1. Правові та організаційні підстави здійснення прокурорського нагляду за додержанням законів у спеціальних приміщеннях органів внутрішніх справ.

2. Організація і здійснення прокурорського нагляду за додержанням прав громадян у приймальниках - розподільниках для осіб, затриманих за бродяжництво.

3. Організація і здійснення прокурорського нагляду за додержанням законів у спеціальних приймальниках для осіб, підданих адміністративному арешту, та пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні.

Конституцією України (стаття 3) людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю Утвердження і забезпечення її прав є головним обов’язком держави. Статтею 29 Основного Закону України кожній людині гарантується право на свободу та особисту недоторканість.

Статтею 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що „нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню”.

Відповідно до пункту 4 статті 121 Конституції України нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, покладено на прокуратуру. Це положення Основного Закону також закріплено у пункті 4 частини 1 статті 5 Закону України „Про прокуратуру”, тобто здійснення такого нагляду є однією з основних, конституційних функцій прокуратури.

Стаття 44 Закону України „Про прокуратуру” визначає предмет нагляду за додержанням законів у місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, органах і установах, що виконують кримінальні покарання або заходи примусового характеру, які признача­ються судом, додержання встановленого зако­нодавством порядку та умов тримання або відбування покарання особа­ми в цих установах, їх прав і виконання ними своїх обов'язків.

Основними завданнями цього напряму нагляду є:

- забезпечення додержання законів про недоторканність особи, соціально-еко­номічні, політичні, особисті права і свободи громадян, гарантовані Конституцією України, захист їх честі і гідності;

- усунення порушень, пов’язаних з невідповідністю актів органів та установ, що виконують кримінальні покарання, вимогам Конституції України та чинним законам.

Наказом Генерального прокурора України від 26.12.2005 № 7гн „Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян” (із змінами та доповненнями, внесеними наказами від 12.02.2007 № 7 гн-2 та від 10.01.2009 № 7гн-3), встановлено, що нагляд за додержанням законів в ізоляторах тимчасового тримання, спеціальних приймальниках та інших місцях для тримання осіб, підданих адміністративному арешту, приймальниках-розподільниках для осіб, затриманих за бродяжництво, приймальниках-розподільниках для дітей здійснюється прокурорами, визначеними наказами прокурорів обласного рівня, відповідно до розташування та підпорядкування цих піднаглядних установ (п.7). Пунктом 7.1. наказу визначено, що застосування до громадян примусових заходів, пов’язаних з обмеженням їх особистої свободи, у передбачених чинним законодавством випадках санкціонується особисто міськими, районними, міжрайонним та іншим прирівняним до них прокурорам або особам, що тимчасово виконують їх обов’язки.

Останнім часом проблема бродяжництва в Україні набула актуальності у зв’язку з поширенням цього явища.

У людському суспільстві бродяжництво існувало завжди, а тому її визначення, причини та проблеми, які воно породжувало, формувалися сторіччями.

Найчастіше термін „бродяжництво” можна зустріти в юридичній літературі минулого віку, де його використано для опису систематичного переміщення особи, яка існувала на нетрудові доходи та не мала постійного місця проживання. (Кудрявцев В.Н. „Социальные отклонения” Юридическая литература. М.1989. стр.258). У сучасній літературі цей термін замінено терміном „бездомність”. Ототожнення бродяжництва і бездомності не зовсім вірно, оскільки ці явища суттєво відрізняються одне від одного, і відмінності серед них закладено у способі життя індивідів, їх системах ціннісних орієнтацій, мотивах поведінки, цілях та засобах їх досягнення. Бездомність представляє собою, з одного боку, своєрідний інституціональний статус, який виникає при втраті фактичного або юридичного житла, а з іншого боку певні структурні умови, у яких триває трансформація ідентичності людини. Спосіб життя при цьому може залишатися нормативно схваленим, а особа включеною у трудові, економічні, соціальні, культурні відносини. (Соловьева З.Р. „Реабилитация бездомных. Исследование „ночлежки”// Журнал „Социологии и социальной антропологи”, 2001. Том IV, випуск 3. Російське видання).

В основі слова „бродяга” до корню „брод” примикає суфікс „яг”, який має оціночну категорію, основну частину смислового навантаження.У створенні слів цей суфікс носить відтінок зневажливого, несхвального або співчутливого відношення до зайвого. Суфікс „яг” вносить несхвальне, іноді співчуття до зайвого устремління до мандрівок, поневірянь, зміни місця проживання.

Бродяга – „людина, що зубожила, бездомна людина” (Ожегов С.И. Словарь русского языка. М. 1952 стр.48), „людина, що зубожила, яка не має постійної роботи та місця проживання”. Саме спосіб життя робить людину бродягою: вона може мати фактичне чи юридичне житло та бути при цьому соціальним, культурним аутсайдером. Бездомність фіксує статус людини, тоді як бродяжництво включає до себе етичну оцінку її поведінки. „Не всі бродяги бездомні. Бездомність – поняття соціальне, а бродяжництво – психічне. Бродяга втрачає свій дім задовго до того, як втрачає дах над головою” (М.Буянов. „Бродяги”. Москва. Российское общество медиков – литераторов, 1999 стр.10). Бродяги – особливе середовище, в якому вироблено і діють свої відмінні від загальноприйнятих цінності.

Толковий словник Даля В.І. дає наступне тлумачення цих понять: „Бродяга” – беглый шатун, скиталец, кто произвольно, без права и письменного вида, покинул место оседлости, жительства, службы, скитаясь по чужбине. „Бродяжничество” – состояние, жизнь бродяги; скитальчество, шатательство по белу свету, покинув родину.

В енциклопедичному словнику Блокгауза Ф.А. і Єфрона І.А. щодо бродяжництва зазначено, що цей юридичний термін в Росії має інше значення, чим відповідні йому вирази (vagabondage, Landstreicherei) у Західній Європі. У Німеччині, наприклад, бродяжництвом визнається безцільний перехід, що звернувся в звичку, з одного місця до іншого, при відсутності коштів для життя і небажанні набувати їх власною працею. У Франції відмінні риси бродяжництва — відсутність певного місця проживання, засобів існування і заняття, що дає можливість їх добути. При наявності цих умов бродяжництво розглядається як провина, що підлягає покаранню. Мотивується це, звичайно, тим, що люди без вогнища і промислу (gens sans aveu — як виражається французьке законодавство), існуючи за рахунок решти населення і нічим не зв’язані, є вельми небезпечним асоціальним елементом, що доставляє, як указує кримінальна статистика, найбільший відсоток всякого роду злочинців.

Російське дореволюційне законодавство визнавало бродягами як тих, які мешкають де завгодно, так і тих, що переходять або переїздять з місця до місця не тільки без відома належного поліцейського начальства і без встановлених на те видів, але і без всяких засобів довести теперішній свій стан або звання або ж наполегливо від цього відмовляються.

Нема у світі регіонів, вільних від бродяжництва. І в США, і в Європі, де фінансування соціальних проектів складає більшу частину бюджету, та у державах, де подібні явища вважаються пороком, бродяжництво присутнє незалежно від економічного благополуччя держави.

Намагання класифікувати бродяг за типами вживались ще у ІХ столітті, зокрема в Росії. А. Свірський пропонував жебраків (бродяг) розглядати, як „сословие, состоящее из четырех разрядов”:

• кои впали в убожество от стечения несчастных обстоятельств, кои не могут по причине сиротства, дряхлости, старости, болезней снискать себе пропитание;

• кои могли бы еще приобретать себе пропитание, но не имеют ни случаев, ни способов к работе и занятиям и впали в нищету;

• временные или случайные бродяги, происшедшие от сочетания несчастных обстоятельств (лишение дома, жилья);

• кои могли бы по летам и здоровью трудиться, но по лености, праздности и дурному поведению… составили для себя из прошения милостыни род ремесла» (Цитата по А. Горчева – „Нищие: неуничтожимость материи” // Утро России, 14-20 сентября 1995. стр.13).

Бродяги такого типу існували завжди, тільки в минулому їх іменували „дивні люди”, злидні. На Русі їх було особливо багато і на це були об’єктивні причини: релігійні (православні християни із співчуттям відносяться до бродяг), географічні, національні. Велика чисельність бродяг турбувала владу, тому що вони не сплачують податки, підривають імідж держави, можуть поповнити ряди злочинців.

Наприклад, цар Іван Грозний для бродячих людей, позбавлених майна, „увечных и калек” наказав будувати богадільні. Щоб відділити неімущих від жебраків, він утворив спеціальну службу для складання списків осіб, що старцюють, і з`ясування причин бродяжництва. При Катерині II розгляд питання про бродяжництво передано до поліції. При царі Олександрі І створено фонд допомоги злидням, який поповнювався за рахунок приватних благодійних внесків. До 1917 року у Російській імперії існували різноманітні благодійні товариства, які активно брали у цьому участь.

Український історик Швидкий В.П., кандидат історичних наук, співробітник Інституту історії України НАНУ, з аналізу архівних даних соціального життя в Україні першої половини 1950-х років з урахуванням причин бродяжництва проблемно-тематично структурував „бродяг” за наступними різновидами:

- професійні бродяги й злидарі, які обрали жебракування постійним ремеслом для підтримання своєї життєдіяльності (не працюючі з принципових переконань);

- особи, які тимчасово попали в скруту (наприклад, через стихійне лихо, тощо);

- особи, які страждають на алкоголізм;

- одинокі особи, які покинули державні заклади соціальної спрямованості (спеціалізовані інтернати, дома інвалідів та ін.);

- особи, яких звільнено із місць позбавлення волі.

У сучасному житті вказані категорії бродяг можна доповнити з урахуванням розповсюдження небезпечних інфекційних та інших хвороб (туберкульозу, наркоманії тощо), загального падіння освітнього та культурного рівня населення, зубожіння села та ін.

Враховуючи зазначені причини, необхідно виробити національну стратегію профілактики та боротьби з бродяжництвом з урахуванням світового досвіду розв’язання цієї проблеми.

Історичні джерела свідчать, що бродяжництво було кримінально-караним діянням у Давньому Римі, Франції, Англії ХІV століття, Росії ХVI століття. Приблизно до 60-х років ХХ століття майже в усіх європейських країнах та США існувало законодавство, що встановлювало, як правило, адміністративну відповідальність за бродяжництво. Саме ж бродяжництво загалом визначалося як стан переміщення особи з одного місця на інше за відсутності житла, роботи, засобів до існування. Визначалося воно і як поведінка або спосіб життя особи (Blaсk’s Law Dictionary, 7^th Edition, 1999). У подальшому цивілізовані країни світу змінювали ставлення до бродяг в сторону гуманізації, поступово відмовлялися від кримінального чи адміністративного їх переслідування на користь надання соціальної адресної допомоги та зусиль з ресоціалізації таких осіб. На сьогодні у більшості зарубіжних країн, зокрема у Франції та Великобританії, не встановлено юридичної відповідальності за бродяжництво. Натомість створено широкий спектр державних та громадських організацій, які діють у співпраці з поліцейськими підрозділами та місцевими органами влади, з надання допомоги безпритульним особам.

Закон „Про бродяжництво”, прийнятий у США в першій половині ІХХ сторіччя, був одним з самих суперечливих в американському праві. Зокрема, у штаті Мічіган ще до цього часу діє закон, відповідно до якого людина може бути заарештована за бродяжництво, якщо на вимогу поліцейського вона не пред’явить посвідчення особи та не зможе сплатити готівкою штраф мінімум у 3 долари. Проте поліцейський не має права зупинити людину лише за підозрою у бродяжництві. В окремих штатах питання застосування застарілих норм закону про бродяжництво ще недавно вирішувалися на рівні Верховного Суду штату. Так, у штаті Масачусетс у травні 1997 року Верховний суд постановив, що закон про бродяжництво порушує Першу поправку до Конституції про свободу слова для всіх людей, у тому числі й жебраків. Після рішення суду вказаний закон 166-річної давнини у цьому штаті виконують лише частково: покаранню підлягають не за то, що просять гроші, а за так зване агресивне жебрацтво, коли просять гроші та перегороджують людям шлях, утрудняють пішохідний чи автомобільний рух, хапають людей за одяг, переслідують людей, просять гроші біля кас, банківських автоматів.

Під дію закону про бродяжництво у США підпадали люди без певних занять, які не забезпечили собі матеріальну підтримку, хоча можуть це робити в силу свого розумового та фізичного стану. Проте точного визначення бродяжництва у американському законодавстві не було і тому, що кожний штат має своє трактування цього поняття. Американський Інститут права у 1962 році рекомендував вважати бродяжництво таким, яке не є порушенням закону, і з тих пір закон практично не застосовується. Разом з тим у різних варіантах його продовжують застосовувати на місцевому рівні, але у цьому випадку бродяжництво підпадає до розряду дрібних проступків, які порушують місцеві укази, видані владою міст, округів чи штатів. Раніше бродяжництво було кримінально-караним і цим в основному переслідувалася мета дискримінації афро-американських меншин. Тому Верховний Суд США та Верховні суди окремих штатів відмовилися від застосування цього закону у його чистому вигляді. Водночас вказаний закон переслідує бродяжництво з метою проституції чи жебрацтва, торгівлі наркотиками тощо. Бродяги можуть понести покарання лише за порушення ними інших законів (накладається грошовий штраф у розмірі 75-100 доларів або короткочасне ув’язнення на строк до 30 днів (наприклад, за нічліг у міському парку), вони залучались до примусової праці з благоустрою району чи міста).

Стаття 347 Кримінального кодексу Бельгії визначає бродягу як особу, яка «не має певного місця проживання, засобів до існування та заняття». Бродяжництво кваліфікується як кримінальне правопорушення за наявності усіх трьох критеріїв, а також якщо особа раніше вже притягувалася до відповідальності за бродяжництво. За рішенням мирового судді бродяг може бути поміщено до спеціальної установи на декілька місяців, де вони повинні займатися трудовою діяльністю.

Практика Європейського суду з прав людини ( рішення від 18 червня 1971 року по справі Де Вільде (De Wilde), Оомса (Ooms) та Версіпа (Versyp) проти Бельгії) свідчить, що при вирішенні спору між зазначеними бродягами та Бельгією Європейський суд у своєму рішенні зокрема відзначив, що оскільки Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод не містить визначення поняття „бродяжництво”, то при перевірці законності затримання Де Вільде, Оомса та Версіпа у якості бродяг суд виходив з визначення, яке міститься у законодавстві Бельгії.

Країни, у чинному законодавстві яких зберігається відповідальність за бродяжництво, зокрема Бельгія (Акт про бродяжництво 1891 року, із змінами законом від 4 вересня 1971 року) у будь-якому разі наділяють поліцію лише правом короткочасного затримання бродяг до розгляду справи по суті мировим суддею. Тож вина людини у бродяжництві, її доведеність та конкретна міра покарання визначається не поліцією і прокурором, а органом правосуддя на підставі чітко визначеного законом поняття „бродяжництво”. Окрім того, відповідно до рішення Європейського суду, що згадувалося вище, законодавство Бельгії з 1971 року передбачає процедуру перевірки судом законності затримання і прийняття рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним (параграф 4 статті 5 Конвенції) або передачу бродяг у розпорядження уряду.

У середині 90-х років у Великій Британії набула актуальності проблема стрімкого зростання числа бродяг. У 1997 році створено відділ з соціальної ізольованості для публічного висвітлення та аналізу причин, які стоять у витоків цього явища. Відділом видано серію звітів з висновками, що місцеві органи влади упустили із виду неблагополучні групи людей через недостатнє фінансування заходів із запобігання соціальної ізольованості. Уряд держави створив так звані відділи Уайтхолла (це вулиця у Лондоні, на якій розташовано урядові установи) з тим, щоб викоренити бродяжництво, реконструювати неблагополучні райони тощо. Ці відділи також намагалися поліпшити спільну роботу служб, які займаються розробкою стратегій у середовищі дітей та молоді і департаментами, які їх реалізують. Вжиті заходи доказали свою ефективність у боротьбі з соціальною ізольованістю, у грудні 2001 року число бродяг та бездомних у Великій Британії знизилося на дві третини у порівнянні з 1998 роком.

У Верховній Раді України 22 грудня 2003 року відбулися парламентські слухання щодо шляхів подолання проблеми бездомних громадян та безпритульних дітей в Україні. Визнано, що це явище деформує соціальне середовище, руйнує фізичне, психічне та духовне здоров’я людей, знижує їх життєву, громадську та творчу активність, погіршує моральний стан, створює соціальну напругу в суспільстві. У ході слухань зазначено, що більшість громадян, схильних до бродяжництва, ведуть протиправний, здебільшого злочинний спосіб життя. Серед них: 43 % раніше судимі особи, 6% - хворі на різні інфекційні захворювання (СНІД, туберкульоз, гепатит тощо), 5,4% - хронічні алкоголіки, 3,7% - вживають наркотичні засоби. Особливо активне зростання чисельності дорослих осіб, які займались бродяжництвом, спостерігалося з початку 90-х років і досягло в 1998 році 29 тис. таких осіб. Починаючи з 1999 року, кількість громадян цієї категорії, за винятком великих міст, зменшилася у два рази. Разом з тим питома вага молоді у віці 18-30 років, а саме жінок, протягом 1990-2002 років зросла з 30,3% до 47,8%, а чоловіків цього віку з 28,7 % до 33,2 %. Збільшилась також чисельність бродяг, притягнутих до кримінальної відповідальності, - з 1 тис. у 1990 році до 2,2 тис. у 2002 році.

Причинами такої ситуації стало різке зниження доходів громадян та рівня життя населення внаслідок корінних структурних змін у галузях економіки, збитковості багатьох підприємств виробничої сфери, недосконалості фінансово-кредитних механізмів, різкого збільшення наявного та прихованого безробіття, неготовність навчальних та соціальних закладів, правоохоронних органів проводити роботу з такими категоріями населення в ринкових умовах.

Крім того, свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України не підкріплюються достатньою освітньою, правовою та інформаційною роботою серед громадян, яка б допомогла реалізувати правові норми, передбачені Конституцією України.

В той же час, Україна зробила декілька істотних кроків у напрямку гуманізації та приведення до європейських стандартів законодавства, що регулює питання соціального захисту та надання допомоги найбільш незахищеним верствам населення.

Лише в останні роки політика держави щодо соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей почала ґрунтуватися на положеннях Законів України „Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх”, ”Про соціальну роботу з дітьми та молоддю”, „Про зайнятість населення”, „Про охорону дитинства”.

У цілому соціальні, економічні, правові та конституційні гарантії у сфері соціального захисту зазначених категорій осіб регулюються 15 нормативно-правовими актами, загальнодержавними програмами з цих питань. Прийнято Закон України „Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей”, від 02.06.2005, положення якого передбачають умови для реалізації цими групами людей прав і свобод, гарантованих Конституцією України. Кабінет Міністрів України 30 березня 2006 року прийняв постанову №404 „Про затвердження Типового положення про центр обліку бездомних громадян”, якою, зокрема, рекомендував Раді міністрів Автономної республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям, органам місцевого самоврядування утворити з урахуванням потреби центри обліку бездомних громадян та забезпечити організацію їх діяльності.

Прийнято низку нормативно-правових актів з питань надання соціально-медичних послуг бездомним громадянам та особам, звільненим з місць позбавлення волі, (зокрема розпорядженням КМУ від 14.02.2007 № 54-р „Про затвердження плану заходів щодо забезпечення соціального захисту бездомних громадян на 2007 рік” заплановано розробити проект Концепції соціального захисту бездомних громадян та подати його на розгляд до Кабінету Міністрів України, Мінпраці, інших центральних органів виконавчої влади).

Значення наведених нормативних актів полягає і в тому, що держава офіційно визнала бездомність у якості такого стану людини, який є підставою для надання їй соціальної допомоги та вжиття заходів до реінтеграції, а не для адміністративного чи кримінального переслідування. Це дає підстави для висновку, що особи, які займаються бродяжництвом внаслідок відсутності жилого приміщення, яке б вони могли використовувати для проживання (бездомні), не можуть затримуватися органами внутрішніх справ і поміщуватись до приймальника-розподільника. Такі особи повинні обліковуватися, реєструватися та направлятися уповноваженими державними органами до закладів соціального захисту для бездомних громадян.

Вжиті заходи дозволили дещо покращити ситуацію із бродяжництвом, за 9 років удвічі зменшилася кількість бродяг в Україні (29 тис. осіб в 1998 проти 12,5 тис. осіб у 2007 році) Із загальної чисельності осіб, які протягом минулого року займалися бродяжництвом: 2 тис. - жінки, 10,5 тис. - чоловіки, в тому числі понад 7,8 тис. - у віці від 31 до 60 років.

Пунктом 5) статті 11 Закону України „Про міліцію” працівникам міліції надано право затримувати на строк до 30 діб за вмотивованим рішенням суду (ЗУ від 19.03.2009) (раніше з санкції прокурора) та тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях громадян, яких запідозрено у занятті бродяжництвом. При цьому цей Закон не визначає понять „за підозрою у зайняті бродяжництвом” та „бродяжництво” , а лише поняття „бездомності” та „безпритульності”. Відсутність чіткого законодавчого визначення поняття „бродяжництво”, як стану, що становить соціальну небезпеку, тягне за собою необгрунтоване затримання громадян за бродяжництво і порушення вимог ст.ст. 3, 21, 28, 29, 33 Конституції України та статті 13 Загальної декларації прав людини з огляду на право кожного на вільне пересування і обрання собі місця проживання у межах держави.

Статтею 214 Кримінального кодексу УРСР (1960 року) передбачалась кримінальна відповідальність за зайняття бродяжництвом чи жебрацтвом або ведення іншого паразитичного способу життя, яка виключена із Кодексу ще 07.07.1992.

Чинний Кримінальний кодекс України (2001 року) не визнає бродяжництво суспільно небезпечним діянням. Кодексом України про адміністративні правопорушення також не передбачено відповідальність за бродяжництво, що дає підстави вважати невизнання державою стану бродяжництва ані злочином, ані адміністративним проступком.

Таким чином наведені аргументи достатні для висновку про необхідність скасування норми Закону України „Про міліцію”, якою надано право працівникам міліції затримувати громадян, яких запідозрено у занятті бродяжництвом. Народним депутатом України Мойсиком В.Р. ще 19 лютого 2008 року зареєстровано законопроект №2009 про внесення змін до цього Закону, яким передбачається слова „з санкції прокурора” замінити словами „за вмотивованим рішенням суду”, що забезпечить судовий контроль за законністю затримання, можливість надання затриманим особам безоплатної допомоги адвоката тощо. Проте ці зміни також не вирішують проблему, оскільки не визначено поняття „бродяжництво”, за що людину можливо затримати і примусово тримати у спеціальному приміщенні.

Необхідність внесення таких змін обумовлена і тим, що таке повноваження міліції суперечить, на наш погляд, підпункту е) параграфу 1 статті 5 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка охороняє право людини на особисту свободу і недоторканість. Конвенція серед випадків правомірного, відповідно до законної процедури, позбавлення волі передбачає „законне затримання...бродяг”. Саме бродяг, а не осіб яких лише запідозрено у занятті бродяжництвом. Різниця істотна і полягає в тому, що згідно Конвенції на час прийняття рішення про затримання уповноважений державний орган повинен мати у своєму розпорядженні неспростовні докази того, що кандидат на затримання – бродяга. Якщо таких доказів немає, а існує лише підозра – про затримання не може бути мови.

З огляду на міжнародний досвід поняття „бродяжництво” можливо визначити, наприклад, як стан людини, пов’язаний з постійним безцільним пересуванням у межах держави чи окремого населеного пункту, що викликано бездомністю та (або) втратою здатності до самостійного повноцінного життя через відсутність засобів до існування, втрату працездатності, зловживання наркотиками, алкоголем чи іншими проявами антисоціальної поведінки. Бродягою слід визнавати будь-яку фізичну особу, що перебуває у стані бродяжництва.