Лекція 6. МАКРОЕКОНОМІЧНИЙ АНАЛІЗ

РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

1. Макроекономіка та сфери її досліджень.

2. Система національних рахунків. Основні макроекономічні

показники сфери виробництва.

3. Макроекономічна рівновага та модель сукупного попиту–сукупної

пропозиції.

4. Економічні коливання як порушення макроекономічної рівноваги.

5. Безробіття як прояв макроекономічної нестабільності.

6. Інфляція: суть, види та соціально-економічні наслідки.

Антиінфляційна політика держави.

1. Макроекономіка та сфери її досліджень.

Макроекономіка досліджує господарську діяльність та взаємодію всієї сукупності економічних суб’єктів, тобто національну економіку в цілому.

Національна економіка – це сукупність домогосподарств, підприємств, відповідних державних інституцій і установ, інфраструктури та різних активів у межах певного природного середовища й державної території.

Макроекономіка вивчає поведінку не окремих суб’єктів ринку, а їх сукупності, які називаються агрегатами. Таким чином, макроекономіка вивчає взаємодію трьох основних агрегатів – домогосподарств, фірм і держави.

Макроекономіка особливу увагу приділяє чотирьом сферам економіки:

• сфера виробництва;

• сфера зайнятості;

• сфера цін;

• сфера зовнішньоекономічних зв’язків.

У сфері виробництва макроекономіка досліджує динаміку обсягів національного виробництва, фактори й наслідки економічного зростання, причини економічного спаду та причини циклічного розвитку економіки.

У сфері зайнятості макроекономіка досліджує рівень зайнятості та безробіття, причини безробіття та його наслідки.

У сфері цін макроекономічна теорія аналізує динаміку рівня цін в країні, причини їх зростання та наслідки.

У сфері зовнішньоекономічних зв’язків макроекономіка досліджує умови досягнення зовнішньої рівноваги, пояснює динаміку валютних курсів тощо.

Названі сфери економіки не є ізольованими, вони є взаємозалежними.

Ефективне функціонування національної економіки досягається як на базі саморегулюючих властивостей ринкового механізму, так і за допомогою державного механізму регулювання економіки.

2. Система національних рахунків. Основні макроекономічні показники сфери виробництва.

Для аналізу стану і закономірностей розвитку національної економіки використовують агреговані макроекономічні показники, які відображає система національних рахунків.

Система національних рахунків (СНР) – це сукупність взаємопов’язаних показників, які відображають реальні явища та процеси економіки на макрорівні.

СНР містить інформацію про всіх економічно активних суб’єктів; відображає всі економічні операції, пов’язані з виробництвом, розподілом та перерозподілом доходів, споживанням і заощадженням; а також подає дані про економічні активи і зобов’язання, які становлять національне багатство. Відображена у СНР інформація є основою для розроблення і впровадження заходів макроекономічної політики держави, спрямованої на поліпшення функціонування національної економіки.

СНР базується на певних методологічних принципах:

1. Продуктивною є будь-яка економічна діяльність, котра приносить дохід суб’єктам цієї діяльності (це стосується економічної діяльності як у сфері матеріального, так і нематеріального виробництва – торгівля, житлово-комунальне господарство, фінансово-кредитні організації, органи державного управління, армія, наукові установи, освіта).

2. В основі СНР лежить концепція про тотожність між витратами на виробництво сукупного продукту і доходом, одержаним від його продажу.

Це означає, що вартість продукту, з одного боку – це сума витрат факторів виробництва (праці, природних ресурсів, капіталу), з іншого боку – це сума доходів, одержаних власниками виробничих факторів. Отже, одна й та сама величина для виробників продукту є витратами, а для власників виробничих факторів – доходами. Тому витрати дорівнюють доходам. Такий стан свідчить про рівновагу в економічній системі.

3. СНР виходить із того, що економіка знаходиться в постійному кругообороті, а кругооборот – це безперервний потік “витрати-доходи”. Це означає, що витрати створюють доходи, а доходи є джерелом нових витрат, нові витрати створюють нові доходи

4. Особливістю методології СНР є також те, що ключовим поняттям у структурі показників виробництва є додана вартість (різниця між виторгом фірми та вартістю сировини і матеріалів, придбаних нею у постачальників).

Загальновизнаним показником стану економіки є річний обсяг її сумарного виробництва товарів і послуг (сукупний обсяг національного виробництва).

Існують два вимірники сумарного обсягу виробництва товарів і послуг:

• валовий національний продукт (ВНП)

• валовий внутрішній продукт (ВВП).

Обидва ці показники вимірюють загальну ринкову вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених в економіці за один рік. Ці два показники тісно пов'язані між собою, але мають і певні відмінності.

При розрахунку ВНП враховується вартість товарів і послуг, вироблених вітчизняними виробниками у своїй країні та за її межами. А при розрахунку ВВП враховується вартість товарів і послуг, вироблених у межах деякої країни, як вітчизняними виробниками, так і іноземцями. Якщо для ВНП ніякого значення не має місце створення продукту (на території своєї країни чи за кордоном), а має значення громадянська приналежність виробників, то для ВВП ніякого значення не має ким створено продукт, а мають значення рамки економічної території країни.

Більшість країн річний сукупний обсяг продукції, вироблений в економіці, вимірює показником ВВП.

ВВП вимірює ринкову вартість всього обсягу кінцевих товарів і послуг, вироблених на економічній території країни за один рік.

Цей показник характеризується наступними особливостями:

1. ВВП є грошовим вимірником;

2. задля уникнення подвійного рахунку у ВВП враховують лише кінцеві товари та послуги (куплені для споживання, а не для обробки чи перепродажу); інакше кажучи, до уваги береться лише додана вартість, створена кожною фірмою (різниця між виторгом фірми та вартістю сировини і матеріалів, придбаних нею у постачальників);

3. ВВП враховує вартість товарів поточного виробництва, тобто, вироблених у поточному році, і не враховує невиробничі операції – продаж уживаних речей та чисто фінансові операції.

Продаж уживаних речей вираховують з ВВП, оскільки суми їх продажу або не відображають поточного виробництва, або містять подвійний рахунок.

Чисто фінансові операції виступають у вигляді:

• державних трансфертних платежів (пенсій, виплат по соцстраху, допомоги по безробіттю, інвалідам тощо); особи, які одержують ці трансферти не впосять жодного внеску до поточного виробництва;

• приватних трансфертних платежів (стипендій та пенсій, які виплачуються приватними підприємствами, коштів, які одержують студенти від батьків, подарунків від родичів тощо); ці приватні трансфертні платежі також не є результатом виробництва, а звичайною передачею коштів однієї приватної особи іншій;

• операцій з цінними паперами (акціями, облігаціями); операції на ринку цінних паперів (їх купівля-продаж) також не збільшують безпосереднього втробництва, а тому не враховуються у ВВП.

Для обчислення ВВП використовують три різні методи.

1. Метод кінцевого використання (за видатками):

ВВП дорівнює сумі видатків покупців на придбання товарів і послуг:

ВВП = С + І + G + NX,

де С – споживчі видатки домашніх господарств (на товари щоденного вжитку, товари тривалого користування та послуги);

І – інвестиційні видатки ділових фірм країни:

1) на закупівлю машин та устаткування;

2) на усе будівництво (виробничі будівлі і житло, які теж є капітальними благами, що приносять або можуть принести дохід – орендну плату);

3) на зміни у запасах (запаси – вироблені, але не продані у поточному році інвестиційні та споживчі товари); приріст у запасах необхідно додати до ВВП, а їх зменшення – навпаки, вирахувати з ВВП.

У ВВП враховують валові інвестиції: чисті інвестиції плюс амортизація (відшкодування у грошовій формі вартості капітальних благ, що відповідає їх зношенню);

G – державні закупівлі товарів і послуг;

NX – чистий експорт (різниця між вартістю експорту та імпорту країни).

2. Розподільчий метод (за доходами):

ВВП дорівнює сумі факторних доходів макроекономічних суб’єктів.

Такими доходами є:

- заробітна плата (оплата праці найманих працівників, яких винаймають фірми та уряд, а також внески підприємств на соціальне страхування, у приватні пенсійні фонди, фонди медичного страхування та допомоги по безробіттю);

- рента (доходи, які одержують домогосподарства та фірми від здачі в оренду землі, машин, приміщень тощо);

- процент (виплати грошових доходів постачальникам грошового капіталу);

- прибуток (доходи некорпоративного сектору та прибуток акціонерних підприємств).

До отриманої суми додають ще два види виплат, які не є факторними доходами:

- непрямі податки на бізнес (податок на додану вартість, акцизний збір, мито тощо), які фірми розглядають як витрати і закладають у ціну своєї продукції;

- амортизацію.

3. Виробничий метод:

ВВП обчислюють як суму доданих вартостей, створених на всіх стадіях виробництва економічних благ.

Для одержання реальної картини динаміки виробництва необхідно при розрахунку ВВП виключити на нього вплив зміни цін (інфляцію чи дефляцію). Тому розраховують номінальний та реальний ВВП.

Номінальний ВВП – це ВВП, розрахований в поточних цінах, тобто не скоригований на зміну рівня цін.

Реальний ВВП – це ВВП, скоригований з урахуванням інфляції чи дефляції.

Коригування номінального ВВП на інфляцію чи дефляцію здійснюється за допомогою індексу цін ВВП за формулою:

Номінальний ВВП

Реальний ВВП = ------------------------------ х 100 %

ІЦ

ВВП та суспільний добробут.

У дійсності ВВП не дає повної картини добробуту країни. Загально прийнята методика обчислення ВВП призводить у деяких випадках до заниження чи до завищення реальних обсягів виробництва.

1. ВВП є вимірником річного обсягу орієнтованої на ринок людської діяльності. Він занижує фактичний обсяг виробництва, оскільки не враховує такі неринкові виробничі операції, як, наприклад, натуральне господарство, ремонт власного будинку чи машини своїми силами, робота домогосподарки у власному домі (за 2006 р. – $11,5 тис.: 92 год на тиждень, 40+52 – понаднормові – економка, кухар, доглядальниця, оператор пральних машин, водій, керівник виробництва, двірник, оператор персонального комп’ютера, виконавчий директор і психолог).

2. Величина ВВП є меншою від фактичної в силу існування в кожній країні тіньової економіки (в США 7-12% від обсягу офіційного ВВП, а в Україні – понад 50%).

3. ВВП відображає тільки обсяг виготовленої продукції, проте не говорить наскільки вироблена структура товарів відповідає суспільним потребам. Так, якщо суспільство виробляє великий обсяг ВВП, в якому значну частину становить продукція військового призначення, то це значно зменшує потенційні можливості покращення добробуту суспільства.

4. ВВП не відображає розподілу вироблених благ між окремими домогосподарствами. Підвищенню добробуту в країні перешкоджає як надмірна зрівнялівка, так і надмірно нерівномірний, соціально несправедливий, розподіл.

5. ВВП не відображає змін у запасах капіталу, які відбуваються протягом поточного року. Якщо валові інвестиції перевищують амортизацію, то виробничі потужності країни зростають, а отже, підвищуються можливості покращення добробуту. Якщо ж валові інвестиції є меншими за амортизацію, то добробут у країні знижується. Саме така ситуація зараз характерна для економіки України.

6. ВВП враховує лише фізичний капітал, вироблений людиною. Це означає, що зміни в інших важливих запасах, таких як запаси природних ресурсів, ресурсів довкілля та людського капіталу, не беруться до уваги.

Так, ріст ВВП може оцінюватись як підвищення добробуту, в той час як про його зниження можуть свідчити зменшення запасів мінеральних ресурсів, зменшення та погіршення якості ресурсів довкілля.

Виробництво й ріст ВВП супроводжуються забрудненням довкілля, витрати на зменшення якого несе уряд, і вони включаються у ВВП, тоді як втрати від забруднення не вираховуються, що спричиняє до завищення величини ВВП.

7. ВВП не враховує поліпшення якості товарів, хоча остання є вимірником добробуту.

8. ВВП не враховує зростання вільного часу, що позитивно впливає на добробут суспільства.

Подолання розглянутих «недоліків» показника ВВП як вимірника добробуту – важливий напрямок його вдосконалення.

Інші макроекономічні показники.

На основі ВВП можна розрахувати цілу низку інших показників: валовий національний продукт, чистий внутрішній продукт, національний дохід.

Валовий національний продукт (ВНП) відображає ринкову вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених за допомогою національних факторів виробництва:

ВНП = ВВП – ЧІФД (чисті іноземні факторні доходи)

ЧІФД = платежі за іноземні фактори виробництва – надходження за національні фактори виробництва з-за кордону.

Чистий внутрішній продукт (ЧВП) вимірює загальний обсяг продукції, який уся економіка може спожити, не погіршуючи виробничих можливостей наступних років:

ЧВП = ВВП – амортизація.

Національний дохід (НД) – це загальний дохід, зароблений власниками ресурсів, що є резидентами держави, незалежно від того, використовуються ці ресурси у власній країні чи за кордоном:

НД = ВНП – амортизація – непрямі податки на бізнес.

3. Макроекономічна рівновага та модель сукупного попиту–сукупної пропозиції.

В межах ринкового підходу макроекономіка є сферою взаємодії “сукупного виробника”, який створює “єдиний сукупний продукт”, тобто “сукупну пропозицію”, і “сукупного споживача”, який витрачає “єдиний сукупний дохід” і створює “сукупний попит”. Сукупний виробник і сукупний споживач є головними дійовими особами національної економіки.

Ідеальний стан, коли сукупний попит рівний сукупній пропозиції, загальний обсяг виробництва рівний загальному обсягу продажу, становлять економічну рівновагу ринкової економіки, яка визначає обсяг національного виробництва та рівень цін в країні.

Сукупний попит.

Макроекономіка розглядає попит і пропозицію як агреговані показники у межах всієї національної економіки.

Попит на макрорівні набуває форм сукупного попиту (AD) усіх економічних суб’єктів: споживчого попиту домогосподарств (С), інвестиційного попиту фірм та домогосподарств (І), попиту держави (G) та попиту іноземних покупців (NХ – чистий експорт).

Сукупний попит – це сумарний попит на всі кінцеві товари й послуги, вироблені в країні, які бажають придбати усі покупці за кожного можливого рівня цін.

AD = C + I + G + NХ

Сукупний попит може бути представлений графічно за допомогою кривої сукупного попиту AD, кожна точка якої показує на різні реальні обсяги національного виробництва, які домогосподарства, фірми, держава та іноземці готові купити за кожного можливого рівня цін.

О сновним чинником сукупного попиту є рівень цін: чим вищий рівень цін, тим меншим буде сукупний попит і навпаки. Ця обернена залежність між сукупним попитом і рівнем цін відображається у спадній траєкторії кривої сукупного попиту. Рух по кривій сукупного попиту вказує на зміну величини (обсягу) сукупного попиту, обумовлену зміною рівня цін.

О крім цінових чинників, дія яких змінює величину сукупного попиту на сукупний попит впливають також нецінові чинники, котрі призводять до переміщення кривої сукупного попиту.

Оскільки сукупний попит визначається сумою чотирьох видів видатків, нецінові визначники сукупного попиту можна поділити на чотири групи:

1. Зміни видатків споживачів:

а) багатство (майно) споживачів;

б) сподівання споживачів;

в) заборгованість споживачів;

г) податки.

2. Зміни інвестиційних видатків:

а) процентні ставки;

б) сподівання підприємців;

в) податки на бізнес;

г) технології;

д) рівень надлишкових виробничих потужностей.

3. Зміни державних видатків.

4. Зміни видатків на чистий експорт:

а) темпи економічного зростання в інших країнах;

б) обмінні валютні курси;

в) ціни на ресурси.

Сукупна пропозиція.

Сукупна пропозиція – це загальний обсяг товарів і послуг в економіці, які фірми готові виробляти і постачати на ринок за кожного рівня цін.

Існують різні точки зору стосовно залежності між рівнем цін та обсягом виробництва та відповідно форми кривої сукупної пропозиції. Ці різні погляди представлені трьома відрізками кривої сукупної пропозиції AS: (горизонтальним (кейнсіанським); проміжним (висхідним); вертикальним (класичним).

Р AS

класичний

відрізок

проміжний

відрізок

кейнсіанський

відрізок

ВВП

ВВП₁ ВВПп

Крива сукупної пропозиції

Горизонтальний (кейнсіанський) відрізок кривої сукупної пропозиції вказує на те, що економіка знаходиться у стані глибокого економічного спаду, наявні виробничі потужності повністю не використовуються, має місце високий рівень безробіття, реальний обсяг виробництва (у межах до ВВП₁ ) не досягає потенційного (ВВПп). Рівень цін залишається незмінним. Навіть при збільшенні обсягів виробництва ціни не мають тенденції до підвищення, оскільки в надлишку є економічні ресурси, необхідні для виробництва більшої кількості товарів і послуг, і їх додаткове залучення не спричиняє зростання середніх витрат виробництва.

Проміжний (висхідний) відрізок кривої сукупної пропозиції характеризується тим, що для розширення виробництва, коли воно працює на повну потужність, доводиться використовувати додатково застаріле та щораз менш ефективне устаткування, залучати менш кваліфікованих робітників, внаслідок чого зростають середні витрати виробництва продукції. Для забезпечення прибутковості виробництва підприємці змушені підвищувати ціни. Отже, на проміжному відрізку кривої сукупної пропозиції збільшення реальних обсягів виробництва супроводжується підвищенням цін.

Вертикальний (класичний) відрізок кривої сукупної пропозиції вказує, що економіка досягла свого потенційного обсягу виробництва, функціонує при повній зайнятості (при природному рівні безробіття). Подальше швидке збільшення реальних обсягів виробництва стає неможливим, оскільки всі наявні економічні ресурси повністю використані й економіка знаходиться на межі (кривій) своїх виробничих потужностей. Навіть ріст цін не може забезпечити збільшення реальних обсягів виробництва.

Отже, крива сукупної пропозиції демонструє зв'язок між рівнем цін та реальним обсягом ВВП за всіх інших незмінних умов. Зміни в обсязі виробництва розглядаються при русі по кривій сукупної пропозиції.

Проте існують і нецінові чинники сукупної пропозиції, які за незмінного рівня цін спричиняють зміни у сукупній пропозиції. Дія цих нецінових чинників ілюструється переміщенням кривої сукупної пропозиції вправо (збільшення) або вліво (зменшення).

Р AS₂ AS AS₁

ВВП

Рис. 5-11. Дія нецінових чинників сукупної пропозиції

До нецінових чинників сукупної пропозиції належать:

1. зміна кількості економічних ресурсів (праці, землі, капіталу);

2. ефективність використання факторів виробництва, зміни в технології виробництва;

3. зміна цін на економічні ресурси;

4. зміна в правових нормах, згідно з якими функціонують підприємства.

Рівновага сукупного попиту та сукупної пропозиції

Точка перетину кривих сукупного попиту та сукупної пропозиції визначає рівноважний рівень цін і рівноважний обсяг виробництва в економіці.

Н а кожному відрізку сукупної пропозиції зміна рівноваги AD–AS по-різному впливає на рівень цін та обсяг виробництва. На кейнсіанському відрізку зміна сукупного попиту спричиняє зміну лише в обсязі виробництва, а рівень цін залишається відносно сталим (а). Зміна сукупного попиту на проміжному відрізку зумовлює як зміну обсягу виробництва національного продукту, так і зміну рівня цін (б). Коли ж економіка перебуває на класичному відрізку, будь-яка зміна сукупного попиту спричиняє лише зміну рівня цін (в).

І нколи в економіці на проміжному й класичному відрізках сукупної пропозиції спостерігається ефект храповика. Суть його полягає у тому, що багато цін є негнучкими щодо зниження. Зростання сукупного попиту з AD₁ до AD₂ спричиняє переміщення точки рівноваги з E₁ до E₂ і підвищення рівня цін з Р₁ до Р₂. Якщо ж сукупний попит надалі зменшиться і повернеться у положення AD₁, то скоріше збережеться новий рівень цін Р₂, оскільки крива сукупної пропозиції переміститься вліво у положення AS₂; новою точкою рівноваги буде Е₃, якій відповідає нижчий обсяг реального обсягу національного виробництва.

Р ізке і несподіване переміщення вліво вгору кривої AS називають збуренням пропозиції. Воно супроводжується зростанням загального рівня цін і падінням обсягу національного виробництва. Поєднання економічного спаду та високих темпів інфляції називають стагфляцією.