра­матур­гії. У цілому бароко залишалося елітарним мистецтвом, що втілило в собі духовний світ світської й інтелектуальної еліти у всьому йо­го роз­маїт­ті.

Класицизм (від лат. classicus - першокласний, зразковий) існує паралельно з бароко. Класицизм як художній напрямок і художній стиль був тісно пов’язаний із принципами раціоналізму в мисленні і продовжував традиції культури Відродження з його опорою на розумта інтересом до Античності. Звернення до античного мистецтва, до образів і прийомів античної класики породило сам термін «класицизм». У системі класицизму розум стає міркою реальності й критерієм оцінки будь-яких проявів культурного життя. Розум визнавався також основ­ним критерієм прекрасного. Художні принципи класицизму грун­тувалися на ідеї розумності, упорядкованості, «правильності» й про­тистояли «бароковому» уявленню про нікчемність людини і всесилля випадку неконтрольованої стихії. Класицизм виступає як нормативна художня система. Як норми виступають: сувора жанрова ієрархія; типі­зація й узагальненість образів і характерів; регламентованість і схе­мати­за­ція почуттів і емоції; встановлення форм і засобів художнього вира­жен­­­ня.

Виникнення класицизму було пов’язане зі становленням абсо­лютизму. У новій європейській культурі класицизм, раціоналізм, абсо­лютизм - це явища, що мають єдину сутність, яка полягає в упоряд­ку­ван­ні розмаїття, системності, схематизації і стійкості.

Рококо. Протягом перших трьох чвертей XVІІІ ст. поряд з бароко в західноєвропейському мистецтві поширився й інший стиль - рококо. Таку назву він отримав за манірність, навмисну «несхожість» виконаних у цьому стилі творів мистецтва на грубу, «не полаковану» натуру. Декоративна театральність, крихкість і умовність образів - це повна протилежність «легковажного» рококо складній урочистості бароко. Гасло естетики рококо - «мистецтво для насолоди» - виражало досить точно й красномовно світовідчуття дореволюційної аристократії, що жила «одним днем » за відомим девізом Людовика XV: «Після нас - хоч потоп».

Романтизм. Художники романтичного напрямку металися в по­шуках виходу з трагічного розладу між ідеалами й дійсністю. Ро­мантизм, що склався як тип культури, у різних країнах мав свої націо­нальні особ­ливості. Романтичний потяг до боротьби, волі характерний для всієї поезії XIX ст.Для поетів-романтиків характерне звернення до народної творчості, використання тем, мови, інтонації, образів, властивих народ­ним пісням, баладам, епосові. Романтичний герой виявляється вирваним зі звичного, повсякденного життя і поставленим у надзвичайні обста­вини, у яких розкривається міць його духу. Це герой гордої самотності і неприйняття світу через його недосконалість.

Сентименталізм (від фр. sentiment - почуття) - це антира­ціона­лістичний напрямок, що апелює до почуттів людей і у своїй художній концепції розчулено ідеалізує чесноти позитивних героїв, проводячи чіткі грані між добром і злом, позитивним і негативним у житті. Сенти­менталізм звернений до дійсності, але на відміну від реа­лізму він наївний і ідилічний у трактуванні світу. Уся складність жит­тєвих процесів пояс­нюється духовними причинами. Сентимен­талістичне мистецтво емоцій­но насичене слізливо почуттєве. Воно стверджує чут­тєву особис­тість, що протистоїть розсудливій особистості

Реалізм. Поряд з романтизмом у 40-і pp. XIX ст. складається і утвер­джується як самостійна течія реалізм. Реалізмові були близькі відкриті романтиками тема народності, історичне чуття. Однак на від­міну від романтизму, що далекий від дійсності, він усе глибше про­никає в дійс­ність, прагне до розкриття сутності соціальних катак­лізмів. Це тве­резе мис­­тецтво «втрачених ілюзій». Тому не випадково на передній план ви­су­вається соціальний роман. Євро­пейський реалізм виводить на арену мистецтва людей справи, світ підприємництва та бізнесу, нового буржуа. Але його цікавлять і долі зви­чайної людини, щастя й нещастя маси лю­дей, і, замість зображення роман­тичних героїв, він звертається до опису юрби, життя людей, що скла­дають масу.

Декаденс (від пізньолат. decadentia - занепад) - у своєму генезисі явище складне й суперечливе - на початкових етапах був пов’язаний з різними напрямками реалізму. Цей термін уживався на позначення кризових явищ у духовній культурі кінця XIX – початку XX ст. у від­значених настроями безнадійності, песимізму, занепаду. Уперше ці риси виявилися у французькому символізмі.

Символізм. Джерела символізму пов’язують із Ш. Бодлером і його книгою «Квіти зла» (1857). Передача настроїв утомленої пригніченості і щирої розгубленості страху за заколотне боговідступництво, що виносить вирок усьому земному творінню, сприяла поширенню слави Бодлера до кінця XIX ст., коли ці відчуття стали визначальними в духов­ній атмосфері епохи, і символізм пере­творився на «загаль­ноєв­ропей­ський культурний рух». Символісти, зосе­редивши свою увагу на худож­ньо­му вираженні за допомогою символів «речей у собі» та ідей, що знаходяться за межами почуттєвого сприйняття людини, прагнули про­рватися крізь видиму реальність до «прихованих реальностей», над­часової- ідеальної сутності світу, його «нетлінної краси» (Тут уже з усією визначеністю виявилися провідні тенденції сучасного мистецтва - туга за духовною волею, трагічне передчуття со­ціаль­них катастроф, недовіра до вікових культурних і духовних цін­ностей.