4

ВСТУП

Актуальність теми зумовлена потребою дослідження суспільства нового типу, яке протягом останніх десятиліть все частіше характеризують як інформаційне суспільство. Саме розвиток сучасних інформаційних і комунікаційних технологій, зростання кількості інформації все більше визначають сутність нашої епохи. Новітні інформаційно-комунікаційні технології мають величезний перетворювальний вплив на всі сфери сучасного суспільства як у межах національних кордонів, так і у світі в цілому.

Глобальність процесів, що відбуваються, неминуче підвищують інтерес до теоретичного осмислення особливостей інформаційного суспільства й емпіричного вивчення впливу інформаційно-комунікаційних технологій на трансформацію соціально-економічних, політичних і культурних структур.

Становлення інформаційного суспільства з різним ступенем інтенсивності і результативності відбувається у всьому світі, у тому числі і в Україні. З одного боку, нові технології грають вирішальну роль в промисловому виробництві, визначають економічну і політичну динаміку, з іншої - комп'ютери, Інтернет і мобільні телефони стали невід'ємною частиною повсякденного життя значного числа людей. Інформація набуває статусу ресурсу, інформаційно-комунікативні процеси охоплюють всі сфери життєдіяльності суспільства. Все більш справедливим стає твердження, що той, хто володіє інформацією, володіє світом.

Глобалізація сучасних соціальних процесів, що включає все більш зростаючу інформатизацію соціального простору, привела до стійкого підвищення інтересу до масово-комунікативних процесів сучасності. Поява радіо, телебачення, широке розповсюдження комп'ютерної техніки зробило своєрідну революцію в системі засобів масової інформації. Сьогодні Інтернет та інші форми електронної інформації активно вливаються в ринок впливу на масову свідомість.

Подальше поширення електронних засобів зв'язку, розвиток супутникового і кабельного телебачення, відеотехніки узалежнює сучасну людину від комунікативної мережі. Аудіовізуальна та електронна комунікація є сталим фактом життя людини, а абстрактний світ, котрий створюється нею, досить легко засвоюється індивідом, впливаючи на його свідомість.

Існування людини в інформаційному суспільстві залежить від рівня взаємодії з середовищем, вміння спілкуватися в єдиному комунікативно – глобалізаційному просторі.

Комунікативні, поведінкові акти визначають характер та напрями культурних, духовних, процесів у будь-якому суспільстві. Сприйняття, інтерпретація, усвідомлення та формування інформації як атрибуту матеріальної єдності світу спираються на отриману у ході комунікації інформацію щодо його картини та відтворення її в індивідуальній свідомості вже в інтегрованому й структурованому вигляді.

Суперечність між потребою у розвитку особистості, здатної транслювати загальнолюдські цінності, виступати суб'єктом міжкультурної взаємодії, і реальним рівнем комунікативної культури особистості пред'являє нові вимоги до комунікативної культури нової інформаційної доби, яка повинна відповідати новим умовам - глобалізації, інформатизації, єдності людства.

Сьогодні суспільству потрібна культурна і комунікативна людина, яка здатна інтегрувати культуру знань, почуттів, спілкування, креативного підходу до всіх процесів, що сприяють формуванню єдиної комунікативної парадигми інформаційного суспільства, що являє собою «єдність у різноманітності». Осмислення комунікативної культури особистості в умовах інформаційного суспільства та глобальної комунікації надає можливість осягнути стратегічні пріоритети розвитку українського соціуму в новому тисячолітті , так як саме розвиток гуманних засад міжкультурної комунікації є пошуком нових меж та форм соціалізації індивіда, щоб людина реалізувала себе як провідника і творця більш прогресивних форм співжиття. Фундамент, який закладається у процесі формування нової парадигми комунікативної культури, базується на загальнолюдських цінностях, в яких втілені потреби та інтереси цивілізованого людства, в основі яких інформація та комунікація є атрибутами матеріальної єдності світу.

Техніко-культурне середовище повсякденності стрімко змінюється під впливом комп'ютеризації освіти, розповсюдження електронних пристроїв і тому подібне. У зв'язку з цим важливим стає зрозуміти, які зміни привносять нові інформаційно – комунікативні технології в повсякденне життя їх користувачів, оскільки повсякденність лежить в основі соціальної реальності.

Сьогодні комунікативна парадигма формується в умовах постіндустріального та інформаційного суспільства, в контексті яких засоби масової інформації та інформаційно-комунікативні технології представляють собою найважливішу сторону цивілізації.

Ступінь наукової розробленості проблеми. Комунікативні відносини в суспільстві, ЗМІ як соціальний інститут вже давно привертають увагу дослідників. Теоретичні аспекти соціальних комунікацій і проблеми функціонування засобів масової комунікації досліджені в роботах Т.З. Адамьянц, Е. Берна, І.І. Васильєвої, Т.М. Дрідзе, Я.Н.Засурського, Р. Лассуела, Н. Лумана, М. Маклюена, А. Ослона, Г.Г. Почепцова, А.В. Соколова, К. Ховланда, В. Шрамма.

Різні аспекти функціонування мережі Інтернет займають важливу роль в дослідженнях Е.П. Белінськой, Е.Л. Вартанової, Б. Гейтса, Б.З. Докторова, Д. Іванова, С.І. Парінова, В.П. Теріна, Т.В. Філіппової, А.Е. Шадріна.

В.Г. Афанасьев, Б.В. Відлюдків, Н. Вінер, В.З. Коган, А.Н. Кочергин, В.І. Корогодін, А.Г. Мовсесян, Ю.І. Онопрієнко, В.Н. Спіцнадель, А.П. Суханов, К.Ерроу, К. Шеннон приділяли значну увагу проблемі інформації.

Теоретико-методологічну основу соціологічного вивчення Інтернету складають концепції інформаційного суспільства (Д.Белл, З.Бжезинський, Дж.Гэлбрейт, П.Дракер, І.Масуда, Дж.Нейсбит, М.Постер, Т.Стоуньер, Д.Тапскотт, Е.Тоффлер, А.Турен і ін.) і теорії масової комунікації (Ф.Балль, Дж.Гербнер, Б.А.Грушин, Т.М.Дрідзе, Г.Лассуелл, Н.Лумана, Д.Маккуейл, Дж.Томпсон, Б.М.Фірсов, Ю.А.Шерковін і ін.). Критичний аналіз західних концепцій інформаційного суспільства провів Ф.Уебстер.

Вплив інформаційних технологій і засобів масової комунікації на суспільство знаходиться також в центрі уваги теоретиків сучасного суспільства (З.Бауман, У.Бек, Е.Гидденс, П.Штомпка і ін.) і постмодернізму (Р.Барт, Ж.Бодрійяр, Ф.Гваттарі, Г.Дебор, Ж.Делез, Ж.Ф.Ліотар і ін.).

Серед російських та вітчизняних авторів до проблематики інформаційного суспільства зверталися Р.Ф.Абдєєв, Р.Н.Абрамов, І.Ю.Алексєєва, Е.В.Бутенко, Е.Л.Вартанова, Д.В.Іванов, В.Л.Іноземцев, І.С.Мелюхин, А.І.Ракитов,А.Е.Шадрін, О. Зернецька та ін.

Інтернет як соціальне явище і феномен інформаційного суспільства став предметом соціально-філософського і соціологічного аналізу в дисертаційних дослідженнях Т.Ж.Бальжірової. Інтернет як новий засіб масової комунікації, а також і його вплив на функції ЗМІ досліджували М.М.Лукина, Т.Л.Тіхонова, А.Н.Шеремет, І.Д.Фомічева, Л. Н. Бойко і ін.

Об’єктом дослідження виступає сучасне інформаційно - комунікативне суспільство.

Предметом дослідження – особливості розвитку засобів масової комунікації у сучасному суспільстві.

Мета дослідження – визначити роль та особливості комунікації у сучасному суспільстві.

Для досягнення даної мети були поставлені наступні завдання:

1. Визначити інформаційно – комунікативні процеси у суспільстві.

2. Охарактеризувати витоки вивчення та розвиток теорії соціальної комунікації.

3. Дослідити стан комунікації у сучасному суспільстві.

4. Розглянути, що становить собою інформаційне суспільство у сучасному вимірі.

5. Розкрити вплив Інтернету на сучасну комунікацію у молодіжному середовищі.

Як робоча гіпотеза висунуто наступне припущення, що в умовах становлення сучасного інформаційно – комунікативного суспільства одним із провідних засобів масової комунікації є Інтернет, який в найбільшій мірі впливає на молодь.

Методи дослідження визначилися специфікою об'єкта вивчення. Для аналізу результатів дослідження використовувалися: статистичний метод, метод порівняння характеристик, аналітичний метод.

Емпіричною базою дипломної роботи є вторинний соціологічний матеріал досліджень, які були проведені у Київському Політехнічному Інституті 2003 та 2005 роках.

1 Теоретико – методологічні основи соціальної комунікації

1. Інформаційно – комунікативні процеси у суспільстві

Людина є соціальною істотою, тобто вона не може обходитися без взаємодії з іншими людьми, без знання їхньої думки про себе. Тому здатність до комунікації і потреба в комунікації є чи не найважливішими її сутнісними ознаками. Окрім того, що людина хоче зрозуміти навколишню дійсність, вона прагне до взаєморозуміння і порозуміння з іншими людьми. За твердженням M. Гайдеґгера, це не просто здатність людини, а спосіб її існування. Таким чином, дослідження комунікаційних процесів означає не лише вивчення певних суспільних явищ. Ідеться про природу самої людини.

Дослідники зазначають, що 70 % свого часу людина витрачає на комунікацію. Попри те, що існує багато визначень цього поняття, головною метою комунікативної діяльності є певний обмін інформацією.

Комунікація - це спілкування. Вона може бути різною за формою: міжособистісною, здійснюватися за допомогою якогось індивідуального засобу чи масовою. Також може бути вербальною і невербальною. Вербальна комунікація — це наше звичне використання мови. До невербальної належать міміка, жестикуляція, зовнішній вигляд. Комунікація буває усною і письмовою, формальною і неформальною. Тобто ми можемо вивчати її за тими ознаками, які нас цікавлять насамперед.

Дж. Пітерс розглядає тривалу історію слова «комунікація». Воно походить від латинського communicare, що означало «наділяти», «розділяти» чи «робити спільним». Тоді воно не було пов'язане зі здатністю людей спілкуватися за допомогою символів чи з ідеєю порозуміння. Як і в латинській мові, в англійській одне з основних значень «комунікації» передбачає наділення, що також може означати «участь», як у слові «communicant» (той, хто причастився), - особа, яка стала частиною священної спільноти, взяла в ній участь. Тут «комунікація» передбачає належність до соціального організму через певну виразну дію, яка не потребує ні відповіді, ні усвідомлення. У цьому разі акт комунікації передусім є отриманням, а не надсиланням. Точніше, «надсиланням через отримання» [19,c. 9].

Вивчаючи сутність людини і специфіку її життєдіяльності, наука завжди приділяла особливу увагу дослідженню такого явища, як комунікація. Остання є складовою усіх природних процесів, про який би етап розвитку людської цивілізації не йшлося. Сучасна наука має близько 200 визначень поняття комунікації, поділяє її на різні типи і види відповідно до специфіки, характеру та сфери застосування.

Термін "соціальна комунікація", як не дивно, мало поширений у сучасних гуманітарних науках. Незважаючи на те, що він визначений у профільних словниках та енциклопедіях, переважна більшість дослідників частіше користується іншими досить різноманітними назвами, які не так точно відбивають сутність цього явища. Як правило специфіку соціальних комунікацій визначають просто як "комунікації", іноді як "масові комунікації". У першому випадку визначення є занадто загальним і не точно відбиває особливостей цих процесів. У другому - поняття соціальних комунікацій значно звужується, бо масові комунікації є їхньою складовою, при цьому далеко не єдиною.

Комунікативний процес є необхідною передумовою становлення, розвитку і функціонування всіх соціальних систем, тому що саме він забезпечує зв'язок між людьми і їх спільнотами, робить можливим зв'язок між поколіннями, накопичення і передачу соціального досвіду, його збагачення, розподіл праці і обмін його продуктами, організацію спільної діяльності, трансляцію культури. Саме за допомогою комунікації здійснюється управління, тому вона представляє з всього вищепереліченого і соціальний механізм, за допомогою якого виникає і реалізується влада в суспільстві.

Сучасна наука розуміє соціальну комунікацію як процес, завдяки якому ідея передається від джерела до отримувача з метою зміни поведінки, соціальних знань та соціальних установок останнього.

Соціальна комунікація охоплює спілкування, передачу інформації від індивіда до індивіда; здійснює передачу та розповсюдження інформації у масштабах суспільства; здійснює масовий обмін інформацією, маючи за мету вплив на суспільство в цілому та на його елементи.

При цьому виокремлюють три основні (базові) функції соціальної комунікації:

- інформаційна - означає, що завдяки соціальній комунікації в суспільстві поширюється інформація про предмети, їх властивості, явища, дії та процеси;

- експресивна - визначає здатність соціальної комунікації передавати оціночну інформацію про предмети або явища;

- прагматична - соціальна комунікація є засобом, який спонукає людину до певної дії та реакції.

У системі технологізації соціальних процесів, їх управління і координації соціальна комунікація є базовим фактором досягнення основної мети [26, с. 309 - 310].

Соціальна комунікація є об'єктом дослідження багатьох наук - і гуманітарних, і точних. Кожна наука виокремлює з комунікації як об'єкта дослідження свій предмет вивчення:

- технічні дисципліни вивчають можливості та способи передачі, обробки й зберігання інформації, створення спеціальних кодів - систем певних символів та правил, за допомогою яких можна представити необхідну інформацію;

- психологія та психолінгвістика розглядають фактори, які сприяють передачі та сприйняттю інформації, причини, які ускладнюють процес міжособистісної та масової комунікації, а також умотивованість мовної поведінки комунікантів;

- етнографія вивчає побутові та культурологічні особливості комунікації як спілкування в етнічних ареалах;

- лінгвістика досліджує проблеми вербальної комунікації - нормативні та ненормативні вживання слів і словосполучень у мові (як усній, так і письмовій);

- паралінгвістика спеціалізується на засобах невербальної комунікації;

- соціолінгвістика розглядає проблеми, пов'язані з соціальною природою мови та особливостями його функціонування у різних соціумах, а також механізми взаємодії соціальних і мовних факторів, які обумовлюють контакти між представниками різних соціальних груп;

- соціологія досліджує проблеми зв'язків та відношень окремих соціальних суб'єктів (окремих особистостей, малих та великих соціальних груп);

- у політології виник окремий напрям, який досліджує політичні процеси з точки зору інформаційного обміну між суб'єктами політики.

Різні науки, перш за все гуманітарного профілю, по-різному визначали поняття комунікації та соціальної комунікації як її важливої складової.

У філософії воно є доволі розмитим, а його особливості простежуються в кількох аспектах поняття комунікації. У широкому значенні комунікація розуміється як одна з основ людської життєдіяльності та багатоваріантність мовної діяльності. Певні ситуації соціального плану визначаються основою інтелектуального процесу комунікації на рівні думок людини. Також визначається соціальна підвалина процесу екзистенційної комунікації, під час якої відбувається знайдення Я в Іншому.

Психологи визначають комунікацію як смисловий аспект соціальної взаємодії. При цьому її основною функцією є досягнення соціальної спільності при збереженні індивідуальності її складових [15, с. 54-55].

У комунікативістиці комунікація розуміється як соціально-культурна взаємодія людей, соціальних груп, організацій, держав, регіонів, що відбувається за допомогою інформаційного зв'язку [13, с. 91].

Фактично народженням поняття соціальної комунікації можна вважати той момент, коли була визнана тотожність термінів "спілкування" та "комунікація".

Л. Левенталь стверджував, що комунікація передбачає спілкування, трансляцію внутрішнього досвіду [15, с.56]. Представник Анненбергської школи комунікативістики Дж. Спенсер визначав комунікацію як соціальну взаємодію через спілкування, обмін інформацією про події, що мають культурне значення для учасників комунікації [13, с. 90 - 91].

К. Ясперс розумів комунікацію як спілкування, зв'язок між людьми, що носить соціально – психологічний характер [26, с. 311]. Специфічний підхід до визначення соціокомунікативного процесу продемонстрував у своїх роботах відомий дослідник Г. Маклюен. Базуючись на попередніх розробках своїх колег він розробив власну систему поглядів, в основу якої поклав принцип виняткової важливості технічного підходу - приоритетності технічних засобів комунікації.

В основі концепції Г. Маклюена лежить механістична точка зору на технічний прогрес як основну силу суспільного розвитку.

Історію розвитку соціального прогресу людства він уявляв як зміну форм комунікації. На його думку, суспільство переважно формувалося за допомогою технічних засобів комунікації між змістом повідомлень, які вони транслюють [15, с. 69]. Основою соціокомунікативного процесу він вважав медіа. При цьому свого часу найбільш популярними були його ідеї щодо визначення "холодних" та "гарячих" ЗМІ. До перших відносилися телебачення, телефон, мова. Другі уособлювалися у вигляді друкованих ЗМІ, радіо та кіно [28, с. 27].

На думку Г. Маклюена, світ розвивався в залежності від того, які панівні засоби комунікації були в певний період. При цьому було визначено три базових етапи:

1) первісна дописемна культура, що базувалася на принципах природності та колективного образу життя, вивчення навколишнього світу через усні форми зв'язку та трансляції інформації;

2) культура письмо-друкована, яка прийшла на зміну усно-емоційній формі спілкування та призвела до появи дидактизму, індивідуалізму й націоналізму замість природного колективізму;

3) культура електронних медіа, що відродила принципи усності та природності аудіовізуального сприйняття світу, виникла на основі нових форм транслювання інформації [13, с. 152].

Ідеї Маклюена про періодизацію історії людства відповідно до розвитку типів та видів технічних засобів, що супроводжують соціальні комунікації, мала велику кількість наступників. Так, російський дослідник С. Дятлов визначає сім стадій, серед яких: усно-мовна, письмова, стадія книгодруку, радіо-телеграфна, комп'ютерна, комп'ютерно-мовна, глобальна (біо-квантово-польова або комп'ютерна персоніфіковано-мережева) [12, с. 78-79].

На думку науковця А. Шеремета, слід визначити такі періоди, як винайдення писемності, винахід друкованого станка Гутенбергом та запровадження електронних мас-медіа [47, с. 14].

Більш удосконалену схему історії розвитку соціокомунікативних процесів людства запропонував А. Соколов:

1) пракультура (1,5 млн - 40 тис. р. до н. е.) - час формування "хомо сапієнс" та виникнення таких засобів соціальної комунікації, як спілкування і мова;

2) археокультура (40 тис. - ІІІ тис. р. до н. е.) - час винайдення

знакової та пізніше письмової системи передавання інформації в паралельному та трансчасовому режимі;

3) палеокультура (ІІІ тис. р. до н. е. - ХV ст. р. н. е.) - розвиток технічних засобів соціальних комунікацій від ієрогліфічних письмових систем до першодруків І. Гутенберга;

4) неокультура (XVI-XX ст.) - усі технологічні досягнення від епохи Відродження до постіндустріального суспільства;

5) постнеокультура - час панування електронних комунікацій.

Саме цей дослідник дав найбільш чітке змістовне визначення терміна "соціальна комунікація" на загальному тлі поняття "комунікація", пропонуючи типізацію у відповідності до просторово-часового поділу людського середовища. Він визначив матеріальну (транспорт, енергетика, міграції тощо), генетичну (біологічна, видова), психічну (внутрішньоособиста, автокомунікаційна) та соціальну комунікації [37, с. 10 - 15].

Інший російський учений С. Бориснев, не застосовуючи безпосередньо терміна "соціальна комунікація", визначає її за сенсовим навантаженням як вплив, що здійснюється за допомогою інформації [6, с.7].

Тобто, з усіх наведених вище визначень, можно сказати, що соціальна комунікація — це обмін між людьми або іншими соціальними суб’єктами цілісними знаковими повідомленнями, у яких відображені інформація, знання, ідеї, емоції тощо, обумовлений цілим рядом соціально значимих оцінок, конкретних ситуацій, комунікативних сфер і норм спілкування, прийнятих у даному суспільстві [26, с. 312].

Cоціальна комунікація - це така комунікативна діяльність людей, яка обумовлена совокупністю соціально значущих оцінок, конкретних ситуацій, комунікативних сфер і норм спілкування, прийнятих в даному суспільстві.

Соціальна комунікація, або соціокомунікація є предметом соціології комунікації - спеціальної галузі соціології, яка вивчає функціональні особливості спілкування представників різних соціальних груп в плані їх взаємодії, - передачі і отримання інформації і в плані дії на їх відношення до цінностей даного суспільства і соціуму в цілому [20, с. 4].

Підходи до розуміння соціальної комунікації. Можна виділити кілька основних підходів до розуміння сутності соціальної комунікації в сучасній науці. Зокрема, комунікація розглядається як:

• механізм, завдяки якому забезпечується існування та розвиток людських відносин, який включає в себе всі розумові символи, засоби їх передачі у просторі та збереження у часі (Чарльз Кулі);

• обмін інформацією між складними динамічними системами та їх частинами, які здатні приймати інформацію, накопичувати її та перетворювати (Аркадій Урсул);

• інформаційний зв’язок суб’єкта з тим чи іншим об’єктом (Мойсей Каган);

• спосіб діяльності, який полегшує взаємне пристосування людей (Тамотсу Шибутані);

• акт відправлення інформації від мозку однієї людини до мозку іншої (Пол Сміт, Кріс Беррі, Алан Пулфорд);

• специфічний обмін інформацією, процес передачі емоційного та інтелектуального змісту (Андрій Звєрінцев, Альвіна Панфілова).

Підходи до визначення суті комунікації. Узагальнюючи, можна говорити про існування двох підходів до визначення сутності комунікації – механістичного та діяльнісного.

• Механістичний підхід розглядає комунікацію як однонаправлений процес передачі та прийому інформації.

• Діяльнісний підхід розглядає комунікацію як процес спілкування, обміну думками, знаннями, почуттями, схемами поведінки, а також як спільну діяльність учасників комунікації, в ході якої виробляється спільний погляд на речі та дії з ними.

Теорія комунікації розглядає соціальне значення комунікації, яке означає та характеризує різноманітність зв’язків та відносин, що виникають у людському суспільстві (комунікаційні процеси у суспільстві).

Комунікативний процес є необхідною передумовою становлення, розвитку і функціонування всіх соціальних систем, тому що саме він забезпечує зв'язок між людьми і їх спільнотами, робить можливим зв'язок між поколіннями, накопичує і передає соціальний досвід, збагачує його, організовує спільну діяльність, здійснює трансляцію культури. Саме за допомогою комунікації здійснюється управління, тому вона представляє до всього вищепереліченого і соціальний механізм, за допомогою якого виникає і реалізується влада в суспільстві.

Основними компонентами комунікації є:

1. Суб'єкти комунікаційного процесу - відправник і одержувач повідомлення(коммуникатор і реципієнт);

2. Засоби комунікації - код, використовуваний для передачі інформації у знаковій формі (слова, картини, графіки і т. п.), а також канали, по яких передається повідомлення (лист, телефон, радіо, телеграф і т. п.);

3. Предмет комунікації (явище, подія) і повідомлення, що відображає його (стаття, радіопередача, телевізійний сюжет і т. п.)

4. Ефекти комунікації - наслідки комунікації, виражені в зміні внутрішнього стану суб'єктів комунікаційного процесу, в їх взаєминах або в їх діях.

Соціальна комунікація в процесі свого здійснення вирішує три основні взаємопов'язані завдання:

1. Інтеграцію окремих індивідів в соціальні групи і спільності, а останніх в єдину і цілісну систему суспільства;

2. Внутрішню диференціацію суспільства, складових його груп, спільнот, соціальних організацій і інститутів;

3. Відділення і відособлення суспільства і різних груп, спільнот одне від одного в процесі їх спілкування і взаємодії, що приводить до глибшого усвідомлення ними своєї специфіки, до ефективнішого виконання властивих ним функцій [20, с. 5 - 8].