Розділ іі. Біблійна тематика у творчості василя стуса

2.1. Аналіз біблійних мотивів у творчості поета

М. М. Бахтін зауважував, що художник не повинен починати із суто естетичних, ним самим же створених, побудов, інакше герой, створений із самих лише естетичних компонентів, не буде переконливим. Справжній митець, як правило, знаходить героя уже даним ще до початку творчого акту. [4, с. 122] Таким джерелом особливого культурно-історичного виміру героїв, образів, філософських символів та зразків моралі і є для письменника міфологія. Величезний об’єм думок, почуттів, ідей, світових фактів художник передає читачеві образно, наочно, в якомусь конкретному, безпосередньо діючому на уяву читача образі. Для цього він підшукує, підбирає такі образи чи поєднання образів, які можуть бути представлені читачеві в певних картинах, але означають значно більше, ніж вони безпосередньо собою являють.

Особливо зростав інтерес художників до міфологем в переломні історичні епохи, коли відбувалася переоцінка цінностей. На крутих віражах історії, коли потік суспільних подій змітав старе і віджиле, а захоплював людей новими напрямами, зростала увага мистецтва до того, що не підлягає переоцінці цінностей. Оскільки таких епох було в історії немало, то саме звернення до міфів, особливо до біблійних, стало в літературі стійкою традицією [ 7, с.65-66].

Святе Письмо впродовж багатьох століть переосмислюється українськими письменниками як спільна прамова людства. Її ж творча інтерпретація говорить про загальнолюдські цінності, які не змінюються з віками. Активне звернення митців різних часів до біблійного тексту засвідчує порушення ними національних та інших проблем людства.

Для українського поетичного слова Біблія в категоріальному відношенні є психологічною, філософською, морально-етичною й естетичною основою. Сучасна відома дослідниця проблеми “Біблія і українська література” І.Бетко з цього приводу відзначає, що досконале знання Святого Письма допомагало українським письменникам “на тлі вічного, загальнолюдського краще побачити й зрозуміти конкретно-історичне, національне в усьому його драматизмі” [7, с. 68].

Українська література завжди підтримувала й розвивала християнські ідеї. Як підкреслює В.Антофійчук, “нині в суспільній свідомості поступово формується новий ідеологічний контекст. Тому дослідження процесів сюжетоскладання, соціально-ідеологічних факторів, які зумовили той чи той характер трансформації новозавітного матеріалу, явище не самодостатнє. Крім нових методик (герменевтики, психоаналізу, культурологічного аналізу), необхідне багатопланове осмислення морально-психологічних факторів, які зумовили особливості рецепції канону. Саме тому сучасна література, як правило, підходить диференційовано до використання євангельських структур” [1, с.52].

Безвідносно до індивідуальної специфіки адаптації біблійного канону в тексті того чи того письменника, в кожному випадку авторська інтерпретація Книги Книг корелює з суспільно-політичними, морально-етичними та естетичними завданнями. В національній мистецькій традиції простежуємо різні форми й методи трансформації біблійного тексту.

Інтерес до біблійської проблематики в творчості В.Стуса яскраво проявився у працях М. Жулинського [ 25], Т.Гундорової [23 ], частково у статях С. Мишанича [35 ] та М. Мишанич [ 34]. Дослідники переконливо доводять, що для поета була страшною духовна смерть, бо вона безславна. Але і згодитись добровільно зійти на Голгофу — це рішення одиниць. Про це свідчить історична практика. Так, у свій час пророк Ісайя написав про свій вибір:

"5. І сказав я: горе мені, загинув я! Бо я людина з не­чистими вустами, і живу серед народу також нечестивого.

Тоді прилетів до мене один із серафимів, і в руках у нього був горящий камінь, який взяв він кліщами із жертовника,

І доторкнувся вуст твоїх, і беззаконня твоє віддалено від тебе, і гріх твій очищений.

І почув я голос Бога говорючого: кого мені послати? І хто піде для нас? І я сказав: от я, пошли мене" [Ісайя, гл. 6, ст. 1—8].

Ідея Христоподібності вперше з'являється у давній українській літературі на рівні мотиву співрозп'яття, співпереживання Христових мук. На наш погляд, вона по-новому озвучена в творчості Василя Стуса. Його ліричний герой – це пророк і борець, який змагається з неправдою, рабством і сваволею. У нього складний і тернистий шлях. Але наш ге­рой сміливо рушає у вир апокаліптичних подій:

Ти ж, Господи, мене скарай

зайди за власний небокрай

і відшукай нової тверді

і не корися, гордий смерде,

ні, смерті власній не корись

і тільки серцем не гнівись

Очевидно він готовий до того, що його слова залишаться поза увагою, бо "...огрубіло серце народу... очі свої зімкнули, і не бачать очима, і не чують вухами." [Ісайя, гл. 6, ст. 1—8].

Передчуття Голгофи ми зустрічаємо в поезії "Церква святої Ірини." Василя Стуса, де ліричний герой добровільно вітає початок своїх випробувань, свій шлях мук:

Здраствуй, бідо моя чорна,

Здраствуй, страсна моя путь¹.

У цих рядках звучить відлуння теми Христоподібності, яка обговорювалась не лише в літературі Середньовіччя, а й хвилювала людей Бароко, і не втратила своєї актуальності до нашого часу.

Життєвий подвиг Ісуса Христа слугує предметом захвату, наслідування.

У поезіях В. Стуса біблійські мотиви набувають суто національних рис:

Святим хрестом востаннє осінив

свій плинний дух — і рушив на дорогу,

аби навік сподобитися [нерозб.]

котру значив нам Бог спередвіків.

Так славно він життя своє прожив,

на многотрудну стаючи Голготу,

зустрів належне був страсну суботу,

а вдосвіта, стражденний, опочив. [ с. 97]

"Крайнє полярне угрупування образів та ідей Стусових поезій демонструє чіткість, однозначність ідейно-естетично-моральних позицій поета", — виділила у свій час Мотря Мишанич у статті "Бінарна опозиція як спосіб поетичного само­вираження Василя Стуса" [34, с. 120]. Поет одвічну боротьбу двох протилежних сил втілює в образах Бога і сатани:

Відійди, сатано, відійди

віковою стежею недолі,

порозходились босі і голі

і свої загубили сліди….

Відійди, сатано, відійди,

ані застуй свічі молодої.

Ми ізгої, ізгої, ізгої

вікової страшної біди. [с. 115 ]

Світ переживає катаклізми, в яких поет впізнає апокаліптичні муки і конвульсії. Святими мучениками постають ге­рої, борці, патріоти, мислителі. Вони гинуть від рук безчес­них, боягузів. Але пекельні сили карають усіх: непокірних, покірних, байдужих. Ліричний герой шукає виходу із пекель­ного кола, але наштовхується на свою безпомічність:

Тобі молюся, Боже,

щоднини і щочасно,

бо хто ж нам допоможе

по чорній цій біді,

коли радіє кожен

як смерть іде дочасна. [с.201 ]

Або:

Який бо холод довкруги!

Самотності! Ніде нікого.

Одна підтримка — голос Бога

вседорогий, все дорогий [ с.267]

Поет протиставляє Голгофу Христа Голгофі людства у ХХ столітті. Ісус Христос, омив своєю кров'ю гріхи всього людства, проторував для нас новий чистий шлях, був забраний Богом на небеса. Та людство стало на шлях зневі­ри, тим самим, прирікши себе на муки на іншій Голгофі:

Ця Богом послана Голгофа

Веде у паділ не до зір [с. 110].

Або:

Штольнею підеш — і заблукаєш,

ось він — твій крес, і твій хрест, і твій креш. [ с.322]

Саме тому, подібно мученикам і сподвижникам "страсті" епохи Се­редньовіччя, ліричний герой В. Стуса прагне покинути земне життя. Та його митарства вже сягають іншої мети:

І зважитись боротися, щоб жити,

І зважитись померти, щоби жить [с. 90].

Поет-філософ осмислює смерть в контексті християнської свідомості — це не просто край життєвого шляху, за яким — вічність, небуття, а кульмінація земного відрізку життя, який знаменує перехід до буття вічного; тому проблема смерті для Василя Стуса являє надзвичайної важливості акт вирішення кардинального питання людського буття:

О краще вбий і не картай мене

і не пої мене Господнім гнівом,

бо ж кожен день даровано як диво

і хто кого — спитай — пережене.

То вбий мене і не картай і не

пої мене Господнім гнівом. Марне,

коли життя судилось незугарне

хай краще кат нам голову зітне.

Тож вбий мене та тільки не карай

і гніву Божого не дай допити. [с. 101 ]

Не зрадивши одвічні людські цінності, Василь Стус з гідністю здійснює власний вибір хресної ноші:

це волю Божу

Я був на себе, наче хрест, приймив [ с. 134].

Життєва драма ліричного героя постає, як час частина вели­кої світової трагедії. Це — мученик за віру, за Вітчизну та загаль­нолюдські цінності:

Ти ж, Господи, мене скарай

зайди за власний небокрай

і відшукай нової тверді

і не корися, гордий смерде,

ні, смерті власній не корись

і тільки серцем не гнівись… [с.318 ]

На фоні крику, волань, страждань, "ненависті, прокльо­ну, каяття" постає образ світлого мученика, який обов'язково переможе смерть. Ліричний герой закликає вірити та надіятися на нову зустріч, чим уподібнюється Ісусу Христу.

Народе мій, до тебе я ще верну

І в смерті обернуся до життя.

Своїм стражденним і незлим обличчям

Як син тобі доземно поклонюсь.

І чесно гляну в чесні твої вічі,

І з рідною землею поріднюсь [с. 298].

У поезії Василя Стуса перед нами постає мученик-патріот, вірний і люблячий син своєї Вітчизни, мученик, який стоїть на стороні справедливості, честі, благородства. Страждання у творчості поета переплі­тається з антиномією життя — смерть, ліричний герой спри­ймає життя як випробовування, відповідальність за яке він бере на себе.

У поезії Василя Стуса, особливо в поезії останніх років часто зустрічаємо згадки Біблійських міфів:

Ковчег твій — це похмурий саркофаг,

якому ти до скону вже стерничий.

Коли не роззирнутись по світах,

то сам собі вглядайсь, вглядайся в вічі [ с. 115].

Знаходимо також похідні з Біблії алегорії, мотиви, тропи:

Хай часом

відстрашували завеликі біди,

і Гефсиманський сад не рятував.

Будь мудра, музо.

Або:

Місяць зойкнув, наче божевільний.

Поспішає слідом шестикрильний

у такий мороз [с. 232 ].

У творчості Василя Стуса активно експлуатується міфологема страшного суду. Так, у вірші “ Трени М.Чернишевського” в текст вірша поет вводить біблійну міфологему кари з метою увиразнення драматизму зображуваного:

Це божевілля пориву, ця рвань

всеперелетів — з пекла і до раю,

це надвисання в смерть, оця жага

розтлінного весь білий світ розтлити

і все товкти, товкти зболілу жертву,

щоб вирвати прощення за свої

жахливі окрутенства — то занадто

позначене по душах і хребтах.

Частим явищем у ліриці поета є символічно забарвлені топоніми з Біблії:

На Лисій горі догоряє багаття нічне

і листя осіннє на Лисій горі догоряє.

А я вже забув, де та Лиса гора, і не знаю,

чи Лиса гора впізнала б мене… [ с.99]